«Злочин і кара» ЕПІЛОГ
I
Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці тюрма.[E-01] В тюрмі вже дев’ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду,[E-02] Родіон Раскольников. Від того дня, як він скоїв злочин, минуло півтора року.
Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом’якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. Він змалював до найменшої дрібниці весь процес убивства: пояснив таємницю застави (дерев’яної дощечки з металевою пластинкою), яку знайшли тоді в руках у старої, розповів докладно про те, як взяв в убитої ключі, описав, які вони були, згадав про скриньку і що в ній було; навіть перелічив деякі з предметів, що там лежали; пояснив загадку вбивства Лизавети; розповів про те, як приходив і добивався Кох, а за ним студент, переказавши все, що вони між собою говорили; як він, злочинець, збіг потім вниз і чув гамір, зчинений Миколкою і Митькою; як він сховався в порожній квартирі, як дістався додому, а під кінець сказав і про камінь у дворі, на Вознесенському проспекті коло воріт, під яким і знайшли речі й гаманець. Словом, справа з’ясувалася цілком. Слідчих і суддів дивувало, між іншим, те, що він сховав гаманець і речі під камінь, не покористувавшись ними, а найбільше те, що він не тільки не пам’ятав докладно, які саме речі взяв, а навіть і скільки їх було, не міг сказати до ладу. Саме ця обставина, що він і разу не розкрив гаманця і не знав навіть, скільки ж у ньому лежить грошей, здалася неймовірною (в гаманці виявилося триста сімнадцять карбованців на срібло і три двогривеники; від довгого лежання під каменем деякі верхні, найцінніші, кредитки дуже попсувалися). Довго домагалися: чому саме обвинувачений тільки про цю обставину говорить неправду, тимчасом як в усьому іншому признається добровільно, нічого не приховуючи? Нарешті, дехто (особливо з психологів) припустили навіть можливість того, що й справді він не заглядав у гаманець, а тому й не знав, що в ньому було, і, не знаючи, так і поклав під камінь, а вже з цього і робили висновок, що сам злочин не міг інакше й статися, як у стані певного тимчасового божевілля, сказати б, у стані хворобливої мономанії вбивства і грабунку, без будь-якої дальшої мети і корисливого розрахунку. Тут, до речі, приспіла найновіша модна теорія тимчасового божевілля,[E-03] яку так часто намагаються застосувати в наш час до деяких злочинців. До того ж давній іпохондричний стан Раскольникова упевнено посвідчили багато людей, лікар Зосимов, колишні його товариші, хазяйка, служниця. Все це значно сприяло висновку, що Раскольников не зовсім скидається на звичайного вбивцю, лиходія і грабіжника, бо тут щось інше. На превелику досаду тих, хто обстоював цю думку, сам злочинець майже не намагався обороняти себе; на останні запитання: що саме могло схилити його до вбивства і що спонукало його вчинити грабунок, він відповідав цілком ясно, з найгрубішою точністю, що причиною всього були його скрутний стан, його злидні і безпорадність, бажання зміцнити перші кроки своєї життєвої кар’єри за допомогою принаймні трьох тисяч карбованців, які він сподівався знайти у вбитої. Зважився ж він на вбивство через свій легкодумний і малодушний характер, роздратований до того ж нестатками і бідуванням. А на запитання, що саме спонукало його прийти із зізнанням, прямо відповів, що чистосердне каяття. Все це було вже майже брутально…
Вирок, проте, був м’якшим, ніж можна було сподіватись, зважаючи на тяжкість скоєного злочину, і, може, саме через те, що злочинець не тільки не хотів виправдуватись, але навіть мовби сам докладав зусиль, щоб іще більше звинуватити себе. Всі дивні й особливі обставини були взяті до уваги. Хворобливого і скрутного стану злочинця перед тим, як він скоїв злочин, ніхто не брав під сумнів. Те, що він не скористався пограбованим, пояснили почасти пробудженням каяття, почасти тим, що під час скоєння злочину він був у не зовсім здоровому розумі. Обставини несподіваного вбивства Лизавети навіть правили за доказ на підтвердження останнього припущення; людина вчиняє два вбивства і водночас забуває, що двері не зачинені! Нарешті, добровільне зізнання, саме тоді, коли справа так заплуталась унаслідок неправдивого показання на себе занепалого духом фанатика (Миколая), а також і те, що проти справжнього злочинця не тільки безперечних доказів, а навіть і підозрінь майже не було (Порфирій Петрович цілком додержав свого слова), — все це остаточно сприяло пом’якшенню долі обвинуваченого.
