«Убити пересмішника» читати. Гарпер Лі

убити пересмішника читати онлайн Гарпер Лі

«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XVII

— Джем, глянь, то не Юели сидять? — запитала я.

— Тс-с-с,— сказав Джем,— містер Гек Тейт дає свідчення.

Містер Тейт причепурився з такої нагоди. На ньому був звичайний костюм, і він був такий же, як усі інші люди: ні високих чобіт, ні шкіряної куртки, ні пояса з патронами. З цієї хвилини я його вже не боялася. Трохи подавшись уперед, він сидів у кріслі для свідків, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.

Прокурора, містера Джілмера, ми майже не знали. Він був з Ебботсвіла, і ми бачили його тільки під час судових засідань, та й то дуже рідко, бо ні мене, ні Джема суд не цікавив. Містер Джілмер був лисий, завжди чисто виголений, йому можна було дати і сорок років, і всі шістдесят. Хоч він стояв до нас спиною, ми знали, що він косоокий і вміло користувався цим: ніби й не дивиться на людину, а насправді ж пронизує її поглядом. Присяжні і свідки боялися його як вогню. Їм здавалося, що він очей з них не зводить, а тому і ті й ті слухали уважно.

— …своїми словами, містер Тейт,— сказав містер Джілмер.

— Отже,— промовив містер Тейт до своїх колін і торкнувся рукою окулярів,— мене покликали…

— Поверніться до присяжних, містер Тейт. Дякую. Хто саме вас покликав?

— Мене покликав Боб… містер Боб Юел, онде він сидить, це було ввечері двадцять першого листопада,— сказав містер Тейт. — Я вже збирався йти додому, коли заходить Б… містер Юел, дуже схвильований, і каже: скоріше їдьмо до мене, чорномазий знеславив мою дочку.

— І ви пішли?

— Звичайно. Сів у машину і помчав.

— Що ж ви побачили, коли приїхали?

— Вона лежала на підлозі в першій кімнаті, коли ввійти — праворуч, добре-таки побита. Я допоміг їй підвестися на ноги, вона ополоснула обличчя — в кутку стояло відро — і сказала, що їй уже краще. Я запитав, хто її скривдив, і вона відповіла — Том Робінсон…

Суддя Тейлор, який весь час уважно розглядав свої нігті, підвів голову, ніби сподівався почути заперечення, але Аттікус мовчав.

— …запитав, чи це він так її побив. Вона сказала — він. Я запитав, чи вдалося йому взяти її силою, і вона відповіла — так. Тоді я пішов до Робінсона і привів його до Юелів. Дівчина впізнала його. Після цього я його забрав. Оце і все.

— Дякую,— сказав містер Джілмер.

Суддя Тейлор запитав:

— Є запитання, Аттікус?

— Є,— відповів батько.

Він сидів за столом не посередині, а трохи осторонь, закинувши ногу за ногу, одна рука лежала на спинці стільця.

— А ви лікаря викликали, шериф? — запитав Аттікус.— Чи, може, викликав хтось інший?

— Ні, сер,— відповів містер Тейт.

— Ніхто не викликав лікаря?

— Ні, сер,— повторив містер Тейт.

— Чому? — запитав Аттікус голосніше ніж звичайно.

— Можу сказати. Лікар був просто не потрібен, містер Фінч. Вона була так розмальована, що й без лікаря було ясно, що сталося.

— Але ж ви не викликали лікаря? В той час, як ви були там, ніхто не посилав по лікаря, не приводив лікаря і дівчину до лікаря не водили?

— Ні, сер…

Втрутився суддя Тейлор:

— Аттікус, він уже тричі відповів. Лікаря він не викликав.

— Я просто хотів упевнитися,— сказав Аттікус. Суддя усміхнувся.

Рука Джема раптом стислась і пальці міцно обхопили поручні галереї. Він затамував подих. Я подивилася вниз, люди сиділи спокійно. Що за трагедію він тут розігрує, подумала. Діл сидить спокійно, преподобний Сайкс поряд з ним — теж.

— Ти чого? — запитала я пошепки, але Джем тільки сердито зашипів.

— Шериф,— вів далі Аттікус,— ви кажете, що дівчина була дуже побита. Як саме?

— Ну…

— Опишіть, Гек, які синці чи рани ви помітили?

— Ну, була побита голова, руки вище ліктів у синцях, але вже минуло хвилин тридцять…

— Звідки ви знаєте?

Містер Тейт посміхнувся.

— Вибачаюся, це вони мені сказали. У всякому разі, вона була добре розмальована, коли я туди прийшов, і під оком синець.

— Під яким?

Містер Тейт блимнув очима і обома руками пригладив волосся.

— Дайте подумати,— мовив він тихо і подивився на Аттікуса так, ніби хотів сказати: що за дитячі питання.

— Не пригадуєте? — запитав Аттікус.

Містер Тейт тицьнув пальцем у простір перед собою і сказав:

— Під лівим.

— Хвилинку, шериф,— зауважив Аттікус.— Ліве — це коли вона стоїть перед вами чи тоді, коли вона дивиться туди, куди й ви?

— О, тоді це праве око,— сказав містер Тейт.— Так воно і є, містер Фінч, праве. Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях…

Містер Тейт знову закліпав очима так, наче раптом щось зрозумів. Потім повернувся і глянув на Тома Робінсона. Том Робінсон інстинктивно підвів голову.

Аттікус теж, видно, щось відкрив для себе, він миттю скочив на ноги.

— Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали.

— Я сказав, що у неї було підбите праве око.

