«Злочин і кара» ЧАСТИНА ТРЕТЯ
I
Раскольников підвівся і сів на дивані. Він мляво махнув Разуміхіну, аби припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.
Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.
— Ідіть додому… з ним,— промовив він уривистим голосом, показуючи на Разуміхіна, — до завтра, завтра все… Давно ви приїхали?
— Увечері, Родю, — відповіла Пульхерія Олександрівна, — поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут…
— Не мучте мене! — сказав він, роздратовано махнувши рукою.
— Я залишусь коло нього, — скрикнув Разуміхін, — не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.
— Як, як я віддячу вам! — почала Пульхерія Олександрівна, стискаючи руки Разуміхіна, але Раскольников знову перебив її.
— Я не можу, не можу,— роздратовано повторював він, — не мучте! Годі, йдіть собі… Не можу!
— Ходім, матусю, хоч з кімнати вийдемо на хвилинку, — шепнула злякана Дуня, — ми його вбиваємо, це видно.
— Та невже ж я й не подивлюся на нього, аж після трьох років! — заплакала Пульхерія Олександрівна.
— Стривайте! — перепинив Раскольников їх знову, — ви весь час перебиваєте, а в мене думки плутаються… Бачили Лужина?
— Ні, Родю, але він уже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був такий ласкавий, відвідав тебе сьогодні, — з деякою боязкістю додала Пульхерія Олександрівна.
— Еге ж… був такий ласкавий… Дуню, я оце сказав Лужину, що зі сходів його спущу, і прогнав його під три чорти…
— Родю, що ти! Ти, певно… ти не хочеш сказати, — почала злякано Пульхерія Олександрівна, але спинилася, дивлячись на Дуню.
Євдокія Романівна пильно вдивлялася в брата і чекала, що буде далі. Настя вже обох їх попередила про сварку, наскільки зуміла розібратися й переказати, і вони змучилися від здогадів і чекання.
— Дуню, — через силу говорив далі Раскольников, — я проти цього шлюбу, а тому ти й повинна, завтра ж, з першого ж слова, відмовити Лужину, щоб і духу його не було.
— Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Брате, подумай, що ти говориш! — запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і стрималась. — Ти, може, тепер нездужаєш, ти стомився, — лагідно сказала вона.
— В гарячці? Ні… Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа… з відмовою… Вранці дай мені прочитати, і край!
— Я цього не можу зробити! — скрикнула ображена дівчина. — 3 якої речі…
— Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра… Хіба ти не бачиш… — злякалася мати, кидаючись до Дуні. — Ох, ходімо вже краще!
— Марить! — закричав захмелілий Разуміхін, — а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать… А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився… Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши…
— То це правда? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— До завтра, братіку, — сумно сказала Дуня, — ходім, матусю… Прощай, Родю!
— Чуєш, сестро,— повторив він услід, зібравши останні сили, — я не марю зараз, цей шлюб — підлота. Хай я негідник, а ти не повинна… один хто-небудь… а я хоч і негідник, але таку сестру за сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть…
— Та ти з глузду з’їхав! Деспот! — заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений. Євдокія Романівна зацікавлено подивилася на Разуміхіна; чорні очі її блиснули: Разуміхін навіть здригнувся під цим поглядом. Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.
— Я нізащо не можу піти! — шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи, — я залишуся тут, де-небудь… проведіть Дуню.
— І всю справу зіпсуєте! — теж прошептав роздратовано Разуміхін, — вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам, — говорив він і далі пошепки, уже на сходах, — що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі…
— Ой, що ви кажете!
— Та і Євдокії Романівні не можна в номерах без вас самій! Подумайте, де ви зупинилися? А цей негідник, Петро Петрович, хіба не міг кращої вам квартири… А втім, знаєте, я трохи п’яний і тому… вилаяв; не звертайте…
— Але я піду до тутешньої хазяйки, — наполягала Пульхерія Олександрівна, — я ублагаю її, щоб вона дала мені й Дуні притулок на цю ніч. Я не можу залишити його так, не можу!
