«Убити пересмішника» РОЗДІЛ VII
Цілий тиждень по тому Джем був похмурий і мовчазний. Я намагалася, як радив мені колись Аттікус, залізти в його шкуру і трохи походити в ній: якби мені довелося піти самій о другій годині ночі у двір Редлі, назавтра мене поховали б. Тому я дала Джемові спокій і намагалася не турбувати його.
Почалося навчання в школі. Другий клас був не кращий за перший, навіть гірший: перед нами розмахували карточками, а читати і писати не дозволяли. Міс Кароліна була вчителькою в сусідньому класі, і по тому, як часто долинав звідти регіт, можна було судити, як удосконалюється її методика. А втім, штатні другорічники знову лишилися в першому класі і допомагали наводити лад. Єдиною радістю було те, що уроки у нас з Джемом кінчалися одночасно, і о третій годині ми звичайно разом ішли додому.
Одного разу, коли ми через шкільне подвір’я поверталися додому, Джем несподівано сказав:
— Я ще не розповів тобі про одну річ.
За кілька останніх днів я вперше почула від нього повне речення, а тому вирішила підбадьорити його.
— Про яку річ?
— Що сталося тієї ночі.
— Ти взагалі нічого про ту ніч мені не розповідав.
Джем махнув рукою, ніби відганяючи комара. Трохи помовчав, потім сказав:
— Я тоді пішов, щоб забрати свої штани… Коли я з них вилазив, вони геть заплуталися в огорожі, і я не міг відчепити… а коли прийшов по них…— Джем перевів дух. — Коли я прийшов, то вони вже висіли на огорожі, складені… ніби чекали на мене.
— Висіли на…
— І ще…— вів далі Джем рівним, байдужим голосом.— Покажу, коли прийдемо додому. Їх хтось зашив. І видно, що зашивала не жіноча рука. Так приблизно, як зашив би я. Нерівно. Так, ніби…
— …ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.
Джем здригнувся.
— Ніби хтось прочитав мої думки… знав, що я робитиму. Але той, хто мене не знає, не може заздалегідь сказати, що я робитиму, правда ж, Всевидько?
В голосі його чулися нотки благання. Я заспокоїла Джема.
— Тільки той, хто живе з тобою разом, може заздалегідь сказати, що ти збираєшся робити, та й то не завжди, як це буває зі мною.
Ми йшли недалеко від нашого дерева і раптом помітили в дуплі сірий клубок шпагату.
— Не чіпай, Джем. Це чиясь схованка.
— Не схоже, Всевидько.
— Ні, схоже. Хтось такий, як Уолтер Канінгем, приходить сюди під час великої перерви і ховав різні речі, а ми забираємо їх. Знаєш, не чіпаймо зараз, підождімо день-два. Якщо ніхто не візьме — заберемо ми, гаразд?
— Гаразд, може, твоя правда,— погодився Джем.— Можливо, це якийсь малюк ховає свої речі від старших. Ти звернула увагу, що на канікули ми тут нічого не знаходили?
— Так,— відповіла я,— але влітку ми й не буваємо тут.
Пішли ми додому. На другий день уранці шпагат лежав на місці. На третій день Джем поклав його в кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили в дуплі.
В другому класі було сумно і нудно, але Джем запевняв мене, що з кожним роком буде краще; так колись і він починав — тільки десь у шостому класі почуєш більш-менш серйозні речі. Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображаючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде — одну руку витягне вперед, другу — закладе за спину, ступні ставить одну за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне бальзамування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус казав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти.
В Південній Алабамі не дуже чітко визначені пори року: літо повільно переходить в осінь, зими інколи зовсім не буває, і на зміну осені приходить весна, а за нею знову йде літо. То була довга і тепла осінь, майже не доводилося надівати куртку. Одного теплого жовтневого дня ми з Джемом підтюпцем бігли добре знайомою дорогою і знову зупинилися перед дуплом. Цього разу там щось біліло.
З дозволу Джема я витягла з дупла дві фігурки, вирізані з бруска мила: одна зображала хлопчика, на другій було щось схоже на платтячко.
