«Ромео і Джульєтта» АКТ ТРЕТІЙ
СЦЕНА 1
Майдан.
Входять Меркуціо, Бенволіо, паж та слуги.
Бенволіо
Прошу тебе, Меркуціо, вернімось:
День скварний, Капулетті всі надворі.
Зустрінемо — не втечемо від сварки.
Бо в спеку цю шалена кров буяє.
Меркуціо
Ти наче той гультяй, шо тільки вступить до корчми, зараз кладе свого меча на стіл та й каже: “Дай боже, щоб ти мені не знадобився”. А після другої чарки добуває його проти корчмаря, та ще й без усякої потреби.
Бенволіо
Я схожий на такого гультяя?
Меркуціо
Ну, ну, ти такий же завзятий у гніві, як і кожний заводіяка в Італії. Так само скорий у гніві, як і скорий на гнів.
Бенволіо
І що з цього?
Меркуціо
А те, що коли б таких було двоє, то скоро б не стало ні одного, бо один убив би другого. Ти ж готовий завестися з чоловіком за те, що в нього однією волосинкою в бороді більше або менше, ніж у тебе. Готовий зчепитися з чоловіком, що лузає горіхи, тільки за те, що в тебе очі карі, як горіх. Яке ще око, опріч такого ока, винайшло б собі отаку зачіпку? У твоїй голові так само повно зачіпок, як у крашанці наїдку; а проте й трощили її тобі за ті зачіпки не згірше, як і крашанку. Ти заводився з чоловіком за те, що той, кашлявши на вулиці, збудив твого собаку, що спав проти сонця. Чи ж не напався ти на кравця за те, що той надів був нову фуфайку перед Великоднем? А на іншого за те, що той стягнув свої нові черевики старою стьожкою? А ще навчаєш мене не сваритися.
Бенволіо
Коли б я був такий швидкий до сварки, як ти, хто завгодно міг би одібрати дурно моє життя за годину з чвертю.
Меркуціо
Дурно? О, дурню!
Бенволіо
Клянусь головою, це йдуть Капулетті.
Меркуціо
Клянусь п’ятою, мені байдуже.
Входить Тібальдо та інші.
Тібальдо
Тримайтесь ближче, я до них озвуся. Добривечір, панове! Одному з вас одне слівце.
Меркуціо
Тільки одне слівце одному з нас? Додайте іще що-небудь. Хай буде слівце й удар.
Тібальдо
Ви знайдете мене готовим до цього, синьйоре, коли дасте нагоду.
Меркуціо
Хіба ви не можете знайти нагоди, поки не дадуть?
Тібальдо
Меркуціо, ти граєш в лад з Ромео.
Меркуціо
Граю в лад? Що! То ти маєш нас за музик? Коли маєш нас за музик, то не сподівайся почути від нас нічого, крім розладу. Ось тобі мій смик. Він тебе змусить потанцювати. Побий господь! Граю в лад!
Бенволіо
Ми на громадському зійшлись майдані.
Або ходім у закутніше місце,
або про розлад ваш міркуйте стримно,
хоч геть ідіть, бо тут усі нас бачать.
Меркуціо
На те ж і очі в їх, нехай нас бачать.
Я ні для кого з місця не зійду.
Входить Ромео.
Тібальдо
Мир вам, синьйоре. Ось де хлопець мій.
Меркуціо
Повісь мене, як він в твоїй лівреї!
На поле підеш — піде б він услід:
лиш так сказати маєш право — мій.
Тібальдо
Ромео, іншого моя ненависть
тобі ім’я не знає, як негідник.
Ромео
Тібальдо, те, за що тебе любити
я маю, гасить гнів, цьому вітанню
пристойний. Не негідник я — тому
прощай. Мене, я бачу, ти не знаєш.
Тібальдо
Ні, хлопче, цим не вимовиш ти шкоди,
що учинив мені. Виймай меча.
Ромео
Я протестую, бо тебе не кривдив,
бо більш люблю тебе, ніж ти гадаєш,
покіль не відаєш причин любови.
То ж, Капулетті мій, чиє ім’я
люблю, як власне, цим задовольнися.
Меркуціо
О, цей безчесний, тихий, підлий послух!
Alla stoccata* геть його знесе.
Тібальдо, щуролове, йдеш зо мною?
*Alla stoccata (іт.) — укол.
Тібальдо
Що ти від мене хочеш?
Меркуціо
Добрий королю котів, нічого, тільки одне життя з твоїх дев’яти. З цим вчиню зараз по-своєму, а інші вісім, залежно від того, як ти поведешся після цього зо мною, битиму, поки потрощу. Виймай же свого меча з піхви за вуха, та швидше, а то мій буде коло твоїх вушей перше, ніж ти виймеш свого.
Тібальдо
(виймаючи меч)
Я жду вас.
Ромео
Меркуціо, здійми рапіру вгору.
Меркуціо
Нум, синьйоре, ваше passado.
Б’ються.
Ромео
Бенволіо, виймай, з рук зброю виб’єм! Сором вам, синьйори, отямтеся! Меркуціо! Тібальдо! Заборонив у місті битись герцог, Меркуціо, чекай! Спинись, Тібальдо!
