«Ромео і Джульєтта» АКТ ДРУГИЙ
СЦЕНА 1
Відкрите місце біля саду Капулетті.
Входить Ромео.
Ромео
Куди ж іти, як серце моє тут?
Вертайся знов до сонця, темна земле!
Лізе на мур і стрибає в середину.
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Бенволіо
Ромео, брате!
Меркуціо
Побіг сюди та й скочив через мур.
Ану, гукай!
Меркуціо
Ні, я скажу закляття.
Ромео, сум, безумець, пал, коханець!
З’явися нам у образі зітхання,
скажи рядок один — і годі з мене.
Гукни лиш: ах! Скажи: любов і кров,
промов кумі Венері любе слово,
хоч прізвисько її синка сліпого,
Адама Купідона, що так добре
попав, коли король Кофетуа
жебрачку покохав.— Та він мовчить,—
сердега мертвий. Мушу заклинати.
Кляну тебе очима Розаліни,
чолом її високим, вустоньками,
малою ніжкою й стегном тремтливим,
і тим добром, що там близенько є,
з’явись до нас у образі своїм.
Бенволіо
Якщо він чує, розгнівиш його.
Меркуціо
Ні, цим не розгнівлю його. Коли б
у колі його милої я визвав
страшного духа й залишив би їй
потішити його й відчарувати —
то рація була б. А цей мій виклик —
звичайний, бо ім’ям його коханки
його ж, а не кого, я викликаю.
Бенволіо
Ходім, він між дерев отих сховався,
щоб із вогкою ніччю подружитись.
Сліпа любов його до тьми пасує.
Меркуціо
Сліпа любов мети не опанує.
Тепер під кизилом він сів і хоче,
щоб любка його стала тим плодом,
що діви жартома звуть кизилом.
Коли б, Ромео, твоя любка стала
колодязем, а ти упав би в нього!
Ромео, на добраніч! Я до ліжка,
це ліжко польове мені холодне.
Ходім, чи що?
Бенволіо
Ходім: шукати марно
того, хто відшукатися не хоче.
Виходять.
СЦЕНА 2
Сад Капулетті.
Входить Ромео.
Ромео
Сміється з шрамів той, хто ран не знає.
Джульєтта з’являється вгорі у вікні.
Стій! Що за світло це в вікні з’явилось?
Це вранішня зоря — й Джульєтта — сонце.
Сходь, сонечко, вбий завидющий місяць,
блідий і хворий від журби, що ти —
його служниця, а на вроду краща.
Вбрання на нім зелене й сорокате,
таке, як дурні носять, скинь його.
Це моя пані! Це моя любов!
Коли б вона це знала!
Щось каже, хоч без слів. Та що! Вона
очами розмовляє. Відповім їй.
Я надто смілий: не до мене річ.
Дві найпрекрасніші на небі зірки,
десь поспішаючи, тим часом просять
її очиці просвітити в небі.
Коли б вони змінялися місцями!
Яскраве личко пристидило б зорі,
як денне світло лямпу. В небесах
так засвітилися б її очиці,
що заспівали б, ніч забувши, птиці.
Глянь, як схилилася на руку личком!
Коли б я рукавичкою зробився,
й щоки її торкнувся!
Джульєтта
Ах!
Ромео
Щось каже.
Ще слово, світлий анголе! Бо ти
згори така моїм очам осяйна,
як неба посланець легкий очам,
білкатим від напруги й здивування,
людей, що падають, аби уздріти,
як він переступає мляві хмари
й глибинами етеру пропливає.
Джульєтта
Ромео мій! О, чом же ти Ромео?
Зречися батька і відмовся ймення.
Коли ж не хочеш — поклянись кохати —
і я не буду більше Капулетті.
Ромео
Чи ще послухати, чи обізватись?
Джульєтта
Лише твоє ім’я мені вороже.
А ти — ти сам — і зовсім не Монтеккі.
Бо що Монтеккі? Не рука й не чоло,
та й не долоня і не інша частка
людини. О! Назвись іменням іншим!
Бо що таке імення? Хай ми розу
назвем інакше — аромат лишиться.
Так і Ромео — будь він не Ромео —
довершеним таким же буде завжди
й без цього ймення. Скинь його, Ромео,
й за нього, що не єсть тебе частина,
візьми мене усю!