І, навіть не подумавши, що на світі немає ніякого чаклунства, я заверещала й кинула фігурки на землю.
Джем підхопив їх.
— Що з тобою?— вигукнув він і почав витирати фігурки від червонуватого пилу.— Дивись, які гарні. Я ніколи таких не бачив.
Джем подав їх мені. Це були дві чудові ляльки — двоє дітей. Хлопчик — у коротеньких штанях, чуприна спадала до самісіньких брів. Я глянула на Джема. Пасмо каштанового волосся спадало від проділу вниз. Раніше я цього не помічала. Джем перевів погляд з ляльки-дівчинки на мене. У ляльки була гривка. У мене теж.
— Це ми з тобою,— сказав Джем.
— Як ти думаєш, хто їх зробив?
— А хто серед наших знайомих уміє вирізувати?
— Містер Ейвері.
— До чого тут містер Ейвері? Я питаю, хто може вирізувати фігурки?
Містер Ейвері стругав по цурпалку на тиждень. З одного цурпалка робив одну зубочистку, яку потім жував.
— Є ще дружок міс Стефані Крофорд,— сказала я.
— Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.
— А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.
Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: “Нічого, Всевидько”. Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.
Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір’я Редлі отруєне.
Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.
Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.
— Джем, як ти думаєш, це біле золото?
— Не знаю. Покажу Аттікусу.
Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.
— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.
— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.
— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.
Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п’ять хвилин і дивитися, котра година.
Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.
— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько…
— Що?
— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?
— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати… Чому не написати?
Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.
— Не розумію, просто не розумію… не знаю, Всевидько…— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу… Хоча ні, краще не треба.
— Давай я скажу.
— Ні, не треба. Всевидько, слухай…
— Що?
Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.
— Та я так, нічого…
— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.
— Гаразд. “Дорогий містер…”
— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б’юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.
— Е-е… міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: “Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити”. Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.
— Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?
“Дорогий сер,— почав Джем.— Ми вам вдячні за… за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч”.
— Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.
Джем стер своє ім’я і написав: “Джем Фінч”. Нижче підписалась я: “Джін Луїза Фінч (Всевидько)”. Джем поклав листа в конверт.
Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.
— Всевидько!
Я підбігла.
Хтось замазав наше дупло цементом.
— Не плач, Всевидько, не треба… заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.
Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.
— Ще не проходив…— мовив він.
На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.
— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.
— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.
— Містер Редлі,— звернувся Джем.
Містер Редлі зупинився.
— Містер Редлі, е-е… це ви замазали цементом дупло на тому дереві?
— Я. Я запломбував його.
— А нащо ви це зробили, сер?
— Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.
До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.
Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:
— Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.
— Яке дерево, сину?
— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.
— Бачу. А що?
— Воно помирає?
— Ні, не думаю. Подивись на листя — воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки…
— І воно не хворе?
— Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?
— Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.
— Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.
Ми з Джемом лишилися на веранді. Він стояв, спираючись спиною на стовп, і терся об нього плечем.
— Джем, у тебе свербить спина?— спитала я якомога лагідніше. Він не відповів.
— Ходімо до хати, Джем.
— Зайду пізніше.
Так він стояв, поки не стемніло, а я чекала на нього. Коли ми зайшли в будинок, я побачила, що Джем плакав: на обличчі були розмазані бруднуваті плями. Дивно тільки, як це я нічого не чула.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ VIII
Того року після осені настала зима, і навіть найдалекоглядніші пророки округу Мейкомб не могли пояснити, чому так вийшло. Два тижні стояла така холоднеча, якої, сказав Аттікус, не було з 1885 року. Містер Ейвері повідав: на Розетському камені написано, що коли діти не слухають своїх батьків, курять і сваряться між собою, це призводить до змін у природі; ми з Джемом відчули на собі тяжку провину — порушили заведений у природі порядок, спричинивши цим немало прикростей сусідам і собі.
Тієї зими померла стара місіс Редлі, але ця подія минула майже непомітно, сусіди рідко бачили її, хіба що тоді, коли вона поливала свої канни. Ми з Джемом вирішили, що це Страхолюд доконав її, проте Аттікус розчарував нас: він сходив до Редлі і, повернувшись, сказав, що сусідка померла своєю смертю.
