— Негідник! — прошептала Дуня обурено.
— Як собі хочете, але майте на увазі, я говорив усе це поки що тільки як припущення. За моїм же особистим переконанням, ви цілком праві: насильство — мерзота. Я вів тільки до того, що на совісті вашій зовсім нічого не лишиться, навіть коли б… навіть коли б ви і захотіли врятувати вашого брата добровільно, так, як я вам пропоную. Ви просто, значить, скорилися б обставинам, ну силі, нарешті, коли вже без цього слова не можна. Подумайте про це; доля вашого брата і вашої матері у ваших руках. Я ж буду ваш раб… на все життя… я отут ждатиму…
Свидригайлов сів на диван, кроків за вісім від Дуні. Вона вже не мала й найменшого сумніву, що він не відступить. До того ж вона його знала…
Раптом вона витягла з кишені револьвер, звела курок і поклала руку з револьвером на столик. Свидригайлов схопився з місця.
— Ага! То он як! — скрикнув він з подивом, але злісно усміхаючись, — ну, це зовсім змінює хід справи! Ви мені надзвичайно полегшуєте все самі, Євдокіє Романівно! Та де це ви револьвер добули? Часом чи не пан той Разуміхін? Чи ба! Та револьвер же мій! Давній знайомий! А я ж його тоді як шукав!.. Наші сільські уроки стрільби, які я мав честь вам давати, не минули-таки марно.
— Не твій револьвер, а Марфи Петрівни, яку ти вбив, лиходію! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, відколи почала підозрівати, на що ти здатний. Насмілься зробити хоч крок уперед, і, присягаюсь, я вб’ю тебе!
Дуня була в нестямі. Револьвер вона тримала напоготові.
— Ну, а брат? З цікавості запитую, — спитав Свидригайлов, все ще не рухаючись з місця.
— Донось, коли хочеш! Ані з місця! Не руш! Я стрілятиму! Ти дружину свою отруїв, я знаю, ти сам убивця!..
— А ви твердо впевнені, що я Марфу Петрівну отруїв?
— Ти! Ти мені сам натякав; ти мені говорив про отруту… я знаю, ти по неї їздив… у тебе було все наготовлене… Це неодмінно ти… мерзотник!
— Коли б навіть це була й правда, то через тебе ж… все-таки ти ж була причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завжди, завжди…
— Еге, Євдокіє Романівно! Певно, забули, як у запалі пропаганди вже схилялися й мліли… Я по оченятах бачив; пам’ятаєте, колись увечері, при місяці, ще й соловейко тоді співав?
— Брешеш! (лють заблищала в Дуниних очах) брешеш, наклепнику!
— Брешу? Ну, хай і брешу. Збрехав. Жінкам про ці речі нагадувати не слід. (Він усміхнувся.) Знаю, що вистрілиш, звірятко гарненьке. Ну й стріляй!
Дуня підняла револьвер і, страшенно бліда, з побілілою, тремтячою нижньою губкою, з блискучими, мов огонь, великими чорними очима, дивилася на нього, наважившись, виміряючи і вижидаючи першого руху з його боку. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною. Вогонь, блиснувши з очей її в ту мить, коли вона піднімала револьвер, наче обпалив його, і серце його з болем стиснулося. Він ступив вперед, і пролунав постріл. Куля слизнула по його волоссю і вдарила ззаду в стіну. Він спинився і тихо засміявся:
— Вжалила оса! Просто в голову цілить… Що це? Кров! — Він витяг хусточку, щоб обтерти кров, яка тоненькою цівочкою стікала по його правій скроні; мабуть, куля трошки зачепила шкіру на голові. Дуня опустила револьвер і дивилася на Свидригайлова не те щоб зі страхом, а з якимсь диким подивом. Вона начебто сама вже не розуміла, що таке вона вчинила і що це коїться!
— Ну що ж, промах! Стріляйте ще, я чекаю, — тихо промовив Свидригайлов, усе ще всміхаючись, але якось похмуро, — а то так я вас схопити встигну, перш ніж ви зведете курок!
Дунечка здригнулася, швидко звела курок і знову підняла револьвер.
— Облиште мене! — сказала вона в розпачі, — присягаюсь, я знову стрілятиму… Я… вб’ю!..
— Ну що ж… за три кроки і не можна не вбити. Ну, а не вб’єте… тоді… — Очі його блиснули, і він ступив ще два кроки.
Дунечка вистрілила, осічка!
— Зарядили неакуратно. Нічого! У вас там є ще один капсуль. Поправте, я почекаю.
Він стояв перед нею за два кроки, чекав і дивився на неї з дикою рішимістю, запалено-жагучим, важким поглядом. Дуня зрозуміла, що він швидше помре, ніж відпустить її. “І… і, вже звичайно, вона вб’є його тепер, за два кроки!..”
Раптом вона відкинула револьвер.
— Кинула! — з подивом промовив Свидригайлов і глибоко звів дух. Щось немовби враз одійшло у нього від серця, і, може, не самий тільки тягар смертного страху; та навряд чи він і відчував його в ту мить. Це був порятунок від іншого, більш сумного і тяжкого почуття, якого б він і сам не міг цілком визначити.
Він підійшов до Дуні і тихо обняв її рукою за стан. Вона не опиралася, але, вся затремтівши, мов лист, із благанням в очах дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але губи його тільки кривилися, а вимовити він нічого не міг.
— Випусти мене! — благально сказала Дуня. Свидригайлов здригнувся: це ти було вимовлене якось уже не так, як перед тим.
— То не любиш? — тихо спитав він.
Дуня заперечливо похитала головою.
— І… не можеш?.. Ніколи? — з розпачем прошептав він.
— Ніколи! — прошептала Дуня.
Минула мить жахливої німої боротьби в душі Свидригайлова. Невимовно сумним поглядом дивився він на неї. Раптом опустив руку, одвернувся, швидко відійшов і став біля вікна.
Збігла ще мить.
— Ось ключ! (Він витяг його з лівої кишені пальта і поклав позад себе на стіл, не дивлячись і не повертаючись до Дуні.) Беріть; ідіть швидше!..
Він невідривно дивився у вікно.
Дуня підійшла до стола взяти ключ.
— Швидше! Швидше! — повторив Свидригайлов, усе ще не рухаючись і не повертаючись. Але в цьому “швидше” забриніла якась страшна нотка.
Дуня відчула її, вхопила ключ, кинулася до дверей, швидко відімкнула їх і вирвалася з кімнати. За хвилину, мов несамовита, не пам’ятаючи себе, вибігла вона на канаву і метнулася в напрямку до —го мосту.
Свидригайлов постояв ще біля вікна хвилин зо три; нарешті повільно обернувся, оглядівся навколо і тихо провів долонею по лобі. Дивна усмішка скривила його обличчя, жалібна, смутна, слабка усмішка, усмішка розпачу. Кров, що вже засихала, забруднила йому долоню; він подивився на кров із злістю, потім намочив рушника і вимив собі скроню. Револьвер, який Дуня відкинула аж до дверей, раптом потрапив йому на очі. Він підняв і оглянув його. Це був маленький, кишеньковий тризарядний револьвер старої системи; у ньому лишилося ще два заряди й один капсуль. Один раз можна було вистрілити. Він подумав, поклав револьвер у кишеню, взяв капелюх і вийшов.
VI
Увесь той вечір аж до десятої години він пробув у різних трактирах і клоаках, переходячи з одного в інший. Звідкись з’явилась і Катя. Вона знову співала, іншої вже лакейської пісні, про те, що якийсь “падлюка і тиран”
Почав Катю цілувать.
Свидригайлов частував і Катю, і шарманщика, і хористів, і лакеїв, і двох якихось писарчуків. З цими писарчуками він зв’язався, власне, через те, що в обох у них були криві носи: у одного ніс йшов набік вправо, а в другого вліво. Це вразило Свидригайлова. Вони затягли його, нарешті, в якийсь сад для розваг, де він заплатив за них і за вхід. У цьому саду була одна-однісінька трирічна ялинка і ще три кущики. Крім того, якась будівля правила за “вокзал”,[6-21] по суті, пивницю, але там можна було замовити також і чай, і крім того стояло кілька зелених столиків і стільців. Хор із поганих співаків і якийсь п’яний мюнхенський німець із червоним носом, схожий на паяца, але чомусь надзвичайно понурий, звеселяли публіку. Писарчуки посварилися з якимись іншими писарчуками і почали було бійку. Свидригайлова вони обрали суддею. Він судив їх уже з чверть години, але вони зчинили такий галас, що годі було щось розібрати. Найпевніше було те, що хтось із них щось там украв і навіть устиг тут-таки продати жидові, що саме нагодився; але, продавши, не схотів ділитись зі своїм товаришем. Нарешті, стало відомо, що та продана річ була чайна ложка, яка належала вокзалу. У вокзалі виявили, що вона зникла, почали шукати, справа набирала клопітливих розмірів. Свидригайлов заплатив за ложку, встав і вийшов із саду. Було близько десятої години. Сам він не випив за весь час і краплі вина і лише замовив собі у вокзалі чаю, та й то більше для годиться. А тим часом вечір був душний і похмурий. На десяту годину наступили звідусіль чорні хмари: вдарив грім, і дощ линув, як водоспад. Уже не краплі, а цівки води періщили по землі. Раз у раз спалахувала блискавка, і можна було полічити аж до п’яти протягом кожного спалаху. Змоклий геть до нитки, добрів він додому, защепнув двері, відімкнув своє бюро, витяг усі свої гроші і порвав два-три документи. Потім, поклавши гроші в кишеню, він хотів був переодягтися, але, глянувши у вікно і прислухавшись до грози й дощу, махнув рукою, взяв капелюха і вийшов, не замкнувши квартири. Він пройшов просто до Соні. Та була вдома.
