Я торопію так, що не можу ворухнути губами. Як це – вбили? На Майдані? За що? Мама каже, що вбивцю розшукують. І неодмінно знайдуть. Не сьогодні – завтра. Але я певна на всі сто: тата вбив той, хто не знав, що його нема за що вбивати. Той, хто не бачив його усмішки й не чув його голосу. Лише той! Бо хіба можна такого тата вбити навмисно?!
Я вмощуюся в мами на колінах, пригортаюся до неї все ближче та ближче – ближче не буває! – і захлинаюся сльозами. Мама гладить мені голову, плечі, руки, мовби не вірить, що це все моє. А тоді, очевидно, вірить – і помалу заспокоюється. Потім каже не так мені, як собі:
– Хай там що, доцю, а ти ніколи не забувай одного: наш тато став зіркою і завжди нам світитиме.
Мені хочеться крикнути криком на цілий світ:
– Ні, я так не хочу!!!! Нехай світить зірка, а не тато!!! А тато нехай малює мені високе небо і високі тополі! Нехай він буде просто татом та й усе!
Мама не чує, як я кричу, бо я кричу про себе, подумки.
– А Іванчин тато теж там? – питаю я маму згодом, тицяючи пальцем у вікно, звідки синіє небо.
– Їх там багато, – каже мама. І тихо-тихо – тихіше не буває! – додає: – Як дрібного чорного маку…
Он як. Виходить, і Іванчин тато т а м? І він теж світить?
Я згадала слова, що скандували люди на Майдані: “Разом нас багато! Разом – сила!” Луна котилася аж до неба, і зірки передзвонювалися тими самими словами.
Тепер мені нема де подітися від усіляких думок. Мені треба збагнути щось дуже головне. Якщо й справді мій тато став зіркою, то чого моя мама так багато плаче? Чого вона цілими днями просиджує з його світлинами в руках і ховає від мене очі. Я знаю: не тому, що не хоче мене бачити, а тому, що очі в неї заплакані.
Того вечора мама взяла мене до себе в ліжко. Я трохи лежу з мамою, а потім перебираюся в своє ліжко. Бо знаю напевно, що друга подушка – для тата. Якщо зірка заглядатиме у вікно, то її світло впаде на подушку. Мама покладе на те світло руку і мовби торкнеться тата. Я приплющую очі, щоб самій усе те побачити. У шпаринку очей. Але побачила все те уві сні.
Часом ми з мамою ходимо на затоку – дивитися на воду, бо тато дуже любив туди ходити. Вода там чиста і гладенька, мов долоня. У ній відбиваються кудлаті хмари й високе небо. Ти стільки разів їх малював, тату! Тепер же мені доводиться дивитися на все те не двома очима, а чотирма. І за тебе!
А найчастіше я думаю про те, що якби тато не поквапився стати зіркою, то він неодмінно побачив би нашу Йордану. Їй довелося народитися вже без нього. Тато навіть не знав, що в нас буде дитина. Точніше, в мами. Мама не встигла йому тим похвалитися. Скажу тоді, як переможе Майдан, думала мама. Вона вірила, що то буде дуже скоро. Але коли переміг Майдан, тато вже був зіркою.
Посеред літа в нас удома з’явилася дівчинка. Смішна, чорнявенька і голосиста.
– Назвемо її Йордана, – сказала мама.
Я уявила собі, як би це сподобалося татові! З усіх зимових свят він чомусь найдужче любив Водохреще і називав його Йорданом. Досі чую, як вони з мамою співають дуетом:
Ой на річці на Йордані
Там Пречиста ризи прала…
Я силкувалася уявити ту Пречисту, що стоїть у холодній воді і пере для свого сина ризи, і не могла. Тут у мене в рукавичках руки ой як мерзнуть! Але навіть якби не мерзли, то навряд чи вона прала б у рукавичках?
Коли увечері небо всипає зірками, ми з мамою сидимо на веранді й дивимося на небо. Десь там – наш тато. Якщо довго дивитися, то можна помітити, як одна зірка моргає. Напевно, то мій тато. Він завжди моргав, щоб мене посмішити.
