Джуліан Барнс «Відчуття закінчення» скорочено

Джуліан Барнс «Відчуття закінчення» читати скорочено

Роман починається з уривчастих спогадів Тоні Вебстера — головного героя й оповідача. У його пам’яті спливають найрізноманітніші образи: від сяйливого внутрішнього боку зап’ястка до холодної води у ванні за зачиненими дверима. Тоні розмірковує про час і визнає, що досі не до кінця розуміє його природу, хоча саме час сформував його особистість і вплинув на все подальше життя. Зрештою він вирішує почати свою розповідь зі шкільних років, адже саме там бере початок історія, до якої він знову й знову повертатиметься у спогадах.

Тоні згадує, як до його лондонської школи для хлопців прийшов новий учень — Едріан Фінн. На той час Тоні товаришував із Коліном та Алексом. Утрьох вони становили дружну компанію, а згодом до них приєднався Едріан, ставши четвертим у їхньому товаристві. Проте він дещо відрізнявся від решти хлопців і не завжди брав участь у їхніх жартах.

Уперше Едріан привернув увагу Тоні влучним зауваженням на уроці історії, який проводив старий учитель Джо Гант. Тоні похвалив нового знайомого, однак здивувався, коли той сприйняв його слова цілком серйозно, не намагаючись віджартуватися чи приховати задоволення за іронією.

Едріан загалом вирізнявся серйозністю та схильністю до роздумів. Він уважно слухав учителів, брав участь у шкільних заходах і намагався зрозуміти суть запитань, які обговорювали на уроках. Тоні, Алекс і Колін натомість часто прагнули передусім продемонструвати власну дотепність. Утім, Едріан теж умів пожартувати. Якось на уроці літератури з Філом Діксоном він заявив, що в основі поезії лежать «Ерос і Танатос», тобто кохання й сексуальне бажання, з одного боку, та смерть — з іншого.

До цієї думки хлопці повернулися, коли дізналися про самогубство Робсона, іншого учня їхньої школи. За чутками, він наклав на себе руки після того, як з’ясувалося, що його дівчина вагітна. Обговорюючи можливі причини трагедії, приятелі намагалися пояснити вчинок Робсона з погляду філософії. Зрештою вони дійшли висновку, що його самогубство не мало того філософського підґрунтя, про яке вони говорили на уроках, і радше свідчило про нездатність юнака впоратися з обставинами.

Хлопцям здавалося, що вони перебувають у своєрідній передпокої життя. Справжнє доросле життя ще не почалося, і вони лише чекали, коли нарешті зможуть увійти в нього. Едріан вирізнявся з-поміж них ще й сімейними обставинами: його батьки були розлучені, що в їхньому середовищі траплялося нечасто. Проте про родину та особисте життя він розповідав небагато. Найбільше Тоні вразили його розум, ерудиція та здатність мислити самостійно.

На останньому у семестрі уроці історії Джо Гант запропонував учням визначити, що таке історія. Едріан відповів, що історія — це впевненість, яка виникає на перетині неповноти документальних свідчень і недосконалості людської пам’яті. На підтвердження своєї думки він згадав самогубство Робсона. Його відповідь виявилася значно глибшою за звичайне шкільне визначення й показала, що Едріан уже тоді замислювався над тим, наскільки складно відновити минуле та встановити істину.

Після закінчення школи дороги друзів розійшлися. Едріан здобув стипендію й вступив до Кембриджського університету, а Тоні став студентом історичного факультету Брістольського університету. Саме в Брістолі він познайомився зі своєю першою дівчиною — Веронікою Мері Елізабет Форд.

Тоні вважав Вероніку милою, але водночас вона трохи його лякала. Дівчина захоплювалася поезією, мала витончений музичний смак і вміла тонко, а часом і досить поблажливо, іронізувати над його спробами здаватися дотепним. Поруч із нею Тоні часто почувався невпевнено, хоча не завжди хотів визнавати це навіть самому собі.

