«Подвiйне коло» — це назва першої новели роману Ю. Яновського «Вершники». Трагiчнi подii описанi в нiй: п’ять братiв Половцiв зустрiчаються на кривавих дорогах громадянськоi вiйни.
Новелу «Подвійне коло» вибудовано на умовній, алегоричній ситуації — на невеликому клаптику степового півдня України мало не водночас сходяться загонів різних ідеологічно-політичних угруповань: денікінці, петлюрівці, махновці, червоноармійці. Час і простір тут також умовні, художні, адже історична конкретика в новелі насправді відсутня.
Так, у степу під Компаніївкою в обмеженому часі ніколи не збиралися разом різні воюючі загони. Той умовний бій символізує всю складність ситуації в Україні під час громадянської війни. Назва новели «Подвійне коло» (клас і рід) є поетичною метафорою, яка узагальнює події громадянської війни, їх жорстоку суперечність. Адже символічно, що всі командири цих загонів — брати Половці, сини однієї матері й батька. Найстрашніше, що всі вони заради своїх ідей убивають один одного. Отже, письменник моделює умовну ситуацію, яка відтворює справжню суть братовбивчої війни в Україні.
Водночас Ю. Яновський підсвідомо порушує провідний мотив радянського мистецтва — піддає сумніву «чистоту червоного прапора», а з ним правильність більшовицьких ідей.
Більшовика Івана Половця зображено таким же вбивцею, як і його братів, хіба підступнішим і полохливішим, бо стріляє в спину полоненим; наймолодшого Сашка «по-материнському» прощає, залишає «на виховання» (чи не перевиховання репресійними органами?); Панаса спонукає до самогубства. Варто згадати з цього приводу запис Ю. Яновського в нотатнику: «Недаром Ігор-князь, надсилаючи виклик ворогам, просто казав: «Іду на Ви!» Я бачив тоді цього князя, бачив його воїв, твердих і високих, як дуби, їхній хребет не вивчений був іще гнутися, його згинала тільки смерть». Цей запис і містить прозорий натяк на втрачену сучасниками людську гідність, притаманну далеким пращурам, через що постала ганебна їй заміна — рабське плазування перед сильними світу цього, нерозбірливе прийняття чужих ідеологій тощо.
У «Вершниках» через художні образи Ю. Яновський дає власну оцінку зображеного братовбивства, розставляє гуманістичні, загальнолюдські акценти. Наприклад, у відтворенні бою махновського загону Панаса з петлюрівцями, яких очолює Оверко Половець. Куля Панаса «вибила Оверкові мозок на колесо», — констатує автор і тут же розгортає символічну картину: «…блискавка розколола хмару, слідом ударив грім». В описі похорону вирізняється художня деталь — дощ: «По обличчю Панаса Половця (він убив брата! — Авт.) бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав». Остання фраза підкреслює символічну довготривалість дощу-плачу в цьому часі, у якому «залізна жорстокість» опанувала людьми.
Чи змиє дощ — у міфології багатьох народів символ очищення від усякої нечисті — цю грішну землю? Це риторичне питання звучить підтекстово, бо на горизонт (як новітнє апокаліптичне дійство) виступає вже наступний загін — інтернаціоналіста Івана Половця. І все повториться по-новому колу, дарма що цей загін іде під червоним прапором. Автор не може вважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу шляхом братовбивства. Дощ на обличчі Панаса і всього загону — то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування.
Отже, Ю. Яновський підсвідомо звертається до цінностей християнської моралі. Використовуючи біблійний міф про Каїна та Авеля, він не сприймає і не підтримує братовбивчий спосіб вирішення конфліктів. Хоч у новелі кілька разів і повторюється фраза «рід розпадається, а клас стоїть», але для автора вона є лише болісною констатацією страшних реалій революційної дійсності, як і загрозливою насторогою небезпеки «подвійного кола».
