«Злочин і кара» читати. Федір Достоєвський

«Злочин і кара» ЧАСТИНА ДРУГА

I

Так пролежав він дуже довго. Траплялося, що він наче й прокидався, і тоді помічав, що вже давно ніч, але встати йому не спадало на думку. Нарешті він побачив, що вже видно по-денному. Він лежав на дивані горілиць, ще не зовсім отямившись від недавнього забуття. До нього різко долинали страшні, несамовиті крики з вулиці, а втім, він вислухував їх під своїм вікном щоночі о третій годині. Саме вони й розбудили його тепер. “А! ось уже і з пивниць п’яні йдуть, — подумав він, — третя година, — і раптом схопився, немовби його хто зірвав з дивана. — Як! Вже третя година!” Він сів на дивані,— і тут усе пригадав! Раптом, враз усе пригадав!

У першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. “Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п’яний, але…” Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складаний ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було. Раптом він згадав, що гаманець і речі, які він забрав у старої зі скриньки, ще й досі у нього лежать у кишенях. Він і не подумав досі витягти їх і сховати! Не згадав про них навіть тепер, коли одяг оглядав! Що ж це? Миттю кинувся він витягати їх і викидати на стіл. Повибиравши все, навіть повивертавши кишені, щоб переконатись, чи не залишилося ще чого, він усю цю купу переніс у куток. Там, у самому кутку, внизу, в одному місці шпалери були розірвані і відстали од стіни: зараз же почав він усе запихати в цю дірку, під папір. “Ввійшло! Все з-перед очей геть і гаманець теж! ” — радісно думав він, підвівшись і тупо дивлячись у куток, на дірку, яка ще більше випнулася. Раптом він увесь здригнувся від жаху: “Боже мій, — шепотів він розпачливо, — що зі мною? Хіба це сховано? Хіба так ховають? ” Правда, він і не розраховував на речі; він гадав, що будуть самі тільки гроші, а тому й не приготував заздалегідь місця, — “але ж тепер, тепер я чого радію? — думав він. — Хіба так ховають? Справді розум мене зраджує”! Знеможений, сів він на диван, і зараз же нестерпний озноб знову затрусив його. Машинально потяг він колишнє своє студентське зимове пальто, що лежало поблизу, на стільці, тепле, але вже майже вщент подране, укрився ним, і сон та марення враз охопили його. Він заснув.

Не більш як хвилин через п’ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. “Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!” Він зірвав петлю і хутчій почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. “Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!” — повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам’ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. “Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є! ” Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! “Та що ж це зі мною!” — скрикнув він знову, мов несамовитий.

Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам’ять його ослабли… розум затьмарений… Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. “Ага! Отже, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!” Миттю вивернув він кишеню, і — так і є — на матерії є сліди, плями! “Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам’ять, коли сам спохватився і догадавсь! — подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,— просто слабкість гарячкова, хвилинне марення”, — і він видер усю ліву кишеню зі штанів. У ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з’явилися знаки. Він скинув чобіт: “Справді знаки! Весь носок шкарпетки просяк кров’ю”; певно, він у ту калюжу необережно тоді вступив… “Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?”

Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. “В грубу? Але в грубі насамперед почнуть ритися. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! — повторював він, знову сідаючи на диван, — і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!..” Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що “от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-не-будь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше! ” Він кілька раз поривався підвестися з дивана, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний стукіт у двері.

— Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! — гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері,— цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!

— А може, і дома немає! — промовив чоловічий голос.

“Еге! Та це ж голос двірника… Чого йому треба?”

Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.

— А защіпнувся ж хто? — заперечила Настя,— ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!

“Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай… “

Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.

Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.

Так і є: стоять двірник і Настя.

Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.

— Повістка з контори, — сказав він, подаючи папірця.

— З якої контори?..

— В поліцію, значить, кличуть, у контору. Звісно, яка контора.

— В поліцію!.. Чого?..

— А мені звідки знати. Кличуть, то йди. — Він пильно подивився на юнака, озирнувся навколо і повернувся, щоб іти.

— Либонь, зовсім занедужав? — зауважила Настя, не зводячи з нього очей. Двірник теж на мить обернув голову.— З учорашнього дня в жару, — додала вона.

Він не відповів і тримав в руках папірця, не розпечатуючи.

— Та вже не вставай,— вела далі Настя, розжалобившись і побачивши, що він спускає з дивана ноги.— Хворий, то й не йди, не згорить. Що це у тебе в руках?

Він подивився: в правій руці у нього відрізані шматки бахроми, шкарпетка і клапті видраної кишені. Так і спав з ними. Потім уже, думаючи про все це, згадав він, що й прокидаючись у жару, міцно-міцно стискував усе це в руці і так знову засинав.

— Ач, лахміття якогось назбирав і спить з ним, наче зі скарбом… — І Настя зайшлася своїм хворобливо-нервовим сміхом. Миттю впхнув він усе під шинель і втупився в неї очима. Хоч і не міг він у ту мить як слід розмірковувати, але відчував, що з людиною не так поводитимуться, коли прийдуть її забирати. “Але ж… поліція? “

— Чаю б випив? Хочеш, чи як? Принесу, лишилося…

— Ні… я піду, я зараз піду,— бурмотів він, зводячись на ноги.

— Та ти ж і зі сходів не зійдеш.

— Піду…

— Ну, як хочеш.

Вона вийшла слідом за двірником. Зараз же кинувся він до світла оглядати шкарпетку і бахрому: “Плями є, та не так вже й помітно; все забруднилося, затерлось і вже вицвіло. Хто не знає наперед — нічого не розбере. Настя, виходить, нічого не могла помітити здалека, хвалити Бога!” Тоді з трепетом розпечатав він повістку і почав читати; довго читав він і нарешті зрозумів. Це була звичайнісінька повістка з кварталу, треба було з’явитися сьогодні, о пів на десяту, в контору квартального наглядача.[2-01]

“Та що ж це таке? Ніяких я справ сам по собі не маю з поліцією! І чому саме сьогодні? — думав він з болісним здивуванням. — Господи, та швидше б уже!” Він було став на коліна молитись, але навіть сам засміявся, — не з молитви, а з себе. Поквапливо почав одягатись. “Пропаду так пропаду, байдуже! Шкарпетку надіти! — спало йому раптом на думку,— ще більше затреться в пилу, і сліди зникнуть”. Та тільки він надів, зараз же і зірвав її з огидою і жахом. Зірвав, але, згадавши, що іншої немає, взяв і надів знову — і знову засміявся. “Все це умовно, все відносно, все самі тільки форми, — подумав він мигцем, самим тільки краєчком думки, а сам трусився усім тілом, — адже от і надів! Адже закінчив тим, що надів!” Сміх, проте, зараз же змінився розпачем. “Ні, не під силу…” — подумалося йому. Ноги його дрижали. “Від страху”, — пробурмотів він сам собі. Голова паморочилася і боліла від жару. “Це хитрість! Це вони хочуть заманити мене хитрістю і раптом збити на всьому”, — думав він далі, виходячи на сходи. “Погано те, що я майже в маренні… я можу ляпнути якусь дурницю… “

На сходах він згадав, що залишає всі речі так, у дірці під шпалерами,— “тут, чого доброго, навмисно без нього обшук”, — згадав і спинився. Але такий відчай і такий, якщо можна так сказати, цинізм загибелі раптом охопили його, що він махнув рукою і пішов далі.

“Тільки б швидше!..”

На вулиці знову була нестерпна спека, хоч би крапля дощу за всі ці дні. Знову курява, цегла й вапно, знову сморід із крамничок і пивниць, знову щохвилини п’яні, чухонці-рознощики[2-02] і напіврозвалені прольотки візників. Сонце яскраво блиснуло йому в очі, так що боляче стало дивитись, і в голові зовсім запаморочилось, — звичайне відчуття людини, коли її морозить, а вона ясного сонячного дня вийшла раптом на вулицю.

Дійшовши до повороту на вчорашню вулицю, він з тяжкою тривогою заглянув у неї, на той будинок… і зразу ж відвів очі.

“Якщо спитають, я, може, і скажу”, — подумав він, підходячи до контори.

Контора була від нього за чверть версти. Вона тільки що переїхала в нове приміщення, в новий будинок, на четвертий поверх. У старому приміщенні він був колись випадково, але дуже давно. Ввійшовши у ворота, він побачив праворуч сходи, якими спускався чоловік із книгою в руках: “двірник, певно; значить, тут і є контора”, — і він став сходити вгору навмання. Питати ні в кого ні про що не хотів.

“Увійду, стану навколішки — і все розповім…” — подумав він, виходячи на четвертий поверх.

Сходи були вузенькі, круті і в помиях. Усі кухні всіх квартир на всіх чотирьох поверхах виходили на ці сходи, і двері їх не зачинялися майже цілий день. Через те тут стояла нестерпна задуха. Вгору і вниз піднімались і спускалися двірники з книжками під пахвою,[2-03] поліцейські й різний люд обох статей — відвідувачі. Двері в саму контору були теж розчинені навстіж. Він увійшов і спинився в прихожій. Тут стояли і чекали якісь чоловіки. Задуха тут теж була страшенна і, крім того, до нудоти тхнуло свіжою, ще не висхлою як слід фарбою на тухлій оліфі в недавно пофарбованих кімнатах. Постоявши тут трохи, він вирішив пройти ще вперед, в дальшу кімнату. Кімнати були всі малюсінькі й низенькі. Страшенне нетерпіння гнало його далі й далі. Ніхто не помічав його. В другій кімнаті сиділи й писали якісь писарі, одягнені хіба що трохи краще за нього, на вигляд усі дивні якісь люди. Він звернувся до одного з них.

— Чого тобі?

Він показав повістку з контори.

— Ви студент? — спитав той, глянувши на повістку.

— Так, колишній студент.

Писар подивився на нього, проте без будь-якої цікавості. Це був на диво скуйовджений чоловік з якимось раз і назавжди застиглим виразом в очах.

“Від цього нічого не дізнаєшся, бо йому все одно”, — подумав Раскольников.

— Ідіть туди, до письмоводителя,[2-04] — сказав писар і тицьнув уперед пальцем, показуючи на найдальшу кімнату.

Раскольников увійшов у цю кімнату (четверту числом), тісну і повну-повнісіньку публіки, — людей трохи краще вдягнених, ніж у попередніх кімнатах. Серед відвідувачів було дві дами. Одна в траурі, бідно вбрана, сиділа за столом навпроти письмоводителя і щось писала під його диктовку. Друга ж дама, огрядна і багрово-червона, з плямами, показна жінка, і вбрана щось уже надто пишно, з брошкою завбільшки з чайне блюдечко на грудях, стояла осторонь і чогось чекала. Раскольников сунув письмоводителеві свою повістку. Той побіжно глянув на неї, сказав “почекайте ” і далі диктував траурній дамі.