Вона була не сама: навколо неї сиділо четверо маленьких дітей Капернаумова. Софія Семенівна поїла їх чаєм. Вона мовчки і шанобливо зустріла Свидригайлова, з подивом оглянула його змоклий одяг, але не сказала й слова. Перелякані ж діти усі одразу ж подалися геть із кімнати.
Свидригайлов сів до стола, а Соню попросив сісти поруч. Та боязко приготувалась слухати.
— Я, Софіє Семенівно, може, в Америку поїду, — сказав він, — а через те, що бачимось ми з вами, мабуть, востаннє, то я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви ту даму сьогодні бачили? Я знаю, що вона вам говорила, не варт розповідати. (Соня зробила була рух і почервоніла.) Вдача цих людей відома. Що ж до сестриць і до братіка вашого, то вони справді влаштовані, і гроші, що належать їм, я видав на кожного, під розписки, куди слід, у певні руки. Ви, проте, ці розписки візьміть собі, так, про всякий випадок. Ось, візьміть! Ну, з цим тепер покінчено. Ось три п’ятипроцентні білети, разом на три тисячі. Це ви візьміть собі, самій собі, і хай це так між нами й буде, щоб ніхто й не знав, хоч би ви там що почули. Вони ж вам придадуться, бо, Софіє Семенівно, так жити, як досі, — не можна, та й потреби вам більше нема ніякої.
— Ви ж мене так облагодіяли, і сиріт, і небіжчицю, — залепетала Соня, — що коли досі я вам так мало дякувала, то не вважайте…
— Та годі, годі.
— А ці гроші, Аркадію Івановичу, я вам дуже вдячна, але ж вони мені тепер не потрібні. Саму себе я завжди прогодую, не зважте це за невдячність: коли ви такі добрі, то ці гроші…
— Вам, вам, Софіє Семенівно, і, будь ласка, без зайвих розмов, бо мені навіть і ніколи. А вам знадобляться. У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоб, або Владимиркою.[6-22] (Соня дико глянула на нього і затремтіла.) Не турбуйтесь, я все знаю, від нього ж самого, і не люблю я язиком ляпати, нікому не скажу. Це ви його добре вчили тоді, щоб він сам пішов і повинився. Це йому буде багато вигідніше. Ну, а як випаде Владимирка — він нею, а ви ж за ним? Адже так? Ну, а коли так, то, виходить, гроші і знадобляться. Для нього ж знадобляться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. До того ж ви он обіцяли й Амалії Іванівні борг сплатити; я ж чув. Що це ви, Софіє Семенівно, так необачно такі контракти і зобов’язання на себе берете? Це ж Катерина Іванівна заборгувала тій німкені, а не ви, тож і начхати б вам на німкеню. Так на світі не проживеш. Ну, а коли вас хто питатиме, — завтра чи там післязавтра, — про мене або відносно мене (а вас питатимуть напевно), то ви про те, що я оце до вас заходив, не згадуйте, і гроші ні в якому разі не показуйте і не кажіть, що я вам дав, нікому. Ну, тепер до побачення. (Він підвівся зі стільця.) Родіонові Романовичу привіт. До речі: тримайте гроші до певного часу хоча б у пана Разуміхіна. Знаєте пана Разуміхіна? Та, звичайно, знаєте. Це хлопець хороший. Однесіть до нього завтра або… коли настане час. А доти якнайдалі заховайте.
Соня теж схопилась зі стільця і перелякано дивилась на нього. їй дуже хотілося щось сказати, щось запитати, але вона в першу мить не сміла, та й не знала, як їй почати.
— Як же це ви… як же ви, тепер під такий дощ і підете?
— Ну, в Америку збиратися, та дощу боятись, хе-хе! Прощавайте, голубонько, Софіє Семенівно! Живіть і довго живіть, ви іншим у пригоді станете. До речі… скажіть панові Разуміхіну, що я велів привіт йому передати. Так-таки й перекажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов привіт вам передає. Тільки неодмінно.
Він пішов, лишивши Соню враженою і переляканою, з якимсь невиразним і тяжким передчуттям.
Як з’ясувалося потім, того ж вечора, після одинадцятої години він зробив ще один зовсім уже ексцентричний і несподіваний візит. Дощ усе ще не вщухав. Змоклий до рубця, прийшов він у двадцять хвилин на дванадцяту в невелику квартиру батьків своєї нареченої, на Васильєвському острові, в третій лінії, на Малому проспекті. Насилу достукався і спочатку викликав був велике замішання; але Аркадій Іванович, коли хотів, міг очарувати своїми манерами, так що перший (хоч, проте, дуже глибокодумний) здогад розважливих батьків нареченої, що Аркадій Іванович, мабуть, так уже десь напився, що вже й не знає, що робить, — одразу ж відпав сам собою. Паралізованого батька викотила в кріслі до Аркадія Івановича жаліслива і розсудлива мати нареченої і, за своїм звичаєм, одразу ж почала свої розпитування здалеку. (Ця жінка ніколи не ставила запитань прямих, а завжди спочатку пускала в хід усмішки і потирання рук, а потім, коли треба було про щось дізнатися неодмінно і напевно, наприклад: коли саме має намір Аркадій Іванович призначити весілля, то починала з повних зацікавлення і майже жадібності запитань про Париж та про тамтешнє придворне життя і потім уже доходила за чергою й до третьої лінії Васильєвського острова.) Іншим часом усе це, звичайно, викликало велику пошану, але цього разу Аркадій Іванович був якийсь дуже нетерплячий і рішуче зажадав, щоб наречена вийшла до нього, хоч йому й доповіли з самого початку, що вона лягла вже спати. Зрозуміла річ, наречена прийшла. Аркадій Іванович зразу ж сказав їй, що на якийсь час мусить у дуже важливій справі виїхати з Петербурга, а тому приніс їй п’ятнадцять тисяч карбованців на срібло в різних білетах і просить взяти їх від нього в подарунок, бо він давно мав намір подарувати їй цю дрібничку перед весіллям. Особливо логічного зв’язку між подарунком і негайним від’їздом та неодмінною потребою прийти для того під дощ і опівночі в цих поясненнях, звичайно, зовсім не було, але все обійшлося. Навіть неминучі охання і ахання, розпити і дивування зробились якось раптом незвичайно помірні і стримані; зате вдячність була виявлена щонайпалкіша і підкріплена навіть сльозами дуже розсудливої матері. Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував наречену, поплескав її по щічці, сказав, що скоро повернеться, і, помітивши в її очицях хоч і дитячу цікавість, але разом з тим і якесь дуже серйозне, німе запитання, подумав, поцілував її вдруге і тут же щиро подосадував у душі, що подарунок буде негайно забрано на схов під замок найрозсудливішої з матерів. Він вийшов, лишивши всіх у незвичайно збудженому стані. Але жаліслива матуся одразу ж, пошепки і скоромовкою, дала пояснення деяким важливим, але незрозумілим вчинкам Аркадія Івановича, а саме, що він людина визначна, ділова людина і зі зв’язками, багач, — бог знає, що там у нього на думці, здумав і поїхав, здумав і гроші віддав, отже, й дивуватись нема чого. Звичайно, якось воно чудно, що він увесь мокрий, але англійці, наприклад, ще ексцентричніші, та й усі ці люди вищого тону не зважають на те, що там про них скажуть, і не церемоняться. Може, він навіть навмисне так ходить, щоб показати, що він нікого не боїться. А головне, про це ні слова нікому не слід говорити, бо хто зна, що з цього вийде, а гроші швидше під замок, і звичайно вже, найкраще в усьому цьому, що Федоська просиділа на кухні, а головне, зовсім, зовсім, зовсім не треба говорити нічого цій пройдисвітці Рессліх і так далі, і так далі. Просиділи і попошептали години до другої. Наречена, проте, пішла спати раніше, здивована і трохи смутна.