Виходить Тібальдо зі своїми прибічникам.
Меркуціо
У мене рана.
Чума обом домам! Кінець мені.
Так і пішов без кари?
Бенволіо
Що з тобою?
Меркуціо
Лише подряпина — та досить з мене.
Де паж мій? По хірурга йди, ледащо.
Паж виходить.
Ромео
Тримайся, хлопче: рана запевне невелика.
Меркуціо
Ні, вона не така глибока, як колодязь, і не така широка, як церковні двері. Але досить і такої, вона своє візьме: одвідай мене завтра, і ти побачиш, який буду я покійний. Я поперчений, далебі, для цього світу — чума на обидва ваші доми!— Побий господь! Собака, пацюк, миша, кіт — отак удряпнути чоловіка до смерти! Хвалько, шахрай, негідник, що б’ється по книзі аритметики! Якого біса вмішався ти проміж нас? Мене поранено в тебе під рукою.
Ромео
Я думав як краще.
Меркуціо
Бенволіо, веди мене до хати,
бо я впаду. Чума обом домам!
Черві зробили страву з мене!
Я маю, та ще й добре. Хай чума!
Виходять Меркуціо й Бенволіо.
Ромео
Цей лицар — родич герцога близький
і друг мій — тут прийняв смертельну рану
за мене. Слава сплямлена моя
обмовою Тібальдо, що годину
тому був брат мені. Джульєтто люба,
я став жіночним від краси твоєї
й відваги сталь пом’якшала в мені.
Бенволіо повертається.
Бенволіо
О, друже мій, Меркуціо вже мертвий.
Злетів за хмари дух його відважний,
що рано так цим світом згордував.
Ромео
Цей чорний день віщує інших зграю.
Що цей почав, ті доведуть до краю.
Тібальдо вертається.
Бенволіо
Тібальдо лютий знов іде до нас.
Ромео
Живий? Коли Меркуціо погас!
На небо знов, зичливосте, вертайся,
хай вогнеока лють мене веде!
Приймай назад негідника, Тібальдо,
що дав допіру, бо витає в нас
над головами лицарська душа,
ждучи твою собі до товариства.
Хоч ти, хоч я, хоч разом підем з нею.
Тібальдо
Ти, клятий хлопче, тут братався з ним,
то ж з ним і підеш!
Ромео
Ось що нас розсудить!
Б’ються. Тібальдо падає.
Бенволіо
Ромео, геть, скоріш!
Містяни зрушились, Тібальдо вбитий.
Не стій же пнем: тебе засудить герцог
на смерть, як схоплять. Геть! Скоріш! Тікай!
Ромео
Я блазень у фортуни.
Бенволіо
Чом стоїш?
Ромео виходить.
Входять городяни та інші.
1-й городянин
Де зник той, що Меркуціо убив?
Куди побіг Тібальдо душогуб?
Бенволіо
Тібальдо тут лежить.
1-й городянин
Ходім, синьйоре:
іменням герцога велю,— скорись
Входить герцог з почтом, Монтеккі, Капулетті їхні жінки та інші.
Герцог
А де нікчемнії привідці бою?
Бенволіо
Пресвітлий князю, я відкрию всіх,
що цей жахливий учинили гріх.
Це той, кого Ромео вбив. Покійник
і є Меркуціо твого убійник.
Синьйора Капулетті
Тібальдо, небоже! О, сину брата!
О, князю! Мужу! Небоже! Проллята
кров родича мого! О, князю мій —
за нашу кров Монтеккі кров пролий!
О, небоже!
Герцог
Бенволіо, хто бучу цю зчинив?
Бенволіо
Тібальдо, що його Ромео вбив.
Ромео тихо з ним повівсь, казав,
що битись нізащо, твою високу
неласку нагадав — та й цим не міг він,
хоч мовив тихо і схиляв коліна,
з нестриманим Тібальдо замиритись,
що був глухий до миру й гостру сталь
Меркуціо в одважні груди справив.
Той, теж гарячий, стрів його так само —
й з вояцьким глумом лівою одбив
холодну смерть, а правою послав
її Тібальдо, що ударом спритним
оборонивсь. Гукнув Ромео вголос:
“Стривайте, друзі!” — й швидше, ніж язик,
його рука страшні одбила леза; —
він втрутився. Та під його рукою
Тібальдо завидющим лезом влучив
Меркуціо хороброго й утік.
Та знов прийшов невдовзі до Ромео,
що помстою горів. Їх бій спахнув,
як блискавка. Бо, поки меч я вийняв,
щоб розвести їх, вже Тібальдо вбито.
Ромео повернувся й зник по цім.
Що правда це — ручусь життям своїм.
Синьйора Капулетті
В нім кров Монтеккі. Кревна приязнь в’яже
його до роду, він неправду каже.
Їх з двадцять билося в бою цьому —
й всі вкоротили віку одному.
Благаю суду, княже мій, швидкого:
Ромео вбив Тібальдо — смерть на нього.
