«Злочин і кара» читати. Федір Достоєвський

Дунечка не відповіла; вона вже все вирішила раніше і тепер чекала тільки вечора.

— То як же ти вирішуєш, Родю? — спитала Пульхерія Олександрівна, ще більш, ніж до того, занепокоєна його раптовим, новим, діловим тоном мови.

— Що саме “вирішуєш”?

— Та он же Петро Петрович пише, щоб тебе не було в нас увечері і що він відкланяється… коли ти прийдеш. То як же ти… вчиниш?

— Це вже, звичайно, не мені вирішувати, а, по-перше, вам, коли така вимога Петра Петровича вас не ображає, а по-друге, — Дуні, коли вона теж не ображається. А я зроблю, як вам краще, — додав він сухо.

— Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна, — поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.

— Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні, — сказала Дунечка, — прийдеш?

— Прийду.

— Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, — звернулася вона до Разуміхіна. — Мамо, я їх теж запрошую.

— І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили, — додала Пульхерія Олександрівна, — так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити… Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!

IV

У цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко оглядаючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з подивом і цікавістю. Раскольников спочатку не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам’яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималася вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.

— А… це ви?.. — сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.

Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю “певної професії”. Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: “певної професії”. Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її. Коли ж вона зробила зляканий рух, щоб утекти, — в ньому щось неначе перевернулося.

— Я вас зовсім не ждав, — заквапився він, спиняючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. Ви, певно, від Катерини Іванівни. Стривайте, не сюди, отут сядьте…

Коли увійшла Соня, Разуміхін, що сидів на одному з трьох стільців Раскольникова, коло самих дверей, підвівся, щоб дати їй увійти. Спочатку Раскольников показав їй місце в кутку дивана, де сидів Зосимов, але, зміркувавши, що цей диван — занадто фамільярне місце і править йому за ліжко, поспішив указати їй на стілець Разуміхіна.

— А ти сідай тут, — сказав він Разуміхіну, садовлячи його в куток, де сидів Зосимов.

Соня сіла, мало не трусячись від страху, і боязко подивилася на обох дам. Видно було, що вона й сама не розуміла, як могла вона сісти з ними поруч. Зміркувавши це, вона так злякалась, що враз підвелася знову і, вкрай збентежена, звернулася до Раскольникова.

— Я… я… зайшла на хвилинку, пробачте, що вас потурбувала, — заговорила вона, затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а їй послати було нікого… А Катерина Іванівна веліла дуже вас просити, щоб ви прийшли завтра на похоронну відправу, вранці… на обідню… на Митрофаніївському,[3-10] а потім у нас… у неї… пом’янути… Честь їй зробити… Вона веліла просити.

Соня затнулась і змовкла.

— Постараюся неодмінно… неодмінно, — відповів Раскольников, теж підвівшись і теж затинаючись і не договорюючи… — Будь ласка, сідайте, — сказав він раптом, — мені треба з вами поговорити. Прошу, — ви, може, поспішаєте, — зробіть ласку, подаруйте мені хвилини зо дві.

І він підсунув їй стілець. Соня знову сіла і знову боязко, розгублено, швидко глянула на обох дам і раптом опустила очі.

Бліде обличчя Раскольникова зашарілося, його неначе всього пересмикнуло; очі блиснули.

— Мамо, — сказав він твердо і наполегливо, — це Софія Семенівна Мармеладова, дочка того самого нещасного пана Мармеладова, якого вчора на моїх очах потоптали коні і про якого я вже вам казав…

Пульхерія Олександрівна глянула на Соню і злегка примружилася. Незважаючи на все своє збентеження під настійливим і визивним поглядом Роді, вона ніяк не могла відмовити собі в цій приємності. Дунечка серйозно, пильно втупилася просто в обличчя сердешній дівчині і здивовано її розглядала. Соня, почувши рекомендацію, підвела була очі знову, але зніяковіла ще більше, ніж до того.

— Я хотів вас спитати, — звернувся до неї хутчій Раскольников, — як це у вас сьогодні влаштувалося? Не турбували вас часом?., наприклад, з поліції.

— Н-ні, все обійшлося… Адже дуже добре видно, через що сталася смерть; не турбували; тільки от жильці сердяться.

— Чого?

— Що тіло довго стоїть… адже жарко тепер, дух… так що сьогодні, перед вечернею, на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна спочатку не хотіла, а тепер і сама бачить, що не можна…

— Так сьогодні?

— Вона просить вас зробити нам честь на похоронній відправі в церкві завтра бути, а потім уже до неї завітати, на поминки.

— Вона поминки справляє?

— Атож, закуску; вона веліла дуже вам дякувати, що ви вчора допомогли нам… без вас зовсім ні за що було б поховати. — І губи й підборіддя її раптом затремтіли, але вона скріпилася і здержалась, хутчій опустивши очі знову вниз.

Під час розмови Раскольников пильно розглядав її. Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко, трохи неправильне, якесь гостреньке, з гостреньким маленьким носиком і підборіддям. Її навіть не можна було назвати й гарненькою, але ж голубі очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювались, обличчя її ставало таким добрим і простодушним, що людей мимоволі вабило до неї. В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того і ще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною, і це іноді навіть смішно виявлялося в деяких її рухах.

— Та невже Катерина Іванівна могла обійтися такою малою сумою, навіть ще закуску ставити має намір?.. — спитав Раскольников, вперто продовжуючи розмову.

— Труна ж проста буде… і все буде просто, так що недорого… ми вчора з Катериною Іванівною все розрахували, так що й залишиться, щоб пом’янути… а Катерині Іванівні дуже хочеться, щоб так було. Адже не можна… їй розрада… вона така, ви ж знаєте…

— Розумію, розумію… звичайно… Що це ви мою кімнату розглядаєте? Он і матуся говорить теж, що на домовину схожа.

— Ви нам усе вчора віддали! — сказала раптом у відповідь Сонечка якимсь сильним і швидким шепотом, зненацька знову низько опускаючи голову. Губи й підборіддя її знову затремтіли. Її давно вже дуже вразила бідна обстановка комірчини Раскольникова, і тепер слова ці раптом вихопились самі собою. Запанувала мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилась на Соню.

— Родю, — сказала вона, встаючи, — ми, звичайно, обідаємо разом. Дунечко, ходім… А ти б, Родю, пішов погуляти трохи, а потім відпочив би, полежав, а тоді й приходь швидше. А то ми тебе стомили, боюсь я…

— Аякже, прийду, — відповів він, підводячись і заквапившись… — У мене одначе справа…

— Та невже ж ви й обідати будете нарізно? — закричав Разуміхін, з подивом дивлячись на Раскольникова, — що це ти?

— Аякже, прийду, звичайно, звичайно… А ти залишись на якийсь час. Адже він вам зараз не потрібний, мамо? Чи я, може, відбираю його?

— О, ні, ні! А ви, Дмитре Прокоповичу, прийдете обідати, будете такі ласкаві?

— Прошу вас, приходьте, — додала Дуня.

Разуміхін уклонився і весь засяяв. На мить усі якось дивно раптом зніяковіли.

— Прощай, Родю, тобто до побачення; не люблю говорити “прощай”. Прощай, Насте… ой, знову “прощай” сказала!..

Пульхерія Олександрівна хотіла було й Сонечці вклонитись, та це якось у неї не вийшло, і, заквапившись, вона вийшла з кімнати.

Але Євдокія Романівна неначе чекала черги і, йдучи слідом за матір’ю мимо Соні, вклонилася їй уважливим, ввічливим і повним поклоном. Сонечка збентежилась, вклонилася якось поквапливо і злякано, і якесь навіть болісне відчуття відбилося на її обличчі, наче ввічливість і увага Євдокії Романівни були їй тяжкі.

— Дуню, прощай же! — гукнув Раскольников уже в сіни, — дай же руку!

— Та я ж подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво й ніяково обертаючись до нього.

— Ну то що, ще дай!

І він міцно потиснув її пальчики. Дунечка усміхнулась до нього, зашарілася, швидше вирвала свою руку і пішла за матір’ю, теж чомусь зовсім щаслива.

— Ну от і славно! — сказав він Соні, повертаючись до себе і ясно подивившись на неї, — упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Правда? Адже правда?