А Свидригайлов тим часом точнісінько опівночі переходив через —ков міст, прямуючи на Петербурзьку сторону.[6-23] Дощ ущух, але шумів вітер. Він починав дрижати і в якусь мить з особливою цікавістю і навіть запитливо подивився на чорну воду Малої Неви. Та скоро йому стало дуже холодно стояти над водою; він обернувся і пішов на —ий проспект. Він ішов —им проспектом, якому начебто не було кінця, вже довго, майже з півгодини, не раз спотикаючись у темряві на дерев’яній мостовій, але не переставав з цікавістю розшукувати щось з правого боку проспекту. Десь тут, аж у кінці проспекту, проїжджаючи недавно мимо, він помітив якийсь готель, дерев’яний, але великий, і назва його, скільки він пам’ятав, була начебто Адріанополь. Він не помилився: готель у цій глушині був такою помітною точкою, що не можна було не знайти його, навіть у темряві. Це був довгий дерев’яний почорнілий будинок, у якому, незважаючи на пізню пору, ще світилося і не припинявся рух. Він увійшов і в якогось халамидника, що зустрівся йому в коридорі, спитав номер. Той, окинувши поглядом Свидригайлова, розворушився і одразу ж повів його у далеку кімнату, душну і тісну, десь аж у кінці коридора, в кутку, під сходами. Та іншої не було; всі були зайняті. Халамидник дивився запитливо.
— Чай є? — спитав Свидригайлов.
— Це можна.
— А іще що є?
— Телятина, горілка, закуска.
— Принеси телятини й чаю.
— А більше нічого не треба? — спитав навіть із деяким подивом халамидник.
— Нічого, нічого!
Халамидник пішов, зовсім розчарований.
“Гарненьке, мабуть, місце, — подумав Свидригайлов, — як це я не знав. Я теж, десь певно, маю вигляд гультяя, що повертається з якогось кафешантану,[6-24] та вже по дорозі історію мав. А цікаво однак, хто тут зупиняється і ночує?”
Він запалив свічку й оглянув кімнату пильніше. Це була комірчина така маленька, що Свидригайлов у ній навіть майже не міг випростатись, з одним вікном; дуже брудна постіль, простий фарбований стіл і стілець займали її майже всю. Стіни мали такий вигляд, наче були збиті з дощок і обклеєні обшарпаними вже шпалерами, такими запорошеними і подертими, що колір їх (жовтий) угадати ще можна було, але малюнок на них годі було розпізнати. Частина стіни й стелі була зрізана навкіс, як звичайно в мансардах, але тут над цим косяком були сходи. Свидригайлов поставив свічку, сів на ліжко і замислився. Але дивний і безперервний шепіт, який часом зростав мало не до крику, в сусідній комірчині, привернув, нарешті, його увагу. Цей шепіт не припинявся відтоді, як він увійшов. Він прислухався: хтось лаяв і мало не зі сльозами докоряв іншому, але чути було тільки один голос. Свидригайлов встав, затулив свічку рукою і на стіні одразу ж блиснула щілинка; він підійшов і став дивитись. У кімнаті, трохи більшій, ніж його, було двоє відвідувачів. Один із них без сюртука, з на диво кучерявим волоссям і з червоним запаленим обличчям, стояв у ораторській позі, розставивши ноги, щоб зберегти рівновагу, і, вдаряючи себе кулаком у груди, патетично докоряв другому, що той злидар і що навіть чину не має, що він витяг його з грязі і що коли хоче, тоді й може вигнати його, і що все це бачить саме тільки око Всевишнього. Друг, до якого були звернені ці докори, сидів на стільці і мав вигляд людини, яка страшенно хоче чхнути, але їй ніяк це не вдається. Вряди-годи він баранячим і мутним поглядом дивився на оратора, але, очевидно, не мав і найменшого уявлення, про що йдеться, та навряд чи щось і чув. На столі догорала свічка, стояв майже порожній графин з-під горілки, чарки, хліб, склянки, огірки і чашки, з яких пили чай. Оглянувши уважно цю картину, Свидригайлов з байдужим виглядом одійшов від щілинки і знову сів на ліжко.
Халамидник, повернувшись з чаєм і телятиною, не міг втриматися, щоб не спитати знову: “Чи не треба ще чого?”, і, діставши знову негативну відповідь, пішов і більше вже не повертався. Свидригайлов допався до чаю, щоб зігрітись, і випив склянку, але з’їсти не зміг ні шматочка, бо зовсім втратив апетит. У нього, мабуть, починалася гарячка. Він зняв із себе пальто, піджак, закутався в ковдру і ліг у постіль. Йому було прикро: “Все-таки краще б цього разу бути здоровим”, — подумав він і усміхнувся. В кімнаті було душно, свічка горіла тьмяно, на дворі шумів вітер, десь у кутку шкрябала миша, та й взагалі в кімнаті мовби тхнуло мишами і чимсь шкіряним.
Він лежав і наче марив: думки зміняли одна одну. Здавалось, йому дуже хотілося хоч до чого-небудь приліпитись уявою. “Це під вікном, мабуть, якийсь сад, — подумав він, — шумлять дерева; як я не люблю шуму дерев уночі, під час бурі і в темряві, погане відчуття!” І він згадав, як, проходячи оце повз Петровський парк, з огидою навіть подумав про нього. Тут згадав до речі і про —ков міст, і про Малу Неву, і йому знову начебто зробилось холодно, як і тоді, коли він стояв коло ріки. “Ніколи в житті своєму не любив я води, навіть у пейзажах, — подумав він знову і раптом ще раз усміхнувся якійсь дивній думці: — адже, здається, тепер повинно бути байдуже до всієї цієї естетики і комфорту, а тут он саме і розбірливим зробився, наче той звір, що неодмінно місце собі вибирає… в подібному ж випадку. Чом би не повернути тоді на Петровський! Бач, темно здалося, холодно, хе! хе! Мало не почуттів приємних заманулося!.. До речі, чому я свічки не загашу? (Він загасив її.) У сусідів полягали, — подумав він, не побачивши світла в знайомій щілині. — А от, Марфо Петрівно, от тепер би вам і завітати, і темно, і місце підхоже, і хвилина оригінальна. Та от саме тепер і не прийдете…”
Йому раптом чомусь пригадалося, як недавно, за годину до виконання задуму щодо Дунечки, він радив Раскольникову доручити її охороні Разуміхіна. “Справді, я, мабуть, більше, щоб себе розпалити, говорив тоді це, як і вгадав Раскольников. А шельма, одначе, цей Раскольников! Надто багато на себе взяв. Ще й якою шельмою може згодом стати, коли дурощів позбудеться, а тепер надто вже жити йому хочеться! Щодо цього такі людці — падлюки. Ну, та хай йому чорт, як хоче, мені що”.
Йому все не спалося. Поступово образ Дунечки, якою він її оце бачив, почав вимальовуватись перед ним, і раптом дрож пройшов його тілом. “Ні, це вже треба тепер кинути, — подумав він, опам’ятавшись, — треба про щось інше думати. Дивно й смішно: ні до кого я ніколи не почував великої ненависті, навіть мститися ніколи особливо не бажав, а це погана ознака, погана ознака! Сперечатись теж не любив і не гарячився — теж погана ознака! А скільки я їй наобіцяв тоді, тьху чорт! А, мабуть, і переробила б мене якось…” Він знову замовк і зціпив зуби: знову образ Дунечки постав перед ним, точнісінько якою була вона, коли стрілила вперше і страшенно злякалась, опустила револьвер і, помертвівши, дивилась на нього, так що він двічі встиг би схопити її, а вона й руки б не звела на захист, якби він сам їй не нагадав. Він згадав, як йому в ту мить наче жаль її стало, мовби серце стиснуло… “Е! під три чорти! Знову ці думки, все це треба кинути, кинути!..”
Він уже почав дрімати: гарячковий дрож проходив; раптом щось начебто пробігло під ковдрою по його руці й нозі. Він здригнувся: “Тьху, чорт, та це чи не миша! — подумав він, — це я телятину залишив на столі… ” Йому дуже не хотілося розкриватись, вставати, мерзнути, але раптом щось неприємне знов шорхнуло йому по нозі; він зірвав із себе ковдру і запалив свічку. Трусячись у гарячковому ознобі, нахилився оглянути постіль, — нічого не було; він струсив ковдру і раптом на простирало вискочила миша. Він кинувся ловити її, але миша не збігала з ліжка, а мелькала зиґзаґами в усі боки, шмигала з-під його пальців, перебігала по руці і раптом шурхнула під подушку; він відкинув подушку, але в ту ж мить відчув, як щось скочило йому за пазуху, бігає по тілу, і вже за спиною, під сорочкою. Він нервово задрижав і прокинувся. В кімнаті було темно, він лежав, закутавшись, як і до того, в ковдру, за вікном завивав вітер. “Яка погань! ” — подумав він з досадою.
