Соня в тяжкій нерішучості сіла знову на стілець. Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.
— Припустимо, Лужин тепер не захотів, — почав він, не зводячи очей на Соню. — Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в’язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?
— Еге ж, — сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.
— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився.
Соня мовчала.
— Ну, а коли б у в’язницю, що тоді? Пам’ятаєте, що я вчора говорив?
Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.
— А я думав, що ви знову закричите: “Ой, не говоріть, перестаньте! ” — засміявся він, але якось наче силуючи себе. — Що ж, знову мовчання? — спитав він, помовчавши. — Адже ж треба про щось говорити? От мені дуже цікаво було б дізнатись, як би ви розв’язали тепер одне “питання”, як каже Лебезятников. (Він начебто починав плутатись.) Ні, справді, я серйозно. Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, тож на додачу). Поленька теж… бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.
Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.
— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.
— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?
— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.
— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?
— Та я ж Божої волі знати не можу… І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш, — похмуро пробурмотів Раскольников.
— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — стражденно скрикнула Соня, — ви знову на щось наводите… Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!
Вона не витримала і раптом гірко заплакала. В похмурій тузі дивився він на неї. Минуло хвилин з п’ять.
— А ти ж маєш рацію, Соню, — тихо промовив він нарешті. Раптом він перемінився; вдавано нахабний і безсило визивний тон його зник. Навіть голос враз ослаб. — Сам же я тобі сказав учора, що не прощення прийду просити, а майже з того от і почав, що прощення прошу. Це я про Лужина і Божу волю для себе говорив… Це я прощення просив, Соню…
Він хотів усміхнутись, але щось безсиле, щось недоговорене відбилося в його блідій усмішці. Він похилив голову і закрив обличчя руками.
І раптом дивне, несподіване відчуття якоїсь гострої ненависті до Соні пройняло його серце. І, мовби здивувавшись і злякавшись цього відчуття, він раптом підвів голову і пильно глянув на неї, але побачив, що вона дивиться на нього збентеженим і до муки турботливим поглядом; тут була любов; ненависть його щезла, мов примара. Це було не те; він прийняв одне почуття за інше. Це тільки означало, що та хвилина минула.
Знову він закрив руками обличчя і похилив голову. Раптом він зблід, підвівся зі стільця, подивився на Соню і, нічого не мовлячи, пересів машинально на її ліжко.
Ця хвилина була дуже подібна, в його відчутті, до тієї, коли він, стоячи за спиною в старої і вже звільнивши з петлі сокиру, відчув, що вже “і миті не можна більше гаяти”.
— Що з вами? — спитала злякана Соня.
Він не міг вимовити й слова. Він зовсім, зовсім не так гадав відкрити і сам не розумів того, що тепер з ним діялося. Вона тихо підійшла до нього, сіла на ліжко поруч і чекала, не зводячи з нього очей. Серце її колотилося і завмирало. Стало нестерпно: він повернув до неї бліде, як смерть, обличчя своє; губи його безсило кривилися, силкуючись щось вимовити. Жах охопив її.
— Що з вами? — повторила вона, злегка відстороняючись від нього.
— Нічого, Соню. Не лякайся… Пусте! Справді, коли розміркувати, — пусте, — бурмотів він з виглядом людини, що марить, зовсім не тямлячи себе. — Чого тільки я прийшов тебе мучити? — додав він раптом, дивлячись на неї. — Справді. Чого? Я все запитую себе про це, Соню…
Він, може, і запитував себе про це чверть години тому, але тепер, зовсім знесилений, промовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, відчуваючи тільки безперервний дрож в усьому тілі.
— Ой, як ви мучитесь! — зі стражданням у голосі сказала вона, вдивляючись у нього.
— Пусте все!.. От що, Соню (він раптом чогось усміхнувся, зовсім блідо й безсило, усміхнувся на якусь тільки мить), — пам’ятаєш, що я вчора обіцяв тобі сказати?
Соня тривожно чекала.
— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі… хто вбив Лизавету.
Вона раптом задрижала всім тілом.
— Ну, то от я й прийшов сказати.
— То ви це вчора серйозно… — ледве прошептала вона і швидко спитала, начебто раптом опам’ятавшись, — звідки ж ви знаєте?
Вона почала важко дихати. Обличчя її щодалі більше блідло.
— Знаю.
Вона трохи помовчала.
— Знайшли, чи що, його? — боязко спитала вона.
— Ні, не знайшли.
— То як же ви про це знаєте? — знову ледве чутно спитала вона і знову після майже хвилинного мовчання.
Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.
— Вгадай, — промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.
Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.
— Та ви… мене… нащо ж ви мене так… лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.
— Виходить, я з ним приятель великий… коли знаю, — говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду, — він Лизавету ту… вбити не хотів… Він її… вбив ненароком… Він стару вбити хотів… коли вона була сама… і прийшов… А тут увійшла Лизавета… Він тоді… і її вбив.
Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.
— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз із дзвіниці.
— Н-ні, — ледве чутно прошептала Соня.
— А подивись-но гарненько.
І щойно він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом у її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам’ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і чимраз нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з’явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.
— Вгадала? — прошептав він нарешті.
— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем у подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.
— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.
Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.
Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче від удару, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.
— Що ви, що ви це над собою зробили! — в розпачі сказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.
Раскольников відхитнувся і зі смутною усмішкою подивився на неї:
— Дивна якась ти, Соню, — обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.
— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала ридма, як в істериці.
Давно вже не зазнаване почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм’якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.
— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.
— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня, — за тобою піду, всюди піду! О господи!., яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О господи!
— От і прийшов.
— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його, — на каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його.
— Я, Соню, ще в каторгу, може, й не захочу йти, — сказав він.
