«Ромео і Джульєтта» читати повністю українською мовою трагедію Вільяма Шекспіра.
«Ромео і Джульєтта» читати онлайн
«Ромео і Джульєтта» Дійові особи
Ескалус — герцог Веронський.
Парис — молодий вельможа, родич герцогів.
Монтеккі, Капулетті — голови двох ворожих домів.
Дядько Капулетті.
Ромео — син Монтеккі.
Меркуціо — родич герцога і друг Ромео.
Бенволіо — небіж Монтеккі й друг Ромео.
Тібальдо — небіж пані Капулетті.
Отець Лоренцо — францисканець.
Отець Джовані — чернець того ж ордену.
Балдасаро — слуга Ромео.
Грегоріо, Сансоне — слуги Капулетті.
П’єтро — теж слуга Капулетті.
Абрамо — слуга Монтеккі.
Аптекар.
Троє музик.
Хор.
Хлопець; паж Парисів; урядовець.
Синьйора Монтеккі — дружина Монтеккі.
Синьйора Капулетті — дружина Капулетті.
Джульєтта — дочка Капулетті.
Мамка Джульєттина.
Міщани веронські; родичі й родички обох домів; маски, сторожа, вартові й почет.
Місце дії — протягом більшої частини п’єси — у Вероні; раз, у п’ятому акті, у Мантуї.
Пролог
Два доми, рівно поважа́ні й славні,
в Вероні красній, місці наших дій,
знов починають свої чвари давні
й чужою кров’ю кроплять розлад свій.
З лон тих домів — рокована, нещасна —
коханців пара у життя іде,
і їх загибель — люта, передчасна —
край ворожнечі батьківській кладе.
Любов, що їм життя розбити має,
і довга ворожнеча двох родин,
що тільки з смертю їх дітей сконає,
за дві години наш перейдуть кін.
Прислухайтеся ж вухом небайдужим,
ми працею всі вади надолужим.
«Ромео і Джульєтта» АКТ ПЕРШИЙ
СЦЕНА 1
Майдан
Входять Сансоне й Грегоріо, озброєні мечами та щитами.
Сансоне
Кажу ж, Грегоріо, ми не потерпимо знущання.
Грегоріо
Авжеж, хай нам перше руки й ноги потерпнуть.
Сансоне
Адже ми потерпаємо від гніву, кажу.
Грегоріо
Гляди лишень, поки живий, щоб тобі горлянка не отерпла.
Сансоне
Я швидко рубаю, як хто мене зрушить.
Грегоріо
Тільки що не швидко тебе зрушиш.
Сансоне
Собака з дому Монтеккі зрушить мене.
Грегоріо
Рухатись — кидатись, а бути хоробрим — стояти. Тим-то, коли ти зрушишся, ти кинешся навтіки.
Сансоне
Собака з того дому зрушить мене, щоб я став. Я стану під стіну проти якого завгодно чоловіка чи то дівки з дому Монтеккі.
Грегоріо
По цьому ж то й знати, що ти безсилий раб. Бо тільки безсилий тулиться до стіни.
Сансоне
Правда. Тим-то жінок завжди й припирають до стіни, що вони — слабші сосуди. Тому-то я чоловіків Монтеккі відпихатиму від стіни, а дівчат припиратиму до стіни.
Грегоріо
Сварка йде між нашими панами, а ми ж їхні слуги.
Сансоне
Все одно, я покажу себе тираном. Воювавши з чоловіками, буду лютий до дівчат: стинатиму їм голови.
Грегоріо
Голови дівчатам?
Сансоне
Еге, дівчатам або ж їхньому дівоцтву; розумій, як хочеш.
Грегоріо
Зрозуміють ті, кого це торкатиметься.
Сансоне
Я торкатимусь їх, поки стою на ногах. Адже відомо, що з мене добрий шмат м’яса.
Грегоріо
Добре, що не риби, бо була б з тебе тараня. Ну, виймай своє начиння: он ідуть двоє з дому Монтеккі.
Сансоне
Моя зброя наголо. Зачепи, а я заслоню тебе ззаду.
Грегоріо
Як! Повернешся задом та й втечеш?
Сансоне
Не бійся мене.
Грегоріо
Ще б пак: мені тебе боятися!
Сансоне
Нехай за нами буде право: хай вони почнуть.
Грегоріо
Я нахмурюсь, проходячи мимо! Хай вони думають, що хочуть.
Сансоне
Ні, що посміють. Я покажу їм дулю. Буде ганьба для їх, коли вони це стерплять.
Входять Абрамо і Балдасаро.
Абрамо
Це ви показуєте дулю, синьйоре?
Сансоне
Я показую дулю, синьйоре…
Абрамо
Це ви нам показуєте дулю, синьйоре?
Сансоне
(стиха до Грегоріо)
Чи буде право з нашого боку, як я скажу — еге?
Грегоріо
Ні.