Герцог
Тібальдо вбив Меркуціо. Хто й де
за кров цю дорогу одвіт складе?
Монтеккі
Ромео ж — друг Меркуціо. Завзятий,
він те скінчив, що мав закон кінчати:
життя Тібальдо.
Герцог
От за цей злочи́н
негайно піде у вигнання він.
Мене обходить ваша злість затята,
бо кров моя за вас тепер проллята.
Таку на вас я накладу пеню,
щоб знали ви, як лити кров мою.
Тепер не приверну я послухання,
не викуплять ні сльози, ні благання.
Тому й не треба їх. Ромео хай
від смерти утікає в інший край.
А ви шануйтеся. Візьміть це тіло.
Діла прощати злії — злеє діло.
Виходять.
СЦЕНА 2
Кімната в домі Капулетті.
Входить Джульєтта.
Джульєтта
Скоріш летіть, полум’яногі коні,
до Фебового дому! Хай на захід
візниця-фаетон вас поганяє
й негайно хмарну ніч на світ несе.
Спускай завісу темну, ніч кохання,
щоб око не змигнуло, як Ромео,
небачений, прийшов у ці обійми.
Коханці таїнства любовні чинять
при світлі власної краси. Коли ж
любов сліпа — їй личить ніч. —
Приходь же у строгих, чорних шатах, пані ніч,
навчи програти виграшний цей заклад
за два незаплямовані дівоцтва.
Сховай під кобень кров мою знеможну,
нехай кохання дике, осмілівши,
в любові вірній тільки скромність бачить.
Йди, ніч, і ти, Ромео, день вночі,
бо ляжеш ти на крилах ночі білий,
мов перший сніг у ворона на спині.
Йди, ніч ясна, йди, люба, темнолиця,
віддай мою Ромео: а коли
умре він — ти розсип його зірками,—
і так прикрасить він обличчя неба,
що в ночі світ увесь кохатись буде,
забувши кланятись палкому сонцю.
Купила дім любови, але ним
не володіла. Продана — нікому
ще втіхи не дала. Такий докучний
цей день, мов ніч проти якого свята
дитині, що нове одіння має
й не може одягти. А! Мамка йде.
Входить мамка, з вірьовками.
З новинами вона. Лише сказати
ім’я Ромео — то небесна мова.
Які новини? Що це? Ті вірьовки,
що милий наказав дістати?
Мамка
Так, вірьовки.
Кидає їх.
Джульєтта
Ой лишенько! Чого ти ламлеш руки?
Мамка
Нещасний день! Він мертвий, мертвий, мертвий!
Пропали ми, пропали, синьйорино!
Нещастя! Він пропащий, вбитий, мертвий!
Джульєтта
Чи може небо так знущатись?
Мамка
Ні,
але Ромео може. О, Ромео!
Та хто б же міг помислити? Ромео!
Джульєтта
Що ти за демон, що мене так мучиш?
З такої муки заревло б і пекло.
Ромео вбив себе? Скажи лиш “так”,
І слово це мене отруїть гірше,
ніж погляд василиска смертодайний.
З тим “так” життя такого я не хочу,
коли таке із тим, про кого “так”
ти кажеш. Так промов же — так, чи ні —
і цим ти долю вирішиш мені.
Мамка
Я рану бачила в грудях у нього —
спаси його Господь — на власні очі.
Нещасний труп, нещасний труп кривавий,
блідий, мов попіл, вимазаний в кров
запечену. Зомліла я, зирнувши.
Джульєтта
Розбийся, серце, бідний мій банкроте,
в темницю, очі — не глядіть на волю.
Зла земле, в землю йди: в труні одній
з Ромео буде відпочинок твій.
Мамка
Тібальдо мій, о друже мій найкращий!
Тібальдо гречний! Пане доброчесний!
Чи смерть твою я бачити гадала?
Джульєтта
Що це? Сама собі противна буря?
Ромео вбитий? І Тібальдо мертвий?
Мій любий брат і мій любіший муж?
Сурми ж тоді, жахлива сурмо суду:
бо хто живий, коли цих двох не стало?
Мамка
Тібальдо вмер, Ромео ж твій — вигнанець.
Ромео, що Тібальдо вбив, — вигнанець.
Джульєтта
О боже! То Ромео вбив Тібальдо?
Мамка
Убив, убив! Ой лишенько! Убив!
Джульєтта
Зміїне серце у квітучім тілі!
Чи жив дракон в такій печері красній?
Вродливий кат! Янгеловидий демон!
Голубоперий крук! Ягня драпіжне!
Гидотна суть в божественій подобі!
Тому противний, чим здаєшся зовні!
Пекельний праведник, достойний злодій!
Природо, що́ тобі робити в пеклі,
коли ти душу демона вселила
у смертний рай привабливої плоті?
Чи книга, отака гидка, була
в такій оправі красній? Чом облуда
живе в такім палаці пишнім?
Мамка
Правди
в чоловіках немає. Всі — зрадливі,
всі — марноклятні, всі — нікчемні й злудні.
Де ж мій слуга? Дай трохи aqua vitae*
Старіюсь я від цих турбот і горя.