— Не те…

Аттікус підійшов до столу секретаря, схилився, дивлячись, як швидко бігала секретарська рука по паперу. Секретар перестав писати, перегорнув блокнот і прочитав:

“Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях”.

Аттікус випростався і глянув на містера Тейта.

— То яка половина, Гек?

— Права половина, містер Фінч, але на ній, крім цих синців, були й інші, розказувати?

— Які ж то інші? — запитав Аттікус.

Поки містер Тейт відповідав, Аттікус повернувся, глянув на Тома Робінсона, немов кажучи — чого ж іще можна чекати?

— …руки були в синцях і саднах, вона і шию мені показала. На горлі видно було сліди пальців…

— Навкруги горла? І ззаду на шиї?

— З усіх боків, містер Фінч.

— Кажете, з усіх боків?

— Так, сер, адже шия у неї тоненька — кожен обхопить…

— Будь ласка, шериф, відповідайте на запитання коротко — “так” або “ні”,— сухо мовив Аттікус, і містер Тейт замовк.

Аттікус сів і кивнув прокуророві, той кивнув судді, суддя кивнув містерові Тейту. Містер Тейт вайлувато підвівся і зійшов з підвищення.

Внизу люди завертіли головами, зачовгали ногами, матері возилися з немовлятами, кілька хлопчаків вибігли з залу. Негри позаду нас тихо перешіптувалися; Діл спитав преподобного Сайкса, в чому суть справи, але той відповів, що не знає. Поки що не було нічого цікавого: ніхто не кричав, юристи не сперечалися, все було просто, буденно, присутні, здається, були розчаровані. Аттікус тримався спокійно, добродушно, ніби йшлося про дріб’язкову власність. Він мав особливий хист вгамовувати бурхливі пристрасті, ось чому і справа про вчинене насильство трохи скидалася на суху проповідь. Я вже й забула про жахливі картини тієї ночі — напівсонні похмурі люди, запах хліва і горілчаного перегару, хриплий голос у темряві ночі: “Містер Фінч, вони вже пішли?” Наш страх розвіявся при світлі дня, тепер усе буде гаразд.

Присутні відчули себе так само невимушено, як суддя Тейлор,— усі, за винятком Джема. Він загадково посміхався і, оглянувшись навколо, сказав мені щось про прямі докази; хоче показати, що він багато знає, подумала я.

— Роберт Лі Юел! — голосно вигукнув секретар.

У відповідь на цей виклик із свого місця підвівся маленький чоловічок, схожий на бентамського півня, і гордо попрямував до крісла для свідків. У нього аж шия почервоніла, коли він почув своє ім’я. А коли повернувся, щоб дати присягу, ми побачили, що обличчя у нього теж червоне. І зовсім не схожий на свого тезку-генерала[4]. Над лобом стирчить жмутик ріденького, недавно помитого волосся; ніс тоненький, гострий і вилискує, а підборіддя майже нема — воно запало і злилося з худою зморшкуватою шиєю.

— …хай допоможе мені Господь,— прокаркав він.

У кожному невеликому місті на зразок Мейкомба є свої юели. Ніякі економічні коливання не здатні вплинути на їхнє становище. Люди, подібні до Юелів, живуть як гості в своєму округу, незалежно від того, процвітає він чи переживає занепад. Жодному, навіть найсуворішому інспекторові не вдавалося примусити їхніх дітей ходити до школи; жоден санітарний інспектор неспроможний звільнити їх від природжених пороків, численних паразитів і хвороб — цих постійних супутників бруду і неохайності.

Мейкомбські Юели жили за міським звалищем, в колишній негритянській халупі. Дерев’яні стіни були залатані рифленим залізом, дах викладений розплесканими консервними бляшанками; і тільки загальні обриси цієї споруди нагадували її первісний вигляд: квадратної форми халупа, чотири малесенькі кімнатки, що виходять у вузький, довгий коридор. І все це лежить на чотирьох, різної величини, брилах піщаника. Замість вікон — отвори в стінах, улітку їх завішували брудною марлею, щоб не залітали мухи, які хмарами роїлися над мейкомбським звалищем.

Правда, мухам теж доводилося сутужно, бо Юели щодня порпалися на звалищі, вибираючи всяку їстівну і неїстівну здобич, яку потім розкладали і розвішували навколо халупи, так що можна було подумати, ніби тут гралася божевільна дитина: замість огорожі стирчало якесь ломаччя, палиці від швабр та інших знарядь, усе це прикрашено іржавими молотками, поламаними граблями, лопатами, сокирами і мотиками, прикріпленими до ломаччя колючим дротом. За цією барикадою ховалося запущене, брудне подвір’я. Чого тільки тут не було: уламки допотопного форда на підставках, поламане зуболікарське крісло, старезний холодильник і всякий дрібніший мотлох: подерті черевики, старі зіпсовані радіоприймачі, рами від картин, консервні бляшанки, і всюди старанно длубалися в землі худі руді кури.

Проте один куточок цього двору дивував жителів Мейкомба. Попід огорожею стояло шестеро облуплених емалевих відер, і в них яскравими червоними квітами майоріла герань, за якою доглядали так ретельно, ніби вона росла на подвір’ї міс Моді Аткінсон (якби міс Моді дозволила, щоб герань росла на її подвір’ї). Люди казали, що за квітами доглядала Мейєла Юел.