Ромео
Ловлю на слові.
Назви коханим — охрещуся знов.
Я відтепер не буду вже Ромео.
Джульєтта
Хто ти, що, заслонившись тьмою ночі,
підслухав мій секрет?
Ромео
Не знаю, як тобі
іменням відказати, хто я:
моє ім’я для тебе ненависне,
бо з давніх літ воно для тебе ворог.
Будь на письмі, його я вмить порвав би.
Джульєтта
І сотні слів не випив ще мій слух
із уст, оцих, а я вже знаю голос.
Чи не Ромео ти, чи не Монтеккі?
Ромео
Ні, ні, коли цього не хочеш ти.
Джульєтта
Як ти прийшов сюди, скажи? Й для чого?
В саду високий мур, не перелізти.
Тут певна смерть тобі, коли побачить
тебе хто-небудь з родичів моїх.
Ромео
Над мур злетів я на любовних крилах,
бо каменю любови не спинити.
Що тільки може — те любов і сміє.
Тим я й про родичів твоїх не дбаю.
Джульєтта
Вони уб’ють тебе, коли побачать.
Ромео
Та ба — мені твої страшніші очі,
ніж двадцять їх мечів. Поглянь лиш любо,
і марною мені їх злоба стане.
Джульєтта
Нізащо я не хочу, щоб ти стрів їх.
Ромео
Від їх очей мене ховає ніч.
Люби мене, й нехай зустріну їх.
Від злоби їх для мене вмерти краще,
ніж далі жити без твого кохання.
Джульєтта
Хто показав тобі сюди дорогу?
Ромео
Найперш любов мене шукати вчила.
Я в неї ради — їй очей позичив.
Не лоцман я, та будь ти й так далеко,
як берег, митий щонайдальшим морем,
плисти я зважусь по такі товари.
Джульєтта
Ти знаєш, маска тьми мій вид ховає,
а то б укрив його дівочий сором,
що ти підслухав мою мову сюніч.
Я б рада звичаю триматись, рада
тих слів зректися. Та прощай, звичайність!
Чи любиш ти мене? Ти скажеш: так.
Я слову вірю. Бо, якби поклявсь,
ти міг би зрадити. З любовних зрад
сміється Зевс, як кажуть. О, Ромео!
Як любиш, то скажи мені по правді.
Коли ж гадаєш, що мене ти легко
здобув, насуплюсь я й лукавством змушу,
щоб залицявсь. Та ні, нізащо в світі.
Ти надто до душі мені, Монтеккі —
й за легковажну мене взяти можеш.
Та вір, синьйоре, я вірніша буду,
ніж ті, що вміють неприступність вдати.
Я мала б неприступнішою бути,
та перш підслухав ти,— ніж я те знала,—
мою любов. Отож, пробач мені,
й цю здатливість не май за легковажність,
що темна ніченька отак відкрила.
Ромео
Синьйоро, місяцем отим клянуся,
що облямовує срібло́м верхівлі…
Джульєтта
О не клянися місяцем несталим,
що міниться дванадцять раз на рік,
щоб не мінилось так твоє кохання.
Ромео
Чим же клястися?
Джульєтта
Не клянися зовсім,
або самим собою поклянися,
цим божеством, якому я вклоняюсь:
тоді повірю я.
Ромео
Коли це серце…
Джульєтта
Ні, не клянись. Хоч ти моя утіха,
та втіхи мало в цім контракті скорім,
бо необдуманий він і раптовий,
як блискавка, що гасне перше, ніж
хто скаже “блискає”. Добраніч, милий!
Ця брость любовна, вистигши улітку,
як зійдемось, прекрасним цвітом стане.
Добраніч. Хай же сну крило ясне
приспить тебе, так само, як мене!
Ромео
Чи так мене й покинеш сумувати?
Джульєтта
Яку ж тобі іще утіху дати?
Ромео
Любовними клятьбами обміняймось.
Джульєтта
Перш, ніж просив ти, я клятьбу дала —
і хочу, щоб я знов клястися мала.
Ромео
Назад її б хотіла взяти? Нащо?
Джульєтта
Щоб щиро знов її тобі віддати.
Того я тільки хочу, що вже маю.