— Запитай його,— прошепотів Джем.
— Питай сам — ти ж старший.
— Саме тому ти й повинна його запитати.
— Аттікус,— звернулась я,— ти бачив містера Артура?
Аттікус суворо подивився на мене поверх газети.
— Ні, не бачив.
Джем не дав мені розпитувати далі. Аттікус ще не забув наших витівок над Редлі, тому краще облишити цю тему. До того ж Джему здавалося, що Аттікус догадується, що того літнього вечора справа не обмежилася тільки покером-роздяганкою. Джем, правда, сказав, що у нього нема підстав так думати, просто він відчуває.
Прокинувшись наступного ранку, я визирнула у вікно і мало не вмерла від страху. Я так закричала, що Аттікус прибіг з ванної з намиленим обличчям — він саме голився.
— Кінець світу, Аттікус! Що робити? — Я потягла його до вікна.
— Ні, це не кінець світу,— відповів він.— Надворі йде сніг.
Джем запитав Аттікуса, чи довго лежатиме сніг. Для нього це теж була новина, але він знав, що то сніг. Аттікус відповів, що знає про сніг не більше, ніж Джем.
— Одначе думаю, що коли він буде такий мокрий, як тепер, то перетвориться в дощ.
Задзвонив телефон, і Аттікус підвівся з-за столу.
— Дзвонила Юла Мей,— сказав Аттікус, повернувшись.— Передаю її слова: “Оскільки в округу Мейкомб снігу не було з тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року, навчання в школі сьогодні не буде”.
Юла Мей — головна телефоністка міста. Вона робила різні оголошення, передавала запрошення на весілля, сповіщала про пожежу, радила, як подати першу допомогу, коли не було доктора Рейнольдса.
Нарешті Аттікус втихомирив нас, ми почали дивитися не в вікна, а в свої тарілки, і тоді Джем запитав:
— А як роблять сніговика?
— Не маю уявлення,— відповів Аттікус.— Не хочу вас розчаровувати, але мені здається, що цього снігу не вистачить навіть на добру сніжку.
Ввійшла Келпурнія і сказала, що сніг не розтає. Ми вибігли надвір і побачили, що все навкруги вкрито тоненьким шаром мокрого снігу.
— Не треба по ньому ходити,— сказав Джем.— Подивись, де ступає нога, там сніг зникає.
Я озирнулася: на моїх слідах снігу не було. Джем порадив трохи зачекати, поки нападає більше снігу, тоді, може, набереться і на сніговика. Я висунула язик і піймала кілька лапатих сніжинок. Вони були холодні, пекучі.
— Джем, сніг гарячий!
— Ні, то він такий холодний, що аж пече. Та не їж його, Всевидько, нащо марно переводити. Нехай падає.
— А мені хочеться походити по снігу.
— Знаєш що? Давай походимо по снігу на подвір’ї міс Моді.
Джем побіг стрибаючи, а я за ним, намагаючись ступати слід у слід. На тротуарі, навпроти подвір’я міс Моді, ми зустріли містера Ейвері. У нього було рожеве обличчя, з-під паска звисав великий живіт.
— Бачите, що ви наробили?— звернувся він до нас.— У Мейкомбі вже й не пам’ятають, коли останній раз ішов сніг. Погода міняється, а все через неслухняних дітей, таких, як ви.
Цікаво, подумала я, чи знає містер Ейвері, з яким нетерпінням ми чекали влітку, щоб він повторив свій номер. Якщо сніг — кара, то, мабуть, варто грішити. Мені було ясно, звідки у містера Ейвері такі вичерпні метеорологічні відомості: прямо з Розетського каменя.
— Джем Фінч, чуєш, Джем Фінч!
— Джем, тебе гукає міс Моді.
— Ходіть посеред двору. Біля веранди снігом присипало квіти. Не наступіть на них.
— Гаразд! — вигукнув Джем.— Яка всюди краса, міс Моді, правда?