Ніхто до пуття не знав, скільки дітей було в цьому дворі. Одні казали — шестеро, другі — дев’ятеро; коли хто-небудь проходив мимо, у вікнах завжди з’являлося кілька замурзаних фізіономій. Правда, тут рідко хто ходив, хіба що на Різдво, коли церковна рада роздавала біднякам подарунки в кошиках, а мер Мейкомба просив нас трохи допомогти міському сміттяреві, і ми самі відносили на звалище ялинки та всілякий мотлох, що лишався після свята.

Торік на Різдво, коли Аттікус приїздив сюди, він і нас брав із собою. Від шосе повз звалище грунтова дорога вела до невеличкого негритянського селища, яке починалося ярдів за п’ятсот від садиби Юелів. Отже, від звалища до шосе можна було дістатися, даючи машині задній хід, або проїхати до кінця грунтової дороги і повернути назад. Майже всі обирали цей другий спосіб і розверталися в одному з негритянських дворів. У морозних грудневих сутінках їхні халупки здавалися чистенькі і затишні, з димарів піднімався блідо-блакитний димок, в кожній хатині топилося, і через напіввідчинені двері надвір падали від вогню янтарні відблиски. Повітря було сповнене приємними запахами: пахло смаженою куркою, беконом. Нам з Джемом навіть здалося, що звідкись повіяло запахом смаженої білки, а батько учув ще й опосума та кролика — видно, що Аттікус жив не тільки в місті. Проте всі ці аромати зникли, як тільки ми поминули дворище Юелів.

Маленький чоловічок, що зайняв місце на підвищенні для свідків, мав ту перевагу над своїми найближчими сусідами, що коли б його довго мили в гарячій воді з дьогтьовим милом, шкіра б у нього стала білою.

— Містер Роберт Юел? — запитав містер Джілмер.

— Всі мене так звуть,— відповів свідок.

Містер Джілмер трошки випростався, і мені стало шкода його. Тут, мабуть, треба дещо пояснити. Я чула, що діти юристів, спостерігаючи, як гаряче виступають їхні батьки проти другої сторони, вбачають в останній особистих ворогів своїх батьків, важко переживають гострі дебати, а потім немало дивуються, коли під час першої ж перерви батько виходить із залу під руку з своїм “мучителем”. Ми з Джемом так не думали. Вигравав наш батько процес чи програвав — ми не сприймали цього надто гостро. На жаль, я не можу пригадати жодного випадку, коли б поразка Аттікуса глибоко схвилювала нас, і якби я сказала, що таке бувало, то погрішила б проти істини. Ми розуміли, коли дебати ставали надто колючі й виходили за межі професійної етики, але з нашим батьком такого не траплялось. Я ще ніколи не чула, щоб Аттікус підвищив голос, за винятком тих випадків, коли йому доводилося мати справу з глухими свідками. Містер Джілмер робив своє діло, Аттікус — своє. Крім того, містер Юел був свідком містера Джілмера, і в нього не було ніяких підстав відповідати прокуророві так грубо.

— Ви батько Мейєли Юел? — знову запитав містер Джілмер.

— Ну, якщо навіть і не я, то тепер усе одно не дізнаєшся хто: мати її померла,— була відповідь.

Суддя Тейлор засовався. Він повільно повернувся в своєму кріслі, добродушно глянув на свідка.

— Ви батько Мейєли Юел? — запитав він таким голосом, що в залі відразу перестали сміятися.

— Так, сер,— покірно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор мовив доброзичливіше:

— Ви перший раз у суді? Щось не пригадую, щоб я коли-небудь бачив вас тут.

Свідок кивнув головою, і суддя провадив далі:

— Так от. Давайте домовимося. Поки я тут суддя, в цьому залі ніхто не вимовить жодного непристойного слова. Зрозуміло?

Містер Юел кивнув головою, але я не певна, що він усе зрозумів. Суддя зітхнув і сказав:

— Можете говорити далі, містер Джілмер.

— Дякую, сер. Містер Юел, розкажіть нам, будь ласка, своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада.

Джем посміхнувся і відкинув назад волосся. “Своїми словами” була улюблена фраза містера Джілмера. Цікаво, чиїми ж іще словами, на думку містера Джілмера, міг заговорити свідок?

— Ну, це було двадцять першого листопада. Іду я ввечері з лісу, несу оберемок хмизу, доходжу до огорожі і чую — верещить моя Мейєла в хаті, як недорізана свиня…

Суддя Тейлор глянув суворо на свідка, але, певно, вирішив, що грубість допущено ненавмисно, і тільки спитав сонним голосом:

— О котрій годині це було, містер Юел?

— Якраз перед заходом сонця. Отож, кажу, верещить Мейєла так, наче її сам чорт… — Знову суворий погляд, і містер Юел замовк.

— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.

Містер Юел розгублено подивився на суддю.

— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу…— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий… з моєю Мейєлою!

Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п’ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.

Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.

— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?

Джем повернув до нас голову.

— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.

— Так я тебе й послухала!

Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:

— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.

Ці слова я сприйняла як смертельну образу.

— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!

— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев’яти немає.

Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.

Джем похитав головою.

— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.

Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.

Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.

Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.

— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.

Містер Юел скидався на глухонімого. Я була певна, що він ніколи раніше не чув слів, з якими до нього звернувся суддя Тейлор,— він ворушив губами, намагаючись їх повторити,— але суть все-таки, мабуть, вловив. Вираз самозадоволення розтанув на його обличчі, натомість прийшла тупа зосередженість, та це не завело в оману суддю Тейлора: весь час, поки Юел сидів у кріслі свідка, суддя не зводив з нього очей, ніби тільки й ждав, щоб той схибив.