Розмовляючи, вони стояли на площадці сходів, перед самими хазяйчиними дверима. Настя світила їм із нижньої сходинки. Разуміхін був страшенно збуджений. Ще півгодини тому, проводжаючи Раскольникова додому, він був хоч і балакучий надміру, що сам добре усвідомлював, але зовсім бадьорий і майже свіжий, дарма що випив дуже багато цього вечора. А тепер він був ніби в якомусь захваті, і водночас начебто все випите вино знову, з подвоєною силою, кинулося йому в голову. Він стояв з обома дамами, схопивши їх обох за руки, і умовляв їх, наводячи їм доводи з дивною одвертістю і, певно, для більшої переконливості, майже за кожним словом, дуже міцно, мов у лещатах, до болю стискав їм обом руки і пожирав очима Євдокію Романівну, анітрохи не криючись. Від болю вони іноді виривали свої руки з його величезної й кощавої долоні, але він не тільки не помічав, у чому річ, а ще міцніше притягав їх до себе. Коли б вони звеліли йому зараз кинутися заради них зі сходів сторч головою, то він миттю б це виконав, не розмірковуючи і не вагаючись. Пульхерія Олександрівна, сповнена тривоги за свого Родю, хоч і почувала, що юнак надто вже ексцентричний і дуже вже боляче тисне їй руку, але оскільки він був для неї єдиним порятунком, вона просто не хотіла помічати всіх цих ексцентричних дрібниць. Євдокія Романівна, яку теж все це стривожило, хоч була вона не з лякливих, з подивом і майже переляком зустрічала виблискуючі диким вогнем погляди братового друга, і тільки безмежна довіра, навіяна розповідями Насті про цю дивну людину, вдержала її од спроби втекти від нього, забравши з собою матір. Вона розуміла також, що їм і втекти, мабуть, від нього тепер уже годі було й думати. А втім, хвилин через десять вона вже заспокоїлась: Разуміхін належав до людей, які розкриваються одразу, в якому б не перебували настрої, так що всі дуже швидко дізнавалися, з ким мають справу.
— Та не можна ж до хазяйки, це ж просто дурниця! — палко переконував він Пульхерію Олександрівну. — Хоч ви й мати, та коли залишитесь, то доведете його до люті, і тоді казна-що буде! Слухайте, от що я зроблю: тепер коло нього Настя посидить, а я вас обох відведу до вас, бо самим вам не можна по вулицях; у нас у Петербурзі щодо цього… Ну, наплювати!.. Потім від вас зараз же біжу сюди і за чверть години, моє вам слово честі, повідомлю вам: що з ним? спить чи ні? і все інше. Слухайте далі! Потім від вас миттю до себе, — там у мене гості, всі п’яні, — беру Зосимова — це лікар, який його лікує, він тепер у мене сидить, не п’яний, цей не п’яний, цей ніколи не п’яний! Тягну його до Родьки і потім одразу ж до вас, отже, протягом години ви дістанете про нього два повідомлення, — і від лікаря, розумієте, від самого лікаря; це ж не те, що від мене! Коли погано, присягаюсь, я вас сам сюди приведу, а коли добре, то й лягайте спати. А я цілу ніч тут перебуду, в сінях, він і не почує, а Зосимову звелю ночувати у хазяйки, щоб був під рукою. Ну що для нього тепер краще, ви чи лікар? Адже лікар корисніший, корисніший. Ну, отож і йдіть додому! А до хазяйки не можна, мені можна, а вам ні; не пустить, бо… бо вона дурна. Вона мене приревнує до Євдокії Романівни, коли хочете знати, та й до вас теж… А щодо Євдокії Романівни, то вже напевно. Це зовсім, зовсім несподіваний характер! А втім, і я теж дурень… Наплювати! Ходімо! Вірите ви мені? Ну, вірите ви мені чи ні?
— Ходім, мамо,— сказала Євдокія Романівна, — він, певно, зробить так, як обіцяє. Він воскресив уже брата, а коли правда, що лікар погодиться тут ночувати, то чого ж кращого?
— От ви… ви… мене розумієте, бо ви — ангел! — захоплено скрикнув Разуміхін. — Ходімо! Насте! Миттю нагору, і сиди там коло нього, хлопця молодого; я за чверть години повернуся…
Хоч все це й не заспокоїло Пульхерію Олександрівну, але вона вже не опиралася більше. Разуміхін взяв їх обох під руки і потягнув зі сходів. Проте він її непокоїв: “хоч і меткий, і добрий, та чи спроможний виконати, що обіцяє? Адже він в такому стані!..”