Йорданка спить поруч у візочку. Вона ще так далеко не бачить. Ба, вона не знає, що її тато – зірка. Цікаво, які їй сняться сни? Може, білі, як сніг, а може, сині, як небо? А може, кольорові, як мої пастельки? А може, їй сняться зірки, і вона чує їхні розмови. Мабуть, тато розказує їм усім про нас – про маму, про мене, і про те, як ми святили воду на Водохреще. Саме через тиждень після Йордану мій тато не вернувся з Майдану. Саме тої ночі він і став зіркою. Але я все одного його чекаю. Тепер уже з неба. Тато будь-коли може подзвонити на мамин мобільний. Мама казала, що ніколи не зітре звідти татового номера.
Я пригадую татові очі. Перед тим, як він став зіркою, у них було повно тривоги, і вони майже не усміхалися. Навіть на Водохреще, коли ми всі втрьох ходили до Михайлівського собору святити воду. Надворі було морозяно і сніжно. Холод пробирався аж до рук. “Залазьте в одну рукавичку, – сказала я своїм рукам, – і вам стане тепліше”.
Мої руки слухняно залізли в одну рукавичку, а тато підхопив мене на руки, розщіпнув свою куртку і засміявся:
– Дивись, яка тут схованка!
І я, недовго думавши, ховаю руки в пазусі татової куртки. Якби я знала, що то наше останнє Ворохреще, я з тієї пазухи нізащо не вилізла б.
А сьогодні мені не спиться і не спиться. Хочу, щоб спалося, а не виходить. Кручуся на всі боки, згортаюся калачиком, лягаю горілиць – нічого не допомагає. Може, обняти подушку? Ан-ну… Що це там? Я лап-лап – і намацую якусь коробку. І не якусь! То коробка кольорових пастельок!
Тато щороку дарував мені коробку пастельок. І не тому, що я їх швидко змальовувала, а тому, що він і сам любив малювати пастельками. Та оскільки їх у нього не було, то він позичав у мене. І часто позичав назавжди, бо всі їх змальовував до крихти.
Невже тато й досі не забувся своєї звички – підкладати подарунки під подушку. Саме цим він і відрізнявся від Святого Миколая. Бо Святий Миколай підкладав лише на свято, а тато – будь коли. Але ж день народження у мене аж восени!
– Він знає, що восени, – каже мама. – Але сьогодні день твого ангела.
Ну, звичайно, як це я забула? Ще й подумала: а от тато ніколи не забував не то що про мене, а й про мого ангела. І сама собі усміхнулася. Тато умів найбуденніший день перетворити на свято.
Уранці мені відразу ж захотілося малювати.
– Після сніданку, – сказала мама.
Гаразд, скільки там того сніданку, подумала я.
Мій стіл стоїть просто біля вікна. З нього гарно видно небо. Я виймаю синю пастельку і малюю небо. Тоді – жовту, щоб намалювати сонце. Та потім передумую. Краще вже місяць, бо таке синє небо буває лише ночі. Тоді ще раз передумую і малюю обох – і сонце, й місяць. І нехай хто скаже, що такого у світі не буває!
Навпроти місяця я малюю високу зелену тополю. І зумисно малюю її такою заввишки, щоб вона торкалася неба. То все задля тата. Якщо він, бува, стомиться, то йому буде куди сісти відпочити, подумалось мені. Я вже знаю, що тополі завжди дістають до неба, тільки шкода, що того ніхто не бачить. Ніхто, крім мого тата.
– А Йорданка скоро виросте? – питаю я маму.
– Скоро, – відповідає мама.
– Коли?
– Так скоро, що ти не встигнеш і посивіти, – усміхається мама.
Я помічаю, що мама посивіти вже встигла. Хоч ще зовсім молода. Їй усього двадцять вісім. Моя мама посивіла за одну-єдину ніч. І стала схожа на кульбабку, що відцвіла.