Містер Джілмер і Аттікус перезирнулися. Підпираючи щоку рукою, Аттікус знову сидів на своєму місці, але його обличчя ми не бачили. Містера Джілмера охопила невпевненість, однак він підбадьорився, коли суддя Тейлор спитав свідка:

— Містер Юел, ви бачили, що підсудний чинив насильство над вашою дочкою?

— Бачив.

Зал мовчав, але підсудний щось тихо сказав. Аттікус шепнув йому, і він замовк.

— Ви сказали, що підійшли до вікна? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— Вікно високо від землі?

— Майже три фути.

— Вам добре було видно кімнату?

— Так, сер.

— Який вигляд мала кімната?

— Там усе було порозкидано, як після бійки.

— Що ви зробили, коли побачили підсудного?

— Я кинувся навколо дому до дверей, але не встиг добігти, як він вискочив і ну тікати. Проте я його добре розгледів, хоча й не гнався за ним — дуже розхвилювався за Мейєлу. Я вскочив у хату — Мейєла лежить на підлозі і гірко ридає…

— Що ж ви тоді зробили?

— Ну, я щодуху побіг по Тейта. Чорномазого я впізнав, він живе недалеко від нас, там їх ціле кубло, а він повз наш дім щодня ходить. Суддя, я вже п’ятнадцять років прошу наше окружне начальство: викуріть звідти чорномазих, з ними ж небезпечно жити по сусідству, до того ж і майно розкрадають…

— Дякую, містер Юел,— сказав квапливо містер Джілмер.

Свідок майже бігом спустився з підвищення і наштовхнувся на Аттікуса, який підвівся, маючи намір про щось запитати його. Суддя Тейлор дозволив присутнім посміятись.

— Одну хвилинку, сер,— сказав дружелюбно Аттікус.— Ви дозволите кілька запитань?

Містер Юел знову подався до крісла для свідків і, вмостившись, звів на Аттікуса гордовито-підозріливий погляд — так мейкомбські свідки дивляться на адвокатів своїх супротивників.

— Містер Юел,— почав Аттікус,— вам того вечора довелося чимало побігати. Давайте пригадаємо, ви сказали, що побігли до будинку, підбігли до вікна, вбігли в хату, підбігли до Мейєли, побігли по містера Тейта. Може, ви і по лікаря бігали?

— А нащо він був потрібен? Хіба я сам не бачив, що воно і до чого?

— І все-таки одного я не можу зрозуміти,— сказав Аттікус.— Невже вас не турбував стан вашої дочки?

— Ну аякже. Сам бачив, хто нашкодив.

— Ні, я маю на увазі фізичний стан. Ви не подумали про те, що ушкодження потребують невідкладного медичного втручання?

— Що?

— Ви не подумали про те, що вашій дочці потрібен був лікар, до того ж негайно?

Свідок сказав, що він про це не подумав, що ніколи в своєму житті лікарів не викликав і того вечора теж; нікуди діти п’ять доларів, чи що?

— Це все? — запитав він.

— Не зовсім,— недбало кинув Аттікус.— Містер Юел, ви чули показання шерифа, так?

— Як це?

— Ви були в залі суду, коли містер Гек Тейт виступав як свідок на тому місці, де сидите ви? Були, правда ж? Ви все чули, що він казав?

Містер Юел подумав, зважив і, певно, вирішив, що в запитанні ніякої каверзи немає.

— Так, чув,— відповів він.

— Ви погоджуєтеся з тим, як він описав заподіяні вашій дочці ушкодження?

— Як це?

Аттікус обернувся до містера Джілмера і всміхнувся. Містер Юел, певно, остаточно впевнився, що ввічливість по відношенню до захисника — річ зайва.

— Містер Тейт засвідчив, що праве око у Мейєли було підбите і що все…

— Аякже, погоджуюся,— сказав свідок.— 3 усім, що сказав Тейт, погоджуюся.

— Отже, погоджуєтеся? — добродушно запитав Аттікус.— Я просто хотів пересвідчитися.

Він підійшов до секретаря, щось сказав йому, і секретар кілька хвилин розважав присутніх, читаючи свідчення містера Тейта, читав так виразно, ніби називав цифри біржового бюлетеня: “…під яким оком… лівим… тоді це праве око… містер Фінч, праве, тепер я пригадую… права половина обличчя… в синцях (секретар перегорнув сторінку). Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали… я сказав, що у неї було підбите праве око…”

— Дякую, Берт,— сказав Аттікус.— Містер Юел, ви ще раз прослухали свідчення шерифа. Можете що-небудь додати? Ви погоджуєтеся з тим, що сказав шериф?

— Згоден з Тейтом. У неї під оком був великий синяк, і вся вона була добряче побита.

Цей маленький чоловічок, здавалося, вже забув, що кілька хвилин тому він був посміховищем у цьому залі. Було очевидно, що Юел не вважав Аттікуса серйозним супротивником. Він знову почервонів, набундючився — таким ми бачили його раніше: точно рудий півень, здавалося, вій от-от лусне від самовдоволення, аж тут Аттікус знову спитав:

— Містер Юел, ви вмієте читати і писати?

— Протестую,— перебив його містер Джілмер,— не розумію, яке відношення до справи має письменність свідка, питання не по суті.

Суддя Тейлор хотів щось сказати, але не встиг.

— Містер Тейлор, дозвольте мені це запитання, а до нього ще одне, і ви все зрозумієте.

— Гаразд, дозволяю,— сказав суддя Тейлор,— але дивіться, Аттікус, щоб ми справді зрозуміли. Протест відхилено.

