«Місто» Валер’яна Підмогильного — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді. Скорочено по главам “Місто” Підмогильного ви можете прочитати в цій статті.
Підмогильний «Місто» скорочено по главам (слухати аудіо)
“Місто” Підмогильний скорочено по частинам
І частина роману
Степан стояв на палубі пароплава, що плив до Києва Дніпром, оглядав береги, подумки прощався з рідним селом і селами, що виднілися на березі. Він їхав до великого міста, щоб учитися і жити, щоб здійснити свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко — односельці, які теж вирушили на навчання. Надія цікавилася всім навколо, жваво розпитувала Левка, який уже бував у Києві, та заприятелювала зі Степаном.
Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов його хатину на Подолі, той байдуже зустрів гостя й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію та оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри його сподівання, не чекав на нього, незважаючи на заслуги перед революцією.
Хлопець відвідав Левка і позаздрив його затишній кімнатці. Навідався й до Надійки, яка приваблювала його дедалі більше. Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію і став студентом. Треба було шукати житло. Господар запропонував Степанові залишитися в них, спати на кухні та мати обід, якщо він доглядатиме корів, носитиме воду й допомагатиме по господарству. Хлопець погодився. Тепер на заощаджену стипендію він міг купити собі пристойний одяг.
Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, здобуде в місті освіту, стане культурною людиною і повернеться в село, щоб принести туди нове життя. А місто й городяни здавалися йому старим порохом, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив нічне місто, що сяяло вогнями, вирувало людськими потоками, гукало голосами візників і гудками автомобілів. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому водночас дивним і нікчемним.
Надійка жила на квартирі з подругами. Там часто збиралася компанія молоді. Одного разу юнаки запропонували всім разом піти на літературний вечір.
Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували й захоплювалися ними, а Степан із заздрістю думав, що й сам хотів би бути автором, чути оплески та схвальні відгуки на свою адресу.
Він вирішив написати оповідання про свою бритву. Колись, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, Степан потрапив у полон до денікінців. Щоб урятуватися, він віддав черкесові свою бритву, а згодом, коли того солдата було вбито, повернув її собі. Долю цієї бритви він підніс до рівня історії громадянської війни, зробивши її символом виборюваної влади. Закінчивши твір, замислився над підписом. Прізвище його влаштовувало, а от ім’я здавалося занадто простим. Тому він вирішив підписатися як Стефан Радченко.
Свій твір він поніс відомому критику, виступ якого чув на літературному вечорі, але той навіть не захотів із ним розмовляти. Степан почувався приниженим і знищеним. Безцільно блукаючи містом, він зайшов до Надійки. Дівчина радо зустріла його, і вони пішли до парку. Похмурий та розлючений, Степан грубо схопив її за руку, через що вона розплакалася. Тоді він сказав, що йде від неї назавжди.
Потім довго мучився докорами сумління, але згодом переконав себе, що на його місці міг бути будь-хто інший. Він навіть образився на Надійку, ніби саме вона була винна в тому, що його почуття виявилися несправжніми.
Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою людиною, розчарованою в коханні. Радченко з головою поринув у навчання. У багатьох предметах він уже перевершував своїх однокурсників. Водночас продовжував писати оповідання. Якось похвалився ними землякові Борису, студенту відділення цукрової промисловості. Той порадив надіслати твори до журналів, що Степан і зробив.
Уночі до нього почала приходити господиня дому Тамара Василівна. Вона розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Одного разу син дізнався про їхні зустрічі, назвав Радченка нічним злодієм. Між хлопцями сталася бійка, після якої Максим назавжди пішов із дому.
Степан добре засвоював математичні дисципліни, а от українська мова давалася йому важче. Тоді він узявся за підручники й швидко надолужив прогалини. Професор, який приймав іспит, був приємно здивований його знаннями. Дізнавшись про матеріальну скруту студента, він порадив йому викладати на курсах української мови для державних службовців і дав рекомендаційного листа до голови лекторського бюро.
Степанові запропонували роботу, але зауважили, що лектор повинен мати відповідний одяг. Коли його матеріальне становище покращилося, він вирішив більше не займатися господарськими справами у Гнідих. Купив новий одяг, спалив старий і залишив свою «мусіньку», переїхавши до кімнати, яку запропонував Борис.
На курсах Степан познайомився з попереднім лектором — поетом Вигорським, якого раніше бачив на літературному вечорі. Відтоді вони потоваришували.
ІІ частина роману
Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити скромно: ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), а ввечері перекушував без особливих розкошів.
