Але вона все не йшла. Він сів на стілець, і погляд його упав на синю шибу, де були намальовані рибалки, що вертаються з ловів. Він довго і пильно вдивлявся в те малювання, рахував кільця луски на рибах та ґудзики на куртках, а думки його блукали хтозна-де, шукаючи Емми.
Воротар стояв осторонь ображений, навіть обурений: цей жевжик насмілився оглядати собор без його пояснень! Це ж нечуване зухвальство, крадіж, блюзнірство.
Та ось — зашарудів по плитах шовк, майнув капелюшок, чорна пелеринка… Вона! Леон схопився і побіг назустріч.
Емма була бліда і йшла швидко.
— Читайте! — промовила вона, простягаючи йому листа… — Ні, не треба! — Відсмикнула руку, увійшла в каплицю пресвятої діви, впала навколішки і почала молитись.
Спершу Леон розсердився на неї за ці богомольні примхи, але потім відчув у них своєрідний чар: вона поринала в молитви під час побачення, мов якась андалузька маркіза! Та це тривало занадто довго, і він став нетерпеливитись.
Емма молилась — точніше, намагалась молитися, — сподіваючись, що небо пошле їй якесь знамення; щоб сподобитися божественної ласки, вона пильно вдивлялася в блискучий престол, вдихала пахощі білих нічних фіалок, що розпускались у великих вазах, і чуйно вслухалася в церковну тишу, — але на душі їй ставало щодалі бентежніше.
Вона підвелась, і обоє зібралися вийти, коли раптом до них швидко підійшов воротар і завчено спитав:
— Ви, пані, напевне, не тутешня? Ви, пані, бажаєте оглянути, що є цікавого в соборі?
— Ні, ні! — заперечив клерк.
— А чому б не оглянути? — озвалась Емма.
Усією своєю хисткою цнотою вона чіплялася за пречисту діву, за статуї святих, за надгробні плити — за все, що попадеться.
Тоді воротар, бажаючи розповісти все по порядку, повів їх знову до виходу на площу і там показав жезлом на великий круг із чорних плит без написів і прикрас.
— Прошу звернути увагу, — почав він урочисто, — у цьому крузі відпивався знаменитий Амбуазький дзвін. Другого такого дзвона не було на всю Європу: важив він аж сорок тисяч фунтів. Той майстер, що його вилив, умер із радощів…
— Пішли далі, — перебив його Леон.
Провідник рушив далі. Він привів їх назад до каплиці пресвятої діви. Розкинувши руки всеосяжним жестом, гордий, як фермер, що показує гостям свій фруктовий сад, він заговорив:
— Під цією ось простою плитою спочиває прах П’єра де Брезе, сеньйора де ла Варен і де Бріссак, маршала пуатевінського і губернатора нормандського, що загинув смертю хоробрих у бою при Монлері шістнадцятого липня тисяча чотириста шістдесят п’ятого року.
Леон, кусаючи губи, переминався з ноги на ногу.
— А цей рицар, по праву руку, з ніг до голови закутий у лати, верхи на здибленому коні — то його внук, Луї де Брезе, сеньйор де Бреваль і де Моншове, граф де Молевріє, барон де Моні, камергер короля, кавалер ордена Святого духа, так само губернатор нормандський. Помер двадцять третього липня тисяча п’ятсот тридцять першого року, в неділю, як сказано в епітафії. А під написом зображена людина, що збирається зійти в домовину, — то теж він. Трудно більш вдало відтворити тлінність земного життя, правда ж?
Пані Боварі піднесла до очей лорнетку. Леон дивився на неї нерухомо, не наважуючись вимовити й слова чи зробити якийсь жест, — він був пригнічений цією подвійною змовою балакучості й байдужості.
А невблаганний гід правив своє:
— Обік нього, бачите, плаче навколішках жінка; то його дружина, Діана де Пуатьє[69], графиня де Брезе, герцогиня де Валентінуа, народилася тисяча чотириста дев’яносто дев’ятого року, померла тисяча п’ятсот п’ятдесят шостого року; по ліву руку — Пресвята Богородиця з немовлям. А тепер поверніться сюди: перед вами гробниця Амбуазів. Вони обидва були кардиналами і руанськими архієпископами. Цей був міністром короля Людовіка XII. Він багато чим прислужився соборові. У своєму заповіті відписав на бідних тридцять тисяч золотих екю.
Не змовкаючи й на хвилину, воротар проштовхнув своїх слухачів до каплички, розсунув балюстради, якими вона була заставлена, і відкрив якусь ніби брилу, що колись була, можливо, неоковирною статуєю.
— У давніші часи, — сказав він, глибоко зітхнувши, — вона прикрашувала могилу Річарда Левине Серце, короля англійського і герцога нормандського. Це кальвіністи, пане, довели її до такого стану. Вони по злобі зарили її в землю, під єпископським кріслом. А ось, дивіться, двері, через які монсеньйор проходить до своїх покоїв. Тепер перейдемо до розмальованих шибок… Змія під ринвою…
Тут Леон швидко вийняв з кишені срібну монету і вхопив Емму за руку. Воротар отетерів, не розуміючи такої передчасної щедрості: адже відвідувачі не оглянули ще й половини собору! І він крикнув навздогін:
— А шпиль, пане! Шпиль іще!
— Спасибі, не треба! — відказав Леон.
— Ні, не кажіть, пане! Шпиль у нас чотириста футів заввишки, всього на дев’ять футів нижчий від великої єгипетської піраміди. Він вилитий із чавуну, і треба сказати…
Але Леон уже тікав; йому здавалося, ніби його любов, яка за ці дві години каменем заціпеніла в нерухомості церкви, тепер мала вилетіти димом крізь цю гінку трубу, цю довгу клітку, цей мережаний димар, що химерно підносився над собором, як витвір примхливої фантазії якогось майстра-штукаря.
— Куди ж ми? — спитала Емма.
Леон не відповідав і тільки ще дужче наддав ходу. Пані Боварі уже вмочила пальці в свячену воду, як раптом вони почули позад себе чиєсь гучне сопіння і розмірений стукіт палиці. Леон обернувся.
— Пане!
— Що там?
І він побачив воротаря, що ніс під пахвою штук двадцять товстих неоправлених книг, притискаючи їх для рівноваги до живота. То була література, присвячена соборові.
– Ідіот! — буркнув Леон і кинувся до виходу.
На паперті бавився якийсь хлопчик.
— Піди поклич мені візника.
Малий стрілою помчав по вулиці Чотирьох Вітрів. Кілька хвилин вони стояли одне перед одним нерішучі, зніяковілі.
— Ах, Леоне!.. Я й сама… не знаю… Чи годиться мені…
Вона маніжилась. Потім раптом уже серйозним тоном сказала:
— Ви знаєте, це дуже непристойно.
— Чому? — заперечив клерк. — Так роблять у Парижі.
Цей непохитний аргумент переконав її.
А візника все не було. Леон уже боявся, щоб Емма не вернулася до церкви. Нарешті фіакр під’їхав.
— Та ви ж хоч вийдіть північним порталом, — гукнув їм з порога воротар, — там побачите ще “Воскресіння з мертвих”, “Страшний суд”, “Рай”, “Царя Давида” і “Грішників у геєні огненній”!
— Куди вас? — спитав візник.
— Куди хочеш, — відповів Леон, підсаджуючи Емму в карету.
І важкий екіпаж загуркотів по бруку.
Він спустився по вулиці Гран-Пон, минув площу Мистецтв, набережну Наполеона, Новий міст і спинився прямо перед статуєю П’єра Корнеля.[70]
— Далі! — крикнув голос зсередини.
Візник знову рушив; розбігшись згори з перехрестя Лафайєт, коні галопом примчали до вокзалу.
— Ні, прямо! — гукнув той самий голос.
Фіакр виїхав за шлагбаум, вибрався на шосе і покотився поволі попід високими в’язами. Кучер витер спітніле обличчя, затиснув між коліньми свою шкіряну шапку і погнав коней поперечними алеями, понад берегом річки.
Карета проторохтіла по сухій надбережній бруківці і заїхала аж за острови, в напрямку Уасселя.
Раптом вона звернула вбік, проїхала увесь Катремар, Сотвіль, Гранд-Шосе, вулицю Ельбеф і стала втретє — цим разом біля Ботанічного саду.
— Чого став? — ще лютіше крикнули з карети.
Екіпаж рушив знову — через Сен-Север і набережну Кюрандьє, потім через набережну Мель і ще раз через міст, потім покотив по Марсовому полю, поза шпитальним садом, мимо зарослої плющем тераси, де вигрівалися на сонці старі діди в чорних куртках. Далі побрався вгору по Буврейському й Кошуазькому бульвару, протрясся по всьому Мон-Рібуде, аж до Девільського узвозу.