Раскольников звів дух з полегшенням. “Мабуть, не те!” Потроху він почав сміливішати, він умовляв сам себе всіма силами підбадьоритися і опам’ятатись.

“Яка-небудь дурниця, яка-небудь зовсім незначна необережність, і я можу себе виказати! Гм… шкода, що тут повітря немає, — ще подумав він, — задуха… В голові ще більше паморочиться… і розум теж…”

Він відчув страшенне безладдя в думках, боявся, що кінець кінцем не зможе володіти собою. Він силкувався приліпитись думкою до чогось, думати про що-небудь зовсім стороннє, але це ніяк не вдавалося. Письмоводитель, проте, дуже цікавив його: йому весь час хотілося хоч що-небудь дізнатися, розгадати вже з самого його вигляду. Це був зовсім молодий чоловік, років двадцяти двох, зі смаглявою і рухливою фізіономією, що виглядав старішим за свої роки, одягнений за модою і фатовато, з проділом на потилиці, розчесаний і напомаджений, з безліччю перснів і каблучок на білих, відчищених щітками пальцях і золотими ланцюжками на жилеті. До якогось іноземця, що був тут, він навіть промовив кілька слів по-французьки, і дуже задовільно.

— Луїзо Іванівно, ви б сіли,— сказав він між іншим вичепуреній багрово-червоній дамі, яка все стояла, немовби не сміючи сісти без запрошення, хоч стілець був поруч.

— Ich danke,[*] — сказала та й тихо, з шовковим шелестом, опустилася на стілець. Ясно-голуба з білим мереживним оздобленням сукня її, наче повітряна куля, поширилася навколо стільця і зайняла мало не півкімнати. Запахло духами. Але дама, видно, ніяковіла від того, що займає півкімнати і що від неї так пахне духами, усміхалася боязливо і нахабно водночас, але з явним неспокоєм.

Траурна дама, нарешті, кінчила і почала підводитись. Зненацька, шумно, з хвацьким виглядом, якось особливо поводячи в такт крокам плечима, ввійшов офіцер, кинув кашкета з кокардою на стіл і сів у крісло. Пишна дама так і підстрибнула з місця, угледівши його, і з якимсь особливим захватом почала присідати, але офіцер не звернув на неї найменшої уваги, а вона вже не сміла при ньому сісти. Це був помічник квартального наглядача. Він мав рудуваті вуса, що горизонтально стирчали в обидва боки, і надзвичайно дрібні риси обличчя, яке, проте, нічого особливого, крім хіба що нахабства, не виражало. Скоса і майже з обуренням подивився він на Раскольникова: занадто вже на ньому поганий був одяг, а постава, незважаючи на все приниження, все ще не відповідала одягові; Раскольников, з необережності, дивився на нього надто довго і пильно, так що той навіть образився.

— Тобі чого? — крикнув він, певно дивуючись, що такий обірванець і не думає знічуватись під його грізним оком.

— Викликали… за повісткою… — ледве відповів Раскольников.

— Це в справі про стягнення з них грошей, зі студента,— заквапився письмоводитель, відриваючись від паперів. — Ось, — і він передав Раскольникову зошит, показавши там місце, — читайте!

“Грошей? Яких грошей? — думав Раскольников, — але… отже, вже напевно не mel” І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.

— А о якій годині вам з’явитись написано, шановдобродь? — вигукнув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись, — вам пишуть о дев’ятій, а тепер уже дванадцята година!

— Мені принесли тільки чверть години тому, — голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе розсердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення. — І того досить, що я, хворий, в гарячці, прийшов!

— А ви не кричіть тут!

— Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.

Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимовити, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.

— Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії.[2-05] Прошу не гр-р-ру-біянити!

— Та й ви в присутствії! — вигукнув Раскольников, — і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините. — Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.

Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, спантеличений.

— Це не ваше діло! — прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно, — а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!

Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.

— Це що ж таке? — спитав він письмоводителя.

— Це гроші з вас за позиковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов’язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.

— Та я… нікому не винен!

— Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позиковий лист на сто п’ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев’ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив із цього приводу.

— Та вона ж моя хазяйка?

— Ну то що ж, що хазяйка?

Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: “А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш?” Але яке, яке було йому тепер діло до позикового листа, до стягнення! Чи варте це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки, — ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. Це була мить повної, щирої, чисто тваринної радості. Але саме в цю хвилину в конторі вибухнуло щось подібне до грому з блискавкою. Поручик, все ще приголомшений тим, як зухвало з ним розмовляли, весь палаючи гнівом і, очевидно, маючи на думці підтримати уражену амбіцію, напустився на бідолашну “пишну даму”, яка позирала на нього з безглуздою усмішкою, відколи він увійшов.

— А ти, така-сяка ще й отака, — гримнув він раптом на все горло (траурна дама вже пішла), — у тебе там що минулої ночі скоїлось? га? Знову скандал, дебош на всю вулицю вчиняєш. Знову бійка й пиятика. В арештний дім закортіло! Адже я тобі вже говорив, я вже попереджав тебе десять раз, що водинадцяте не подарую. А ти знову, знову, така-сяка ти й отака!

Навіть папір випав з рук Раскольникова, і він дико дивився на пишну даму, яку так безцеремонно шпетили, але скоро, проте, зміркував, у чому річ, і зараз же вся ця історія почала йому навіть дуже подобатись. Він слухав із задоволенням, так навіть, що хотілося реготати, реготати, реготати… Всі нерви його так і стрибали.

— Ілля Петрович! — почав було письмоводитель обережно, але спинився, щоб трохи виждати, бо роздратованого поручика не можна було вгамувати інакше, як тримаючи за руки, це він уже знав з досвіду.

А щодо пишної дами, то спочатку вона так і затремтіла від грому й блискавки; але дивна річ: чим довше і чим крутіше лаявся поручик, тим вигляд її ставав люб’язнішим, тим чарівнішою робилася її усмішка, звернена до грізного поручика. Вона тупцювала на місці і безперервно присідала, з нетерпінням вичікуючи, коли ж нарешті і їй дадуть змогу вкинути слово, і дочекалася.

— Ніякий шум і бійка в мене не був, пане капітен, — наче горох розсипали, заторохтіла вона раптом жваво по-російськи, але з сильним німецьким акцентом, — і ніякий, ніякий шкандаль, а вони прийшов п’ян, і це я все розповій, пане капітен, а я не винен… у мене благородний дім, пане капітен, і благородне поводжень, пане капітен, і я завжди, завжди сама не хочив ніякий шкандаль. А вони зовсім прийшов п’ян і потім знову три фляшки замовив, а потім сам підняв ноги і став ногом фортеп’ян грав, і це зовсім недобре в благородний дім, і він ганц фортеп’ян ламав і зовсім, зовсім тут немає ніякий манір, а я сказав. А він фляшка взяв і почав усіх ззаду фляшкою штовхав. І тут як я став, швидко двірник кликав і Карль прийшов, він узяв Карль і око побив, і Генрієт теж око побив, а мені п’ять раз щоку бив. І це так неделікатно в благородний дім, пане капітен, і я кричав. А він на канав вікно одчиняв і почав у вікно, як маленький швиня, вищав, і це страм. І як можна у вікно на вулиць як маленький швиня, вищав? Фуй-фуй-фуй! І Карль ззаду його за фрак од вікна тягнув і тут, це правда, пане капітен, йому зайн рок подрав. І тоді він кричав, що йому п’ятнадцять карбованець ман мус штраф платив. І я сама, пане капітен, п’ять карбованець йому зайн рок платив. І це неблагородний гість, пане капітен, і всякий шкандаль робив! Я, говорив, на вас великий сатир гедрюкт[2-06] буде, бо я в усіх газет можу про вас усе писав.

— З писак, значить?

— Так, пане капітен, і який же це неблагородний гість, пане капітан, коли в благородний дім…

— Ну-ну-ну! Годі! Я вже тобі говорив, говорив, я ж тобі говорив…

— Ілля Петрович! — знову значуще промовив письмоводитель.

Поручик швидко глянув на нього; письмоводитель злегка хитнув головою.

— …Так от же тобі, шановна Лавізо Іванівно, останнє моє слово, і це вже справді востаннє, — вів далі поручик. — Якщо у тебе ще хоч раз у твоєму благородному домі зчиниться скандал, то я тебе саму на цугундер,[2-07] як ото високим штилем кажуть. Чула? Так літератор, писака, п’ять карбованців у “благородному домі ” за фалду взяв? Он вони які, письменники! — і він метнув зневажливий погляд на Раскольникова. — Позавчора в трактирі теж історія: пообідав, а платить не хоче, “я, мовляв, вас у сатирі за те опишу”. На пароплаві теж один такий, на тому тижні, поважне сімейство статського радника, дружину і дочку найпаскуднішими словами обізвав. З кондитерської недавно в шию одного виштовхали. От вони які, писаки, літератори, студенти, глашатаї… тьху! А ти забирайся! Я ось сам до тебе загляну… тоді стережись! Чула?

Луїза Іванівна з гарячковою люб’язністю кинулася присідати на всі боки і, присідаючи, дозадкувала до дверей, але в дверях наштовхнулася спиною на поважного офіцера з щирим виразом на свіжому обличчі і з чудовими, дуже густими білявими баками. Це був сам Никодим Хомич, квартальний наглядач. Луїза Іванівна поспішила присісти мало не до самої підлоги і часто, дрібно ступаючи й підстрибуючи, вилетіла з контори.

— Знову грім і блискавка, знову буря, смерч, ураган! — ласкаво і дружелюбно звернувся Никодим Хомич до Іллі Петровича, — знову розтривожили серце, знову закипів! Ще на сходах чув.

— Та що там! — з благородною недбалістю промовив Ілля Петрович (і навіть не що там, а якось: “Та-а щьо тем!”), переходячи з якимись паперами до іншого стола і на ходу картинно в такт крокам поводячи плечима: якою ногою ступив, туди й плече, — ось маєте: пан письменник, тобто студент, колишній студент, грошей не платить, векселів надавав, квартиру не звільняє, без кінця на них ідуть скарги, а туди ж образитись зволили, що я цигарку при них палив! Самі п-п-підлоту чинять, а ось, будь ласка, гляньте на них: ось вони які є в найпривабнішому вигляді!