Ганьба Ромео!
*Аqua vitae (лат.) — вода життя (горілка)
Джульєтта
Хай тобі язик
опухне! Чи ж йому ганьба пристала?
Ганьба встилається чола Ромео:
На нім бо честь коронуватись може
короною державця світового.
Мамка
Як можеш ти хвалити вбивцю брата?
Джульєтта
Та як же мужа гудити мені?
Хто ж вступиться тоді, мій бідний пане,
за ім’я твоє, як я його зневажу?
За що ж, негіднику, ти брата вбив?
Негідний брат хотів убити мужа:
назад вертайте, нерозумні сльози,—
належать горю ваші краплі щедрі,
що радости ви несете обмильно.
Живе мій муж, що брат хотів убити,
й брат мертвий, що хотів убити мужа.
Оце розрада: чом же плачу я?
Було щось гірше, аніж смерть Тібальдо,
що так мене вразило. Я б забула
про те, але воно так тисне пам’ять,
як чорні вчинки грішникове серце.
Тібальдо вмер, Ромео мій — вигнанець.
Вигнання — це єдине слово вбило
сто сот Тібальдо. Смерть Тібальдо є
саме велике горе — коли б горе
на цім скінчилось. А коли воно
ходити в товаристві інших любить,
чом не почула я зі смертю брата
про смерть отця і неньки, чи обох,
щоб зняти голосіння, як годиться?
Але по смерті брата післяслово:
“Ромео твій — вигнанець” — значить, що
Джульєтта, брат, Ромео, батько й мати
всі вбиті, всі. Ромео мій — вигнанець.
О! Смерть без краю і кінця в цім слові.
На горе це не стане слів у мові.
А де ж це батько мій та мати, мамко?
Кричать і плачуть над Тібальдо мертвим.
Як хочеш, проведу тебе до них.
Джульєтта
Коли в їх висохне сльоза остання —
заплачу я про милого вигнання.
Візьми цю шворку: бідна шворка, їй
теж не щастить, бо зник Ромео мій.
Він сплів її, щоб стріти ніч зо мною.
Та вмру я, дівка, дівкою-вдовою.
Ну що ж: піду на шлюбне ложе — там
своє дівоцтво смерті я віддам.
Мамка
Йди до кімнати. Я знайду Ромео
тебе розрадити: я знаю, де він,
Вночі вій прийде. Не змикай очей.
Він в келії Лоренцо встиг сховатись.
Джульєтта
Спіши ж. Віддай від мене перстень цей.
Хай прийде він востаннє попрощатись.
Виходять.
СЦЕНА 3
Келія отця Лоренцо.
Входять отець Лоренцо і Ромео.
О. Лоренцо
Ромео, йди, іди, лякливий хлопче:
біда в твоїй кебеті закохалась,
нещастя одружилося з тобою.
Ромео
Які новини? Що судив нам герцог?
Яке ще лихо невідоме прагне
мого знайомства?
О. Лоренцо
Надто вже знайомий
мій любий син з цим товариством хмурим.
Про присуд герцогів приніс я вісті.
Ромео
Чим кращий присуд цей за суд останній?
О. Лоренцо
Із уст зійшов у нього м’якший присуд:
не смерть для тіла, а лише вигнання.
Ромео
Вигнання? Змилуйся, скажи про смерть.
Страшніш мені вигнання видається,
ніж смерть сама. Ні, не кажи — вигнання!
О. Лоренцо
Від цього дня ти вигнаний з Верони.
Терпи, бо світ широкий і великий.
Ромео
Нема за стінами Верони світу —
лише чистилище, тортури, пекло.
Вигнання звідси — все одно що з світу.
А з світу — значить, смерть. Тоді вигнання —
не що, як смерть сама. Смерть так звучи,
мені стинаєш золотим ножем
ти голову — ще й тішишся ударом.
О. Лоренцо
Гріх смертний! Зла невдячність! Наш закон
твій злочин смертю зве. Та добрий герцог,
на бік твій ставши, обійшов закон
і чорну смерть вигнанням замінив.
Велика ласка — ти ж її не бачиш.
Ромео
Це мука, а не ласка. Де Джульєтта —
там небо. Кожний кіт і пес, і миша,
і всяка твар нікчемна тут живуть
на небі, бо її щоденно бачать.
Ромео ж не побачить. Більше чести,
поважности й звичайности у мухах,
що падло люблять, ніж в Ромео.
Можуть вони на біле диво рук їй сісти,
і вкрасти з вуст її небесну ласку,
що червоніють і в дівочій цноті
немов за гріх цілунок власний мають.
Це — втіхи мушачі, я ж бігти мушу —
і кажеш ти, що це не смерть? Але ж
Ромео гірше мухи, бо вигнанець.
Це можна мусі, він же бігти мусить.
Бо мухи вільні тут, а я вигнанець.
Чи ти отрути та ножа не маєш,
чи способу на наглу смерть не знаєш,
опріч вигнання, щоб мене убити?
Вживають слово це лиш тіні пекла —
й виття відповідає їм. Як можеш
ти, мій духовний батько й сповідник,
мій розгрішитель і мій щирий друг,
мене трощити словом цим — вигнання?