Сансоне
Ні, синьйоре, я не показую вам дулі, синьйоре. Але я показую дулю, синьйоре.
Грегоріо
Ви чіпляєтесь, синьйоре.
Абрамо
Чіпляюсь? Ні, синьйоре.
Сансоне
Коли чіпляєтесь, синьйоре, я готовий. Я служу такому панові, як і ви.
Абрамо
Але не кращому.
Сансоне
Нехай так, синьйоре.
Грегоріо
(стиха до Сансоне, помітивши вдалині Тібальдо)
Скажи — кращому: он іде один з роду мого пана.
Сансоне
Так, кращому, синьйоре.
Абрамо
Брешеш!
Входить Бенволіо, оподаль.
Сансоне
Виймайте ж мечі, коли ви не баби.— Грегоріо, пригадай свій разючий удар.
(Б’ються)
Бенволіо
Розійдіться, дурні! Сховайте мечі. Ви не знаєте, що робите.
Відбиває їхні мечі.
Входить Тібальдо.
Тібальдо
Як! Зняти меч між хлопів легкодухих?
Огляньсь, Бенволіо, і смерть зустрінь.
Бенволіо
Я мир встановлюю. Сховай свій меч,
або допоможи розборонити.
Тібальдо
З мечем про мир? Ненавиджу це слово,
як пекло, всіх Монтеккі і тебе.
Тримайся ж, боягузе!
(Б’ються)
Входять кілька осіб з обох домів і вмішуються в бійку. Потім входять кілька городян з киями та алебардами.
1-й городянин
Київ, списів! А бийте їх! Трощіть!
Геть Капулетті! Геть усіх Монтеккі!
Входить Капулетті в халаті, з синьйорою Капулетті.
Капулетті
Що це за гук? Мій довгий меч, агей!
Синьйора Капулетті
Ні, костур, костур! Нащо меч тобі?
Капулетті
Мій меч, кажу! Прийшов старий Монтеккі
й махає лезом на ганьбу мені.
Входить Монтеккі з синьйорою Монтеккі.
Монтеккі
Поганче Капулетті! А пустіть-но!
Синьйора Монтеккі
Й на крок до ворога не підпущу.
Входить герцог з почтом.
Герцог
Підданці буйні, миру вороги,
що леза умочили в кров сусідську,—
чи чуєте? Ви, люди, ви, звірюки,
що гасите вогонь своєї злоби
червоними струмками з власних жил,—
під страхом кари, із кривавих рук
на землю киньте ненаситну зброю
й почуйте гнівний вирок свого князя!
Три бучі, вами із пустого слова
ізняті, Капулетті та Монтеккі,
мир наших вулиць турбували тричі;
і змушували мешканців Верони
скидати з пліч своє вбрання поважне,
й старі списи, від миру ржаві, взявши,
ненависть вашу ржаву розчіпляти.
Коли стривожите ви знову місто,
життям тоді заплатите за мир.
А поки що — розходьтеся усі.
Ти, Капулетті, йди за мною слідом,
а ти, Монтеккі, прийдеш по обіді
довідатись про призвіл мій в цій справі
у давній Город, у міське судище.
Ще раз: під страхом смерти всі розходьтесь.
Виходять герцог з почтом. Капулетті, синьйора Капулетті, Тібальдо, городяни й слуги.
Монтеккі
Хто сварку давню знов тут розпочав?
Скажи, небоже, як вона зчинилась?
Бенволіо
Тут слуги супротивника і ваші
рукопаш бились, як сюди прийшов я.
Я вийняв меч…, щоб розвести їх. Раптом
з мечем готовим надійшов Тібальдо —
і, викликаючи мене, махав
мечем над головою й різав вітер,
що з марних помахів свистів глузливо.
А поки ми ударами мінялись,
набігли люди й стали битись поряд,
аж поки герцог нас розборонив.
Синьйора Монтеккі
А де ж мій син? Чи хто про нього чув?
Я рада, що в цій бучі він не був.
Бенволіо
Ще за годину перед тим, як сонце
проглянуло з вікна свого на сході,
тривожний дух погнав мене із хати.
Гуляючи між фігових дерев
в гайку на західному боці міста,
я сина вашого тоді побачив.
Пішов до нього. Та, мене уздрівши,
у сховок гаю він скоріш прокрався.
Я ж, мірячи його чуття своїми,
що в марних пориваннях знемагали,
занадто стомлений для товариства
за настроєм своїм, а не його,
йдучи, минув того, хто втік від мене.
Монтеккі
Там часто вранці бачили його,
як він сльозами збільшує росу
і додає до хмар зітханням хмари.
А тільки сонце, всім привітне, має
розсунути на сході щонайдальшім
над постіллю Аврори тінні шати,
тікає геть від світла син мій журний
і замикається один в кімнаті
і вікна запинає й денне світло
вигонить, щоб зробити штучну ніч.