Містеру Джілмеру, як і всім нам, хотілося почути, яке відношення до справи мала освіта Юела.

— Я повторюю запитання,— сказав Аттікус.— Ви вмієте читати і писати?

— Ну ясно, вмію.

— Напишіть, будь ласка, своє прізвище і покажіть нам.

— Це можна. Що ж, по-вашому, я не розписуюсь, коли отримую допомогу?

Відповідь сподобалась його землякам, що сиділи внизу, в залі. Вони почали перешіптуватися, хихикати — бач, мовляв, який хоробрий цей Юел!

Я почала нервувати. Аттікус, звичайно, знає, що робить, і все-таки мені здається, він схибив. Ніколи, ніколи на перехресному допиті не став свідкові запитань, на які заздалегідь не знаєш відповіді,— цю істину я засвоїла ще в колисці,— а то можеш дістати відповідь не ту, яка тобі потрібна, і все піде нанівець.

Аттікус витяг із внутрішньої кишені піджака конверт, а з жилетки — авторучку. Рухи його були повільні, неквапливі. Він повернувся так, щоб його добре бачили присяжні. Зняв ковпачок авторучки і акуратно поклав перед собою на стіл. Потім легенько струснув ручку і разом з конвертом подав свідкові.

— Прошу, напишіть нам своє прізвище,— сказав він.— Зробіть, будь ласка, так, щоб усі присяжні бачили, як ви будете писати.

Містер Юел написав своє прізвище на зворотному боці конверта і, задоволений, підвів голову: суддя Тейлор здивовано стежив за ним, ніби замість свідка раптом розквітла пахуча гарденія; містер Джілмер від подиву трохи підвівся. Усі присяжні дивилися на Юела, а один навіть нахилився вперед, обхопивши руками поручні.

— Що вас так цікавить? — запитав свідок.

— Виявляється, ви лівша, містер Юел,— зауважив суддя Тейлор.

Містер Юел сердито повернувся до нього і сказав, що не розуміє, яке це має значення. Він чоловік богобоязливий, а Аттікус Фінч просто знущається з нього. Фінчі і всякі інші адвокати-пройдисвіти завжди знущалися з нього. Він уже розповідав, як усе сталося, і те саме повторятиме знову і знову. Так він і зробив. На всі запитання Аттікуса відповідав одне: він зазирнув у вікно, потім побіг за чорномазим, потім побіг по шерифа. Зрештою Аттікус одпустив його.

Містер Джілмер поставив свідкові ще одне запитання:

— Я бачу, ви пишете лівою рукою, містер Юел, ви що — однаково володієте і правою, і лівою?

— Зовсім ні. Лівою я орудую краще, ніж правою. Лівою краще, піж правою,— повторив він, кинувши лютий погляд на захист.

Джем тихо радів і легенько стукав пальцями об поручні, а одного разу навіть прошепотів:

— Тепер вони в наших руках.

Я не поділяла такого оптимізму. Аттікус намагався довести, як мені здавалося, що Юел сам міг побити Мейєлу. Принаймні так зрозуміла я. Коли у неї було підбите праве око і побита переважно права половина обличчя, закономірно, що її бив лівша. Так міркував Джем, так міркував би Шерлок Холмс. Але могло бути, що Том Робінсон теж лівша. Як і містер Гек Тейт, я уявила собі, що переді мною хтось стоїть, проаналізувала сутичку і дійшла висновку, що Том Робінсон міг тримати Мейєлу правою рукою, а молотити лівою. Я подивилася на нього. Він сидів спиною до нас, широкі плечі, товста шия. Він легко міг упоратися з нею. Чи не надто рано почав Джем рахувати своїх курчат?

«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XVIII

Але тут хтось знову голосно вигукнув:

— Мейела Вайолет Юел!

До місця для свідків попрямувала молода дівчина. Коли вона, піднявши руку, присягалася говорити правду, тільки правду, нічого, крім правди, і хай допоможе їй бог, то здавалося, що це тендітна і слабенька дівчина, а коли сіла в крісло для свідків, обличчям до нас, ми побачили її такою, яка вона була насправді: кремезна, певно, звична до важкої роботи. У нашому округу неважко вгадати, хто миється часто, а хто — раз на рік. У містера Юела був такий вигляд, ніби його ошпарили або вимочували цілу ніч і він втратив рятівний шар бруду, а шкіра стала надміру чутливою до нового середовища. Мейєла, судячи з усього, намагалася бути охайною, і я пригадала червоні герані на подвір’ї Юелів.

Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.

Мейєла мовчала.

— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.

— На ганку.

— На якому?

— У нас тільки один ганок, парадний.

— Що ви робили на ганку?

— Нічого.

Втрутився суддя Тейлор:

— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.

Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:

— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?

Мейєла промимрила собі щось у долоні.

— Що таке? — запитав суддя.

— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.

— Містера Фінча?

Вона енергійно кивнула головою.

— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша…

Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.

— Скільки вам років? — запитав він.

— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.

Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.

— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су… розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.

— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.

Джем скоса подивився вниз, на свідка.

— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто… словом, не знаю.

Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:

— Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і… і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова… батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде…

— Хто це “він”?

Мейєла вказала на Тома Робінсона.

— Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,— попросив містер Джілмер.— Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.

— Отой,— сказала Мейєла.— Робінсон.

— Що було далі?

— Я й кажу йому: “Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак”. Скільки там тієї роботи для нього — раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати… Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене…

Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя — пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:

— Він повалив мене на підлогу, придушив і… заволодів мною.

— А ви кричали? — запитав містер Джілмер,— Ви кричали, відбивались?

— Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.

— А що було далі?

— Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: “Хто це тебе? Хто це тебе?” Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.

Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона — насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.

— Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? — запитав містер Джілмер.

— Ну ясно,— сказала вона достоту, як батько.

— Ви впевнені, що він таки заволодів вами?

Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:

— Він що хотів, те й зробив.

Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.

— У мене поки що все,— сказав він привітно,— але ви лишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний містер Фінч теж захоче дещо спитати у вас.

— Обвинувач не повинен настроювати свідка проти захисника,— манірно зауважив суддя Тейлор,— принаймні під час судового засідання.

Аттікус підвівся, всміхнувся, однак не підійшов до свідка; він розстебнув піджак, засунув великі пальці в пройми жилета і повільно попрямував через усю кімнату до вікна. Виглянув на вулицю і, певно, не побачивши нічого цікавого, повернувся й підійшов до свідка. Мій багаторічний досвід підказував мені: Аттікус намагається розв’язати якусь проблему.

— Міс Мейєла,— сказав він усміхаючись,— поки що у мене немає найменшого наміру вас лякати. Давайте познайомимося. Скільки вам років?

— Я вже казала, дев’ятнадцять, я он судді казала.— Вона кивнула головою на суддю Тейлора.

— Так, мем, ви казали, це правда. Ви вже вибачайте, міс Мейєла, роки беруть своє, і пам’ять стала не та, що колись. Якщо мені спаде на думку запитання, на яке ви вже відповідали, прошу відповісти ще раз. Домовилися? Гаразд.

Судячи з виразу обличчя Мейєли, не можна було сказати, що вона прийняла умови щирого співробітництва, які запропонував Аттікус. Дівчина дивилася на Аттікуса очима, повними люті.

— І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.

— Що ви сказали, мем? — запитав приголомшений Аттікус.

— Глузуєте з мене.

Суддя Тейлор втрутився:

— Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?

Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:

— А чого ж він обзиває мене — мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!

Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають співчуття, і все-таки мені стало шкода його, коли він намагався розтлумачити Мейєлі що й до чого.

— У містера Фінча просто така звичка,— пояснював суддя.— Ми з ним працюємо в цьому суді уже багато років, містер Фінч завжди і з усіма розмовляє так чемно. Він не глузує з тебе, він просто хоче бути ввічливим з тобою. Така вже він людина.

Суддя відкинувся на спинку крісла.

— Аттікус, прошу, а в протоколі відзначте, що з Мейєли ніхто не глузує, хоч вона й іншої думки.

Напевно, подумала я, її ще ніхто ніколи не називав “мем” або “міс Мейєла”, коли вона сприймає як образу звичайне ввічливе звертання. Що ж у неї за життя? На це запитання я незабаром дістала відповідь.

— Отже, ви кажете, вам дев’ятнадцять років,— почав знову Аттікус.— Скільки у вас братів, сестер?

Він підійшов ближче до свідка.

— Семеро,— сказала вона, і я подумала: невже всі вони схожі на того, котрого я бачила в школі в перший день занять?

— Ви найстарша?

— Так.

— Мати давно померла?

— Не знаю… давно.

— В школу ви ходили коли-небудь?

— Я читаю і пишу не гірше за батька.

— Ви довго ходили до школи?

— Дві зими… чи, може, три… не пам’ятаю.

Поступово я починала розуміти, до чого веде Аттікус.

За допомогою запитань, які містер Джілмер не міг опротестувати — він не міг сказати, що вони несуттєві чи не стосуються справи,— Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім’ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші — трапляється, по кілька днів десь бродить і повертається додому напідпитку; в цих місцях рідко буває холодно настільки, щоб треба було взуватись, а коли й буває, то можна придумати чудове взуття із старої автомобільної шини; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися — неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь; але ж двоє в сім’ї уміють читати й писати, інші хай сидять удома, вони в господарстві потрібні.

— Міс Мейела,— сказав Аттікус так, ніби робив над собою зусилля,— у такої молодої дівчини, як ви, певно, є друзі, подруги. З ким ви товаришуєте?

Мейєла від несподіванки нахмурилася.

— Товаришую?

— Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?

Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.

— Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?

Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.

— Ви любите свого батька, міс Мейєла? — запитав він знову.

— Любити батька — як це?

— Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?

— Так собі, він лагідний, от тільки коли…

— Коли що?

Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар’єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.

— Нічого,— сказала Мейєла.— Я ж кажу, що він лагідний.

Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.

— От тільки коли напивається? — сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.

— Він ніколи не переслідував вас?

— Як це?

— Ну, коли він бував… сердитий, він вас ніколи не бив?

Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.

— Відповідайте на запитання, міс Мейєла,— мовив суддя Тейлор.

— Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,— проголосила вона рішуче.— Пальцем не зачепив.

У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.

— Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати… що порубати?

— Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.

— Ви добре знали Тома Робінсона?

— Що це?

— Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?

Мейєла кивнула головою.

— Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.

— Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?

Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.

— Того вечора ви…— почав він знову.

— Вперше.

— Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?

Це питання вже не застало її зненацька.

— Ні, не запрошувала, ні, ні.

— Якщо ви скажете один раз “ні”, то й цього досить,— зауважив Аттікус спокійно.— І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?

— Може, й зверталася,— погодилася вона.— Тут їх чимало вештається.

— Ви не пригадуєте якогось такого випадку?

— Ні.

— Гаразд, давайте повернемося до того, що сталося в той вечір. Ви сказали, що коли ви ввійшли в кімнату і обернулися, Том Робінсон стояв позаду вас, так?