Соня з подивом позирала на зненацька просвітліле його обличчя; він якийсь час мовчки й пильно до неї придивлявся, вся розповідь про неї її небіжчика-батька раптом зринула в цю мить у його пам’яті…

— Господи, Дунечко! — заговорила зразу ж Пульхерія Олександрівна, коли вийшли на вулицю, — тепер сама неначе рада, що ми пішли; легше якось. Ну, чи ж думала я вчора, у вагоні, що навіть із цього радітиму!

— Кажу ж вам, мамо, він ще дуже хворий. Невже ви не бачите? Може, в тривозі про нас і здоров’я підірвав. Треба бути вибачливим і багато, багато що можна простити…

— А от ти не була вибачлива! — гаряче й ревниво перебила одразу ж Пульхерія Олександрівна. — Знаєш, Дуню, дивилася я на вас обох, викапаний ти його портрет, і не стільки обличчям, скільки душею: обоє ви меланхоліки, обоє похмурі й запальні, обоє горді й обоє великодушні… Я не вірю, щоб він був егоїстом, Дунечко. Правда ж?.. А як згадаю, що в нас ввечері сьогодні буде, так серце й замре!

— Не турбуйтесь, мамо, буде те, що має бути.

— Дунечко! Та подумай тільки, в якому ми тепер становищі! Ну що, коли Петро Петрович відмовиться? — необережно прохопилася зненацька сердешна Пульхерія Олександрівна.

— То чого ж він буде вартий після того! — різко й презирливо відповіла Дунечка.

— Це ми добре зробили, що тепер пішли звідти, — заквапилась, перебиваючи, Пульхерія Олександрівна, — він кудись у справах поспішав; хай пройдеться, хоч повітрям подихає… страх як у нього душно… а де тут повітрям тим дихати? Тут і на вулицях, мов у кімнатах без кватирок. Господи, що за місто!.. Обережно, уступися з дороги, задавлять, несуть щось! Адже це фортепіано пронесли, дивись… штовхаються як… Цієї дівиці я теж дуже боюся…

— Якої дівиці, мамо?

— Та отієї, Софії ж Семенівни, що оце зараз була.

— Чого ж?

— Передчуття в мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як увійшла вона, я ту ж мить і подумала, що саме отут головне й криється…

— Зовсім нічого не криється! — з досадою вигукнула Дуня. — І які ви з вашими передчуттями, мамо! Він тільки від учорашнього дня з нею знайомий, і тепер, коли ввійшла, не впізнав.

— Ну, от побачиш!.. Непокоїть вона мене, от побачиш, побачиш! І так я злякалася: дивиться вона на мене, дивиться, очі такі, що я насилу на стільці всиділа, пам’ятаєш, як рекомендувати почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам рекомендує, та ще тобі! Виходить, вона йому дорога!

— Мало що там пише! Про нас теж говорили, та й писали, хіба забули? А я певна, що вона… прекрасна і що все це — дурниця.

— Пошли їй Боже!

— А Петро Петрович негідний наклепник, — раптом відрізала Дунечка.

Пульхерія Олександрівна аж знітилась. Розмова урвалася.

— От що, от яка в мене до тебе справа… — сказав Раскольников, відводячи Разуміхіна до вікна.

— То я скажу Катерині Іванівні, що ви прийдете… — заспішила Соня, підводячись, щоб піти.

— Зараз, Софіє Семенівно, у нас немає секретів, ви не заважаєте… Я б хотів вам ще два слова сказати… От що, — звернувся він зненацька, не закінчивши, наче обірвав, до Разуміхіна. — Адже ти знаєш цього… Як його!.. Порфирія Петровича?

— Ще б пак! Родич. А що таке? — додав той з якимсь напливом цікавості.

— Адже він тепер цю справу… ну, от, про це вбивство… та вчора ж ви говорили… веде?

— Еге ж… а що? — Разуміхін раптом вирячив очі.

— Він заставників розшукував, а там у мене теж застави є, так, дріб’язок, проте сестрин перстеник, який вона мені на спомин подарувала, коли я сюди їхав, та батьків срібний годинник. Усе карбованців п’ять-шість коштує, але мені дороге, пам’ять. То що мені тепер робити? Не хочу я, щоб речі пропали, особливо годинник. Я просто потерпав, чекаючи, що мати захоче подивитись на нього, коли про Дунеччин годинник заговорили. Єдина річ, яка після батька збереглася. Вона занедужає, коли він пропаде! Жінки! То що ж робити, навчи! Знаю, що треба б у часть заявити.[3-11] А чи не краще самому Порфирію, га? Як ти гадаєш? Щоб справу швидше уладнати. Побачиш, ще до обіду мама спитає!

— Зовсім не в часть, а неодмінно до Порфирія! — вигукнув з якимось дивним хвилюванням Разуміхін. — Ну який же я радий! Та чого там, ходімо зараз, тут же два кроки, напевно, застанемо!

— Про мене… ходім…

— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде радий з тобою познайомитись! Я багато говорив йому про тебе, в різний час… І вчора говорив. Ходім!.. То ти знав стару? Он воно що! Пре-чу-до-во все це обернулося!.. Ага… Софіє Іванівно…

— Софія Семенівна, — поправив Раскольников. — Софіє Семенівно, це приятель мій, Разуміхін, і людина він хороша…

— Якщо вам тепер треба йти… — почала Соня, зовсім і не глянувши на Разуміхіна і через те ще більше збентежившись.

— І ходімо! — вирішив Раскольников, — я до вас зайду сьогодні ж, Софіє Семенівно, скажіть мені тільки, де ви живете?

Він не те що збивався, а так, неначе поспішав і уникав її поглядів. Соня дала свою адресу і при цьому почервоніла. Всі разом вийшли.

— Не замикаєш хіба? — спитав Разуміхін, ідучи сходами слідом за ними.

— Ніколи!.. А втім, от уже два роки хочу все замок купити, — додав Раскольников недбало. — Правда, щасливі люди, кому замикати нічого? — сміючись звернувся він до Соні.

На вулиці стали на воротях.

— Вам направо, Софіє Семенівно? До речі: як ви мене відшукали? — спитав він, немовби бажаючи сказати їй щось зовсім інше. Йому все хотілося дивитись в її тихі, ясні очі, і якось не вдавалося.

— Та ви ж Поленьці вчора адресу сказали.

— Поля? Ага… Поленька! Ця… маленька… це ваша сестра? То я їй адресу дав?

— Та хіба ви забули?

— Ні… пам’ятаю…

— А я про вас ще від небіжчика чула… Тільки не знала тоді ще вашого прізвища, та й сам він не знав… А тепер прийшла… Ось узнала вчора ваше прізвище… то й спитала сьогодні: де тут пан Раскольников живе?.. І не знала, що ви теж у жильців наймаєте… Прощайте… Я Катерині Іванівні…

Вона була дуже рада, що нарешті пішла від них; ішла опустивши голову, поспішаючи, щоб швидше зникнути їм з очей, щоб якнайшвидше пройти ці двадцять кроків, поки заверне направо у вулицю й лишиться, нарешті, сама, і там, йдучи квапливо, ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, думати, згадувати, обмірковувати кожне сказане слово, кожну обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ, невиразний і загадковий, зійшов у її душу. Вона згадала раптом, що Раскольников сам хотів зайти до неї сьогодні, може, ще й вранці, може, зараз!

“Коли б тільки не сьогодні, ой, тільки б не сьогодні! — бурмотіла вона із завмираючим серцем, неначе когось благаючи, мов злякана дитина. — Господи! До мене… в цю кімнату… він побачить… о Господи!”

І, звичайно, вона не могла помітити в цю хвилину якогось незнайомого їй добродія, що пильно стежив за нею, йдучи назирці. Він проводжав її від самого виходу з воріт. У ту мить, коли всі троє, Разуміхін, Раскольников і вона, спинилися на два слова на тротуарі, цей прохожий, обминаючи їх, раптом наче здригнувся, несподівано на льоту піймавши слова Соні: “і спитала: де тут пан Раскольников живе?” Він швидко, але пильно оглянув усіх трьох, особливо ж Раскольникова, до якого зверталась Соня; потім подивився на будинок і запам’ятав його. Все це зроблено було миттєво, на ходу, і прохожий, намагаючись не привернути до себе уваги, пішов далі, сповільнивши ходу і немовби чекаючи. Він чекав Соню; він бачив, що вони прощались і що Соня піде зараз кудись до себе.