— Вона мені ні до чого, ця краса! Якщо вночі підмерзне — загинуть мої азалії.
На старому, з широкими крисами капелюсі міс Моді поблискували сніжники. Схилившись над якимись кущиками, вона закутувала їх мішками. Джем запитав її, навіщо вона це робить.
— Щоб вони не мерзли,— відповіла міс Моді.
— Хіба квіти можуть мерзнути? Це ж не живі істоти.
— Я не можу як слід відповісти на твоє запитання, Джем Фінч. Знаю тільки одне: якщо вночі підморозить, то мої квіти замерзнуть. А щоб цього не сталось, я їх накриваю. Зрозуміло?
— Так. Міс Моді…
— Що?
— Ми з сестрою хотіли позичити у вас трошки снігу.
— Господи, та забирайте хоч і весь. Он там під верандою лежить старенький кошик від персиків, беріть його та й носіть у ньому сніг.— Міс Моді примружила очі.— Джем Фінч, а що ви збираєтеся робити з моїм снігом?
— Ось побачите,— відказав Джем.
Ми добряче промокли, зате перетягли з двору міс Моді стільки снігу, скільки змогли.
— Джем, а що далі з ним робити?
— Зараз побачиш. Візьми кошик, згрібай на задвірку якнайбільше снігу і тягни в палісадник. Та гляди — ступай слід у слід,— попередив Джем.
— У нас буде маленький сніговик?
— Ні, великий, справжній. Але роботи немало.
Джем побіг на задвірок, дістав мотику і почав швидко копати землю за стосом дров. Потім зайшов у будинок, виніс кошик від білизни, насипав туди землі і потяг у палісадник.
Коли ми натягали п’ять кошиків землі і два кошики снігу, Джем сказав, що можна починати.
— Тобі не здається, що у нас вийшло якесь місиво?— запитала я.
— Це спочатку так, а потім буде все гаразд.
Джем узяв грудку сирої землі, зліпив з неї “буханець”, на нього поставив другий, третій і так далі, аж поки не вийшов тулуб.
— Джем, а хіба бувають сніговики-негри? — поцікавилась я.
— Він недовго буде чорний,— буркнув Джем.
Потім Джем приніс із-за будинку кілька персикових гілочок, сплів їх і зігнув — кістки були готові, лишалося обліпити їх глиною.
— Цей сніговик трохи схожий на міс Стефані Крофорд,— сказала я.— Сама товста, а руки тоненькі.
— Я зроблю їх товщими.— Джем облив водою своє чорне створіння, додав грязі. Подивився, подумав і приліпив великий живіт, що звисав нижче пояса. Глянув на мене, і його очі заблищали.
— Містер Ейвері трохи скидається на сніговика, як ти гадаєш?
Потім він набрав у руки снігу і почав класти зверху. Мені дозволив заліпити снігом спину, лишивши передню частину для себе. Поступово містер Ейвері ставав білий.
З паличок і трісок Джем зробив очі, ніс, рот і ґудзики; вигляд у містера Ейвері був сердитий, а дерев’яний оцупок в руках завершував картину. Джем відступив на крок і оглянув свій витвір.
— Чудово, Джем. Як живий, ніби розмовляв з тобою.
— Непогано, правда? — мовив Джем ніяково.
Ми не стали чекати, поки Аттікус прийде додому на обід, а подзвонили йому на роботу і сказали, що у нас для нього є сюрприз. Він був трохи здивований, коли побачив, скільки землі ми наносили в палісадник, проте зауважив, що ми славно попрацювали.
— Я не зовсім собі уявляю, як ти все це зробив,— мовив Аттікус,— але віднині, сину, можу не турбуватися за твоє майбутнє — ти знайдеш вихід із становища.
У Джема вуха почервоніли від таких приємних слів, та нараз Аттікус трохи відійшов назад і став уважно розглядати сніговика. Джем насторожився. Аттікус усміхнувся, потім весело засміявся.
— Важко поки що сказати, сину, що з тебе вийде — інженер, адвокат чи художник-портретист. Але вже тепер зрозуміло, що ти публічно образив людину. Доведеться цього хлопчину замаскувати.