О. Лоренцо
Коханче божевільний, дай хоч слово
сказати!
Ромео
Знов ти про вигнання скажеш.
О. Лоренцо
Я проти цього слова зброю дам —
недолі молоко солодке — мудрість,
що потішатиме тебе в вигнанні.
Ромео
Вигнання все-таки? Повісь ту мудрість,
коли вона не дасть мені Джульєтти,
не пересадить міста, княжий вирок
не змінить! Не кажи мені про мудрість!
О. Лоренцо
Вушей не мають божевільні, бачу.
Ромео
Тому що мудреці очей не мають.
О. Лоренцо
Дай про твою біду поговорити.
Ромео
Але ж її не почуваєш ти.
Був би в літах моїх, любив Джульєтту,
допіру одружився, вбив Тібальдо,
шалів, як я, і став, як я, вигнанцем,—
тоді б ти говорив і рвав волосся
й на землю падав би, як я, щоб зняти
собі зарані для могили мірку.
О. Лоренцо
Вставай, Ромео, стукають. Сховайся.
Стук знадвору.
Ромео
Не хочу, ні! Хіба тяжке зітхання,
як мла, мене сховає від очей.
Стук.
О. Лоренцо
Як стукають, чи чуєш? Хто там? Встань!
Тебе ухоплять. Почекай! Зведися,—
біжи до студії. Господня воля.
Яка настирність! Та іду вже, йду.
Стук.
Хто це так грюкає? Хто ви? Чого вам?
Мамка
(за дверима)
Впустіть мене, то й взнаєте чого.
Я від Джульєтти.
О. Лоренцо
Ну, тоді заходьте.
Входить мамка.
Мамка
Святий мій отче, о, скажіть, панотче,
де пан моєї пані, де Ромео?
О. Лоренцо
Ось на землі, своїми слізьми п’яний.
Мамка
Та саме з ним, що з панною моєю,
якраз те саме.
О. Лоренцо
О гірке кохання,—
безщасна пара!
Мамка
Пані моя теж
отак лежить, ридма ридає й плаче.
Підводьтеся, вставайте, будьте мужем!
Задля Джульєтти, задля неї, встаньте!
Чого в таку журбу вдаватись вам?
Ромео
О, мамко!
Мамка
Ах, пане, пане! Смерть — всьому кінець.
Ромео
Ти про Джульєтту мовила? Що з нею?
Чи я не став для неї душогубом,
первоцвіт щастя нашого зганьбивши
заледве не її ж таки і кров’ю?
Та де ж вона? І як вона? Й що каже
дружина тайна про наш тайний шлюб?
Мамка
Нічого, тільки плаче й плаче, пане.
То упаде на ліжко, то зведеться;
Тібальдо кличе, плаче за Ромео,
й знов падає.
Ромео
Немовби це ім’я
з дула гармати стрілене страшного
її вбиває, так, як ця рука
їй брата вбила. Отче мій, скажи, —
в якій частині злій цієї плоті
моє ім’я живе, щоб сплюндрував я
проклятий дім?
О. Лоренцо
Спини шалену руку
Чи муж ти? Тілом ти на мужа схожий,
а плачеш по-жіночому і дієш
безтямно, наче нерозумний звір.
В подобі мужа неподобна жінко,
чи неподобний звір в обох подобах!
Що сталося? Клянусь моїм чернецтвом,
я думав, ти помірнішої вдачі.
Тібальдо вбивши, та й на себе важиш?
Та й жінку, що живе тобою, вбив би,
такий на себе попустивши гріх?
Чом рід свій, небо й землю так ти шпетиш?
Адже вони стрічаються всі троє
в тобі — ти ж втратити їх разом хочеш,
Свій образ, розум і любов ти га́ньбиш
Немов лихвар, добра доволі мавши,
йому правдивого не знаєш вжитку,
що красить образ і любов і розум.
Шляхетний образ твій — з м’якого воску:
йому достойність людська незнайома.
Твоє кохання — не кохання — зрада:
ти губиш ту, що присягавсь кохати.
Твій розум, ця краси й чуття оздоба,—
знівечена красою і чуттям:
як порох у ладунці вояка
невмілого, з твого недбальства вибух —
і ось тебе забила власна зброя.
Встань, чоловіче, бо жива Джульєтта,
що задля неї ти вмирав допіру,—
це щастя: хтів тебе Тібальдо вбити,
а ти Тібальдо вбив — це щастя теж.
Закон, що важив смерть, став тобі другом,
лиш вигнавши тебе: це щастя знов.
Тобі припала сила всяких благ:
лицяється до тебе пишне щастя,—
та, мов примхлива й неподобна дівка,
ти дмешся на кохання і фортуну.
Гляди: сумний кінець таких чекає.
Іди ж до милої, як умовлявся,
дістаньсь до неї, та потіш її,
але не гайсь, поки поставлять варту;
тоді до Мантуї ти не проїдеш.