“То куди ж до себе? Десь я бачив це обличчя, — думав він, пригадуючи обличчя Соні… — треба дізнатися”.

Діставшись повороту, він перейшов на другий бік вулиці, обернувся і побачив, що Соня вже йде слідом за ним, тією ж дорогою, і нічого не помічає. Дійшовши до повороту, і вона завернула на ту ж вулицю. Він пішов слідом, стежачи за нею з протилежного тротуару; пройшовши кроків п’ятдесят, перейшов на той бік, де йшла Соня, наздогнав її і рушив за нею, додержуючи відстані кроків п’ять.

Це був добродій років п’ятдесяти, на зріст вищий від середнього, огрядний, з широкими і крутими плечима, що робило його немовби трохи сутулим. Був він чепурно і комфортно одягнений і мав вигляд поважного пана. В руках його була гарна паличка, якою він постукував з кожним кроком по тротуару, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, вилицювате обличчя було досить приємне, не по-петербурзькому свіже. Волосся його, ще дуже густе, було зовсім світле, місцями в ньому прозирала сивина, а широка, густа борода, що спадала лопатою, була ще світлішою. Очі його були голубі і дивились холодно, пильно і вдумливо; губи червоні. Взагалі цей чоловік добре зберігся і здавався набагато молодшим від свого віку.

Коли Соня вийшла на канаву, вони опинилися наодинці. Стежачи за нею, він устиг помітити її задумливість і неуважність. Дійшовши до свого будинку, Соня завернула у ворота, він за нею, немовби трохи здивувавшись. У дворі вона повернула праворуч, у куток, де були сходи в її квартиру. “Чи ба! ” — пробурмотів незнайомий і почав підійматись слідом за нею по сходах. Тут тільки Соня помітила його. Вона зійшла на третій поверх, завернула в галерею і подзвонила в дев’ятий номер, на дверях якого було написано крейдою: “Капернаумов кравець”. “Чи ба!” — повторив знову незнайомий, здивований чудним збігом, і подзвонив поруч у восьмий номер. Двері обох квартир були кроків за шість одна від одної.

— Ви у Капернаумова наймаєте! — сказав він, дивлячись на Соню і сміючись. — Він мені жилет учора перешивав. А я тут, поруч з вами, у мадам Рессліх, Гертруди Карлівни. От який збіг!

Соня подивилась на нього уважно.

— Сусіди, — говорив він далі якось особливо весело. — Я ж всього тільки третій день у місті. Ну, а поки що до побачення.

Соня не відповіла; двері відімкнули, і вона прослизнула до себе. Їй зробилось чомусь соромно, і вона неначе злякалася…

Разуміхін, ідучи до Порфирія, був у особливо збудженому стані.

— Це, брат, славно, — повторював він кілька раз, — і я радий! Я радий!

“Та чому ти радий?” — думав Раскольников.

— Я ж і не знав, що ти теж старій у заставу носив. І… і— давно це було? Тобто давно ти був у неї?

“Який же він наївний дурень! “

— Коли?.. — спинився Раскольников, пригадуючи, — та днів за три до її смерті був я в неї, здається. А втім, я ж не викуповувати речі тепер іду, — підхопив він, з якоюсь поквапливістю виявляючи особливу турботу про речі, — адже в мене знову тільки карбованець на срібло… через оте кляте вчорашнє марення!..

Про марення він сказав з особливою значливістю.

— Ну, так, так, так, — поквапливо і невідомо яким саме словам підтакував Разуміхін, — то он чого тебе тоді… трохи вразило… а знаєш, ти і в маренні все про якісь персні та ланцюжки згадував!.. Ну так, так… Це зрозуміло, все тепер зрозуміло.

“Диви! Ач як розповзлася в них ця думка! Цей ось хлопець за мене на розп’яття піде, а он який радий, що роз’яснилось, чого це я про персні в маренні згадував! Ач як утвердилося у них в усіх!.. “

— А застанемо ж ми його? — спитав він уголос.

— Застанемо, застанемо, — квапився Разуміхін. — Це, брат, славний хлопець, ось побачиш! Незграбний трохи, тобто людина він і світська, та я в іншому розумінні кажу, що незграбний. Хлопець недурний, недурний, навіть дуже недурний, тільки напрям думок якийсь особливий… Недовірливий, скептик, цинік… обманювати любить, тобто не обманювати, а морочити… Ну і матеріальний старий метод…[3-12] А діло знає, знає… Він одну справу, торік, таку про вбивство розкрив, у якій майже ніяких слідів не було! Дуже, дуже, дуже хоче з тобою познайомитись!

— Та з якої ж речі дуже?

— Тобто не те щоб… бачиш, останнім часом, як ото ти занедужав, мені часто й багато доводилося про тебе згадувати… Ну, він слухав… і як дізнався, що ти по юридичній лінії і кінчити курсу не можеш, через обставини, то сказав: “Шкода!” Я й зробив висновок… тобто все разом узяте, не тільки це; вчора Замєтов… Бачиш, Родю, я тобі щось учора плів, п’яним бувши, коли додому йшли… то я, брат, боюсь, щоб ти не перебільшив, бачиш…

— Що саме? Що мене божевільним вважають? А може, це й правда.

Він напружено усміхнувся.

— А так… так… тобто, тьху, ні!.. Ну, та все, про що я говорив… (і про інше теж), все це було пусте і з п’яних очей.

— Та чого ти виправдуєшся! Як все це мені набридло! — крикнув Раскольников з перебільшеною роздратованістю. Він, проте, почасти удавав її.

— Знаю, знаю, розумію. Будь певен, що розумію. Соромно навіть казати…

— А коли соромно, то й не кажи!

Обидва замовкли. Разуміхін був більш ніж захоплений, і Раскольников з огидою це відчував. Тривожило його й те, що Разуміхін розповів йому зараз про Порфирія.

“Цьому теж треба Лазаря співати,[3-13] — думав він, бліднучи, і серце в нього заколотилося, — і натуральніше співати. Най-натуральніше, звичайно, було б нічого не співати. Підкреслено нічого не співати! Ні, підкреслено було б знову-таки не натурально… Ну, та вже як обернеться… побачимо… зараз-добре те, що я йду, чи ні? Метелик сам на свічку летить. Серце колотиться, от що недобре!..”

— У цьому сірому будинку, — сказав Разуміхін.

“Найважливіше — це знає Порфирій чи не знає, що я вчора в тієї відьми у квартирі був… і про кров розпитував? В одну мить треба це виявити, з першого погляду, як увійду, з обличчя дізнатись; і-нак-ше… хоч пропаду, а дізнаюсь!”

— А знаєш що? — зненацька звернувся він до Разуміхіна з лукавою усмішкою, — я, брат, сьогодні помітив, що ти зранку якось незвичайно схвильований. Правда ж?

— Чому схвильований? Зовсім я не схвильований, — аж пересмикнуло Разуміхіна.

— Ні, брат, справді, помітно. На стільці ти сидів так, як ніколи не сидиш, якось на краєчку, і весь час тебе ніби судорога сіпала. Схоплювався ні з того ні з сього. То сердитий, а то пика мов найсолодший льодяник зненацька зробиться. Червонів навіть; надто коли тебе запросили обідати, ти страшенно почервонів.

— Та зовсім ні; брешеш! Ти про що це?

— Та чого ти наче школяр викручуєшся! Тьху чорт, та він знову почервонів!

— Яка ти свиня одначе!

— Та чого ти ніяковієш? Ромео![3-14] Стривай, я про це в одному місці розкажу сьогодні, ха-ха-ха! От маму насмішу… та й ще декого…

— Слухай, слухай, слухай, адже це серйозно, адже це… Що ж це після цього, чорт! — збився остаточно Разуміхін, холонучи з жаху. — Що ти їм розкажеш? Я, брат… Тьху, яка ж ти свиня!

