«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXIX
Тітка Олександра підвелась і одразу вхопилася руками за поличку каміна. Містер Тейт хотів їй допомогти, але вона дала зрозуміти, що допомога їй не потрібна. Вперше в житті Аттікуса зрадила природжена чемність: він як сидів, так і лишився сидіти.
Я чомусь пригадала слова Боба Юела: я розправлюся з Аттікусом, хай навіть доведеться чекати нагоди до кінця своїх днів. І містер Юел мало не здійснив свого наміру. Але це було останнє, що він устиг зробити.
— Ви не помилилися? — запитав Аттікус трохи невпевнено.
— Він мертвий,— сказав містер Тейт.— Його більше нема. Більше він не кривдитиме ваших дітей.
— Я не про це…
Аттікус говорив як у сні. Роки беруть своє. Це особливо помітно, коли у нього важко на душі. Прямі, суворі лінії його підборіддя обм’якли, зморшки на обличчі стали глибші, і хоч волосся було чорне, як смола, в очі впадали сиві скроні.
— Може, перейдемо до вітальні? — мовила нарешті тітка Олександра.
— З вашого дозволу,— заперечив містер Тейт,— я хотів би, щоб ми лишалися тут, якщо наша присутність не заважатиме Джемові. Я хотів би глянути на його рани, а тим часом Всевидько розповість нам, як усе сталося.
— Дозвольте мені залишити вас? — запитала тітка Олександра.— Зараз я тут не потрібна. Буду в своїй кімнаті, Аттікус,— Тітка Олександра дійшла до дверей, але зупинилась і обернулась.— Знаєш, Аттікус, у мене було передчуття. Це я… винна… треба було мені…
Містер Тейт підняв руку.
— Ідіть відпочивати, місіс Олександро. Ясна річ, ви перехвилювались. І не мучте себе, бо коли людина надто зважає на всілякі передчуття, то стає схожа на кота, що намагається спіймати себе за хвіст. А ти, Всевидько, спробуй розповісти нам, як усе було, поки не забула. Домовилися? Ви бачили, що він за вами йде?
Я підійшла до батька, і він обняв мене. Я тицьнулася головою йому в коліна.
— Тільки-но ми рушили додому, як я згадала, що забула в школі туфлі. Сказала про це Джемові, і ми вернулись, але не встигли зайти в школу, як погасло світло. Джем сказав, що їх можна буде забрати завтра…
— Дочко, підніми голову, а то містер Тейт не чує тебе,— сказав Аттікус.
Я залізла батькові на коліна.
— Потім Джем сказав, щоб я помовчала хвилинку. Я думала, що він про щось думає, бо Джем завжди так: мовчи, коли я думаю. А потім він сказав, що чує якесь шарудіння. Ми думали, що то Сесіл.
— Який Сесіл?
— Сесіл Джейкобс. Він уже один раз налякав нас увечері, і ми думали, що це знову він. Сьогодні він був коровою. Приз за найкращий костюм — двадцять п’ять центів. Не знаю, кому дістався приз…
— А де ви були, коли подумали, що то Сесіл?
— Недалеко від школи. Я йому ще й гукнула щось…
— Не пам’ятаєш, що саме?
— Сесіл Джейкобс — жирна курка, здається, так. Але ніхто не відповів… Тоді Джем закричав йому: “Гей”, так голосно, як тільки міг…
— Хвилинку, Всевидько,— перебив мене містер Тейт.— Містер Фінч, ви чули, як вони кричали?
Аттікус сказав, що не чув. У нього в кімнаті було ввімкнуто радіо. І в тітки Олександри, в спальні, теж. Він це добре пам’ятає, бо вона попросила його стишити звук, щоб могла чути своє радіо. Аттікус усміхнувся:
— Я люблю, щоб звук був гучний.
— Цікаво, чи чув хто-небудь із сусідів? — запитав містер Тейт.
— Навряд, Гек. Майже всі вони ввечері слухають радіо або рано лягають спати. Хіба що Моді Аткінсон, та й то я сумніваюся.