Він прагнув, щоб їхні стосунки стали інтимнішими й перейшли до повноцінного сексуального життя, проте Вероніка не поспішала дозволяти йому більше. Одного разу вона запросила Тоні провести вихідні в родинному будинку у Чизлгерсті, графство Кент, і познайомитися з її рідними.

У гостях Тоні майже постійно почувався ніяково. Особливо важко йому було спілкуватися з батьком Вероніки та її братом Джеком. Обидва поводилися привітно, охоче жартували й не виявляли відкритої неприязні. Однак Тоні здавалося, що за їхньою люб’язністю приховується зневага. Він болісно усвідомлював різницю між собою та родиною Форд: вони мали вищий соціальний статус, більше грошей і значно впевненіше почувалися у власному середовищі.

Здавалося, що й Вероніка поступово віддаляється від нього. Проте Тоні не міг визначити, чи справді її ставлення змінилося, чи він сам, через власну невпевненість, почав бачити приховану неприязнь там, де її могло й не бути.

У суботу вранці він несподівано для себе завів незвичну розмову з матір’ю Вероніки, Сарою Форд. Вона справила на нього враження творчої, безпосередньої та безтурботної жінки, яка не надто зважає на загальноприйняті правила. Під час розмови Сара застерегла Тоні, щоб він не дозволяв Вероніці надто багато собі дозволяти. Її слова залишили в нього дивне враження, хоча він не зовсім розумів, що саме вона хотіла сказати.

Коли в неділю Тоні збирався додому, Сара помахала йому на прощання незвичним, загадковим жестом. Цей момент закарбувався в його пам’яті. Згодом Тоні навіть шкодував, що не скористався нагодою й не провів із нею більше часу.

Невдовзі він познайомив Вероніку зі своїми шкільними друзями. Під час цієї зустрічі з’ясувалося, що її брат Джек, як і Едріан, навчається в Кембриджі. Це знову нагадало Тоні про його власну невпевненість і змусило гостріше відчути, що він поступається людям, які здаються йому розумнішими, успішнішими та впливовішими.

На другому курсі стосунки Тоні й Вероніки тривали. Дівчина поступово дозволяла йому більше інтимних пестощів, проте між ними й далі залишалося чимало непорозумінь. Якось Вероніка запитала, як він бачить їхнє спільне майбутнє і до чого, на його думку, ведуть їхні стосунки.

Це запитання поставило Тоні в незручне становище. Він відповів, що воліє жити сьогоднішнім днем і не хоче ускладнювати життя спробами заздалегідь визначити, що станеться далі. Себе він вважав миролюбною людиною, яка не прагне конфліктів і зайвих зобов’язань. Однак Вероніка сприйняла таку позицію інакше: на її думку, за небажанням планувати майбутнє ховалися нерішучість і звичайне боягузтво.

Повертаючись думками до студентських років уже в зрілому віці, Тоні визнає, що тоді його життя переважно складалося з навчання та стосунків із Веронікою. Проте деякі події залишилися в пам’яті особливо яскраво. Серед них — одна ніч, коли він разом із друзями не спав допізна, щоб побачити знамените явище на річці Северн, відоме як Severn Bore.

Це незвичайне природне явище виникає під час припливу: потужна хвиля рухається вгору проти течії річки. Спостерігаючи за нею, Тоні та його друзі були зачаровані видовищем. Здавалося, ніби на кілька митей звичний порядок речей порушився: вода змінювала напрямок руху, а річка наче повертала час назад.

Наступний спогад повертає Тоні до Вероніки й подій, що відбулися вже після їхнього розриву. Одного разу вони знову опиняються в ліжку. Тоні описує цю близькість так, ніби все сталося само собою, без його свідомого рішення. Однак він раптом усвідомлює, що більше не хоче бути з Веронікою. Коли він говорить їй про це, дівчина страшенно засмучується. Тоні ж намагається остаточно викреслити її зі свого життя. Він проводить ніч з іншою дівчиною, а останній рік навчання присвячує переважно заняттям.