Він підвівся і сів на краєчку постелі, спиною до вікна. “Краще вже зовсім не спати”, — вирішив він. Від вікна, проте, йшов холод і тягнуло вогкістю: не встаючи з місця, він напнув на себе ковдру і закутався нею. Свічки він не запалював. Ні про що не думав, та й не хотів думати; але видіння зринали одне за одним, мелькали уривки думок, без початку й кінця і без зв’язку. Він наче впадав у півдрімоту. Чи то холод, чи темрява, чи вогкість, а чи вітер, що завивав за вікном і хитав дерева, викликали в ньому якийсь настійливий фантастичний потяг і бажання, — але йому почали уявлятися квіти. В думці його постав прекрасний пейзаж, світлий, теплий, майже жаркий день, святковий день, клечальна неділя. Багатий, розкішний сільський котедж в англійському стилі, оточений запашними клумбами квітів, обсаджений грядками, що простяглися навколо всього будинку; ґанок, затінений виткою зеленню, з рядами трояндових кущів біля нього; світлі прохолодні сходи, застелені розкішним килимом, обставлені рідкісними квітами в китайських вазах. Він особливо помітив у вазах з водою, на вікнах, букети білих, ніжних нарцисів, що схилялися на своїх яскраво-зелених товстих і довгих стеблах, з міцним приємним запахом. Йому навіть одійти від них не хотілось, але він піднявся сходами і ввійшов у велику, високу залу, і знову й тут усюди, біля вікон, коло широко розчинених дверей на терасу, на самій терасі, скрізь були квіти. Підлоги були посипані свіжою накошеною запашною травою, вікна були відчинені, свіже, легке, прохолодне повітря линуло в кімнату, пташки співали під вікнами, а посеред зали, на застелених білими атласними покривалами столах, стояла труна. Ця труна була оббита білим гроденаплем і обшита білим густим рюшем.[6-25] Гірлянди квітів обвивали її з усіх боків. Уся в квітах лежала в ньому дівчинка, в білому тюлевому платті, зі складеними і притиснутими до грудей, наче вирізьбленими з мармуру, руками. Але розпущене ясно-біляве волосся її було мокре, вінок з троянд повивав її голову. Строгий і вже скостенілий профіль її лиця був теж наче вирізьблений з мармуру, але посмішка на блідих губах її була сповнена якоїсь недитячої, безмежної скорботи і великого жалю. Свидригайлов знав цю дівчинку: ні ікони, ні свічок не було біля цієї труни і не чути було молитов. Ця дівчинка була самовбивця — утоплена. Їй було тільки чотирнадцять років, але це було вже розбите серце, і воно згубило себе, зневажене кривдою, яка жахнула і здивувала цю молоду дитячу свідомість, залила незаслуженим соромом її ангельськи чисту душу і вирвала останній зойк відчаю, не почутий, а зухвало зневажений темної ночі, в темряві, в холоді, під мокру відлигу, коли завивав вітер…
Свидригайлов прокинувся, встав з ліжка і підійшов до вікна. Він навпомацки знайшов засувку й одчинив вікно. Вітер ринув несамовито в його тісну комірчину і наче памороззю обліпив йому обличчя та прикриті лише сорочкою груди. Під вікном, мабуть, справді був сад і, здається, теж для розваг; напевно вдень тут теж співали хористи і подавали на столики чай. Тепер же з дерев і кущів летіли у вікно бризки, було темно, як у льоху, так що ледь-ледь можна було розрізнити якісь чорні плями, що позначали предмети. Свидригайлов, нахилившись і спираючись на підвіконня, дивився уже хвилин із п’ять, не відриваючись, у цю млу. Серед темряви й ночі пролунав гарматний постріл, за ним другий.
“А, сигнал! Вода прибуває, — подумав він, — до ранку хлине туди, де нижче, на вулиці, заллє підвали і погреби, випливуть підвальні щури і серед дощу і вітру люди почнуть, лаючись, мокрі, перетягати свій мотлох на верхні поверхи… А котра ж тепер година? ” І тільки подумав він про це, як десь близько, цокаючи і наче поспішаючи щосили, стінний годинник пробив три рази. “Еге, та за годину вже розвиднятиметься! Чого вичікувати? Вийду зараз, піду прямо на Петровський, знайду там де-небудь великий кущ, весь змочений дощем, так що трохи зачепиш плащем, і мільйони бризок обдадуть голову…” Він одійшов від вікна, зачинив його, запалив свічку, натягнув на себе жилетку, пальто, надів капелюх і вийшов зі свічкою в коридор, щоб відшукати халамидника, який спить де-небудь у комірці між усяким мотлохом і недогарками свічок, розплатитись з ним за кімнату і вийти з готелю. “Найслушніший час, кращого не можна й вибрати!”
Він ходив і ходив довгим і вузьким коридором, не знаходячи нікого, і хотів уже голосно гукнути, коли раптом у темному кутку, між старою шафою і дверима, розгледів якийсь дивний предмет, начебто щось живе. Він нахилився зі свічкою і побачив дитину — дівчинку років п’яти, не більш, яка дрижала й плакала, в змоклому, мов та підлогомийна ганчірка, платтячку. Вона наче й не злякалась Свидригайлова, але дивилася на нього з тупим подивом великими чорними оченятами і зрідка схлипувала, як схлипують діти, що довго плакали, але вже перестали і навіть втішилися; а тим часом коли-не-коли знову раптом схлипнуть. Личко дівчинки було бліде і виснажене; вона заклякла від холоду, але “як же вона потрапила сюди? Значить, вона тут сховалася і не спала цілу ніч”. Він почав її розпитувати. Дівчинка раптом пожвавішала і швидко-швидко залепетала йому щось своєю дитячою мовою. Тут було щось про “мамусю” і що “мамуся поб’є”, про якусь чашку, яку “льозбиля” (розбила). Дівчинка говорила не змовкаючи; сяк-так можна було вгадати з усіх цих розповідей, що це нелюбима дитина, яку мати, певно завжди п’яна куховарка, чи не з цього ж готелю, залякала, раз у раз лупцюючи, що дівчинка розбила материну чашку і так злякалась, що втекла ще звечора; довго, мабуть, ховалася де-небудь на дворі під дощем, нарешті, пробралася сюди, сховалась за шафою і просиділа тут у кутку цілу ніч, плачучи, трусячись від вогкості, темряви і страху, що її тепер за все це дуже битимуть. Він узяв її на руки, пішов до себе в кімнату, посадив на ліжко і почав роздягати. Діряві черевички її, надіті на босу ногу, були такі мокрі, наче всю ніч пролежали в калюжі. Роздягнувши, він поклав її на постіль, накрив і закутав усю з головою в ковдру. Вона одразу ж заснула. Кінчивши все, він знову похмуро задумався.
“Ото ще зв’язався! — подумав він раптом з важким і злісним відчуттям. — Нісенітниця яка!” З досадою взяв він свічку, твердо намірившись розшукати халамидника та швидше піти звідси. “Ех, дівчисько!” — подумав він, проклинаючи все, але, вже відчинивши двері, повернувся ще раз подивитись на дівчинку, чи спить вона і як вона спить? Він обережно підняв трохи ковдру. Дівчинка спала міцним і блаженним сном. Вона зігрілась під ковдрою, і рум’янець вже розлився на її блідих щічках. Але дивна річ: цей рум’янець був набагато яскравіший і більший, ніж міг бути звичайний дитячий рум’янець. “Це гарячковий рум’янець”, — подумав Свидригайлов; це було зовсім ніби від вина, наче їй дали випити цілу склянку. Ясно-червоні губки аж палають, пашать, та що це? Йому раптом здалося, що довгі чорні вії її наче здригаються і моргають, мовби підводяться, і з-під них визирає лукаве, гостре, якось не по-дитячому підморгуюче оченятко, наче дівчинка не спить, а прикидається. А й справді: її губки розсуваються в усмішку; кінчики їх здригаються, начебто ще здержуючись. Та ось вона вже зовсім перестала здержуватись; це вже сміх, справжній сміх; щось нахабне, визивне світиться в цьому зовсім не дитячому обличчі; це розпуста, це обличчя камелії,[6-26] нахабне обличчя продажної камелії з французок. От, уже зовсім не криючись, розплющуються обидва ока: вони обводять його вогняним і безсоромним поглядом, вони кличуть його, сміються… Щось безмірно огидне й образливе було в цьому сміху, в цих очах, в усій цій мерзоті на дитячому обличчі. “Як! п’ятирічна! — прошептав охоплений жахом Свидригайлов, — це… що ж це таке?” Та ось вона вже зовсім повертається до нього усім палаючим личком, простягає руки… “А, проклята!” — закричав, здригнувшись від жаху, Свидригайлов, заносячи над нею руку… Але в ту ж мить прокинувся.