Звідти карета рушила в зворотному напрямку, а потім почала блукати навмання — куди втрапить. Її бачили в Сен-Полі, в Лекюрі, на Гарганській горі, в Руж-Марі, на майдані Гаярбуа, на вулиці Маладрері, на вулиці Дінандері, біля церков святого Ромена, святого Вівіана, святого Маклу, святого Нікеза, коло митниці, в районі Старої вежі, у Труа-Піп і коло Великого кладовища. Кучер раз по раз кидав із своїх козлів розпачливі погляди на зустрічні шинки. Це шалені якісь пасажири — їм аби мчати і мчати без зупинки, байдуже куди; що за притча? Кілька разів він пробував спинятися, але зразу ж за його спиною чулись гнівливі окрики. Тоді він щосили батожив своїх змилених шкап і вже не зважав ні на вибої, ні на тумби, гнав куди трапиться, нічого не тямлячи, і мало не плакав від спраги, утоми й досади.
І в порту, серед візків і бочок, і в місті — на вулицях і перехрестях — обивателі широко розплющували очі, дивуючись із цієї небаченої в провінції картини: карета з опущеними шторами весь час показується то тут, то там, закрита, як домовина, і розгойдана, як корабель під бурею.
У саме полуднє, далеко за містом, коли сонце так і жахтіло на старих посріблених ліхтарях, з-за жовтої полотняної заслони висунулась чиясь гола рука і викинула жменю дрібних клаптиків паперу, що розвіялись по вітру і білими метеликами попадали на розквітлу червону конюшину.
А коло шостої години карета спинилася в одному з завулків кварталу Бовуазін. З неї вилізла жінка під вуаллю і пішла — швидко, не оглядаючись.
II
Повернувшись до готелю, пані Боварі не застала диліжанса; Івер прождав її п’ятдесят три хвилини і кінець кінцем поїхав без неї.
Правда, їй і не хотілося особливо додому, але вона дала слово, що повернеться увечері. Отже, Шарль чекав її, в серці у неї вже чатувала та полохлива покора, яка для багатьох жінок є покарою й покутою за подружню зраду.
Вона хапливо спакувалась, розрахувалась за номер, найняла тут же у дворі кабріолет і, кваплячи кучера, підбадьорюючи його, раз у раз питаючи, скільки минуло часу та скільки вже проїхали, наздогнала нарешті “Ластівку” при самому в’їзді в Кенкампуа.
Примостившись у куточку Емма відразу заплющила очі і розплющила їх тільки на узвозі. Звідси вона побачила Фелісіте, яка виглядала її біля кузні. Івер придержав коней, і куховарка, дотягнувшись до віконця, таємниче прошепотіла:
— Пані, вам треба зараз же їхати до пана Оме. Там якась невідкладна справа.
У містечку було тихо, як завжди. Біля дверей диміли вогнища, клекотіло в тазах рожеве шумовиння — в той день увесь Йонвіль варив варення. Перед аптекою таз був найбільший, він переважав усі інші, як лабораторія — просте помешкання, як громадська потреба — індивідуальні забаганки.
Емма ввійшла в аптеку. Велике крісло було перекинуте, і навіть “Руанський маяк” валявся на підлозі між двома товкачиками. Вона відчинила сінешні двері; на кухні, серед великих полив’яних полумисків із перебраними порічками, цукром-піском і рафінадом, серед терезів на столі і тазів на плиті, вона побачила всіх Оме, великих і малих, позапинаних фартухами до самого підборіддя, з ложками в руках. Жюстен стояв, похнюпившись, а аптекар гримав на нього:
— Хто тебе посилав до фармакотеки?
— Що таке? В чім річ?
— В чім річ? — перепитав Оме. — Варимо, бачите, варення: воно кипить, розшумувалося, от-от через край побіжить; я наказую подати ще один таз. І ось він, із лінощів, із недбальства, знімає з гвіздка у мене в лабораторії ключа від фармакотеки!
Фармакотекою Оме величав комірчину на горищі, де зберігалось аптекарське начиння та ліки. Часто він просиджував там годинами, наліплюючи етикетки, переливаючи рідини, перев’язуючи пакетики; це місце було в нього не просто складом, а якимось ніби святилищем: адже звідси виходили всі власноручно виготовлені ним порошки й пілюлі, екстракти й декокти, примочки й масті, які розносили його славу по всій окрузі. Сюди він не пускав анікогісінько, навіть замітав у цьому приміщенні сам. Словом, якщо аптека, відкрита першим-ліпшим відвідувачам, була місцем, де він пишався своєю славою, та фармакотека була куточком, де він з егоїстичною зосередженістю віддавався своїм улюбленим заняттям. Не диво, що легковажний вчинок Жюстена здавався йому просто-таки блюзнірством; розчервонівшись дужче від порічок, він гарячкував:
— Взяти ключа від фармакотеки! Від кислот і їдких лугів! Взяти звідти запасного таза! Таза з покришкою! Та я сам ним, може, ніколи й не користувався б! Адже в делікатних маніпуляціях нашого мистецтва важить кожна дрібниця! От уже, прости господи… Треба ж таки знати, що до чого! Чи видано — вживати для домашньої, сказати б, потреби те, що призначено для фармацевтичних процедур? Це ж усе одно, що різати курку скальпелем, усе одно, що писати на…
— Та годі вже, перестань! — заспокоювала його пані Оме.
А маленька Аталія хапала його за поли сюртука.
— Татку! Татку!
— Одчепіться од мене! — не вгавав аптекар. — Дайте спокій! От робота, бий її нечиста сила! Ішов би ти краще в бакалійники… Чого там дивитися — трощи, ламай, ні на що не зважай! Випускай п’явки, пали алтею, соли огірки в аптекарському посуді, рви на ганчір’я перев’язочний матеріал!
— Ви, здається, хотіли… — почала Емма.
— Зараз!.. Чи ти хоч знаєш, на яку небезпеку наражався? Чи ти хоч бачив, що там стоїть у кутку ліворуч, на третій полиці? Відповідай же, говори, промов хоч слово!
— Не… не знаю, — пробелькотів хлопець.
— Ага, не знаєш! Ну, то я знаю! Ти там бачив слоїк із синього скла, запечатаний жовтим воском, а в ньому білий порошок. Я ще й етикетку наліпив: “Небезпечно!” Ти знаєш, що то за білий порошок? Миш’як! А ти лізеш туди! Береш таз, який стоїть поряд!
— Поряд! — аж сплеснула руками пані Оме. — Миш’як! Ти ж міг потруїти нас усіх!
Тут усі дітлахи залементували, ніби їм уже почало різати в животі.
— Або отруїти пацієнта! — вів далі аптекар. — Так ти хотів, щоб мене потягли до права, посадили на лаву підсудних! Щоб мене скарали на горло! Хіба ти не знаєш, який я обережний з усіма тими медикаментами, хоч маю вже величезний досвід? Інколи аж самому страшно стане, як подумаєш, яка на тобі лежить відповідальність! Адже уряд нас переслідує, а діюче нині безглузде законодавство висить над нашою головою, як дамоклів меч.
Емма забула вже й питати, чого її сюди кликано, а Оме, задихаючись, провадив далі:
— То отак ти нам віддячуєш за нашу добрість? Так ти мені платиш за батьківські турботи? Де б ти був без мене, що б ти робив? Хто тебе годує, одягає, виховує — робить усе, щоб вивести тебе в люди, створити тобі почесне становище в суспільстві? Але ж і ти мусиш працювати, закачавши рукава, трудитися, як то кажуть, у поті чола. Fabricando fit faber, age quod agis.[71]
Він був такий збуджений, що сипав уже латинськими цитатами. Якби він знав по-китайському чи по-гренландському, то заговорив би й цими мовами; це був у нього критичний момент, коли людська душа підсвідомо відкриває все, що в ній таїться, як океан під бурю відкриває все, що в ньому є, — від прибережних водоростей до глибинних пісків.
— Я починаю серйозно жалкувати, що взявся за твоє виховання, — казав далі аптекар. — Воно, мабуть, було б куди краще, якби я й зовсім не витягав тебе із злиднів та з багна, в якому ти змалку нидів! Нехай би ти вже крутив хвости волам! Немає в тебе хисту до науки! Етикетку наліпити — і то незугарний! А живеш же ти в мене, нівроку, як у бога за пазухою, як сир у маслі плаваєш…
Але тут Емма звернулась до пані Оме:
— Мені сказали прийти…
— Ах, боже мій, — з сумом перебила її добра жінка. — Не знаю, як вам і сказати… Сталося нещастя…
Вона не доказала. Аптекар гримав на хлопця:
— Спорожни його! Вимий! Винеси! Та швидше, швидше!