— Розповідай далі, Всевидько,— попросив містер Тейт,
— Ну, після того як Джем гукнув, ми пішли далі. Містер Тейт, я ж була в костюмі, вся закутана, і то почула. Кроки почула. Ми йдемо — і за нами хтось іде, ми зупинимося — і той зупиняється. Джем сказав, що мене було видно в темряві — світився мій костюм, місіс Креншо так пофарбувала його. Я була шинкою.
— Як це? — здивувався містер Тейт.
Аттікус пояснив йому, в якій ролі я виступала, і описав моє вбрання.
— Якби ви побачили її, коли вона повернулася додому,— сказав він,— вся ця конструкція перетворилася в якесь місиво.
Містер Тейт потер рукою підборіддя.
— Спочатку я не міг зрозуміти, звідки на ньому такі чудні мітки. Рукава в маленьких дірочках. І в них у кількох місцях чимсь поколоті руки. Дозвольте мені глянути на цей витвір, сер.
Аттікус приніс рештки мого спорядження. Містер Тейт крутив його на всі боки, намагаючись уявити його первісну форму.
— Судячи з усього, ця річ врятувала їй життя,— сказав він.— Подивіться.
І він тицьнув пальцем в те місце, де на темній дротяній сітці виднілася блискуча подряпина.
— Боб Юел знав, що робить,— промимрив містер Тейт.
— Він збожеволів,— сказав Аттікус.
— Насмілюся не погодитися з вами, містер Фінч, він не збожеволів. Він просто страшенний негідник. Покидьок смердючий, нализався і розійшовся — подався дітей убивати. Зустрітися з вами сам на сам він би ніколи не наважився.
Аттікус похитав головою.
— Не віриться, щоб людина могла…
— Містер Фінч, є такі люди, яких треба розстрілювати, не роздумуючи, хоч на них і кулі шкода. Саме до цієї породи й належав Юел.
— Я думав, що, пригрозивши мені, він схаменеться. А коли й ні, то мав би діло зі мною.
— Цькувати бідну негритянку — на це він здатен, або залізти в будинок судді Тейлора, сподіваючись, що там нікого нема. А ви хочете, щоб він зустрівся з вами віч-на-віч серед білого дня.— Містер Тейт зітхнув.— Розказуй далі, Всевидько. Отже, ти чуда, як він за вами йшов…
— Так, сер. Коли ми опинилися під дубом…
— А звідки ви в такій темряві могли знати, що ви вже під дубом?
— Я йшла боса, а Джем каже, що під деревом земля завжди холодніша.
— Я бачу, нам доведеться призначити його помічником шерифа. Що ж далі?
— Потім на мене щось накинулося, зім’яло мій костюм… здається, я присіла… чую, під деревом якась метушня, наче бійка, хтось когось б’є біля дуба. Джем відшукав мене і потяг до шляху. В цей час хтось… містер Юел, напевно, збив його й повалив на землю, якийсь час вони вовтузилися, а тоді щось хряснуло… Джем закричав не своїм голосом.
Я затнулася. Тільки тепер зрозуміла, що тоді хряснуло. Джемова рука.
— Ну от, Джем як закричить, і більше я його не чула, а потім… мене схопив, мабуть, містер Юел і почав душити, певно, й задушив би, але хтось його збив з ніг і повалив на землю. Мабуть, Джем виручив. Більше я нічого не знаю…
— А що було далі? — Містер Тейт втупив у мене очі.
— Хтось там ходив, спотикався, відсапувався і кашляв так, що аж страшно. Спочатку я думала, що то Джем, але по голосу зрозуміла, що то був не він, і почала шукати його на землі. Думала, може, Аттікус прийшов нам на допомогу і так стомився, що…
— Хто то був?
— Оцей чоловік, містер Тейт, він сам скаже, як його звуть.
Я показала пальцем на чоловіка, що стояв у кутку, але швидко опустила руку, поки Аттікус не помітив, бо він не схвалює таких речей. Вказувати пальцем нечемно.