— Бідність не порок, друже, ну та що там! Звісно, порох, не міг образи знести. Ви за що-небудь, певно, на нього образились і самі не здержались, — говорив Никодим Хомич, люб’язно звертаючись до Раскольникова, — та це ви даремно: най-бла-го-о-ор-род-ніша, я вам скажу, людина, але порох, порох! Спалахнув, скипів, згорів — і край! І все минуло! І в результаті саме тільки золоте серце! Його і в полку прозвали: “поручик-порох “…

— І який ще п-п-олк був! — вигукнув Ілля Петрович, вельми задоволений, що його так приємно полоскотали, але все ще не зовсім заспокоївшись.

Раскольникову раптом захотілося сказати їм усім щось надзвичайно приємне.

— Прошу пробачити, капітане, — почав він вельми розв’язно, звертаючись раптом до Никодима Хомича, — зрозумійте ж моє становище… Я готовий навіть просити у них вибачення, коли в чомусь зі свого боку був нечемний. Я бідний і хворий студент, пригнічений (він так і сказав: “пригнічений”) бідністю. Я колишній студент, бо тепер не можу утримувати себе, але я одержу гроші… У мене мати і сестра в —й губернії… Мені пришлють, і я… сплачу. Хазяйка моя добра жінка, але вона так озлилася від того, що я уроки втратив і не плачу четвертий місяць, що не посилає мені навіть обідати… І не розумію зовсім, який це вексель! Тепер вона з мене править за позиковим цим листом, та що ж я їй заплачу, розміркуйте самі!..

— Але ж це нас не обходить…— знову було зауважив письмоводитель.

— Стривайте, стривайте, я з вами цілком згоден, але дозвольте і мені сказати,— підхопив знову Раскольников, звертаючись не до письмоводителя, а все ще до Никодима Хомича, але стараючись з усіх сил звертатися також і до Іллі Петровича, хоч той вперто удавав, що копається в паперах і підкреслено не звертає на нього уваги,— дозвольте і мені зі свого боку пояснити, що я живу в неї вже близько трьох років, від самого того часу, коли приїхав з провінції, і раніше… раніше… а втім, чому ж мені і не признатися зараз, із самого початку я пообіцяв, що одружуся з її дочкою, обіцянка була словесна, цілком вільна… Це була дівчина… а втім, вона мені навіть подобалась… хоч я і не був закоханий… словом, молодість, тобто я хочу сказати, що хазяйка мене тоді охоче кредитувала, і я провадив почасти таке життя… я дуже був легковажний…

— Від вас зовсім не вимагають таких інтимностей, шанов-добродь, та й часу немає,— грубо і з торжеством перебив було Ілля Петрович, але Раскольников схвильовано і собі перебив його, хоч йому раптом надзвичайно важко стало говорити.

— Але дозвольте, дозвольте ж мені хоча б почасти все розповісти… як було діло і… в свою чергу… хоч це й зайве, згоден з вами, розповідати, — але рік тому ця дівиця вмерла з тифу, я ж лишився жильцем, як був, І хазяйка, коли переїхала на теперішню квартиру, сказала мені… і сказала по-дружньому… що вона цілком у мені впевнена і все таке… але чи не погоджусь я, мовляв, дати їй цей позиковий лист на сто п’ятнадцять карбованців — стільки, як вона вважала, я їй заборгував. Дозвольте: вона так і сказала, що коли я дам цей папір, вона знову кредитуватиме мене скільки потрібно і що ніколи, ніколи зі свого боку — це її власні слова були — вона не скористається цим папером, аж поки я сам не сплачу… І от тепер, коли я і уроки втратив і їсти мені нічого, вона і подає до стягнення… Що ж я тепер скажу?

— Всі ці зворушливі подробиці, шановдобродь, нас не обходять, — зухвало відрізав Ілля Петрович,— ви повинні дати відзив і зобов’язання, а що ви там були закохані і всі ці трагічні місця; до цього нам зовсім немає діла.

— Ну це ти вже… жорстоко… — пробурмотів Никодим Хомич, сідаючи до стола і теж починаючи підписувати. Йому якось соромно стало.

— Пишіть же,— сказав письмоводитель Раскольникову.

— Що писати? — спитав той якось особливо грубо.

— А я вам продиктую.

Раскольникову здалося, що письмоводитель повівся з ним зневажливіше і презирливіше після його сповіді, — та, дивна річ, — йому раптом самому зробилося зовсім байдуже до хоч би чиєї думки, і зміна ця сталася якось миттю, одразу. Коли б він захотів подумати трохи, то, звичайно, здивувався б з того, як міг він так говорити з ними ще хвилину тому і навіть нав’язуватись зі своїми почуттями? І звідки взялися ці почуття? Навпаки, тепер, коли б раптом кімната наповнилася не квартальними, а найщирішими друзями його, то й тоді, здається, у нього не знайшлося б для них жодного людського слова, так пусто раптом стало в його серці. Страшне відчуття нестерпної, безмірної самотності і відчуженості вразило його душу. Не жалюгідність його сповіді Іллі Петровичу або власного приниження перед поручиком перевернули раптом так йому серце. О, яке йому діло тепер до власної підлоти, до всіх цих амбіцій, поручиків, німкень, стягнень, контор та всього іншого. Коли б у цю мить його присудили навіть спалити, то й тоді він не ворухнувся б, навіть навряд чи вислухав би уважно вирок. З ним робилося щось дивне. Відчуття було зовсім нове, незнайоме. Такого він ще ніколи не переживав. Не те щоб він розумів, але він виразно відчував, усією силою відчуття, що не тільки зворушливі експансивні, як оце щойно, але навіть хоч би які там розмови йому вже не можна більше заводити з цими людьми в квартальній конторі, і хай би тут усі були його рідні брати і сестри, а не квартальні поручики, то й тоді йому зовсім не слід було б звертатися до них і ні в якому навіть випадку життя; він ніколи ще досі не переживав такого дивного і жахливого відчуття. І що над усе нестерпніше — це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж розуміння; безпосереднє відчуття, найболісніше відчуття з усіх, які він пережив на своєму віку.

Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.

— Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає, — зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. — Ви хворі?

— Так… у голові паморочиться… кажіть далі!

— Та все, підпишіться.

Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших.

Раскольников віддав перо, але замість підвестися й піти поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім’я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом із ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. “Чи не подумати ще хоч хвилину? — майнуло в голові.— Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар із плечей!” Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:

— Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов із трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт, і де живе вона у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте…

— Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виявляється, що двері відімкнені?

— В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на засув; і неодмінно б його там заскочили, коли б Кох не зробив дурниці, не пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися сходами і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: “Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою”. Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..

— А вбивцю ніхто не бачив?

— Та де ж тут побачити? Будинок — Ноїв ковчег,[2-08] — зауважив письмоводитель, який прислухався зі свого місця.

— Справа ясна, справа ясна! — переконано повторив Никодим Хомич.

— Ні, справа дуже неясна, — скріпив Ілля Петрович.

Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов…

Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся зі стільця.

— Що це, ви хворі? — досить різко спитав Никодим Хомич.

— Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,— зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.

— А давно ви хворі? — гукнув Ілля Петрович зі свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам’яті.

— З учорашнього…— пробурмотів у відповідь Раскольников.

— А вчора з дому виходили?

— Виходив.

— Хворий?

— Хворий.

— О якій годині?

— О восьмій годині вечора.

— А куди, дозвольте спитати?

— По вулиці пройшовся.

— Коротко і ясно.

Раскольников відповідав різко, уривисто, блідий мов полотно, не опускаючи чорних запалених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича.

— Він ледве на ногах стоїть, а ти…— почав Никодим Хомич.

— Ні-чо-го! — якось особливо проказав Ілля Петрович.

Никодим Хомич хотів було додати ще щось, але, глянувши на письмоводителя, який теж дуже пильно дивився на нього, замовк. Усі раптом замовкли. Дивно було.

— Ну, гаразд,— закінчив Ілля Петрович,— ми вас не затримуємо.

Раскольников вийшов. Він ще встиг розчути, як, щойно за ним зачинилися двері, в кімнаті раптом почалася жвава розмова, найбільш виділявся голос Никодима Хомича, який щось запитував… На вулиці він зовсім опам’ятався.

“Обшук, обшук, зараз обшук! — твердив він про себе, поспішаючи дійти, — прокляті! підозрівають!” Недавній страх знову охопив його всього, з ніг до голови.

II

“А що, коли вже й був обшук? Що, коли їх зараз у себе й застану? “

Та от і його кімната. Нічого й нікого, ніхто не заглядав. Навіть Настя ні до чого не доторкалася. Але, господи! Як же він міг лишити все в цій дірці?

Він кинувся в куток, засунув руку під шпалери і почав витягати речі і наповнювати ними кишені. Всього виявилося вісім штук: дві маленькі коробки з сережками чи з чимсь подібним, — він добре не роздивився, потім чотири невеличкі сап’янові футляри. Один ланцюжок був просто загорнутий у газетний папір. І ще щось у газетному папері, здається, орден.

Він поклав усе в різні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що лишалася ціла, дбаючи, щоб не було примітно… Гаманець теж узяв разом з речами. Потім вийшов з кімнати, покинувши тепер двері навіть зовсім навстіж.

Він ішов швидко, твердим кроком, і хоч почував себе так, ніби все в нього поламане, та свідомості не втрачав. Боявся він погоні, боявся, що через півгодини, через чверть години може вийти вже інструкція стежити за ним; значить, хоч би там що було, треба вчасно сховати кінці. Треба впоратись, поки ще лишилося хоч скільки-небудь сил і хоч якась здатність розмірковувати… Куди ж іти?

Це було вже давно вирішено: “Кинути все в канаву, і кінці у воду, і край”. Так вирішив він ще вночі, в маренні, в ті короткі хвилини, коли, — він пам’ятав це, — кілька раз поривався встати і йти: “Швидше, швидше, і все викинути”. Але викинути, як виявилось, було дуже важко.

Він бродив по набережній Єкатерининського каналу вже з півгодини, а може й більше, і кілька раз поглядав на сходи в канаву, де на них натрапляв. Але годі було й думати здійснити намір: тут або плоти стояли коло самих сходів, і на них жінки прали білизну, або човни були прив’язані, і скрізь людей хто й зна скільки, та й звідусіль з набережних, з усіх боків, можна бачити, помітити: підозріло, що людина навмисно зійшла вниз, спинилась і щось кидає у воду. А що коли футляри не потонуть, а попливуть? та й звичайно, це буде так. Кожен побачить. І без того вже всі так і дивляться, зустрічаючись, оглядають, наче їм тільки й діла до нього… “Чого це так, чи мені, може, здається”, — думав він.