Він так затряс Жюстена за комір, що в того випала з кишені книжка.
Хлопець нахилився за нею, але Оме випередив його, підняв з підлоги томик і вирячився на нього, роззявивши рота.
— “Чоловік… і жінка”! — сказав він, розділяючи ці слова довгою паузою. — Чудово! Чудово! Та ще й з малюнками!.. Ну, це вже занадто!
Пані Оме підійшла ближче.
— Не руш!
Діти хотіли подивитись на малюнки.
— Геть звідси! — владно вигукнув батько.
І вони пішли.
Тримаючи в руці розгорнену книжку, Оме широкими кроками заходив по кухні, розгніваний, задиханий, побагровілий, от-от, здавалося, дістане апоплексичний удар. Потім він підійшов до свого учня і став перед ним, схрестивши руки.
— То ти вже до кінця зіпсутий, нещасний?.. Ой, бережись, ти котишся по похилій площині!.. Але ти навіть не подумав, що ця мерзенна книжка могла потрапити в руки до моїх дітей, заронити їм у душу лиху іскру, сплямити чистоту Аталії, розбестити Наполеона! Адже він майже дійшов зрілості. Чи ж певен ти, що вони її не читали? Чи можеш ти поручитися?
— Прошу, пане Оме, — обізвалась Емма, — ви мали мені щось сказати?
— Авжеж, авжеж, пані. Ваш свекор помер.
І справді, за день до того старий Боварі, встаючи з-за столу, нагло вмер від апоплексичного удару; боячися, щоб з вразливою Еммою чогось не сталось, Шарль попросив аптекаря підготувати її обережно до цієї страшної звістки.
Оме заздалегідь обдумав, обточив, відшліфував і ритмізував кожну фразу; то був справжній шедевр поступовості, обачності й тонких, делікатних переходів; але від вибуху гніву ту риторику як вітром змело.
Емма не стала розпитувати подробиць і тут же вийшла з аптеки, а хазяїн знову заходився вичитувати учневі. Правда, він уже відійшов потроху і бурчав уже скоріше батьківським тоном, обмахуючи спітніле лице своєю фескою:
— Не подумай, що я цілком і повністю заперечую цю книжку. Вона написана лікарем і містить цілу низку наукових положень, які корисно, я сказав би, навіть необхідно знати кожному мужчині. Але ж тобі ще рано! Почекай принаймні, поки ти сам станеш мужчиною, поки сформується твій темперамент.
Шарль уже чекав на Емму і, тільки-но вона постукала в двері, кинувся їй назустріч з розкритими обіймами.
— Ах, люба моя Еммо!.. — промовив він зі слізьми в голосі.
І тихенько нахилився, щоб поцілувати її. Але доторк його губ нагадав їй інший поцілунок; вона здригнулась і провела рукою по обличчю.
Все ж вона відповіла:
— Знаю… знаю…
Шарль показав їй листа від матері, в якому стара без зайвих сентиментів розповідала про сумну подію. Вона жалкувала тільки, що небіжчик сконав без сповіді й причастя: він помер у Дудевілі на вулиці, на порозі кав’ярні, — після патріотичної пиятики з відставними офіцерами.
Емма повернула листа чоловікові; за обідом вона для годиться відмагалася спочатку від їжі. Але Шарль став умовляти її, і вона заходилась обідати, а він сидів проти неї нерухомо, сумний, пригнічений.
Час від часу він підводив голову і дивився на неї тоскними очима. А раз глибоко зітхнув:
— Хоч би ще раз глянути на нього!
Емма мовчала. Нарешті вона зрозуміла, що і їй треба щось сказати.
— Скільки це було твоєму батькові?
— П’ятдесят вісім!
— А!
На тому й скінчилося.
За чверть години Шарль обізвався знову:
— Бідна матуся!.. Як-то їй тепер буде?
Емма знизала плечима.
Бачачи її мовчазність, Шарль вирішив, що вона дуже засмучена, і намагався нічого не говорити, щоб не додавати їй жалю; він був зворушений її, як йому здавалося, співчуттям. Щоб якось розрядити гнітючу атмосферу, він спитав:
— Ну, добре тобі тулялося вчора?
— Добре.
Коли прибрали зі столу, ні Шарль, ні Емма не встали. Що довше вона дивилася йому в лице, то більше одноманітність цього видовища гасила в її серці всяке співчуття. Чоловік здавався їй жалюгідним, недолугим, мізерним — куди не кинь, цілковитий нікчема. Як його тільки здихатися? Цьому вечору кінця не буде! Вона сиділа і чманіла, немов у дурманних випарах опіуму.
В передпокої почувся сухий стук дерев’янки по підлозі. То Іполит приніс панині речі. Складаючи їх долі, він із зусиллям описав своєю милицею чверть кола.
“А він уже й забув те все”, — думала вона, дивлячись на бідолаху конюха; з-під його довгих рудих патлів збігали на лоб краплі поту.
Боварі шукав дрібняків у гаманці. Він, здається, і гадки не мав, яким приниженням була для нього присутність цієї людини, що стояла тут живим докором його непоправній бездарності.
— Який у тебе гарний букетик! — сказав Шарль, помітивши на каміні подаровані Леоном фіалки.
— Так, — байдуже відповіла Емма, — я купила їх уранці… у старчихи.
Шарль узяв фіалки і, освіжаючи ними зчервонілі від сліз очі, обережно вдихав їхні пахощі. Емма швидко забрала в нього квіти й поставила їх у склянку з водою.
Другого дня прибула пані Боварі-старша. Вона довго плакала з сином. Емма залишила їх під тим приводом, що мала зробити деякі розпорядження.
Іще через день треба було подбати про жалобне вбрання. Обидві жінки розташувалися з своїми несесерами в альтанці над річкою.
Шарль думав про батька і дивувався, що відчував стільки ніжності до нього. Раніше йому здавалося, що він його майже не любить. Стара Боварі теж думала про небіжчика-чоловіка. Тепер найтяжчі минулі дні здавались їй кращими. Інстинктивний жаль за довголітньою звичкою згладжував усі пережиті страждання; жінка крутила голкою, і час від часу буйна сльоза скочувалась їй з ока і повисала на кінчику носа. Емма думала про те, що всього дві доби тому вони з Леоном були удвох, далеко від світу, сп’янілі з кохання, і не могли надивитись одне на одного. Вона силкувалась відновити в пам’яті найменші подробиці того дня, що канув у минуле. Але присутність свекрухи й чоловіка заважала їй. Вона хотіла б нічого не чути, нічого не бачити, щоб ніщо не порушувало зосередженості її кохання; незважаючи на всі її намагання, спогади ті розвіювались від доторків зовнішнього світу.
Емма розпорювала підкладку сукні, і клаптики матерії сипались круг неї додолу; стара Боварі, не зводячи очей, скрипіла ножицями, а Шарль сидів у м’яких капцях і старому коричневому сюртуку, що правив йому за халат, — сидів, заклавши руки в кишені, і теж не мовив ні слова. Берта, в біленькому фартушку, згрібала лопаткою пісок на доріжці.
Раптом у хвіртку ввійшов добродій Лере, торговець мануфактурою.
Він прийшов запропонувати свої послуги з нагоди фатальної події. Емма відповіла, що вони, очевидно, змогли б обійтися і без нього. Але торговець не вгавав.
— Дуже перепрошую, — сказав він, — але мені б хотілося поговорити з вами сам на сам. — І, стишивши голос, додав: — Відносно тієї справи… Знаєте…
Шарль почервонів аж до вух.
— Ах, так, справді… — І, збентежений, повернувся до дружини: — Може б, ти… люба моя?
Вона, мабуть, зрозуміла, бо відразу ж підвелася, а Шарль сказав матері:
— Дрібниці! Щось там таке по хазяйству…
Він не хотів, щоб мати знала про той вексель, боячись докорів.
Як тільки вони залишились удвох, пан Лере в досить відвертих виразах поздоровив її з одержанням спадщини, а потім почав балакати про всяку всячину: про фруктові дерева, про врожай, про власне здоров’я, — воно в нього, як і завжди, так собі, середина на половину. Адже працює він, як каторжний, а ледве-ледве заробляє на хліб та до хліба, хоч про нього й вигадують бозна-що.
Емма не перебивала його. Вона так знудилася за ці два дні!
— А ви вже, видно, зовсім одужали, — казав він далі. — Правда, бідного чоловіка вашого бачив я інколи в жахливому стані. Щира душа! Хоч і були в мене з ним деякі, знаєте, неполадки…
Емма спитала, які саме, — Шарль приховав від неї неприємності, що він мав із торговцем з приводу замовлених нею речей.