Недобре настрій цей скінчитись може,
хіба що рада добра допоможе.
Бенволіо
Шляхетний дядьку, знаєте причину?
Монтеккі
Ні, я дізнатися не зміг від нього.
Бенволіо
Чи ви хоч раз на нього натискали?
Монтеккі
І сам і через друзів натискав,
та він же сам своїм чуттям порадник,
і сам собі — не знаю вже, чи вірний,—
але такий закритний потаємець,
такий для зору інших неприступний,—
як брость, підтята черв’яком зажерним,
не встигши розгорнутися в повітрі
й свою красу для нього присвятити.
Якби причину смутку нам узнати,
то знали б ми, де ліків діставати.
Входить Ромео, оподаль.
Бенволіо
Іде Ромео. Відступіться поки.
Довідаюсь або прийму мороки.
Монтеккі
Бажаю успіху тобі, щоб скоро
почув ти сповідь. Ми ж ходім, синьйоро.
Виходять Монтеккі та синьйора Монтеккі.
Бенволіо
Із добрим ранком, брате.
Ромео
Чи ще рано?
Бенволіо
Дев’ята.
Ромео
В смутку довшають години.
То батько мій пішов так швидко звідси?
Бенволіо
Він. Що ж за смуток час Ромео довжить?
Ромео
Того, що час скорочує, відсутність.
Бенволіо
Любов?
Ромео
Ні.
Бенволіо
Нелюбов?
Ромео
Її неласка до мого кохання.
Бенволіо
О, чом любов, така на позір ніжна,
тираном обертається жорстоким!
Ромео
О, чом із запиналом на очах,
любов собі де хоче бачить шлях!
Де ми обідаєм? О! Хто тут бився?
Ні, не кажи, про все це я вже чув.
Багато злоби тут, любові ж більше.
Любов ненавидить, ненависть любить!
О річ, найперше створена з нічого,
легкий тягар, поважна легковажність!
Понівечений хаос форм прекрасних!
Перо із олива, вогонь холодний,
сон явний, що не є те, що він є.
Така любов моя, мені нелюба.
Ти не смієшся?
Бенваліо
Ні, я скорше пла́чу.
Ромео
О, серце добре, чом?
Бенволіо
Над серцем брата.
Ромео
Що ж, це любови власть проклята,
з грудей важкого суму ніде діти.
Мені ти радиш смуток притлумити
твоїм: та приязнь, що явив ти, друже,
ще більше серце пригнітить недуже.
Любов — це дим, що в’ється з уст зітханців,
очищена ж — огонь в очах коханців.
А збурена — це сліз любовних море.
А ще любов — обачне божевілля,
гірка отрута й животворне зілля.
Прощай же, брате.
Бенволіо
По дорозі нам.
Образиш ти мене, як підеш сам.
Ромео
Ет! Я стерявся. Тут мене немає.
Це не Ромео, ні. Він десь блукає.
Бенволіо
Скажи не в жарт, хто ж та, кого ти любиш?
Ромео
Як же скажу, — стогнанням?
Бенволіо
Не стогнанням; скажи мені без жартів.
Ромео
Ти скласти заповіт скажи слабому:
лиха порада в лихові такому.
Без жартів, брате: я кохаю жінку.
Бенволіо
То ж я не схибив, як отак подумав.
Ромео
Меткий стрілець. І ще додам я: гарну.
Бенволіо
Як гарна ціль — то й легше поціляти.
Ромео
Ти схибив, бо вона неподоланна,
бо зважна й неприступна, як Діана.
Вона в дівоцтві чистім — як у зброї.
Дитячий лук любові — ніпощо їй.
Облоги слів любовних уникає,
очей вогненних нападу не терпить
і злота, що й святим страшне, не хоче.
Багата на красу, та бідна тим,
що з нею щезне й скарб її, як дим.
Бенволіо
Чи жити в цноті заклялась довіку?
Ромео
В повстримності нестриманість велику
являє — й личко в’ялючи дівоче
красу й в нащадків одібрати хоче.
Вона прекрасна й мудра. Мудро-гарна —
й тому моя любовна мука марна,
Навіки зареклась вона кохати.
Я вмер, але живу, щоб це сказати.
Бенволіо
Піддайсь мені: забудь про неї зовсім.
Ромео
О, так навчи ж мене її забути!
Бенволіо
Ти тільки волю дай своїм очам,
до іншої краси пригляньсь.
Ромео
Та цим
я тільки знов її красу прикличу.
Щасливі маски — личка пань цілують
і, чорні, про красу під ними свідчать.
Той, хто осліп, ніколи не забуде
безцінних скарбів страченого зору.
Красуню покажи мені найкращу —
її краса для мене буде тільки
листом про ту, що краща від найкращих.
Прощай: забути не навчиш, хоч що там!
Бенволіо
Хоч борг сплачу, а хоч умру банкротом.
