«Пурпурові вітрила» читати. Олександр Грін

пурпурові вітрила читати Олександр Грін

«Пурпурові вітрила» розділ 5

БОЙОВІ ГОТОВАННЯ

Коли Грей піднявся на палубу “Секрету”, він декілька хвиль стояв непорушно, погладжуючи голову ззаду на чоло, що означало скрайню розгубленість. Неуважність — хмарний рух почуттів — відбивалася в його обличчі нечутенною посмішкою сновиди. Його помічник, Пантен, ішов у цей час шканцями з полумиском смаженої риби; побачивши Грея, він завважив дивний стан капітана.

— Ви, може, забилися? — обережно поспитався він. — Де були? Що бачили? Втім, це, звісно ж, ваша справа. Маклер пропонує вигідний фрахт, із премією. Та що з вами таке?..

— Дякую, — сказав Грей, зітхнувши, наче розв’язаний. — Мені якраз бракувало звуків вашого простого, розумного голосу. Це ніби зимна вода. Пантене, повідомте людям, що сьогодня ми піднімаємо якір і переходимо в гирло Ліліяни, миль десять звідціля. Її течія перебита суцільними обмілинами. Промкнутися в гирло можна тільки з моря. Прийдіть по карту. Лоцмана не брати. Поки що все… Ага, вигідний фрахт мені потрібен, як торішній сніг. Можете передати це маклерові. Я вирушаю до міста, де пробуду до вечора.

— Що ж сталося?

— Нічогісінько, Пантене. Я хочу, щоб ви взяли до уваги моє бажання уникати будь-яких випитувань. Коли настане момент, я повідомлю вам, у чому справа. Матросам скажете, що буде ремонт, що місцевий док зайнятий.

— Добре, — безтямно сказав Пантен у спину Греєві, який уже ішов геть. — Буде виконано.

Хоча розпорядження капітана були цілком до пуття, помічник витріщив очі й занепокоєно помчав з полумиском до себе в каюту, бурмочучи: “Пантене, тебе спантеличили. Чи не хоче він спробувати контрабанди? Чи не виступаємо ми під чорним стягом пірата?” Та тут Пантен заплутався в найбільш диких припущеннях. Поки він нервово знищував рибу, Грей спустися до каюти, взяв гроші й, переїхавши бухту, з’явився в торгових кварталах Лісса. Тепер він діяв уже рішуче і спокійно, до дрібниці знаючи все, що буде на чудовному шляху. Кожен порух — думка, дія гріли його тонкою втіхою мистецької праці. Його план склався миттєво й опукло. Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму прегарному сяєві.

Грей побував у трьох крамницях, надаючи особливого значення точності вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовки базарних барв, які призначалися того, щоб задовольняти сякий-такий гонор; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Грей був поважний, мов анатом. Він терпляче розбирав згортки, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних стяг, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Греєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий полиск. Порпаючись у легкому опорі шовку, він розрізняв барви: червона бліда, рожева й рожева темна; густі закипи вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: “чарівно”, “прегарно”, “чудово”, “довершено”; у бганках таїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня червона барва довго не потрапляла на очі капітанові. Що приносив крамар, було гарне, та не викликало ясного і твердого “так”. Нарешті одна барва привернула увагу обеззброєного покупця; він сів у фотель до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розсівшись із люлькою в зубах, зробився споглядально непорушний.

Ця цілковито чиста, мов ясно-червона ранкова струмина, повна шляхетних веселощів і величности барва була саме тією гордовитою барвою, яку шукав Грей. В ній не було змішаних відтінків огню, пелюсток маку, гри фіолетових чи бузкових натяків; не було також синяви, ні тіні, — нічого, що викликає сумнів. Вона жевріла, наче усмішка, звабою духовного відображення. Грей так замислився, що забув про господаря, який очікував за його спиною з напруженням мисливського пса, котрий зробив стійку. Стомившись чекати, гендляр нагадав про себе тріском відірваного шматка ткании.

— Доста зразків, — сказав Грей, підводячись, — цей шовк я беру.