— Та ви ж знаєте! — відповів Лере. — Через отой ваш каприз, через валізи.
Він насунув капелюха на очі і, заклавши руки за спину, насвистуючи й усміхаючись, дивився просто в лице Еммі нестерпно зухвалим поглядом. Невже він має якісь підозри? Емма губилася в найрізноманітніших здогадах. Та ось нарешті він знову заговорив:
— Кінець кінцем ми з ним порозумілися, от і зараз я прийшов запропонувати вихід із становища.
Ішлося про те, щоб поновити вексель, виданий Боварі. Зрештою, хай пан доктор чинить так, як вважає за краще. Йому тепер не слід би про це турбуватись, адже в нього і без того багато клопоту.
— Може, краще було б взагалі, якби він передоручив ці справи комусь іншому, вам, наприклад; треба тільки написати довіреність, і тоді буде дуже зручно; та й мені з вами було б легше…
Емма не розуміла, куди гне Лере. Той замовк. Потім, змінивши розмову, запропонував пані Боварі купити щось у нього і пообіцяв прислати їй чорного барежу на сукню, дванадцять метрів.
— У тій сукні, що на вас, дома тільки ходити. А вам треба ще другу, для візитів. Це я помітив зразу, як тільки зайшов. Око в мене кмітливе.
Матерію він не прислав, а приніс сам. Потім прийшов іще раз, щоб переміряти її. Він став заходити щораз частіше під різними приводами, весь час намагаючись бути ввічливим та прислужливим, — запобігливо плазуючи, як сказав би Оме, — і завжди знаходив нагоду підшепнути Еммі знов якусь пораду відносно довіреності. Про вексель він більше не згадував, а вона теж забула. Правда, Шарль говорив їй щось про цю історію в час її одужання, але відтоді у неї було стільки всяких хвилювань, що їй ніколи було думати про те. Вона взагалі уникала всяких розмов про грошові справи; пані Боварі-мати дивувалася з цієї переміни і приписувала її релігійним настроям, що оволоділи Еммою під час недуги.
Але як тільки стара поїхала від них, Емма просто вразила Боварі своєю практичною розсудливістю: треба дістати таку й таку довідку, перевірити закладні документи, зміркувати, що вигідніше — перебрати на себе борги чи продати спадщину з молотка. Вона орудувала навмання спеціальними юридичними термінами, говорила голосні слова про порядок, про майбутнє, про обачливість — і потроху перебільшувала труднощі, зв’язані з оформленням справи про спадщину. Скінчилось тим, що одного дня вона показала чоловікові зразок загальної довіреності “на предмет ведення й керування всіма справами, виконання всіх закупок, підписування і передача векселів, здійснення розрахунків” і т. д. Уроки Лере не пропали марно.
Шарль простодушно спитав, де вона взяла цей папір.
— У пана Гійомена.
І Емма додала цілком спокійно:
— Я не дуже вірю йому. Про нотаріусів розповідають стільки поганого. Можливо, слід було б порадитися з ким-небудь. Але з ким… У нас же, здається, нема таких знайомих… Нема…
— Хіба що Леон… — сказав Шарль, подумавши.
Але радитися листовно було досить важко. Тоді вона зголосилася поїхати до нього. Шарль подякував і сказав, що не треба. Вона наполягала на своєму. Виникла великодушна суперечка. Нарешті Емма вигукнула з удаваною досадою:
— Ні, прошу тебе! Я пощу!
— Яка ти добра! — сказав Шарль, цілуючи її в чоло.
Другого ранку Емма взяла місце в “Ластівці” і поїхала до Руана радитися з паном Леоном. Вона пробула там три дні.
III
То були захоплюючі, розкішні, неповторні дні — справжній медовий місяць.
Вони оселились біля набережної, в готелі “Булонь”. Жили, зачинивши віконниці й замкнувши двері, пили сиропи на льоду, що їм приносили вранці, розкидали квіти по підлозі.
Надвечір брали критого човна і їхали обідати на острів.
Це був час, коли в доках конопатять судна. Стукіт молотків об корабельні корпуси гулко лунає в повітрі, між деревами густо клубочиться смоляний дим, а на річці нерівно коливаються під сонячним багрянцем великі маслянисті плями, неначе кружки з флорентинської бронзи.
Човен плив униз по річці, пробираючись між причаленими до берега баркасами і часом черкаючись верхом об їхні довгі линви.
Мало-помалу губилися вдалині шуми міста, гуркіт екіпажів, людський гомін, дзявкання собак на палубах суден. Емма розв’язувала стрічки капелюха, і вони приставали до острова.
Вони примощувались у низенькому шинку, на дверях якого висіли чорні рибальські сіті. Обідали смаженою корюшкою, вершками і вишнями. Потім лежали на траві, цілувались десь під тополями; їм хотілося б вічно жити двома Робінзонами в цій місцині, яка здавалась їм, сп’янілим від щастя, найкращим куточком на землі. Не вперше на віку бачили вони дерева, блакитне небо, траву, не вперше чули плюскіт води і шелест вітру в листі, але ніколи вони ще не втішалися так із того всього. Здавалось, досі не було природи або вона стала прекрасною, лише відколи вони задовольнили свої бажання.
Вони повертались до міста вже поночі. Човен минав острів за островом. Вони мовчки сиділи в сутінках під навісом. Чотирикутні весла побрязкували в залізних кочетах, ніби метроном відстукував у тиші такт, а позаду тихо хлюпотіла опущена з корми линва.
Одного разу якось зійшов місяць; вони не пропустили нагоди сказати кілька пишних фраз про меланхолійне й поетичне світило ночі; Емма навіть заспівала:
Згадай, як ми пливли увечері з тобою…
Мелодійний, але слабкий голос губився в просторі над хвилями, вітер підхоплював ті рулади, і Леон слухав, як вони плескали над ним незримими крильми.
Емма сиділа, обіпершись на перегородку, і місяць освітлював її у відчинене віконце. У чорній сукні, що розходилась донизу віялом, вона видавалась тоншою і вищою. Голова її була закинута, руки згорнуті, очі затоплені в небо. Іноді тіні від надбережних верб закривали її всю, потім вона раптом з’являлася знову, як видіння, в місячному сяйві.
На споді човна біля Емми Леон знайшов червону шовкову стрічку.
Весляр довго розглядав її і нарешті сказав:
— Ага, то, мабуть, загубив хтось із тієї компанії, що я недавно катав. Веселі люди, нівроку — і пані, й панії, — з пундиками, з шампанським, з музикою — куди твоє діло! А один там такий… Високий, з себе вродливий, вусики чорненькі, от уже де жартун, так жартун… Вони всі, було, до нього: “Ану, розкажи нам що-небудь, Адольф…” Чи, може, Додольф, як пак його?
Емма здригнулась.
— Тобі недобре? — спитав Леон, присуваючись до неї.
— Ні, нічого. Це просто від холоду.
— За ним, мабуть, не одна бігає, — тихо додав старий матрос, вважаючи, очевидно, що робить приємність пасажирам своєю розмовою.
Потім поплював на долоні і знову узявся гребти.
Але нарешті довелось-таки розлучитись! Прощання було дуже сумне. Леон мав адресувати свої листи тітці Ролле; Емма дала йому такі докладні вказівки щодо подвійних конвертів, що він неабияк здивувався її спритності в любовних справах.
— Так ти запевняєш, що все гаразд? — промовила вона з останнім поцілунком.
— Ну, ясно.
“Але чому це, — міркував Леон, повертаючись сам вулицями додому, — чому вона так домагається тієї довіреності?”
IV
Незабаром Леон став дивитись на своїх колег зверху вниз, почав уникати їхнього товариства і остаточно занедбав свої юридичні справи.
Він чекав листів від Емми, читав і перечитував їх, писав їй відповіді. Усією силою жаги і уяви він викликав її образ у своїй пам’яті. Бажання зустрічі з нею не тільки не зменшилося від розлуки, а стало необорним, і ось одної суботи він уранці втік із контори.
Побачивши з вершини горба долину і дзвіницю з жерстяним флюгером, що крутився на вітрі, він відчув ту втіху, змішану з гоноровитою пихою і егоїстичним самовдоволенням, якої зазнає, мабуть, мільйонер, навідавшись у рідне село.
Він почав блукати круг Емминого дому. На кухні світилося. Леон підстерігав тінь коханої за фіранками, але нічого не було видно.
Побачивши молодого клерка, тітка Лефрансуа розахкалась і розохкалась; вона зауважила, що Леон “підріс і трохи схуд”, тоді як Артемізі здалося, що він “змужнів і трохи поповнішав”.