— Просто тобі троянда весняна! І як це тобі личить, коли б ти знав; Ромео десяти вершків на зріст![3-15] А як ти вимився сьогодні, нігті он почистив, га? Коли це таке бувало? Та їй-богу ж, ти й напомадився. Ану, нахились!

— Свиня!!!

Раскольников так сміявся, що, здавалось, уже й здержати себе не міг, так зі сміхом і ввійшли у квартиру Порфирія Петровича. Того й треба було Раскольникову: з кімнат можна було почути, що вони ввійшли сміючись і все ще регочуть у прихожій.

— Ані слова тут, або я тебе… розчавлю! — прошепотів люто Разуміхін, хапаючи Раскольникова за плече.

V

Той уже заходив у кімнати. Він увійшов з таким виглядом, мовби насилу стримувався, щоб не пирснути якось зо сміху. За ним, із зовсім перекривленою і лютою фізіономією, червоний наче півонія, довгов’язий і незграбний, ішов збентежений Разуміхін. Обличчя його і вся фігура справді були в ту мить кумедні і виправдували сміх Раскольникова. Раскольников, якого ще не познайомили з господарем, що стояв посеред кімнати і запитливо дивився на них, вклонився йому, простягнув і потиснув йому руку все ще з таким виглядом, наче він силкується вгамувати свою веселість і принаймні хоч два-три слова вимовити, щоб відрекомендуватись. Та щойно він устиг набрати серйозного вигляду і щось пробурмотіти — як раптом, немовби мимохіть, глянув знову на Разуміхіна і тут уже не міг стриматись: придушений сміх прорвався тим невпинніше, чим дужче його досі стримували. Надзвичайна лють, з якою сприймав цей “задушевний” сміх Разуміхін, надавала всій сцені вигляду найщирішої веселості і, головне, натуральності. Разуміхін, як на те, ще допоміг справі.

— Тьху чорт! — заревів він, махнувши рукою, і ударив нею по маленькому круглому столику, на якому стояла порожня склянка з-під чаю. Все полетіло і забрязкотіло.

— Та навіщо ж стільці ламати,[3-16] панове, адже казні збиток! — весело закричав Порфирій Петрович.

Сцена мала такий вигляд: Раскольников досміювався, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вичікував момент, щоб якнайшвидше і найнатуральніше закінчити. Разуміхін, збентежений остаточно тим, що впав столик і розбилася склянка, похмуро подивився на скалки, плюнув і круто повернувся до вікна, де й став спиною до публіки, зі страшенно нахмуреним обличчям, дивлячись у вікно й нічого не бачачи. Порфирій Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба пояснити, з чого. В кутку на стільці сидів Замєтов, який підвівся, коли зайшли гості, і стояв чекаючи, розтягнувши в усмішку рот, але зчудовано і навіть немовби недовірливо дивлячись на всю сцену, а на Раскольникова навіть з якимсь збентеженням. Несподівана присутність Замєтова неприємно вразила Раскольникова.

“Це ще треба обміркувати!” — подумав він.

— Даруйте, будь ласка, — почав він, підкреслено конфузячись, — Раскольников…

— Прошу, дуже приємно, та й увійшли ви так приємно… Що ж, він і вітатись уже не хоче? — кивнув Порфирій Петрович на Разуміхіна.

— Їй-богу, не знаю, чого він так розлютився. Я йому тільки сказав дорогою, що він на Ромео схожий, і… і довів, і більше нічого, здається, не було.

— Свиня! — озвався, не обертаючись, Разуміхін.

— Отже, дуже серйозні причини мав, щоб за одне слівце так розсердитись, — засміявся Порфирій.

— Ну, ти! слідчий!.. Та чорт з вами з усіма! — відрізав Разуміхін і раптом, засміявшись сам, з повеселілим обличчям, наче нічого й не трапилось, підійшов до Порфирія Петровича.

— Годі! Всі ви дурні, краще до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольников, по-перше, багато чув про тебе і познайомитись побажав, а по-друге, дільце невелике до тебе має. Диви! Замєтов! Ти тут яким побитом? Та хіба ви знайомі? Чи давно зійшлися?

“Що це все значить!” — тривожно подумав Раскольников.

Замєтов наче збентежився, але не дуже.

— Вчора ж у тебе й познайомились, — сказав він невимушено.

— Виходить, від клопоту Бог милував: на тому тижні він дуже просив мене, щоб як-небудь тобі, Порфирій, відрекомендуватись, а ви й без мене знюхалися… Де в тебе тютюн?

Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні та в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п’ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть із черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо випуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре І навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Вираз цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб’яче, і надавав їй щось набагато серйозніше, ніж можна було від неї чекати з першого погляду.

Порфирій Петрович, почувши, що гість має до нього “дільце”, зараз же запросив його сісти на диван, сам сів з другого краю і втупився в гостя, чекаючи негайного викладу суті справи, з тією посиленою і надто вже серйозною увагою, яка навіть гнітить і бентежить спочатку, особливо коли ви незнайомі, і особливо коли те, що ви розповідаєте, на вашу думку, далеко не пропорційне тій незвичайній увазі, яку вам виявляють. Але Раскольников коротко, точно і ясно виклав свою справу і собою лишився задоволений, він навіть устиг досить добре роздивитися Порфирія. Порфирій Петрович теж і разу не одвів від нього очей за весь час, поки той говорив. Разуміхін, сівши навпроти, коло того ж стола, схвильовано й нетерпляче стежив за викладом справи, раз у раз переводячи очі з одного на другого, що вже було трохи занадто.

“Дурень! ” — вилаяв його про себе Раскольников.

— Вам треба подати заяву в поліцію, — з цілком діловим виглядом сказав Порфирій, — про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство, — ви просите, в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити… або, скажімо… А втім, вам напишуть.

— У тому ж і річ, що в мене тепер, — якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников, — скрута з грішми… і навіть такої дрібниці не можу… я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а коли будуть гроші…

— Це все одно, — відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси, — а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про отакі-то мої речі, прошу…

— Це на звичайному, на простому папері?[3-17] — поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.

— О, на найпростішому! — і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.

“Знає!” — блискавкою промайнуло в його голові.

— Пробачте, що такими дурницями турбував, — говорив він далі, трохи збившись, — речі мої коштують якихось там п’ять карбованців, але вони мені особливо дорогі як пам’ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався…

— Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! — вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.

Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та одразу ж і схаменувся.

— Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? — звернувся він до Разуміхіна зі спритно удаваним роздратуванням. — Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб’язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд — ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб’язком. Я тобі вже казав, що цей срібний годинник, якому ціна — копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала, — повернувся він раптом до Порфирія, — і коли б вона дізналася, — повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос, — що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!

— Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! — кричав засмучений Разуміхін.

“Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? — потерпав про себе Раскольников. — Навіщо сказав: “жінки”?”

— То до вас мати приїхала? — поцікавився для чогось Порфирій Петрович.

— Еге ж.

— Коли ж це?

— Вчора ввечері.

Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.

— Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти, — спокійно й холодно повів він далі. — Адже я давно вас тут чекаю.

І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.

— Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? — крикнув Разуміхін.

Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.

— Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім’я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала…

— Які ви спостережливі!.. — незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав:— Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників… так що вам важко було б їх усіх запам’ятати… А ви, навпаки, так добре всіх їх пам’ятаєте, і… і…

“Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав! “

— А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати, — відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.

— Я був не зовсім здоровий.

— І про це чув… Чув навіть, що дуже вже були чимсь розстроєні. Ви й тепер наче бліді?

— Зовсім не блідий… навпаки, цілком здоровий! — грубо й злісно сказав руба Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. “А саме в злості й проговорюсь! — майнула знову думка. — І чого вони мене мучать!..”

— Не зовсім здоровий! — підхопив Разуміхін. — Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був… Ну, віриш, Порфирію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись — одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!

— І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! — якось по-баб’ячому похитав головою Порфирій.

— Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! — занадто вже зло вихопилось у Раскольникова.

Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.

— Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? — запалився раптом Разуміхін. — Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!

— Надокучили вони мені дуже вчора! — звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою, — я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замєтов бачив ті гроші. А що, пане Замєтов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?

Він би, здається, так і задушив у цю мить Замєтова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.

— По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру, — сухо заявив Замєтов.