— Весь шматок? — поштиво сумніваючись, запитав гендляр. Та Грей мовчки дивився йому в лоба, від чого крамар трохи набрався панібратства. — Якщо так, то скільки метрів?

Грей кивнув, запрошуючи перегодити, й облічував олівцем на папері потрібну кількість.

— Дві тисячі метрів. — Він із сумнівом оглянув полиці. — Так, не більше двох тисяч метрів.

— Дві? — сказав господар, конвульсивно підскакуючи, мов пружинний. — Тисячі? Метрів? Прошу вас сісти, капітане. Чи не бажаєте глянути, капітане, зразки нових тканин? Як собі хочете. Ось сірники, ось пречудовий тютюн, будьте ласкаві. Дві тисячі… дві тисячі по… — Він сказав ціну, яка мала таки же стосунок до справжньої, як і клятва до просто “так”, та Грей був задоволений, позаяк не хотів ні в чому торгуватися. — Дивовижний, щонайкращий шовк, — провадив крамар, — незрівнянний товар, тільки в мене знайдете такий.

Коли він, урешті, сплив увесь захватом, Грей домовився з ним про доставку, взявши на свій карб видатки, заплатив за рахунком і пішов, супроводжуваний господарем з почестями китайського імператора. Тим часом через вулицю від тої місцини, де була крамниця, мандрівний музика, наладнавши віолончель, змусив її тихим смиком промовляти смутно і гарно; його побратим, флейтист, засипав спів струн лепетанням горлового свисту; проста пісенька, якою вони оповістили дворисько, що дрімало у спекоті, сягнула Греєвих вух, і відразу ж він утямив, що слід робити йому далі. Взагалі всі ці дні він був на тій щасливій висоті духовного зору, з якої чітко помічалися ним усі натяки й підкази дійсности. Почувши звуки, які заглушувала їзда ридванів, він увійшов у центр найважливіших вражень і думок, викликаних, відповідно до його характеру, цією музикою, вже почуваючи, чому і як вийде гарно те, що надумав. Минувши провулок, Грей зайшов у ворота дому, де відбулася музична вистава. На той час музи##ки збиралися йти собі; високий флейтист з виглядом затурканої гідности вдячно махав капелюхом тим вікнам, звідки вилітали копійки. Віолончель уже повернулася під пахву свого господаря; той, утираючи спітніле чоло, очікував флейтиста.

— Ага, та це ж ти, Ціммере! — сказав йому Грей, впізнаючи скрипаля, котрий вечорами звеселяв своєю пречудовою грою моряків, гостей трактиру “Гроші на бочку”. — Як же це ти зрадив скрипку?

— Вельмишановний капітане, — самовдоволено заперечив Ціммер, — я граю на всьому, що звучить і торохтить. Замолоду я був музичним блазнем. Тепер мене тягне до мистецтва, і я з горем бачу, що загубив непересічний дар. Тим-то я, з пізньої жалости, люблю відразу двох: віолу і скрипку. На віолончелі граю вдень, а на скрипці вечорами, себто немовби пла###чу, ридаю за пропащим талантом. Чи не пригостите винцем, га? Віолончель — це моя Кармен, а скрипка…

— Ассоль, — сказав Грей.

Ціммер не дочув.

— Авжеж, — кивнув він, — соло на тарілках чи мідних рурках — інша справа. Втім, що мені?! Нехай кривляються блазні мистецтва — я знаю, що у скрипці й віолончелі завжди спочивають феї.

— А що ховається у моєму “тур-люр-лю”? — підійшовши, спитав флейтист, гінкий паруб’яга з баранячими голубими очима й білявою бородою. — Ну ж бо скажи?

— Залежить від того, скільки ти хильнув зранку. Часом — птах, часом — горілчаний чад. Капітане, це мій компаньйон Дусс. Я казав йому, як ви смітите золотом, коли п’єте, й він заочно закоханий у вас.

— Авжеж, — сказав Дусс, — я люблю жест і щедрість. Та я хитрий, не вірте моїм мерзенним лестощам.

