Шарлотта Бронте “Вільєтт” читати скорочено

Вільєтт (укр. Містечко, англ. Villette) — роман Шарлотти Бронте 1853 року.

Шарлотта Бронте “Вільєтт” скорочено

Люсі Сноу рано втратила батьків. Її дитинство не було безхмарним, проте час від часу дівчинка знаходила прихисток у домі хрещеної матері, місіс Бреттон, доброї вдови, яка ставилася до неї з прихильністю. У господині був син Джон. Хлопець майже не звертав уваги на Люсі, адже вважав її звичайною, нічим не примітною дівчинкою. Одного дня до їхнього дому привезли маленьку Поллі Хоум. Їй виповнилося лише шість років. Після смерті дружини батько дівчинки тяжко переживав утрату й збирався виїхати за межі Англії. Попри значну різницю у віці, між Поллі та Джоном швидко виникла щира прихильність. Їхня дитяча дружба була сповнена ніжності й турботи.

Минуло вісім років. Люсі тим часом працювала в домі літньої жінки, а колишні зв’язки з родиною Бреттонів давно перервалися. Коли її господиня померла, дівчина втратила роботу й залишилася без засобів до існування. Перспектива провести все життя в одноманітних обставинах лякала її більше, ніж невідомість. Люсі вирішила спробувати щастя за кордоном. Вона чула, що англійки без багатства й впливових родичів можуть знайти роботу на континенті. Недовго пробувши в Лондоні, дівчина вирушила до Європи.

Під час морської подорожі Люсі познайомилася з Джиневрою Феншоу — молодою англійкою, яка мала жвавий характер, любила привертати увагу й часто прикрашала свою мову французькими висловами. Кілька років вона провела в закордонних пансіонах, а тепер прямувала до навчального закладу мадам Бек у Віллетті, столиці вигаданого королівства Лабаскур. Її освіту оплачував заможний дядько й хрещений батько, мосьє де Бассомп’єр. Люсі також збиралася до цього міста, сподіваючись знайти там роботу.

Прибувши до Віллетта, дівчина опинилася сам на сам із незнайомим містом. Вона не знала, де шукати житло й до кого звернутися по допомогу. Блукаючи вулицями, Люсі випадково натрапила на пансіон мадам Бек. Вирішивши, що це її єдиний шанс не залишитися просто неба, вона попросила дозволу переночувати й водночас поцікавилася, чи немає для неї роботи.

Мадам Бек виявила прихильність до гості. Вона захоплювалася англійською мовою та звичаями, хоча з недовірою ставилася до протестантської віри. Дізнавшись, що Люсі освічена й відповідальна, господиня запропонувала їй доглядати за дітьми. Так дівчина отримала перший прихисток у чужій країні.

Спочатку мадам Бек здавалася привітною, уважною та доброзичливою. Проте невдовзі Люсі помітила, що за зовнішньою люб’язністю ховається прагнення контролювати кожного мешканця пансіону. Господиня цікавилася чужими справами, стежила за поведінкою працівників і намагалася знати все, що відбувалося під її дахом. Одного разу, поки Люсі спала, вона нишком оглянула її особисті речі й навіть подбала про те, щоб мати можливість відчиняти її скриньку. У цьому закладі панували суворий порядок і прихований нагляд. Мадам Бек уміла викликати довіру, але не терпіла, коли хтось намагався зберегти незалежність.

Згодом Люсі запропонували викладати англійську мову. Вона охоче взялася до справи й невдовзі довела, що має неабиякі здібності до викладання. Робота давала їй змогу самостійно заробляти на життя та відчувати, що вона не цілком залежить від чужої волі.

Серед учителів пансіону особливо вирізнявся мосьє Поль Еманюель, кузен мадам Бек, який викладав літературу. Він був невисоким, запальним і надзвичайно вимогливим. Його різкі зауваження часто ображали людей, а запальність створювала навколо нього атмосферу постійного напруження. Однак за непростим характером ховалися гострий розум, ґрунтовні знання та здатність до щирого співчуття. Поль не був байдужим до чужих переживань, хоча й не завжди вмів виявляти доброту делікатно.

Невдовзі до пансіону почав навідуватися молодий англійський лікар, якого всі називали містером Джоном. Його вихованість, спокійні манери й шляхетність справили на Люсі приємне враження. Дівчина охоче спілкувалася з ним і поступово відчула до нього особливу симпатію. Здавалося, і мадам Бек мала власні плани щодо лікаря, сподіваючись привернути його увагу.

Проте незабаром стало зрозуміло, що думки Джона зайняті іншою жінкою. Він був закоханий у Джиневру Феншоу — ту саму легковажну красуню, з якою Люсі познайомилася під час подорожі.

Джиневра знала про свою привабливість і звикла користуватися нею. Вона мріяла про заможне життя, а найкращим способом здійснити свої бажання вважала шлюб із багатим чоловіком, бажано аристократом. Тому залицяння доктора Джона не викликали в неї особливого захоплення: на її думку, він був лише представником заможного, але недостатньо високого за становищем міщанства.