Соня швидко на нього подивилась.
Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього. Їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: “Він, він убивця! Та хіба це можливо?”
— Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам’ятавшись, — та як ви, ви, такий… могли на це зважитись?.. Та що це!
— Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.
Соня стояла мов приголомшена, але раптом скрикнула:
— Ти був голодний! ти… щоб матері допомогти? Так?
— Ні, Соню, ні, — бурмотів він, обернувшись і похиливши голову, — не був я такий голодний… я справді хотів допомогти матері, але… і це не зовсім слушно… не муч мене, Соню!
Соня сплеснула руками.
— Та невже, невже це все правда! Господи, та яка ж це правда! Хто ж цьому може повірити?.. І як же, як же ви самі останнє віддаєте, а вбили, щоб пограбувати! А!.. — скрикнула вона раптом, — ці гроші, що Катерині Іванівні віддали… ці гроші… Господи, та невже ж і ці гроші…
— Ні, Соню, — квапливо перебив він, — ці гроші були не ті, заспокойся! Ці гроші мені мати прислала, через одного купця, і одержав я їх, коли був хворий, того ж дня, що й віддав… Разуміхін бачив… він же й одержував за мене… ці гроші мої, мої власні, правду кажу тобі, мої.
Соня зчудовано слухала його і щосили намагалася хоч щось збагнути.
— А ті гроші… а втім, я навіть і не знаю, чи й були там які гроші, — додав він тихо і наче в роздумі, — я зняв у неї тоді гаманець із шиї, замшевий… повний-повнісінький такий гаманець… та я не розкривав його; не встиг, мабуть… Ну, а речі, якісь там запонки та ланцюжки, — я всі ті речі і гаманець на чужому якомусь дворі, на В-му проспекті під камінь сховав, наступного ж ранку… Все там і досі лежить…
Соня з усіх сил слухала.
— Ну, то чому ж… ви сказали: щоб пограбувати, а самі нічого не взяли? — швидко спитала вона, мовби хапаючись за соломинку.
— Не знаю… я ще не надумав — візьму чи не візьму ті гроші, — промовив він, знову начебто в роздумі, і раптом, схаменувшись, швидко й коротко усміхнувся. — От яку я дурницю зараз ляпнув, га?
У Соні майнула була думка: “Чи не божевільний він?” Але зараз же вона її одкинула: ні, тут інше. Нічого, нічого вона в усьому цьому не могла зрозуміти.
— Знаєш, Соню, — сказав він зненацька з якимсь піднесенням, — знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний, — говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро, — то я б тепер… був щасливий! Знай це!
— І що тобі, що тобі в тому, — скрикнув він за мить з якимсь навіть розпачем, — ну що тобі в тому, коли б я й признався зараз, що вчинив погане? Ну що тобі в цьому дурному торжестві наді мною? Ой, Соню, чи для того ж я прийшов до тебе зараз!
Соня знову хотіла було щось сказати, але промовчала.
— Тому я й кликав із собою тебе вчора, що ти одна в мене й лишилася.
— Куди кликав? — боязко спитала Соня.
— Не грабувати і не вбивати, не бійсь, не на те, — усміхнувся він ущипливо, — ми люди різні… І знаєш, Соню, я ж тільки тепер, тільки зараз оце зрозумів: куди тебе кликав учора. А вчора, коли кликав, я й сам не розумів куди. На те й кликав, на те приходив: щоб не кидала мене. Не кинеш, Соню?
Вона стиснула йому руку.
— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив! — у розпачі вигукнув він за мить, зі страшною мукою дивлячись на неї, — от ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся… через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш, — ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: “страждай і ти, мені легше буде!” І можеш ти любити такого негідника?
— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня.
Знову те ж почуття хвилею ввірвалося в його душу і знову на мить розм’якшило її.
— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і… негідник! Та… нехай! все це не те… Говорити тепер треба, а я почати не вмію…
Він спинився й задумався.
— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову, — не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!
— Ні, ні, це добре, що прийшов! — заперечила Соня, — це краще, коли я знатиму. Багато краще!
Він з болем подивився на неї.
— А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись, — адже це так і було! От що, я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив… Ну, розумієш тепер?
— Н-ні, — наївно і боязко прошептала Соня, — тільки… кажи, кажи! Я зрозумію, я для себе все зрозумію! — благала вона його.
— Зрозумієш? Ну, гаразд, побачимо!
Він замовк і довго обмірковував.
— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: а що, коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар’єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан,[5-25] а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей лише одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша,[5-26] яку ще до того ж треба вбити, щоб зі скрині в неї гроші потягти (це ж для кар’єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і… і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому “запитанні” я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально… і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись!.. Ну, і я… перестав думати… задушив… за прикладом авторитету… І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було…
Соні зовсім не було смішно.
— Ви краще кажіть мені прямо… без прикладів, — ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.
Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.
— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Усі їхні надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні… (Він говорив наче завчене.) А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра… ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну… ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар’єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати… ну… ну, от і все… Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, — це я зле вчинив… ну й годі!
В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.
— Ой, це не те, не те, — тужливо вигукувала Соня, — і хіба можна так… ні, це не так, не так!
— Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!
— Та яка ж це правда! О господи!
— Я ж тільки вошу вбив, Соню, непотрібну, паскудну, зловредну.
— Ото людина — воша!
— Та І я ж знаю, що не воша, — відповів він, чудно дивлячись на неї. — А втім, я неправду кажу, Соню, — додав він, — давно вже неправду кажу… Це все не те; ти правильно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню… Голова в мене тепер дуже болить…
Очі його палали гарячковим вогнем… Він майже починав марити: неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала паморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але… “та як же! Як же! О господи!” І вона в розпачі ламала руки.