Виявилися, крім того, зовсім несподівано й інші обставини, що дуже допомогли підсудному. Колишній студент Разуміхін розшукав десь відомості і подав докази, що злочинець Раскольников, під час перебування в університеті, останні свої гроші витрачав, щоб допомогти своєму бідному і сухотному університетському товаришеві і майже цілком утримував його протягом півроку. Коли ж той помер, піклувався про старого і хворого батька померлого товариша (який утримував і годував свого батька своєю працею мало не від тринадцятирічного віку), улаштував, нарешті, старого в лікарню, і коли той теж помер, поховав його. Всі ці відомості також до деякої міри сприятливо вплинули на вирішення долі Раскольникова. Сама колишня хазяйка його, мати померлої нареченої Раскольникова, вдова Зарніцина, посвідчила теж, що коли вони ще жили в іншому будинку, коло П’яти Рогів, Раскольников під час пожежі, вночі, виніс з якоїсь квартири, що вже зайнялася, двох маленьких діток, сам же при цьому дістав серйозні опіки. Цей факт був докладно розслідуваний і досить повно засвідчений багатьма людьми. Отже, закінчилося тим, що злочинець був засуджений до каторжних робіт другого розряду на строк усього тільки вісім років, зважаючи на добровільне зізнання і на деякі обставини, що пом’якшували його провину.
Ще на початку процесу мати Раскольникова тяжко захворіла. Дуня й Разуміхін визнали за потрібне вивезти її з Петербурга на весь час суду. Разуміхін вибрав місто в районі залізниці і недалеко від Петербурга, щоб мати могла регулярно стежити за перебігом процесу і водночас якнайчастіше бачитися з Євдокією Романівною. Хвороба Пульхерії Олександрівни була якась дивна, нервова і супроводилась чимось подібним до божевілля, коли не цілковитого, то принаймні часткового. Дуня, повернувшись додому після останнього побачення з братом, застала матір уже зовсім хворою, в жару і в маренні. Того ж вечора домовилася вона з Разуміхіним, що саме відповідати матері, коли та почне розпитувати про брата, і навіть вигадала разом із ним, для матері, цілу історію про від’їзд Раскольникова кудись далеко, аж на кордон Росії, з якимсь приватним дорученням, що дасть йому, нарешті, і гроші і славу. Але їх вразило, що сама Пульхерія Олександрівна нічого про це ні тоді, ні згодом не розпитувала. Навпаки, у неї самої виявилася готовою ціла історія про несподіваний від’їзд сина; плачучи, розповідала вона, як він приходив до неї прощатись; при цьому обережно натякала, що тільки їй відомі деякі дуже важливі і таємничі обставини і що в Роді є багато дуже сильних ворогів, отже, йому треба навіть переховуватись. А щодо майбутньої кар’єри його, то вона теж здавалась їй безсумнівною і блискучою, ось тільки зміняться деякі несприятливі обставини; запевняла Разуміхіна, що син її буде згодом навіть людиною державною, бо це доводить його стаття і його блискучий літературний талант. Статтю цю вона читала безперервно, читала іноді навіть уголос, замалим не спала разом із нею, а все-таки, де саме перебуває тепер Родя, майже не розпитувала, хоч навіть те, що з нею помітно уникали заводити про це мову, — тільки це вже могло б збудити її підозріливість. Почали, нарешті, боятись цього дивного мовчання Пульхерії Олександрівни щодо деяких обставин. Вона, наприклад, навіть не скаржилась, що від нього немає листів, тимчасом як раніше, у своєму невеличкому місті, тільки й жила самою надією і самим сподіванням одержати якнайшвидше листа від улюбленого Роді. Остання обставина була надто незрозумілою і дуже непокоїла Дуню; їй спадало на думку, що мати, може, передчуває щось жахливе в долі сина і боїться розпитувати, щоб не почути чогось ще жахливішого. В усякому разі Дуня ясно бачила, що Пульхерія Олександрівна не зовсім у здоровому розумі.