Він склав собі жорсткий розпорядок дня й узявся за вивчення літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи їх у голові по поличках, як колись книжки в сільській книгозбірні. Почав вивчати також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість.
Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомляв, що надіслав його оповідання до журналів. Степан схопився, вибіг на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім’ям.
Він відчув справжнє щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, лише зібрав біля себе натовп здивованих людей. Раптом якась дівчина вихопила в нього квиток, виграла дитячу соску і під радісні вигуки та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.
Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому дедалі більше. Він часто приходив до неї, дарував квіти й цукерки, водив у кіно та театри й урешті-решт домігся її прихильності.
Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця той перетворився на завзятого пияка й розпусника.
Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там дискутують молоді літератори. Незабаром і він прилучився до цих розмов, але поки що більше слухав і скромно відмовчувався.
Навчання в інституті він покинув. Набрав багато годин викладання на курсах і з тривогою очікував відповіді з журналів, куди надіслав свої твори. Але її все не було. Аж ось прийшло повідомлення, що його збірку ухвалено до друку, а гонорар становитиме 350 карбованців.
У літературних колах спочатку Степана лише терпіли, згодом до нього звикли, а потім він навіть здобув певну симпатію своєю лагідністю. Заходячи до редакції, міг уже почути приязний вигук: «А, от і Радченко!»
Якось до Степана прийшов Борис і повідомив, що одружився з гарною дівчиною. З його опису Степан зрозумів, що це Надійка. Йому чомусь стало прикро. «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронницю пісного добробуту молодого міщанина».
Незабаром вийшла друком збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада секретаря журналу. Кожна літературна група висувала свого кандидата, розгорнулася справжня боротьба. Як компромісне рішення обрали Радченка — нейтральну особу, на яку всі сподівалися впливати.
Степан з усією енергією взявся до роботи. Він наводив лад у редакційному господарстві, читав листи та рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. Новий секретар був незмінно ввічливим і спокійним, точним у словах та обіцянках, добре розумів людей і намагався підтримувати доброзичливу атмосферу в редакції.
Степанові захотілося більш затишної квартири. Роботи додалося після того, як його обрали до культкомісії місцевкому. Через це дедалі важче було знаходити час для зустрічей із Зоською.
Одного разу, під впливом почуттів, Степан запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Дівчина погодилася. Та вже вдома він почав уявляти, що хтось постійно вимагатиме його часу, уваги й сил, а романтика поступиться місцем буденності, дитячим примхам і сваркам. Почав дорікати собі за необдуманий вчинок і вирішив розірвати стосунки.
На вечірці у подруги він прямо сказав про це Зосьці, але не пішов, а почав відверто залицятися до інших жінок. Там же познайомився з красунею Ритою — балериною з Харкова, яка приїхала до батьків.
У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже бачив його будову, чув голоси персонажів. Сів і легко написав перший розділ. Але далі справа не просувалася. Скільки не намагався, писати не виходило. Молодого автора охопив розпач. Минали дні, а робота стояла на місці.
Степанові захотілося побачити Зоську, попросити вибачення й помиритися з нею. Та коли він прийшов до її будинку, сусідка повідомила, що дівчина отруїлася й померла. Хлопця охопив жах.
Незабаром комісіонер повідомив, що знайшов для нього квартиру, про яку той мріяв. Спочатку Степан хотів відмовитися, але все ж поїхав подивитися. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив житло меблями на власний смак, але все одно почувався чужим у новому помешканні. Нудьга не полишала його.
Якось він зустрів односельця Левка. Той закінчив навчання і їхав працювати на Херсонщину. Левко казав, що місто так і не стало для нього рідним. Згадав про степ, про село. Радченкові теж пригадалися рідні місця, і він подумав, що, можливо, йому також слід залишити місто.
Потім захотів розшукати Надійку. Пригадав адресу, яку колись назвав Борис, і пішов до неї. Надійку він ледве впізнав. Вона розмовляла з ним холодно й стримано, а її розповніла постать свідчила про те, що жінка чекала дитину. З важким серцем Степан вийшов із дому, дивуючись, навіщо взагалі сюди приходив.
Згодом він заспокоївся і пішов вулицею. Раптом зустрів свою знайому Риту. Це здалося йому справжньою розрадою. Коли вони розсталися, домовившись побачитися наступного дня, Степан побіг сходами до своєї квартири, навіть не чекаючи ліфта. Відчинив вікно й послав місту, що розкинулося внизу, свій поцілунок. Потім сів за стіл і почав писати свою повість про людей.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