Нарешті, спало йому на думку, що чи не краще буде піти куди-небудь на Неву? Там і людей менше, і непомітніше, і, в усякому разі, зручніше, а головне — далі від тутешніх місць. І здивувався раптом: як це він цілих півгодини бродив у тузі та в тривозі, і в небезпечних місцях, а цього не міг надумати раніше! І тільки тому аж півгодини на безрозсудну справу згаяв, що так уже раз уві сні, в маренні вирішено було! Він ставав дуже неуважним і забутливим, і знав це. Конче треба було поспішати!

Він пішов до Неви В-м проспектом,[2-09] але дорогою йому раптом ще спало на думку: “Навіщо на Неву? Навіщо у воду? Чи не краще зайти кудись дуже далеко, знову хоч на острови, і там десь у безлюдному місці, в лісі, під кущем,— закопати все це і дерево, про всякий випадок, запам’ятати?” І хоч він відчував, що не в силі ясно і розумно обміркувати всього в цю мить, але думка йому здалася правильною.

Та і на острови йому не судилося потрапити, а сталося інше: виходячи з В-го проспекту на площу, він зненацька побачив ліворуч від себе вхід у двір, оточений зовсім глухими стінами. Справа, од самих воріт, далеко в двір тяглася глуха небілена стіна сусіднього чотириповерхового будинку. Зліва, паралельно глухій стіні і теж од самих воріт, починався дерев’яний паркан, який, кроків за двадцять у глибині двору, завертав ліворуч. Це було глухе відгороджене місце, де лежали якісь матеріали. Далі, в глибині двору, виглядав з-за паркана ріг низького, закуреного цегляного сарая, мабуть, частина якоїсь майстерні, певно, каретної або слюсарної, чи щось подібне до того; скрізь, майже від самісіньких воріт, чорніло багато вугільного пилу. “От куди б підкинути й піти!” — спало йому раптом на думку. Не помічаючи нікого у дворі, він завернув у ворота і побачив, якраз поблизу воріт, прилаштований до паркана жолоб (як це часто буває в таких будинках, де багато фабричних, артільних, візників та ін.), а над жолобом, тут-таки на паркані, написано крейдою звичайний у таких випадках дотеп: “Тута зупинятися заборонено”. Отже, вже й те добре, що ніякого підозріння, чого зайшов і спинився. “Тут усе так разом і кинути де-небудь купкою і піти!”

Оглянувшись ще раз, він уже й руку встромив у кишеню, аж раптом біля самісінької зовнішньої стіни, між ворітьми і жолобом, де й всієї відстані було не більш як аршин, помітив він великий необтесаний камінь, вагою приблизно, може, пуда на півтора, що прилягав до цегляної вуличної стіни. За цією стіною була вулиця, тротуар, чути було, як сновигали прохожі, яких тут завжди чимало, але за ворітьми його ніхто не міг побачити, хіба що зайшов би хтось із вулиці, що, звичайно, цілком могло статися, а тому треба було поспішати.

Він нахилився до каменя, взяв його за край міцно, обома руками, зібрав усі свої сили і перевернув його. Під каменем була невелика заглибина: зараз же він почав викидати в неї все з кишені. Гаманець ліг на самий верх, і все-таки в заглибині лишалося ще місце. Потім він знову взявся за камінь, одним обертом повернув його тим боком, яким він лежав досі, і той став на своє місце, хіба що трошки здавався вищим. Але він підгріб землі й утоптав по краях ногою. Нічого не було помітно.

Тоді він вийшов і попрямував до площі. Знову велика, ледве стримувана радість, як і тоді в конторі, охопила його на мить. “Сховано кінці! І кому, кому на думку може спасти шукати під цим каменем? Він тут, може, з того часу, як ставили будинок, лежить і ще стільки ж пролежить. А хоч би й знайшли: хто на мене подумає? Кінець! Доказів немає!” І він засміявся. Справді, він пригадував потім, що засміявся нервовим, дрібним, тихим, довгим сміхом, і все сміявся, весь час, поки переходив через площу. Але коли він вийшов на К-й бульвар, де два дні тому зустрівся з тією дівчинкою, сміятися йому вже більше не хотілося. Інші думки полізли в голову. І здалося йому раптом, що не зможе він тепер без огиди пройти повз ту лаву, на якій він тоді, після того, як пішла дівчинка, сидів і міркував, і страшенно буде тяжко зустріти знову того вусача, якому він тоді дав двогривеник. “Чорт його забирай!”

Він ішов, поглядаючи навкруги неуважно і злісно. Всі думки його кружляли тепер навколо одного якогось головного пункту, — і він сам відчував, що це справді-таки головний пункт і є і що тепер, якраз тепер, він лишився сам на сам з цим головним пунктом, — і що це навіть вперше за останні два місяці.

“А чорт забирай усе це! — подумав він раптом у припадку страшенної злості.— Ну почалося, то й почалося, чорт з ним, з новим життям! Яке ж дурне все це, господи!.. А скільки я набрехав і нападлючив сьогодні. Як мерзотно загравав і запобігав перед тим паскудою Іллею Петровичем! А втім, дурниця й це! Наплювати мені на всіх, та й на те, що я загравав і запобігав! Зовсім не те! Зовсім не те!..”

Раптом він спинився; нове, цілком несподіване і надзвичайно просте запитання разом збило його з пантелику і гірко його вразило:

“Якщо справді все це зроблено було свідомо, а не по-дурному, якщо в тебе справді була певна й тверда мета, то чому ж ти й досі не заглянув у гаманець і не знаєш, що тобі дісталося, заради чого всі муки прийняв і на такий підлотний, гидкий, низький вчинок свідомо йшов? Та ти ж он у воду хотів його зараз кинути, гаманець той, разом з усіма речами, яких ти теж ще не бачив… Як же це так?”

Справді, це так, все це так. Він, проте, це й раніше знав, і зовсім це не нове запитання для нього, і коли вночі вирішено було у воду кинути, то вирішено без усяких вагань і заперечень, а так, начебто так і слід тому бути, начебто інакше і не може бути… Справді, він усе це знав і все пам’ятав; та, мабуть, чи й не вчора ще це було так вирішено, в ту саму хвилину, коли він над скринькою сидів і футляри з неї витягав… Адже так!..

“Це через те, що я дуже хворий, — похмуро вирішив він нарешті, — я сам змучив і змордував себе і сам не тямлю, що роблю… І вчора, і позавчора, і весь цей час мучив себе… Одужаю і… не мучитиму себе… А що, коли зовсім і не одужаю? Господи! Як це все мені обридло!..” Він ішов не зупиняючись. Йому дуже хотілося хоч трохи перепочити від цих думок, але він не знав, що зробити і до чого вдатися. Одне нове, непоборне відчуття з кожною хвилиною наростало в ньому: це була якась безмежна, майже фізична огида до всього, що зустрічалося і оточувало, вперта, злісна, ненависна. Йому гидкі були всі зустрічні, гидкі були їхні обличчя, хода, рухи. Просто наплював би на кого-небудь, вкусив би, здається, коли б хтось заговорив до нього…

Він спинився раптом, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Васильєвському острові, біля мосту. “Отут він живе, в цьому будинку, — подумав він.— Що це, та либонь я до Разуміхіна сам прийшов! Знову та сама історія, що й тоді… А дуже одначе цікаво: спеціально я прийшов чи просто так, ішов, та сюди й потрапив? Все одно, сказав я… позавчора… що до нього після того другого дня піду, то що ж, і піду. Начебто я вже і не можу тепер зайти…”

Він піднявся до Разуміхіна на п’ятий поверх.

Той був дома, у своїй комірчині, якраз працював, писав, і сам відчинив йому. Вони не зустрічалися місяців з чотири. Разуміхін сидів у халаті, що вже майже цілком перетворився на лахміття, в туфлях на босу ногу, скуйовджений, неголений і невмитий. На обличчі його відбилось здивування.

— Що з тобою? — закричав він, оглядаючи з голови до ніг товариша, потім помовчав і присвиснув.

— Невже так погано? Та ти, брат, і мене перевершив,— додав він, дивлячись на лахміття Раскольникова. — Та сідай же, стомився, мабуть! — і коли той звалився на клейончастий турецький диван, що був ще гірший від його власного, Разуміхін збагнув раптом, що гість його хворий.

— Та ти серйозно занедужав, чи знаєш ти це? — Він почав щупати його пульс, Раскольников вирвав руку.

— Не треба, — сказав він,— я прийшов… ось що: у мене уроків ніяких… я хотів… а втім, мені зовсім не потрібні уроки…

— А знаєш що? Адже ти мариш! — зауважив Разуміхін, пильно придивляючись до нього.

— Ні, я не марю… — Раскольников встав з дивана. Йдучи до Разуміхіна, він не подумав про те, що з ним доведеться зійтися віч-на-віч. А тепер досить було однієї миті, щоб він уже переконався, що найменш має зараз бажання сходитись віч-на-віч з будь-ким у цілому світі. Вся лють піднялася в ньому. Він мало не захлинувся від злості на себе самого, скоро переступив поріг Разуміхіна.

— Прощай! — сказав він раптом і рушив до дверей.

— Та ти стривай, стривай, дивак!

— Не треба!.. — ще раз промовив Раскольников, знову вириваючи руку.

— То за яким же чортом ти приходив! Очманів ти, чи що? Адже це… навіть образливо. Я так не пущу.

— Ну, слухай: я прийшов до тебе, бо, крім тебе, нікого не знаю, хто б допоміг… почати… бо ти від усіх їх добріший, тобто розумніший, і обміркувати можеш… А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого… нічиїх послуг і співчуття… Я сам… один… Ну й годі! Дайте мені спокій!