Чоловік усе ще стояв біля стіни. Відтоді, як я ввійшла до кімнати, він не зрушив з місця — обперся об стіну та так і стояв, схрестивши на грудях руки. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув їх долонями до стіни. Руки у нього були білі, ніби він ніколи не бував на сонці, і їх білизна чітко вирізнялася на тлі кремової стіни в напівтемній кімнаті.
Я перевела погляд з рук на його штани кольору хакі, вони були в піску, на роздерту сорочку. Він був худий, обличчя таке ж біле, як і руки, тільки гостре підборіддя трохи темніше. Худі, запалі щоки, великий рот, западини на скронях, а сірі очі такі невиразні — мені навіть здалося, що він сліпий. На маківці ріденьке волосся, наче пух.
Коли я показала на нього пальцем, його спітнілі долоні ковзнули по стіні, лишаючи брудні довгасті плями, потім він заклав великі пальці за пояс. Його обличчя скривилося, ніби він зачув неприємне скреготіння, але скоро напруження зникло. Здивована, я не могла одвести від нього погляду. На його обличчі з’явилася квола усмішка, а потім риси обличчя нашого сусіда почали розпливатися: несподівані сльози затьмарили мої очі.
— Здрастуй, Страхолюд! — сказала я.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXX
— Містер Артур, доню,— лагідно поправив мене Аттікус.— Джін Луїзо, це містер Редлі. Сподіваюсь, тебе він уже знає.
Якщо Аттікус в таку годину міг представити мене Страхолюду Редлі за всіма правилами етикету, то він… Аттікус лишається вірним собі за всяких обставин.
Обличчя містера Артура знову засвітилося лагідною усмішкою, і я, не знаю чого, під його поглядом зірвалася з місця і побігла до Джема. Мені було ніяково, і, щоб приховати свою ніяковість, я стала поправляти ковдру.
— Ні, ні, не турбуй його! — сказав Аттікус.
Містер Тейт сидів, крізь рогові окуляри пильно розглядаючи Страхолюда. Він хотів щось сказати, коли в передпокої почулася хода доктора Рейнольдса.
— Всі тут,— гукнув він з порога.— Добрий вечір, Артур, я тебе перший раз не помітив.
Голос у доктора Рейнольдса був такий же гучний і бадьорий, як і його хода, він пролунав так, ніби доктор вітався з Страхолюдом щодня все своє життя, і це здивувало мене навіть більше, ніж те, що я опинилася в одній кімнаті з Страхолюдом. Він, певно, теж інколи хворіє. А може, й ні.
Доктор Рейнольдс тримав у руках великий пакунок — щось загорнуте в газету. Він поклав пакунок на письмовий стіл Джема і зняв піджак.
— Тепер ти віриш, що він живий? Хочеш, розкажу, як я дізнався про це? Я почав оглядати його, а він як потягне мене ногою. Довелось усипити його та ще й добре — не можна було навіть торкнутись. А тепер тікай звідси!
— Е-е…— почав Аттікус, кинувши оком на Страхолюда.— Ходімо на веранду, Гек, ще не холодно, стільців там досить.
Цікаво, подумала я, чому Аттікус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, потім догадалася: у вітальні надто яскраве світло.
Ми слідом за містером Тейтом вийшли з кімнати. Аттікус стояв біля дверей і хотів вийти перший, але передумав і пропустив містера Тейта вперед.
Дивна істота людина: навіть за незвичайних обставин вона робить те, до чого звикла. Я не була винятком.
— Ходімо, містер Артур,— несподівано для себе мовила я.— Ви самі не знайдете дороги на веранду, я вас проведу.
Він глянув на мене згори вниз і кивнув головою.
Я повела його через передпокій, повз вітальню.
— Сідайте, містер Артур, ось крісло, вам буде зручно в ньому.
Таким я колись і уявляла його: він сидить на веранді… а погода… яка погода, містер Артур!