— Ні, Соню, це не те! — почав він знову, зненацька підводячи голову, начебто вражений і знову збуджений раптовим поворотом своїх думок, — це не те! А краще… уяви (еге ж! так справді краще), уяви, що я самолюбний, заздрісний, лихий, мерзотний, мстивий, ну… і ще — схильний до божевілля. (Хай уже все разом! Про божевілля говорили раніше, я пам’ятаю.) Я тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг? Мати прислала б, аби вніс, що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть! Уроки траплялися; по полтинику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився і не захотів. Саме так воно і є — озлився (це слово хороше!). Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався. Ти ж була в моїй конурі, бачила… А чи знаєш, Соню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів! Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, все лежав. Принесе Настя — попоїм, не принесе — так і день мине; навмисно зо зла не нагадував, щоб принесли! Вночі світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба було вчитись, я книжки попродав; а на столі у мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще любив лежати й думати. І все думав… І все такі в мене сни були дивні, різні сни, нічого говорити які! Та тільки тоді почало мені теж верзтися, що… Ні, це не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді все себе запитував: чому я такий дурний, якщо інші дурні і якщо я знаю вже напевно, що вони дурні, то чому сам не хочу бути розумнішим? Потім я зміркував, Соню, що коли чекати, поки всі зробляться розумними, то занадто вже довго буде… Потім я ще зміркував, що ніколи цього й не буде, що не зміняться люди і не переробить їх ніхто, і справа не варта заходу! Справді, це так! Це їх закон… Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними і володар! Хто багато посміє, той у них і правий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більш за всіх може посміти, той і від усіх більше прав має! Так досі велося і так завжди буде! Тільки сліпий не розглядить!
Раскольников, кажучи це, хоч і дивився на Соню, але вже не турбувався більше: зрозуміє вона чи ні. Гарячка охопила його усього. Він переживав якусь похмуру радість. (Справді, він дуже довго ні з ким не говорив!) Соня зрозуміла, що цей темний катехізис[5-27] став його вірою й законом.
— Я зміркував тоді, Соню, — говорив він далі ніби в якомусь захваті, — що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я… я захотів зважитись і вбив… я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.
— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками. — Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..
— До речі, Соню, коли я в темряві лежав і мені все ввижалося, адже це диявол спокушав мене? га?
— Мовчіть! Не смійтеся, богохульнику, нічого, нічого ж ви не розумієте! О господи! Нічого ж бо, нічого ж бо він не розуміє!
— Мовчи, Соню, я зовсім не сміюсь, я ж і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Соню, мовчи! — повторив він похмуро і настійливо. — Я все знаю. Все це я вже передумав і перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві… Про все це я сам з собою переспорив до останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридла, так набридла мені вся ця балаканина! Я всі ці міркування хотів забути, Соню, і почати заново, і перестати базікати! І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп? Я пішов як дуже розумний, і оце ж мене й згубило! І невже ти гадаєш, що я не знав, наприклад, хоча б того, що коли вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? — то виходить, що не воша людина для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде… Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж добре відчував, що я не Наполеон… Всю, всю муку безглуздих цих філософувань я витерпів, Соню, і все те з плеч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше… Я це все тепер знаю… Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння чи право маю…
— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.
— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк. — Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він із мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати… Так і знай!
— І вбили! Вбили!
— Але ж як убив! Хіба так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді йшов! Я тобі коли-небудь розкажу, як я йшов… Хіба я ту нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не її! Тут так-таки враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я… Годі, годі, Соню, годі! Покинь мене, — закричав він раптом у гарячковій тузі, — покинь мене!
Він сперся ліктями на коліна і, мов у лещатах, стиснув собі долонями голову.
— Яке страждання! — вихопився тяжкий зойк у Соні.
— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.
— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали. — Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано.) Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: “Я вбив!” Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.
Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.
— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.
— Страждання прийняти й очистити себе ним, от що треба.
— Ні! Не піду я до них, Соню.
— А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? — вигукувала Соня. — Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір’ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже.
О господи! — скрикнула вона, — та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!
— Не будь дитиною, Соню, — тихо промовив він. — У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара… Вони самі мільйонами людей винищують та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою. — То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню…
— Замучишся, замучишся, — повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.
— Я, може, на себе ще наклепав, — похмуро зауважив він, мовби в задумі, — може, я ще людина, а не воша, і поспішив себе осудити… Я ще поборюсь.
Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.
— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..
— Звикну… — сказав він похмуро і вдумливо. — Слухай, — почав він, помовчавши, — годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять…
— Ой! — скрикнула Соня злякано.
— Ну, чого ж ти скрикнула! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер злякалась? Тільки от що: я їм не дамся. Я ще з ними поборюсь, і нічого не вдіють. Немає в них справжніх доказів. Вчора я був у великій небезпеці і думав, що вже загинув; сьогодні ж справи стоять краще. Всі докази їх із двома кінцями, тобто їх обвинувачення я на свою користь можу повернути, розумієш? і поверну; бо я тепер навчився… Але у в’язницю мене посадять напевно. Коли б не один випадок, то, може, і сьогодні б посадили, напевно навіть, може, ще й посадять сьогодні… Тільки це байдуже, Соню: посиджу, та й випустять… бо немає в них жодного справжнього доказу, і не буде, присягаюсь. А з тими, що в них є, не можна упекти людину. Ну, годі… Я тільки щоб ти знала… З сестрою і з матір’ю я постараюсь якось так зробити, щоб їх переконати в протилежному і не злякати… А втім, сестра тепер, здається, забезпечена… виходить, і мати… Ну, от і все. Будь, проте, обережною. Будеш до мене у в’язницю ходити, коли мене заберуть?