Він по-давньому пообідав у маленькій кімнаті, але цим разом сам, без акцизника: Біне обридло чекати подовгу “Ластівку”, і він переніс свій обід на годину вперед — рівно на п’яту, але й тепер доводилося йому бурчати, що стара торохтійка спізнюється.
Нарешті Леон зважився постукати в двері до лікаря. Пані Боварі була в своїй кімнаті й зійшла вниз лише через чверть години. Сам господар, здавалося, був дуже радий відвідинам Леона, але ні в той вечір, ні на другий день не виходив з дому.
Леон побачився з Еммою на самоті лише пізно ввечері, у завулку за садом, — у тому самому завулку, де вона зустрічалася з іншим! Була гроза, і вони розмовляли під парасолькою, при спалахах блискавиць.
Розлука здавалась нестерпною.
— Краще смерть! — казала Емма.
Вона ламала руки й плакала з відчаю.
— Прощай!.. Прощай!.. Коли знов побачуся з тобою?
Вони розійшлись і знов вернулись — поцілуватися ще раз. І в цю хвилину вона пообіцяла йому, що скоро винайде якийсь спосіб, якусь приключку, щоб їм можна було зустрічатися на самоті принаймні раз на тиждень. Емма не мала ніякого сумніву в тому, що це їй удасться. Та й взагалі вона була сповнена надій. Незабаром вона мала дістати грошей.
Отож вона купила для своєї спальні жовті завіси з широкими розводами, — Лере запевнив її, що вони дуже дешеві. Мріяла вона і про килим, і Лере ласкаво згодився роздобути його для неї — це, мовляв, не страх яка розкіш. Тепер вона зовсім не могла жити без його послуг. Двадцять разів на день вона посилала по нього, і він, покинувши печене й варене, летів до неї і робив усе без ніяких нарікань. Ніхто не міг зрозуміти також, чого це тітка Ролле унадилась до неї снідати і часто навіть розмовляла з нею сам на сам.
Якраз у цю пору, тобто на початку зими, Емму раптом розібрала охота до музики.
Одного вечора Шарль слухав її гру. Вона чотири рази підряд починала той самий уривок, аж її досада брала, а чоловік, не помічаючи того, гукав:
— Чудово! Чудово! Ну, чого ж, грай далі, адже все гаразд!
— Та ні бо! Це просто жахливо! Пальці стали як дерев’яні.
Другого вечора він попросив дружину зіграти йому ще що-небудь.
— Ну добре вже, якщо це тобі подобається…
І Шарль змушений був визнати, що вона й справді трохи розучилася грати, — плутала ноти, часом збивалась. Емма раптом урвала гру:
— Ех, нічого не виходить… Треба було б знову брати уроки, але… — Вона прикусила губу й додала: — Двадцять франків за урок — це таки дуже дорого.
— Та воно й справді… трохи… — ніяково посміхаючись, підхопив Шарль. — Але мені здається, що можна б знайти десь і дешевше. Адже є маловідомі музиканти, які вчать, буває, краще за всяких там знаменитостей.
— То пошукай.
Другого дня, повернувшись додому, Шарль лукаво подивився на неї і сказав:
— От бачиш, яка ти інколи буваєш уперта! Я сьогодні був у Барфешері. Так, уяви собі, пані Льєжар запевняє, що її три дочки, — вони вчаться в монастирі “Милосердя господнього”, — беруть уроки музики і платять усього по п’ятдесят су; та ще в якої вчительки!
Емма здвигнула плечима і більше не розкривала інструмента.
Але, проходячи повз нього, вона зітхала (якщо Шарль був у кімнаті):
— Ах, бідне моє фортепіано!
А коли приходили гості, вона обов’язково говорила їм, що кинула музику і не може тепер займатися нею, — на те є особливі причини. Усі співчували їй. Справді, дуже шкода! Адже в неї такі здібності до музики! Про це навіть говорили лікареві, присоромлювали його. Особливо умовляв його аптекар:
— Ви робите величезну помилку! Ніколи не слід закопувати талант у землю. Зрештою, друже мій, зважте ще на одну обставину: якщо ви зараз допоможете дружині удосконалитись у музиці, то згодом заощадите на музикальному вихованні дочки! Я особисто вважаю, що дітей повинна всього навчати мати. Це — ідея Руссо, і, можливо, вона дещо нова, але я певен, що незабаром вона буде сприйнята всіма, так само як думка про необхідність материнського годування та щеплення віспи.
Отже, через деякий час Шарль знову завів розмову про фортепіано. Емма сердито відповіла, що краще його зовсім продати. Але ж це бідне фортепіано так тішило його пиху… Розстатися з ним було б для Емми, думав Шарль, рівнозначне самогубству якоїсь її частки…
— Якщо хочеш, — сказав він, — можеш брати коли-не-коли уроки, це не такі вже великі витрати.
— Але ж уроки, — відповіла вона, — дають якісь наслідки тільки тоді, коли вони беруться регулярно.
Ось яким чином домоглась вона у чоловіка дозволу їздити до міста раз на тиждень для того, щоб бачитися з коханцем. Через місяць знайомі помітили, що вона зробила значні успіхи в музиці.
V
Це бувало щочетверга. Емма вставала й одягалась — тихенько, щоб не розбудити Шарля, а то він дорікав би їй за те, що вона збирається так рано. Потім починала ходити по кімнаті туди й сюди, спинялась біля вікон і дивилась на площу. Досвітні сутінки колихались попід навісами ринку, і в блідавому передранні ледве-ледве видніли літери вивіски над зачиненими віконницями аптеки.
Коли годинник показував чверть на восьму, Емма йшла до “Золотого лева”; Артеміза, позіхаючи, відчиняла їй дверi, а потім вигортала заради неї вугілля з-під приску. Емма сиділа на кухні сама. Часом виходила у двір. Івер неквапом запрягав коней, слухаючи одночасно тітку Лефрансуа, яка, вистромивши чепчик з вікна, давала кучерові стільки всяких доручень і напучень, що хтось інший неодмінно все б попереплутував. Емма проходжувалась, цокотячи черевиками по брукованому подвір’ю.
Нарешті Івер, попоївши юшки, нап’явши на себе плаща, запаливши люльку і взявши в руку батога, спокійно вмощувався на передку.
Коні йшли підтюпцем, і перші три чверті льє “Ластівка” частенько зупинялася, щоб підібрати пасажирів, які піджидали її — хто на шляху, а хто перед своїм двором. Ті, що замовили місця ще звечора, примушували себе чекати; дехто з них ще й не вставав з постелі. Івер гукав, кричав, чортихався, а наостанку злазив із передка і грюкав щосили у ворота. Вітер свистів, вриваючись у диліжанс крізь потріскані шибки.
Помаленьку народу насідало все більше — заповнювалися всі чотири лави, — і карета швидше котилася по обсадженій яблунями дорозі, що тягнулась між двома канавами з каламутною водою і, поступово звужуючись, губилася на обрії.
Емма добре знала її всю, від краю і до краю: зараз за лугом буде стовп, потім в’яз, далі оборіг і будка шляхового сторожа; інколи вона заплющувала навмисне очі, щоб потім побачити щось несподіване. Але їй ніколи не вдавалося втратити точне відчуття віддалі.
Нарешті показувалися кам’яниці передмістя, колеса торохкотіли по бруківці, “Ластівка” минала садки, де крізь штахети видніли статуї, гойдалки, виноградні альтани, підстрижені тиси. Потім зненацька відкривалось перед очима все місто.
Спускаючись амфітеатром, ледве мріючи в імлистій поволоці, воно широко розбігалось понад мостами. За ним, непомітно підіймаючись угору, слалося в далечінь — аж до сивого крайнеба — чисте поле. Звідси, зверху, увесь краєвид видавався нерухомим, ніби намальованим. В одному куточку збились докупи заякорені кораблі. Попід зеленими горбами кругліли закрути річки, а довгасті острови чорніли на воді великими застиглими рибами. Над фабричними димарями кучерявились надшарпані по краях величезні сизі султани. До слуху долинали здалеку перегуки гамарень та малинові передзвони церков, що бовваніли в тумані. Безлисті дерева бульварів темніли між будинками, немов фіолетові кущі, а мокрі від дощу дахи мерехтіли попід горою де світліше, де тьмяніше, залежно від висоти. Часом вітер гнав хмари до пагорба Святої Катерини, і вони, ніби повітряні хвилі, безгучно розбивались об бескеття.