Аттікус запропонував зробити сніговикові трохи менший живіт, замість оцупка дати в руки мітлу і пов’язати фартух.
Джем пояснив, що тоді це буде не сніговик, а грязьовик.
— Зроби якось інакше, але щось треба зробити. Я не можу дозволити, щоб ти ліпив карикатури на сусідів.
— Це не карикатура. Він справді такий.
— Містер Ейвері, певно, іншої думки.
— Придумав! — вигукнув Джем і зник за будинком міс Моді. Невдовзі повернувся щасливий: в руках він тримав крислатий капелюх міс Моді і садові ножиці. Джем натягнув капелюх на голову сніговика, а в зігнуту руку тицьнув ножиці. Аттікус сказав, що тепер усе гаразд.
В цей час міс Моді відчинила двері і вийшла на ґанок. Подивилася на нас, всміхнулась.
— Джем,— гукнула вона,— чортеня таке. Принесіть мені мій капелюх, сер!
Джем глянув на Аттікуса, той похитав головою.
— Жартує,— сказав він.— Вона вражена твоєю майстерністю.
Аттікус перейшов через вулицю, і вони з міс Моді стали про щось розмовляти, розмахуючи руками; я тільки й почула: “…справжній… стоїть у дворі. Аттікус, ти погано їх виховуєш”.
Пополудні сніг перестав, похолодало, і надвечір збулися пророкування містера Ейвері. Келпурнія затопила всі груби, а ми все одно не могли зігрітись. Увечері Аттікус повернувся з роботи і сказав, що холод настав зненацька і це погано. Він запропонував Келпурнії лишитися на ніч у нас. Вона глянула на високу стелю, на великі вікна і вирішила, що вдома у неї тепліше. Аттікус одвіз її додому в автомобілі.
Перед тим як я лягла спати, Аттікус підкинув вугілля в грубку у моїй кімнаті. Сказав, що термометр показує шістнадцять градусів — такого холоду він не пам’ятає, і що сніговик зовсім замерз.
Здавалося, минуло всього кілька хвилин, а мене вже хтось торсав за плечі. Я прокинулась і побачила, що поверх ковдри на мені лежить батькове пальто.
— Хіба вже ранок?
— Вставай, дитино.
Аттікус подав мені мій халат і пальто.
— Спочатку надінь халат,— сказав він.
Поруч з Аттікусом стояв, ледве тримаючись на ногах, розпатланий Джем. Однією рукою він тримав комір пальта, другу засунув у кишеню. Він здавався якимсь дивно товстим.
— Хутенько, доню,— сказав Аттікус.— Ось твої шкарпетки і черевики.
Я натягла їх машинально.
— Вже ранок?
— Ні, друга година ночі. Швиденько!
Нарешті я збагнула: щось трапилося.
— Що сталося?
Та мені вже не треба було розповідати. Як птахи знають, коли їм треба ховатися від дощу, так і я знала, коли на нашу вулицю приходило нещастя. Легенький шелест, схожий на шарудіння шовку, приглушене потріскування похолодили мою душу.
— У кого?
— У міс Моді,— відповів Аттікус.
З веранди ми побачили, що з будинку міс Моді, з вікон їдальні, виривалися язики полум’я. Над містом пролунали протяжні звуки пожежної сирени, вони ставали все вищі, тривожніші, і не лишалося сумніву: прийшла біда.
— Згорить увесь? — жалібно запитав Джем.
— Напевно,— відповів Аттікус.— А тепер слухайте. Вийдіть на вулицю, підіть до будинку Редлі і станьте навпроти. Тільки не заважайте дорослим. Бачите, з якого боку дме вітер?
— O-o! — вигукнув Джем,— Аттікус, як гадаєш, чи не треба виносити з будинку меблі?
— Поки що рано. Роби те, що я кажу. Біжи. І дивись за сестрою, чуєш? Не відпускай од себе ні на крок.
Аттікус підштовхнув нас у напрямку воріт Редлі. Ми стояли і дивились, як вулицю заповнювали люди та автомобілі, а вогонь тим часом спокійно пожирав будинок міс Моді.