— Ось що, — сказав, сміючись, Грей, — в мене обмаль часу, а діло стоїть. Я пропоную вам гарно заробити. Зберіть оркестру, та не з дженджиків з парадними обличчями мерців, які в музичному буквоїдстві або — що ще гірше — в звуковій гастрономії забули про душу музики й тихо мертвлять естради своїми вигадливими шумами, — ні. Зберіть своїх, котрі змушують плакати прості серця кухарок і лакеїв, зберіть своїх волоцюг. Море й кохання терпіти не можуть педантів. Я із задоволенням посидів би з вами, й навіть не за одною плящиною, але треба йти. У мене багато справ. Візьміть оце і пропийте за літеру А. Якщо вам подобається моя пропозиція, приїжджайте під вечір на “Секрет”. Він стоїть неподалік від головної дамби.

— Згоден! — вигукнув Ціммер, знаючи, що Грей платить, мов цар. — Дуссе, вклоняйся, скажи “так” і крути капелюхом на радощах! Капітан Грей хоче одружуватися!

— Так, — просто сказав Грей. — Всі подробиці я вам повідомлю на “Секреті”. Ви ж…

— За літеру А! — Дусс, пхнувши ліктем Ціммера, підморгнув Греєві. — Але… як багато літер в абетці! Дайте що-небудь і на фіту…

Грей дав ще грошей. Музики пішли. Тоді він зайшов до комісійної контори й дав таємне доручення за велику суму — виконати терміново, упродовж шести днів. В ту пору як Грей повернувся на свій корабель, агент контори вже сідав на пароплав. Надвечір привезли шовк; п’ять вітрильників, що їх винайняв Грей, помістилися з матросами; ще не повернувся Летика й не прибули музики; Грей подався побалакати з Пантеном.

Слід зауважити, що Грей упродовж кількох років плавав з одним складом команди. Попервах капітан дивував матросів примхами несподіваних рейсів, зупинок — навіть по місяцю — в найбільш неторгових і безлюдних місцинах, та потроху вони пройнялися “греїзмом” Грея. Він часто плавав тільки з баластом, відмовляючись брати вигідний фрахт лише тому, що не до вподоби був йому запропонований вантаж. Ніхто не міг умовити його везти мило, цвяхи, частини машин та інше, що понуро мовчить у трюмах, викликаючи бездушні уявлення нудної необхідности. Та він охоче вантажив садовину, порцеляну, звірят, прянощі, чай, тютюн, каву, шовк, коштовні породи дерев: чорне, сандал, пальму. Все це відповідало аристократизмові його уяви, витворюючи мальовничу атмосферу; не диво, що команда “Секрету”, вихована, в такий спосіб, в дусі своєрідности, поглядала трохи з погордою на всі інші судна, оповиті димом плоского зиску. Все ж таки цього разу Грей зустрів запитання в фізіономіях: найтупіший матрос знав, що немає потреби здійснювати направу в руслі лісової річки.

Пантен, звісно ж, повідомив їм наказ Грея. Коли той увійшов, помічник його допалював шосту сигару, тиняючись каютою, ошалівши від диму й наштовхуючись на стільці. Настав вечір; крізь відчинений ілюмінатор стирчала золотава балка світла, в якій спалахнув лакований козирок капітанського кашкета.

— Все готове, — понуро сказав Пантен. — Як хочте, можна піднімати якір.

— Ви мусили б, Пантене, знати мене трохи краще, — м’яко зауважив Грей. — Немає таємниці в тому, що я роблю. Щойно ми кинемо якір на дно Ліліяни, я розкажу вам усе, й ви не будете марнувати так багато сірників на кепські сигари. Ідіть знімайтеся з якоря.

Пантен, ніяково посміхаючись, почухав брову.

— Це, звісно, так, — сказав він. — Втім, я — нічого.

Коли він вийшов, Грей посидів якусь хвилю непорушно, дивлячись у напівпрохилені двері, потім перейшов до себе. Тут він то сидів, то лягав, то, прислухаючись до торохтіння брашпиля, який викочував гучного ланцюга, збирався вийти на бак, та знову замислювався і повертався до столу, креслячи по цераті пальцем пряму швидку лінію. Удар кулаком у двері вивів його з маніякального стану; він обернув ключа, впустивши Летику. Матрос, важко дихаючи, зупинився з виглядом гінця, який вчасно попередив страту.