Він на тому самому ліжку, так само закутаний у ковдру; свічка не запалена, а на дворі вже зовсім розвиднілося.
“Кошмар цілу ніч!” Він із злістю підвівся, відчуваючи, що весь розбитий, кістки боліли. Надворі густий туман і нічого крізь нього не видно. П’ята година кінчається, проспав! Він встав і одягнув ще вогкі піджак і пальто. Намацавши в кишені револьвер, витяг його і поправив капсуль; потім сів, добув з кишені записник і на заголовній, найбільш помітній сторінці написав великими літерами кілька рядків. Перечитавши їх, він замислився, спершись ліктями на стіл. Револьвер і записник лежали поруч біля ліктя. Мухи, прокинувшись, ліпилися до непочатої порції телятини, що стояла тут же на столі. Він довго дивився на них, і, нарешті, вільною правою рукою почав ловити одну муху. Багато доклав він зусиль, але ніяк не міг вловити. Нарешті, піймавши себе на цих цікавих вправах, опам’ятався, здригнувся, встав і рішуче пішов з кімнати. За хвилину він був на вулиці.
Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов слизькою, брудною дерев’яною мостовою в напрямі Малої Неви. Йому ввижалися вода Малої Неви, що високо піднялася за ніч, Петровський острів, мокрі стежки, мокра трава, мокрі дерева й кущі і, нарешті, той самий кущ… З досадою почав він розглядати будинки, щоб думати про щось інше. Ні прохожого, ні візника не траплялося на проспекті. Похмурі й брудні стояли яскраво-жовті дерев’яні будиночки із закритими віконницями. Холод і вогкість проймали все його тіло, і його почало морозити. Зрідка він натрапляв на вивіски крамниць і кожну старанно перечитував. Ось уже скінчилась дерев’яна мостова. Він уже порівнявся з великим цегляним будинком. Брудний, змерзлий песик з підібганим хвостом перебіг йому дорогу. Хтось п’яний, як ніч, у шинелі лицем униз, лежав упоперек тротуару. Він подивився на нього і пішов далі. Висока каланча мелькнула зліва. “Диви! — подумав він, — та ось і місце, навіщо на Петровський? Принаймні при офіціальному свідку…” Він замалим не усміхнувся цій новій думці і повернув на —ську вулицю. Тут і був той великий будинок з каланчею. Біля замкнених великих воріт стояв, притулившись до них плечем, невеличкий чоловічок, закутаний у сіре солдатське пальто і в мідній ахіллесівській касці.[6-27] Дрімотним поглядом холодно подивився він скоса, коли Свидригайлов підійшов до нього. На обличчі його була та одвічна похмура скорбота, що так кисло відбилася на всіх без винятку обличчях єврейського племені. Обидва вони, Свидригайлов і Ахіллес, якийсь час мовчки розглядали один одного. Ахіллесові, нарешті, здалося неладом, що людина не п’яна, а стоїть перед ним за три кроки, дивиться в очі і нічого не говорить.
— А сцо зь вам тутецька тре-еба? — промовив він, усе ще не ворушачись і не змінюючи своєї позиції.
— Та нічого, брат, здрастуй! — відповів Свидригайлов.
— Тутецька не місце.
— Я, брат, їду в чужі краї.
— В цузі краї?
— В Америку.
— В Америку?
Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок. Ахіллес трохи підвів брови.
— А насцо зь оці зарти (жарти), тутецька не місце!
— Та чому ж би й не місце?
— А тому зь, сцо не місце.
— Ну, брат, це байдуже. Місце хороше; коли тебе почнуть питати, так і відповідай, що поїхав, мовляв, в Америку.
Він приставив револьвер до своєї правої скроні.
— Але зь тутецька не мозна, тутецька не місце! — стрепенувся Ахіллес, розширяючи все більше й більше зіниці.
Свидригайлов спустив курок…
VII
Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї, — до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був із вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. “До того ж усе одно вони ще нічого не знають, — думав він, — а мене вже звикли вважати за дивака… ” Костюм його мав жахливий вигляд: усе брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпа-не, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.
Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, затинаючись від радості. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так по-дурному зустрічаю, зі сльозами; це я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, це я радію, а вже в мене така дурна звичка: сльози самі ллються: це в мене після смерті твого батька, від усього плачу. Сідай, голубчику, втомився, десь певно, бачу. Ой, як ти забруднився.
— Я під дощем учора був, мамо… — почав Раскольников.
— Та ні ж, ні! — сполошилася Пульхерія Олександрівна, перебиваючи його, — ти думав, я тебе так одразу ж і почну допитувати, за бабською давньою звичкою, не турбуйся. Я ж розумію, все розумію, тепер я вже навчилася по-тутешньому і, далебі, сама бачу, що тут розумніше. Я раз назавжди вирішила: де вже мені втямити, які в тебе думки та вимагати в тебе звіту? У тебе, може, й бозна-які справи і плани на думці, або наміри там які-небудь народжуються, то мені тебе й штовхати під руку: про що, мовляв, думаєш? Я от… А, господи! Та чого ж я бігаю туди й сюди, як очманіла… Я от, Родю, твою статтю в журналі читаю вже втретє, мені Дмитро Прокопович приніс. Я так і ойкнула, як побачила, та й дурна ж, думаю про себе, он у нього яка робота, ось і розгадка всього! У нього, може, нові думки в голові на ту пору, він їх обмірковує, а я його мучу й бентежу. Читаю, друже мій, і, звичайно, багато чого не розумію; та воно, проте, так і має бути: де вже мені?
— Покажіть-но, мамо.
Раскольников взяв газету і глянув мигцем на свою статтю. Хоч і чудно це було в його становищі і настрої, але ж його охопило те дивне й ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки. Це тривало якусь мить. Прочитавши кілька рядків, він нахмурився, і страшна туга стисла йому серце. Вся його душевна боротьба останніх місяців пригадалася йому разом. З огидою і досадою кинув він статтю на стіл.
— Та тільки, Родю, хоч і дурна я, але ж таки можу зробити висновок, що ти дуже скоро будеш одним з перших людей, коли не найпершим у нашому вченому світі. І сміли вони про тебе думати, що ти збожеволів. Ха-ха-ха! ти не знаєш — вони ж так думали! От, хробаки нікчемні, та чи їм же знати, що таке розум! Адже й Дунечка теж замалим не повірила — бач як! Небіжчик батько твій двічі посилав у журнали — спершу вірші (у мене й зошит зберігся, я тобі коли-небудь покажу), а потім уже й цілу повість (я сама випросила, щоб дав мені переписати), і вже як молились ми обоє, щоб прийняли! Я, Родю, днів шість-сім тому он як побивалася, дивлячись на твій одяг, як ти живеш, що їси і в чому ходиш. А тепер бачу, що і в цьому дурна була, бо захочеш, усе тепер одразу добудеш, розумом і хистом. Це ти, поки що, значить, не хочеш тепер, бо важливішими справами зайнятий…
— А що, Дуні вдома немає, мамо?
— Нема, Родю. Дуже часто її не бачу дома, залишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибі йому, заходить зі мною посидіти і все про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Про сестру ж не кажу, щоб вона вже була така до мене непоштива. Я не нарікаю. У неї свій характер, у мене свій; у неї свої таємниці якісь завелися, ну а в мене таємниць від вас нема ніяких. Звичайно, я твердо впевнена, що Дуня надто розумна і, крім того, і мене і тебе любить… та не знаю вже, до чого воно дійдеться. От ти мене ощасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона, бач, і прогуляла, прийде, я й скажу: а без тебе брат заходив, а ти ж де це була? Ти мене, Родю, дуже не балуй: можна тобі — зайди, не можна — нічого не поробиш, і так підожду. Я все ж таки знатиму, що ти мене любиш, з мене й того досить. Буду ось твої твори читати, буду про тебе чути від усіх, а коли-не-коли — і сам зайдеш провідати, чого ж ще? От зайшов же зараз, щоб утішити матір, я ж бачу…
Тут Пульхерія Олександрівна раптом заплакала.
— Знов я! Не зважай на мене, дурну! Ой, господи, та чого ж я сиджу, — скрикнула вона, схоплюючись з місця, — кава ж є, а я тебе й не пригощаю! Бач, егоїзм старечий що значить. Зараз, зараз!
— Мамо, облиште це, я зараз піду. Я не для того прийшов. Прошу вас, вислухайте мене.
Пульхерія Олександрівна боязко підійшла до нього.