Там житимеш ти, поки час наспіє
і виявим твій шлюб, підмовим друзів,
упросим герцога й тебе прикличем,
щасливого у два мільйони раз
проти того жалю, з яким ти підеш.
Йди перша, мамко, привітай синьйору,
хай всіх вона поквапить облягтися,—
до цього ж їх і сум тяжкий прихилить.
Ромео піде слідом.
Мамка
О, господи, всю ніч я тут стояла б
та слухала б напучень! Що то вчення!
Синьйоре, я скажу, що ви йдете.
Ромео
І хай готується мене картати.
Мамка
Цей перстень дати вам вона веліла.
Не гайтеся ж, спішіть же, бо вже пізно.
Мамка виходить.
Ромео
Як відновило це мій спокій знову!
О. Лоренцо
Іди, добраніч. В цім твій порятунок;
або тікай, закіль поставлять варту,
або удосвіта, переодягшись.
Живи у Мантуї. Твого слугу
знайду я, й буде він вряди-годи
тобі носити звідси добрі вісті.
Дай руку. Пізно вже. Прощай. Добраніч.
Ромео
Коли б не щастя це, не хвилювання,
було б гірке для мене це розстання.
Виходять.
СЦЕНА 4
Кімната в домі Капулетті.
Входять Капулетті, синьйора Капулетті й Парис.
Капулетті
Так все недобре склалося, синьйоре,
що ніколи було дочку вмовляти.
Вона ж Тібальдо, бачите, любила.
Любив і я його. Що ж, всі ми смертні.
Нерано вже, вона до нас не зійде.
Та й сам я, правда, от коли б не ви,
уже б з годину був у себе в ліжку.
Парис
В час горя залицятися не час.
Добраніч. Привітання вашій доньці.
Синьйора Капулетті
Гаразд. Її думки я взнаю завтра.
Сюніч вона замкнулася з печаллю.
Капулетті
Синьйоре, я ручуся чим завгодно
за доччину любов. У всім, здається,
вона мені покірна. Так, це певно.
Зайди до неї, жінко, перед сном;
скажи їй про любов мого Париса
й звели у середу — гляди ж мені…
Стій, що за день сьогодні?
Парис
Понеділок.
Капулетті
Aга! Ну, середа — занадто швидко.
Хай у четвер. Скажи їй, що в четвер
вона з цим графом гідним візьме шлюб.
Чи приготуєтесь? Як вам цей поспіх?
Обійдемось без шуму: пара друзів —
бо, чуєте, Тібальдо щойно вбито.
Ще скажуть, що ми знехтували ним —
а він же родич наш — в бенкети вдавшись.
Отож в нас буде друзів з півдесятка
та й годі. Ну, що скажете? В четвер?
Парис
Хотів би я, щоб той четвер був завтра.
Капулетті
Гаразд, ідіть, хай буде у четвер.
Зайди ж перед спочинком до Джульєтти
та підготуй її до шлюбу, жінко.
Прощайте, графе. Гей, а дайте світла
в мою кімнату! Вже так пізно, що
казати можна рано. На добраніч!
Виходять.
СЦЕНА 5
Кімната Джульєтти.
Входять Ромео і Джульєтта.
Джульєтта
Ти йдеш уже? Ще день не скоро буде:
це соловей, не жайворон, тобі
в пусто́ті вуха сторожкій віддався,
Співає він на яблуні щоночі,
Вір, серденько, мені: це соловей.
Ромео
Ні, ні, це жайворон, світанку вісник,
не соловей. Глянь, завидущі смуги
легкі хмарки на сході обшивають.
Вже зорі догоріли й день веселий
на пальці сп’явся на верхівлях млистих.
Піду — життя; лишуся — смерть мені
Джульєтта
Це світло ще не світло денне, ні:
це метеор, що висилає сонце
тобі замість факелоносця сюніч,
до Мантуї дорогу освітити.
Тому лишайся. Рано ще іти.
Ромео
Нехай беруть мене й карають смертю.
Я радий, хай же буде так, як хочеш.
Це сіре світло ще не око ранку,
це Цинтія обличчям світить блідно.
Це не жайворон, чий спів так б’ється
десь понад нами об склепіння неба.
Я гаюся, хоч я тікати маю.
Йди, смерте, швидше: так Джульєтта хоче
Що, серце? Розмовляймо, ще не день.
Джульєтта
Ні, ні, вже свінуло. Тікай лишень!
Це жайворон, що так не в тон співає,
що так фальшивить, так терзає слух.
А кажуть, жайворон співає ніжно.
Та лютий він, бо розлучає нас!
Він, кажуть, з жабою змінявсь очима:
якби він був і голосом змінявся,
бо голос цей розводить наші руки
й жене тебе і викликає день.
Тікай же, любий мій, бо вже світає.
Ромео
Та просвітку в стражданнях нам немає.
Входить мамка.
Мамка
Синьйоро!
Джульєтта
Мамко!
Мамка
В твою світлицю мати прийде зараз.
Вже ранок. Стережись, моє дитя.
Виходить мамка.
Джульєтта
Впустіть день, вікна, й випустіть життя.
Ромео
Ще поцілунок і прощай. Хутчій!