— Чому ж вони не поспішають, чому тягнуть? — буркотів Джем.
Але ми розуміли чому. Стареньку пожежну машину не можна було на морозі завести. Чоловіки, підштовхуючи, котили її по вулицях міста. Коли шланг було прилаштовано до водопроводу, він розірвався, і струмінь води вдарив угору, заливаючи бруківку.
— Ой, Джем…
Джем обійняв мене за плечі.
— Спокійно, Всевидько. Зачекай, не хвилюйся. Я скажу, коли можна починати.
Жителі Мейкомба, серед них чимало напівроздягнених, виносили меблі з будинку міс Моді у двір через вулицю. Я бачила, як Аттікус тягнув важке дубове крісло-гойдалку, і подумала, яке добре діло він робить, рятуючи те, що найбільше подобалося міс Моді.
Зрідка долинав чийсь крик. У вікні мансарди появився містер Ейвері. Спочатку через вікно на вулицю він викинув матрац, потім на нього почав викидати меблі, аж поки люди гукнули:
— Злазьте, Дік! Сходи горять! Вибирайтеся звідти, містер Ейвері!
Містер Ейвері почав лізти у вікно.
— Він застряв, Всевидько,— видушив із себе Джем.— О боже…
Містер Ейвері не міг просунутися ні вперед, ні назад. Я сховала голову Джемові під руку, боячись глянути на вікно. Нараз Джем закричав:
— Він проліз, Всевидько! Живий!
Я підвела голову і побачила, що містер Ейвері на балконі. Ось він перекинув через поручень одну ногу, потім другу, обхопив руками стовп, почав сповзати. Раптом зривається і з криком падає в кущі.
Тепер я помітила, що люди почали відступати від будинку міс Моді по вулиці — ближче до нас. Уже ніхто не кидав меблів. Горів другий поверх, вогонь добирався до даху. На фоні оранжевих спалахів усередині будинку вирізнялися чорні віконні рами.
— Джем, правда, схоже на гарбуз?..
— Глянь, Всевидько!
Од нашого будинку й від будинку міс Рейчел котив валом дим, ніби від річки піднявся густий туман. Туди потягли шланги. Позад нас завила сирена, з-за рогу вулиці вилетіла пожежна машина з Ебботсвіла і зупинилася навпроти нашого будинку.
— Книжка…— промовила я.
— Яка книжка?
— Про Тома Свіфта… це ж не моя… Ділова…
— Не турбуйся, Всевидько, рано хвилюватися,— заспокоював Джем. І показав пальцем.— Глянь!
Серед сусідів, засунувши руки в кишені, стояв Аттікус. Можна було подумати, що він дивиться футбольний матч. Міс Моді стояла поруч.
— Бачиш, він поки що не хвилюється,— зауважив Джем.
— Мав би вже бути на даху будинку!
— Він уже старенький, може скрутити в’язи.
— Чи не нагадати йому, що вже пора виносити речі?
— Краще не чіплятися до нього, він сам знає, коли виносити,— порадив Джем.
Машина з Ебботсвіла почала поливати водою наш будинок. На даху стояв чоловік і вказував, де саме треба поливати. Наш сніговик почорнів і розвалився, а капелюх міс Моді так і лишився на купі бруду. Садових ножиць не видно було. Між будинками міс Рейчел, міс Моді і нашим було так жарко, що чоловіки поскидали свої пальта і працювали в піжамах та нічних сорочках, заправлених в штани. А до нас з усіх боків підбирався холод, я відчула, що зовсім заклякла. Джем намагався зігріти мене, обнявши за плечі, але це не допомагало. Я вивільнилась, обхопила себе руками і почала тупцяти, поки трохи зігрілися ноги.
Приїхала ще одна пожежна машина і зупинилася навпроти будинку міс Стефані Крофорд. Виявилося, що шланг уже нікуди було приладнати, і пожежники стали поливати будинок з ручних вогнегасників.