Чимось запаморочливим віяло на Емму від цих згромаджених жител, і серце їй аж роздималось, ніби всі сто двадцять тисяч істот, що там трепетали, обдавали її нараз гарячим диханням пристрастей, які вона в них підозрювала. Любов її росла від відчуття простору і бентежно повнилася переплесками невиразного гамору. І вона виливала її на площі, вулиці, бульвари старовинного нормандського міста, що розгорталося в очах у неї в якусь незмірно велику столицю, — вона ніби в’їжджала в новітній Вавілон. Схопившись обіруч за раму, вона вихилялась у вікно карети і глибоко вдихала свіжий вітер; коні рвали з копита, під колесами тьохкало каміння, диліжанс розгойдувався, і кучер здалека нагукував на зустрічні підводи; тим часом руанські обивателі, перебувши ніч у Гійомському лісі, спокійно спускались по схилу в своїх родинних екіпажах.
Біля застави робили зупинку; Емма відстібала свої дерев’яні підошви, перевдягала рукавички, поправляла шаль і, проїхавши ще кроків із двадцять, виходила з “Ластівки”.
Місто прокидалось. Прикажчики в фесках протирали вітрини; перекупки з кошиками при боці голосно викрикували свої товари на перехрестях. Емма йшла, опустивши очі, попід самими будинками і радісно усміхалась під чорною вуаллю.
Боячись, щоб її хтось не впізнав, вона майже ніколи не ходила найкоротшим шляхом. Вона пробиралася темними завулками і коли нарешті діставалась до кінця Національної вулиці, де стоїть фонтан, піт котився з неї градом. То був квартал театрів, шинків і повій. Часом Емму обганяла підвода, на якій колихались декорації. Офіціанти у фартухах посипали піском плити тротуарів між зеленими деревцями. Пахло абсентом, сигарами та устрицями.
Емма завертала за ріг і здалеку впізнавала Леона — по кучерях, що вибивались з-під капелюха. Він проходив по вулиці не зупиняючись. Вона йшла за ним до готелю, він підіймався сходами, відмикав двері, входив у кімнату… Які обійми!
Потім сипались цілунки, слова. Коханці розповідали про біль розлуки, передчуття, тривоги; але ось усе забувалось, і вони дивились одне одному в лице з усміхом жадання і кличною ласкою.
Велике ліжко червоного дерева нагадувало формою човен; пурпурові левантинові завіси спускались із стелі й повисали над широким узголів’ям; і що могло бути прекрасніше за чорняве волосся Емми і її біле тіло, що різко відтінялись цим багрянистим фоном, коли вона соромливим жестом тулила до грудей голі руки, ховаючи лице в долоні.
Тепла кімната з м’яким килимом, веселими оздобами і лагідним світлом була, здавалося, створена для всіх інтимностей любощів. Карнизи для завіс кінчалися стрілами, мідні розетки портьєр і великі кулі на ґратах каміна виблискували від кожного сонячного променя. На каміні, між двома канделябрами, лежали дві великі рожеві мушлі, які, коли їх прикласти до вуха, співали морським шумом.
Як вони любили цю кімнату, милу й привітну, незважаючи на її дещо примерклу пишноту! Приходячи в неї, вони завжди заставали всі речі на старих місцях, а часом знаходили десь під годинником Еммину приколку, забуту з минулого четверга. Снідали біля каміна за круглим палісандровим столиком з інкрустаціями. Емма розрізувала м’ясо і підкладала Леонові шматки на тарілку, жартуючи і лащачись; шампанське вишумовувало над тонким склом келиха і хлюпало їй на оздоблені перснями пальці, — вона реготала заливчасто і хтиво. Вони обоє були цілком захоплені відчуттям взаємовладання, і це помешкання здавалося їм власним домом — домом, де вони аж до самої смерті житимуть вічними молодожонами. Вони казали: “наша кімната”, “наш килим”, “наше крісло”. А Емма говорила навіть — “наші капці”. То був її каприз, подарунок Леона — домашні пантофлі рожевого атласу, облямовані лебединим пухом. Коли вона сідала на коліна до коханця, ноги її не діставали до підлоги, висіли в повітрі, і маленькі капці без задників тримались на самих тільки голих пальцях.
Леон уперше на віку втішався несказанними розкошами жіночої елегантності. Ніколи він не чув такої вишуканої мови, не бачив таких строгих туалетів, таких поз заснулої горлиці. Він був у захваті від екзальтованості її душі і від мережива її спідниці. Адже це була світська жінка, та ще й заміжня! Одне слово, справжня коханка!
Безкінечно мінлива в настроях — то весела, то задумана, то говірка, то мовчазна, то поривчаста, то стримана, — вона викликала в ньому тисячі бажань, розбуджувала все нові інстинкти й спомини. Вона була для нього героїнею всіх романів, головною дійовою особою всіх драм, таємничою коханкою, оспіваною у всіх віршах. Леонові здавалось, що плечі в неї смагляві, як у “Одаліски-купальниці”, талія видовжена, як у господинь феодальних замків; нагадувала вона також “Бліду барселонку”, але передусім вона була ангел!
Коли він дивився на неї, йому часом здавалося, ніби душа його поривається до неї, оповиває хвилями її голівку і припадає, заворожена, до її білих грудей.
Він сідав долі біля ніг Емми, клав руки їй на коліна і дивився на неї, усміхнений, підставляючи лоб для цілунку.
Вона схилялась до нього й шепотіла, аж задихаючись від сп’яніння:
— Не ворушись! Не говори! Дивись на мене! Твої очі сяють так любо! Мені так гарно!
Інколи вона називала його дитинкою:
— Дитинко, ти мене любиш?
І вона не чула відповіді: губи його жагуче впивалися в її уста.
На годиннику був маленький бронзовий купідон, — манірно округляючи ручки, він підтримував позолочену гірлянду. Вони часто сміялися з нього; але, коли наставала година розлуки, все починало здаватися сумним.
Нерухомо стоячи одне проти одного, вони повторювали:
— До четверга!.. До четверга!..
Тоді вона раптом обхоплювала його голову обома руками, швидко цілувала в чоло і, крикнувши: “Прощай!” — вибігала на сходи.
Вона йшла на вулицю Комедії до перукаря: треба було причепурити волосся. Надворі поночіло. В перукарні запалювали газ.
Вона чула театральний дзвоник, що скликав акторів на виставу; за вікном проходили бліді чоловіки й жінки в приношеному одязі і зникали за дверима службового входу.
В низенькому й тісному приміщенні, де серед перук і слоїків з помадою гуділа чавунна грубка, було жарко. Запах розпечених щипців і рухи масних рук, що перебирали її волосся, наводили на Емму дрімоту, і незабаром вона вже куняла, закутавшись у халат. Часто, зачісуючи її, перукар пропонував їй квитка на маскарад.
А потім вона їхала! Поверталась тими ж завулками до “Червоного хреста”, знову підв’язувала до черевиків дерев’яні підошви, сховані вранці під лавою в диліжансі, і проштовхувалася між нетерплячими пасажирами на своє місце. Біля підніжжя пагорба люди виходили; Емма залишалась у кареті сама.
З кожним поворотом дороги все ширшала заграва міських огнів, що імлистою хвилею мерехтіла над темним громаддям будинків. Емма ставала коліньми на подушки і втоплювала очі в те мінливе сяйво. Вона ридала, кликала Леона, посилала йому ніжні слова й поцілунки, що розвіювалися вітром.
У цих місцях за диліжансами часто вештався якийсь старець із костуром. На ньому теліпалось брудне лахміття, драний касторовий капелюх мискою насувався на лоба; коли він знімав його, на місці повік видніли криваві болячки. Живе м’ясо звисало червоними клаптиками; з очей до самого носа слизотіла зеленавими патьоками якась гнійна рідина; чорні ніздрі конвульсивно роздималися. Коли він звертався до когось, то задирав голову догори з ідіотичним сміхом, — тоді його синюваті білки закочувались аж під самий лоб до відкритих ран.
Ганяючись за екіпажами, він виспівував:
Ой, у жнива жарка погода,
Гуляти дівчині охота…
Далі співалося про пташок, про сонце, про зелене листя.
Іноді він зненацька з’являвся без капелюха, просто за спиною Емми. Вона з криком відсахувалась. Івер любив пожартувати з старого: то радив йому найняти балаган на Сен-Роменському ярмарку, то сміючися питав, чи жива-здорова його чорноброва.
Часто капелюх жебрака просовувався раптом у вікно диліжанса, що йшов повним ходом, а сам він чіплявся вільною рукою за підніжку, і колеса обляпували його гряззю. Голос його, спочатку кволий і по-дитячому пискливий, ставав верескливим. Він лунав у нічній пітьмі безсловесним лементом невимовного відчаю. І крізь дзеленчання балабончиків, шурхіт дерев і гуркіт ридвана в ньому вчувалося щось потойбічне, що потрясало Емму. Воно вдиралось їй у душу, як буревій у прірву, і поривало її в простори безмежної меланхолії. Але Івер, помітивши, що диліжанс перехиляється набік, частував сліпого батогом. Дротяні жала впивалися в болячки, і старець, скиглячи від болю, брьохався в болото.