— А сьогодні казав мені Никодим Хомич, — вкинув Порфирій Петрович, — що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника…

— Ну от хоч би цей чиновник! — підхопив Разуміхін, — ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти — дай п’ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п’ять так і відвалив!

— А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився… Он пан Замєтов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка, — звернувся він з тремтячими губами до Порфирія, — що ми вас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?

— О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати… і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати…

— Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! — скрикнув Разуміхін.

— Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом… істотнішого чогось, перед чаєм?

— Ну тебе!

Порфирій Петрович вийшов розпорядитися щодо чаю.

Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратований.

“Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! А з якої речі, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Хомичем? Виходить, уже й таїти не хочуть, що стежать за мною, мов зграя собак! Так одверто в пику й плюють! — дрижав він від люті. — Ну, бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічливо, Порфирію Петровичу, адже я ще, може, й не дозволю!.. Встану, та й кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас зневажаю!.. — Він із зусиллям перевів подих. — А що, коли мені так тільки здається? Що, коли це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся, підлої ролі своєї не витримую? Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їх звичайні, але щось у них є… Все це завжди можна говорити, але щось та є. Чому він сказав прямо “в неї”? Чому Замєтов додав, що я хитро говорив? Чому вони розмовляють таким тоном? Дійсно… тон… Разуміхін тут же сидів, чому ж йому нічого не здається? Цьому невинному дурневі ніколи нічого не здається! Знову трусить мене!.. Підморгнув мені Порфирій чи ні? Певно, дурниця; навіщо б підморгувати? Нерви, чи що, хочуть мої дратувати або знущаються з мене? Або все міраж, або знаютьі.. Навіть Замєтов зухвалий… Чи зухвалий Замєтов? Замєтов передумав за ніч. Я й передбачав, що передумає! Він тут наче свій, а насправді уперше прийшов. Порфирій його за гостя не вважає, до нього спиною сидить. Знюхались! Неодмінно через мене знюхались! Неодмінно до нашого приходу про мене говорили!.. А чи ж знають про квартиру? Швидше б уже! Коли я сказав, що квартиру наймати вчора втік, він не дочув, не зрозумів… А це я влучно про квартиру докинув: потім придасться! В маренні, мовляв!.. Ха-ха-ха! Він про весь вечір вчорашній знає! Про приїзд матері не знав!.. А відьма і число вивела олівцем!.. Брешете, не дамся! Адже це ще не факти, це тільки міраж! Ні, ви давайте-но фактів! І квартира не факт, а марення; я знаю, що їм говорити… А чи ж знають про квартиру? Не піду, не розвідавши! Навіщо я прийшов? А от що я тепер злюся, то це, певно, для них і факт. Тьху, який я дратівливий! А може, й добре, роль хворого… Він мене прощупує… Збивати буде. Навіщо я прийшов? “

Усе це, мов блискавка, майнуло в його голові.

Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.

— У мене, брат, від учорашнього твого голова… Та й весь я якось розклеївся, — звернувся він зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.

— А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?

— Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з’їхали, на воздусєх ширяли.

— Уяви, Родю, на що вчора з’їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!

— Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання, — байдуже відповів Раскольников.

— Питання було не так сформульоване, — зауважив Порфирій.

— Не зовсім так, це правда, — одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди. — Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я зі шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш… Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою[3-18] — і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, — і край!..

— От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. Він помітно пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.

— Н-нічого не допускається! — в запалі перебив Разуміхін, — не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що “середовище заїло”, і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим шляхом до кінця, само собою перетвориться, врешті-решт, у нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, без усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: “неподобства самі в ній та дурощі “[3-19] — і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна, — зате не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! І виходить зрештою, що все на саму тільки кладку цеглин та на розташування коридорів і кімнат у фаланстері[*] звели! Фаланстер хоч і готовий, та особистість людини ж у вас для фаланстеру ще не готова, жити хоче, життєвого процесу ще не завершила, рано їй на кладовище! З самою логікою не можна через особистість перескочити! Логіка передбачить три випадки, а їх мільйон! Відкинути весь мільйон, і все до одного питання про комфорт звести! Найлегше розв’язання проблеми! Спокуслива ясність, і думати не треба! Головне — думати не треба! Вся життєва таємниця на двох друкованих аркушах уміститься.

— Але ж як прорвався, тарабанить! За руки тримати треба, — сміявся Порфирій. — Подумайте, — обернувся він до Раскольникова, — отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим, — можете собі уявити? Ні, брат, дурницю верзеш: “середовище” багато що в злочині важить; це я тобі доведу.

— І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку, — середовище, чи як, його на те спонукало?

— А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище, — з дивною серйозністю відповів Порфирій, — злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна “середовищем” пояснити.

Разуміхін одразу ж мало не оскаженів.

— Ну, коли хочеш, я тобі зараз доведу, — заревів він, — що вії в тебе білі тільки тому, що в Івані Великому[3-20] тридцять п’ять сажнів висоти, і доведу ясно, точно, прогресивно і навіть з ліберальним відтінком? Берусь! Ну, хочеш парі!

— Приймаю! Давайте послухаємо, прошу вас, як він доведе!

— Але ж усе прикидається, чорт! — вигукнув Разуміхін, схопився і махнув рукою. — Ну, чи варто з тобою говорити! Адже все це він навмисно, ти ще не знаєш його, Родіоне! І вчора на їх бік став, тільки щоб усіх поморочити. І що вже він говорив учора, господи! А вони ж як йому зраділи!.. Адже він по два тижні отак витримує. Торік упевнив нас для чогось, що в ченці йде: два місяці стояв на своєму! Недавно надумав запевнити всіх, що жениться, і все вже готове до шлюбу. Одяг навіть новий пошив. Ми вже почали його поздоровляти. Ні нареченої, нічого не було: все міраж!

— А от і збрехав! Я одяг пошив раніше. Мене отой новий одяг і навів на думку вас усіх піддурити.

— Справді ви так любите людей морочити? — спитав недбало Раскольников.

— А ви думали ні? Почекайте, я й вас обдурю — ха-ха-ха! Ні, знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер, — а втім, і завжди цікавила мене, — одна ваша статейка. “Про злочин”… чи як там у вас, забув назву, не пам’ятаю. Два місяці тому мав приємність у “Періодичному слові” прочитати.

— Моя стаття? В “Періодичному слові”? — з подивом спитав Раскольников, — я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету “Щотижневе слово”, а не в “Періодичне”.

— А потрапила в “Періодичне”.

— Та “Щотижневе слово ” перестало ж існувати, тому тоді й не надрукували…

— Це правда; але, перестаючи існувати, “Щотижневе слово” об’єдналось з “Періодичним словом”, тому і статейка ваша два місяці тому з’явилася в “Періодичному слові”. А ви й не знали?

Раскольников справді нічого не знав.

— Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який же все-таки у вас характер! Живете так відлюдно, що таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт.

— Браво, Родько! І я теж не знав! — вигукнув Разуміхін. — Сьогодні ж у читальню забіжу і попрошу газету! Два місяці тому? Якого числа? Все одно розшукаю. Оце так штука! І не скаже!

— А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

— А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені… Дуже зацікавився.

— Я розглядав, пам’ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

— Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але… мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно… Одним словом, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що є начебто на світі деякі такі особи, які можуть… тобто не те що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне й умисне перекручення своєї ідеї.

— Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що “заїло середовище”? — з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

— Ні, ні, не зовсім тому, — відповів Порфирій. — Уся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось поділяються на “звичайних” і “незвичайних”. Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

— Та як же це? Бути не може, щоб так! — дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам’ятав і вирішив прийняти виклик.