Виходять.
СЦЕНА 2
Вулиця.
Входять Капулетті, Парис та слуга.
Капулетті
Однакова пеня Монтеккі в’яже,
як і мене. Гадаю, що й не тяжко
таким старим, як ми, триматись миру.
Парис
Ви в нас обидва у великій шані.
Жаль, що в незгоді ви жили так довго.
Що ж ви відкажете мені, синьйоре?
Капулетті
Скажу лиш те, що перше вам казав.
Моя дочка ще не бувала в світі:
їй чотирнадцяти немає повних.
Хай одцвітуть ще зо два літа, поки
вона достигне й війде в шлюбні роки.
Парис
Є матері щасливі й між молодших.
Капулетті
Почавши рано, рано й повсихали.
Мої надії всі земля пожерла.
Дочка — грунтів моїх майбутня пані.
Добийтеся ж взаємности палкої.
Моя бо згода — частка доччиної.
Я зважу тільки на її обрання,
і голос свій віддам їй без вагання.
По давньому звича́ю в мене в домі
на бенкет сюніч зійдуться знайомі,
найбільш улюблені. В тім колі простім
ви будете для нас бажа́ним гостем.
Там сюніч зорі наші посхожають,
ті, що нам ночі темні осявають.
Розвагу ту, ту молоду забаву,
що любить молодь, як зиму кульгаву
вигонить квітень, теплих днів початок,—
ви знайдете між пуп’янків-дівчаток
в моєму домі. Йдіть же, роздивляйтесь,
і в тій, що краща над усі, кохайтесь.
Моя дочка між ними не остання,
хоч і не гідна вашого обрання.
Ходім же.— Нумо, хлопче, скільки гону
з цим папірцем біжи через Верону,
всіх списаних отут знаходь (даючи папірець) —
нагадуй,
що я вітати їх сьогодні радий.
Виходять Капулетті й Парис.
Слуга
Познаходити тих, що списані отут? Тут написано, щоб швець дбав про аршин, а кравець про шило, а рибалка про пензель, а маляр про сіті. Мене ж послали познаходити тих персон, що їх імення посписувані отут, хоч я неможу дошукатись, які ж саме ймення понаписував тут писака. Треба вдатись до вченого. — В добрий час!
Входять Бенволіо та Ромео.
Бенволіо
Вогнем вогонь же може загаситись,
одну печаль поменшує ж бо друга.
Закрутишся — спіши назад крутитись.
Одну журбу лікує інша туга.
Старої легко здихатись отрути,
коли натомість іншої здобути.
Ромео
Твій подорожник тут поміг би дуже.
Бенволіо
Від чого?
Ромео
Ти ж зламав собі гомілку.
Бенволіо
Чи ти в умі, Ромео?
Ромео
В умі, хоч скутий гірш як божевільний,
в темниці темній, замкнений без хліба,
замучений… Добривечір, мій хлопче.
Слуга
Добривечір. Чи пан читати вміє?
Ромео
Так, власну долю у своїм нещасті.
Слуга
Певне, ви навчилися цього без книжки.
Коли ваша ласка, то, може, ви вмієте читати
те, що бачите?
Ромео
Так, якщо літери та мову знаю.
Слуга
Ви чесно відповідаєте. Бувайте здорові!
Ромео
Стривай, я вмію.
Читає
“Синьйор Мартіно, його дружина та доньки. Граф Ансельм зі своїми красними сестрами. Пані вдова Вітрувіо. Синьйор Пляченціо з любими племінницями. Меркуціо та його брат Валентин. Мій дядько Капулетті, його дружина та доньки. Моя вродлива племінниця Розаліна. Лівія. Синьйор Валенціо та його брат у перших Тібальдо. Лючіо та жвава Гелена”. Хороше зібрання. Куди ж їх просять?
Слуга
Нагору.
Ромео
Куди?
Слуга
На вечерю до нашого дому.
Ромео
Чийого дому?
Слуга
Мого пана.
Ромео
Було б мені про це спитатись перше!
Слуга
Та я скажу вам і без питання. Мій пан — великий багатій Капулетті, і коли ви не з дому Монтеккі — то приходьте, будь ласка, вихилити кухлик вина. Бувайте здорові.
Виходить.
Бенволіо
На давній учті Капулетті буде
серед уславлених красунь Верони
і Розаліна, що її ти любиш.
Ходімо. Там красу тобі вкажу я:
поглянь на неї тільки краєм ока —
й побачиш ти, що лебідь твій — сорока.
Ромео
Коли побачить зір, як він нікчемно
одурений — не сліз, вогню струмки
хай ллють. Хай, топлені не раз даремно,
як зрадники, згорять єретики.
Довічне сонце від початку світу
не слало ще такій красі привіту.