Згодом Тоні отримує листа від Едріана. Той повідомляє, що почав зустрічатися з Веронікою, і пояснює, чому вирішив спочатку написати саме йому. Едріан хоче знати, чи не заперечує Тоні проти їхніх стосунків. Якщо той матиме серйозні заперечення, Едріан обіцяє ще раз усе обміркувати.

Тоні відразу надсилає другові легковажну, жартівливу листівку, запевняючи, що не має нічого проти. Проте насправді він шаленіє від люті. Через кілька днів Тоні пише Едріанові вже справжнього листа. Наскільки він може пригадати тепер, у ньому він ставить під сумнів моральні принципи і Вероніки, і самого Едріана. Вероніку він звинувачує в маніпуляціях та припускає, що вона внутрішньо надломлена, хоча навіть через багато років не може точно пояснити, що мав на увазі. Наприкінці листа Тоні радить Едріанові поговорити про Вероніку з її матір’ю.

Після закінчення університету Тоні на кілька місяців вирушає до Сполучених Штатів. Там він знайомиться з дівчиною на ім’я Енні. Її легкий і невимушений характер припадає йому до душі, адже вона зовсім не схожа на Вероніку. Тоні насолоджується моментом, намагаючись залишити минуле позаду.

Однак після повернення додому на нього чекає страшна звістка. Він отримує листа від Алекса, з якого дізнається, що Едріан наклав на себе руки.

Тоні зустрічається з Алексом, і вони разом намагаються осмислити те, що сталося. Тоні дізнається, що перед смертю Едріан залишив листа з філософськими роздумами. У ньому йдеться про те, що кожна людина має моральний і філософський обов’язок осмислити власне життя — дар, якого вона не просила, але який усе ж отримала. Якщо ж людина вирішує відмовитися від цього дару, вона повинна прийняти наслідки свого вибору.

Тоні й Алекс вважають смерть Едріана безглуздою трагедією та непоправною втратою. Водночас вони не можуть не захоплюватися його інтелектом, чіткістю думки й послідовністю міркувань. Навіть після смерті друга вони продовжують сприймати його як людину, здатну дивитися на життя глибше за інших.

Через рік після загибелі Едріана Тоні та Алекс зустрічаються з Коліном. Друзі згадують померлого товариша й домовляються збиратися щороку, щоб зберегти пам’ять про нього. Проте з часом їхні зустрічі припиняються, а колишні однокласники поступово втрачають зв’язок.

Тоні влаштовується на роботу в управління культурними установами. Там він знайомиться з Маргарет, згодом одружується з нею, і в подружжя народжується донька Сюзі. Їхнє сімейне життя триває, доки Маргарет не знайомиться з власником ресторану й не залишає чоловіка заради нього. Однак і ці стосунки зрештою закінчуються: чоловік кидає Маргарет.

Після цього Тоні та Маргарет поступово відновлюють дружні стосунки. Якось вона пропонує спробувати знову бути разом, але Тоні переконує себе, що її слова не слід сприймати серйозно. Він не наважується повірити, що їхнє спільне життя ще можна відновити.

Тепер Тоні вже на пенсії. Він добровільно працює в лікарні, розвозячи пацієнтам візок із книжками, а також відвідує засідання місцевого історичного товариства. Озираючись на прожиті роки, він доходить висновку, що його життя було цікавим принаймні для нього самого, хоча навряд чи могло зацікавити багатьох інших.

Колись, ще в шкільні роки, Тоні сказав учителеві Джо Ганту, що історія — це брехня переможців. Тепер, коли за його плечима ціле життя, він дивиться на минуле інакше. Історія, розуміє він, — це не лише розповіді тих, хто здобув перемогу. Це також спогади тих, хто вижив і залишився осторонь боротьби за перемогу, — людей, які не стали ані переможцями, ані переможеними, але зберегли власну версію подій.