— Це не зовсім так у мене, — почав він просто й скромно. — Проте визнаю, ви майже точно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком точно… (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком точно.) Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов’язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що “незвичайна” людина має право… тобто не офіційне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити… через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Кеплерові і Ньютонові відкриття,[3-21] через якийсь збіг обставин, інакше не могли б стати відомими людям як тільки внаслідок пожертвування життям одної, десяти, ста або й більше осіб, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов’язаний… усунути цих десять або сто осіб, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі… ну, наприклад, хоча б законодавці й установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами[3-22] і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одним словом, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять із колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, за натурою своєю, бути неодмінно злочинцями, — більшою чи меншою мірою, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись у ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через натуру свою, а як на мою думку, то навіть і зобов’язані не погоджуватись. Одним словом, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Що ж до мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий (звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, людей так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмінності між обома розрядами доволі різкі: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть у слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд — ті, хто переступає закон, руйнівники або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім’я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, як на мене, дозволити своєму сумлінню переступити через кров, — залежно, однак, від мети і від масштабів її, — це майте на увазі. В цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося.) А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п’єдестал і їм поклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди — володар сучасного, другий розряд — володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають абсолютно однакове право існувати. Одним словом, у мене всі однакове право мають, і — vive la guerre éternelle,[*] — до Нового Єрусалима,[3-23] звичайно.

— То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?

— Вірую, — твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради своєї він дивився вниз, вибравши собі точку на килимі.

— І—і—і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.

— Вірую, — повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.

— І—і у воскресіння Лазаря[3-24] віруєте?

— Ві-ірую. Навіщо вам усе це?

— Буквально віруєте?

— Буквально.

— Он як… це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте, — звертаючись знову до висловленого вами, — адже їх не завжди ж карають; інші навпаки…

— Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді…

— Самі починають карати?

— Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауваження ваше дотепне.

— Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? При народженні, чи що, знаки такі є, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, сказати б, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і благонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там якісь, чи що?.. Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне “усувати всі перешкоди”, як ви вельми вдало висловились, то тут уже…

— О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше за попереднє.

— Дякую…

— Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто “звичайних” людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, “руйнівниками” і лізти в “нове слово”, і це цілком щиро. Насправді ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно… Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають, — виходить красиво і повчально, одним словом, вам турбуватись нічого… Такий закон є.

— Ну, принаймні хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих “незвичайних”? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?

— О, не турбуйтесь і щодо цього, — тим же тоном вів далі Раскольников. — Взагалі людей зі свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже точно визначено яким-небудь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, урешті-решт, унаслідок якогось зусилля, якогось поки що не зрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, понатужиться і народить, зрештою, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою — зі ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одним словом, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно є і має існувати; тут не може бути випадковості.

— Та що ви, обоє жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін. — Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?

Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав’язлива, дратівлива і нечемна в’їдливість Порфирія.

— Ну, брат, коли це справді серйозно, то… Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але що справді оригінальне в усьому цьому, — і справді належить лише тобі, і це жахливо, — те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш… і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть… У цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це… це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний…

— Цілком справедливо, страшніше, — озвався Порфирій.

— Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати… Прочитаю.

— У статті всього цього немає, там тільки натяки, — промовив Раскольников.

— Так, так, — не сиділося Порфирію, — мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але… даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але… мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки непокоять! А що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет… — майбутній, звичайно, — та й ну усувати всі перешкоди до того… Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні… ну й почне добувати собі для походу… знаєте?

Замєтов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

— Я мушу погодитись, — спокійно відповів він, — що такі випадки справді мають бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а надто молодь.

— От бачите. Ну, то як же?

— А отак же, — усміхнувся Раскольников, — не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, — чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

— Ну, а якщо розшукаємо?

— Туди йому й дорога.

— А ви таки логічні. А як же щодо його сумління?

— Та яке вам до нього діло?

— Та так уже, з гуманності.

— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, — це і кара йому, — крім каторги.

— Ну, а тим, справді геніальним, — нахмурившись, спитав Разуміхін, — отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви… Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, — додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.

Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.

— Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти, — завів знову Порфирій Петрович, — дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, тільки для того, щоб не забути…

— Гаразд, викладайте вашу ідейку, — серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.

— Але ж от… далебі, не знаю… як би краще висловитись… ідейка надто вже делікатненька… так би мовити, психологічна… От коли ви вашу статейку ту писали, — адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали, — ну хоч трошечки, — теж людиною “незвичайною”, що проголошує нове слово, — у вашому тобто розумінні… Адже так?

— Цілком можливо, — зневажливо відповів Раскольников.

Разуміхіна наче пересмикнуло.

— А коли так, то невже ви б самі зважилися, — ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, — переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..

І він якось раптом знову підморгнув Раскольникову лівим оком і розсміявся нечутно, — точнісінько як і допіру.

— Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, — з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.

— Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку…

“Але ж як це одверто і зухвало! ” — з огидою подумав Раскольников.

— Дозвольте вам сказати, — сказав він сухо, — що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю… так само як і кимось подібним до цих осіб, отже і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.

— Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає?[3-25] — з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.

— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замєтов.

Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.

— Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб’язно простягаючи руку. — Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та найкраще зайдіть до мене туди самі… як-небудь цими днями… та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо… і поговоримо… Ви ж, як один з останніх, хто там були, може, що-небудь і розказати б нам могли… — додав він із найдобродушнішим виглядом.

— Ви хочете мене офіційно допитувати, за всіма правилами? — різко запитав Раскольников.

— Ну навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і… і з усіма заставниками вже розмовляв… декого допитував… а ви, як останній… Та от, до речі ж! — вигукнув він, наче чомусь зрадівши зненацька, — до речі пригадав, що ж це я!.. — повернувся він до Разуміхіна, — та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів… Ну, та й сам же знаю, сам знаю, — повернувся він до Раскольникова, — що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати… от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами… стривайте: адже ви о восьмій годині були там?

— О восьмій, — відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.

— Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена, — пам’ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..

— Малярів? Ні, не бачив… — повільно і немовби силкуючись усе якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! — Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив… а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) — то пам’ятаю, що чиновник якийсь переїжджав із квартири… навпроти Альони Іванівни… пам’ятаю… це я ясно пам’ятаю… солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули… а малярів — ні, не пам’ятаю, щоб маляри були… та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. Так; не було…

— Та ти що! — гримнув раптом Разуміхін, неначе опам’ятавшись і зміркувавши щось, — маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?

— Тьху! переплутав! — ляснув себе по лобі Порфирій. — Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! — звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова, — нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати… зовсім переплутав!

— То треба бути уважнішим, — похмуро зауважив Разуміхін.

Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб’язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.

VI

—…Не вірю! Не можу вірити! — повторював здивований Разуміхін, з усієї сили намагаючись заперечити доводи Раскольникова. Вони підходили вже до номерів Бакалєєва, де Пульхерія Олександрівна й Дуня давно чекали їх. Разуміхін у запалі розмови по дорозі раз у раз спинявся, збентежений і схвильований уже самим тим, що вони вперше заговорили про це одверто.

— Ну й не вір! — відповів Раскольников з холодною і зневажливою усмішкою, — ти, за своїм звичаєм, не помічав нічого, а я зважував кожне слово.

— Ти підозріливий, тому й зважував… Гм… справді, я згоден, що тон Порфирія був якийсь дивний, і особливо цей мерзотник Замєтов!.. Ти маєш рацію, в його поведінці щось було, — але чому? Чому?

— За ніч обдумав.

— Та ні ж, навпаки! Коли б у них була ця безглузда думка, то вони всіма силами постаралися б її затаїти і приховати свої карти, щоб потім упіймати… А тепер — це зухвало і необережно!

— Коли б у них були факти, тобто справжні факти, або хоч які-небудь ґрунтовні підозріння, тоді б вони і насправді постарались приховати гру, сподіваючись ще більше виграти (а втім, давно б уже обшук зробили!). Але в них немає фактів, жодного, — все міраж, все з двома кінцями, сам здогад хисткий — от вони й намагаються зухвальством збити. А може, й сам озлився, що фактів немає, з досади й прохопився. А може, це й не без наміру було… Він людина, здається, розумна… Може, налякати мене хотів тим, що знає… Тут, брат, своя психологія… А втім, гидко це все пояснювати. Облиш!

