Вірші Ліни Костенко кращі

ліна костенко Вірші Ліни Костенко

Вірші Ліни Костенко про природу, про кохання, осінь, життя, для дітей та дорослих зібрані в цій статті.

Вірш Ліни Костенко “Крила”

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!Вони, ті крила, не з пуху-пір”я,
А з правди, чесноти і довір”я.

У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Вірш Ліни Костенко “Страшні слова”

Страшні  слова,  коли  вони  мовчать,
Коли  вони  зненацька  причаїлись,
Коли  не  знаєш,  з  чого  їх  почать,
Бо  всі  слова  були  уже  чиїмись.

Хтось  ними  плакав,  мучився,  болів,
із  них  почав  і  ними  ж  і  завершив.
Людей  мільярди,  і  мільярди  слів,
а  ти  їх  маєш  вимовити  вперше!

Все  повторялось:  і  краса,  й  потворність.
Усе  було:  асфальти  й  спориші.
Поезія  –  це  завжди  неповторність,
якийсь  безсмертний  дотик  до  душі.

Вірш Ліни Костенко “Вечірнє сонце”

Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!
Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому.
За  тих  лісів  просвітлений  Едем
і  за  волошку  в  житі  золотому.
За  твій  світанок,  і  за  твій  зеніт,
і  за  мої  обпечені  зеніти.
За  те,  що  завтра  хоче  зеленіть,
за  те,  що  вчора  встигло  одзвеніти.
За  небо  в  небі,  за  дитячий  сміх.
За  те,  що  можу,  і  за  те,  що  мушу.
Вечірнє  сонце,  дякую  за  всіх,
котрі  нічим  не  осквернили  душу.
За  те,  що  завтра  жде  своїх  натхнень.
Що  десь  у  світі  кров  ще  не  пролито.
Вечірнє  сонце,  дякую  за  день,
за  цю  потребу  слова,  як  молитви.

Вірш Ліни Костенко “І все на світі треба пережити”

І все на світі треба пережити.
І кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Хай буде вік прожито як належить.
На жаль, від нас нічого не залежить.

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити.
І за минулим плакати не варт.

Отак, як є. А може бути й гірше.
І може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
не будь рабом і смійся, як Рабле!

Тож веселімось, людоньки на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас залежить, –
принаймні вік прожити як належить.

Вірш Ліни Костенко про кохання

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн,-
на сьогодні, на завтра, назавжди!-
ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Оцініть статтю
Додати коментар