Разів зо два, проте, трапилося, що вона сама так навела мову, що не можна було, відповідаючи їй, не згадати про те, де саме перебуває тепер Родя, коли ж відповіді мимоволі вийшли незадовільними і підозрілими, вона раптом дуже засмутилась, зробилася похмурою і мовчазною, і це тривало досить-таки довго. Дуня побачила, нарешті, що тяжко говорити неправду й вигадувати, і прийшла до остаточного висновку, що краще вже зовсім мовчати; але ставало дедалі ясніше, що сердешна мати підозріває щось жахливе. Дуня пригадала між іншим слова брата, що мати прислухалася до її марення вночі, напередодні того останнього фатального дня, після зустрічі її зі Свидригайловим; чи не почула старенька чогось тоді? Іноді, після кількох днів і навіть тижнів похмурого, тяжкого мовчання і безмовних сліз, хвора якось істерично пожвавлювалась і починала раптом говорити вголос, майже не змовкаючи, про свого сина, про свої надії, про майбутнє… Фантазії її були часом дуже дивні. Її тішили, їй підтакували (вона сама, може, бачила ясно, що їй підтакують і тільки тішать її), а вона все-таки говорила…
Через п’ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок. Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж. Нарешті, настала й година розлуки; Дуня поклялася братові, що ця розлука не навік; Разуміхін теж. У молодій і гарячій голові Разуміхіна твердо усталилася думка в наступні три-чотири роки закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало; оселитись там у тому самому місті, де буде Родя, і… всім разом почати нове життя. Прощаючись, усі плакали. Раскольников у ті останні дні був дуже задумливий, багато розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу спохмурнів. Із Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які залишив їй Свидригайлов, давно вже зібралась і приготувалася рушити за партією арештантів, з якою відправлять і його. Про це ніколи й слова не було мовлено між нею і Раскольниковим; та обоє знали, що це так буде. А коли всі прощалися востаннє, він дивно усміхався, слухаючи палкі запевнення сестри і Разуміхіна про щасливу їх будучину, коли він вийде з каторги, і передрік, що хворобливий стан матері закінчиться незабаром бідою. Він і Соня нарешті вирушили. Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і тихе. А втім, серед запрошених були Порфирій Петрович і Зосимов. Останнім часом Разуміхін мав вигляд людини, яка на щось твердо зважилася. Дуня вірила сліпо, що він виконає всі свої наміри, та й не могла не вірити; в цій людині відчувалася залізна воля. До речі, він почав знову слухати університетські лекції, щоб закінчити курс. Вони обоє раз у раз складали плани майбутнього; обоє твердо розраховували через п’ять років обов’язково переселитись у Сибір. До того ж часу покладалися там на Соню…
Пульхерія Олександрівна з радістю благословила дочку на шлюб з Разуміхіним, але після їх одруження стала наче ще більш зажуреною і занепокоєною. Щоб хоч трохи розрадити її, Разуміхін розповів їй між іншим про того студента і старого його батька і про те, що Родя дістав опіки і навіть хворів, врятувавши від смерті минулого року двох діток. Обидві звістки довели Пульхерію Олександрівну, яка і без того вже майже втрачала розум, до стану надзвичайного захоплення. Вона безперервно говорила про це, заводила мову і на вулиці (хоч Дуня завжди супроводила її). В каретах загального користування, в крамницях, піймавши хоч якого-небудь слухача, починала говорити про свого сина, про його статтю, як він допомагав студентові, дістав опіки на пожежі тощо. Дунечка навіть не знала, як спинити її. Крім небезпеки такого захопленого, хворобливого настрою, вже й те загрожувало бідою, що хтось міг пригадати прізвище Раскольникова з недавньої судової справи і сказати Пульхерії Олександрівні про це. Пульхерія Олександрівна розпиталася навіть, де живе мати двох урятованих на пожежі діток, і збиралася неодмінно піти до неї. Нарешті, неспокій її зріс до крайньої межі. Іноді вона несподівано починала плакати, часто лежала недужа і в гарячці марила. Якось вранці вона заявила прямо, що, за її розрахунками, Родя незабаром має прибути, що вона пам’ятає, як він, прощаючись із нею, сам казав, що точно через дев’ять місяців треба сподіватись його. Заходилася прибирати в квартирі і готуватись до зустрічі, почала опоряджати кімнату, яка йому призначалася (свою власну), чистити меблі, прати і вішати нові занавіски тощо. Дуня стривожилася, але мовчала і навіть допомагала їй готувати кімнату до зустрічі брата. Після тривожного дня, проведеного у вигадуванні все чогось нового й нового, в радісних мріях і сльозах, уночі Пульхерія Олександрівна занедужала і вранці була вже в жару і в маренні. Почалася гарячка. Через два тижні вона померла. В маренні вихоплювались у неї слова, з яких можна було зрозуміти, що вона багато більше підозрювала про тяжку долю сина, ніж навіть припускали.