— Мамо, хоч би що сталося, хоч би що ви про мене почули, хоч би що вам про мене сказали, чи будете ви любити мене так, як тепер? — спитав він раптом від повноти серця, мовби не думаючи про свої слова і не зважуючи їх.
— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про це питати можеш? Та хто про тебе мені що скаже? Та й не повірю я нікому, хто б до мене не поткнувся, просто вижену.
— Я прийшов вас запевнити, що я вас завжди любив, і тепер радий, що ми самі, радий навіть, що Дунечки немає, — говорив він далі в тому ж пориві, — я прийшов вам сказати прямо, що хоч ви й нещасні будете, а все ж знайте, що син ваш любить вас тепер більше, ніж себе, і що все, що ви думали про мене, ніби я жорстокий і не люблю вас, усе це була неправда. Вас я ніколи не перестану любити… Ну й досить; мені здавалось, що так треба було зробити і з цього почати…
Пульхерія Олександрівна мовчки обнімала його, пригортала до серця і тихо плакала.
— Що з тобою, Родю, не знаю, — сказала вона нарешті, — думала я весь оцей час, що ми просто надокучаємо тобі, а тепер бачу з усього, що тобі велике горе готується, через те ти й тужиш. Давно вже я передчуваю це, Родю. Даруй мені, що про це заговорила: про це тільки й думаю і ночами не сплю. Цю ніч цілісіньку і сестра твоя в маренні пролежала і все про тебе згадувала. Чула я щось, але нічого не второпала. Весь ранок мов перед стратою ходила, чогось чекала, передчувала і от дочекалась! Родю, Родю, куди ж ти? Їдеш, чи що, кудись?
— Їду.
— Так я й думала! То і я ж з тобою поїхати можу, коли тобі треба буде. І Дуня теж; вона любить тебе, вона дуже любить тебе, і Софія Семенівна, хай уже, хай з нами їде, коли треба, бачиш, я охоче її за дочку навіть візьму. Нам Дмитро Прокопович допоможе всім зібратись, але… куди ж ти… їдеш?
— Прощайте, мамо.
— Як! Сьогодні ж? — скрикнула вона, наче втрачаючи його навіки.
— Я не можу, мені пора, мені треба дуже…
— І мені не можна з тобою?
— Ні, а ви станьте на коліна і помоліться за мене Богові. Ваша молитва, може, й дійде.
— Дай же я перехрещу тебе, благословлю тебе! Отак, отак.
О боже, що це ми робимо!
Справді, він був радий, він був дуже радий, що нікого не було, що вони були тільки вдвох з матір’ю. Наче за весь цей страшний час враз розм’якло його серце. Він упав перед нею, він ноги їй цілував, і обоє, обнявшись, плакали. І вона не дивувалась і не розпитувала вже його. Вона вже давно розуміла, що з сином коїться щось жахливе, а тепер настала якась страшна для нього хвилина.
— Родю, любий ти мій, дитино моя, — говорила вона, ридаючи, — ти ж тепер такий самий, як був маленький, так само приходив до мене, так само обнімав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили й бідували, ти втішав нас самим уже тим, що був з нами, а як поховала я батька, — то скільки раз ми, обнявшись, з тобою отак, як тепер, на могилці його плакали. А що я давно плачу, то це серце материнське біду передчувало. Я скоро вперше тебе побачила, тоді, ввечері, пам’ятаєш, коли ми тільки приїхали сюди, все з одного твого погляду вгадала, так серце у мене тоді й здригнулось, а сьогодні, як відчинила тобі, глянула, ну, думаю, година лиха, мабуть, прийшла. Родю, Родю, ти ж не зараз їдеш?
— Ні.
— Ти ще прийдеш?
— Так… прийду.
— Родю, не сердься, я й розпитувати не смію. Знаю, що не смію, але так, два тільки словечка скажи мені, чи далеко ж місце оте, куди ти їдеш?
— Дуже далеко.
— Що ж там, служба яка, кар’єра, чи що, тобі?
— Що Бог дасть… помоліться тільки за мене…
Раскольников пішов до дверей, але вона вхопилася за нього і розпачливим поглядом дивилась йому в очі. Обличчя її спотворилось від жаху.
— Годі, мамо, — сказав Раскольников, уже глибоко жалкуючи, що надумав прийти.
— Не навіки ж? Не навіки? Ти ж прийдеш, завтра прийдеш?
— Прийду, прийду, прощайте.
Він нарешті вирвався.
Вечір був свіжий, теплий і ясний; ще зранку стало на погоду. Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. “Чи нема, часом, кого в мене?” — подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він зупинився на порозі. Вона підвелась із дивана злякано і стала перед ним. У її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо.
— Що ж, мені заходити, чи йти геть? — спитав він недовірливо.
— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.
Раскольников зайшов до кімнати і знесилений сів на стілець.
— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком.
Він недовірливо глянув на неї.
— Де ж ти був цілу ніч?
— Не пам’ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам’ятаю. Я хотів там і покінчити, але… не зважився… — прошептав він, знову недовірливо глянувши на Дуню…
— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу!
Раскольников гірко усміхнувся.
— Я не вірував, а оце зараз разом із матір’ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись. Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.
— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?
— Ні, не сказав… словами; але вона багато чого зрозуміла. Вона чула вночі, як ти марила. Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Уже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.
— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?
— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся, — сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?
— Гордість, Родю.
Мовби вогонь блиснув у його погаслих очах; йому начебто приємно зробилось, що він ще гордий.
— А не думаєш ти, сестро, що я просто злякався води? — спитав він з потворною усмішкою, заглядаючи їй в очі.
— О Родю, досить! — гірко вигукнула Дуня.
Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край іншого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.
— Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.
Сльози текли по її щоках.
— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?
— І ти сумнівався в цьому?
Вона міцно обняла його.
— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш уже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.
— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом у якійсь несподіваній люті, — те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: “злочин, злочин!” Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував… отой… Порфирій!..
— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — у розпачі скрикнула Дуня.
— Яку всі проливають, — підхопив він мало не в нестямі, — яка ллється і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за яку вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих справ за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі… (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами… Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!
— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!
— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим у своїй правоті, ніж тепер!..
Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною…
— Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти… А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав… Не плач за мною, я постараюсь бути і мужнім, і чесним, усе життя, хоч я і вбивця. Може, ти ще почуєш колись про мене. Я не осоромлю вас, побачиш; я ще доведу… а тепер поки що до побачення, — поспішив він закінчити, знову помітивши якийсь дивний вираз, що з’явився в Дуниних очах, коли вона почула останні його запевнення і обіцянки. — Чого ж ти так плачеш? Не плач, не плач; не на вік же розлучаємось!.. Ага! Стривай, забув!..
Він підійшов до стола, взяв з нього товсту запилену книгу, розгорнув її і вийняв закладений між аркушами маленький портретик, аквареллю, на слоновій кістці. Це був портрет хазяйчиної дочки, його колишньої нареченої, що вмерла в гарячці, тієї чудної дівчини, яка хотіла йти в монастир. Якийсь час він вдивлявся в це виразисте і хворобливе личко, поцілував портрет і віддав Дуні.
— От з нею я багато переговорив і про це, тільки з нею, — промовив він задумливо, — її серцеві я багато розповів з того, що потім так неподобно здійснив. Не турбуйсь, — звернувся він знову до Дуні, — вона не згодна була, як і ти, і я радий, що її вже немає. Головне, головне тепер у тому, що все тепер піде по-новому, переломиться надвоє, — скрикнув він раптом, знову повертаючись до туги своєї, — все, все, а чи готовий я до того? Чи хочу я того сам? Це, кажуть, для мого випробування потрібно! Навіщо, навіщо всі ці безглузді випробування? Навіщо вони, хіба ж краще я буду усвідомлювати тоді, роздавлений муками, ідіотством, у старечому безсиллі, після двадцятирічної каторги, ніж тепер усвідомлюю, і нащо мені тоді й жити? Нащо я тепер погоджуюсь так жити? О, я знав, що я нікчема, коли сьогодні, вдосвіта, стояв над Невою!
Обоє, нарешті, вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Відійшовши кроків п’ятдесят, вона обернулася ще раз, щоб подивитись на нього. Його ще було видно. Дійшовши до рогу, обернувся й він; востаннє вони зустрілись поглядами; але, помітивши, що вона на нього дивиться, він нетерпеливо і навіть із досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам круто повернув за ріг.
“Я злощусь, я це бачу, — думав він про себе, відчувши сором за свій досадливий жест рукою до Дуні. — Але навіщо ж вони самі мене так люблять, коли я того не вартий!