— Так.

— Ви сказали, що він схопив вас за горло, лаявся всякими словами… так?

— Так.

Раптом виявилося, що пам’ять у Аттікуса не така вже й погана.

— Ви сказали: він повалив мене на підлогу, придушив і заволодів мною — так?

— Я так сказала.

— Ви пам’ятаєте, як він бив вас по обличчю?

Мейєла завагалася.

— Ви добре пам’ятаєте, що він вас душив. Ви весь час відбивалися — пам’ятаєте? Ви відбивалися і кричали з усієї сили. А пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю?

Мейєла мовчала. Здавалось, вона силкувалася щось збагнути. Я навіть подумала: може, і вона, так само як містер Гек Тейт і я, намагається уявити собі, що перед нею стоїть людина. Вона глянула на містера Джілмера.

— Міс Мейєла, це просте запитання. Я повторюю. Чи пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю? — Тепер Аттікус не говорив приязно і добродушно. Це говорив юрист — сухо й безсторонньо.

— Ви пам’ятаєте, щоб він бив вас по обличчю?

— Ні, не пригадую, щоб бив. Хоча, той… він таки ударив мене.

— Можна вважати ваші останні слова за відповідь на запитання?

— Що? Так, він ударив… не пам’ятаю, просто не пам’ятаю… Все це сталося так несподівано…

Суддя Тейлор суворо глянув на Мейєлу.

— Не треба плакати, дівчино,— почав він, але Аттікус сказав:

— Дайте їй виплакатись, якщо вона хоче, ваша честь. Часу у нас досить.

Мейєла гнівно потягла носом і глянула на Аттікуса.

— Я відповім… на всі запитання… витяг мене сюди і глумиться… відповім на всі ваші запитання…

— Чудово,— сказав Аттікус.— Лишилося кілька запитань. Вибачте мою настирливість, міс Мейєла, ви посвідчили, що підсудний ударив вас, схопив за горло, придушив і заволодів вами. Я хотів би знати, чи ви цілком певні, що саме цей чоловік скривдив вас. Ви можете впізнати чоловіка, який учинив над вами насильство?

— Авжеж, можу, он він сидить.

Аттікус звернувся до свого підзахисного.

— Встаньте, Том. Хай міс Мейєла гарненько подивиться на вас. Чи це той самий чоловік, міс Мейєла?

Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.

— Всевидько,— сказав схвильовано Джем.— Поглянь, Всевидько! Преподобний, він же каліка!

Преподобний Сайкс повернувся до Джема і, схиливши наді мною голову, сказав пошепки:

— Під час збирання бавовни його руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком… трохи не вмер — багато крові втратив… м’ясо аж до кісток повиривало…

— Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство? — запитав Аттікус.

— Це він.

Наступне запитання Аттікуса — едине слово:

— Як?

Мейєла розлютилася.

— Не знаю як, але це він… я вже казала, все сталося так раптово, що я…

— Давайте обміркуємо все спокійно,— почав Аттікус, але містер Джілмер перебив його, протестуючи цього разу не тому, що запитання не стосувалося справи чи було несуттєве, а тому, що, на його думку, Аттікус залякував свідка.

Суддя Тейлор засміявся.

— Облиште, Хорейс, ніхто свідка не залякує. Якщо хтось когось і лякає, то це свідок — захисника.

Крім судді Тейлора, в залі ніхто не засміявся. Навіть не було чути немовлят, і раптом мені спало на думку — чи не задихнулися вони біля грудей своїх матерів.

— Отже, міс Мейєла, ви засвідчили, що підсудний душив і бив вас… Ви не сказали, що він підкрався ззаду, збив вас і ви втратили свідомість, ви сказали: я обернулась, а він переді мною…— Аттікус підійшов до свого столу і кісточками зігнутих пальців постукував у такт кожному своєму слову.

— Ви не хотіли б переглянути свої попередні свідчення?

— Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

— Ні, мем, я хочу, щоб ви сказали те, що було. Розкажіть нам ще раз, будь ласка, як усе було.

— Я вже розповідала.

— Ви сказали, що обернулись і побачили його перед собою. Тоді він почав вас душити?

— Так.

— А потім кинув душити і вдарив по обличчю?

— Я ж уже казала, що вдарив.

— І підбив вам праве око кулаком правої руки?

— Я пригнулась і… і кулак ковзнув, от як воно було. Я пригнулась, і кулак ковзнув.

Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться.

— От бачите, ви раптом пригадали всі подробиці. А ще недавно у вас все було як у тумані, правда ж?

— Я сказала: він мене ударив.

— Гаразд. Він вас душив, ударив, а потім учинив насильство — так?

— Ну ясно.

— Ви дівчина дужа, що ж ви робили весь цей час,— покірно стояли?

— Я ж вам уже казала: я кричала, відбивалася руками й ногами…

Аттікус підійшов до підвищення, зняв окуляри, уп’явся в свідка своїм здоровим правим оком і почав сипати запитання. Суддя Тейлор перебив його:

— По одному запитанню, Аттікус. Дайте свідкові відповісти.

— Гаразд. Чому ви не втекли?

— Я намагалась, але…

— Що ж вам заважало?

— Я… він повалив мене на підлогу. Ось як було: він повалив мене і сам накинувся.

— І ви весь час кричали?

— Ну ясно, кричала.

— А чому ж діти не чули, як ви кричали? Де були ваші брати і сестри? На звалищі?

Ніякої відповіді.

— Де вони були? Чому не прибігли на ваш крик? Адже звалище ближче, ніж ліс, так же?