Погода й справді була чудова. Все це трохи скидалося на сон, не знаю чому, я запропонувала йому крісло, яке стояло осторонь. І тут було темніше. В темряві Страхолюд почуватиме себе затишніше.
Аттікус сидів у гойдалці, а містер Тейт поряд, у кріслі. На них падало яскраве світло з вікна вітальні. Я сиділа віддалік, поруч із Страхолюдом.
— Ось що, Гек,— промовив Аттікус,— я гадаю, перше, що треба зробити… о господи, забув, що хотів сказати…— Він зсунув на лоб окуляри і притиснув пальцями очі.— Джемові ще й тринадцяти немає… ба ні, йому вже тринадцять… точно не пам’ятаю. У всякому разі, цією справою займеться окружний суд.
— Чим, містер Фінч? — Містер Тейт зняв праву ногу з лівої і нахилився наперед.
— Зрозуміло, це чистий самозахист, і все-таки я повинен піти в контору і глянути, яка це стаття…
— Містер Фінч, ви що? По-вашому, Боба Юела вбив Джем? Ви справді так думаєте?
— Ви ж самі чули, що Всевидько сказала. Тут сумніву бути не може. Вона сказала: Джем прийшов їй на допомогу, збив його і повалив на землю… певно, якось пощастило йому в темряві вихопити у Юела ніж… завтра все з’ясуємо…
— Все це не так, містер Фінч,— запевнив містер Тейт.— Джем не вбивав Боба Юела.
Якусь мить Аттікус мовчав. Він дивився на містера Тейта так, ніби силкувався збагнути, що той сказав. А потім похитав головою.
— Гек, це дуже люб’язно з вашого боку, у вас добре серце і благородні наміри, але нічого такого робити не слід.
Містер Тейт підвівся, підійшов на край веранди, плюнув у кущі, засунув руки в кишені і повернувся до Аттікуса.
— Чого робити не слід? — запитав він.
— Гек, пробачте за різкість,— сказав Аттікус просто,— але я не допущу, щоб цю справу зам’яли. Це було б проти моєї совісті.
— Ніхто й не збирається щось зам’яти, містер Фінч.
Містер Тейт говорив спокійно, а його широко розставлені ноги, здавалося, вросли в підлогу. Дивний поєдинок відбувався між моїм батьком і шерифом.
Тепер уже Аттікус підвівся і попрямував до краю веранди. Він гмукнув і теж плюнув у двір. Потім засунув руки в кишені, підійшов до містера Тейта.
— Гек, хоч ви й не сказали всього, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую, Джін Луїзо,— звернувся він до мене,— ти кажеш, що Джем одірвав від тебе містера Юела і повалив його?
— Так, сер, я так подумала… я…
— Ви чуєте, Гек? Щиро дякую вам, але я не хочу, щоб мій син вступав у життя з нечистою совістю. Найкращий вихід — викласти все так, як було. Хай люди знають, хай буде суд. У нього попереду життя, і я не хочу, щоб люди шепотілися за його спиною, щоб хто-небудь сказав: “А, Джем Фінч… його батько добре заплатив і виручив сина”. Чим скоріше ми з цим покінчимо, тим краще.
— Містер Фінч,— спокійно мовив містер Тейт,— Боб Юел сам наткнувся на свій ніж. Він сам себе заколов.
Аттікус одійшов у куток веранди. Його погляд зупинився на гілочці гліцинії. Які ж вони вперті обидва, і кожен на свій лад. Цікаво, хто перший поступиться. Впертість Аттікуса була спокійна, непоказна, проте інколи він виявляв завзятість Канінгемів. Містер Тейт був такий же впертий, як і мій батько, але йому бракувало витримки, він довго не роздумував.