— А, розумію, ви думаєте, що я в такому стані! — перебив він її думки, угадавши їх і ступаючи своїми широчезними кроками тротуаром, так що обидві дами насилу встигали за ним, чого однак він не помічав. — Дурниця! тобто… я п’яний, як йолоп, та не в тому річ; я п’яний не від вина. А це, коли я вас побачив, мені в голову й вдарило… Та наплювати на мене! Не звертайте уваги: я мелю казна-що; я вас не достойний… Я вас зовсім, зовсім не достойний… А як одведу вас, вмить, тут-таки в канаві, виллю собі на голову цебра зо два води, і готовий… Коли б ви тільки знали, як я вас обох люблю! Не смійтесь і не сердьтеся!.. На всіх сердьтеся, а на мене ні! Я його друг, отже, й ваш друг. Я так хочу… Я це передчував… Минулого року, якусь мить таке було… А втім, зовсім не передчував, бо ви мов з неба впали. А я, мабуть, і цілу ніч не спатиму… Цей Зосимов боявся тоді, щоб він не збожеволів… От чому його дратувати не треба.
— Та що ви кажете! — скрикнула мати.
— Невже сам лікар так говорив? — спитала Євдокія Романівна злякано.
— Говорив, та це не те, зовсім не те. Він і ліки такі дав, порошок, я бачив, а ви якраз у цей час приїхали… Ех!.. Вам би краще завтра приїхати! Це добре, що ми пішли звідти. А через годину вам про все сам Зосимов відрапортує. Ось він таки не п’яний! І я буду не п’яний… І чого я так набрався? А того, що в суперечку втягли, проклятущі! А я ж зарікся сперечатись!.. І такі дурниці верзуть! Мало не побився! Я там дядька лишив головувати… Ну, чи повірите: цілковитої відмови від індивідуальності вимагають і в цьому смак знаходять! Аби тільки самим собою не бути, аби тільки якнайменше на себе бути схожим! Оце вони за найвищий прогрес і вважають. І хоч би брехали вони своє, а то…
— Слухайте,— боязко перебила Пульхерія Олександрівна, але це тільки піддало жару.
— А ви що думаєте,— кричав Разуміхін ще голосніше, — ви думаєте, я проти того, що вони брешуть? Дурниця! Я люблю, коли брешуть! Брехня — це ж єдина людська перевага перед усіма організмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тому я й людина, що брешу. Ні до якої правди не доходили, не збрехавши перед тим разів чотирнадцять, а може, й сто чотирнадцять, а це в певному розумінні почесно; ну, а от ми й збрехати так, щоб то було своє, не вміємо! Ти мені бреши, та бреши своє, і я тебе тоді поцілую. Збрехати своє — та це ж майже краще, ніж сказати правду вже готову, з чужого голосу; в першому випадку ти людина, а в другому ти тільки птах! Правда не втече, а життя ж змарнувати можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Усі ми, геть усі, без винятку, щодо науки, розвитку, мислення, винаходів, ідеалів, прагнень, лібералізму, здорового розуму, досвіду і всього, всього, всього, всього, всього, ще в першому підготовчому класі гімназії сидимо! Сподобалося чужим розумом жити — і допалися! Хіба ні? Адже правильно я кажу? — кричав Разуміхін, трясучи і стискаючи руки обох дам, — так чи ні?
— О боже мій, я не знаю,— промовила сердешна Пульхерія Олександрівна.
— Так, так… хоч я і не в усьому з вами згодна,— серйозно сказала Євдокія Романівна і в ту ж мить скрикнула, бо дуже вже боляче цього разу стиснув він їй руку.
— Так? Ви говорите, так? Ну то після цього ви… ви… — закричав він захоплено, — ви джерело доброти, чистоти, розуму й… досконалості! Дайте вашу руку, дайте… ви теж дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!
І він став на коліна серед вулиці, на щастя, в цей час безлюдної.
— Облиште, прошу вас, що ви робите? — скрикнула перелякана Пульхерія Олександрівна.
— Встаньте, встаньте! — і сміючись, і теж лякаючись, сказала Дуня.
— Нізащо, поки не дасте рук! От і все, і годі, і встав, і ходімо! Я нікчемний йолоп, я вас не гідний і п’яний, і сором мені… Любити я вас не гідний, але схилятися перед вами — це обов’язок кожного, коли тільки він не цілковита тварюка! От я й схилився… Ось і ваші номери, і вже через саме це правий Родіон, що вашого Петра Петровича вигнав! Як він смів вас у такі номери поселити? Це скандал! Чи знаєте ви, кого сюди пускають? А ви ж наречена! Ви наречена, так? Ну то я вам скажу, що ваш жених негідник після цього.
— Слухайте, добродію Разуміхін, ви забули… — почала було Пульхерія Олександрівна.