Ромео спускається.
Джульєтта
Ти йдеш? Мій мужу, пане, друже мій!
Звіщай про себе кожний день в годині,
бо є в одній хвилині днів багато.
О! Так лічивши, буду дуже літня,
закіль побачу знов свого Ромео.
Ромео
Прощай! Всякчас нагоди буду я шукати
тобі своє вітання передати.
Джульєтта
Чи віриш ти, що стрінемося знову?
Ромео
Я певний. І про смутки ці колись
ми будем безтурботно розмовляти.
Джульєтта
О боже! Лиховісне в мене серце.
Коли на тебе вниз дивлюсь, мені
здається, що мерця в могилі бачу.
Чи це мені здається, чи ти зблід?
Ромео
Здаєшся й ти мені блідою, мила.
Суха печаль п’є нашу кров. Прощай.
Виходить Ромео.
Джульєтта
О доле! Кажуть всі, що ти зрадлива.
Коли зрадлива, що ти зробиш з тим,
хто славний вірністю? Зрадлива будь же:
тоді його триматимеш недовго
й до мене вернеш.
Синьйора Капулетті
(всередині)
Що, вже встала, дочко?
Джульєтта
Хто це? Чи то моя синьйора мати?
Чи не лягала ще, чи рано встала?
Чого неждано так вона приходить?
Входить синьйора Капулетті.
Синьйора Капулетті
Ну, дочко, як?
Джульєтта
Недужа я, синьйоро.
Синьйора Капулетті
Усе оплакуєш свого кузена?
Чи ж вимиєш його з могили слізьми?
А вимиєш — життя йому не вернеш.
То ж годі. Свідчить про любов печаль.
Але печаль без міри — про нерозум.
Джульєтта
Я плачу, бо тяжку відчула втрату.
Синьйора Капулетті
То втрату й чутимеш, а не того,
за ким ти плачеш.
Джульєтта
Так відчувши втрату,
я можу тільки плакати за ним.
Синьйора Капулетті
Не стільки смерть оплакуєш ти, дочко,
як те, що душогуб живий зостався.
Джульєтта
Хто душогуб, синьйоро?
Синьйора Капулетті
Та Ромео ж.
Джульєтта
Ромео й душогуб — то різні речі.
Хай бог простить йому, а я прощаю.
Хоч не смутить мене ніхто, як він.
Синьйора Капулетті
Тим, що убивця-зрадник ще живе.
Джульєтта
Так, що живе від рук моїх далеко.
О, коли б я одна над ним помстилась!
Синьйора Капулетті
Не бійся, помста не втече від нас.
Тож годі. В Мантую, де клятий збігця
живе, пошлю я одного, що дасть
йому напою доброго — й Ромео
до нашого Тібальдо відпровадить.
Тоді, я певна, й ти задовольнишся.
Джульєтта
Так, я тоді лише задовольнюся,
коли побачу я Ромео — мертвим —
від смерті брата в мене серце стало.
Синьйоро, якщо знайдете того,
хто зілля дасть, хай труту я зготую,
щоб випивши її, заснув Ромео
спокійним сном. Болить у мене серце
про нього чути й не прийти до нього,
щоб за моє кохання до Тібальдо
на тілі його вбивці розквитатись.
Синьйора Капулетті
Аби отрута, я знайду людину.
Тепер тобі скажу я любі вісті.
Джульєтта
В годину смутку люба вість до речі.
Які ж то вісті, розкажіть, синьйоро?
Синьйора Капулетті
Упадливого батька маєш, доню.
Він, щоб тобі прогнати сум, призначив
для тебе радости нежданий день,
день, що ні ти, ні я не сподівались.
Джульєтта
Час добрий. Що ж бо то за день, синьйоро?
Синьйора Капулетті
Дитя моє, в четвер уранці рано
одважний, молодий і значний граф
Парис в Петра Святого церкві візьме
з тобою в добрий час щасливий шлюб.
Джульєтта
Клянусь і церквою Петра й Петром,
щасливого він шлюбу там не візьме.
Цей поспіх дивний. Той, хто мужем буде,
ще й не лицявсь, а я вже вийти маю.
Благаю, батькові скажіть, синьйоро,
що я не хочу заміж. А як схочу —
скоріш за ненависного Ромео,
ніж за Париса, вийду.— От новини!
Синьйора Капулетті
Ось батько йде. Скажи йому сама —
й побачиш, як він це від тебе прийме.
Входять Капулетті й мамка.
Капулетті
Навзаході земля росою плаче.
Коли ж мого небожа сонце сіло —
йде справжній дощ.
Ге, що це? Ринва, дочко? Все в сльозах?
Все в зливі? У такім маленькім тілі
у тебе й корабель і море й вітер:
бо очі в тебе, що я морем зву,
сльозами повняться; у ньому тіло
твоє, мов корабель пливе; зітхання —
вітри, що, борюкаючись із слізьми,
твоє стражденно тіло перекинуть,
як шторм не вщухне враз. Що, жінко, вже
ти нашу волю їй оповістила?