О, коли б я був один і ніхто не любив мене і сам би я нікого не любив! Не було б усього цього! А цікаво, невже за ці наступні п’ятнадцять-двадцять років так уже упокориться душа моя, що я з благоговінням хникатиму перед людьми, називаючи себе на кожному слові розбійником? Справді, так і буде, так і буде! Для цього ж вони і засилають мене тепер, цього ж їм і потрібно… Ось вони сновигають усі вулицею туди й сюди, а кожен же з них падлюка і розбійник уже з натури своєї; гірш того — ідіот! А от спробуй не засудити мене, і всі вони посатаніють від благородного обурення! О, як я їх усіх ненавиджу!”
Він глибоко задумався над тим: “внаслідок яких же це душевних процесів він дійде до того, що, нарешті, перед усіма ними вже без роздуму упокориться, думкою упокориться! А що ж, чом би й ні? Звичайно, так і повинно бути. Хіба двадцять років безперервного гніту не доб’ють остаточно? Вода камінь точить. І навіщо, навіщо жити після того, навіщо я йду зараз, коли сам знаю, що все це буде тільки так, як по-писаному, і не інакше!”
Він уже, може, всоте від учорашнього дня запитував себе про це, але все-таки йшов.
VIII
Коли він увійшов до Соні, вже починало сутеніти. Цілий день Соня прождала його в страшенному хвилюванні. Вони чекали разом з Дунею. Та прийшла до неї ще зранку, згадавши вчорашні слова Свидригайлова, що Соня “про це знає”. Не будемо переказувати докладно їх розмову і говорити про сльози обох жінок та наскільки зійшлися вони між собою. Дуні це побачення додало принаймні одну надію, що брат не буде самотній: до неї, Соні, до першої прийшов він зі своєю сповіддю; в ній шукав він людину, коли йому стала потрібна людина; вона ж і піде за ним, куди пошле доля. Дуня й не питала, але знала, що це буде так. Вона дивилась на Соню навіть з якимсь благоговінням і спочатку майже бентежила її цим своїм благоговійним почуттям. Соня готова була мало не заплакати: вона, навпаки, вважала себе не гідною навіть глянути на Дуню. Образ Дуні, коли та попрощалась з нею тоді з такою увагою і пошаною під час їх першої зустрічі у Раскольникова, відтоді навіки лишився в її душі як одне з прекрасних і недосяжних видінь у її житті!
Дунечка, нарешті, не витерпіла і залишила Соню, щоб ждати брата в його квартирі; їй все здавалось, що туди він прийде раніше. Лишившись одна, Соня одразу ж почала мучитись від страху, думаючи, що, може, й справді він заподіє собі смерть. Того ж боялася й Дуня. Але обидві вони весь день навперебій переконували одна одну безліччю доказів, що цього не може статися, і були спокійніші, поки були разом. А тепер же, тільки-но вони розійшлись, і та і друга почали лише про саме це й думати. Соня пригадувала, як вчора Свидригайлов сказав їй, що у Раскольникова два шляхи — Владимирка або… Вона знала до того ж його гордість, зарозумілість, самолюбство й невір’я… “Невже ж сама тільки малодушність і страх смерті можуть примусити його жити? ” — подумала вона, нарешті, в розпачі. Сонце тим часом уже заходило. Сумна стояла вона коло вікна і пильно дивилася в нього, — але у вікно видно було тільки капітальний небілений мур сусіднього будинку. Нарешті, коли вже вона дійшла до остаточного переконання, що його вже немає на світі, — він увійшов у її кімнату.
Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя, вона раптом зблідла.
— Атож! — сказав, усміхаючись, Раскольников, — я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на перехрестя посилала; що ж тепер, як дійшло до діла, то й злякалася?
Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг її тілом, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці — все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.
— Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше. Тут є обставина… Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати, — показуватимуть пальцями… Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство — такий стан! До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?
Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.
Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.
— Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! Кипарисовий, тобто простонародний; мідний — це Лизаветин, собі береш, — покажи-но? То на ній він був… у ту хвилину? Я знаю теж подібні два хрести, срібний та іконку. Я їх скинув тоді тій бабі на груди. От би ті зараз мені, далебі, ті б і надіти… А втім, дурниці плету я все, а про діло й забуду; неуважний я якийсь!.. Бачиш, Соню — я, власне, того й прийшов, щоб тобі наперед сказати, аби ти знала… Ну, от і все… Я ж тільки того й прийшов. (Гм, я, проте, думав, що скажу більше.) Та ти ж і сама хотіла, щоб я пішов, ну от і сидітиму в тюрмі, і здійсниться твоє бажання; ну чого ж ти плачеш? І ти теж? Облиш, годі, ох, як мені все це тяжко!
Жаль однак народився в його грудях; серце його стислося, на неї дивлячись: “А ця, ця ж чого? — думав він, — хто я їй? Чого вона плаче, чого виряджає мене, наче мати або Дуня? Нянька буде мені!”
— Перехрестись, помолися хоч раз, — тремтячим, боязким голосом попросила Соня.
— О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця…
Йому хотілося, проте, сказати щось інше.
Він перехрестився кілька раз. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. Це була зелена драдедамова хустка, певно та сама, про яку згадував тоді Мармеладов, “фамільна”. У Раскольникова майнула про це думка, але він не спитав. Справді, він уже сам став відчувати, що дуже неуважний і якось неподобно стривожений. Він злякався цього. Його раптом вразило і те, що Соня хоче піти з ним.
— Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам, — скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. — І навіщо тут цілий почет! — бурмотів він, виходячи.
Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів скипів у душі його.
“Та чи те, чи те я роблю? — знову подумав він, спускаючись сходами, — невже не можна ще зупинитись і знову все виправити… і не ходити?”
Але він усе-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб уразити його остаточно.
“Ну для чого, ну навіщо я приходив до неї зараз? Я їй сказав: у справі, у якій же це справі? Ніякої зовсім і не було справи! Сказати, що йду; то що ж? Диви, яка потреба! Люблю, чи що, я її? Адже ж ні, ні! От відігнав же її зараз, мов собаку. Хрести, чи що, мені справді від неї потрібні були? О, як низько впав я! Ні, — мені сліз її треба було, мені переляк її бачити треба було, дивитись, як серце її болить і крається! Треба було хоч за щось зачепитись, зволікти трохи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так багато думати про себе, злидень я, нікчема я, негідник, негідник!”
Він ішов набережною канави, і йти вже було недалеко. Але, дійшовши до моста, він спинився і раптом повернув на міст, в інший бік, і попрямував на Сінну.
Він жадібно оглядався навколо, вдивлявся напружено в кожний предмет і ні на чому не міг зосередити уваги; все якось вислизало. “От через тиждень, через місяць мене провезуть куди-небудь у арештантській кареті, цим мостом, як ото тоді дивитимусь я на цю канаву, запам’ятати б це? — зринула раптом у нього думка. — Оця ось вивіска, як-то прочитаю я тоді ці самі літери? Он тут написано: “Товариство” і запам’ятати б це а, літеру а, і подивитись би на неї через місяць, на це саме а: як ото тоді я дивитимусь? Що тоді я відчуватиму й думатиму?.. Боже, які вони всі дрібні, всі мої теперішні думки!.. Звичайно, все це, може, й цікаво… з певного погляду… (ха-ха-ха! про що я думаю!) я дитиною стаю, я сам перед собою фанфароню; ну, чого я присоромлюю себе? Та й штовхаються ж як! Он цей товстун — німець, мабуть, — що штовхнув мене: ну, чи знає він, кого штовхнув? Жінка з дитиною просить милостиню, цікаво, що вона вважає мене щасливішим за себе. А що, от би й подати їй для курйозу. Чи ба, п’ятак зберігся в кишені, звідки? На, на… візьми, матінко!
— Борони тебе Боже! — почувся жалібний голос жебрачки.
Він вийшов на Сінну. Йому неприємно, дуже неприємно було бачити людей, але він ішов саме туди, де було більше людей. Він би віддав усе на світі, щоб лишитись самотнім; але відчував, що й одної хвилини не зможе пробути на самоті. В юрбі бешкетував якийсь п’яний: йому все хотілося танцювати, але він щоразу падав. Його обступили. Раскольников протиснувся крізь натовп, якийсь час дивився на п’яного і раптом коротко й уривисто зареготав. За мить він уже забув про п’яного, навіть не бачив його, хоч і дивився на нього. Він одійшов, нарешті, навіть не усвідомлюючи, де він, але, коли дійшов до середини площі, в ньому раптом наче щось зрушилось, якесь нове почуття одразу оволоділо ним, захопило його всього — з тілом і думкою.
Він раптом пригадав Сонині слова: “Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: “Я вбивця!” ” Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм’якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю…
Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.
— Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок.
Залунав сміх.
— Це він у Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує, — додав якийсь п’яненький з міщан.
— А хлопець ще молодий! — докинув третій.
— З благородних! — зазначив хтось солідним голосом.
— Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.