— Ой, буду! Буду!
Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще нещаснішим, ніж до того.
— Соню, — сказав він, — краще вже не ходи до мене, коли я у в’язниці сидітиму.
Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.
— Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.
Він спочатку не зрозумів запитання.
— Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий, у мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона. — Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..
— Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.
— Не тепер, Соню. Краще потім, — додав він, щоб її заспокоїти.
— Так, так, краще, краще, — підхопила вона палко, — як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В цю мить хтось тричі стукнув у двері.
— Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.
Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезятникова зазирнула в кімнату.
V
Лебезятников мав стривожений вигляд.
— Я до вас, Софіє Семенівно. Пробачте… Я так і думав, що вас застану, — звернувся він зненацька до Раскольникова, — тобто я нічого не думав… чогось такого… але я думав саме… Там у нас Катерина Іванівна збожеволіла, — рубонув він раптом Соні, облишивши Раскольникова.
Соня скрикнула.
— Тобто воно принаймні так здається. А втім… Ми там не знаємо, що й робити, от що! Повернулася вона — її звідкись, здається, вигнали, може й побили… принаймні так здається… Вона бігала до начальника Семена Захаровича, вдома не застала; він обідав у якогось теж генерала… Уявіть, вона подалась туди, де обідали… до цього іншого генерала, і, уявіть, — таки домоглася, викликала начальника Семена Захаровича, та, здається, ще й з-за столу. Можете уявити, що там вийшло.
Її, звичайно, вигнали: а вона розповідає, що сама його вилаяла і чимсь у нього шпурнула. Це можна навіть і припустити… як її не арештували — не розумію! Тепер вона всім розповідає, і Амалії Іванівні, тільки важко зрозуміти, кричить і б’ється… Ага: вона говорить і кричить, що через те, що її всі тепер кинули, то вона візьме дітей і піде на вулицю, шарманку носити, а діти співатимуть і танцюватимуть, і вона теж, і гроші будуть просити, і щодня під вікно до генерала ходитимуть… “Хай, каже, бачать, як благородні діти чиновного батька на вулицях жебрачать! ” Дітей всіх б’є, ті плачуть. Леню вчить співати “Хуторок”,[5-28] хлопчика танцювати, Поліну Михайлівну теж, дере весь одяг; робить їм якісь шапочки, як акторам; сама хоче таз нести, щоб вибивати на ньому замість музики… Нічого не слухає… Уявіть, як же це? Так же не можна!
Лебезятников говорив би ще, але Соня, яка слухала його ледве зводячи дух, раптом схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись на бігу. Раскольников вийшов слідом за нею, Лебезятников за ним.
— Не інакше як збожеволіла! — говорив він Раскольникову, виходячи з ним на вулицю, — я тільки не хотів лякати Софію Семенівну і сказав: “здається”, але й сумніву немає. Це, кажуть, такі ґульки при сухотах на мозку вискакують; шкода, що я медицини не знаю. Я, проте, пробував її переконати, та вона нічого не слухає.
— Ви їй про ґульки говорили?
— Тобто не зовсім про ґульки. До того ж вона нічого б і не зрозуміла. Але до того кажу, що коли переконати людину логічно, що, по суті, їй нема чого плакати, то вона й перестане плакати. Це ясно. А ви гадаєте, що не перестане?
— Дуже б легко тоді було жити, — відповів Раскольников.
— Пробачте, пробачте, звичайно, Катерині Іванівні досить-таки важко зрозуміти; а чи відомо вам, що в Парижі вже провадилися серйозні досліди щодо можливості виліковувати божевільних, впливаючи самим тільки логічним переконанням? Один там професор — він недавно помер[5-29] — серйозний учений, уявив, що так можна лікувати. Основна ідея його, що особливого розладу в організмі у божевільних немає, а що божевілля є, сказати б, логічна помилка, помилка в судженні, неправильний погляд на речі. Він поступово заперечував твердження хворого і, уявіть собі, досягав, кажуть, результатів! Але через те, що він при цьому застосовував і душі, то результати цього лікування піддаються, звичайно, сумніву… Принаймні, так здається…
Раскольников давно вже не слухав. Дійшовши до свого будинку, він кивнув головою Лебезятникову і завернув у підворіття. Лебезятников опам’ятався, оглядівся і побіг далі.
Раскольников ввійшов у свою комірчину і зупинився посередині. “Чого він повернувся сюди? ” Він оглянув ці жовтуваті обшарпані шпалери, цей пил, свій диван… Знадвору долинав якийсь різкий, безперервний стукіт; щось десь наче забивали, цвях якийсь… Він підійшов до вікна, став навшпиньки і довго, надзвичайно уважно розглядав щось у дворі. Але двір був безлюдний і не видно було, хто стукотів. Ліворуч, у флігелі, де-не-де були відчинені вікна; на підвіконнях стояли горщечки з кволою геранню. За вікнами була розвішана білизна… Все це він знав напам’ять. Він одвернувся і сів на диван.
Ніколи, ніколи ще не почував він себе таким самотнім!
Так, він відчув ще раз, що, може, справді зненавидить Соню, і саме тепер, коли зробив її ще нещаснішою. “Чого ходив він до неї просити її сліз? Чого йому так треба заїдати її життя? О, підлота!”
— Я лишуся сам один! — промовив він раптом рішуче, — і не ходитиме вона у в’язницю!
Хвилин через п’ять він підвів голову і дивно усміхнувся. Це була чудна думка: “А може, в каторзі справді краще”, — подумав він зненацька.