Друга частина роману починається з роздумів Тоні про старіння та зміну сприйняття часу. З роками минуле здається дедалі віддаленішим, а спогади поступово втрачають чіткість. Водночас деякі речі залишаються незмінними: Тоні й досі слухає музику, яку полюбив у молодості. Він підтримує добрі стосунки з донькою Сюзі, хоча іноді йому здається, що вона ставиться до нього трохи зверхньо, наче до дитини.

Невдовзі з’ясовується, чому Тоні так наполегливо повертався до подій своєї молодості. Одного дня він отримує великий білий конверт від адвокатки Елеонор Марріотт. У листі йдеться про спадщину Сари Форд — матері його колишньої дівчини Вероніки.

Тоні намагається пригадати вихідні, які колись провів у родинному будинку Форд у Чизлгерсті, але не знаходить у пам’яті нічого особливого, що могло б пояснити рішення Сари. Виявляється, вона залишила йому п’ятсот фунтів і два документи. В одному з них Сара пояснює, що заповіла Тоні щоденник Едріана Фінна. Вона й сама не до кінця розуміє, чому хоче передати його саме Тоні, проте вважає, що так буде правильно. Крім того, Сара припускає, що останні місяці життя Едріана були щасливими.

Однак отримати щоденник Тоні не може. За словами Елеонор Марріотт, він перебуває у Вероніки Форд, яка доглядала матір до самої її смерті. Вероніка відмовляється передавати документ, хоча за заповітом він належить Тоні.

Тоні звертається до свого адвоката Ті Джея Ганнелла. Той радить йому бути обережним у висловлюваннях і не називати поведінку Вероніки крадіжкою. Тоні просить надати йому контактні дані Вероніки та її брата Джека, але отримує лише адресу останнього.

Джек виявляється не надто корисним співрозмовником. Він надсилає Тоні веселого листа із Сінгапуру, однак той підозрює, що брат Вероніки просто глузує з нього. Тоні навіть уявляє, що Джек насправді сидить десь біля англійського поля для гольфу й насолоджується можливістю познущатися з нього через стільки років. Попри це, Джек зрештою передає йому контактні дані сестри.

Маргарет радить колишньому чоловікові не зациклюватися на цій справі й залишити Вероніку в спокої. Проте Тоні не хоче відступати. Що більше він думає про минуле, то частіше згадує колишню дівчину. Її впертість і непростий характер, які колись дратували його, знову привертають його увагу. Тоні починає регулярно писати Вероніці електронні листи, надсилаючи їх кожні кілька днів. Він сподівається, що наполегливість зрештою допоможе йому отримати щоденник Едріана.

Тим часом Елеонор Марріотт надсилає Тоні фотокопію однієї сторінки зі щоденника. На ній Едріан записав математичну формулу з кількома літерами. Схоже, він намагався знайти спосіб описати взаємозв’язки між людьми у своєму житті та визначити, як між ними розподіляється відповідальність за певні події. Запис обривається на незавершеній фразі: «Отже, наприклад, якщо Тоні…»

Тоні не розуміє, що саме хотів обчислити Едріан, проте останні слова не дають йому спокою. Чому друг згадав його ім’я? Що він намагався з’ясувати? Тоні починає підозрювати, що щоденник може містити оцінку його власної поведінки та рішень.

Він замислюється над тим, як прожив життя: часто обирав найпростіший шлях, уникав конфліктів і намагався здаватися миролюбним. Водночас він надто переймався тим, яке враження справляє на інших. Тепер Тоні не впевнений, чи справді його вчинками керували спокій і розважливість, чи за ними приховувалися страх, нерішучість і небажання брати на себе відповідальність.

Зрештою Вероніка погоджується зустрітися з ним біля так званого Хиткого мосту в Лондоні. Побачивши її, Тоні помічає, що вона має втомлений і виснажений вигляд. Вероніка відмовляється віддати йому щоденник, але передає конверт із листом усередині.