Раскольников довго не знав про смерть матері, хоч листування з Петербургом установилося, ще скоро він прибув до Сибіру. Ішло воно через Соню, яка акуратно раз на місяць писала в Петербург на ім’я Разуміхіна й акуратно раз на місяць одержувала з Петербурга відповідь. Сонині листи здавалися спочатку Дуні й Разуміхіну якимись сухими, якось не могли їх задовольнити; але потім обоє вони дійшли висновку, що писати краще не можна, бо і з цих листів зрештою складалося все-таки цілком повне і точне уявлення про долю їх безталанного брата. Листи свої Соня наповнювала найзвичайнісінькою буденщиною, дуже простим і неприхованим описом усієї обстановки каторжного життя Раскольникова. Тут не було й слова про свої надії, ні гадань про майбутнє, ні натяку про власні її почуття. Замість спроб хоч щось сказати про його душевний стан і взагалі про внутрішнє його життя наводилися самі факти, тобто власні його слова, докладні відомості про стан його здоров’я, чого він побажав тоді й тоді під час побачення, про що попросив її, що доручив їй тощо. Всі ці відомості оповідалися надзвичайно докладно. Образ нещасного брата нарешті склався сам собою, вималювався точно і ясно; тут не могло бути й помилок, бо ж це все були певні факти.
Але невтішний висновок могли зробити Дуня та її чоловік з цих відомостей, особливо спочатку. Соня раз у раз повідомляла, що він завжди похмурий, мовчазний і навіть майже нітрохи не цікавиться тим, що вона розповідає йому щоразу з їхніх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам угадує правду, сказала йому, нарешті, про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть матері на нього начебто не дуже сильно вплинула, принаймні так здалося їй на перший погляд. Вона повідомляла, між іншим, що хоч він, як видно, дуже заглиблений у самого себе і від усіх мовби замкнувся, — до нового життя свого він поставився дуже прямо і просто; що він ясно розуміє своє становище, не сподівається для себе нічого кращого, не має ніяких легковажних надій (що цілком зрозуміло в його стані) і нічому майже не дивується в новій обстановці, яка оточує його, так мало схожій на будь-що колишнє. Повідомила вона, що здоров’я його задовільне. Він ходить на роботи, від яких не ухиляється і на які не напрошується. До їжі майже байдужий, а їжа ця, крім неділь і свят, така погана, що, нарешті, він охоче взяв від неї, Соні, трохи грошей, щоб пити щодня чай; щодо всього іншого просив її не турбуватись, запевняючи, що всі ці турботи про нього викликають у нього тільки досаду. Далі Соня повідомляла, що живе він у тюрмі разом з усіма, які там казарми всередині, вона не бачила, але гадає, що там тісно, брудно і нездорово; що спить він на нарах, стелячи собі повстину, і що нічого не хоче собі придбати. Але живе він так грубо і бідно зовсім не через те, що поклав це собі наперед, умисно, а так, просто від того, що не виявляє будь-якої зацікавленості у поліпшенні своєї долі. Соня одверто писала, що він, особливо спочатку, не тільки не цікавився її відвідинами, але навіть наче вони викликали в нього незадоволення і він був мовчазний і навіть грубий з нею, але що зрештою ці побачення перейшли у нього в звичку і навіть мало не в потребу, так що він дуже навіть журився, коли вона кілька днів хворіла і не могла навідуватись до нього. Зустрічається ж вона з ним у свята біля тюремних воріт або в кордегардії,[E-04] куди його викликають до неї на кілька хвилин; а в будні — на роботах, куди вона заходить до нього, чи в майстернях або в цегельнях, а то й у сараях на березі Іртиша. Про себе Соня повідомляла, що їй пощастило завести в місті навіть деякі знайомства і заступників; що вона шиє, і через те, що в місті немає порядної кравчихи, то стала в багатьох сім’ях навіть потрібною; не згадувала тільки, що через неї і Раскольников здобув заступництво у начальства, що йому почали полегшувати роботи тощо. Нарешті, прийшла звістка (Дуня навіть помітила деяке особливе хвилювання і тривогу в її останніх листах), що він усіх цурається, що в тюрмі каторжні його не полюбили; що він цілісінькі дні мовчить і стає дуже блідим. Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у шпиталі, в арештантській палаті…