Набагато більше її цікавив полковник де Амаль — блискучий світський чоловік, який умів справляти враження, але не вирізнявся ані глибиною думок, ані сталістю характеру. Люсі намагалася відкрити подрузі очі на справжню сутність її залицяльника. Вона пояснювала, що за зовнішньою вишуканістю полковника немає тієї шляхетності, яку Джиневра мала б цінувати. Натомість доктор Джон, щирий і порядний, заслуговував на значно краще ставлення. Проте марнославна дівчина не бажала прислухатися до порад.

На честь іменин мадам Бек у пансіоні влаштували святкову виставу. Постановкою керував мосьє Поль, який вирішив залучити до неї Люсі. Дівчина не прагнула виступати перед публікою, однак учитель наполіг на її участі. Їй дісталася чоловіча роль світського кавалера, який змагається з іншим персонажем за прихильність оточення. Спочатку Люсі почувалася незручно, проте під час виступу зуміла подолати хвилювання й зіграла настільки переконливо, що здивувала навіть тих, хто сумнівався в її здібностях.

Коли настали канікули, пансіон спорожнів. Учні роз’їхалися, викладачі залишили заклад, а Люсі знову опинилася в самотності. Без щоденної праці та звичного шуму її кімната здавалася ще порожнішою, а думки ставали дедалі похмурішими. Тривале душевне виснаження зрештою призвело до тяжкої гарячки.

Коли стан трохи поліпшився, Люсі змогла підвестися й вийти на вулицю. Вона блукала Віллеттом без певної мети, не знаючи, куди податися й чим зарадити своєму горю. Зрештою дівчина зайшла до церкви. Там її охопило сильне бажання розповісти комусь про свої страждання, хоча за віросповіданням вона була протестанткою. Люсі звернулася до священника й відкрила йому душу. Він уважно вислухав її, але розмова не принесла очікуваного полегшення.

Подальші події залишилися в пам’яті дівчини уривчастими й нечіткими. Вона не могла пригадати, як вийшла з церкви та куди попрямувала. Отямилася Люсі вже в чужому ліжку, у будинку, де поступово почала впізнавати знайомі з дитинства речі. Це була оселя місіс Бреттон, яку називали «Терасою».

Поруч перебували люди, з якими колись минали її дитячі роки. Люсі побачила місіс Бреттон і її сина Джона. Спершу вона не могла повірити, що молодий лікар і той хлопець, якого вона знала колись, — одна й та сама людина. З’ясувалося, що саме Джон знайшов її непритомною біля церковних сходів і приніс додому.

Для Люсі ця зустріч стала несподіваним поверненням до минулого. Після тривалого періоду самотності вона знову відчула тепло людської присутності, турботу й безпеку. Кілька тижнів дівчина провела в домі Бреттонів, відновлюючи сили та насолоджуючись спілкуванням із давніми знайомими.

Вона й далі намагалася переконати Джона, що його захоплення Джиневрою приречене на розчарування. Однак лікар не сприймав її застережень серйозно. Йому було важко повірити, що чарівна молода жінка, яка так уміло поводилася в товаристві, могла виявитися поверховою та бездушною.

Лише одного разу Джон побачив те, чого раніше не помічав. Під час концерту Джиневра та її подруги почали глузувати з місіс Бреттон. Спостерігаючи за їхньою поведінкою, лікар зрозумів, наскільки несправедливими й пихатими можуть бути люди, які вважають себе вищими за інших. Його захоплення Джиневрою почало згасати.

Зрештою Люсі довелося повернутися до пансіону. Перед від’їздом Джон пообіцяв підтримувати з нею зв’язок і виконав обіцянку. Його листи не містили палких освідчень, проте в них відчувалися щира прихильність, турбота й бажання залишатися частиною її життя.

Через кілька тижнів Люсі знову вирушила на концерт разом із Джоном і його матір’ю. Несподівано в залі здійнявся галас: хтось повідомив про пожежу. Натовп охопила паніка, люди кинулися до виходів, і в тисняві багато хто опинився в небезпеці.

Джон допоміг вибратися молодій жінці, яку потік людей відділив від її супутника. Нею виявилася Поллі Хоум, яка відтоді значно змінилася. Тепер вона була графинею де Бассомп’єр. Її батько успадкував титул і значне багатство від французького родича, тож Поллі стала представницею вищого світу.

Несподівана зустріч відродила почуття, що колись поєднували Джона й Поллі. Те, що починалося в дитинстві як ніжна прихильність, із роками перетворилося на глибоке кохання. Невдовзі вони одружилися. Їхнє спільне життя складалося щасливо, спокійно й гармонійно. Здавалося, доля винагородила їх за довгу розлуку, подарувавши можливість здійснити давню мрію.

Проте Люсі Сноу не могла розраховувати на таке просте щастя. Її власне життя розвивалося зовсім інакше.