Всі ці слова й вигуки розхолодили Раскольникова, і слова “я вбив”, які, може, готові були зірватись у нього з язика, завмерли в ньому. Він спокійно, проте, зніс усі ці вигуки і, не оглядаючись, пішов переулком, у напрямку контори. Одне видіння майнуло перед ним дорогою, але він не здивувався йому; він уже передчував, що так воно і повинно було бути. В той час, коли він, на Сінній, вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п’ятдесят від себе, Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев’яних бараків, що стояли на площі, тож вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів у цю хвилину, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось… та — ось уже він і дійшов до фатального місця…
Він досить бадьоро ввійшов у двір. Треба було піднятись вгору сходами. “Поки ще піднімуся”, — подумав він. Взагалі йому здавалося, що до фатальної хвилини ще далеко, ще багато часу лишається, багато про що можна ще передумати.
Знову те саме сміття, та сама шкаралупа на гвинтоподібних сходах, знову двері квартир відчинені навстіж, знову ті самі кухні, з яких іде чад і сморід. Раскольников від того самого дня тут не був. Ноги його німіли і підгинались, але він ішов. Спинився тільки на мить, щоб звести дух, щоб заспокоїтись, щоб увійти людиною. “А для чого? навіщо? — подумав він раптом, усвідомивши свій рух. — Коли вже треба випити цю чашу, то чи не однаково? Чим огидніше, тим краще. — В уяві його майнула в цю мить фігура Іллі Петровича Пороха. — Невже справді до нього? Чи не можна до когось іншого? Чи не можна до Никодима Хомича? Повернути зараз і піти до самого наглядача на квартиру? Принаймні хоч обстановка буде не та… Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Коли вже пити, то пити все заразом…”
Похоловши і погано вже себе тямлячи, відчинив він двері в контору. Цього разу тут було дуже мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. “Може, ще можна буде і не говорити”, — майнула думка. Якийсь чоловік з писарів контори, в цивільному сюртуку, готувався щось писати біля бюро. В другому кутку сідав до стола ще один писар. Замєтова не було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.
— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.
— А вам кого?
— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух… як це там у казці… забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.
Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов із третьої кімнати. “Це сама доля, — подумав Раскольников, — чого він тут? “
— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої.) — Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково… А втім, чим можу. Я, знаєте… як? як? Даруйте…
— Раскольников.
— Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не вважайте мене за такого… Родіон Ро… Ро… Родіонович, адже так, здається?
— Родіон Романович.
— А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз розпитував, як ви там. Щиро скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами… мені потім пояснили… я дізнався, що молодий літератор і навіть учений… і, сказати б, перші кроки… Господи! Та хто ж з літераторів і вчених з самого початку не робив оригінальних кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!.. Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами, знанням, розумом, генієм! Капелюх — ну що, наприклад, таке капелюх? Капелюх — це тільки покришка, я його у Ціммермана куплю, а того, що під капелюхом ховається і капелюхом прикрито, того вже я ні за які гроші не куплю!.. Я, знаєте, хотів навіть до вас іти, щоб пробачитись, та думав, може, ви… Одначе як же це я навіть і не питаю: ви справді в якійсь справі? До вас, кажуть, рідні приїхали?
— Еге ж, мати й сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — освічена і прекрасна особа. Скажу вам, я пошкодував, що ми тоді з вами так погарячилися. Казус! А що я на вас тоді, з приводу вашої непритомності, таким поглядом глянув, — то потім воно якнайкраще з’ясувалося! Бузувірство і фанатизм! Розумію ваше обурення. Може, з приводу прибуття родини квартиру міняєте?
— Ні-ні, я тільки так… Я зайшов спитати… Я думав, що знайду тут Замєтова.
— А так! Ви ж заприятелювали; чув, аякже. Ну, Замєтова у нас уже немає, — не застали. Еге ж, втратили ми Олександра Григоровича! З учорашнього дня немає вже його в нас; перейшов… і, йдучи, з усіма навіть посварився… так якось неввічливо навіть… Легковажний хлопчисько, правду казати; а надії подавав; та от, що з ним вдієш, з блискучим юнацтвом нашим! Іспит, чи що, якийсь складати хоче, адже у нас же тільки б побазікати та пофанфаронити, на тому іспит і кінчиться. Це ж не те, що, наприклад, ви або там пан Разуміхін, ваш друг! Ваша кар’єра — вчена частина, і вас уже не зіб’ють невдачі! Вам усі ці радощі життя, можна сказати, — nihil est,[*] аскет, монах, пустельник!., для вас книга, перо за вухом, учені дослідження — он де ваш дух! Я сам деякою мірою… записки Лівінґстона, може, читали?[6-28]
— Ні.
— А я читав. Та тепер дуже багато їх, нігілістів, розвелося; ну та воно й зрозуміло; часи ж які, я вас питаю? А проте я з вами… адже ви ж, напевне, не нігіліст! Кажіть одверто, одверто!
— Н-ні…
— Ні, знаєте, ви вже зі мною одверто, ви не бійтесь, кажіть, наче самому собі! Одна річ служба, інша річ… ви думали, я хотів сказати: дружба, ба ні, не вгадали! Не дружба, а почуття громадянина і людини, почуття гуманності і любові до Всевишнього. Я хоч і офіційна особа, і на роботі, але громадянина і людину я завжди відчувати в собі повинен і усвідомлювати… Ви ось згадали про Замєтова. Замєтов, він хіба що бешкет учинити на французький манір десь у непристойному місці, за склянкою шампанського або донського здатний, — он що таке ваш Замєтов! А я, може, сказати б, згорів через свою відданість і високі почуття і, крім того, маю певну вагу, чин, обіймаю посаду! Одружений і маю дітей. Виконую обов’язок громадянина і людини, а він хто, я вас питаю? Ставлюсь я до вас як до людини, облагородженої освітою. От ще цих повитух надміру розвелося.[6-29]
Раскольников звів запитливо брови. В його свідомості слова Іллі Петровича, який, мабуть, недавно встав з-за столу, лунали і сипалися, як порожні звуки. Але деякі з них він все ж таки трохи розумів; він дивився запитливо, не відаючи, чим все це кінчиться.
— Я кажу про цих стрижених дівок, — говорив далі балакучий Ілля Петрович, — я прозвав їх повитухами і вважаю, що назва ця дуже влучна. Хе-хе! Лізуть в академію, анатомії вчаться; ну скажіть, от я захворію, то чи покличу я дівицю лікувати себе? Хе-хе!
Ілля Петрович реготав, цілком задоволений своїми дотепами.
— Воно, правда, жадоба освіти невтримна; але ж просвітився, і досить. Навіщо ж зловживати? Навіщо ж ображати благородних осіб, як це робить отой негідник Замєтов? За що він мене образив, я вас питаю? Он ще скільки цих самогубств пішло, — ви цього уявити собі не можете. Отак проживає останні гроші і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж… Он ще сьогодні вранці повідомлено про якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його, джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?
— Свидригайлов, — сипло і байдуже відповів хтось із другої кімнати.
Раскольников здригнувся.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрелився! — скрикнув він.
— Як! Ви знаєте Свидригайлова?
— Еге ж… знаю… Він недавно приїхав…
— А так, недавно приїхав, дружину поховав, людина зовсім безшабашна, і раптом застрелився, і так скандально, що уявити не можна… залишив у своєму записнику кілька слів, що вмирає при здоровому розумі і просить нікого не винуватити в його смерті. Цей гроші, кажуть, мав. А ви звідки його знаєте?
— Я… знайомий… моя сестра жила в них у домі гувернанткою…
— Он що… То ви нам, виходить, можете про нього розповісти. А ви і не підозрівали?
— Я його вчора бачив… він пив вино… я нічого не знав.
Раскольников відчував, що на нього мовби щось упало і придушило його.
— Ви знову начебто зблідли. У нас тут таке важке повітря…
— Еге ж, мені вже пора, — пробурмотів Раскольников, — пробачте, потурбував…
— О, будь ласка, скільки завгодно! приємність зробили, і я радий сказати…
Ілля Петрович навіть руку простягнув.
— Я хотів тільки… я до Замєтова…
— Розумію, розумію, і зробили нам приємність.
— Я… дуже радий… до побачення… — усміхався Раскольников.
Він вийшов; він хитався. В голові йому паморочилось. Він не відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами, тримаючись правою рукою за стіну. Йому здалося, що якийсь двірник, з книжкою під пахвою, штовхнув його, підіймаючись у контору назустріч йому; що якийсь песик заливався-гавкотів десь у нижньому поверсі і що якась жінка кинула в песика качалкою і нагримала. Він спустився вниз і вийшов на подвір’я. Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.
Ілля Петрович уже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись сходами.
— А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами?
Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.
— Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води!
Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя вельми неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.
— Це я… — почав було Раскольников.
— Випийте води.
Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:
— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.
Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.
Раскольников повторив своє зізнання…
