«З Дніпра на Дунай», розділ V
Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої Січі на чати. Він розгорнув козаків по степу широкою лавою й, посуваючись у бік Нової Січі, через годину на ледве помітному сяйві обрію неба побачив вершки наметів Текелієвого стану.
Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому місці, де й п’ять день до того, запорожці по гаслові осавула, пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали пересовуватись усією лавою на північ і через годину заступили обидва шляхи: Самарський — що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й Чорний — що простував на Умань та Правобічну Україну.
Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив запорожців на двадцять валок, і ті валки одна по одній виходили за старі січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч та скель високого берега річки.
Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте декільки десятків лантухів з харчами та декільки кухов з горілкою доводилося козакам нести на дрючках. Простувати понад Чортомликом з такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а подекуди високі скелі підсувалися до самої води, й, щоб обминути їх, доводилося або брести водою, або видиратись на гору.
Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву:
— А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витираючи піт. — Бодай тобі всі клепки за водою пішли!
Годин дві запорожці йшли понад Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.
Тим часом Гнат чатував понад Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Іноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкоджав йому прислухатись, іноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней…
А степ спав… Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець…
Аж ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння коней. Гнат похапцем зав’язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі.
Хоч ніч і була темна, проте, обрій неба все ж таки був світліший за землю, й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія, й доля всіх запорожців була б дуже сумна.
Гнат раптом скочив на коня, вихором побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків.
— Назад! — гукнув він. — Ховайтесь мерщій у лощину!
Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві.
Тупотіння коней наближалося, я скоро за сто кроків можна було розпізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали.
Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками, й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солоної чимало старих товаришів сиділи зимовниками й мали чималі косяки коней. Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.
Перед світом до табору зійшлися вже всі запорозькі ватаги, й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.
Обдивившись на варту, Петро пішов по зимовниках просити, щоб господарі продали коней.
Власник найближчого зимовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:
— Гай, гай!.. Щоб ото я взяв з товариства гроші, та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по запорозькому б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі… вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.
— Та ви не турбуйтеся, дядьку, — упевняв Петро, — у нас грошей стільки, що аж череси обвисають… Беріть гроші!
— А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка. — Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.
Інші господарі так само зреклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.
Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.
Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду, та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход, і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захисне й безпечне, Калниболоцький лишився тут ще на одну ніч.
Ранком другого дня полковник звелів завантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї… Вага взяла шістдесят коней, з останніх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у півсотні коней.
Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря:
— Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти.
Цей подарунок дуже зворушив душу запорозького ватажка, й коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих щирих запорозьких товаришів, сум обгорнув йому душу. Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
— Що то в вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає?
Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.
Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зимоввиках, і вдалися до нього:
— Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
— Нехай ідуть! — сказав Бадьора. — Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її!
Тут понадавали старі запорожці молодикам усякої зброї, й ті перевернулися у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство.
Довгою червоною стьожкою простяглися запорожці понад Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа, гарцювали вони по цих степах… Ой, коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, вслід волі, що назавжди покидала цю країну, а самі б пішли разом з товариством шукати волі та долі на чужині.
До обіду йшли запорожці понад Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам’янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорозьких зимовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкривала тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись убік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки; поміж травою ж з зловісним сичанням плазували великі змії, виставляючи іноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич.
Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, понад тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця.
Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців на Базавлуку, випередив його й з вигуками: “полоз!.. полоз!..” кинувся доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом.
“Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! — сказав собі Гнат і чимдуж погнав коня за полозом. — Ти ще подивишся на хвіст мого вороного!”
Хвилин з десять полоз котився колесом, держачи свою огидливу голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з осавулом.
Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши страшного гада, почав хропіти й кидатись то в той, то в інший бік. Скористувавшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться.
Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши полозові навперейми, теж вихопив шаблю.
Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись шаблею, як полоз, підскочивши вгору, перекинувся в повітрі й так ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з коня й упав геть під горою. Те, що він полетів далеко, було його щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити, напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь спершу спинався на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись з страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю.
У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами, й, скористувавшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся, й козаки розбили йому голову келепами[14].
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою.
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й, як добре дерево, завтовшки. Линовище[15] полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не було б куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика.
Два дні йшли запорожці понад Кам’янкою, бавлячись іноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до того, що де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам’янки в балку Широку й вибилися нею на рівний, як море, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські гирла та на Кінбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до Калниболоцького.
— Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
— Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш, — одповів Калниболоцький суворо, — але ти забув про те, що мандрівка запорожців на Дунай до турків повинна бути таємницею.