Якби тато не став зіркою, то брав би нас із Йорданкою на плече: її – на ліве, мене – на праве. Коли Йорданка підросте, я їй неодмінно це розкажу. Напевно, вона так само, як і я, полюбить сидіти в тата на плечі. Але їй дістанеться ліве плече, бо праве вже зайняте. На правому завжди сиділа я.
Наприкінці літа ми з мамою їдемо знайомити Йорданку з другою бабусею. Цебто – з татовою мамою. Там одна дитина вже є – мій двоюрідний братик Павлусь. Він старший за мене, і цього року піде в другий клас.
Цілі вечори ми просиджуємо з ним на веранді, і спати нам геть не хочеться. Бо з Павлусем цікаво. Він дуже багато знає. Особливо про танки й бомбардувальники.
– І хто додумався називати танки “Тюльпанами”, “Акаціями”, “Гвоздиками”?! – обурюється Павлусь.
Я обурююся разом із ним, якщо не більше. Такі назви можна давати хіба що цукеркам, а не танкам!
– Ось виросту і зроблю так, щоб на світі не стало ні танків, ні бомбардувальників, – заявляє Павлусь. – Знаєш, я їх просто відміню!
Авжеж, я знаю, що Павлусь зробить, як каже. Він у нас такий – хоробрий і завзятий. Мабуть, людина, яка хоче вирости, й не може бути інакшою.
А от я зовсім не хочу вирости. Мені більше кортить повернутися в той час, коли з нами був тато. Зненацька мене охоплює туга і шепче мені на вухо: “Доцю…” Татовим голосом. Якби ви хоч раз у житті почули той голос, ніколи не забули б!
Я дивлюся крізь широке вікно надвір. Звідси видно, може, й півнеба.
– Бачиш он ту зірку? – питаю я Павлуся.
– Бачу, – каже Павлусь. – Дуже яскрава. Жаль, що вона так високо. Нічим не дістати.
– То наш тато, – кажу я трохи голосніше, щоб Павлусь розчув кожне слово й не перепитував. – Він став зіркою. – А потім згадую мамині слова про Майдан і додаю: – Їх там багато, і з ними Господь Бог.
Павлусь довго дивиться то на зірку, то на мене, немов хоче упевнитися, чи я з нього не кепкую. А тоді каже:
– Добре тобі… – Павлусь на хвильку замовкає, ніби думає: казати чи ні. Та потім таки каже: – А мій на війні… Ну, це там, де гинуть.
Я дивлюсь на Павлуся й мені здається, що це вже не Павлусь, а цілий Павло. Бо такі слова говорять тільки в дорослому віці. Скажімо, в такому, як мій дідусь.
– Твій теж стане… – починаю я і прикушую язика.
Мені раптом стає страшно. Я згадала, як уранці по радіо передавали про дванадцятьох загиблих під Луганськом. Вони підірвалися на міні. А що, як серед них і Павлусів тато?! Та навіть якщо й не Павлусів, то чийсь! Однак – Т А Т О!
– А скільки твоєму татові років? – питає Павлусь.
– Двадцять вісім, – відповідаю я.
– Ти ба, такий молодий, а вже зірка, – каже Павлусь.
Але в голосі в нього немає й краплі заздрості, лише сум. І той сум – завбільшки з гору, яку й за ніч не обійти.
– Жаль, що ти його не завжди можеш бачити, – додає Павлусь.
– Не завжди, – зітхаю я.
Хоч насправді мені хочеться сказати, що я свого тата бачу більше, ніж завжди. Я бачу його, коли захочу. Досить мені тільки заплющити очі, як він являється переді мною. Усміхнений і щасливий. Я навіть чую, як він шепоче мені на вухо: “Доцю, сонечко, ми переможемо…” А потім садовить собі на праве плече і несе кудись далеко-далеко. Крізь увесь Майдан.
А просто над нашими головами стоїть зірка. Так високо, що вище й не буває. Та й дістати до неї можна лише очима. І лише очима можна сказати: “Я навіки люблю тебе, тату!”
