«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXXI
Страхолюд Редлі зачовгав ногами, і видно було, як у світлі, що падало з вікна вітальні, заблищав його лоб. Кожен його рух був якимсь невпевненим, Редлі немов боявся, що його рука чи нога попаде не туди, куди треба. Раптом він закашлявся, його душив страшний, хриплий кашель, і він мусив знову сісти. Рука Артура потяглася до кишені, він дістав хусточку, покашляв у неї і витер лоб. Його ніколи не видно було, я звикла до цього, і тепер навіть не вірилося, що він тут, поряд зі мною. І за весь час жодного звуку.
Він знову підвівся. Повернувся до мене і кивнув на двері.
— Ви хочете побажати Джемові на добраніч, містер Артур? Ходімо.
Я повела його через передпокій. Біля Джемового ліжка сиділа тітка Олександра.
— Заходьте, Артуре,— сказала вона.— Він ще спить. Доктор Рейнольдс дав йому міцного снотворного. Джін Луїзо, батько у вітальні?
— Так, напевно, там.
— Піду до нього на хвилинку. Тут доктор Рейнольдс залишив якісь…— Далі з передпокою нічого вже не було чути.
Страхолюд подався непомітно в куток і, витягнувши шию, не зводив очей з Джема. Я взяла його за руку, вона була тепла, дивна річ — така біла і водночас тепла. Я легенько потягла його, він не опирався, і ми підійшли до ліжка.
Доктор Рейнольдс спорудив над рукою Джема щось на зразок намету, певно, щоб ковдра не торкалася руки. Страхолюд нахилився й оглянув його зверху. Його обличчя виражало неприховану цікавість і переляк, ніби він ніколи не бачив живого хлопця. Він навіть рота відкрив і розглядав Джема з голови до ніг. Підняв руку, але відразу й опустив.
— Ви можете погладити його, містер Артур, він спить. Якби не спав — нізащо не дозволив би…— Сама не знаю чому я стала йому про це говорити,— А зараз можна, та ви не бійтеся.
Його рука нерішуче завмерла над головою Джема.
— Не бійтеся, сер, він спить.
Страхолюд ніжно погладив Джема по голові.
Я вже починала розуміти його без слів. Другою рукою він дужче стиснув мою і дав мені зрозуміти, що він уже хоче йти.
Невпевнено ступаючи, він вийшов за мною на веранду і зупинився, все ще тримаючи мене за руку.
— Ти відведеш мене додому?
Він сказав це тихо, майже пошепки, голосом дитини, яка боїться темряви.
Я поставила ногу на верхній східець веранди і зупинилась. Я могла водити його за руку в своїй хаті, але водити за руку по вулиці — ні!
— Містер Артур, зігніть свою руку, отак. Чудово.
Я взяла його під руку.
Йому довелося трохи пригнутися, щоб мені було зручно, і якщо міс Стефані Крофорд стежить за нами з вікна, то хай бачить, як Артур веде мене по вулиці, веде як справжній джентльмен.
Так ми дійшли до ліхтаря на розі вулиці. Скільки разів стояв тут Діл, обнімаючи товстий ліхтарний стовп, усе виглядав, чекав, сподівався. А скільки разів ми з Джемом ходили цією доріжкою, але у двір до Редлі я заходила вдруге в своєму житті. Ми з містером Артуром піднялися східцями, що вели на веранду. Він намацав ручку парадних дверей. Потім відпустив мою руку, відчинив двері, ввійшов у дім і зачинив за собою двері. Більше я його ніколи не бачила.
Так уже заведено: якщо у вас хтось помре — сусіди несуть вам їжу, хтось захворів — несуть квіти, а коли нічого такого не трапляється — люди просто час від часу дарують щось одне одному. Страхолюд був нашим сусідом. Він подарував нам дві ляльки з мила, поламаний годинник з ланцюжком, дві монетки по одному пенні — на щастя, а також життя. Але сусіди повинні відповідати на подарунок подарунком. Ми ніколи не клали в дупло те, що звідти брали, і ніколи нічого йому не дарували; це мене мучило.
Я повернулася, щоб бігти додому, але на якусь мить затрималась. Переді мною в мерехтливому світлі ліхтарів тяглася наша вулиця, і вогники бігли в далечінь, до самого міста. Я вперше побачила свій квартал з цього місця. Ось будинки міс Моді, міс Стефані, а ось і наш, навіть гойдалку на веранді видно, а за нашим — будинок міс Рейчел, його добре видно, я навіть розгледіла будинок місіс Дюбоз.
Я обернулася. Ліворуч від дверей було вікно з зачиненими віконницями. Я підійшла, стала перед ним, потім оглянулася. Вдень, певно, звідси видно все аж до самої пошти.
Вдень… і раптом ніч розступилася в моїй уяві, настав день. Сусіди заклопотані своїми повсякденними справами. Міс Стефані квапливо переходить дорогу, щоб скоріше розповісти міс Рейчел останні новини. Міс Моді схилилася над своїми азаліями. Літо. Ось біжать по тротуару, підскакуючи, двоє дітей, а назустріч їм, ще далеченько, йде чоловік. Він махає їм рукою, а вони біжать наввипередки йому назустріч.
Ще стоїть літня пора. Ідуть двоє дітей, підходять ближче. Хлопець плентає по тротуару — тягне за собою вудку. Чоловік жде їх. Стоїть руки в боки і жде. Літо, і діти граються на подвір’ї, ось уже їх троє, певно, приятель появився. Розігрують якусь чудернацьку сценку, самі вигадують, самі й грають.