— Та стривай ти, мацапура! Зовсім здурів! Про мене, зрештою, як хочеш. Уроків і в мене немає, та й наплювати, а є на Товкучому[2-10] книгопродавець Херувимов, це теж своєрідний урок. Я його тепер на п’ять купецьких уроків не проміняю. Він такі виданнячка робить і природничо-наукові книжиці випускає, — та як ще розходяться! Самі заголовки чого варті! От ти завжди твердив, що я дурний, їй-богу, брат, є дурніші за мене! Тепер ідеями теж захопився, сам ані бельмеса не тямить, ну а я, звичайно, заохочую. Отут два з лишком аркуші німецького тексту, як на мене — найбезглуздішого шарлатанства: одним словом, розумують: жінка — людина чи не людина? Ну і, зрозуміло, урочисто доводиться, що людина. Херувимов це по лінії жіночого питання готує;[2-11] я перекладаю: розтягне він ці два з половиною аркуші аркушів на шість, вигадаємо найпишнішу назву на півсторінки і пустимо по полтинику. Піде! За переклад мені по шість карбованців з аркуша, тож за все карбованців п’ятнадцять припаде, і шість карбованців узяв я наперед. Закінчимо це, почнемо про китів перекладати, потім з другої частини “Confessions”[2-12] якісь дуже нудні плітки теж намітили, перекладати будемо; Херувимову хтось сказав, що нібито Руссо — це своєрідний Радищев.[2-13] Я, звичайно, не суперечу, чорт із ним! Ну хочеш другий аркуш “Чи жінка — людина?” перекладати? Коли хочеш, то бери зараз текст, пера бери, папір — все це од видавця — і бери три карбованці, бо я за весь переклад наперед узяв, за перший і другий аркуш, то, виходить, три карбованці прямо на твою пайку й припадуть. А закінчиш аркуш — ще три карбованчики одержиш. Та ще ось що, будь ласка, за послугу якусь не вважай з мого боку. Навпаки, скоро ти ввійшов, я вже й зміркував, чим ти мені будеш корисний. По-перше, я в орфографії не дуже сильний, а по-друге, в німецькій іноді просто швах, так що все більше сам вигадую і тільки тим і втішаюся, що від цього ще краще виходить… Ну, а хто його знає, може, воно і не краще, а гірше виходить… Береш чи ні?

Раскольников мовчки взяв німецькі аркуші статті, взяв три карбованці і, не сказавши й слова, вийшов. Разуміхін здивовано подивився йому вслід. Але, дійшовши вже до першої лінії, Раскольников раптом повернувся, піднявся знову до Разуміхіна і, поклавши на стіл і німецькі аркуші і три карбованці, знову-таки не кажучи й слова, вийшов.

— Та в тебе біла гарячка, чи що! — заревів, скипівши нарешті, Разуміхін. — Чого ти комедію ламаєш! Навіть мене збив з пантелику… Чого ж ти приходив, коли так, чорт?

— Не треба… перекладів…— пробурмотів Раскольников, уже спускаючись сходами.

— То якого ж тобі біса треба? — закричав згори Разуміхін.

Той мовчки спускався.

— Слухай, ти! Де ти живеш?

Відповіді не було.

— Ну, то й іди собі під три чор-р-рти!..

Але Раскольников уже виходив на вулицю. На Миколаївському мосту[2-14] йому судилося ще раз зовсім опам’ятатися через один дуже неприємний для нього випадок. Його боляче хльоснув батогом по спині кучер якоїсь коляски за те, що він замалим не потрапив під коні, хоч кучер разів зо три чи чотири гукав йому. Удар батога так розлютив його, що він, відскочивши до перил (не знати чому він ішов по самій середині мосту, де їздять, а не ходять), злісно заскреготав і заклацав зубами. Навколо, звичайно, лунав сміх.

— І правильно!

— Пройдисвіт якийсь.

— Звісно, п’яним прикинеться та навмисно і лізе під колеса, а ти за нього відповідай.

— Тим промишляють, добродію, тим промишляють…[2-15]

Але в ту мить, коли він стояв біля перил і все ще безтямно і злісно дивився вслід колясці, потираючи спину, раптом відчув він, що хтось суне йому в руку гроші. Він подивився: немолода купчиха, в хустці і сап’янових черевиках, і з нею дівчина, в капелюшку і з зеленою парасолькою, мабуть, дочка. “Візьми, чоловіче добрий, ради Христа”. Він узяв, а вони пішли далі. Грошей двогривеник. З його одягу і зовнішнього вигляду вони, мабуть, вирішили, що це жебрак, справжній випрохувач копійок на вулиці, а цілий двогривеник, певно, тому дали, що отой удар батогом розчулив їх.

Він затиснув двогривеник у руці, пройшов кроків з десять і обернувся обличчям до Неви, в напрямі палацу.[2-16] На небі не було жодної хмаринки, а вода майже голуба, що на Неві трапляється так рідко. Купол собору, який ні з якої точки не вимальовується краще, ніж коли дивитись на нього звідси,[2-17] з мосту, не доходячи кроків із двадцять до каплиці,[2-18] так і сяяв, і крізь чисте повітря можна було виразно розглядіти навіть кожну його прикрасу. Біль від удару ущух, І Раскольников забув про нього; одна неспокійна і не зовсім виразна думка захопила його тепер цілком. Він стояв і дивився вдалину довго й пильно, це місце було йому особливо знайоме. Коли він ходив в університет, то, — здебільшого повертаючись додому, — бувало часто, разів, мабуть, із сто, спинявся саме на цьому ж місці, пильно вдивлявся в цю справді прекрасну панораму і щоразу дивувався з одного невиразного і чудного свого враження. Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами, духом німим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина… Дивувався він щоразу зі свого похмурого і загадкового враження і відкладав розгадку цього, не довіряючи собі, на майбутнє. Тепер враз згадав він про всі ці колишні свої питання і вагання, і здалося йому, що згадав він тепер про них невипадково. Вже саме те здалося йому химерним і чудним, що він на тому ж таки місці спинився, що й колись, немовби й справді може про те саме думати тепер, що й колись, і тими ж темами й картинами цікавитись, якими цікавився… ще так недавно. Навіть майже смішно йому стало, і водночас стиснуло груди до болю. В якійсь глибині, внизу, десь ледь помітне під ногами, привиділося йому тепер усе це минуле, і колишні думки, і колишні завдання, і колишні теми, і колишні враження, і вся ця панорама, і він сам, і все, все… Здавалося, він злітав кудись угору, і все зникало з очей. Зробивши мимовільний рух рукою, він раптом відчув у кулаці затиснутий двогривеник. Він розтулив кулак, пильно подивився на монету, розмахнувся і кинув її у воду, потім обернувся й рушив додому. Йому здалося, що він неначе ножицями відрізав себе сам від усіх і всього в цю мить.

Він прийшов до себе вже надвечір, отже, ходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам’ятав. Роздягтись і весь дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав…

Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи, — звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив, і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б’є хазяйку! Він б’є її ногами, товче її головою об сходинки, — це ясно, це чути по звуках, по зойках, по ударах! Що це, світ перевернувся, чи що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах збиралися люди, долинав гомін, вигуки, піднімалися сходами, стукотіли, грюкали дверима, збігалися. “Але за що ж, за що, і як це можна!” — повторював він, серйозно думаючи, що він зовсім збожеволів. Але ні, він дуже виразно чує! То, виходить, і до нього зараз прийдуть, коли так, “бо це… мабуть, усе це через те саме… через учорашнє… Господи!” Він хотів защепнути двері, але рука не піднялася… та й марно! Страх кригою ліг на його душу, змучив його, заморозив його… Та от, нарешті, весь цей гамір, що тривав не менш як десять хвилин, почав повільно затихати.

Хазяйка стогнала й ойкала, Ілля Петрович все ще погрожував і лаявся… Та от, нарешті, здається, і він замовк, от уже і не чути його. “Невже пішов! Господи!” Справді, от іде до себе й хазяйка, все ще стогнучи й плачучи… от І двері у неї зачинилися… От натовп розбрідається зі сходів по квартирах, — дивуються, сперечаються, перегукуються, то підвищуючи голоси до крику, то знижуючи до шепоту. Мабуть, їх було багато, мало не весь будинок збігся. “Та, боже, хіба все це можливо! І чого, чого він приходив сюди! “

Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений таким нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя зі свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.

— Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.

— Насте… за що били хазяйку?

Вона пильно подивилась на нього.

— Хто бив хазяйку?

— Зараз… півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах… За що він так її побив? і… чого приходив?

Настя мовчки і нахмурившись розглядала його, і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.

— Насте, чого ж ти мовчиш? — несміло сказав він, нарешті, слабким голосом.

— Це кров,— відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.

— Кров… Кров!.. Яка кров?.. — бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни.

Настя мовчки дивилася на нього.

— Ніхто хазяйку не бив,— промовила вона знову суворим і рішучим голосом.

Він дивився на неї, ледве дихаючи.

— Я сам чув… я не спав… я сидів, — ще несміливіше сказав він. — Я довго слухав… Приходив наглядачів помічник… На сходи всі повибігали, з усіх квартир…

— Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися… їсти будеш, чи як?

Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.

— Пити дай… Настенько…

Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам’ятав, що було далі. Пам’ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.

III

А втім, він не був увесь час цілком непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. Багато що він згодом пригадав. То здавалося йому, що коло нього збирається сила людей і хочуть його взяти й кудись винести, дуже за нього сперечаються і сваряться. То зненацька він сам один у кімнаті, всі пішли і бояться його, і тільки вряди-годи трохи прочиняють двері, щоб подивитися на нього, погрожують йому, змовляються про щось між собою, сміються і дражнять його. Настю він часто пам’ятав біля себе; розрізняв і ще якогось чоловіка, дуже начебто йому знайомого, але кого саме — ніяк не міг догадатись і мучився від того, навіть плакав. Іноді здавалося йому, що він уже цілий місяць лежить, а іноді — що все той самий день триває. А про те, — про те він зовсім забув; але ж весь час пам’ятав, що про щось забув, чого не можна забувати, — терзався, мучився, пригадуючи, стогнав, шаленів або знемагав, пойнятий нестерпним непоборним страхом. Тоді він рвався з місця, хотів тікати, але щоразу хтось спиняв його силоміць, і він знову знесилювався і непритомнів. Нарешті він зовсім прийшов до пам’яті.

Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз у цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, на вигляд він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.

— Хто це, Насте? — спитав він, показуючи на незнайомого.

— Бач, опритомнів! — сказала вона.

— Опритомніли,— озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка й опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і на вроду навіть дуже непогана. Соромлива ж була надміру.

— Ви… хто? — далі допитувався Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись, бо був надто високий, увійшов Разуміхін.

— Чисто тобі морська каюта, — вигукнув він, заходячи, — завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.

— Оце тільки опритомнів,— сказала Настя.

— Оце тільки опритомніли,— підтакнув знову артільник, осміхаючись.

— А ви ж самі хто будете? — спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін. — Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну а ви ж хто такий?

— А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди у справі.