Залізний дах будинку міс Моді зупинив вогонь. Загуркотіло, затріщало, й будинок завалився, в усі боки бризнуло полум’я, на сусідніх дахах люди розмахували ковдрами, збиваючи іскри і головешки.
Коли вже засутеніло, люди почали розходитися, спочатку по одному, потім групками. Мейкомбську машину покотили назад, машина з Ебботсвіла поїхала, а третя лишилась. Удень ми дізналися, що ця машина прибула з Кларк Феррі — за шістдесят миль.
Ми з Джемом тихенько перейшли вулицю. Міс Моді не зводила очей з чорної ями посеред двору, над якою ще здіймався дим; Аттікус похитав головою, даючи нам зрозуміти, що міс Моді зараз не до розмов. Він обняв нас за плечі, і ми всі троє рушили через слизьку, обледенілу вулицю додому. Аттікус сказав, що поки міс Моді житиме у міс Стефані. Потім запитав:
— Хто хоче гарячого шоколаду?
Я тремтіла, поки Аттікус запалював вогонь на кухні.
Ми пили какао, і я помітила, що Аттікус весь час поглядає на мене. Спочатку дивився зацікавлено, потім його погляд став суворим.
— Я, здається, наказав вам з Джемом стояти на одному місці.
— А ми й стояли…
— Звідки ж тоді ковдра?
— Ковдра?..
— Авжеж, ковдра. Це не наша.
Я огледіла себе і помітила, що на плечах у мене й справді була якась руда шерстяна ковдра — такі ковдри носять індіанки.
— Аттікус, я нічого не знаю… я…
І обернулася до Джема — може, він знає. Але Джем здивувався ще більше. Сказав, що не знає, звідки взялася ковдра; ми робили все так, як велів Аттікус: стояли біля воріт Редлі і нікому не заважали, не сходили з місця… Раптом Джем на мить замовк. А тоді поспіхом промимрив:
— Містер Натан був на пожежі. Я бачив його, бачив, як він тягнув матрац… Аттікус, присягаюся…
— Гаразд, сину.— Аттікус ледь усміхнувся.— Так чи інакше, а схоже на те, що весь Мейкомб цієї ночі висипав на вулицю. Джем, здається, в комірчині у нас є пакувальний папір, принеси, будь ласка, і ми…
— Аттікус, не треба!
Джем, здавалося, збожеволів. Почав вибовтувати всі наші секрети, хоч би подумав про мене, якщо вже махнув рукою на себе,— і про дупло, і про штани, про все — нічого не втаїв.
— …містер Натан замазав дупло цементом і зробив це для того, щоб ми більше нічого не знаходили… може, він божевільний, але ж, Аттікус, присягаюся, він ніколи не зробив нам нічого поганого, тієї ночі він міг перерізати мені горло, а замість того зашив мої штани… він нас ніколи не кривдить, Аттікус…
— Заспокойся, сину, — промовив батько так лагідно, що на душі у мене стало веселіше. Певно, Аттікус нічого не зрозумів з того, що розповідав Джем, бо тільки й мовив: — Ти маєш слушність. Хай ковдра лишається у нас. При нагоді Всевидько подякує йому за те, що він не дав їй замерзнути.
— Кому подякувати? — запитала я.
— Страхолюду Редлі. Ти, крім пожежі, нічого не бачила — і не помітила, як він накинув на тебе ковдру.
У мене всередині все перевернулось, а коли Джем з ковдрою почав підкрадатися до мене, мені стало кепсько.
— Він непомітно вислизнув надвір, завернув за будинок, тихенько підійшов… і так само непомітно зник.
— Джеремі, не захоплюйся цією пригодою, дивись не вигадай чого-небудь,— сухо зауважив Аттікус.
Джем насупився.
— Не збираюсь нічого вигадувати.
Проте я бачила, як погасла в його очах іскра, певно, погасла якась нова ідея.
— Тільки подумай, Всевидько,— мовив він,— якби ти обернулася в ту мить, то побачила б його.
Ополудні нас розбудила Келпурнія. Аттікус сказав, що до школи можна сьогодні не ходити: чого навчишся після безсонної ночі? Келпурнія загадала нам трохи прибрати у дворі.