Відкривши конверт, Тоні бачить листа, якого написав багато років тому й адресував Вероніці та Едріанові. Перечитуючи його, він поступово усвідомлює, наскільки жорстокими були його слова. У листі він грубо ображає Вероніку, звинувачує її в тому, що вона провокує чоловіків, але не дозволяє їм задовольнити свої бажання. Крім того, Тоні бажає їй завагітніти ще до того, як Едріан зрозуміє, наскільки вона нудна.

Тоні приголомшений власною жорстокістю. Йому соромно за людину, якою він був у молодості, і за те, що тепер він не може навіть точно пригадати всіх подробиць тієї історії. Він починає розуміти, що Едріан і Вероніка не зробили нічого поганого, коли повідомили йому про свої стосунки. Натомість саме він, охоплений ревнощами, поспішив звинуватити Вероніку в маніпуляціях і нещирості.

Тепер минуле постає перед Тоні в іншому світлі. Його мучить не лише сором за той лист, а й сумніви щодо всього прожитого життя. На тлі блискучого розуму Едріана власне існування здається йому сірим і пересічним. А те, що життя його колишнього друга виявилося таким коротким, лише посилює це відчуття.

Тоні замислюється над тим, чи здатна людина справді змінитися з роками. Він згадує власний шлюб із Маргарет і намагається зрозуміти, чому їхні стосунки не склалися. Водночас його дедалі більше непокоїть ненадійність пам’яті: минуле поступово тьмяніє, а впевненість у тому, що він правильно пам’ятає події, слабшає.

Одного вечора Тоні пише Вероніці електронного листа й запитує, чи кохав її в молодості. Він майже не вагається перед тим, як натиснути кнопку «Надіслати». Відповідь Вероніки коротка й безжальна: якщо він мусить про це запитувати, то, очевидно, не кохав.

Коли Тоні розповідає про цю переписку Маргарет, вона надовго замовкає, а потім каже, що тепер він сам по собі. Її слова ще більше посилюють його самотність.

Тоні вирішує, що повинен змінити думку Вероніки про себе. Він хоче довести, що не є тією жахливою людиною, якою може здатися після прочитання його давнього листа. Тому знову пише їй, просить вибачення та нарешті запитує про її власне життя.

Вероніка, схоже, рада, що він нарешті поцікавився нею. Вона розповідає про батьків: батько почав надмірно пити, а згодом захворів на рак. Мати переїхала до Лондона й спочатку почувалася непогано, але за кілька років до смерті в неї почалися проблеми з пам’яттю.

Тоні намагається відшукати в її розповіді прихований підтекст, однак чує лише сумну історію родинних утрат і хвороб. Він знову пише Вероніці й пропонує зустрітися — цього разу не для того, щоб отримати щоденник, а щоб поговорити й дізнатися, як склалося її життя.

Дорогою на зустріч Тоні раптом пригадує, як Вероніка танцювала в молодості. Спогад повертає його до часу, коли вони були разом, і змушує по-новому подивитися на їхні стосунки. Попри розчарування та незадоволені бажання, між ними було чимало такого, що він справді цінував. Проте чи означало це кохання, Тоні й досі не може сказати напевно.

Під час зустрічі він знову припускається помилки: майже весь час говорить про себе, тоді як Вероніка переважно мовчить. Зрештою вона йде, так і не давши йому змоги зупинити її. Тоні розуміє, що знову не зміг почути людину, яка сиділа навпроти нього.

Він пише Вероніці ще одного листа, перепрошує за свою балакучість і запевняє, що справді хоче дізнатися більше про її життя та родину. У відповідь вона призначає йому зустріч біля незнайомої станції метро на півночі Лондона.

Коли Тоні приходить на місце, Вероніка просить його сісти в автомобіль і везе вулицями міста. Згодом вони помічають групу з п’яти чоловіків, які перебувають під наглядом працівника служби догляду. Тоні сприймає їх як людей із психічними порушеннями. Вероніка виходить із машини, і чоловіки радісно її вітають.