Бенволіо
Вона ж не мірялась ні з ким красою,
урівноважена в очах з собою,
На ці віси криштальні дай лиш згоду
покласти їй напроти іншу вроду,
що я сьогодні покажу на святі —
й зостанеться краса твоя при втраті.
Ромео
Я йду. Та щоб не дивом засліпитись,
а сяєвом краси моєї впитись.
Виходять.
СЦЕНА З
Кімната в домі Капулетті.
Входять синьйора Капулетті й мамка.
Синьйора Капулетті
Поклич мою дочку до мене, мамко.
Мамка
Клянусь дівоцтвом у дванадцять літ,
я кликала її. Ягнятко! Пташко!
О боже мій! Де ж це дівча? Джульєтто!
Входить Джульєтта.
Джульетта
Хто кличе?
Мамка
Мати.
Джульєтта
Я прийшла, синьйоро.
Що ви накажете?
Синьйора Капулетті
Річ ось в чім.— Вийди на хвилинку, мамко,
ми побалакаєм.— Вернися, мамко:
я здумала, що це й тебе обходить.
Ти знаєш, моя донька в красних літах.
Мамка
Їй-право, я злічу їх за годину.
Синьйора Капулетті
Немає чотирнадцяти.
Мамка
Зубів.
Я ставлю чотирнадцять — хоч у мене
їх тільки четверо — це правда. Скільки
лишилося до Пе́тра?
Синьйора Капулетті
Тижнів зо два.
Мамка
Так чи інак, а саме уночі
Під Пе́тра — сповниться їй чотирнадцять.
Вона з Сусаною — нехай царствує! —
однолітки. Тепер Сусана в бога.
Вона була для мене надто добра.
Кажу ж, під Пе́тра чотирнадцять буде.
Що буде — далебі, я пам’ятаю.
Це ж одинадцять літ від землетрусу,—
її я відлучила від грудей
якраз в той день — цього я не забуду.
Я полину тоді до пипки клала,
на сонці сидя під голубником.
А ми у Мантуї були із паном.
О, це я пам’ятаю! Я й кажу:
полин на пипці в мене скуштувавши,
дурненьке, гіркість враз воно відчуло.
Та так розсердилось тоді на цицьку!
Трісь — чую — голубник! Я вмить звелася
й пошкандибала геть.
Було це одинадцять літ тому.
Вона й стояла вже — ні, от вам хрест,
вона вже бігала й бродила всюди,
бо якось то була набила й лоба.
Мій чоловік — земля йому пером,
він веселун був — взяв її до себе —
“Що,— мовив,— ти упала личком? Станеш
розумною, то падатимеш навзнак.
Так, Джулю?” А воно — ось вам пречиста —
умить затихло й відказало: “так”.
Дивіться ж, як тепер той жарт справдився.
Хоч літ із тисячу ще проживу,
цього я не забуду. “Джулю, так?” — він мовив.
Дурненьке стихло й відказало: “так”.
Синьйора Капулетті
Ну, годі. Замовчи тепер, будь ласка.
Мамка
Еге ж, я не могла не засміятись,
коли воно сказало, стихши: “так”.
Проте, ручусь, воно собі набило
так як з ядерце півникове гулю,—
страшний удар. Та й ну чимдуж ридати.
“Що,— мовив чоловік,— упала личком?
як виростеш, то падатимеш навзнак”.
Воно затихло й відказало: “так”.
Джульєтта
Затихни й ти, будь ласка, мамко, чуєш?
Мамка
Мовчу, мовчу. Хай бог тебе боронить,
ти між годованців моїх — найкраща.
Діждусь лише весілля —
і тоді я заспокоюся.
Синьйора Капулетті
Тож про весілля
я і прийшла порадитись. Джульєтто,
скажи, що думаєш ти про заміжжя?
Джульєтта
Про честь таку мені б не сниться ще.
Мамка
Честь! Та не я б сама тебе кормила,
сказала б: з цицьки виссала ти розум.
Синьйора Капулетті
Подумай про заміжжя. У Вероні
жінки й молодиці є, шани гідні,
що стали матерями. Я, здається,
в твої літа вже матір’ю твоєю
була, а ти дівуєш. Та — коротше:
красунь-Парис руки твоєї просить.
Мамка
От пара, панно! Буде в тебе муж
на цілий світ. Та що: неначе з воску!
Синьйора Капулетті
В Вероні квітів кращих не буває.
Мамка
Та він же справжня квітка, присягаюсь.
Синьйора Капулетті
Що скажеш? Чи полюбиш ти його?
Ти між гістьми його побачиш сюніч.
Мов книгу, вид його читай — і знайдеш
на нім красою виписану втіху.
Там риси всі у згоді пробувають,
одна одну взаємно прикрашають.
А що неясне в книзі тій відзначиш,
на берегах очей його побачиш.
Це книга неоправлена любовна.
З оправою — краса в ній буде повна.
Так, як у морі риба є,— буває —
краса в собі іще красу ховає.