Як море, моя щедрість неосяжна
й любов глибока. І що більш даю,
більш маю, бо обом немає краю.
Мамка кличе з середини.
Я чую шум. Добраніч, мій коханий!
Іду, йду, мамко! Вірний будь, Монтеккі.
На хвильку залишись, я вийду знов.
Виходить.
Ромео
Благословенна ніч! Та я боюсь,
що ніч це — й лише сон мені приснився,—
занадто гарний, щоб правдивим бути.
Знову виходить Джульєтта, вгорі.
Джульєтта
Ромео, ще три слова — й на добраніч.
Коли твоє кохання чесне й ціллю
шлюб маєш, звістку дай мені ти завтра
через мого до тебе посланця,
де і коли ти шлюб хотів би взяти.
До ніг тобі складу я все, що маю,
й піду з тобою, пане мій, край світу.
Мамка
(з середини)
Синьйоро!
Джульєтта
Іду! — Коли ж недобре ти замислив,
прошу тебе…
Мамка
(з середини)
Синьйоро!
Джульєтта
Зараз, зараз!
Не силуйся, покинь мене журитись.
Я завтра надішлю.
Ромео
Клянусь душею…
Джульєтта
Сто раз добраніч, любий мій!
Ромео
Ні, сто раз гірша, в темряві такій!
До любки йдеш — від книг школяр той мов,
від любки — мов школяр у школу знов.
(Відходячи)
Знов виходить Джульєтта, вгорі.
Джульєтта
Ромео, стій. Сокольників би голос,
щоб сокола вернути знов до мене.
Неволя хрипла крикнути не може.
А то б я грот, де ехо спить, роздерла
й примусила б захрипнути його,
повторюючи ім’я мого Ромео.
Ромео
Моя душа мене на ймення кличе:
сріблом бринить вночі коханців мова,
як для вушей чутких музика ніжна.
Джульєтта
Ромео!
Ромео
Мила!
Джульєтта
О якій же завтра
до тебе посилати?
Ромео
О дев’ятій.
Джульєтта
Гаразд. Мов двадцять літ до того часу.
Забула я, нащо тебе вернула.
Ромео
Я почекаю, поки ти згадаєш.
Джульєтта
Забуду я, тебе поблизу мавши,
й гадаючи, як радісно з тобою.
Ромео
Стоятиму, щоб ти таки забула —
і сам забуду інший дім, крім цього.
Джульєтта
Вже світ. Хотіла б я, щоб ти пішов,
але не далі, ніж та пташка з рук
у пустуна, що геть її попустить,
як в’язня бідного у витих путах,
і знов шнурком до себе тягне, надто
закохано-ревнивий, щоб пустити.
Ромео
Хотів би бути нею в тебе!
Джульєтта
Та́кож
І я. Та ласкою тебе я вбила б.
Така солодка мука це прощання,
що я отак прощалася б до рання.
Виходить.
Ромео
Хай сон приспить тебе крилом ясним.
Хотів би бути я сном любим тим!
Тепер до панотця піду,— спитати
у нього помочі й про все сказати.
Виходить.
СЦЕНА 3
Келія отця Лоренцо.
Входить отець Лоренцо з кошиком.
О. Лоренцо
Сміється ранок хмурим ночі тіням
і хмари східні він пестрить промінням
од вогняних Титанових коліс.
Не встигне сонце оком пломенистим
привіт послати дню й лугам росистим,
як я зібрати мушу в кошик свій
і труйне зілля й добрий цвіт живий.
Земля для всіх — могила й мати рідна:
ховає одного, а іншим плідна;
від неї роджені тьми тем дітей,
ми бачим, ссуть з її живих грудей.
Те між усіх велику силу має,
й всі — різні, й зовсім незначних — немає.
О! Дужа благодать, живущий чин
є в якостях каміння та рослин:
недоброго бо не живе такого,
щоб з нього не було добра якого;
і доброго, що зведене з пуття
не наверталося б на зле життя.
На зло добро, недобре вжите, сходить,
зло ж часом дія гідна благородить.
В дитячих жилках квітів кволих сік
отруту містить і цілющий лік:
він запахом людину звеселяє,
а смаком — серце і чуття вбиває.
Два люті вороги зійшлись на бій
у зіллі й людях: благо й намір злий.