Він не пам’ятав, скільки просидів у себе, невиразні думки юрмилися в його голові. Раптом двері відчинились, і ввійшла Євдокія Романівна. Вона спочатку спинилась і глянула на нього з порога, як тоді він на Соню, потім уже ступила далі і сіла проти нього на стілець, на вчорашньому своєму місці. Він мовчки і якось без думки подивився на неї.
— Не сердься, брате, я тільки на хвилиночку, — сказала Дуня. Вираз її обличчя був задумливий, але не суворий. Погляд був ясний і тихий. Він бачив, що й ця з любов’ю прийшла до нього.
— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович усе пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння… Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки. Цього я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не осуджую і не смію осуджувати, і прости мені, що я дорікнула тобі раніше. Я сама на собі відчуваю, що коли б у мене було таке велике горе, то я б теж пішла від усіх. Матері я про це нічого не скажу, але говоритиму про тебе увесь час і скажу від твого імені, що ти прийдеш дуже скоро. Не мучся за неї, я її заспокою; але й ти її не муч, — прийди хоч раз; згадай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підводитись), що коли я тобі для чогось буду потрібна або потрібне буде тобі… все моє життя, чи що… то поклич мене, я прийду. Прощай!
Вона круто повернулась і пішла до дверей.
— Дуню! — спинив її Раскольников, встав і підійшов до неї, — цей Разуміхін, Дмитро Прокопович, дуже хороша людина.
Дуня трошечки почервоніла.
— Ну? — спитала вона, помовчавши якусь мить.
— Він діловий, працьовитий, чесний і здатний глибоко любити… Прощай, Дуню.
Дуня вся спалахнула, зашарілась, потім раптом стривожилася:
— Та що це, брате, хіба ми справді навіки розлучаємось, що ти мені… такі заповіти лишаєш?
— Все одно… прощай…
Він одвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, подивилась на нього неспокійно і вийшла в тривозі.
Ні, він не був байдужий до неї. Була якась мить (наприкінці), коли йому страшенно захотілося міцно обняти її і попрощатися з нею, і навіть сказати, але він і руки їй не наважився простягнути:
“Потім ще, може, жахнеться, коли згадає, що я тепер її обнімав, скаже, що я вкрав її поцілунок! “
“А витримає ця чи не витримає? — спитав він себе кілька хвилин перегодом. — Ні, не витримає, таким не витримати! Такі ніколи не витримують…”
І він подумав про Соню.
З вікна війнуло свіжістю. Надворі вже починало смеркатися. Він раптом взяв кашкет і вийшов.
Він, звичайно, не міг, та й не хотів зважати на свій хворобливий стан. Але вся ця безперервна тривога і весь цей жах душевний не могли минути без наслідків. І якщо не лежав він ще в справжній гарячці, то, може, саме тому, що ця внутрішня безперервна тривога ще тримала його на ногах і в стані свідомості, але якось штучно, до певного часу.
Він блукав безцільно. Сонце сідало. Якась особлива туга щодалі більш огортала його останнім часом. У ній не було чогось особливо гострого, пекучого; але від неї віяло чимсь постійним, вічним, передчувалися неминучі роки цієї холодної змертвляючої туги, передчувалася якась вічність на “аршині простору”. У вечірню пору це передчуття звичайно ще дужче починало його мучити.
“З такими-от найдурнішими, суто фізичними немочами, Що залежать від якогось там заходу сонця, і спробуй не вчинити дурниці. Не те, що до Соні, а й до Дуні підеш!” — пробурмотів він злісно.
Хтось гукнув його. Він оглянувся; його наздоганяв Лебезятников.
— Уявіть, я був у вас, шукаю вас. Уявіть, вона здійснила свій намір і повела дітей! Ми з Софією Семенівною насилу їх розшукали. Сама б’є у сковороду, дітей примушує танцювати. Діти плачуть. Зупиняються на перехрестях і біля крамничок. За ними дурні люди біжать. Ходімте.
— А Соня?.. — тривожно спитав Раскольников, поспішаючи за Лебезятниковим.
— Просто в нестямі. Тобто не Софія Семенівна в нестямі, а Катерина Іванівна; а втім, і Софія Семенівна в нестямі. А Катерина Іванівна то й зовсім у нестямі. Кажу вам, остаточно збожеволіла. їх у поліцію заберуть. Можете уявити, як це вплине… Вони тепер на канаві біля —ського мосту,[5-30] зовсім недалеко від Софії Семенівни. Близько.