Усі закохані в цій книзі славній.
Як застіжки — із золота й слова в ній.
Коли з багатством тим тебе з’єднати,
не матимеш і ти для себе втрати.
Мамка
Утрати? Де ж: від мужа жінка пухне.
Синьйора Капулетті
Скажи, Парис хоч трохи до вподоби?
Джульєтта
Я спробую, коли поможуть спроби,
вподобати. Та глибше я не гляну,
аніж на те від вас наказ дістану.
Входить слуга.
Слуга
Синьйоро, гості прибули, вечеря готова, вас кличуть, про синьйорину питають, мамку в коморі дуже лають, все стривожене вкрай. Я біжу прислужувати. Благаю вас — ідіть негайно.
Синьйора Капулетті
Йдемо. Граф жде, Джульєтто,— поспішай.
Мамка
До пари втішним дням ночей шукай.
СЦЕНА 4
Вулиця.
Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо з п’ятьма чи шістьма масками факелоносцями й іншими.
Ромео
Чи для пробачення промову скажем,
а чи увійдемо без оправдання?
Бенволіо
Минулися часи багатослів’я.—
Обійдемось без Купідона в шарфі
на личкові, з тонким татарським луком,
що дам, як страхопуд який, лякає,—
і без прологу, сказаного кволо
при вступові до залі за суфлером.
Нехай нас міряють вони як хочуть.
Ми танець їм одміряємо й підем.
Ромео
Дай факела. Не хочу я тих скоків.
Хоч тьма в душі, нехай нестиму світло.
Меркуціо
Ромео, друже, мусиш танцювати.
Ромео
Ні, вір мені,— у вас взуття танечне
й хода туга. А в мене в серці ту́га:
так гне мене, що ледве я ходжу.
Меркуціо
Коханче, крил позич у Купідона.
Завзятий, легко підлетиш ти д’го́рі.
Ромео
Мене він вже підбив. В такім я горі,
і взятий так в кайдани, що не можу
піднятися і трохи над печаллю.
Під тягарем кохання я хилюся.
Меркуціо
Але, хилившися, й кохання хилиш,
бо заважкий для ніжної істоти.
Ромео
Для ніжної? Воно занадто грубе,
занадто люте — колеться, мов терен.
Меркуціо
Кохання люте — лютим будь і з ним.
Вкололо — й ти коли — то й візьмеш гору.
Надіваючи маску
Дай на лице мені футляр надіти.
На маску маска. Що мені до того,
що хтось цікавий бачитиме вади:
ця пика хай за мене червоніє.
Бенволіо
Ну, стукаймо і входьмо. А ввійшовши,
відразу всі ногам роботу даймо.
Ромео
Дай факел. Хай безпечні юнаки
комиш безживний п’ятами лоскочуть.
Адже прислів’я прадідівське каже,—
факелоносець — буду я дивитись:
прекрасна гра, але мій час минув.
Меркуціо
Минулось миші,— наш констебль мовляв.
Коли попавсь, ми витягнем тебе
з того, пробач, кохання, де по вуха
ти вгруз. Та що це вдень ми світло палим?
Ромео
Та ні ж бо!
Меркуціо
Світло, я хотів сказати,
тут, гаючись, неначе вдень ми тратим.
Наш добрий задум має в п’ять разів
більш толку, аніж наші п’ять голів.
Ромео
На маскарад піти — хороший задум,
хоч мало толку.
Меркуціо
Чом? Скажи нам ла́дом.
Ромео
Я бачив сюніч дивний сон.
Меркуціо
І я.
Ромео
Про що?
Меркуціо
Про те, що часто в снах — брехня.
Ромео
Що в снах брехня — в житті стає явою.
Меркуціо
Це королева Меб була з тобою,
фей сповитуха, що на позір менша,
аніж отой малесенький агат
на вказівному пальці в ольдермена.
Упряжкою пилинок мчить вона
понад носами сонного народу.
В колесах спиці — з косаревих лапок,
намет над нею — з коникових крилець,
з найтонших павутинок звита упряж,
із сяйва місячного — хомути,
батіг — із ніжки цвіркуна та плівки.
Погоничем — комарик в сірій свиті,
ще менший, ніж той круглий хробачок,
у дівки вийнятий з м’якого пальця.
Її карета — то горіх порожній,
що тесля-білка хоч старезний шашіль —
майстри у фей — віддавна їй зробили.
Щоночі так крізь голови коханців
мчить Меб — і видяться їм сни любовні,—
колінам двораків поклони сняться,
законниковим пальцям — нагорода,
вустам панянок — поцілунки ніжні.
Меб їм вуста прищами часто мучить,
бо ласощами подих їх зіпсутий.
В юриста іноді промчить над носом,
і носом той у сні почує позов.
То десятинної свині хвостом
ніс сонному попові залоскоче —
й парафія йому присниться інша.