Осінь, і двоє дітей сваряться на тротуарі перед будинком місіс Дюбоз. Хлопець допомагає своїй сестрі стати на ноги, і вони йдуть додому. Осінь, діти щодня поспішають до школи, там, за рогом вулиці, вони зникають, там же через деякий час вони знову появляються. По їхніх обличчях завжди вгадаєш, який був для них день — сумний чи веселий. Біля дуба вони зупиняються — радісні, збуджені, насторожені.
Зима, діти тремтять від холоду біля хвіртки — чорні силуети на тлі палаючого будинку. Зима, чоловік виходить на середину вулиці, падають на землю його окуляри. Чоловік стріляє і вбиває собаку.
Знову літо, і він бачить, як у його дітей розривається серце. Знову осінь, дітям потрібна його, Страхолюда, допомога.
Аттікус має слушність. Якось він сказав: щоб по-справжньому зрозуміти людину, треба самому влізти в її шкуру та ще трохи й походити в ній. Я тільки постояла на веранді Редлі, проте й цього було досить.
Вогні вуличних ліхтарів стали розпливатися: починалася мжичка. Повертаючись додому, я раптом відчула, що вже стара. Помічаю на кінчику носа маленькі крапельки, починаю дужче косити очима — паморочиться в голові, і я перестаю. Думаю, скільки цікавого я розповім Джемові завтра. Уявляю, як він розсердиться, коли дізнається, що прогавив таку нагоду. Знаю, кілька днів не розмовлятиме зі мною. Іду додому і думаю: ми з Джемом ще будемо рости, але нам мало чого лишилося навчитися, хіба що алгебри.
Я побігла вгору по східцях, і ось я вже дома. Тітка Олександра відпочиває, в кімнаті Аттікуса темно. Заглянула до Джема — може, він прокинувся. Біля Джема, читаючи книгу, сидів Аттікус.
— Джем ще не прокидався?
— Ні, спить сном праведника. До ранку не прокинеться.
— А ти весь час сидітимеш біля нього?
— Посиджу ще годину-дві. Іди спати, Всевидько. У тебе був нелегкий день.
— Мені хочеться трохи посидіти з тобою.
— Посидь,— сказав Аттікус.
Було вже, певно, за північ, дивно, що він так швидко погодився. А втім, він кмітливіший за мене: тільки-но я сіла, як мені захотілося спати.
— Що ти читаєш? — запитала я.
Аттікус перегорнув книгу і подивився на обкладинку.
— Це Джемова. Називається “Сірий привид”.
Сон як рукою зняло.
— Чому ти вибрав саме цю книжку?
— Сам не знаю, доню. Просто попала під руку. Якось не довелося прочитати,— відповів він переконливо.
— Будь ласка, почитай уголос. Там таке страшне пишеться.
— Ні,— сказав Аттікус.— Досить з тебе страшного. Це занадто…
— Аттікус, мені не було страшно.
Він підняв брови.
— Ні,— мовила я,— мені стало страшно, але це вже тоді, коли я розповідала містерові Тейту. І Джем не злякався. Спитай у нього, і він тобі скаже те саме. А взагалі по-справжньому страшно буває тільки в книжках.
Аттікус хотів щось сказати, відкрив уже рота, але не сказав. Він забрав великий палець, що притримував посередині розгорнуту книгу, і повернувся до першої сторінки. Я підсунулася ближче і поклала голову йому на коліна.
— Гм-м… “Сірий привид”,— почав він,— написав Сектейтері Гокінс. Розділ перший…
Я щосили намагалася не заснути, але за вікном тихо шелестів дрібний дощ, у кімнаті було тепло, батьків голос був такий лагідний і спокійний, а на його колінах було так затишно, що я невдовзі заснула.
Здавалося, минула хвилина, не більше, як я відчула, що він легенько штовхає мене в бік. Він підняв мене, поставив на ноги, повів до моєї кімнати.
— Я все чула, що ти читав,— пробуркотіла я.— Я зовсім не спала, це про корабель, і про Трипалого Фреда, і про хлопчика Стоунера…
Аттікус одстебнув шлейки комбінезона, прихилив мене до себе і стяг його. Притримуючи мене однією рукою, він другою дістав мою піжаму.
— …і вони думали, що це хлопчик усе перевертає в їхньому клубі, і розливає чорнило, і…
Він привів мене до ліжка і посадив. Потім підняв мої ноги, уклав мене і вкрив ковдрою.
— І вони хотіли його спіймати, але ніяк не могли, бо не знали, який він на вигляд, нарешті побачили його і зрозуміли, що він нічого поганого не робив… Аттікус, він хороший хлопець…
Він укрив мене до самісінького підборіддя і підіткнув ковдру з усіх боків.
— Більшість людей, Всевидько, хороші, коли їх нарешті зрозумієш.
Він погасив світло і пішов до Джема. Він просидить там цілу ніч, він сидітиме біля Джема, коли той прокинеться вранці.
Примітки
1
1066 року під Гастінгсом війська англосаксонського короля Гарольда зазнали поразки, після чого норманський герцог Вільгельм І швидко захопив країну і став королем Англії. Предки Фінчів не брали участі в цій битві, отже, не належали до стародавньої англійської аристократії.
2
Міссурійським компромісом називають угоду 1820 року між членами конгресу США, які представляли рабовласницький Південь, з одного боку, і Північ, що намагалася обмежити поширення рабства,— з другого. Цей компроміс не усував суперечностей між системами найманої та рабської праці і, за словами Маркса, насправді виявився поступкою з боку Півночі.
3
“Сині та Сірі” — армії північних і південних штатів у громадянську війну в США 1861—1865 рр..
4
Роберт Едуард Лі (1807—1870) — головнокомандуючий армією рабовласницької Конфедерації під час громадянської війни 1861—1865 років у США.
5
Через терни до зірок (лат.).