— То сідайте он на той стілець,— сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика. — Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів, — говорив він далі, звертаючись до Раскольникова. — Четвертий день майже зовсім не їси і не п’єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте, —в голову, чи що, вдарило. Якась із нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую, — звернувся він знову до артільника, — чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?

— А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.

— Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?

— Еге ж; вони справді будуть солідніші.

— Похвально; ну, кажіть далі.

— А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ, — почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова. — Якщо ви вже при повній пам’яті перебуваєте — тридцять п’ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?

— Так… пам’ятаю… Бахрушин…— промовив Раскольников замислено.

— Чуєте: купця Бахрушина знає! — вигукнув Разуміхін. — Де ж пак не при повному розумі? А втім, я тепер бачу, що й ви теж тямуща людина. Нуте! Розумну мову приємно й слухати.

— Вони самі і є, Бахрушин, Опанас Іванович, і за проханням вашої матусі, яка через них у такий же спосіб уже переказувала колись, вони й цього разу не відмовили і Семена Семеновича цими днями повідомили зі своїх місць, щоб вам тридцять п’ять карбованців передати, в сподіванні кращого.

— От у “сподіванні кращого” у вас найкраще й вийшло; непогано теж І про “вашу матусю”. Ну, то як же по-вашому: при повній він чи не при повній пам’яті, га?

— Про мене що ж. Ось тільки щодо розписочки слід би.

— Надряпає! Що у вас, книга, чи як?

— Книга, ось вона.

— Давайте сюди. Ну, Родю, вставай. Я тебе підтримаю; підмахни йому Раскольникова, бери перо, бо, брат, гроші нам тепер кращі від патоки.

— Не треба, — сказав Раскольников, відсторонивши перо.

— Чого це не треба?

— Не буду підписувати.

— Тьху, чорт, та як же без розписки?

— Не треба… грошей…

— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так… знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється… Ви людина розумна, і ми будемо ним керувати, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. Беріться-но…

— А втім, я й іншим разом зайду.

— Ні, ні, навіщо ж вам турбуватись. Ви людина розумна… Ну, Родю, не затримуй гостя… бачиш, чекає, — і він серйозно приготувався водити рукою Раскольникова.

— Облиш, я сам… — сказав той, взяв перо і розписався в книзі.

Артільник поклав гроші і пішов.

— Браво! А тепер, брат, їсти хочеш?

— Хочу, — відповів Раскольников.

— У вас суп?

— Вчорашній,— озвалася Настя, яка весь час стояла тут-таки.

— З картоплею і з рисом?

— З картоплею і рисом.

— Напам’ять знаю. Неси суп та й чаю давай.

— Принесу.

Раскольников дивився на все з глибоким подивом і з тупим безтямним страхом. Він вирішив мовчати і чекати: що буде далі? “Здається, я не в маренні, — думав він, — здається, це насправді…”

За дві хвилини Настя повернулася з супом і повідомила, що зараз буде й чай. До супу з’явилися дві ложки, дві тарілки і весь прибор: сільниця, перечниця, гірчиця до м’яса та інше, чого раніше в такому порядку давно вже не подавалось. Скатерка була чиста.

— Не завадило б, Настенько, щоб Парасковія Павлівна пляшок зо дві пивця відкомандирувала. А ми вип’ємо.

— Ну, ти й швидкий який! — пробурмотіла Настя і пішла виконувати наказ.

Зчудовано й з напруженням продовжував приглядатися Раскольников. Тим часом Разуміхін пересів до нього на диван, незграбно, мов ведмідь, обійняв лівою рукою його за шию, незважаючи на те, що він і сам би міг підвестися, а правою підніс до його рота ложку супу, кілька раз спочатку подмухавши на неї, щоб той не обпікся. Та суп був хіба що теплий. Раскольников жадібно проковтнув одну ложку, потім другу, третю. Але після кількох ложок Разуміхін раптом припинив годування і пояснив, що відносно дальшого треба порадитись із Зосимовим.

Увійшла Настя, несучи дві пляшки пива.

— А чаю хочеш?

— Хочу.

— Катай швидше й чаю, Насте, бо щодо чаю, здається, можна і без факультету. А ось і пивце! — Разуміхін пересів на свій стілець, присунув до себе суп, яловичину і почав їсти з таким апетитом, наче не їв три дні.

— Я, брат Родю, у вас тут тепер щодня отак обідаю, — бурмотів він, наскільки дозволяв повний м’яса рот, — і це все Пашенька, твоя хазяєчка, хазяйнує, від усієї душі мене шанує. Я, звичайно, не вимагаю, ну, та й не протестую. А ось і Настя з чаєм. Яка проворна! Настенько, хочеш пивця?

— Ну тебе, пустун який!

— А чайку?

— Чайку можна.

— Наливай. Чекай, я тобі сам наллю, сідай до столу.

Він зараз же заходився порядкувати, налив, потім налив ще другу чашку, кинув обідати і пересів знову на диван. Як і до того, обхопив він лівою рукою хворого за шию, підвів його і почав напувати з чайної ложечки чаєм, знову раз у раз і дуже старанно дмухаючи на ложку, немовби в цьому процесі дмухання і полягав найголовніший і рятівний пункт одужання. Раскольников мовчав і не опирався, хоч відчував, що у нього цілком досить сил, щоб підвестися і всидіти на дивані без сторонньої допомоги, що руки його зміцніли настільки, щоб вдержати ложку чи чашку, і що навіть, можливо, він міг би й ходити. Але з якоїсь дивної, мало не звіриної хитрості йому раптом спало на думку приховати до часу свої сили, притаїтися, прикинутись, якщо треба, навіть ще не зовсім тямущим, а тим часом вислухати і вивідати, що таке тут відбувається? А втім, він не подолав своєї огиди: сьорбнувши ложок десять чаю, він раптом звільнив свою голову, вередливо відштовхнув ложку і повалився знову на подушку. Під голови йому дійсно було покладено тепер справжні подушки — пухові і з чистими наволочками; він це теж помітив і взяв до уваги.

— Треба, щоб Пашенька сьогодні ж нам малинового варення прислала, напій йому зробити, — сказав Разуміхін, сідаючи на своє місце і знову беручись до супу й пива.

— А де вона тобі малини візьме? — спитала Настя, тримаючи на розчепірених п’яти пальцях блюдечко і цідячи в себе чай “крізь цукор”.

— Малину, серце, вона візьме в крамничці. Бачиш, Родю, тут без тебе ціла історія сталася. Коли ти так безсовісно утік від мене, не сказавши, де живеш, мене раптом така злість взяла, що вирішив тебе розшукати і покарати. Того ж дня й приступив. Ото я вже попоходив та попорозпитував! Оцю теперішню квартиру я забув, а втім, я її ніколи й не пам’ятав, бо й не знав. Ну, а колишню квартиру,— пам’ятаю тільки, що коло П’яти Рогів,— Харламова будинок. Шукав, шукав я цей будинок Харламова, — а вийшло ж потім, що він зовсім І не Харламова той будинок, а Буха, — як іноді в звуках помиляєшся! Ну я й розсердився. Розсердився та й пішов — що буде, те й буде — на другий день в адресний стіл, і уяви собі: за дві хвилини тебе мені там розшукали. Ти там записаний.

— Записаний!

— Аякже, а от генерала Кобелєва ніяк не могли там при мені розшукати. Та, довго розповідати. Скоро я нагрянув сюди, одразу ж з усіма твоїми справами ознайомився, з усіма, брат, з усіма, все знаю, он і вона бачила: і з Никодимом Хомичем познайомився, і Іллю Петровича мені показували, і з двірником, і з паном Замєтовим, Олександром Григоровичем, письмоводителем у тутешній конторі, і, нарешті, й з Пашенькою, — це вже був вінець; он і вона знає…

— Улестив,— пробурмотіла Настя, лукаво усміхаючись.

— Та ви б у накладочку, Настасіє Никифорівно.

— Ну ти, шалапут! — зненацька вигукнула Настя і пирснула. — Та я ж Петрова, а не Никифорова,— додала вона раптом, коли перестала сміятись.

— Будемо цінувати. Ну так от, брат, щоб зайвого не говорить, я хотів спочатку тут електричний струмінь всюди пустити, так щоб усі забобони в тутешній місцевості враз викорінити, та Пашенька перемогла. Я, брат, зовсім і не сподівався, щоб вона була така… авенантненька…[*] га? Як по-твоєму?

Раскольников мовчав, хоч і на мить не зводив з нього свого стривоженого погляду, і тепер уперто дивився на нього.

— І навіть дуже, — говорив далі Разуміхін, анітрохи не збентежений мовчанкою і немовби підтакуючи вже одержаній відповіді, — і дуже навіть у порядку, з усіх боків.

— Ач, чортяка! — вигукнула знову Настя, якій розмова ця давала, видно, несказанне блаженство.

— Погано, брат, те, що ти з самого початку не зумів взятися як слід. З нею треба було не так. Адже це, так би мовити, зовсім несподіваний характер! Ну, та про характер потім… А тільки як, наприклад, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, наприклад, цей вексель? Та ти збожеволів, чи що, векселі підписувати! Або, наприклад, ця затія зі шлюбом, коли ще дочка, Наталія Єгорівна, жива була… Я все знаю! Але я бачу, що це делікатна струна і що я йолоп, ти мені даруй. Та до речі про дурість: як ти гадаєш, адже Парасковія Павлівна зовсім, брат, не така дурна, як з першого погляду можна припустити, га?

— Авжеж… — процідив Раскольников, дивлячись убік, але розуміючи, що вигідніше підтримати розмову.

— Хіба ж не так? — вигукнув Разуміхін, певно зрадівши, що йому відповіли,— але ж і не розумна, га? Цілком, цілком несподіваний характер! Я, брат, часом не знаю, що й думати, запевняю тебе… що сорок їй уже є, це певно. Вона каже — тридцять шість, і на це повне право має. Одначе, присягаюся тобі, що суджу про неї більше розумово, за самою метафізикою; тут, брат, у нас така емблема зав’язалася, чисто тобі алгебра! Нічого не розумію! Ну, та все це дурниці, а тільки вона, побачивши, що ти вже не студент, уроків і костюма позбувся і що після смерті дочки їй уже нема чого з тобою родичатися, раптом злякалася, а через те, що ти, з свого боку, відлюдьком почав триматися і колишніх стосунків не підтримував, вона й надумала тебе з квартири прогнати. І давно вже вона це зробити хотіла, та векселя стало шкода. До того ж ти сам запевняв, що матуся заплатить.