І там, де гірший забирає гору —
стинає нагла смерть рослину хвору.
Входить Ромео.
Ромео
Добридень, отче!
О. Лоренцо
Benedicite.*
Чом рано так мене вітаєш ти?
Лиш той, кого турбота точить нишком,
прощається так скоро вранці з ліжком.
Турбота знана лиш старим очам,
а де турбота — сну немає там.
Де ж тіло молоде своє розправить
юнак безпечний — любий сон там править.
Тим-то я й думаю, що в час такий
печаль якась-то сон урвала твій.
Як не вгадав я, то дійду я правди,
сказавши: сюніч зовсім ще не спав ти.
*Benedicite (лат.) — будь благословен.
Ромео
Спочинок кращий сюніч я здобув.
О. Лоренцо
Крий боже! Чи не в Розаліни був?
Ромео
Не в Розаліни, отче, стрінув день я;
забув я вже ті муки й те імення.
О. Лоренцо
Це добре, сину; звідки ж ти прийшов?
Ромео
Скажу я перш, ніж ти спитаєш знов.
Із ворогом сюніч бенкетувавши,
від когось рану я дістав, завдавши
такої ж рани і йому. Лиш ти
зумієш ліків нам обом знайти.
На ворога я зла не покладаю,
бо ж і для нього ліків я благаю.
О. Лоренцо
Простіш, простіш,— непевним бо гріхам
непевне я і відзволення дам.
Ромео
Тоді простіш: учора на бенкеті
я закохався в доньці Капулетті;
я в ній, вона в мені. В нас лад у всім,
крім того, любий отче мій, у чім
ти лад даси нам шлюбом. Де зійшлися,
як покохалися й заприсяглися,
скажу дорогою. Ти ж згоду дай —
і шлюбом нас сьогодні ж поєднай.
О. Лоренцо
Святий Франциску! Що за дивна зміна!
Забулася так швидко Розаліна?
Виходить, міститься у юнака
не в серці, а в очах любов палка?
Jesu Maria!* Сльози без упину
недавно ще ти лив за Розаліну!
Скільки ж того розсолу марно йде
на те кохання, що його й не жде!
По небу ще пливе твоє зітхання,
мені ще чується твоє стогнання,—
та що! І там, де сліз котивсь потік,
у тебе слід іще не змито з щік!
Ти ж кожний день і кожную годину
все побивавсь, було, за Розаліну.
Змінивсь ти? Знай же: падають жінки
лиш там, де неміцні чоловіки.
*Jesu Maria! (лат.) — Ісусе, Маріє!
Ромео
Ти ж ганив, що люблю я Розаліну.
О. Лоренцо
Не за любов, а за шаленство, сину.
Ромео
І поховати наказав любов.
О. Лоренцо
Та не на те, щоб іншу ти знайшов.
Ромео
Не гань мене: в тій, що тепер кохаю,
своєму серцю відгук повний маю.
А та…
О. Лоренцо
Та́ знала, що любов така
не дуже то й читати ще метка.
Ходім, гонивітре. Тобі в цім ділі
я поможу для однієї цілі:
після союзу вашого, ачей,
любов’ю стане злоба двох сімей.
Ромео
Скоріш! Бо дорога хвилинка кожна.
О. Лоренцо
Не квапся: поспішивши й впасти можна.
Виходять.
СЦЕНА 4
Вулиця.
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Меркуціо
Де в біса наш Ромео може бути?
Приходив сюніч він додому?
Бенволіо
Не до свого. Я говорив з слугою.
Меркуціо
Ця блідолиця, твердосерда Розаліна
його так мучить, що зведе із глузду.
Бенволіо
Прислав Тібальдо, родич Капулетті,
йому листа до батьківського дому.
Меркуціо
Це виклик.
Бенволіо
Що ж, Ромео відповість.
Меркуціо
Кожний, хто вміє писати, може відповісти на лист.
Бенволіо
Ні, він відповість хазяїнові листа, що він готовий одкликнутися на виклик.
Меркуціо
Ох, сердешний Ромео! Він уже мертвий! Пронизаний чорним оком білолицьої дівки, прострелений крізь вухо любовною піснею. В самісіньке серце влучила йому стріла сліпого хлопчика. Чи ж йому виходити проти Тібальдо?