— Справді, ви маєте рацію, я забув усяку пристойність, сором мені! — схаменувся Разуміхін,— але… але… ви не можете на мене сердитись за те, що я так кажу! Бо я кажу щиро, а не через те, що… гм! це було б підло; одним словом, не через те, що я в вас… гм!.. ну, та гаразд, не треба, не скажу, через що, не смію!.. А ми всі тоді, як тільки він увійшов, зрозуміли, що цей добродій не нашого кола. Не тому, що він увійшов завитий у перукаря, не тому, що він свій розум поспішав виставляти, а тому, що він шпигун і спекулянт, тому що він жид і фігляр, і це видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи ж він вам пара? Та боже ж мій! Бачите, добродійки мої, — спинився він раптом, вже коли підіймалися сходами в номери, — хоч вони в мене там усі п’яні, а проте всі чесні, і хоч ми й брешемо, адже і я теж брешу, та добрешемося ж, нарешті, й до правди, бо на благородній дорозі стоїмо, а Петро Петрович… не на благородній дорозі стоїть. Я хоч і лаяв їх зараз на всі заставки, але ж я їх усіх поважаю; навіть Замєтова хоч не поважаю, та люблю, бо — щеня! Навіть цю тварюку Зосимова, бо — чесний і діло знає… Ну, годі, все сказано і прощено. Прощено? Адже так? Ну, ходім. Знаю я цей коридор, бував; отут у третьому номері, був скандал… Ну, де ви тут! Котрий номер? Восьмий? Ну, от на ніч защепніться і нікого не пускайте. За чверть години повернуся зі звісткою, а потім ще за півгодини із Зосимовим, побачите! Прощавайте, біжу!
— Боже мій, Дунечко, що це буде? — сказала Пульхерія Олександрівна тривожно й знічено.
— Заспокойтесь, мамо, — відповіла Дуня, скидаючи капелюшок і мантильку, — нам сам Бог послав цього добродія, хоч він і просто з якоїсь пиятики. На нього можна звіритись, запевняю вас. І все, що він уже зробив для брата…
— Ой Дунечко, бог його знає, чи прийде він! І як це я могла погодитись залишити Родю!.. І зовсім, зовсім не так сподівалась його зустріти! Який він був суворий, наче не радий нам…
Сльози забриніли в неї на очах.
— Ні, це не так, мамо. Ви не придивилися, ви увесь час плакали. Він надто знервований, бо серйозно хворий, — ось де всього причина.
— Ох, ця хвороба! Що ж буде, що ж буде! І як він говорив з тобою, Дуню! — сказала мати, боязко зазираючи в очі дочці, щоб прочитати всі її думки, і вже наполовину заспокоєна тим, що Дуня ж і захищає Родю, отже, простила його. — Я певна, що він завтра одумається,— додала вона, щоб уже все до кінця випитати.
— А я так певна, що він і завтра говоритиме те ж саме… про це, — відрізала Євдокія Романівна, і вже, звичайно, ця відповідь примусила Пульхерію Олександрівну замовчати, бо тут був пункт, про який вона дуже боялася тепер заводити мову. Дуня підійшла й поцілувала матір. Та мовчки міцно обійняла її. Потім сіла і в тривожному чеканні Разуміхіна боязко почала стежити за дочкою, яка, схрестивши руки, заходила туди й сюди кімнатою, теж чекаючи і поринувши в роздум. Таке ходіння з кутка в куток у глибокому замисленні було давньою звичкою Євдокії Романівни, і мати завжди якось боялась порушувати в такий час її задуму.
Разуміхін, звичайно, був смішний зі своєю раптовою пристрастю до Євдокії Романівни, що спалахнула в ньому сп’яну; але, подивившись на Євдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила, схрестивши руки, кімнатою, смутна й задумана, може, багато хто зрозумів би його, коли б навіть не брати до уваги його ексцентричного стану. Євдокія Романівна була напрочуд вродлива — висока і струнка, міцна, впевнена,— що виявлялося в кожному її жесті і що, проте, анітрохи не робило її рухи менш м’якими і граціозними. Обличчям вона була схожа на брата, але її можна було навіть назвати красунею. Волосся в неї було темно-русяве, трохи світліше, ніж у брата; очі майже чорні, блискотливі, горді і водночас подеколи надзвичайно добрі. Вона була бліда, але не хворобливо бліда; лице її сяяло свіжістю і здоров’ям. Рот у неї був трохи замалий, а нижня губка, свіжа й червона, злегка випиналася вперед, разом із підборіддям, — єдина неправильність у цьому прекрасному обличчі, яка, проте, надавала йому особливої характерності і, між іншим, немовби гордовитості. Вираз обличчя її завжди був вдумливий, скорше серйозний, ніж веселий; зате як же пасувала усмішка до цього обличчя, як же личив їй сміх, веселий, молодий, щирий! Зрозуміло, що палкий, одвертий, простуватий, чесний, дужий як богатир і п’яний Разуміхін, який ніколи не бачив нічого подібного, з першого погляду зовсім втратив розум. До того ж випадок, мов навмисне, вперше показав йому Дуню в прекрасний момент любові й радості зустрічі з братом. Він бачив потім, як затремтіла в неї від обурення нижня губка у відповідь на грубі й невдячно жорстокі накази брата, — і був скорений.