А то промчить над шиєю в солдата,—
І сниться йому січ і кров ворожа,
і заляги, й бої, й клинки іспанські,
і келехи глибокі. Враз у вуха
забарабанить — і встає солдат,
і, зляканий, молитви зо дві буркне —
й знов ляже. Це вона, та сама Меб,
що заплітає за ніч гриви коням,
і жовнами збиває волосінь,
що розплітається лиш перед лихом.
Вона ж, як дівчина горілиць засне,
на неї тисне й вчить її терпіти,
й жіночу, добру їй дає поставу.
Вона…
Ромео
Цить, цить, Меркуціо! Дурниці
верзеш ти.
Меркуціо
Правда, я кажу про сни,
про виплоди розбещеного мозку,
зачаті із фантазії самої,
мінливої й тонкої, як повітря,
як вітер, що лицяється й тепер
до півночі холодної й німої,—
й розгніваний тікає геть і верне
свій вид до свіжо-росяного півдня.
Бенволіо
Цей вітер нас несе незнать куди.
Вже повечеряли. Ми прийдем пізно.
Ромео
Боюсь, що рано, бо я серцем чую
подію, що висить іще між зорь
і що жахливо й люто розпочнеться
сюніч на бе́нкеті цьому,— що вирве
моє життя злиденне із грудей
невасним і страшним грабунком смерти.
Та той, хто мною править, хай моїм
керує парусом. Ходім, синьйори!
Бенволіо
Ударте в бубон.
Виходять.
СЦЕНА 5
Заля в домі Капулетті.
Музиканти чекають. Входять слуги.
1-й слуга
А де Тушкуй-Сковорідка, що не помагає прибирати? Отой ласун! Отой лизоблюд!
2-й слуга
Коли пристойність має залежати від рук одного або двох, та ще й немитих — погана справа.
1-й слуга
Геть стільці, відсуньте буфет, глядіть срібла.— Друже, приховай для мене кусок марципану. А коли любиш мене, хай воротар впустить Сусану Грайндстонову та Нелю.— Антоніо! Тушкуй-Сковорідко!
2-й слуга
Гей, хлопче, скоріш!
1-й слуга
Тебе шукають, кличуть, питають про тебе й домагаються тебе у великій кімнаті.
2-й слуга
Не можемо ж ми бути разом і тут і там.— Нумо, хлопці, хапайтеся, і хто найдовше поживе — забере все.
Виходять.
Входять Капулетті й інші, з гістьми та масками.
Капулетті
Привіт, панове! Пані, в кого ноги
ще без мозолів, потанцюють з вами.
Ге, жіночки! Яка не схоче стати
до танцю — й заманіжиться — та певно
з мозолями. А що, чи я вгадав?
Привіт, панове! Гай, було колись,
що маскувавсь і я і вмів на вушко
гарненькій панні прошептати дещо
приємненьке.— Та все вже, все минулось.
Привіт, панове! — Гей, музики, грайте!
Більш простору! Ану до ніг, дівчата!
Музика грає. Танцюють.
Ще світла, ледарі! Столи виносьте,
гасіть вогонь — в кімнаті надто душно
(до родича)
А! Хлопче, добра гу́лянка нежданна?
Сідай же поряд, брате Капулетті,
бо наші танці вже давно минулись.
А скільки літ пройшло, як ми востаннє
були у масках?
2-й Капулетті
Тридцять літ, не менше.
Капулетті
Ні, чоловіче, тридцять забагато.
Од перезви Люченціо — як діждем
зелених свят — літ з двадцять п’ять налічим.
Востаннє маскувались ми тоді.
2-й Капулетті
Ні, більше, більше. Синові його
вже, певне, з тридцять.
Капулетті
Що це ти говориш?
Недолітком він був тому два роки.
Ромео
(до одного із слуг свого почту)
Що то за пані, що так сяє поряд з синьйором тим?
Слуга
Не знаю, пане.
Ромео
Вона ясніш горіти світло вчить.
У ночі на щоці вона висить,
як самоцвіт на вусі ефіопа —
занадто пишна для землі оздоба!
Мов білий голуб серед гав, ясна,
так серед подруг майорить вона.
По танці я наближуся до неї
й здобуду ласку для руки своєї.
Чи ж я до цього вечора любив?
Я вперше тут красуню справжню стрів.
Тібальдо
По голосу я пізнаю Монтеккі.
Рапіру, хлопче! Як же він насміливсь
прийти сюди в тій чудернацькій масці,
щоб насміятися над нашим святом?
Клянуся гонором батьків моїх —
це вбивство я не матиму за гріх.
Капулетті
Агей, небоже! Чом так розлютився?
Тібальдо
З Монтеккі, дядьку, я оце зустрівся.
Він з наміром сюди з’явився злим —
щоб насміятися над святом цим.
Капулетті
Це молодий Ромео?
Тібальдо
Так, це він.