Потім пасажири “Ластівки” потроху засинали — хто з роззявленим ротом, хто упершись підборіддям у груди; той схилявся на плече сусідові, той брався рукою за ремінь, — і всі ритмічно погойдувались разом із диліжансом; відблиск ліхтаря, що коливався на крупі коня, проникав до карети крізь коленкорові завіски шоколадного кольору і грав кривавими бліками на нерухомих постатях. Емма, зв’ялена журбою, тремтіла від холоду під теплою шаллю; ноги їй хололи, на серці було моторошно тоскно.
Дома її чекав Шарль; у четвер “Ластівка” завжди прибувала з запізненням. Нарешті приїхала пані! Вона мимохідь цілувала дитину. Обід не готовий — байдуже! — вона не гримала на служницю. Тепер Фелісіте, здавалось, усе було дозволено.
Часто чоловік, помітивши її блідість, питав її, чи не хвора вона часом.
— Ні, — відповідала Емма.
— Але в тебе сьогодні якийсь чудний вигляд, — заперечував Шарль.
— От іще вигадав!
Іноді вона, повернувшись додому, зразу ж підіймалась до себе в кімнату. Жюстен був уже там. Він ходив безшелесними кроками і прислуговував їй краще від будь-якої камеристки. Подавав сірники, свічку, книжку, розправляв нічну кофточку, слав постіль.
— Ну, гаразд, іди вже, — говорила Емма.
А він усе стояв, опустивши руки й широко розплющивши очі, ніби обплутаний тисячними нитками раптової мрії.
Наступний день бував жахливий, а дальші — ще незносніші; Емма згоряла з нетерплячки знову зажити щастя. Це була пекуча жага, розпалювана знайомими образами; тільки сьомого дня вона знаходила собі вихід у пестощах Леона. А його пристрасть переходила в захват, повний вдячності і благоговіння. Емма втішалася цим коханням, бережно всотувала його в себе, підтримувала його всілякими проявами своєї ніжності, ніби боялась, що його ненадовго вистачить.
Часто вона говорила лагідно і журливо:
— Ах, ти покинеш мене… Ти одружишся… Ти станеш таким, як усі інші.
Він питав:
— Які інші?
— Ну, взагалі мужчини, — відповідала вона. — І, відштовхуючи його, додавала млосним голосом: — Усі ви безсовісні!
Одного дня, коли вони філософували про земні розчарування, вона прохопилася якось — чи то, щоб випробувати його ревнощі, чи просто в пориві мимовільної відвертості, — про те, що колись, іще до нього, вона любила одного чоловіка: “Не так, як тебе!” — квапливо додала вона і тут же заприсяглася своєю дитиною, що між ними нічого не було.
Леон повірив, але все-таки став допитуватись, що то був за один.
— Він був капітаном корабля, мій друже.
Сказати так — значило відвернути Леона від усяких розшуків і воднораз додати собі ціни в його очах: адже нею захоплювалась людина героїчного, сказати б, складу і звична до успіхів.
І справді, отут Леон відчув усю нікчемність свого суспільного становища; він став заздрити еполетам, орденам, чинам, їй, напевне, подобаються такі речі, — так він судив з її марнотратства.
А Еммі доводилося стримуватись від багатьох химерних забаганок, їй, наприклад, хотілося завести для поїздок до Руана тильбюрі з англійським конем і грумом у пишних ботфортах. На цю думку її наштовхнув Жюстен: він благав узяти його до себе в лакеї. Якщо відсутність елегантного екіпажа не захмарювала в неї радості поїздок на побачення, то, безперечно, вона щоразу збільшувала гіркоту повернення додому.
Коли вони говорили про Париж, Емма часто зітхала:
— Ах, як гарно нам би там жилося!
— А хіба ми тут не щасливі? — ніжно питав коханець, гладячи її по голівці.
— Правда твоя, — казала вона, — я просто божевільна. Поцілуй мене!
До чоловіка вона ставилась привітніше, ніж будь-коли, робила йому фісташкові креми, а після обіду грала вальси. І він вважав себе найщасливішим у світі, а Емма жила в цілковитому спокої. Але якось увечері він раптом спитав:
— Адже ти береш уроки у мадемуазель Ламперер?
— Так, а що?
— Знаєш, — відповів Шарль, — я бачив її оце в пані Льєжар. Заговорив із нею про тебе, — аж вона тебе не знає.
Наче грім ударив з ясного неба. Але Емма відповіла спокійнісінько:
— Вона, мабуть, просто забула моє прізвище.
— А можливо, — сказав лікар, — у Руані є кілька вчительок музики з прізвищем Ламперер?
— Може, й так. — І зразу ж додала: — Але ж у мене є її розписки! Ось дивись.
Вона підбігла до бюрка, поперекидала всі шухляди, переплутала папери і нарешті так розгубилася, що Шарль став просити її не турбуватись про якісь там нещасні розписки.
— Ні, я таки знайду! — наполягала вона. І справді, наступної п’ятниці Шарль, натягуючи чоботи в темній комірці, де висіла його одежа, намацав під своїм носком якийсь папірець. Він видобув його з чобота і прочитав:
“Одержано за три місяці навчання та за куплені ноти шістдесят п’ять франків.
Вчителька музики Фелісі Ламперер”.
— Туди к бісу, як же воно потрапило в мій чобіт?
— Мабуть, упало з старої папки з рахунками, що лежить на полиці скраю, — сказала Емма.
І з того часу все її життя перетворилося на суцільний обман. Вона, мов покривалом, огортала ним своє кохання, щоб його ніхто не побачив.
Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою; коли вона говорила, що вчора йшла правим боком вулиці, то можна було з певністю сказати, що насправді вона йшла лівим.
Одного ранку, коли вона щойно виїхала з дому, одягнена, як завжди, досить легко, раптом почав іти сніг. Шарль виглянув у вікно і побачив на вулиці абата Бурнізьєна, що їхав у Тювашевому шарабані в Руан. Тоді він збіг по сходах, дав священикові теплу шаль і попросив його передати її дружині в “Червоному хресті”. Добравшись до заїзду, абат відразу ж спитав йонвільську лікаршу. Хазяйка відповіла, що та спиняється в неї дуже рідко. Уже ввечері, побачивши Емму в “Ластівці”, кюре розповів їй, як він її шукав; зрештою, він, здається, не надавав цьому випадку ніякого значення, бо тут же став розхвалювати проповідника Руанського собору, який тоді гримів красномовством: його збігалися слухати всі дами.
Але якщо кюре не вимагав від неї жодних пояснень, то інші згодом могли виявитись не такими скромними. Тому Емма вирішила обов’язково спинятися щоразу в “Червоному хресті”, щоб добрі йонвільці, бачивши її на сходах, не мали ніяких підозр.
Та одного ранку вона все ж таки не вбереглася: вийшовши під руку з Леоном із готелю “Булонь”, вона зустріла пана Лере. Емма злякалася, думала, що він усім роздзвонить. Але він був не такий дурний.
Через три дні по тому Лере увійшов до неї в кімнату, зачинив за собою двері і сказав:
— Мені потрібні гроші.
Емма заявила, що в неї нічого немає. Лере почав бідкатися та нагадувати усякі послуги, які він їй робив.
Справді, з двох підписаних Шарлем векселів вона досі сплатила тільки по одному. Що ж до другого, торговець замінив його на її прохання двома новими, виписаними на дуже далекий термін. Потім він видобув з кишені список товарів, що він їй дав у кредит: завіси, килим, оббиття для крісел, кілька відрізів на сукні, різні туалетні дрібнички — всього тисячі на дві франків.
Емма опустила голову; Лере казав далі:
— Якщо у вас нема готівки, то є ж нерухоме майно.
І він нагадав про мізерну халупу в Барневілі, біля Омаля, що не давала майже ніякого прибутку. Колись вона належала до невеличкої ферми, що її продав іще старий Боварі. Лере знав чисто все про цю справу — і скільки там було гектарів, і які сусіди.
— Бувши вами, — порадив він, — я збув би її з рук; з боргами розплатився б, та ще дещо і залишилося б.
Емма відповіла, що не так-то легко знайти покупця. Він пообіцяв їй напитати людей. Тоді вона спитала, що треба зробити, щоб мати право на продаж.
— Та у вас же є довіреність! — відказав Лере.
Еммі аж світ угору піднявся.
— Лишіть мені рахунок, — сказала вона.