II
Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його: о! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного сну. І що важила для нього їжа — ці пісні щі з тарганами? Студентом бувши, він часто і того не бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї бритої голови і короткої куртки? І перед ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?
Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм зневажливим і грубим поводженням. Та не бритої голови і кайданів він соромився: дуже вже була вражена його гордість; він і захворів через свою уражену гордість. О, який би він був щасливий, коли б сам міг обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, з якогось присуду сліпої долі, і мусить смиритись і упокоритись перед “безглуздям” якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись.
Тривога безпредметна і безцільна тепер, а в майбутньому сама тільки безперервна жертва, якою нічого не здобувалось, — от що чекало його на світі. І яка користь із того, що через вісім років йому буде ще тільки тридцять два роки і можна ще почати життя знову! Навіщо йому жити? Яка мета в тому житті? До чого прагнути? Хіба тільки щоб животіти? Та він же тисячу раз і раніше готовий був віддати своє життя за ідею, за надію, навіть за фантазію. Самого тільки існування завжди було йому мало; він завжди хотів більшого. Може, з огляду на саму тільки силу своїх бажань він і зважив тоді, що він людина, якій дозволено більш, ніж кому іншому.
І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив.
Принаймні він міг би злоститись на свою дурість, як і злостився він колись на огидні й дурні дії, які довели його до тюрми. Але тепер, уже в тюрмі, на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше.
“Та чим же, чим, — думав він, — моя думка була дурнішою за інші думки й теорії, що рояться і стикаються одна з одною у світі, відколи цей світ стоїть? Досить тільки подивитись на все цілком незалежним, широким і вільним від звичайних упереджень поглядом, і тоді, певна річ, моя думка здасться зовсім не такою… страшною. О заперечники і ви, жалюгідні мудреці, чому ви зупиняєтесь на півдорозі!
Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? — говорив він сам собі. — Тим, що він — злодіяння? Що означає слово злодіяння? Совість моя спокійна. Звичайно, я карний злочин скоїв, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й беріть за букву закону мою голову… і годі! Звичайно, в такому разі навіть і багато хто з благодійників людства, що не успадкували владу, а самі її перебрали, мали б накласти головою при перших же своїх кроках. Але ті люди перенесли свої вчинки, і через те вони праві, а я не переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок”.
От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, що не переніс його і признався добровільно.
Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть? Чого він стояв тоді над рікою, а за краще визнав повинитися? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її? Подолав же Свидригайлов, хоч він і боявся смерті?
Він з мукою запитував себе про це і не міг збагнути, що вже й тоді, коли стояв над рікою, може, відчував у собі, у своїх переконаннях глибоку неправду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його, майбутнього воскресения його, майбутнього нового погляду на життя.