Бенволіо
А що таке Тібальдо?
Меркуціо
Більш ніж котячий князь, ще б пак! О, це одважний майстер призвоїтости! Б’ється так, мов би співає по нотах, пильнуючи час, віддаль, міру. Додержує своєї паузи — один, два, а три вже в тебе в грудях. Сутий різник шовкового гудзика, дуеліст, дуеліст! Представник щонайпершого дому, а також першого й другого приводу! Ах, безсмертне passado!* punto reverso!** hay! ***
*passado! (іт.) — випад.
**punto reverso! (іт.) — відбій.
***hay! (анг.) — жаргонний вислів, щось на зразок “є”, “поцілив” абощо.
Бенволіо
A ще що?
Мepкуціо
Чума отих чудернацьких, шепелявих, умисних диваків, що заводять нову вимову: “клянусь jesu, добрячий клинок! Височенний чоловік! Добряча хвойда!” Чи це ж не напасть, о діду мій, що нас так обпали оці чужоземні гедзі, ці модники, ці pardonner — moi*, що так прагнуть нового, аж не можуть сидіти спокійно на старому стільці? О, їхні bon та bon!**
*pardonner — moi (фр.) — вибачте.
**bon (фр.) — добре.
Входить Ромео.
Бенволіо
Ось іде Ромео, ось іде Ромео.
Меркуціо
Без свого рому, мов та порожня пляшка. — О тіло, тіло, як же ти висохло! Тепер йому пристали ті вірші, що виливав Петрарка: Лаура супроти його коханки — куховарка, хоч вона й мала кращого коханця оспівувати її. Дідона — хльорка, Клеопатра — циганка, Гелена та Геро — ледащиці та потаскухи. Тізбея, хоч і кароока, та не до пуття. Синьйоре Ромео, bon jour!* Це тобі французьке привітання до твоїх французьких шаровар. Гарненьку штуку викинув ти нам цієї ночі.
*bon jour (фр.) — добридень.
Ромео
Добридень вам обом. Яку ж я штуку вам викинув?
Меркуціо
Утікацьку, синьйоре, втікацьку. Невже не добираєш?
Ромео
Вибачай, друже Меркуціо, я був дуже заклопотаний. А в такій пригоді часом ніколи буває й головою кивнути.
Меркуціо
Це все одно, що сказати: така нагода часом змушує кивати п’ятами.
Ромео
Тобто, щоб зробити реверанс.
Меркуціо
Ти добре влучив.
Ромео
Дуже гречне пояснення.
Меркуціо
Та я ж — сутий цвіт гречности.
Ромео
Цвіт — тобто квітка.
Меркуціо
А так.
Ромео
Тоді й мій черевик добре заквітчаний.
Меркуціо
Добре сказано: провадь же свій дотеп далі, поки не зносиш черевика. Так що коли підошва на нім зноситься, твій дотеп зостанеться на одній підошві.
Ромео
О який же стоптаний дотеп! Тонкий, мов зношена підошва.
Меркуціо
Розборони нас, добрий Бенволіо, бо моя дотепність зрадила мене.
Ромео
Батіг та остроги, батіг та остроги! А то гукну: моя взяла.
Меркуціо
Ні, от коли наш розум почне вганяти за дикими гусями — тоді я пропав: бо в одному твоєму дотепі більше дичини, ніж у моїх п’ятьох. Чи ти й мене мав за гуску?
Ромео
Ніколи я тебе ні за що інше не мав, окроме як за гуску.
Меркуціо
Я готовий тебе вкусити за вухо за цей дотеп.
Ромео
Не кусайся, добра гусонько.
Меркуціо
Твій дотеп як та кислиця: годиться тільки на дуже гостру підливу.
Ромео
А хіба вона не пасує до доброї гуски?
Меркуціо
О, це вже дотеп з козлячої шкіри, що розтягається вдовж і вшир.
Ромео
От я й розтягну його для цього слова — вшир: бо, коли його додати до гуски, то вийде, що ти гуска й вдовж і вшир.
Меркуціо
Хіба ж не краще це, ніж стогнати з кохання? Тепер ти став товариським, тепер ти Ромео. Тепер ти став таким, як ти єсть, і з виховання й з природи. Бо ця дурномовна любов,— мов той дорослий телепень, що бігає, висолопивши язика, сюди й туди та шукає, в яку б дірку встромити свого дубця.