Ніякої відповіді.

— Чи ви почали кричати тоді, коли побачили у вікно свого батька? А доти й не думали кричати?

Ніякої відповіді.

— Може, ви кричали тому, що вас бив батько, а не Том?

Ніякої відповіді.

— Хто вас бив? Том Робінсон чи ваш батько?

Ніякої відповіді.

— Що побачив ваш батько у вікно — насильство або намагання не вчинити цього злочину? Чому ви не хочете сказати правди, дівчино? Хіба не Боб Юел вас побив?

Аттікус одвернувся від Мейєли, обличчя його було таке, ніби в нього розболівся живіт. Обличчя Мейєли виражало страх і гнів.

Аттікус сів на своє місце і почав протирати хусточкою окуляри. Він трохи стомився.

Раптом Мейєла подала голос.

— Я хочу дещо сказати,— озвалася вона.

Аттікус підвів голову.

— Ви хочете нам розповісти, як усе було?

Але дівчина не вловила співчуття в його словах.

— Я хочу дещо сказати, а після цього не скажу й слова. Цей чорномазий згвалтував мене, і коли ви, благородні джентльмени, попустите, щоб це йому так минулося, то й самі ви тоді підлі, смердючі боягузи, так, так, уся ваша братія — смердючі боягузи! І все ваше благородство, пишні слівця — ваші “меми” і “міси Мейєли” нічого не варті, містер Фінч…

Тепер вона по-справжньому розплакалась. Її плечі здригалися від ридання і гніву. Як сказала, так і зробила: більше на жодне запитання не відповіла, навіть містерові Джілмеру, коли той намагався знову щось од неї почути. Я гадаю, що якби вона не була така бідна і темна, суддя Тейлор арештував би її за образу суду і всіх присутніх. Як не кажи, хоч я й не зовсім збагнула, як це вийшло, але від Аттікуса їй перепало добряче, правда, сам він, я це помітила, був незадоволений; Аттікус сидів за своїм столом, схиливши голову; Мейєла пішла на своє місце і, проходячи повз Аттікуса, кинула на нього сповнений ненависті погляд; такого лютого, колючого погляду я ще не бачила.

Коли містер Джілмер сказав судді, що в нього запитань нема, суддя Тейлор підсумував:

— Нам усім треба відпочити. Оголошую перерву на десять хвилин.

Аттікус і містер Джілмер зустрілися перед кріслом судді, перемовились і вийшли з залу засідань через двері, що за підвищенням для свідків. Це було сигналом для всіх: можна трохи розім’ятися. Тільки тепер я помітила, що сиджу на самісінькому краю лави і все моє тіло затерпло. Джем підвівся, позіхнув, за ним Діл, преподобний Сайкс витер обличчя капелюхом. Неймовірна спека, зауважив він.

Містер Брекстон Андервуд, що весь час спокійно сидів у кріслі, призначеному спеціально для представника преси, і як губка вбирав показання свідків, обвів неприязним поглядом галерею для кольорових, побачив мене, незадоволено пирхнув і відвернувся.

— Джем, містер Андервуд нас побачив,— сказала я.

— Не турбуйся. Він не скаже батькові. А в хроніці “Трібюни” з’являться повідомлення.

Потім Джем повернувся до Діла і почав щось йому пояснювати, певно, щось цікаве з цього процесу, хоч, на мою думку, поки що нічого цікавого тут не було. Аттікус і містер Джілмер майже не сперечалися, містер Джілмер звинувачує сьогодні якось ніби неохоче; свідки, як осли: куди їх ведуть, туди вони і йдуть. Проте Аттікус колись казав, що в цьому суді юристові, надміру винахідливому щодо свідчень, як правило, добряче перепадає від судді Тейлора. Аттікус хотів, щоб я зрозуміла: на вигляд суддя Тейлор лінивий, веде засідання суду дрімаючи, але знає, що робить, і збити його неможливо. Аттікус сказав, що він хороший суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся і знову вмостився в своєму кріслі. Діставши з кишені жилета сигару, він пильно оглядав її. Я легенько штовхнула Діла. Оглянувши сигару з усіх боків, суддя Тейлор рішуче куснув її.

— Ми інколи навмисне приходимо сюди, щоб подивитися на нього,— сказала я.— Тепер до вечора жуватиме. Ти тільки дивися.

Не підозрюючи, що за ним стежать з галереї, суддя Тейлор вправно взяв одкушений кінчик сигари на нижню губу, а тоді — плюх! — і влучив прямо в плювальницю, в самісіньку середину, нам аж на галерею чути було.

— Б’юсь об заклад, свого часу він був чемпіоном, його ніхто не переплюне,— промимрив Діл.

Під час перерви присутні, як правило, виходили з залу, але сьогодні всі лишалися на своїх місцях, навіть нероби, яким так і не вдалося присоромити молодших, щоб поступилися місцем,— стояли попід стіною. Містер Гек Тейт, мабуть, наказав не впускати до громадської вбиральні нікого, окрім співробітників суду.

Аттікус з містером Джілмером повернулись, і суддя Тейлор глянув на свій годинник.

— Скоро четверта,— сказав він.

Дивно: годинник на будинку суду за цей час мав пробити принаймні двічі, а я не чула жодного разу.

— Спробуємо сьогодні закінчити? — спитав суддя Тейлор.— Як ви гадаєте, Аттікус?

— Гадаю, що можна,— відповів Аттікус.

— Скільки у вас свідків?

— Один.

— Давайте послухаємо його.

Оцініть статтю
Додати коментар