— Це я через підлоту свою говорив… Мати в мене сама мало не з торбами ходить… а я брехав, щоб мене на квартирі тримали і… годували, — промовив голосно і виразно Раскольников.

— Та це ти благорозумно. Тільки вся штука в тому, що тут і нагодився пан Чебаров, надвірний радник і ділова людина.

Пашенька без нього нічого б не вигадала, занадто вже соромлива, ну, а ділова людина не соромлива, передусім, звичайно, він поставив запитання: чи є надія, що вдасться одержати гроші за вексельком? Відповідь: авжеж, бо така матуся є, що зі ста двадцяти п’яти карбованців своєї пенсії, хоч сама не їстиме, а вже Роденьку виручить, та й сестриця така є, що за братіка в кабалу піде. Ось на це він і покладався… Чого засовався? Я, брат, тепер усю твою підноготну знаю, недурно ти з Пашенькою занадто щиро розмовляв, коли ще вона родичалася з тобою, а тепер люблячи тебе кажу… Ото ж воно і є: чесна і чутлива людина говорить надто відверто, а ділова людина слухає та їсть, а потім і зовсім проковтне. От і віддала вона цей вексельок тому Чебарову, ніби він їй сплатив, а той формально опротестував, не посоромився. Хотів я йому, коли дізнався про все це, так, для очистки совісті, теж струмінь пустити, та на той час у нас з Пашенькою гармонія вийшла, я і звелів усю цю справу припинити, на самому, отже, початку, поручившись, що ти заплатиш. Я, брат, за тебе поручився, чуєш? Покликали Чебарова, десять карбованців йому в зуби, а папірець назад, і от за честь маю вам його вручити, — на слово вам тепер вірять, — ось, беріть, і надірвав я вже його, як потрібно.

Разуміхін поклав на стіл позикового листа; Раскольников подивився на нього і, не сказавши й слова, повернувся до стіни. Разуміхіна навіть покоробило.

— Бачу, брат, — промовив він за хвилину, — що знову я пошився в дурні. Думав тебе розважити і теревенями потішити, а, здається, тільки роздратував.

— Це тебе я не пізнавав, коли був без пам’яті? — теж помовчавши трохи, спитав Раскольников, не повертаючи голови.

— Мене, і навіть до несамовитості доходили з цієї причини, особливо коли я якось Замєтова приводив.

— Замєтова?.. Письмоводителя?.. Навіщо?.. — Раскольников рвучко обернувся і втупився очима в Разуміхіна.

— Та чого ти так… Чого стривожився?.. Познайомитись із тобою побажав, сам побажав, бо багато ми з ним про тебе переговорили… Інакше від кого ж би я про тебе стільки дізнався? Славний, брат, він хлопець, пречудовий… По-своєму, звичайно. Тепер приятелі: мало не щодня зустрічаємось. Адже я в цю часть переїхав. Ти ще не знаєш? Оце тільки переїхав. У Лавізи з ним разів зо два побували. Лавізу ж пам’ятаєш, Лавізу Іванівну?

— Марив я, говорив що-небудь?

— Ще б пак! Не тямив же себе.

— Про що я марив?

— Отакої! Про що марив? Звісно, про що марять… Ну, брат, тепер, щоб часу не гаяти, до діла.

Він підвівся зі стільця і взявся за кашкет.

— Про що марив?

— От заторочив! Часом чи не за таємницю якусь боїшся? Не турбуйся: про графиню нічого не було сказано.[2-19] А от про бульдога якогось, та про сережки, та про ланцюжки якісь, та про Крестовський острів, та про двірника якогось, та про Никодима Хомича, та про Іллю Петровича, наглядачевого помічника, багато було мовлено. Та, крім того, власною вашою шкарпеткою навіть дуже цікавились, дуже! Побивалися весь час: дайте, мовляв, і край. Замєтов сам по всіх кутках твої шкарпетки розшукав і власними, вимитими в парфумах, ручками, з перснями, вам цю негідь подавав. Тоді тільки і заспокоїлись, і цілу добу в руках цю негідь продержали: вирвати не можна було. Мабуть, і досі де-небудь у тебе під ковдрою лежить. А то ще бахроми на штани просив, та так же слізно! Ми вже допитувалися: яка ще там бахрома? Та нічого розібрати не можна було… Ну, а тепер до діла! Отут тридцять п’ять карбованців, з них десять беру, а години так через дві подам за них звіт. Тим часом дам знати і Зосимову, хоч і без того йому б давно слід бути тут, бо дванадцята ж година. А ви, Настенько, частіше без мене навідуйтесь, відносно пиття або там чогось іншого, що забажають… А Пашеньці я й сам зараз, що треба, скажу. До побачення!

— Пашенькою кличе! Ач, хитрий біс! — проказала йому вслід Настя; потім відчинила двері і почала підслухувати, та не витерпіла і сама побігла вниз. Дуже вже їй цікаво було знати, про що він розмовляв там з хазяйкою, та й взагалі видно було, що Разуміхін її зовсім очарував.

Як тільки зачинилися за нею двері, хворий скинув із себе ковдру і, мов навіжений, схопився з ліжка. З пекучим, гарячковим нетерпінням чекав він, щоб вони швидше пішли, щоб зараз же без них і взятися до діла. Але до чого, до якого діла? — він тепер як навмисно й забув. “Господи! скажи ти мені тільки одне: знають вони про все чи ще не знають? А що коли вже знають і тільки прикидаються, дражнять, поки лежу, а тоді раптом увійдуть і скажуть, що все давно вже відомо і що вони тільки так… Що ж тепер робити? От і забув, як навмисно, враз забув, хоч оце тільки пам’ятав!..”

Він стояв серед кімнати і в тяжкій розгубленості оглядався навколо; підійшов до дверей, прочинив, прислухався, але це було не те. Раптом, наче пригадавши, кинувся він у куток, де в шпалерах була дірка, почав усе оглядати, встромив у дірку руку, пошукав, але й це не те. Він підійшов до груби, відчинив її і почав нишпорити в попелі: шматочки бахроми від штанів і клапті подраної кишені так і лежали, як він їх тоді кинув, отже, ніхто не дивився! Тут згадав він про шкарпетку, про яку розповідав зараз Разуміхін. Дійсно, ось вона на дивані лежить, під ковдрою, але вже так затерлася, забруднилася з того часу, що вже, звичайно, Замєтов нічого не міг розглядіти.

“Ага, Замєтов!.. контора!.. А чого це мене в контору кличуть? Де повістка?.. Ага!., я сплутав: це тоді викликали! Я тоді теж шкарпетку оглядав, а тепер… тепер я був хворий. А чого Замєтов заходив? Навіщо приводив його Разуміхін?.. — бурмотів він у безсиллі, сідаючи знову на диван. — Що ж це? Чи в мене й досі марення триває, чи все це насправді? Здається, насправді… А, пригадав: тікати! мерщій тікати, неодмінно, неодмінно тікати. Еге ж… а куди? А де мій одяг? Чобіт немає!

Прибрали! Сховали! Розумію! А, ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, хвалити Бога! Ось і вексель… Я візьму гроші і піду, іншу квартиру найму, вони не відшукають!.. Але ж адресний стіл? Знайдуть! Разуміхін знайде. Краще зовсім утекти… далеко… в Америку, і наплювати на них! І вексель узяти… він там придасться. А ще що взяти? Вони думають, що я хворий! Вони й не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.. Я по очах угадав, що вони все знають! Тільки б зі сходів спуститись! А коли в них там сторожа стоїть, поліцейські! Що це, чай? А, ось і пиво залишилося, півпляшки, холодне! “

Він ухопив пляшку, в якій ще лишилося пива на цілу склянку, і з насолодою випив одним духом, неначе гасячи вогонь у грудях. Та не минуло й хвилини, як пиво вдарило йому в голову, а по спині пройшов легкий і навіть приємний озноб. Він ліг і натягнув на себе ковдру. Думки його, і без того хворі і безладні, почали плутатись щодалі більше, і незабаром сон, легкий и приємний, охопив його. З насолодою відшукав він головою зручне місце на подушці, щільніше загорнувся в м’яку ватну ковдру, яка була тепер на ньому замість колишньої подраної шинелі, тихо зітхнув і заснув глибоким, міцним, цілющим сном.

Прокинувся він, почувши, що хтось увійшов до нього, розплющив очі і побачив Разуміхіна, який відчинив двері навстіж і стояв на порозі, вагаючись: заходити чи ні? Раскольников швидко підвівся на дивані і дивився на нього, неначе силкуючись щось пригадати.

— А, не спиш, ну от і я! Насте, тягни сюди клунок! — крикнув Разуміхін униз.— Зараз звіт матимеш…

— Котра година? — спитав Раскольников, тривожно озираючись.

— Та добре, брат, поспав: вечір надворі, мабуть, уже шоста. Годин шість із лишком спав…

— Господи! Що ж це я!..

— А що таке? На здоров’я! Куди поспішаєш? На побачення, чи що? Весь час тепер наш. Я вже години зо три тебе чекаю, два рази заходив, ти спав. До Зосимова двічі навідувався: нема дома, та й годі! Та нічого, прийде!.. І в своїх справах теж ходив. Я ж сьогодні переїхав, зовсім переїхав з дядьком. У мене ж тепер дядько… Ну, та хай йому, до діла!.. Давай-но сюди клунок, Настенько. От ми зараз… А як, брат, себе почуваєш?

— Я здоровий, я не хворий… Разуміхін, ти тут давно?

— Кажу ж, три години чекаю.

— Ні, а раніше?

— Що раніше?

— З якого часу сюди ходиш?

— Та я ж тобі сьогодні вже говорив: невже не пам’ятаєш?

Раскольников задумався. Як уві сні привиджувалося те, що було вранці. Сам він не міг пригадати і запитливо дивився на Разуміхіна.

— Гм! — сказав той, — забув! Мені ще вранці здавалося, що ти все ще не при своєму… А тепер, поспавши, ти поздоровшав… Далебі, далеко кращий вигляд маєш. Молодець! Ну, а тепер до діла! От зараз пригадаєш. Дивись-но сюди, чоловіче.

Він почав розв’язувати клунок, яким, видно, надзвичайно сам втішався.

— Чи повіриш, це, брат, у мене особливо на серці лежало. Бо треба ж з тебе людину зробити. Приступимо: почнемо зверху. Чи бачиш ти цього кашкетика? — запитав він, беручи з клунка досить гарненького, хоч водночас і дуже звичайного і дешевого картуза. — Ану, дай-но приміряти!