Бенволіо
Спинися, спинися.
Меркуціо
Ти хочеш мене спинити тому, що розповідь моя комусь проти шерсті.
Бенволіо
Бо інакше ти її дуже розтягнеш.
Меркуціо
О, ти одурений! Я зробив би її короткою, бо вже сягнув був до самої її глибини — і справді не думав більше розводитись.
Ромео
От і добре.
Входять мамка й П’єтро.
Меркуціо
Парус, парус!
Бенволіо
Два, два: штани й спідниця.
Мамка
П’єтро, будь ласка, дай мій вахляр.
Меркуціо
Будь ласка, П’єтро, дай, хай сховає свій вид, бо її вахляр кращий за її вид.
Мамка
Дай вам, боже, добрий ранок, синьйори.
Меркуціо
Дай вам, боже, добрий вечір, прекрасна синьйоро.
Мамка
Хіба зараз добрий вечір?
Меркуціо
Не менше, кажу ж вам: бо безсоромний палець годинника вказує якраз на полудень.
Мамка
Цур вам! Що ви за чоловік?
Ромео
Я той, синьйоро, кого бог зробив для того, щоб самому ж і знищити.
Мамка
Їй-право, добре сказано. “Щоб самому ж і знищити”, каже він. Синьйори, чи може хтось із вас сказати мені, де шукати молодого Ромео?
Ромео
Я можу. Тільки молодий Ромео буде старіший тоді, коли його знайдете, ніж тепер, коли його шукаєте. Я наймолодший з усіх, шо так звуться, за браком гіршого.
Мамка
Ви добре говорите.
Меркуціо
Ого! Невже найгірше — добре. Дуже добре зрозуміла, присягаюсь. Розумно, розумно.
Мамка
Коли ви — він, синьйоре, то я хочу вам щось сказати.
Бенволіо
Вона хоче запросити його кудись на вечерю.
Меркуціо
Зводня, зводня, зводня! Агей!
Ромео
Що ти побачив?
Меркуціо
Не зайця, синьйоре. А коли й зайця, то хіба в постовому пирозі, що вже був причерствів, поки його з’їли.
(Співає)
Хай заєць цвілий —
та в великий піст
і він підживлює тіло.
Коли ж він цвіте,
що ніхто не їсть —
то це вже зовсім не діло.
Ромео, чи ти прийдеш додому? Ми до твого батька на обід.
Ромео
Я прийду слідом.
Меркуціо
Прощай, старенька синьйоро. Прощай, синьйоро, синьйоро, синьйоро!
Виходять Меркуціо та Бенволіо.
Мамка
Куди ж пак, прощай! Скажіть, будь ласка, синьйоре, що це за нахабний купець, такий повний своїм крутійством?
Ромео
Синьйор, що дуже любить слухати власні теревені, що наговорить за хвилину більше, ніж обстоїть потім за місяць.
Мамка
Коли б він сказав що проти мене, я б його провчила, нехай би він був ще огрядніший та й ще двадцятеро таких дурнів мав коло себе. А коли б сама не змогла, то знайшла б таких, що змогли. Мерзенне ледащо! Я ж не яка-небудь його хвойда, я ж не яка-небудь його приплічниця.— І ти стоїш коло мене й дозволяєш, щоб усяке ледащо тішилося мною, як хотіло?
П’єтро
Я не бачив, щоб хто тішився вами. А якби побачив, запевняю, що скоро добув би свою зброю. Я сміливо виймаю, тільки хто інший вийме, коли бачу привід до доброї колотнечі та коли право на моєму боці.
Мамка
Як перед богом кажу, я така роздратована, аж все тіло мені труситься. Мерзенне ледащо! Будь ласка, синьйоре, одне слово. Як я казала, моя синьйорина звеліла мені відшукати вас. Що вона звеліла вам передати, я держатиму про себе. Але перше дозвольте вам сказати, що коли ви введете її, як то кажуть, у дурний рай, то це буде дуже безсоромне діло, бо синьйорина ж молода. Тим же то, коли ви двоєдушно поведетеся з нею, то це буде дуже недобре діло проти моєї синьйорини й дуже злий вчинок.