Синьйора Капулетті
Так. Тільки дякує вона, не хоче.
Хай би з могилою, дурна, звінчалась!
Капулетті
Цить, почекай мене в цім ділі, жінко.
Що! І не дякує за це? Й не хоче?
Й не горда? І за щастя це не має,
що ми принадили їй, недостойній,
вельможного такого жениха?
Джульєтта
Не горда я, а вдячна вам за це.
Ненависним я не пишаюсь, тільки
вам дякую за цю любов-ненависть.
Капулетті
Яка зарічана? Та що ж це, справді.
То горда, то удячна, — й знов невдячна,
та й знов не горда. Панночко-мазунко,
не дячся мені більше й не гордися,
а приготуйсь до четверга, бо підеш
з Парисом до Петра Святого церкви.
А то я сам тебе приволочу.
Геть, падло, потаскухо несвітенна,
геть, неміч блідна!
Синьйора Капулетті
Чи здурів ти? Годі!
Джульєтта
Благаю на колінях, добрий батьку,
терпляче вислухай, що я скажу.
Капулетті
До біса, потаскухо неслухняна!
Кажу тобі, йди у четвер до церкви,
або мені не навертайсь на очі.
Не озивайсь до мене й словом. Руки
сверблять мені. Ми сумували, жінко,
що бог зоставив нам одну дитину.
Тепер я бачу, що й цієї досить,
що й ця одна для нас — небесна кара.
Щоб ти, повіє!..
Мамка
Згляньсь на неї, боже!
Гріх вам її так лаяти, синьйоре!
Капулетті
А ти чого, розумнице? Замовкни!
Порадинця! Базікаєш тут! Геть!
Мамка
Я злого не кажу.
Капулетті
То ж геть звідсіль!
Мамка
Не ножна й говорити?
Капулетті
Цить, дурна!
Йди радься коло чарочки з кумою,
а звідси геть.
Синьйора Капулетті
Ти надто запальний.
Капулетті
О боже. Я зійду з ума!
День, ніч, година, забавка, робота,
сам чи з гістьми — все про одне я думав —
щоб видати її. Знайшов їй хлопця
із роду доброго, хороших статків,
значного виховання, молодого,
набитого талантами (як кажуть),
напрочуд доброї у всьому міри —
а тут оця дурепа вересклива,
плаксива лялька — щоб зрадіти щастю,
так ні ж: завчила — не люблю”, “не хочу”,
“я надто молода”, “простіть мене”.
Не схоч мені, то я тебе прощу!
Пасись де знаєш, тут тобі не жити!
Зваж це, бо жартувати я не звик.
Четвер близенько вже. Порадься з серцем:
коли моя, віддам тебе за друга,
а ні — завісся, голодуй, старцюй, —
бо — присягаюся — зречусь тебе,
і що моє — тобі добра не зробить,
зміркуй же, я присяги не ламаю.
Виходить.
Джульєтта
Чи там за хмарами жалю немає,
щоб прозирнув до дна моєї муки?
О, не цурайся ж ти мене, мамусю!
На місяць, тиждень відклади цей шлюб.
А ні, то шлюбну постіль постели
в тім темнім склепі, де лежить Тібальдо.
Синьйора Капулетті
І не кажи, бо не озвуся й словом,
роби, як хоч, бо я тебе не знаю.
Виходить.
Джульєтта
О боже! Мамко, чим це відвернути?
Муж на землі мій, а клятьба на небі.
Як вернеться моя клятьба на землю,
коли її мені не верне муж мій,
лишивши землю? Ой, розваж, порадь!
Та ба! Як небо пробує свій підступ
на отакій, як я, істоті ніжній?
Що скажеш? Може, знаєш слово втішне?
Розрадь мене!
Мамка
Гаразд. Ромео твій —
вигнанець. Світом закладаюсь, він
прийти вже не насмілиться по тебе.
Коли ж і прийде, то лише таємно.
Як все так склалось, я собі й гадаю,
що краще б тобі взяти шлюб із графом.
О, він хороший пан!
Ромео — квач супроти нього. Сокіл
очей таких яскравих і швидких
не має, як Парис. Клянуся серцем,
щаслива будеш ти в цім другім шлюбі,
бо кращий він, ніж перший. А не будеш —
твій перший мертвий. Хоч би й був хороший,
та користи від нього ти не маєш.
Джульєтта
Від серця кажеш це?
Мамка
І від душі.
Клянуся обома.
Джульєтта
Амінь.
Мамка
Що кажеш?
Джульєтта
Так, ти мене розважила на диво.
Йди. Матері скажи, що я пішла —
так батька прогнівивши — до Лоренцо
на сповідь, щоб розгрішення узяти.
Мамка
Гаразд, іди. Це зроблено розумно.
Джульєтта
Проклята бабо! Вороже мій лютий!
Що гірше? Зводити мене з присяги,
чи мужа мого тим же язиком
ганьбити, що хвалив його надмірно
багато тисяч раз? Іди, стара!
Від тебе серце я тепер замкну.
Йду. Може, у ченця знайду надію.
А не знайду — то вмерти я зумію.
Виходить.