Він, проте, сказав правду, коли проговорився тоді сп’яну на сходах, що ексцентрична хазяйка Раскольникова, Парасковія Павлівна, приревнує його не тільки до Євдокії Романівни, але, чого доброго, і до самої Пульхерії Олександрівни. Незважаючи на те, що Пульхерії Олександрівні було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася значно молодшою за свої роки, що завжди буває з жінками, які зберігають ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості. Скажемо в дужках, що зберегти все це — єдиний засіб до того, щоб не втратити краси своєї навіть у старості. Волосся її вже починало сивіти й рідшати, коло очей давно вже з’явилися дрібненькі променясті зморщечки, щоки позападали й висохли від турбот і горя, і все-таки обличчя це було прекрасне. Це був Дунеччин портрет, тільки через двадцять років, хіба що нижня губка у матері не випиналася вперед. Пульхерія Олександрівна була чутлива, проте не до нудоти, боязка і поступлива, але до певної межі: вона багато чим могла поступитися, багато на що могла погодитись, навіть на те, що суперечило її переконанню, але завжди була така межа чесності, правил і крайніх переконань, яку ніщо не могло примусити її переступити.
Рівно через двадцять хвилин після того, як пішов Разуміхін, пролунали два несильні, але квапливі удари в двері; Разуміхін повернувся.
— Не зайду, нема часу! — заспішив він, коли відчинили двері, — хропе на всі заставки, спить добре, спокійно, і дай боже, щоб годин із десять проспав. Коло нього Настя; звелів їй не йти звідти, поки не повернуся. Тепер притягну Зосимова, він вам відрапортує, а потім і ви спати; втомилися, бачу, страшенно.
І він швидко пішов від них коридором.
— Який меткий і… відданий юнак! — вигукнула надзвичайно зраділа Пульхерія Олександрівна.
— Здається, хороша людина, — навіть із деяким захопленням відповіла Євдокія Романівна, починаючи знову ходити туди й сюди кімнатою.
Майже через годину почулася хода в коридорі і знову стукіт у двері. Обидві жінки чекали, цього разу цілком вірячи обіцянню Разуміхіна; і справді, він устиг притягти Зосимова. Зосимов одразу ж погодився залишити бенкет і йти подивитись на Раскольникова, але до дам пішов неохоче, з великою недовірою слухаючи п’яного Разуміхіна. Та самолюбство його було одразу ж заспокоєне і навіть утішене: він побачив, що його справді чекали, як оракула. Він просидів не більш як десять хвилин, а встиг остаточно умовити й заспокоїти Пульхерію Олександрівну. Говорив він з величезним співчуттям, але стримано і якось підкреслено серйозно, зовсім як двадцяти-семирічний лікар на важливій консультації, і жодним словом не ухилився від основної теми, не виявив і найменшого бажання завести розмову про щось таке, що б сприяло ближчому знайомству з обома дамами. Ще тільки заходячи, він помітив, яка напрочуд гарна Євдокія Романівна, і одразу ж постарався зовсім навіть не помічати її і тримався так протягом усього візиту, звертаючись тільки до Пульхерії Олександрівни. Все це давало йому величезне внутрішнє задоволення. Щодо хворого він заявив, що, на його думку, той зараз у цілком задовільному стані. За спостереженнями ж його, хвороба пацієнта, крім поганих матеріальних обставин в останні місяці, має ще певні моральні причини, “є, сказати б, продуктом багатьох складних моральних і матеріальних впливів, тривог, побоювань, турбот, деяких ідей… та іншого”. Помітивши побіжно, що Євдокія Романівна почала особливо уважно прислухатись, Зосимов заговорив на цю тему докладніше. А на тривожне і боязке запитання Пульхерії Олександрівни про “нібито деякі підозріння відносно божевілля” він відповів зі спокійною й одвертою усмішкою, що слова його перебільшені; що, звичайно, у хворого помічається певна настійлива думка, яка виказує мономанію, — а він, Зосимов, особливо стежить тепер за цією надзвичайно цікавою галуззю медицини, — але ж треба пам’ятати, що майже до сьогоднішнього дня хворий марив, і… і, звичайно, приїзд рідних його заспокоїть, розважить і вплине рятівно, “якщо тільки можна буде уникнути нових особливих зворушень”, додав він значуще. Потім підвівся, солідно і привітно відкланявся, супроводжуваний благословеннями, палкою подякою, благаннями і навіть несподівано простягнутою йому для потиску ручкою Євдокії Романівни, і вийшов надзвичайно задоволений цими відвідинами і ще більше самим собою.