Ромео
Мамко, кланяйся від мене твоїй пані-синьйорині. Я присягаюсь тобі…
Мамка
Добра душа! Їй-право, я так і скажу їй. Боже, боже! Та вона ж буде веселою жіночкою.
Ромео
Що ж ти скажеш їй, мамко? Та ти ж не слухаєш мене.
Мамка
Я скажу їй, синьйоре, що ви присягаєтесь. А це, як на мене, шляхетне лицяння.
Ромео
Скажи, щоб спосіб винайшла на сповідь
прийти опівдні.
У келії отця Лоренцо буде
їй шлюб і сповідь. Це тобі за труд.
Мамка
Ні, справді, синьйоре, не треба нічого.
Ромео
Бери, кажу ж тобі.
Мамка
Опівдні? Буде там вона, синьйоре.
Ромео
Ти ж, добра мамко, жди край стін абатства.
Через годину мій слуга до тебе
драбину принесе, з верьовки звиту.
На верховину щастя, мов на щоглу,
по ній зберуся я в таємну ніч.
Прощай! Коли не зрадиш, я віддячусь.
Прошай! Вклонись від мене синьйорині.
Мамка
Благослови вас, боже! — Почекайте ж.
Ромео
Що скажеш, добра мамко?
Мамка
Слуга не зрадить? Люди гомонять,
що два без третього вірніш мовчать.
Ромео
Кажу тобі — слуга мій — що та криця.
Мамка
Гаразд, синьйоре. Моя панна — наймиліша від усіх. Господи, господи — коли вона була маленькою щебетухою… О! Тут є один пан у місті — якийсь-то Парис — що охоче підчепив би її, та вона, добра душечка, дивиться на нього так, як на жабу, на справжню жабу. Я серджу її часом, кажучи, що Парис їй більше до пари. Але — їй же право, коли я було скажу їй це, то вона стає біла, як найбіліше на світі полотно. Правда, що розмарин і Ромео починаються з однієї літери?
Ромео
Так, мамко, то що ж? Обоє — з літери ер.
Мамка
Ах, насмішник! Це ж собак так дражнять. Ти кажеш ер? Ні, я знаю: воно починається з іншої літери. І вона там гарно говорить про це, про вас та про розмарин, що вам би втішно було слухати.
Ромео
Вклонись від мене синьйорині.
(Виходить)
Мамка
Еге ж, тисячу раз.— П’єтро!
П’єтро
А що?
Мамка
П’єтро, візьми мій вахляр і йди попереду.
Виходять.
СЦЕНА 5
Сад Капулетті.
Входить Джульєтта.
Джульєтта
Ще о дев’ятій я послала мамку.
Казала: вернеться за півгодини.
Ще, може, й не знайшла його. Та ні.
Вона ж кульгава! Посланцем любови
мисль має бути, швидша в десять раз
ніж промінь, що жене з гір хмарних тіні.
Тому-то голуби везуть любов
і крила, як у вітру, в Купідона.
Вже сонце на найвищий шпиль зійшло
денного шляху. Довгі три години
з дев’ятої спливло — її ж немає.
Було б кохання в неї й кров юнацька
гаряча — швидко б, як той м’яч, летіла:
слівцем її перекидала б я
до милого, а він до мене.
Старі вдають із себе мертвих часом:
незграбні — не ідуть, а лізуть плазом.
Входять мамка й П’єтро.
О боже! Йде вже.— Що за звістка, мамцю?
Чи ж відшукала? Одішли слугу.
Мамка
П’єтро, побудь коло воріт.
П’єтро виходить.
Джульєтта
Як, добра мамцю? Боже, чом ти смутна?
Хоч смутна вість — ти весело скажи.
А гарна — любу музику псуєш ти,
коли з таким обличчям квасним граєш.
Мамка
Я притомилась. Дай спочити хвильку.
Ой, кісточки! Ну й вибігалась я!
Джульєтта
Тобі б мої кістки, мені б твої
новини. Ну, промов же, добра мамцю.
Мамка
Jesu! Нащо цей поспіх! Почекай.
Ти ж бачиш — духу я звести не можу.
Джульєтта
Як же не можеш, коли духу в тебе
стає на те, щоб мовити “не можу”.
У тебе довша вимовка, ніж вість,
що вимовляєшся мені сказати.