На канаві, не дуже далеко від мосту і за два будинки до того, де жила Соня, стовпився гурт людей. Особливо збігалися хлопчаки і дівчиська. Хрипкий, надірваний голос Катерини Іванівни долинав ще від мосту. І справді, це було чудернацьке видовисько, здатне зацікавити вуличну публіку. Катерина Іванівна, у своїй старенькій сукні, в драдедамовій шалі і в пом’ятому солом’яному капелюшку, що збився потворним жмутом набік, була справді в цілковитій нестямі. Вона знесилилась і задихалася. Змучене сухотне обличчя її мало ще більш страдницький, ніж будь-коли, вигляд (до того ж надворі, проти сонця, сухотний завжди здається ще більш хворим і спотвореним хворобою, ніж у приміщенні); але збудження не минало, і вона роздратовувалась щодалі дужче. Вона кидалася до дітей, кричала на них, умовляла, вчила їх тут-таки при людях, як танцювати і що співати, починала їм тлумачити, для чого це потрібно, вдавалась у відчай від їхньої нетямущості, била їх… Потім, не докінчивши, кидалася до публіки; коли помічала якого-небудь добре одягненого прохожого, що спинявся подивитись, одразу ж заходилась пояснювати йому, що от, мовляв, до чого доведені діти “з благородного, можна навіть сказати аристократичного дому”. Коли чула в натовпі сміх або якесь ущипливе слово, то зараз же напускалася на зухвалих і починала з ними лаятись. Дехто справді сміявся, інші хитали головами; всім взагалі було цікаво подивитись на божевільну з переляканими дітьми. Сковороди, про яку говорив Лебезятников, не було; принаймні Раскольников її не бачив; але замість стукотіння в сковороду Катерина Іванівна починала плескати в такт своїми сухими долонями, коли примушувала Поленьку співати, а Леню й Колю танцювати; причому і сама бралася підспівувати, але щоразу голос уривався на другій ноті від тяжкого кашлю, через що знову вдавалась у відчай, проклинала свій кашель і навіть плакала. Над усе дратували її плач і страх Колі і Лені. Вона справді спробувала вбрати дітей, як убираються вуличні співаки і співачки. На хлопчику була чалма з чогось червоного з білим, щоб він удавав з себе турка. Для Лені костюма не знайшлося; була тільки надіта на голову червона, в’язана з гарусу[5-31] шапочка (або, краще сказати, ковпак) небіжчика Семена Захаровича, а в шапочку встромлений уламок білого страусового пера, яке було власністю ще бабусі Катерини Іванівни і зберігалося досі в скрині як сімейна цінність. Поленька була у своєму звичайному платтячку. Вона дивилася на матір боязко і розгублено, не одходила від неї, приховуючи свої сльози, догадуючись, що та вже божевільна, і неспокійно оглядалася навкруги. Вулиця і натовп дуже налякали її. Соня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і весь час благаючи її повернутись додому. Але Катерина Іванівна була невблаганною.
— Перестань, Соню, перестань! — кричала вона скоромовкою, поспішаючи, задихаючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, мов мале дитя! Я вже сказала тобі, що не повернусь назад до тієї п’яної німкені. Нехай бачать усі, весь Петербург, як жебракують діти благородного батька, що все своє життя служив вірою і правдою і, можна сказати, помер на службі. (Катерина Іванівна вже встигла створити собі цю фантазію і повірити в неї сліпо.) Нехай, нехай цей негідний генералисько бачить. Та й дурна ти, Соню: що ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе змучили, не хочу більше! О, Родіоне Романовичу, це ви! — скрикнула вона, побачивши Раскольникова і кидаючись до нього, — поясніть ви, будь ласка, цій дурненькій, що нічого розумнішого не можна зробити! Навіть шарманщики заробляють, а нас зараз же всі відрізнять, дізнаються, що ми бідна благородна родина сиріт, доведених до жебрацтва, а вже генералисько той — посаду втратить, ось побачите! Ми щодня під вікна до нього будемо ходити, а проїде государ, я стану на коліна, оцих усіх виставлю наперед і покажу на них: “Захисти, отець!” Він отець сиріт, він милосердний, захистить, побачите, а генералиська цього… Леню! tenez-vous droite![*] Ти, Колю, зараз знову танцюватимеш. Чого ти рюмсаєш? Знову рюмсає! Ну чого, чого ти боїшся, дурнику! Господи! що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Коли б ви знали, які вони нетямущі! Ну що з отакими зробиш!..
І вона, сама мало не плачучи (що не заважало її безперервній і невгамовній скоромовці), показувала йому на дітей. Раскольников спробував був умовити, щоб повернулась додому, навіть сказав, гадаючи вплинути на самолюбство, що їй непристойно ходити по вулицях, як шарманщики ходять, бо вона ж готує себе в директриси для пансіону шляхетних дівчат…
— Пансіону, ха-ха-ха! Доки сонце зійде!.. — вигукнула Катерина Іванівна, зараз же після сміху зайшовшись кашлем, — ні, Родіоне Романовичу, розвіялась мрія! Всі нас кинули!.. А цей поганий генералисько… Знаєте, Родіоне Романовичу, я в нього чорнильницею пошпурила, — там-таки, в лакейській, до ладу на столі стояла, біля аркуша, на якому розписувались, і я розписалася,[5-32] пошпурила та й втекла. О, підлі, підлі. Та дарма; тепер я цих сама годуватиму, нікому не поклонюся! Досить ми її мучили! (Вона показала на Соню.) Поленько, скільки зібрали, покажи? Як? Лише дві копійки? О, мерзотні! Нічого не дають, тільки бігають за нами, язики висолопивши! Ну, чого отой йолоп сміється? (показала вона на когось у натовпі). А все через те, що цей Колька такий нетямущий, з ним морока! Чого тобі, Поленько? Говори до мене по-французьки, parlez-moi français.[*] Адже ж я тебе вчила, адже ти знаєш кілька фраз!.. Інакше як же відрізнити, що ви з благородної родини, виховані діти і зовсім не так, як усі шарманщики; не “Петрушку” ж ми якогось виставляємо на вулицях,[5-33] а заспіваємо благородний романс… До речі! що ж нам співати? Перебиваєте ви все мене, а ми… бачите, ми тут зупинилися, Родіоне Романовичу, щоб вибрати, що співати, — таке, щоб і Колі можна було потанцювати… бо все це в нас, можете уявити, без підготовки; треба домовитись, щоб усе добре прорепетирувати, а потім ми підемо на Невський, де значно більше людей вищого товариства, і нас одразу ж помітять. Леня знає “Хуторок”… Тільки ж усе “Хуторок” та “Хуторок”, і всі його співають! Ми маємо заспівати щось багато благородніше… Ну, що ти надумала, Полю, хоча б ти матері допомогла! Пам’яті, пам’яті в мене немає, я б пригадала! Не співати ж “Гусар на саблю опираясь”![5-34] А давайте заспіваємо по-французьки “Cinq sous”![5-35] Я ж вас учила, учила ж. І головне, через те що це по-французьки, то побачать зараз же, що ви дворянські діти, і це буде набагато зворушливіше… Можна б навіть: “Malborough s’en va-t-en guerre!”, бо це зовсім дитяча пісенька і її співають у всіх аристократичних домах, коли заколисують дітей.[5-36]
Malborough s’en va-t-en guerre,
Ne sait quand reviendra…[*]
— почала вона співати… — Ta ні, краще вже “Cinq sous”! Ну, Колю, ручки в боки, швидше, а ти, Леню, теж крутись у протилежний бік, а ми з Поленькою будемо підспівувати і плескати!