Він скоріше припускав тут самий тільки незбагненний тягар інстинкту, якого не міг подолати і через який не мав сили переступити (бо неспроможний до того і нікчемний). Він придивлявся до інших каторжників і дивувався: як і вони всі любили життя, як дорожили ним! Йому здалося, що саме тут, у тюрмі, всі ще більше люблять життя і цінують його, ще більш дорожать ним, ніж на волі. А яких же страшних мук і знущання зазнали деякі з них, особливо бродяги! Невже так багато може важити для них один якийсь промінь сонця, дрімучий ліс або струмок холодної води десь у далекій хащі, на який натрапив колись, може, позаторік, і про зустріч з яким бродяга мріє як про побачення з коханкою, бачить його уві сні, зелену травицю навколо, співучу пташку десь у кущі? Що більше він придивлявся, то більше бачив у них незрозумілого.
В тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись. Але зрештою багато що почало дивувати його, і він якось мимоволі почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільш почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз’єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні. В тюрмі були також заслані поляки, політичні в’язні. Ті просто вважали всіх цих людей за темних хлопів і згорда зневажали їх, але Раскольников не міг бути такої думки: він ясно бачив, що всі ці темні хлопи багато в чому розумніші за отих гордих поляків. Були тут і росіяни, які теж занадто зневажали цих людей, — один колишній офіцер і два семінаристи; Раскольников ясно бачив і їхню помилку.
А його самого не любили й уникали всі. Його навіть почали кінець кінцем ненавидіти — чому? Він не знав того. Зневажали його, сміялись із нього, глузували з його злочину ті, хто був багато більшим злочинцем, ніж він.
— Ти з панів! — говорили йому. — Чи ж тобі було до сокири братись; не панська то зовсім справа.
На другому тижні Великого посту настала його черга говіти разом з усією казармою. Він ходив до церкви молитись разом з іншими. Чомусь, він і сам не знав через що, — виникла якось сварка; всі гуртом, розлючені, напустилися на нього.
— Ти безбожник! Ти в Бога не віруєш! — кричали йому. — Вбити тебе треба.
Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, але вони хотіли вбити його як безвірника; він мовчав і не заперечував. Якийсь каторжник кинувся на нього, зовсім не тямлячи себе; Раскольников чекав його спокійно і мовчки; брови його не поворухнулися, жодна риса його обличчя не здригнулася. Конвойний устиг вчасно стати між ним і вбивцею — інакше б пролилася кров.
Нерозв’язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла вона на всіх в’язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними і Сонею зав’язалися більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні і носила на пошту, їхні родичі і родички, приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в’язнів, у Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їх і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона з’являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи, — всі скидали шапки, всі віталися: “Серденько, Софіє Семенівно, ненько ти наша, ніжна, жаліслива! ” — говорили грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй услід, як вона йде, і хвалили її, хвалили її навіть за те, що вона така маленька, та вже й не знали, за що ще похвалити. До неї навіть ходили лікуватись.
Він пролежав у лікарні весь кінець посту і великодній тиждень. Уже одужуючи, він пригадав свої сни, коли ще лежав у гарячці і в маренні. Йому часто тоді привиджувалося, що весь світ приречений у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці, яка насувається з глибин Азії на Європу. Всі неминуче мають загинути, крім деяких, дуже не багатьох обранців. З’явилися якісь не знані досі трихіни, істоти мікроскопічні,[E-05] що вселялися в тіла людей. Але ці істоти були духи, наділені розумом і волею. Люди, які прийняли їх у себе, одразу ж робилися біснуватими і божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними і непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачувати, а кого виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали і пожирали один одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен висував свої думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди збиралися гуртом, погоджувались всі на чомусь, присягались уникати розбрату, та одразу ж і починали щось зовсім інше, ніж те, на що вони самі оце пристали, починали звинувачувати один одного, билися і різались. Почались пожежі, почався голод. Всі і все гинуло. Моровиця ширилась і посувалася далі й далі. Врятуватись в усьому світі могли лише кілька чоловік, це були чисті й обрані, призначені почати новий рід людський і нове життя, оновити й очистити землю, але ніхто й ніде не бачив цих людей, ніхто не чув їх слова й голосу.