Скажи лише: лиха чи добра вість.
Що ти не скажеш, я на тім і стану.
Так вдовольни ж мене: лиха чи добра?
Мамка
Ну, простацький у тебе вибір: не знаєш пак, як чоловіка вибирати. Ромео! Та що з нього! Хоч би лице в нього було й краще, ніж в іншого, та нога лучча, ніж у всіх. Що ж до руки, литки, чи то стану, то — хоч би й нічого було про них сказати — ніхто з ним не зрівняється. Він не цвіт гречности, але ручуся за нього, що він тихий, мов ягнятко. Чини по-своєму, дівко, та шануй бога. А що? Чи вже обідали дома?
Джульєтта
Ні, ні. Та я про все це й перше знала.
А що про шлюб він каже? Що про шлюб?
Мамка
Як голова болить, о боже! Що ж це?
От-от розколеться на двадцять скалок.
А тут ще й спина. Спинонько моя!
А хай тобі, що ти мене послала
шукати смерті, бігаючи всюди!
Джульєтта
Я, далебі, жалкую, що ти хвора.
Добренька мамцю, що ж мій милий каже?
Мамка
Твій милий каже так, як чесний пан.
А вже що гречний, добрий та хороший,
та ще й шляхетний, далебі! —Де ж мати?
Джульєтта
Де мати? Та звичайно ж, мати дома.
Де б ще їй бути? Як ти чудно кажеш: —
“твій милий каже так, як чесний пан.
Де ж мати?”
Мамка
О, пречиста мати, що це
тобі так припікає? Оце так,—
оце припарка на мої кістки.
Тепер сама із посилками порайсь.
Джульєтта
Та годі вже. Що відказав Ромео?
Мамка
Сьогодні відпросилась ти на сповідь?
Джульєтта
Так.
Мамка
Спіши ж до келії отця Лоренцо,
жде муж там, щоб з тобою шлюб узяти.
Уже окрив твій вид дурний рум’янець —
при кожній звістці червонієш ти.
Спіши до церкви. Я піду тим часом
драбинку взяти, щоб по ній твій милий
добрався до гніздечка, як стемніє.
Працюю, наче раб, тобі на втіху.
Та скоро уночі й ти приймеш мук.
Піду обідати. Ти ж поспішай.
Джульєтта
До щастя! Мамко-серденько, прощай!
Виходять.
СЦЕНА 6
Келія отця Лоренцо.
Входять отець Лоренцо й Ромео.
О. Лоренцо
Всміхнися, небо, на святе це діло,
щоб нас прийдешнє не скарало лихом.
Ромео
Амінь, амінь! Яке б не сталось лихо,
не переважить радости воно,
коли я хоч на мить на неї гляну.
Лиш руки ти з’єднай нам божим словом —
і хай хоч смерть, любови ворог, прийде:
я втішусь, як назву моєю милу.
О. Лоренцо
Ці буйні радощі й кінчаться буйно —
Й в тріумфі гинуть. Так вогонь і порох,
поцілувавшись, нищать. Мед найкращий
гидкий буває тим, що дуже добрий
і смаком апетит псує. Тому
люби помірно — так найдовше люблять.
Швидкий що тихий — прибуває пізно.
Входить Джульєтта.
Ось панна. О, така легка нога
не зітре кременю повік! Хто любить,
по павутинні той ходити може,—
що в літньому повітрі легко висне,—
не впавши: отака ж і легковажність.
Джульєтта
Добри́вечір отцю духівникові.
О. Лоренцо
За нас обох подякує Ромео.
Джульєтта
Йому також, щоб дякував не марно.
Ромео
Джульєтто, якщо ти так само рада,
як я, але про це умієш краще
розповісти,— осолоди ж диханням
повітря й гармонійними вустами
одкрий уявне щастя, що обоє
ми маємо від зустрічі цієї.
Джульєтта
Уява, що на зміст, а не слова,
багата — суттю горда, а не вбранням.
Той бідний, хто свій скарб злічити може.
Моє ж кохання так зросло надмірно,
що не злічу я й половини скарбів.
О. Лоренцо
Ходім же, щоб скінчити це якшвидше.
На самоті лишатись вам не час,
аж поки шлюб в одно не зіллє вас.
Виходять.