Повернувшись до автомобіля, вона бачить, що Тоні нічого не зрозумів. Він запитує, що пов’язує її з цими чоловіками, особливо з одним із них, і чому вони називали її Мері. Вероніка помітно засмучується й наказує йому вийти з машини.

Тоні почувається приниженим і розгубленим. Йому соромно, що він узагалі дозволив собі сподіватися на відновлення стосунків із Веронікою після стількох років. Він почувається дурнем, а через те, що Маргарет також сердиться на нього, — самотнім, як ніколи раніше.

Попри це, Тоні пише Джекові, сподіваючись, що той допоможе йому зрозуміти, що відбувається. Проте відповіді не отримує.

Залишившись без пояснень, Тоні знову вирушає на північ Лондона й відвідує паб і крамницю неподалік від місця, де вони з Веронікою бачили тих чоловіків. Оскільки тепер він не має особливих обов’язків, вирішує час від часу приходити сюди.

Одного дня чоловіки знову з’являються в пабі разом із працівником служби догляду. Тоні опиняється поруч з одним із них. Чоловік дивиться йому просто у вічі, а Тоні тихо каже, що він друг Мері. Ці слова засмучують чоловіка, і Тоні залишає його.

Тепер Тоні переконує себе, що розгадав таємницю: цей чоловік — син Едріана й Вероніки. Він припускає, що саме так пояснюються дивна поведінка Вероніки та її небажання розповідати про минуле. Тоні охоплюють потрясіння й співчуття, але водночас він починає інакше оцінювати смерть свого друга. Едріан, якого вони колись вважали взірцем інтелектуальної чесності й філософської послідовності, тепер здається йому людиною, яка могла не витримати відповідальності за власні вчинки.

Тоні пише Вероніці електронного листа, натякаючи, що йому вдалося розкрити таємницю. Проте вона відповідає лише, що він досі нічого не зрозумів і, схоже, ніколи не зрозуміє.

Згодом Тоні знову приходить до пабу. Туди заходить та сама група чоловіків, серед яких і син Едріана. До Тоні підходить працівник служби догляду на ім’я Террі й запитує, хто він такий. Террі пояснює, що його підопічний, якого звати Едріан, помітно хвилюється й тривожиться через присутність Тоні.

Тоні перепрошує та збирається піти. Він пояснює Террі, що знав Едріана, а також був другом його батька й матері — Мері. Проте Террі виправляє його: Едріан — брат Мері, а не її син. Сама ж Мері померла кілька місяців тому.

І саме тоді Тоні нарешті починає розуміти, що сталося.

Сара Форд, мати Вероніки, мала стосунки з Едріаном і народила від нього сина. Отже, чоловік, якого Тоні прийняв за сина свого друга й Вероніки, насправді був сином Едріана та Сари. Мері, яку він знав як Вероніку, була його сестрою, а не матір’ю.

Тоні усвідомлює, що формула в щоденнику Едріана, ймовірно, стосувалася складного переплетіння стосунків і відповідальності між самим Едріаном, Тоні, Веронікою та Сарою Форд. Він також згадує власного листа, у якому колись порадив Едріанові поговорити з матір’ю Вероніки, натякнувши на її внутрішню надломленість. Тепер Тоні не може не замислитися над тим, яку роль його слова могли відіграти в подальших подіях.

Наприкінці роману Тоні розуміє, що вже ніколи не дізнається всієї правди. Він не може достеменно відновити послідовність подій, зрозуміти мотиви кожного учасника чи визначити, наскільки відповідальним є сам за те, що сталося.

Минуле, яке колись здавалося йому зрозумілим і впорядкованим, виявляється набагато складнішим. Спогади виявляються ненадійними, а власні вчинки — не такими невинними, як він звик вважати. Тоні залишається сам на сам із сумнівами, провиною та усвідомленням того, що людина не завжди здатна правильно зрозуміти навіть власне життя…