Cinq sous, cinq sous,
Pour monter notre ménage…[**]
Кахи-кахи-кахи! (І вона зайшлася кашлем.) — Поправ платтячко, Полю, плічка спустилися, — зауважила вона крізь кашель, віддихуючись. — Тепер вам треба триматись особливо пристойно і тонко, щоб усі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що ліфчик треба кроїти довший і до того ж на дві пілки. Це ти тоді, Соню, з своїми порадами: “Коротше та коротше”, от і вийшло, що зовсім дитину спотворили… Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, дурні! Ну, Колю, починай мерщій, мерщій, мерщій, — ой, і мука мені з цією дитиною!..
Cinq sous, cinq sous…
Знову солдат! Ну, чого тобі треба?
Справді, крізь юрбу протовплювався городовий. Але водночас якийсь пан у віцмундирі і в шинелі, солідний чиновник років п’ятдесяти, з орденом на шиї (останнє було дуже приємно Катерині Іванівні і справило враження на городового), наблизився і мовчки подав Катерині Іванівні зелененьку троячку. На обличчі його світився щирий жаль. Катерина Іванівна взяла і ввічливо, навіть церемонно, вклонилася йому.
— Дякую вам, шановний добродію, — почала вона згорда, — причини, що спонукали нас… візьми гроші, Поленько. Бачиш, є ж благородні і великодушні люди, які зараз же готові допомогти бідній дворянці в біді. Ви бачите, шановний добродію, благородних сиріт, можна навіть сказати зі справді аристократичними зв’язками… А той поганий генералисько сидів і рябчиків їв… ногами затупотів, що я його потурбувала… “Ваше превосходительство, кажу, захистіть сиріт, добре знаючи, кажу, небіжчика Семена Захаровича, і через те що на його рідну дочку найнегідніший з негідників у день його смерті звів наклеп…” Знову цей солдат! Захистіть! — закричала вона чиновникові, — чого цей солдат до мене прискіпується? Ми вже втекли від одного сюди з Міщанської… ну, а тобі чого треба, дурню!
— Бо на вулицях заборонено. Не чиніть бешкету, от що.
— Сам ти бешкетник! Я все одно що з шарманкою ходжу, тобі яке діло?
— Бо на шарманку треба дозвіл мати, а ви самовільно в такий манір народ баламутите. Де проживаєте?
— Який ще дозвіл! — зарепетувала Катерина Іванівна. — Я сьогодні чоловіка поховала, який там ще дозвіл!
— Пані, пані, заспокойтеся, — почав був чиновник, — ходімте, я вас доведу… Тут у натовпі непристойно… ви хворі…
— Шановний добродію, шановний добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна, — ми на Невський підемо, — Соню! Соню! та де ж вона? Теж плаче! Та що це з вами усіма… Колю, Леню, куди ви? — скрикнула вона раптом злякано, — о, дурні діти! Колю, Леню, та куди ж вони!..
Сталося так, що Коля і Леня, налякані до останньої міри вуличним натовпом і вихватками божевільної матері, побачивши ще й солдата, який хотів їх узяти і кудись вести, раптом, наче змовившись, схопились за рученята і кинулись тікати. Із зойками й плачем метнулася сердешна Катерина Іванівна доганяти їх. Неподобне і жалюгідне це було видовище, як вона бігла, плачучи, задихаючись. Соня і Поленька кинулися слідом за нею.
— Поверни, поверни їх, Соню! О, дурні, невдячні діти!.. Полю! лови їх… Для вас же я…
Вона спіткнулася на всьому бігу і впала.
— Розбилася до крові! О господи! — скрикнула Соня, схиляючись до неї.
Усі позбігались, усі стовпилися навколо. Раскольников і Лебезятников підбігли серед перших; чиновник теж поспішив, а за ним і городовий, пробурчавши: “От діла” і махнувши рукою, бо передчував, що справа ця завдасть йому клопоту.
— Ану, геть! геть! — розганяв він людей, що товпилися навколо.
— Помирає! — закричав хтось.
— Збожеволіла! — сказав другий.
— Господи милосердний! — промовила якась жінка, хрестячись. — А чи ж дівчинку з хлопчиком впіймали? Ондечки, ведуть, старшенька перейняла… Бач, навіжені!
Але коли роздивилися добре Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Соня, а що кров хлинула їй з грудей горлом і залила брук.
— Це я знаю, бачив, — бурмотів чиновник Раскольникову і Лебезятникову, — це сухоти; хлине отак кров і задушить. З однією моєю родичкою, ще недавно свідком був, і отак склянки півтори… раптом… Що ж все-таки робити, зараз помре?
— Сюди, сюди, до мене! — благала Соня, — отут я живу!.. Оцей будинок, другий звідси… До мене, швидше, швидше!.. — кидалася вона до всіх. — За лікарем пошліть… О господи!