— І образливо, образливо! Я розумію тебе! Але… оскільки ми вже тепер заговорили одверто (а це дуже добре, що заговорили, нарешті, одверто, я радий!), то вже я тобі прямо тепер признаюсь, що давно це в них помічав, цю думку, весь цей час, у ледь помітному тільки вигляді звичайно, як прощупування наосліп, але з якої ж речі навіть хоча б і просте прощупування! Як вони сміють? У чому тут корінь? Коли б ти знав, як я лютився! Що ж це таке: через те, що бідний студент, змучений злиднями та іпохондрією, напередодні жорстокої хвороби з маренням, яка, може, вже починалася в ньому (май собі!), підозріливий, самолюбивий, що знає собі ціну і шість місяців у себе в кутку нікого не бачив, у лахмітті і в чоботях без підошов, — стоїть перед якимись нікчемними квартальними і зносить їх знущання; а тут несподіваний борг на нього звалився, прострочений вексель із надвірним радником Чебаровим, смердюча фарба, тридцять градусів Реомюра,[3-26] важке повітря, натовп у кімнаті, розповідь про вбивство особи, в якої був напередодні, і все це — голодному! Та як тут не знепритомніти! І на самому цьому, на цьому все ґрунтувати! Чорт забирай! Я розумію, що це прикро, але на твоєму місці, Родько, я б зареготав їм просто в їхні пики, або краще: на-плю-вав би всім межи очі, та густіше, і роздав би на всі боки десятків зо два лящів, так, з розумом, як і завжди їх треба давати, та на тому б і покінчив. Плюнь! Підбадьорись! Сором!

“Він одначе це добре зобразив”, — подумав Раскольников.

— Плюнь? А завтра знову допит! — промовив він гірко, — невже ж мені їм ще й пояснювати щось? Мені й те прикро, що вчора я принизився в трактирі до Замєтова…

— Чорт забирай! Піду сам до Порфирія! І вже ж притисну я його, по-родичівському, хай викладе мені все до кореня. А вже Замєтова…

“Аж нарешті догадався!” — подумав Раскольников.

— Стривай! — закричав Разуміхін, хапаючи його раптом за плече, — стривай! Ти помиляєшся! Я зміркував: ти помиляєшся! Ну яка ж це пастка? Ти кажеш, що запитання про робітників було пасткою? Зміркуй сам: ну коли б це ти зробив, чи міг би ти проговоритись, що бачив, як мазали в квартирі… і робітників? Навпаки: нічого не бачив, коли б навіть і бачив! Хто ж посвідчить проти себе?

— Коли б я те діло зробив, то вже неодмінно б сказав, що бачив і робітників і квартиру, — з неохотою і з очевидною огидою далі відповідав Раскольников.

— Та навіщо ж проти себе говорити?

— А тому що самі тільки простаки або вже зовсім недосвідчені новачки на допитах прямо і всі як один геть усе заперечують. Людина ж, хоч трохи розвинена і бувала, неодмінно старається признатись у якомога більшій кількості зовнішніх і невідпорних фактів; тільки причини їм інші підшукує, момент такий свій, особливий і несподіваний вкрутить, який їм зовсім іншого значення надасть і в іншому світлі їх виставить. Порфирій міг саме й розраховувати, що я неодмінно так відповідатиму і неодмінно скажу, що бачив, для правдоподібності, і при тому вкручу що-небудь на пояснення…

— Але ж він би тобі одразу й сказав, що за два дні робітників там бути не могло, і що, виходить, ти був саме в день убивства, о восьмій годині. На пустому б і збив!

— Та на оце саме він і розраховував, що я не встигну зміркувати і, звичайно, поспішу відповісти найправдоподібніше, та й забуду, що за два дні робітників не могло бути.

— Та як же це забути?

— Це найлегше! На таких от дурницях найпростіше і збивають хитрих людей. Що хитріша людина, то вона менш підозріває, що її на простому зіб’ють. Хитру людину саме на найпростішому й треба збивати. Порфирій зовсім не такий дурний, як ти гадаєш…

— Падлюка ж він після цього!

Раскольников не міг не засміятись. Та в ту ж мить дивними здалися йому його власні піднесення і охота, з якими він виклав останнє пояснення, тим часом як усю попередню розмову він підтримував з похмурою огидою, видно, вважаючи це необхідним.

“Добираю смаку в деяких пунктах!” — подумав він.

Але майже в ту ж мить він зненацька якось занепокоївся, немовби несподівана і тривожна думка вразила його. Хвилювання його зростало. Вони дійшли вже до входу в номери Бакалєєва.

— Іди сам, — сказав раптом Раскольников, — я зараз повернуся.

— Куди ти? Та ми ж уже прийшли!

— Мені треба, треба; справа одна… прийду через півгодини. Скажи там.

— Як собі хочеш, я піду за тобою!

— Що ж, і ти мене хочеш мучити! — скрикнув Раскольников з таким гірким роздратуванням, з таким розпачем у погляді, що в Разуміхіна й руки опустились. Якийсь час стояв він на ґанку і похмуро дивився, як Раскольников швидко йшов у напрямі свого провулка. Нарешті, зціпивши зуби і стиснувши кулаки, тут-таки поклявшись, що сьогодні ж вичавить Порфирія, як лимон, зійшов нагору заспокоювати вже стривожену довгою їх відсутністю Пульхерію Олександрівну.

Коли Раскольников підійшов до свого будинку, скроні його були в поту, і дихав він важко. Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру й одразу ж защепнув двері. Потім, злякано і безтямно, кинувся в куток до тієї самої дірки в шпалерах, в якій колись лежали речі, засунув туди руку і якийсь час старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце вже до ґанку Бакалєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або навіть папірець, у який вони були загорнуті і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якійсь щілинці, а потім раптом виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.

Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися. Замислено зійшов він у підворіття.

— Та ось вони самі! — вигукнув хтось голосно; він підвів голову.

Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п’ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.

— Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника.

Міщанин скосив на нього очі спідлоба й оглядів його пильно та уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю.

— Та що таке! — скрикнув Раскольников.

— Та ось якийсь питав, чи тут студент живе, вас назвав і в кого живете. Ви саме нагодилися, я показав, а він і пішов. Чудно та й годі!

Двірник теж був трохи здивований, а проте, не дуже, і, трохи подумавши ще, повернувся і зайшов назад у свою комірчину.

Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.

— Ви про мене питали… у двірника? — промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.

Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.

— Та що ви… приходите питати… і мовчите… та що ж це таке? — Голос Раскольникова уривався, і слова ніби не хотіли ясно вимовлятись.

Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

— Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно…

Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову зовсім мовчки.

Міщанин не дивився на нього.

— Та що ви… що… хто вбивця? — пробурмотів Раскольников ледь чутно.

— Ти убивця, — сказав той, ще чіткіше й значливіше, і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго дивився йому вслід. Він бачив, як той, пройшовши вже кроків з п’ятдесят, обернувся і подивився на нього, що все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з холодною злістю і торжеством.

Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, зі слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини.

Він ні про що не думав. Так, були якісь думки або обривки думок, якісь видіння, без порядку й зв’язку, — обличчя людей, яких він бачив ще в дитинстві або зустрічав де-небудь лише раз і про яких він ніколи б і не згадав; дзвіниця В-ї церкви;[3-27] більярд в одному трактирі і якийсь офіцер коло більярда, запах сигар у якійсь підвальній тютюновій крамничці, пивниця, чорні сходи, зовсім темні, геть залиті помиями і закидані яєчною шкаралупою, а звідкись долинає святкове гудіння дзвонів… Предмети змінювалися й крутились, мов вихор. Деякі його навіть тішили, і він чіплявся за них, але вони згасали, і взагалі щось душило його всередині, але не дуже. Іноді навіть ставало добре. Легкий озноб не проходив, І це теж було майже приємно відчувати.

До нього долинули кваплива хода Разуміхіна і голос його; він заплющив очі й удав, що спить. Разуміхін відчинив двері і якийсь час стояв на порозі, мовби вагаючись. Потім тихо ступив у кімнату й обережно підійшов до дивана. Почувся шепіт Насті:

— Не займай; хай виспиться; потім їстиме.

— І справді, — відповів Разуміхін.