— О! Не варто! — відмагався торговець.
Через тиждень він прийшов знову і похвалився, що після довгих пошуків він знайшов-таки покупця. Якийсь Ланглуа вже давненько накинув оком на той ґрунтець, тільки не каже, яку ціну може запропонувати.
— Про ціну мені байдуже! — вигукнула Емма.
Та Лере запропонував почекати трохи, роздивитися, що то за людина. Найкраще було б з’їздити до покупця, а що Емма не могла цього зробити, то він сам пообіцяв переговорити з Ланглуа. Повернувшись, він доповів, що покупець дає чотири тисячі франків.
Емма аж просіяла на цю звістку.
— Ціна непогана, — зауважив Лере, — нічого бога гнівити.
Половину суми Емма одержала негайно, а коли вона заговорила про рахунок, Лере сказав:
— Слово честі, мені аж жалко позбавляти вас одразу такої солідної суми.
Тоді вона поглянула на асигнації і, уявивши собі, скільки побачень можуть влаштувати їй ці дві тисячі франків, заговорила зніяковіло:
— Як же це? Хіба, може…
— О, — добродушно засміявся комерсант, — з рахунком можна зробити все, що завгодно. Чи ж я не знаю, що бувають усякі сімейні обставини?
І він пильно подивився на неї, поволі пропускаючи поміж пальцями два довгі аркуші паперу. Потім дістав з гамана чотири векселі, на тисячу франків кожен, і розклав їх на столі.
— Підпишіть, — промовив він, — і залишіть гроші собі.
Емма протестувала, ображена.
— Але ж я вам віддаю решту, — нахабно відповідав добродій Лере. — Чи вам іще недогода?
І, взявши перо, написав під рахунком: “Одержано від пані Боварі чотири тисячі франків”.
— Та чого вам турбуватись? Адже за півроку ви одержите другу половину за той ґрунтець, а термін останнього векселя припадає після того, як ви матимете ті гроші.
Емма заплуталася трохи в цих розрахунках. У вухах у неї шуміло, ніби золоті монети сипалися з мішків і брязкали кругом неї на паркет. Нарешті Лере пояснив, що в нього в Руані є приятель — банкір Венсар, який дисконтує йому ці чотири векселі. Після цього Лере сам принесе мадам суму, що лишиться після покриття боргів.
Але замість двох тисяч франків він приніс лише тисячу вісімсот: як і належиться, приятель Венсар відрахував двісті за комісію й дисконт.
Потім він недбало попросив дати йому розписку:
— Ви розумієте… Комерція — це таке діло… Буває, що… І дату не забудьте, дату.
Так перед Еммою відкрились широкі обрії здійсненних фантазій. У неї вистачило розважливості відкласти тисячу екю, якими вона оплатила вчасно перші три векселі, але четвертий потрапив у дім саме в четвер, і вражений Шарль почав терпляче ждати, поки повернеться дружина і все з’ясує.
Вона не розповідала йому про цей вексель тільки для того, щоб не турбувати його різними господарськими дрібницями. Вона сіла до нього на коліна, стала лащитись, воркувати горлицею, довго перераховувала речі, які їй довелося брати в кредит.
— Зрештою, ти повинен згодитись, що це не так уже й багато, зважаючи на кількість речей.
Не знаючи, що робити, Шарль незабаром удався до того ж таки Лере. Той дав слово, що все влаштує, нехай тільки пан доктор підпише йому два векселі, в тому числі один на сімсот франків і терміном на три місяці. Щоб якось вийти із становища, Шарль написав до матері драматичного листа. Замість відповіді старенька приїхала сама; коли Емма спитала, чи вдалося йому від неї чогось добитися, Шарль відповів:
— Так, але вона вимагає, щоб їй показали рахунок.
Другого дня рано-вранці Емма побігла до пана Лере і попросила його написати інший рахунок, який не перевищував би тисячі франків, бо, показавши рахунок на чотири тисячі, їй довелося б сказати, що вона вже заплатила дві третини і тим самим признатись у продажу нерухомого майна, — а цей ґешефт торговець зорудував так спритно, що про нього довідались значно пізніше.
Незважаючи на знижені ціни всіх речей, пані Боварі-мати визнала видатки неприпустимо великими:
— Хіба не можна було обійтися без килима? А навіщо було заново перебивати меблі? У наші часи в кожному домі тримали, власне, всього одне крісло — для старших; так було, наприклад, і в моєї матері, а вона, можу вас запевнити, була пристойною жінкою. Не всім же бути багатіями. Та й те сказати, — бездонної бочки не наповниш!.. Я просто соромилась би отак розкошувати, а я ж стара вже, мені потрібні вигода і спокій! Оце вам панство, оце вам витребеньки!.. Як? Шовк на підшивку по два франки? Адже можна було з таким самим успіхом узяти мусліну по десять, а то й по вісім су…
Емма, напівлежачи на козетці, відповідала якомога спокійніше:
— Ну годі вже, годі! Чули вже, чули!
Але свекруха продовжувала вичитувати їм, віщуючи недбалим хазяям цілковиту руїну. А все син винен. Добре хоч те, що пообіцяв скасувати ту довіреність.
— Як?
— А так. Він присягнув мені, — відповіла стара.
Емма відчинила вікно, покликала Шарля, і бідолаха мусив признатися, що мати й справді силою взяла з нього таку обітницю.
Емма вибігла з кімнати, але зразу ж вернулася і велично простягла великий аркуш паперу.
— Дякую, — сказала свекруха і кинула довіреність у вогонь.
Емма вибухла різким, пронизливим, нестримним реготом: з нею сталася істерика.
— Ах, господи! — крикнув Шарль. — І вічно ви, мамо, влаштовуєте їй сцени!
Мати знизала плечима і заявила, що все це одна комедія.
Але тут Шарль уперше на віку збунтувався і став на захист жінки, так що пані Боварі-старша вирішила їхати геть. Вона вибралась додому другого ж дня, а коли син намагався затримати її на порозі, сказала йому:
— Ні, ні! Ти любиш її більше, ніж мене, — ну, що ж, так воно і мусить бути. Нічого робити. Та ще сам побачиш… Бувай здоров! Тепер уже я не приїду “влаштовувати їй сцени”, як ти говориш.
І все-таки Шарль почував себе ніби винним перед Еммою: вона не приховувала, що все ще ображена таким проявом недовіри. Перш ніж вона знову погодилась узяти довіреність, йому довелось довго просити її. Він навіть пішов разом з нею до пана Гійомена оформити новий, такий самий документ.
— Я розумію вас, — сказав нотаріус. — Людина науки не повинна клопотатися дрібницями буденного життя.
Це лукаве зауваження потішило Шарля, — воно надавало його слабості приємної видимості якихось важливих інтересів.
Зате скільки було радості в черговий четвер у готелі, в “їхній” кімнаті! Емма сміялась, плакала, співала, танцювала, замовляла шербети, пробувала курити сигарети і видалась Леонові ексцентричною, але чарівною, незрівнянною.
Він не знав, що примушувало її так жадібно тягнутися до всіх радощів життя. Вона стала подразливою, вередливою і сластолюбною. Вона гуляла з ним по вулицях і йшла з високо піднятою головою, не боячись, як вона казала, скомпрометувати себе. І все ж часом вона аж здригалася на думку, що може зустрітися з Родольфом: хоч вони й розсталися назавжди, їй здавалося, ніби вона ще не визволилась цілком з-під його влади.
Одного вечора Емма навіть не повернулася в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і ридала до повної знемоги. Жюстен, про всяк випадок, вийшов на дорогу; пан Оме і той не міг усидіти у себе в аптеці.
Нарешті Шарль не витримав. Об одинадцятій годині він запріг свого шарабанчика і, хльоскаючи без жалю коня, добрався о другій годині до заїзду “Червоний хрест”. Нікого! Він подумав, — чи не бачив часом Емми клерк? Але де він живе? На щастя, Шарль пригадав адресу його патрона. Він кинувся туди.
Починало світати. Шарль роздивився вивіску над дверима, постукав. Хтось, не відчиняючи дверей, крикнув йому Леонову адресу і на додачу вилаяв добре нахаб, що колошкають людей ні світ ні зоря.
У будинку, де жив клерк, не було ні дзвінка, ні молотка, ні консьєржа. Шарль почав добиватися у віконниці. Надійшов поліцай; Шарль перелякався й утік.
“Я збожеволів, — казав він сам до себе. — Вона, напевне, залишилась обідати у пана Лормо”.
Але ж сім’я Лормо виїхала з Руана.
“А може, вона залишилась доглядати пані Дюбрей? Але ж пані Дюбрей ось уже десять місяців як померла… То де ж вона?”