— Гек,— сказав Аттікус, стоячи до нас спиною,— зам’яти цю справу означало б відрізати Джемові той шлях у життя, до якого я його готую. Іноді мені здається, що я нікчемний батько, але у моїх дітей немає нікого, крім мене. Перш ніж подивитися на когось, Джем завжди дивиться на мене, а я намагаюся жити так, щоб мені не соромно було подивитися синові в очі… Якщо зараз я дозволю собі щось таке, то вже не зможу, як раніше, спокійно зустріти його погляд, отже, я втрачу сина. А я не хочу втрачати ні сина, ні Всевидька, адже у мене, крім них, немає нікого.
— Містер Фінч,— містер Тейт все ще стояв, широко розставивши ноги, ніби вріс у підлогу,— Боб Юел упав і наткнувся на свій власний ніж. Я можу це довести.
Аттікус обернувся. Ще глибше засунувши руки в кишені, він сказав:
— Гек, невже ви не можете мене зрозуміти? У вас теж є діти, однак я старший за вас. Коли мої діти стануть дорослими, я буду вже зовсім старий, якщо я взагалі доживу до того часу, але зараз я… якщо вони перестануть мені вірити, вони вже не віритимуть нікому. Джем і Всевидько знають же, як усе це сталося. Коли вони довідаються, що я розповідаю людям цю історію не так… тоді можна буде вважати, що у мене немає дітей. Я не можу бути на людях одним, а вдома іншим.
Містер Тейт легенько хитнувся, став навшпиньки, опустився на п’яти, потім терпляче сказав:
— Він кинув Джема на землю і спіткнувся об коріння, ось дивіться, я покажу.
Містер Тейт витяг з бокової кишені довгий складаний ніж. У цей час зайшов доктор Рейнольдс.
— Цей негід… небіжчик там під дубом, доктор, це одразу, коли ввійти на шкільний двір. Ліхтарик у вас є? Візьміть краще мій.
— Я, мабуть, під’їду машиною і ввімкну фари,— сказав доктор Рейнольдс, проте ліхтарик містера Тейта він узяв.— З Джемом усе гаразд. Він, певно, до ранку не прокинеться, але ви не хвилюйтесь. Гек, це у вас ніж, яким убито Юела?
— Ні, сер, той стирчить у ньому. По рукоятці видно, що то звичайний кухонний ніж. Кен із своєю тачкою, мабуть, уже там, доктор, до побачення.
Містер Тейт швидким рухом одкрив ніж.
— Ось як це було,— сказав він і, тримаючи в лівій руці ніж, удав, що спіткнувся. Рука з ножем смикнулася вперед і вниз.
— Тепер бачите? Він його сам собі встромив між ребра, навалившись усім тілом.
Містер Тейт закрив ніж і сховав його в кишеню.
— Всевидько тільки вісім років,— сказав він.— Вона перелякалась і не могла до ладу розібрати, як воно було.
— Ви її не знаєте,— похмуро сказав Аттікус.
— Я не кажу, що вона щось вигадала, я кажу, що вона злякалась і не могла розібратися в тому, що відбувалося. До того ж було темно, хоч в око стрель… Тут свідком може бути тільки людина, яка добре бачить у темряві…
— Цього не буде,— сказав тихо Аттікус.
— Тьху, хай йому чорт! Та я не про Джема дбаю!
Містер Тейт так тупнув ногою, що в спальні міс Моді загорілося світло. І у міс Стефані Крофорд теж засвітилось. Аттікус і містер Тейт глянули через дорогу, потім один на одного. Помовчали.
Потім містер Тейт заговорив ледь чутно:
— Мені дуже неприємно сперечатися з вами в такий час. Цього вечора ви пережили таке, чого й ворогові не побажаєш. Не знаю, як ви ще на ногах стоїте. Але одне я знаю: ви зараз не можете розібратися в найпростіших речах, а зробити це треба, і неодмінно сьогодні, бо завтра буде пізно. У Боба Юела між ребрами стирчить кухонний ніж.
Містер Тейт додав, що це просто несерйозно з боку Аттікуса думати, ніби хлопець такого зросту і такої комплекції, як Джем, до того ж із зламаною рукою, міг у темряві подужати дорослого чоловіка.
