“Наталка Полтавка” короткий зміст

“Наталка Полтавка” Котляревський короткий зміст розповість неймовірну історію кохання українців минулого сторіччя. Це історія про те, що кохання завжди важливіше багатства.

“Наталка Полтавка” короткий зміст читати

І дія “Наталка Полтавка” скорочено

Наталка йде з відрами на коромислі до річки. Дівчина співає пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз…»

Возний Тетерваковський – гарно одягнений панок підходить до Наталки. Він освідчується дівчині:

«Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності».

Наталка відмовляє возному, каже, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не пара. Возний все ж умовляє її:

«Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село».

Наталка співає йому пісню:

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.

Закінчивши співати, говорить: «Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…»

Виборний Макогоненко перериває їх бесіду, коли з’являється із піснею-нісенітницею «Дід рудий, баба руда».

Наталка повертається додому, а возний жаліється Макогоненку на погані нові порядки, бо тепер переслідують хабарників і крутіїв у земстві і судах. На це виборний з радістю відзначає: «Зате нам, простому народові, добре, коли старшина… не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати…». Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його «серденному ділу».

Возний розповідає виборному про розмову з Наталкою і обіцяє, що якщо той допоможе домогтися її згоди на шлюб, то він нічого не пошкодує, щоб віддячити.

Виборний дає згоду, та повідомляє правду про Наталку, про те, що вона кохає іншого, тому й відмовила. Чоловік розповідає возному, що раніше родина Терпилів жила в Полтаві, мала гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило почав зловживати алкоголем, покинув свій промисел і потроху витратив усе своє багатство. У стані сп’яніння батько, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і взагалі вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, а дружина з дочкою залишилися без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха переїхала жити у село. А Наталка 4 роки чекає повернення Петра, хоча від нього нема ніяких звісток.

«Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує».

Хоча возний і дізнався про кохання Наталки, так як не хотів відступати. І виборного навчає: «…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обманюють. Свої слова підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права»:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?

Наталка вдома з матір’ю шиє. Дівчина сумна, та ще й матір докоряє їй через те, що та відмовляє усім женихам.

«Убожество моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: «…викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою».

Бідна дочка не може спокійно дивитися на сльози матері, слухати її докори та прохання, тому обіцяє вийти заміж за першого ж, хто посватається. Наталка не хоче щоб матір хвилювалася, а була спокійна за свою старість. Дівчина сподівалась, що хлопці, яким вона відмовила, на другий раз не прийдуть, а возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів.

Та Наталку чекала неприємна несподіванка. Увечері до них прийшов виборний і сказав Терпилисі:

«У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав».

Терпилиха була рада чути таку новину, вона уже уявляла як цей письменний, розумний і поважний чоловік буде її зятем. Вона із виборним як могли умовляти Наталку погодитися на весілля. Макогоненко навіть дорікає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче забезпечити її на старості років. Наталка нарешті здається, дає обіцянку все стерпіти для благополуччя матері. Виборний каже дівчині не ґедзатися, коли з’являться старости, і, задоволений позитивним результатом, поспішив до Тетерваковського.

Наталка зосталася одна в хаті. Вона сімнівається у прийнятому рішенні: «Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!» Вона думає лише про Петра, навіть в пісні звертається до коханого:

Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

II дія “Наталка Полтавка” скорочено

Микола – звичайний парубок, йде вулицею в селі. Він – сирота, живе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому хлопець приймає рішення іти до чорноморців, яких любить за козацькі звички: «Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити». До нього підходиить Петро та співає «Сонце низенько, вечір близенько». Петро саме повертається у Полтаву. Хлопці одразу стали приятелями, адже у них було багато спільного – обидва були без кола, без двора, без родичів і сім’ї.

Хлопця бачать, як з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і виборний з рушником через плече. Парубки розуміють, що возний заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще не знає, що то його Наталка, але його серце відчуває біду.

Петро прагне впевнитися, чи не його це дівчину засватали. Він розпитує:

«Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?»

Почувши від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо. Побачивши реакцію Петра, Микола зрозумів, що перед ним стоїть – хлопець, у якого закохана Наталка. Той вирішує допомогти товаришу зустрітися з Наталкою. Кажучи «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут»,— Микола відправляється до Терпилихи.

Петро стоїть один, вражений неочікуваною звісткою, що «вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він страждає, адже розуміє, що запізнився лише на один день, а тепер через це буде нещасний все життя. В цей час до нього підходить виборний.  Вони говорять про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро терпеливо пояснює, що це велика будівля, куди ввечері приїздять пани дивитися комедію. «Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться», — ділиться Петро своїми враженнями від театру.

До їхньої розмови приєднується возний, який показує свою обізнаність з історичними подіями, певними літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення фактів з історії України у театральній виставі «Казак—стихотворец».

Микола покликав Наталку. Вона сумна і невесела вирішує, що краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за нелюба. Микола запевняє дівчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і сумувати перестане. Він повідомляє, що її Петро повернувся:

«Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного». Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з’явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім».

Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, злякалася, коли побачила Петра. Та Наталка налякала її ще більше: «Коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той Петро? Тепер він може зруйнувати тихе сімейне щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі.

Згорьована мати з острахом кричить: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте ідо вінця ведіте». У всьому, що трапилося, Терпилиха звинувачує Петра, оскільки раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро запевняє, що не просив Наталку не слухати матері. А на підтвердження слів просить кохану скоритися долі та забути його.

Мати слухає слова Петра, серце її добрішає. Про хлопця, якого тільки-но проклинала, вже каже: «Добрий Петро! Серце моє против волі за нього вступається!»

Петро пропонує Наталці забрати всі гроші, які отримав за 4 роки, щоб возний ніколи не дорікнув Наталці, що взяв бідну. Возного вчинок Петра просто приголомшив, він зрозумів, що ситуація склалася не на його користь. Возний взяв Наталку та Петра за руки, підвів до матері:

«Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною».

Всі вражені шляхетним вчинком возного, а Микола виголошує: «От такові—то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії».

Терпилиха благословляє дітей Наталку та Петра.

Петро обіцяє: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить про-звище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив».

Наталка співає:

Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
Здобрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в’ються
І за мене часто б’ються,
Но я люблю Петра дуже,
А до других мні байдуже.

Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
А я без Петра скучаю
І веселості не знаю.

Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
Я Петра люблю душею,
Він один владієть нею.

Згодом, уся герої співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити».

Переказ – Гнатюк Юлія

І. Котляревський “Наталка Полтавка”. Аудіокнига скорочено українською