“Манфред” Байрон скорочено

«Манфред» — драматична поема Джорджа Байрона, написана у 1816⁣ — ⁣1817 рр.

“Манфред” Байрон скорочено

Акт 1

Манфред — знатний чоловік, який живе в замку, розташованому в Альпах. Сфера знань, якими він володіє, виходить далеко за межі звичайних людських можливостей: він вивчає таємниці природи, філософію й магічні мистецтва. Проте всі його знання не здатні принести йому душевного спокою. Манфред страждає від спогадів про минуле, а особливо — про Астарту, жінку, яку він кохав і яка померла. Її образ не полишає його думок, а почуття провини стає нестерпним.

Однієї ночі Манфред залишається на самоті й вирішує викликати сімох духів (ефіру, гір, морів, земних глибин, вітрів і бурь, темряви та ночі). Він звертається до них із проханням дати йому можливість забути все, що сталося, і звільнитися від болісних спогадів. Манфред не прагне багатства, влади чи нових знань — він хоче лише позбутися тягаря власної пам’яті.

Однак духи пояснюють, що не можуть виконати його бажання. Вони здатні впливати на різні сили та явища, але не мають влади над людською пам’яттю так, як цього хоче Манфред. Зрештою вони повідомляють, що єдиним відомим їм способом припинити земні страждання є смерть. Така відповідь не задовольняє Манфреда, і він наказує духам зникнути.

Залишившись наодинці зі своїми думками, Манфред вирушає високо в Альпи. Серед гірських вершин він доходить до межі відчаю й замислюється над тим, щоб покінчити зі своїм життям. Проте його помічає мисливець на сарн і рятує.

Акт 2

Мисливець приводить Манфреда до своєї оселі та пропонує йому вино. Він намагається зрозуміти, що довело цього знатного чоловіка до такого відчаю. Манфред розповідає про свій душевний стан, але не відкриває всіх подробиць минулого. Він говорить про самотність, відчуження від світу й нездатність знайти спокій серед людей.

Манфред відчуває, що втратив зв’язок із життям. Те, що колись могло приносити радість, тепер не має для нього значення. Його думки постійно повертаються до Астарти, а згадка про неї викликає особливий біль. Він натякає на тяжку провину, яка пов’язує їхні долі, і переконаний, що мусить сам відповідати за скоєне.

Мисливець намагається підтримати Манфреда. Він радить йому шукати розради в молитві, терпінні та звичайному людському житті. Проте Манфред не приймає цих порад. Він не вірить, що хтось здатен зрозуміти його страждання або допомогти йому позбутися провини, тому залишає мисливця.

Згодом Манфред опиняється біля гірського водоспаду, де вирішує викликати Фею Альп. Вона з’являється перед ним, і Манфред звертається до неї з проханням допомогти йому побачити Астарту. Йому необхідно знову почути її голос. Фея погоджується допомогти, але висуває власну умову: Манфред повинен визнати її владу й назавжди їй підкоритися. Він відмовляється. Навіть заради зустрічі з Астартою Манфред не бажає ставати чиїмось слугою.

Манфред прибуває до володінь Аримана — великого духа, перед яким постають інші надприродні істоти. Тут він зустрічається із Судьбами, які розмовляють про людське життя, страждання та неминучість долі. Їхні слова сповнені зневаги до людських слабкостей. Манфред, однак, не виявляє покори перед цими силами. Коли з’являється Ариман, він відмовляється поклонитися йому, демонструючи, що навіть перед наймогутнішими істотами не зречеться власної волі.

Манфред просить Аримана дозволити йому побачити Астарту. Для виконання цього прохання залучають Немезиду, яка допомагає викликати її дух. Коли Астарта з’являється, Манфред звертається до неї з болісними запитаннями. Він прагне дізнатися, чи може вона пробачити його, і сподівається отримати відповідь, яка бодай частково полегшить його страждання.

Спочатку дух Астарти мовчить же благає її заговорити. Нарешті вона говорить, але нете що він хотів.  Астарта повідомляє, що наступного дня його земні страждання закінчаться, а потім зникає. Її слова означають наближення смерті Манфреда. Проте навіть ця звістка не приносить йому справжнього полегшення. Він залишається сам зі своїми думками, знаючи, що час його земного життя добігає кінця.

Акт 3

Манфред повертається до свого замку. Він спілкується зі своїм слугою, який помічає незвичайний стан господаря. Манфред поводиться так, ніби вже віддалився від звичайного життя й готується до неминучої смерті

До замку приходить абат Сен-Морис. Він знає про незвичайні заняття Манфреда та його зв’язок із надприродними силами. Абат непокоїться за долю лорда й намагається переконати його відмовитися від небезпечного шляху. Він вважає своїм обов’язком закликати його покаятися.

Проте Манфред не хоче приймати допомогу. Він не заперечує своєї провини, але не вірить, що тепер здатен змінити щось у власній долі. Для нього минуле залишається незворотним, а можливість покаяння не видається виходом із його становища. Абат намагається напоумити його, однак Манфред залишається непохитним. Священнослужитель не може зрозуміти, чому Манфред так рішуче відкидає запропоновану допомогу. Він бачить, наскільки глибоко той занурений у відчай, і боїться за його душу. Попри відмову Манфреда, абат не припиняє спроб допомогти йому.

Обірвавши розмову, Манфред поспішає усамітнитися, щоб ще раз насолодитися величним видовищем заходу сонця — останнього в його житті.

Уночі слуги помічають, що Манфред зачинився у вежі. Абат знову приходить до замку й наполягає на зустрічі з ним. Коли він потрапляє до вежі, то стає свідком появи демона, який має забрати Манфреда. Надприродна істота вимагає, щоб лорд підкорився їй, однак Манфред відмовляється. Він не збирається здаватися навіть тоді, коли його сили слабшають. Манфред заявляє, що сам відповідає за власну долю і не стане добровільною здобиччю потойбічних істот. Його спротив триває, хоча він уже відчуває наближення смерті.

Абат намагається втрутитися й закликає Манфреда покаятися, поки ще є така можливість. Проте лорд не змінює свого рішення. Він не дозволяє ані демонові, ані іншим надприродним силам повністю підпорядкувати його собі.

Зрештою Манфред помирає. Перед смертю він зберігає непокору й не демонструє страху перед неминучим кінцем. Абат залишається біля померлого, але не може знати, що сталося з його душею. Завершується поема словами абата, який зізнається, що боїться навіть подумати, куди відлетіла душа Манфреда.