Капелюх міс Моді вкрився тонкою прозорою плівкою льоду і просвічував наскрізь, ніби муха в янтарі, а садові ножиці ми відкопали в грязюці. Міс Моді застали на задвірках, вона стояла і дивилася на замерзлі обвуглені азалії.
— Міс Моді, ми принесли ваші речі,— сказав Джем.— Шкода…
Міс Моді обернулася, тінь звичної усмішки майнула на її обличчі.
— Я завжди хотіла мати менший будинок, Джем. Тепер стане двір просторіший. Уявляєш, скільки буде місця для азалій?
— Міс Моді, хіба вам не шкода? — здивувалась я.
Аттікус казав, що, крім цього будинку, у неї нічого не було.
— А чого шкодувати? Мені набрид цей старий хлів. Скільки разів я сама хотіла його підпалити, тільки боялася — могли б посадити до божевільні.
— Але ж…
— Не турбуйся про мене, Джін Луїзо. Є речі, яких ти ще не розумієш. Я побудую маленький будиночок, візьму кількох квартирантів, і… клянуся — це буде найкращий двір в Алабамі. Я втру носа тим Беллінгрейсам — досить мені тільки взятися.
Ми з Джемом перезирнулись.
— Як же все це сталося, міс Моді?
— Не знаю, Джем. Певно, сажа в димоході загорілася. Топила вночі, щоб не померзли в кімнаті квіти. Я чула, Джін Луїзо, що вчора вночі до тебе приходив несподіваний гість?
— Звідки ви знаєте?
— Аттікус розповів сьогодні вранці, коли йшов на роботу. Відверто кажучи, я б хотіла бути з тобою в ту мить. Може б, якось догадалася озирнутись.
Я слухала міс Моді і дивувалася. Все в людини пішло димом, улюблена садиба скидалася на поле недавнього бою, а її цікавили наші з Джемом справи.
Вона, певно, помітила мою розгубленість.
— Тільки одне турбувало мене вчора вночі: переполох і небезпека, що їх викликала пожежа. Могла згоріти вся вулиця. Містерові Ейвері доведеться пролежати в ліжку не менше тижня — він добряче підсмалився. Надто старий, щоб лізти у вогонь, і я йому про це казала. Тільки-но трохи відмию руки, а Стефані Крофорд кудись одвернеться, я спечу для нього свій найкращий пиріг. Ця Крофорд уже тридцять років полює за моїм рецептом, може, Стефані думає, що тепер я викажу їй секрет, бо живу в її домі, але вона глибоко помиляється.
Я подумала, що коли б навіть міс Моді не витримала і поділилася своїм секретом з міс Стефані, та все одно не зуміла б з цього скористатись. Одного разу з дозволу міс Моді я дивилась, як вона пече пиріг: разом з іншими продуктами, передбаченими рецептом, у тісто треба всипати велику чашку цукру.
Стояв тихий день. У холодному і чистому повітрі було чути навіть, як на будинку суду скреготів, шипів і скрипів од натуги годинник, перш ніж відбити потрібну годину. Ніс у міс Моді став трохи незвичного кольору — нічого схожого я ще не бачила і тому спитала, від чого це буває.
— Я стою тут з шостої години ранку,— відповіла міс Моді.— Певно, відморозила.
Вона підняла руки. Долоні, бурі від глини, вкрилися тонким плетивом ліній-тріщин, у яких запеклася кров.
— Ви ж понівечили свої руки,— сказав Джем.— Чому не покликали якогось негра? — І цілком щиро додав: — Або нас із Всевидьком, ми допомогли б.
— Дякую,— відповіла міс Моді.— У вас і без мене роботи досить.— І вона показала на наш двір.
— Це ви про сніговика? — запитала я.— Та ми його вмить розгребемо.
Міс Моді не спускала з мене очей, її губи ледь ворушилися. Раптом вона обхопила голову руками та як зарегоче. Ми пішли собі, а вона все ще не могла заспокоїтися.
Джем сказав, що не розуміє, що з нею сталося. Дивачка ця міс Моді, та й годі.