— Потім, згодом, — проказав Раскольников, капризно відмахуючись.

— Ні, ти вже, брат Родю, не опирайся, потім пізно буде, та і я цілу ніч не спатиму, бо ж без мірки, навмання купував. Якраз! — вигукнув він урочисто, примірявши, — мов на тебе шитий! Головний убір, це, брат, найперша річ у костюмі, своєрідна рекомендація. Толстяков, мій приятель, кожного разу мусить скидати свою покришку, входячи куди-небудь у людне місце, де всі інші в капелюхах і кашкетах стоять. Усі думають, що він від рабських почуттів, а він просто через те, що свого гнізда пташиного соромиться: соромливий такий. Ну, дивіться, Настенько, ось вам два головних убори: оцей пальмерстон (він узяв з кутка пом’ятого круглого капелюха Раскольникова, не знати чому називаючи цю річ пальмерстоном[2-20]) або ця ювелірська штучка? Ану, Родю, оціни, як гадаєш, скільки заплатив? Настенько, — звернувся він до неї, побачивши, що той мовчить.

— Двогривеник, десь певно, віддав,— відповіла Настя.

— Двогривеник, дурна! — скрикнув він, образившись, — тепер за двогривеник і тебе не купиш, — вісімдесят копійок! Та й то через те, що ношений. Воно, правда, з умовою: цей зносиш, на той рік інший дурно дають, їй-богу! Ну, приступимо тепер до Сполучених Американських Штатів, як ото в гімназії у нас називали. Попереджаю, штанами горджуся, — і він розправив перед Раскольниковим сірі, з легкої літньої шерстяної матерії панталони, — ані дірочки, ані пляминочки, і зовсім не погані, хоч і ношені, така ж і жилетка, в один колір, як вимагає мода. А що ношені, то це, сказати правду, ще й краще: мякше, ніжніше… Бачиш, Родю, щоб зробити кар’єру у вищому товаристві, досить, по-моєму, завжди додержувати сезону, якщо в січні спаржі не замовлятимеш, то кілька карбованців у кишені збережеш, так само і щодо цієї покупки. Тепер літній сезон, я й покупку літню зробив, бо на осінь сезон і без того теплішої матерії вимагатиме, то доведеться ж кидати… тим паче, що все це на той час вже не годитиметься, якщо не тому, що побагатшаєш, то через те, що благеньке. Ну, кажи ціну! Скільки по-твоєму? — Два карбованці двадцять п’ять копійок! І пам’ятай, з тією ж умовою: ці зносиш, на той рік інші дурно береш! У крамниці Федяєва інакше не торгують: раз заплатив, і на все життя стане, бо вдруге і сам не підеш. Ну, приступимо тепер до чобіт — як вони вам подобаються? Тут уже видно, що ношені, та місяців на два вистачить, бо загранична ж робота і товар заграничний: секретар англійського посольства минулого тижня на товкучці продав; тільки шість днів і носив, та гроші були дуже потрібні. Ціна один карбованець п’ятдесят копійок. Здорово, га?

— Та, може, ще не прийдуться! — зауважила Настя.

— Не прийдуться! А це що? — спитав він і витяг з кишені старий, зашкарбанілий, весь облиплий засохлою гряззю, дірявий чобіт Раскольникова, — я із запасом ходив, мені і визначили за цим чудиськом справжній розмір. Усе це на совість робилось. А щодо білизни з хазяйкою порозумілися. Ось, по-перше, три сорочки, полотняні, але з модним верхом… Отже, вісім гривеників картуз, два карбованці двадцять п’ять інше вбрання, разом три карбованці п’ять копійок, півтора карбованця чоботи — бо дуже вже хороші,— а всього чотири п’ятдесят п’ять копійок, та п’ять карбованців уся білизна, — за все гуртом сторгувалися, — разом рівно дев’ять карбованців п’ятдесят п’ять копійок. Сорок п’ять копійок решти, мідяками, ось, будь ласка, прийміть, і таким чином, Родю, тепер у тебе знову одежа є, бо, на мою думку, твоє пальто не тільки ще може служити, а навіть має вигляд особливого благородства: от що значить у самого Шармера замовляти![2-21] Щодо шкарпеток та всього іншого, то вже сам подбаєш, грошей нам лишається двадцять п’ять карбованців, а відносно Пашеньки і сплати за квартиру не турбуйся, я домовився: кредит тобі найбезмежніший. А тепер, брат, дозволь тобі білизну перемінити, а то, мабуть, хвороба твоя в сорочці тільки тепер і сидить…

— Облиш! Не хочу! — відмахнувся Раскольников, який з огидою слухав напружено-жартівливу реляцію[2-22] Разуміхіна про купівлю вбрання.

— Так, брат, не можна, з якої ж речі я тоді чоботи топтав! — наполягав Разуміхін. — Настенько, не соромтеся, а допоможіть, отак! — і, незважаючи на опір Раскольникова, він все-таки перемінив йому білизну. Той упав на подушки і хвилини зо дві не говорив ані слова.

“Чи довго ж ще не відчепляться! ” — думав він.

— За які гроші все це куплено? — спитав він нарешті, дивлячись на стіну.

— За які? От тобі й маєш! Та за твої власні. Сьогодні ж артільник був, від Бахрушина, мати прислала, чи й це забув?

Раскольников понуро замислився. Довго мовчав. Нарешті вимовив:

— Тепер пригадую…

Разуміхін, насупившись, занепокоєно поглядав на нього. Двері відчинилися, і ввійшов високий і огрядний чоловік, начебто теж уже знайомий на вигляд Раскольникову.

— Зосимов! Нарешті! — вигукнув Разуміхін, зрадівши.

IV

Зосимов був високий і гладкий чоловік, з одутлим і безбарвно-блідим, чистовиголеним обличчям, з білявим прямим волоссям, в окулярах і з великим золотим перснем на припухлому від жиру пальці. Мав він років двадцять сім. Він був у широкому чепурному легкому пальті, у світлих літніх штанах, і взагалі все було на ньому широке, красиве і новісіньке; білизна бездоганна, ланцюжок до годинника масивний. Тримався він мовби в’яло і водночас завчено-розв’язно; претензія, яку він однак старанно приховував, прозирала раз у раз. Всі, хто знав його, вважали його людиною важкою, але говорили, що свою справу він знає.

— Я, брат, два рази до тебе заходив… Бачиш, опритомнів! — крикнув Разуміхін.

— Бачу, бачу: ну то як же ми тепер себе почуваємо, га? — звернувся Зосимов до Раскольникова, пильно дивлячись на нього і сідаючи до нього на диван, у ногах, де зараз же і розкинувся в міру можливості.

— Та все хандрить, — говорив далі Разуміхін, — білизну ми йому зараз змінили, так мало не заплакав.

— Певна річ, білизну можна було б і потім, коли сам не хоче… Пульс славний. А голова все ще трохи болить, га?

— Я здоровий, я зовсім здоровий! — наполегливо і роздратовано проказав Раскольников, підвівшись раптом на дивані і блиснувши очима, але зараз же впав знову на подушку і повернувся до стіни. Зосимов пильно стежив за ним.

— Дуже добре… все як слід, — мляво промовив він. — Їв що-небудь?

Йому розповіли і спитали, що можна давати.

— Та все можна давати… Супу, чаю… Грибів та огірків, звичайно, не слід, та й м’яса теж не треба, і… ну, та чого тут балакати!..— Він перезирнувся з Разуміхіним. — Мікстуру геть, і все геть, а завтра я подивлюся… Воно б і сьогодні… ну, та…

— Завтра ввечері я його гуляти веду! — вирішив Разуміхін, — в Юсупов сад, а потім в “Пале де Кристаль”[2-23] зайдемо.

— Завтра б я його ще не піднімав, а втім… трошки… ну, там побачимо…

— От досада, я сьогодні якраз новосілля справляю, тут же якихось два кроки, от би й він. Хоч би на дивані полежав серед нас! А ти ж будеш? — звернувся раптом Разуміхін до Зосимова, — гляди ж не забудь, обіцяв же.

— Буду, тільки, мабуть, пізніше. Що ти там влаштував?

— Та нічого, чай, горілка, оселедець. Пиріг подадуть: свої зійдуться.

— Хто саме?

— Та все тутешні і, далебі, все майже нові, — хіба що крім старого дядька, та й той новий: вчора тільки в Петербург приїхав, у якихось там справах: по разу й бачимось у п’ять років.

— Хто такий?

— Та нидів усе життя повітовим поштмейстером… Таку-сяку пенсію одержує, шістдесят п’ять років, не варт і говорити. Я його, проте, люблю. Порфирій Петрович прийде: тутешній пристав у слідчих справах… правознавець.[2-24] Та ти ж його знаєш…

— Він теж якийсь твій родич?

— Якийсь дуже далекий, та чого ти хмуришся? Як ви полаялись там колись, то через те, може, й не прийдеш?

— А наплювати мені на нього…

— Ото й краще. Ну, а ще — студенти, вчитель, чиновник один, музикант один, офіцер, Замєтов…

— Скажи мені, будь ласка, що може бути спільного в тебе або ось у нього, — Зосимов кивнув на Раскольникова, — з якимось там Замєтовим?

— Ой ці вже мені буркотуни! Принципи!.. і весь ти на принципах, мов на пружинах; жодного руху з власної волі зробити не смієш; а як на мене, хороша людина — от і принцип, і знати я нічого не хочу. Замєтов людина чудова.

— І руки гріє.[2-25]

— Ну й руки гріє, і наплювать! То що ж, що гріє! — вигукнув раптом Разуміхін, якось неприродно роздратовуючись, — я хіба хвалив тобі те, що він руки гріє? Я казав тільки, що він в певному розумінні хороший! А коли отак прямо, з усіх ото боків розглядати — то чи багато хороших людей лишиться? Та я певен, що за мене тоді з усіма тельбухами хіба що одну печену цибулину дадуть, та й то коли з тобою на додачу!..

— Це мало, я за тебе дві дам!..

— А я за тебе тільки одну! Ну, що скажеш іще! Замєтов ще хлопчисько, я ще чуба йому намну, бо його треба привертати, а не відштовхувати. Тим, що відштовхнеш людину,— не виправиш, тим паче хлопчиська. З хлопчиськом вдвоє обережніше треба. Ой ви, тупиці прогресивні, нічогісінько ви не розумієте! Людину не поважаєте, себе кривдите… Та коли хочеш знати, то в нас, може, і справа одна спільна зав’язалася.