Тим часом стосунки Люсі з мосьє Полем Еманюелем поступово змінювалися. Спочатку їхнє спілкування супроводжувалося суперечками, взаємним роздратуванням і постійними зауваженнями. Поль здавався їй надто владним і прискіпливим, а Люсі не бажала миритися з його спробами керувати кожним її кроком.

Однак з часом за зовнішньою суворістю вчителя вона почала розпізнавати інші риси. Поль був вимогливим не лише до оточення, а й до самого себе. Він умів цінувати чесність, працьовитість і незалежність думки. Поступово між ними виникло взаєморозуміння, а суперечки перетворилися на відверті розмови. Люсі відкрила для себе чуйність і благородство чоловіка, а він навчився поважати її самостійність.

Їхня дружба міцніла, і згодом обоє зрозуміли, що їх поєднує значно більше, ніж спільна робота та інтелектуальна близькість. У серцях зародилося кохання, яке стало для Люсі джерелом надії на майбутнє.

Проте їхні почуття викликали невдоволення людей, які мали власні плани щодо Поля. Мадам Бек сподівалася сама пов’язати з ним свою долю й тепер сприймала Люсі як суперницю. Не схвалювали можливого шлюбу й деякі родичі та знайомі Поля. На їхню думку, добропорядний католик не повинен одружуватися з протестанткою. Вони були готові вдатися до хитрощів, аби не допустити цього союзу.

Важливу роль у їхніх планах відіграв священник отець Силас, до якого Люсі колись звернулася по духовну підтримку. Він розповів їй про давню трагедію в житті мосьє Поля.

Колись Поль кохав Жюстін-Марі, дочку багатого банкіра. Молоді люди прагнули одружитися, але на їхньому шляху постали родинні обставини. Батько Поля зазнав фінансового краху через сумнівні оборудки, і сім’я дівчини рішуче виступила проти шлюбу. Жюстін-Марі змусили відмовитися від коханого й піти до монастиря. Там вона невдовзі померла.

Втрата коханої назавжди змінила Поля. Він не зміг змиритися з пережитим і дав обітницю безшлюбності. Коли згодом і батько Жюстін-Марі втратив своє багатство, Поль вирішив допомагати людям, які опинилися в скруті, навіть якщо колись вони мимоволі стали причиною його нещастя. Значну частину зароблених грошей він віддавав на їхнє утримання, сам жив скромно й обходився без прислуги.

Ця історія відкрила Люсі справжню глибину характеру Поля. За його запальністю ховалися відданість, самопожертва й здатність любити всупереч обставинам. Дівчина зрозуміла, що перед нею людина, яка пережила тяжке випробування, але не втратила моральної сили. Однак почуття Люсі не змінилися: вона не збиралася відмовлятися від кохання лише через чужі упередження та давні родинні трагедії.

Коли противники їхнього союзу усвідомили, що не можуть переконати Поля відмовитися від Люсі, вони вдалися до іншого способу розлучити закоханих. Знаючи про його доброту й готовність допомагати іншим, вони запропонували йому вирушити до Вест-Індії. Там він мав протягом трьох років управляти землями, що належали родичам покійної Жюстін-Марі.

Отець Силас також наполегливо радив Полю погодитися на цю поїздку. Врешті чоловік вирішив прийняти пропозицію, хоча розумів, наскільки важким буде тривале розставання з Люсі.

Перед від’їздом вони домовилися, що через три роки одружаться. Для обох ця обіцянка стала опорою, яка допомагала дивитися в майбутнє з надією. Поль хотів, щоб кохана мала незалежність і не залежала від примх чужих людей. Тому він подбав про її майбутнє: за допомогою заможних знайомих орендував будинок і облаштував у ньому школу.

Завдяки цьому Люсі змогла залишити пансіон мадам Бек і розпочати власну справу. Відтепер вона сама відповідала за свою працю, заробіток і майбутнє. Школа поступово розвивалася, а її господиня здобувала дедалі більше впевненості у власних силах.

Розлука з Полем була болісною, проте закохані не втрачали зв’язку. Вони регулярно листувалися, ділилися новинами й підтримували одне одного словами. Люсі багато працювала, намагаючись не дозволяти самотності заволодіти її думками. Згодом школа стала успішною й почала приносити стабільний прибуток.

Минуло три роки. Люсі з нетерпінням чекала осені, коли Поль мав повернутися. Вона вірила, що після тривалих випробувань нарешті настане час спільного життя, про яке вони мріяли.

Та доля знову поставила її перед невідомістю. Протягом семи днів над Атлантичним океаном лютував страшний шторм. Буря знищувала кораблі, що опинялися на її шляху, і приносила звістки про нові втрати. Люсі не знала, чи дістався Поль місця призначення, чи вцілів під час небезпечної подорожі та чи зможе повернутися додому.

Усі її надії на довгоочікуване щастя опинилися під загрозою. Майбутнє залишалося невизначеним, а доля коханого чоловіка — невідомою.