— “Лети-но, Летико”, — сказав я собі, — хутко заговорив він, — коли я з кабельного молу побачив, як танцюють довкруг брашпиля наші хлопці, попльовуючи на долоні. У мене око, наче в орла. І я полетів. Я так дихав на човняра, що чоловік спітнів од хвилювання. Капітане, ви хотіли залишити мене на березі?

— Летико, — сказав Грей, придивляючись до його червоних очей, — я чекав на тебе не пізніше ранку. Чи лляв ти на потилицю холодну воду?

— Лляв. Не стільки, скільки було прийнято всередину, та лляв. Все зроблене.

— Кажи.

— Не варто казати, капітане. Ось тут все записане. Беріть і читайте. Я дуже старався. Я піду.

— Куди?

— Я бачу з докору очей ваших, що ще мало лляв на потилицю холодної води.

Він обернувся і вийшов із чудернацькими порухами сліпця. Грей розгорнув папірця; олівець, напевне, дивувався, коли виводив на ній креслення, які скидалися на розхитаний паркан. Ось що писав Летика:

“Згідно з інструкцією. Після п’ятої години ходив вулицею. Дім із сірим дахом по двоє вікон збоку; при нім город. Зазначена особа приходила два рази: по воду раз, по скіпки для груби два. Після настання темряви промкнувся поглядом у вікно, та нічого не побачив з причини занавіски”. Потім ішло кількоро вказівок родинного характеру, добутих Летикою, напевне, шляхом застольної балачки, позаяк меморій закінчувався трохи несподіваними словами: “На карб видатків доклав дрібку своїх”.

Та сутність цього донесення казала тільки пр те, що ми знаємо з першого розділу. Грей поклав папірця в стіл, свиснув вахтового і послав по Пантена, та замість помічника з’явився боцман Атвуд, обсмикуючи закасані рукави.

— Ми ошвартувалися коло дамби, — сказав він. — Пантен послав дізнатися, що ви хочете. Він зайнятий, на нього напали там якісь люди з сурмами, барабанами та іншими скрипками. Ви гукали їх на “Секрет”? Пантен просить вас прийти, каже — у нього туман у голові.

— Авжеж, Атвуде, — сказав Грей, — я точно кликав музик. Підіть скажіте їм, щоб ішли поки що в кубрик. Далі буде видно, як їх улаштувати. Атвуде, скажіть їм і команді, що я вийду на палубу за чверть години. Нехай зберуться. Ви й Пантен, звичайно, теж послухаєте мене.

Атвуд звів, немов курок, ліву брову, постояв боком до дверей і вийшов.

Ці десять хвилин Грей провів, затуливши руками обличчя; він ні до чого не готувався й нічого не обраховував, та хотів подумки помовчати. Тим часом його чекали вже всі нетерпляче і з допитливістю, повною здогадів. Він вийшов і побачив з облич очікування неймовірних речей, та позаяк сам знаходив те, що здійснюється, цілком природним, то напруга чужих душ відбилася в ньому легкою досадою.

— Нічого особливого, — сказав Грей, сідаючи на трапі містка. — Ми простоїмо в гирлі річки доти, доки не поміняємо весь такелаж. Ви бачили, що привезено червоний шовк. З нього під орудою вітрильного майстра Блента змайструють “Секретові” нові паруси. Відтак ми вирушимо, але куди — не скажу. Принаймні, недалеко звідси. Я їду до дружини. Вона ще не дружина мені, та буде нею. Мені потрібні червоні вітрила, аби ще здаля, як домовлено з нею, вона завважила нас. От усе. Як бачите, тут немає нічого таємничого. І досить про це.

— Так, — сказав Атвуд, бачачи з усміхнених облич матросів, що вони приємно спантеличені й не зважуються говорити. — Так от у чому справа, капітане… Не нам, звичайно, судити про це. Як бажаєте, то так і буде. Я вітаю вас.