Раскольникова мучило те, що це нісенітне марення так сумно і так тяжко зринає раз у раз у його пам’яті, що так довго не полишає його враження від цих гарячкових думок. Почався вже другий тиждень після Великодня; стояли теплі, ясні, весняні дні; в арештантській палаті розчинили вікна (заґратовані, коло яких ходив вартовий). Соня за весь час його хвороби могла тільки два рази навідати його в палаті; щоразу треба було клопотатись про дозвіл, а це було нелегко. Але вона часто приходила у двір шпиталю, до вікон, здебільшого надвечір, іноді навіть так тільки, щоб постояти там якусь часинку і хоч здалека подивитись на вікна палати. Якось надвечір Раскольников, що вже майже зовсім одужав, заснув; прокинувшись, він випадково підійшов до вікна і раптом побачив віддалік, біля воріт шпиталю, Соню. Вона стояла і начебто чогось чекала. Щось немовби пронизало в ту мить його серце: він здригнувся і швидше відійшов од вікна. На другий день Соня не прийшла, на третій теж; він відчув, що чекає її і непокоїться. Нарешті його виписали. Повернувшись у тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить.
Звістка ця його дуже стривожила, він посилав розпитатись про неї. І незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. Дізнавшись у свою чергу, що він за нею так тужить і побивається, Соня надіслала йому записку, олівцем, у якій повідомляла, що їй уже легше, що в неї звичайна, незначна простуда і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав цю записку, серце йому дуже й боляче колотилося.
День знову був ясний і теплий. Рано-вранці, годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь інструментом; другий почав колоти дрова і кидати в піч. Раскольников вийшов із сараю до самого берега, сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди.[E-06] Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей; думка його переходила в мрії, в споглядання; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і мучила.
Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. Було ще дуже рано, холод ще не спав. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, схудло, зблідло й змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою, несміливо простягла йому руку.
Вона завжди простягала йому руку несміливо, іноді навіть і не давала зовсім, мовби побоюючись, що він відштовхне її. Він завжди начебто з огидою брав її руку, завжди наче з досадою зустрічав її, часом затято мовчав, коли вона приходила. Траплялося, що вона боялась його і поверталася в глибокій скорботі. Але тепер їх руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся.
Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що прийшла, нарешті, ця хвилина…
Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх очах. Вони обоє були бліді й виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя. Їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого.
Вони вирішили чекати й терпіти. Їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона — та вона ж і жила самим тільки його життям!
Увечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідали йому лагідно. Він згадав тепер це, але ж воно так і повинно було бути: хіба не повинно тепер усе змінитись?
Він думав про неї. Він згадав, як весь час терзав її і краяв їй серце; згадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер оці спогади: він знав, якою безмірною любов’ю спокутує тепер усі її страждання.
Та й що таке ці всі, всі муки минулого! Все, навіть злочин його, навіть вирок і ув’язнення здавалися йому тепер, у першому пориві, чимсь далеким, дивним, що мовби навіть і не з ним трапилось. А втім, він не міг того вечора довго і весь час про щось думати, зосередитись на чомусь; та він нічого б і не розв’язав тепер свідомо; він тільки відчував. Замість діалектики настало життя, а у свідомості мало виникнути щось зовсім інше.
Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря. В перші дні каторги він думав, що вона замучить його релігією, говоритиме з ним про Євангеліє і нав’язуватиме йому книги. Але, на великий його подив, вона й разу не заговорила про це, й разу навіть не запропонувала йому Євангелія. Він сам попросив його у неї незадовго до того, як захворів, і вона мовчки принесла йому книгу. Та він досі її не розкривав.
Він не розкрив її і тепер, але одна думка промайнула в нього: “Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення, принаймні…”
Вона теж весь той день була схвильована, а вночі навіть знову захворіла. Але вона була така щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки сім років! На початку свого щастя, іноді, вони обидва ладні були дивитись на ці сім років як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом…
Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім невідомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді, — а цю розповідь нашу закінчено.