Стараннями чиновника все улагодилося, навіть городовий допомагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Соні майже мертвою і поклали на ліжко. Кровотеча ще тривала, але Катерина Іванівна начебто починала опритомнювати. В кімнату ввійшли, крім Соні, Раскольников і Лебезятников, чиновник і городовий, що спочатку розігнав-таки юрбу, хоч дехто і йшов за ними аж до самих дверей. Поленька ввела, тримаючи за руки, Колю і Леню, які трусилися й плакали. Зійшлися й від Капернаумових: сам він, кульгавий і сліпий на одне око, дивного вигляду чоловік з щетинистим, що стояло сторч, волоссям і бакенбардами; дружина його, що мала якийсь чудний, раз назавжди зляканий вигляд, і кілька його дітей із здерев’янілими від постійного здивування обличчями і розкритими ротами. Серед усієї цієї публіки з’явився зненацька і Свидригайлов. Раскольников здивовано глянув на нього, не розуміючи, звідки він узявся, бо не бачив його досі в натовпі.
Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольникову, що, здається, лікар тепер уже не потрібний, але розпорядився послати. Побіг сам Капернаумов.
Тим часом Катерина Іванівна оддихалася, кровотеча припинилась. Вона дивилася хворобливим, але пильним і проникливим поглядом на бліду і тремтячу Соню, що обтирала їй хусткою краплі поту з лоба; нарешті попросила підвести себе. Її посадили на ліжку, підтримуючи з обох боків.
— Де діти? — спитала вона слабким голосом. — Ти привела їх, Полю? О, дурні!.. Ну чого ви побігли… Ох!
Кров ще була на її засмаглих губах. Вона повела кругом очима:
— То он ти як живеш, Соню! І разу я в тебе не була… довелось от…
Вона з жалем подивилась на Соню:
— Висмоктали ми тебе, Соню… Полю, Леню, Колю, йдіть сюди… Ну, ось вони, Соню, всі, бери їх… з рук на руки… а з мене досить!.. Скінчився бал! Г’а!.. Покладіть мене, дайте хоч померти спокійно…
Її опустили знову на подушку.
— Що? Священика?.. Не треба… Де у вас зайвий карбованець?.. На мені немає гріхів!.. Бог і без того мусить простити… Сам знає, як я страждала!.. А не простить, то й не треба!..
Неспокійне марення охоплювало її щодалі більш. Часом вона здригалася, обводила навколо очима, пізнавала всіх на мить; але одразу ж свідомість знову змінювалася маренням. Вона хрипко й важко дихала, щось начебто клекотіло в горлі.
— Я кажу йому: “Ваше превосходительство!..” — вигукувала вона, віддихуючись після кожного слова, — ця Амалія Людвігівна… ах, Леню, Колю! ручки в боки, мерщій, мерщій, гліссе-гліссе, па-де-баск![5-37] Притупуй ніжками… Будь граціозною дитиною.
Du hast Diamanten und Perlen…[5-38]
Як же далі? Ото б заспівати…
Du hast die schônsten Augen,
Madchen, was willst du mehr?[*]
Авжеж, чом би не так! Was willst du mehr, — вигадає ж, йолоп!.. Ага, от ще:
В жар полудня, в долині Дагестана…[5-39]
Ах, як я любила… Я до нестями любила цей романс, Поленько!.. Знаєш, батько твій… ще женихом бувши, співав… О, дні!.. От би, от би нам заспівати! Ну як же, як же… от я й забула… та нагадайте ж, як далі? — Вона була в надзвичайному хвилюванні і силкувалась підвестись. Нарешті, страшним, хрипким, надривним голосом вона почала, скрикуючи і задихаючись на кожному слові, з виглядом якогось все зростаючого переляку:
В жар полудня!., в долині!.. Дагестана!..
У грудях з кулею!..
Ваше превосходительство! — раптом вихопився в неї нелюдський зойк, і вона залилась слізьми, — захистіть сиріт! Знаючи хліб-сіль небіжчика Семена Захаровича!.. Можна навіть сказати аристократичного!.. Г’а! — здригнулася вона, раптом опам’ятавшись і з якимсь жахом усіх оглядаючи, але зараз же пізнала Соню. — Соню, Соню! — мовила вона лагідно й ласкаво, мовби здивувавшись, що бачить її перед собою, — Соню, люба, і ти тут?
Її знову підвели.
— Годі!.. Пора!.. Прощай, сіромо!.. Заїздили шкапу!.. Підірва-а-лась! — крикнула вона несамовито й злісно і впала головою на подушку.
Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало недовго. Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкрився, ноги судорожно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і вмерла.
Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припала до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одного, зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити. Обоє були ще в уборах: хлопчик в чалмі, дівчинка в ярмулці зі страусовим пером.
І яким чином той “похвальний лист” опинився раптом на ліжку, коло Катерини Іванівни? Він лежав тут же, біля подушки; Раскольников бачив його.
Він одійшов до вікна. До нього підскочив Лебезятников.
— Померла! — сказав Лебезятников.
— Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніших слова, — підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступився місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованого Раскольникова ще далі в куток.
— Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєте, були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські заклади, які кращі, і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п’ятсот карбованців капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.
— З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.
— Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, не припускаєте, га? Адже ж не “воша” була вона (він кивнув у той куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну… “чи Лужину, справді, жити й підлоту чинити, чи їй помирати? ” І коли не допоможу я, тож “Поленька, наприклад, туди ж, такою ж дорогою піде…”
Він промовив це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.
— Зві-відки… ви знаєте? — прошепотів він, насилу зводячи дух.
— Та я ж тут, за стіною, у мадам Рессліх квартирую. Тут Капернаумов, а там мадам Рессліх, давня і найвідданіша приятелька. Сусід, так би мовити.
— Ви?
— Я, — підтвердив Свидригайлов, колихаючись від сміху, — і можу вас честю запевнити, найласкавіший Родіоне Романовичу, що дуже ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, передрік це вам, — ну от і зійшлися. І побачите, який я лагідний. Побачите, що зі мною ще можна жити…