— Дякую!

Грей міцно стиснув боцманову руку, але той, зробивши неймовірне зусилля, відповів таким потиском, що капітан поступився. Після цього підійшли усі, зміюючи один одного соромливою теплотою погляду і бурмочучи вітання. Ніхто не крикнув, не загомонів — щось не зовсім просте почували матроси в уривчастих словах капітана. Пантен полегшено зітхнув і звеселів — його душевний тягар розтанув. Тільки корабельний тесля лишився чимось невдоволений. Мляво потримавши Греєву руку, він понуро спитав:

— Як це вам спало на думку, капітане?

— Як удар твоєї сокири, — сказав Грей. — Ціммере! Покажи своїх хлоп’ят.

Скрипаль, ляскаючи по спині музик, випхнув з натовпу сім чоловік, вбраних украй неохайно.

— Ось, — сказав Ціммер, — це — тромбон, не грає, а смалить, як із гармати. Ці двоє безвусих молодців — фанфари; як заграють, то відразу ж хочеться воювати. Потім кларнет, корнет-а-пістон і друга скрипка. Всі вони — великі майстри обнімати жваву приму, себто мене. А ось і головний господар нашого веселого ремесла — Фріц, барабанник. В барабанників, знаєте, зазвичай розчарований вигляд, але цей б’є з гідністю, захоплено. В його грі є щось відкрите і пряме, як його палиці. Чи так усе зроблене, капітане?

— Просто диво, — сказав Грей. — Всім вам відведене місце в трюмі, який цього разу, значить, буде завантажений різними “скерцо”, “адажіо” й “фортіссімо”. Розйдіться. Пантене, знімайте швартови, рушайте! Я поміняю вас за дві годии.

Цих двох годин він не помітив, позаяк вони минули всі в тій-таки внутрішній музиці, яка не покидала його свідомости, як пульс не полишає артерій. Він думав про одне, хотів одного, прагнув до одного. Людина дії, він подумки переживав хід подій, шкодуючи лише за тим, що ними не можна рухати так само просто і хутко, як шашками. Ніщо у спокійній зовнішності його не казало про ту напругу почуття, гудіння якого, немов гудіння великого дзвону, який б’є над головою, мчало у всій його істоті оглушливим нервовим стогоном. Це довело його, нарешті, до того, що він почав рахувати подумки: “Один… два… тридцять…” — і далі, аж поки сказав: “Тисяча”. Така вправа подіяла; він був здатний нарешті поглянути збоку на все починання. Тут трохи подивувало його те, що він не може уявити внутрішню Ассоль, позаяк навіть не говорив з нею. Він читав десь, що можна, бодай невиразно, збагнути людину, якщо, уявивши себе цією людиною, скопіювати вираз її обличчя. Вже очі Грея почали набувати невластивого їм дивного виразу, а губи під вусами складатися у слабку, лагідну усмішку, як, отямившись, він зареготався і вийшов поміняти Пантена.

Було темно. Пантен, відкотивши комір куртки, ходив біля компаса, кажучи стерничому:

— О ліву чверть румба, о ліву. Стій: ще чверть.

“Секрет” ішов з половиною вітрил під попутним вітром.

— Знаєте, — сказав Пантен Греєві, — я задоволений.

— Чим?

— Тим самим, чим і ви. Я все втямив. Ось тут, на містку. — Він хитро підморгнув, світячи усмішці вогнем люльки.

— Ану ж бо, — сказав Грей, раптово здогадавшись, в чому справа, — що ви там утямили?

— Найліпший спосіб провезти контрабанду, — прошепотів Пантен. — Кожен може мати такі вітрила, які хоче. У вас геніяльна голова, Грею!

— Бідолашний Пантене! — сказав капітан, не знаючи, гніватися чи сміятися. — Ваш здогад дотепний, та позбавлений будь-якої основи. Ідіть спати. Даю вам слово, що ви помиляєтеся. Я роблю те, що сказав.

Він послав його спати, звірився з напрямком курсу й сів. Тепер ми його залишимо, позаяк йому треба бути самому.

Оцініть статтю
Додати коментар