Капулетті
Вгамуйся, не́боже, облиш його.
Поводиться він тут шляхетно й чемно.—
Сказати правду, вся Верона хвалить
його за доброчесність і порядність.
За все багатство міста б не схотів я
його зневажити в своєму домі.
Отож облиш його й утихомирся.
Так хочу я. Коли мене шануєш,
поводься добре, не криви лиця:
таке лице до учти не пасує.
Тібальдо
Ба ні, коли у нас той хлоп гостює,
Я не стерплю його.
Капулетті
Стерпіти мусиш.
Що, хлопчику? Кажу, що мусиш. Ну!
Хто з нас хазяїн в цьому домі? Ну!
Не стерпиш, кажеш? Милосердний боже!
Ти хочеш бучу зняти між гостей?
Розприндитись, одвагу показати?
Тібальдо
Це ж, дядьку, сором нам.
Капулетті
Ану, ану!
Ти, задерико! Що? Гляди мені,
щоб вибрик цей тобі взнаки не дався.
Мені перечити! Та ще в цей час! —
Так, любі, так! — Ах ти ж, зухвалець! Ну,—
вгамуйсь-бо… Світла ще! — О стид! — бо я
тебе вгамую.— Що? — Жвавіше, дітки!
Тібальдо
Терпіння змушене й свавільний гнів,
зустрівшися, скрегочуть у мені.
Я підкорюсь. Хай це минеться тихо:
воно обернеться на люте лихо.
Виходить.
Ромео
Коли зганьбив негідною рукою
твою красу небесну — ось пеня;
вустами грубий доторк заспокою —
цими прочанами палкими — я.
Джульєтта
Прочанине, даремно руку ганиш,
що лиш побожність виказала цим;
рук у святих торкаються — прочани ж:
руки́ торкнутися — цілунок їм.
Ромео
Хіба святі й прочани вуст не мають?
Джульєтта
Їх мають, щоб молитися, вони.
Ромео
Хай же вуста за руки одвічають:
свята, надій на сум не оберни!
Джульєтта
Святі не рушаться, хоч і зважають.
Ромео
Так стій же, поки дар вуста приймають.
Цілуючи її
Твої вуста зняли вину з моїх.
Джульєтта
Вона тепер вже на мені, юначе.
Ромео
Вина із вуст моїх? О, любий гріх!
Віддай!
Джульєтта
Цілуєш, як по книзі наче.
Мамка
Синьйоро, мати кличе вас до себе.
Ромео
Хто ж її мати буде?
Мамка
Отакої!
А вже ж не хто, як пані цього дому —
розумна, добра, ще й цнотлива пані.
Я їй оцю, бач, викохала доню.
Хто її візьме — той здобуде злото.
Ромео
Капулетівна? О, неволя мила!
Мене рука ворожа ув’язнила!
Бенволіо
Ходім, бо свято вже доходить краю.
Ромео
Боюсь, що так, бо весь я умліваю.
Капулетті
Е, ні, панове, рано ще збиратись.
В нас буде ще сяка-така вечеря.
Ну що ж! Тоді я дякую усім.
Я вдячний вам, панове! На добраніч.
Ще факелів сюди. А ми до ліжка.
Що ж, хлопче, далебі, вже зовсім пізно.
Піду на спокій.
Виходять всі, крім Джульєтти та мамки.
Джульєтта
Іди до мене, мамко! Хто той пан?
Мамка
Наслідник — син Тіберіо старого.
Джульєтта
А той, що саме із дверей виходить?
Мамка
Отой? Та це ж Петручіо, здається.
Джульєтта
А той, он там, що танців неохочий?
Мамка
Не знаю.
Джульєтта
Іди, спитайся. Якщо він не вільний,
в могилі справлю я свій день весільний.
Мамка
Ромео на ім’я, Монтеккі родом.
Страшного ворога єдиний син.
Джульєтта
З ненависти любов моя повстала,
побачила я рано, пізно взнала.
Предивно почалась любов моя,
що маю ворога любити я.
Мамка
Що се?
Джульєтта
Ці вірші я від нього чула,
з ким танцювала.
Кличуть з середини: Джульєтта!
Мамка
Зараз! Вже по всім:
і гості розійшлись. Ходім, ходім.
Виходять.
Входить хор.
Стара любов близький почула скін,
новій піднятись випала нагода.
Вже ту красу, що їй корився він,
затьмарила Джульєтти ніжна врода.
Ромео любить. Люблять і його.
Очам чарівним він піддавсь у владу.
Йому — кохати ворога свого,
їй — красти з гострого гачка принаду.
Він — ворог — і пощо його клятьба?
Він не прошепче їй клятьби своєї.
Закохана в ньому вона — та ба:
ще менше способів зійтися в неї.
Та пристрасть їх міцнить на всі напасті
і топить дужий розлад в дужім щасті.
Виходить.