— А говорити будемо завтра; лягайте, зараз, обов’язково! — скріпив Разуміхін, виходячи із Зосимовим. — Завтра якнайраніше я у вас з рапортом.
— Одначе яка чарівна дівчина ця Євдокія Романівна! — зауважив Зосимов, мало не облизуючись, коли вони вийшли на вулицю.
— Чарівна? Ти сказав чарівна! — заревів Разуміхін і раптом кинувся на Зосимова і схопив його за горло.— Якщо ти коли-небудь насмілишся… Розумієш? Розумієш? — кричав він, трясучи його за комір і притиснувши до стіни, — чув?
— Та пусти, п’яний чорт! — відбивався Зосимов і потім, коли вже той його пустив, пильно подивився на нього і раптом зареготав. Разуміхін стояв перед ним, опустивши руки і замислившись, похмурий і серйозний.
— Звичайно, я віслюк, — з похмурим виглядом проказав він, — але… і ти теж.
— Е ні, брат, зовсім не теж. Я про пусте не мрію.
Вони пішли мовчки, і, тільки підходячи до квартири Раскольникова, Разуміхін, дуже занепокоєний, урвав мовчанку.
— Слухай,— сказав він Зосимову, — ти хлопець добрий, але ти, крім усіх твоїх недоліків, ще й джиґун, це я знаю, та ще й з брудних. Ти нервове, розпещене ледащо, ти не вмієш стримувати себе, ти зажирів і ні в чому собі відмовити не можеш, — а це вже я називаю брудом, бо це неодмінно доводить до бруду. Ти так себе розпестив, що, сказати правду, я найменше розумію, як ти можеш бути при всьому цьому непоганим і навіть самовідданим лікарем. На перині спить (це лікар!), а вночі встає до хворого! Років так через три ти вже не вставатимеш до хворого… Ну та хай йому, не в тому річ, а ось у чому: ти сьогодні в хазяйчиній квартирі ночуєш (насилу умовив її!), а я в кухні: от вам нагода познайомитись ближче! Не те, що ти думаєш! Тут, брат, і натяку на це немає…
— Та я зовсім і не думаю.
— Тут, брат, доброчесність, мовчазність, соромливість і цнотливість запекла, і разом з тим — зітхання, і тане, мов віск, так і тане! Врятуй ти мене від неї заради всіх чортів на світі! Преавенантненька!.. Віддячу, власним життям віддячу!
Зосимов зареготав ще дужче.
— Ач як тебе ухопило! Та нащо вона мені?
— Запевняю, клопоту небагато, тільки говори безупинно, що хочеш, тільки поруч сядь і промовляй. До того ж ти лікар, почни лікувати від чого-небудь. Присягаюсь, не пошкодуєш. У неї клавікорди[3-01] стоять; я ж, ти знаєш, бренькаю потрошку; у мене там одна пісенька є, російська справжня: “Зальюсь слезьми горючими…”[3-02] Вона справжні любить, — ну, з пісеньки й почалося; а ти ж на фортепіанах віртуоз, метр, Рубінштейн…[3-03] Запевняю, не пошкодуєш!
— Та ти що, наобіцяв їй чого, чи як? Підписку за формою дав? Женитись, може, обіцяв?..
— Нічого, нічого, зовсім нічого такого не було! Та й не така вона; до неї пробував був Чебаров…
— Ну, то кинь її!
— Та не можна так кинути!
— А чому ж не можна?
— Ну, та якось так не можна, та й годі! Тут, брат, притягальне начало є.