— Гек,— раптом звернувся до нього Аттікус,— а що це у вас за складаний ніж, яким ви так розмахували? Звідки він у вас?
— Відібрав у одного п’яного,— спокійно відповів містер Тейт.
Я силкувалася пригадати. Містер Юел накинувся на мене… потім упав… певно, Джем підвівся і прибіг мені на допомогу. Принаймні я так думала…
— Гек?
— Я ж сказав, що відібрав ніж сьогодні ввечері у одного п’яного. А Юел знайшов, мабуть, кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і чекав нагоди… саме так — чекав нагоди.
Аттікус повернувся до гойдалки і сів. Руки важко опущені між колін, очі дивляться вниз. Такі ж повільні були його рухи і тієї ночі, біля тюрми, коли мені здалося, що він цілу вічність згортав газету, поки нарешті кинув її на стілець.
Містер Тейт незграбно, але тихо ходив по веранді.
— Цю справу вирішую я, містер Фінч, а не ви. Я вирішую, я і відповідаю. Оскільки ви не поділяєте моїх поглядів, то й зробити ви мало що можете. Якщо ж усе-таки спробуєте, я вам скажу у вічі, що ваші слова — неправда. Це не Джем ударив ножем Боба Юела, хлопець ніякого відношення до цього не має, затямте це добре. Єдине, що хотів Джем,— якнайскоріше й без пригод добратися додому.
Містер Тейт перестав ходити по веранді. Він зупинився перед Аттікусом, спиною до нас.
— Я не дуже добра людина, сер, але я шериф округу Мейкомб. Прожив тут усе своє життя, а мені незабаром уже сорок три. Знаю все, що тут діялося не тільки за мого життя, але й до мого народження. Той чорний хлопчина загинув ні за що, а людина, на совісті якої лежить його смерть, тепер сама віддала богові душу. Цього разу, містер Фінч, хай мертві ховають мертвих. Хай мертві ховають мертвих.
Містер Тейт підійшов до гойдалки і взяв свій капелюх, що лежав біля Аттікуса. Поправив волосся, надів капелюх.
— Я ще ніколи не чув, щоб хто-небудь сказав, що відвернути злочин — протизаконна дія. А саме це і є те, що він зробив. Чи, може, ви скажете, що обов’язок велить мені не замовчувати цей факт, а розголосити по всьому місту? А знаєте, що тоді буде? Юрба жінок з усього міста, в тому числі і моя дружина, збереться негайно коло його дому, вони закидають його пирогами й тортами. Мені так здається, містер Фінч, що витягти на показ усьому люду скромну, тиху людину, яка вчинила добре діло для вас і для всього міста, було б просто гріх. Цей гріх я не можу взяти на себе. Був би це не він — справа інша. А з цією людиною так не можна, містер Фінч.
Містер Тейт, здавалося, хотів протерти дірку в підлозі носком черевика. Потім смикнув себе за ніс, потер ліве плече.
— Можливо, я й невелика цяця, містер Фінч, і все-таки я поки що шериф округу Мейкомб, і Юел сам упав на свій власний ніж. На добраніч, сер!
Містер Тейт перейшов веранду і вийшов у двір. Грюкнули дверцята автомобіля, і він поїхав.
Аттікус ще довго сидів, дивлячись на підлогу. Нарешті він підвів голову.
— Всевидько,— сказав він,— містер Юел упав на власний ніж. Ти це розумієш?
У батька був такий вигляд, що я зрозуміла: його треба підбадьорити. Я підбігла до нього, обняла і поцілувала так міцно, як тільки могла.
— Звичайно, розумію,— заспокоїла я його.— Містер Тейт сказав усе правильно.
Аттікус звільнився і глянув на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, це було б усе одно, що вбити пересмішника, так же?
Аттікус потерся щокою об мою голову. Потім підвівся й пішов у темний куток веранди, і знову його хода стала легка і молодеча.
Перш ніж зайти в дім, він зупинився перед Страхолюдом Редлі.
— Дякую вам за моїх дітей, Артуре,— сказав він.