Обоє, обережно ступаючи, вийшли і причинили двері. Минуло ще з півгодини. Раскольников розплющив очі і ліг знову навзнак, заклавши руки за голову…

“Хто він? Хто цей чоловік, що з’явився, як з-під землі? Де був він і що бачив? Він бачив усе, це безперечно. Де ж він тоді стояв і звідки дивився? Чому він тільки тепер виходить із підпілля? І як міг він бачити, — хіба це можливо?.. Гм.. — думав далі Раскольников, холонучи й здригаючись, — а футляр, який знайшов Миколай за дверима: а це хіба можливо? Докази? Одну стотисячну часточку всього цього не додивишся — от і доказ з піраміду єгипетську завбільшки! Муха літала, вона бачила! Хіба це можливо? “

І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.

“Я це повинен був знати, — думав він з гіркою усмішкою, — і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати… Е! та я ж заздалегідь і знав!..” — прошепотів він у розпачі.

Часом він завмирав від якоїсь думки.

“Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей у московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають, — отже, і все дозволяється.[3-28] Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!”

Несподівана думка раптом майже розсмішила його:

“Наполеон, піраміди, Ватерлоо,[3-29] — і охляла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком, — ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: “чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до “бабиська”! Ех, паскудство!..”

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

“Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе, — стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою… я переступити швидше хотів… я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився… Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить… Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про “загальне щастя” турбуються… Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись “загального щастя”. Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити. Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні “загального щастя”. “Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя[3-30] і тому відчуваю спокій серця”. Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу… Ех, естетична я воша, і більш нічого, — додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний. — Так, я справді воша, — міркував він далі, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею, — і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге Провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету, — ха-ха! Через те, по-третє, що, здійснюючи, наскільки можливо, справедливість, вирішив додержувати ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більше і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)… Тому, тому я остаточно воша, — він аж заскреготав зубами, — бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб’ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію “пророка”, з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, “тремтяче” створіння![3-31] Правий, правий “пророк”, коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — не бажай, бо — не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську! “

Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.

“Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти… Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам’ятаю… Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то… хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це… Гм! вона, певно, така ж, як і я, — додав він, насилу оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його. — О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, удруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими… Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають… дивляться покірливо й тихо… Соня, Соня! Тиха Соня!..”

Думки в нього сплутались; дивним здалося йому, що він не пам’ятає, як опинився надворі. Час був уже пізній. Сутінки згущалися, повний місяць світив дедалі яскравіше; але стояла якась особлива задуха. Люди юрбами йшли по вулицях; ремісники й інший трудовий люд розходилися по домівках, інші гуляли; пахло вапном, курявою, застояною водою. Раскольников ішов смутний і заклопотаний: він дуже добре пам’ятав, що вийшов з дому з якимсь наміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що саме — він забув. Зненацька він спинився і побачив, що по той бік вулиці, на тротуарі, стоїть хтось і махає йому рукою. Він рушив туди через вулицю, але раптом той повернувся і пішов собі, наче й не було нічого, опустивши голову, не обертаючись і знаку не даючи, що кликав його. “Та годі-бо, чи кликав він?” — подумав Раскольников, проте подався доганяти. Не дійшовши кроків із десять, він раптом пізнав його і — злякався: це був той самий міщанин, у такому ж халаті і так само згорблений. Раскольников ішов оддалік; серце його колотилося; завернули в провулок, — той усе не обертався. “Чи знає він, що я за ним іду?” — думав Раскольников. Міщанин ввійшов у ворота великого будинку. Раскольников мерщій і собі підійшов до воріт і почав дивитись: чи не оглянеться часом, чи не покличе? Справді, пройшовши все підворіття і вже виходячи у двір, той раптом обернувся і знову начебто махнув йому. Раскольников одразу ж теж пройшов підворіття, але у дворі міщанина вже не було. Отже, він увійшов на перші ж сходи. Раскольников кинувся за ним. Так і є, на поверх вище чути було ще чиюсь мірну, неквапливу ходу. Дивно, сходи були наче знайомі. Ось вікно на першому поверсі: сумно і таємниче лилося крізь скло світло місяця; ось і другий поверх. Ага! Це та сама квартира, в якій працювали маляри… Як же він не впізнав одразу? Кроки того, що йшов попереду, затихли, “отже, він спинився або десь заховався”. Ось і третій поверх; чи йти далі? І яка там тиша, навіть страшно… Але він пішов. Шум його власних кроків лякав його і тривожив. Боже, як темно! Міщанин, певно, тут десь причаївся в кутку! А! квартира відчинена навстіж на сходи; він подумав і ввійшов. У передпокої було дуже темно й порожньо, ні душі, наче все винесли; тихенько, навшпиньках пройшов він у вітальню: вся кімната облита яскравим місячним світлом; усе тут було, як і раніше: стільці, дзеркало, жовтий диван і картинки у рамках. Величезний, круглий, мідно-червоний місяць дивився просто у вікна. “Це від місяця така тиша, — подумав Раскольников, — а той, певно, тепер загадку загадує”. Він стояв і чекав, довго чекав, і чим тихший був місяць, тим дужче колотилося його серце, навіть боляче робилося. І весь час тиша. Раптом пролунав короткий сухий звук, неначе зламали десь тріску, і знову все завмерло. Схопилась муха, з льоту вдарилася об скло і жалібно задзижчала. В ту саму мить у кутку, між маленькою шафою і вікном, він розглядів салоп,[3-32] що неначе висів на стіні. “Навіщо тут салоп? — подумав він, — адже його раніше не було…” Він підійшов тихенько і догадався, що за салопом мовби хтось заховався. Обережно відсунув він рукою салоп і побачив, що тут стоїть стілець, а на стільці скраєчку сидить стара, вся скорчившись і похиливши голову, так що він ніяк не міг розглядіти обличчя, але це була вона. Він постояв над нею: “боїться!” — подумав він, тихенько виймаючи з петлі сокиру, і вдарив стару по тім’ю, раз і другий. Але дивно: вона навіть і не поворухнулася від ударів, мов дерев’яна. Він злякався, нахилився ближче і почав її розглядати; але й вона ще нижче похилила голову. Він пригнувся тоді зовсім до підлоги і зазирнув їй знизу в обличчя, зазирнув і похолов: стара сиділа і сміялася, — так і заходилась тихим, нечутним сміхом, з усієї сили стримуючись, щоб він її не почув. Раптом йому здалося, що двері зі спальні трохи прочинились і що там теж наче засміялись і шепочуться. Його взяла лють: щосили почав він бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепотіння зі спальні чулися дужче й дужче, а стара аж колихалася від реготу. Він кинувся тікати, але вся прихожа уже повна людей, двері на сходи відчинені навстіж, і на площадці, і на сходах униз — усе люди, голова до голови, всі дивляться, — але всі причаїлися і чекають, мовчать!.. Серце його стиснулося, ноги не рухаються, приросли… Він хотів скрикнути і — прокинувся.

Він важко перевів подих, — але дивно, сон неначе все ще тривав: двері були відчинені навстіж, і на порозі стояв зовсім не знайомий йому чоловік і пильно його розглядав.

Раскольников не встиг ще повністю розплющити очі й одразу заплющив їх знову. Він лежав навзнак і не ворушився. “Сон це триває чи ні”, — думав він і непомітно знову трошечки підвів вії, щоб подивитись: незнайомий стояв на тому ж місці і, як і допіру, вдивлявся у нього. Раптом він обережно переступив поріг, старанно причинив за собою двері, підійшов до стола, почекав якусь мить, — увесь цей час не зводячи з нього очей, — і тихо, без шуму, сів на стілець біля дивана; капелюх поставив збоку, на підлозі, а обома руками сперся на паличку, поклавши підборіддя на руки. Видно було, що він приготувався довго чекати. Крізь вії, що моргали, Раскольников ледве роздивився, що чоловік цей був уже немолодий, дебелий і з густою, світлою, майже білою бородою…

Минуло хвилин з десять. Було ще видно, але вже вечоріло. В кімнаті панувала цілковита тиша. Навіть зі сходів не долинало жодного звуку. Тільки дзижчала і билася якась велика муха, вдаряючись з льоту об скло. Нарешті це стало нестерпним: Раскольников раптом підвівся і сів на дивані.

— Ну, кажіть, чого вам треба?

— А я ж так і знав, що ви не спите, а тільки удаєте, — почув він дивну відповідь. Незнайомий спокійно розсміявся. — Аркадій Іванович Свидригайлов, дозвольте відрекомендуватись…