— То навіщо ж ти її зваблював?
— Та я зовсім не зваблював, мене самого, може, зваблено через мою дурість, а їй зовсім однаково буде, ти чи я, аби тільки поруч хтось сидів та зітхав. Тут, брат… Не вмію я це висловити, тут, — ну от ти математику знаєш добре, і тепер ще вивчаєш, я знаю… ну, почни викладати їй інтегральне обчислення, їй-богу, не жартую, серйозно кажу, їй однаково буде: вона на тебе дивитиметься і зітхатиме, і так цілісінький рік. Я їй, між іншим, дуже довго, два дні поспіль, про прусську палату панів[3-04] говорив (бо про що ж з нею говорити?), — тільки зітхала та потіла! Про кохання тільки мови не починай, — соромлива до нестями, — але ж і удавай, що відійти не можеш, — ну, і досить. Зате комфорт який; зовсім наче дома, — читай, сиди, лежи, пиши… Поцілувати навіть можна, але обережненько…
— Та нащо вона мені?
— Ет, не можу я тобі пояснити ніяк! Бачиш: ви обоє дуже одне до одного пасуєте! Я й раніше про тебе думав… Адже ж ти кінчиш цим! То хіба не однаково тобі — раніше чи пізніше? Тут, брат, таке тобі перинне начало лежить, — ех! та й не тільки перинне! Тут так і засмоктує; тут кінець світу, якір, тихе пристановище, пуп землі, тририбна підвалина світу,[3-05] есенція млинців, жирних кулеб’як, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацавейок,[3-06] натоплених лежанок, — ну, зовсім мовби ти помер, а водночас і живий, обидві вигоди разом! Ну, брат, чорт, забалакався, час спати! Слухай: я вночі іноді прокидаюсь, ну і схожу до нього подивитись. Тільки нічого, дурниця, все гаразд. Не тривожся і ти дуже, а коли хочеш, сходи теж разок. Але тільки помітиш що, марення, наприклад, жар, абощо, зараз же розбуди мене. А втім, не може бути…
II
Занепокоєний і серйозний, прокинувся Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з’явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам’ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім нездійсненна, — така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після “триклятого вчорашнього дня”.
Найжахливішим був спогад про те, яким учора “негідним і гидким” показав він себе, не тільки тому, що був п’яний, а тому, що лаяв перед дівчиною, скориставшись з її становища, через свої дурні поспішні ревнощі, її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин і зобов’язань, але ж і самої людини не знаючи як слід. Та й яке право мав він судити про нього так поспішно й нерозважливо? І хто кликав його в судді! І хіба може така людина, як Євдокія Романівна, віддаватися за негідного чоловіка, маючи на оці його гроші? Отже, є і в ньому щось хороше. Номери? А й справді, звідки він міг знати, які то номери? Адже опоряджає він квартиру… ой, як усе це низько! І хіба це виправдання, що він, мовляв, був п’яний? Дурна відмовка, яка ще більш його принижує! У горілці — правда, і от вона, правда та, вся й виявилась, “тобто виявився увесь бруд його заздрісного, грубого серця!” І хіба хоч трохи дозволенна така мрія для нього, Разуміхіна? Хто він у порівнянні з такою дівчиною, — він, п’яний буян і хвалько? “Хіба можливе таке цинічне і смішне порівняння?” Разуміхін страшенно почервонів від цієї думки, і раптом, мов навмисне, в ту ж саму мить, ясно пригадалося йому, як він говорив їм учора, стоячи на сходах, що хазяйка приревнує його до Євдокії Романівни… Це вже було нестерпно. Щосили вдарив він кулаком по кухонній печі, забив собі руку і вибив одну цеглину.
“Звичайно, — пробурмотів він сам собі за хвилину, з якимсь почуттям самоприниження,— звичайно, всієї цієї погані не закрасити і не загладити тепер ніколи… отже, і думати про це нічого, а тому прийти мовчки і… виконати свої обов’язки…
Так само мовчки, і… і не просити вибачення, і нічого не говорити, і… і вже, звичайно, тепер усе загинуло!”
А проте, одягаючись, він оглянув свій костюм пильніше, ніж звичайно. Іншого одягу в нього не було, а коли б і був, він, мабуть, і не надів би його, — “отак, навмисне б не надів”. Але в усякому разі циніком і брудним нечупарою не можна лишатись: він не має права ображати почуття інших, тим більше, що ті, інші, мають потребу в ньому і самі кличуть його до себе. Одяг свій він старанно почистив щіткою. Білизна ж була на ньому завжди чиста; щодо цього він був особливо охайний.