— Так доведеться Кривий Ріг обминати?
— Виходе на те!
— Вести до Орлячого гнізда?
— Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.
Скоро перед очима козаків з’явився на тім боці річки великий захисний кут, оточений з трьох боків височенними скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом[16], хоч і був близько од Кривого Рога, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.
“Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, — міркував молодий козак, — так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?”
Сон зовсім одлетів од його очей.
“Піти хоч подивитися, де вони пасуться…”
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.
— Куди це ти простягся? — почулося питання. Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповівів:
— Та щось не спиться. Піду в проходку.
— Молодий ще ти, щоб мене дурити, — проказав старший брат. — А недоуздок нащо?
— Та й у тебе в руці неначе обротька, — одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. — Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:
— Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
— Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мети.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе били щось на землі.
— Гуляють у карти, — пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. — Ото я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунещь, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
— Ти збожеволів? — гримав він на осавула. — Драгуни зараз шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на тому, щоб її не проливати?
— Ніякої небезпеки немає! — заспокоював його Рогоза. — Досить нам зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку — й не то що драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому, що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.
«З Дніпра на Дунай», розділ VI
Гайдамацький байрак[17], що до нього зараз мали йти запорожці, був за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася: “стайнею”[18].
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки, поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гіллястими дубами.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком.
— Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів:
— А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
— Куди вам, дядьку, хмиз?
— Он до тієї печери! — показав пекар на печеру, що з захисного кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під високої скелі. — Та ще, будь ласка, сину, — додав Дранько, — зроби деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося, що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й червоні[19]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо[20].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв, і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче,
Не плач, не журися, молодий козаче.
Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі,
Що нема спокою ані вдень, ні вночі:
Сусіди близькії — вороги тяжкії,
Не дають ходити, дівчину любити…
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання: “Що ж далі? Невже весь вік, до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?”
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось іншого… Хотілося хоч на який час відпочити… хотілось поєднатись з кимсь душею… хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка… Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму — буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закаляні в руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.
“Мара!” — промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.
— Козаче любий! — обізвалася дівчина. — Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати… Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий…
Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:
— Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?
— Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду[21], та нас у степу здибали татари й, пов’язавши всіх, гнали було до Криму. Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати.
— I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?
— Ми не самі були, — відповіла дівчина, — з нами йшло більше півсотні козаків.
— Як?! — здивувався Гнат. — I вони далися татарам до рук?
— Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю!
— Та де ж вони всі — і козаки, й татари?
— Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї печери й заховалася окремо!
Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала:
— Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх — і тата, й маму!
— Не плач, Катрусю! — почав заспокоювати дівчину Гнат. — Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків.
Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.
Татари, не гаючись, порозв’язували своїх бранців, і ті, славлячи Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари, падаючи запорожцям до ніг.
Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх, плачучи з радощів.
Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків, і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив Катриного батька йти з усіма до коша снідати.
Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.
— Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! — сміючись, сказав Петро Рогоза. — Шкода, що я зайняв такий малий табунець!
Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де вона сиділа, тепер пекли хліб. Дівчина охоче згодилась, і вони пішли поміж дубами до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося полум’я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери, на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився, умішуючи тісто, одноокий Дранько. Углядівши Гната, він зрадів:
— А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку!
Гнат з Катрею почали збирати сухі гілки дубів і носити їх до печери, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла степами.
— Чим же ви годувались у дорозі? — питав Гнат.
— Спочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не вистачило, дуже бідували. По степах їли катран, козельці, бабки, гірчак та земляні горіхи; по балках: щавель, паслін та полуниці; по байраках: груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Іноді й мед диких бджіл по скелях знаходили… А тільки без хліба дуже тяжко. Я так ще якось терпіла, а от тато прямо так захляли, що вже ледве ноги волочили. Дичини скрізь було багато, та стріляти не було чим. Були б, мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан[22], що його саме тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше стало.
— Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі маєш!.. — сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.
— Де там!.. — Дівчина знову зажурилася. — Куди ж тепер ми подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись татарам у неволю.
— Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ.
— Коли б же я була козаком, — сказала Катря вже жартовливо, — тоді я побраталася б з тобою, та й жили 6 разом у Січі.
Гнатові стало весело й радісно на серці:
— Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі хатину.
Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля печери.
— Ну, спасибі! — зустрів Катрю й Гната Дранько. — Сього досить: печера нагріється добре. Приходьте надвечір — дам вам гарячу паляничку.
Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів[23] образ святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі вони однаково сумували за рідним краєм, однаково непевні були в своєму прийдешньому й однаково щиро молилися.