Вмився він цього ранку ретельно, — у Насті знайшлося мило, — вимив волосся, шию і особливо руки. Коли ж дійшло до питання: брити свою щетину чи ні (у Парасковії Павлівни були хороші бритви, які збереглися ще після небіжчика пана Зарніцина), то це питання навіть із злістю було вирішене негативно: “Хай так і лишається! А то ще подумають, що побрився я для… обов’язково ж подумають! Та нізащо у світі!
І… і головне, він такий грубий, брудний, манери в нього трактирні, і… і, правда, він знає, що й він, ну хоч трохи, та порядна ж людина… ну, та чого тут пишатися, що порядна людина? Кожен повинен бути порядним, навіть більше, і… і все-таки (він пам’ятає це) були й у нього такі дільця… не те щоб безчесні, ну але!.. А які помисли бували! гм… і все це поставити поряд з Євдокією Романівною! Ну так, чорт! Нехай! А от навмисно буду такий брудний, сальний, трактирний, і наплювати! Ще більше буду!..”
На таких монологах застав його Зосимов, який ночував у залі Парасковії Павлівни.
Він збирався додому і, перш ніж піти, поспішав глянути на хворого. Разуміхін доповів йому, що той спить, мов ведмідь. Зосимов наказав не будити, аж доки не прокинеться. Сам же обіцяв зайти годині об одинадцятій.
— Якщо тільки він буде вдома, — додав він. — Тьху, чорт! Над своїм хворим не владен, спробуй, лікуй! Не знаєш, він до тих піде, чи ті сюди прийдуть?
— Ті, я гадаю,— відповів Разуміхін, який вмить збагнув, про що йдеться, — і будуть, звичайно, про свої сімейні справи розмовляти. Я піду. Ти, як лікар, звісно, більш від мене маєш прав.
— Не духівник же і я; прийду і піду; і без них багато клопоту.
— Непокоїть мене одне, — перебив, нахмурившись, Разуміхін, — вчора я, ідучи з ним, сп’яну проговорився йому, так, знаєш, дурниці різні… різні… між іншим, про твої побоювання, що він схильний до божевілля…
— Ти й дамам про те ж учора проговорився.
— Знаю, що нерозумно! Хочеш — бий! А що, справді була в тебе про це яка-небудь певна думка?
— Та дурниця ж, кажу; яка там певна думка! Сам ти змалював його як мономана, коли мене до нього привів… Ну, а ми вчора ще жару піддали, ти тобто, цими своїми розповідями… про маляра; добра мені розмова, коли він, може, саме на цьому збожеволів! Коли б я знав точно, що тоді в конторі скоїлося і що там його якась каналія цим підозрінням… образила! Гм… не допустив би я вчора такої розмови. Адже ці мономани з краплини океан зроблять, небилицю в лицях увіч бачать… Скільки я пам’ятаю, вчора, з цієї розповіді Замєтова, мені справа наполовину стала яснішою. Та що! Я один випадок знаю, як такий собі іпохондрик, сорокалітній, бувши не в силі зносити щодня за столом глузування восьмирічного хлопчика, зарізав його! А тут — ходити доводиться у лахмітті, нахаба квартальний, початок хвороби, і таке підозріння. І це несамовитому ж іпохондрику! При самолюбстві шаленому, винятковому! Та тут, може, вся відправна точка хвороби й сидить! Ну, та чорт!.. А до речі, цей Замєтов і справді милий хлопчина, тільки, гм… даремно він це все вчора розповів. Базіка страшенний!
— Та кому ж розповів? Мені й тобі?
— І Порфирію.
— То що ж, що Порфирію?
— До речі, маєш ти який-небудь вплив на отих, на матір і сестру? Обережніше б з ним сьогодні…
— Помиряться, — неохоче відповів Разуміхін.
— І чого він так на того Лужина? Людина з грішми, і, здається, їй не осоружний… а в них же ні копійки? га?
— А чого це ти випитуєш? — роздратовано скрикнув Разуміхін, — звідки я знаю, є в них копійка, чи нема? Спитай сам, може й дізнаєшся…
— Тьху, який ти дурний буваєш іноді! Вчорашній хміль сидить… До побачення; подякуй від мене Парасковії Павлівні своїй за ночівлю. Замкнулася, на мій бонжур крізь двері не відповіла, а сама о сьомій годині прокинулась, самовар їй через коридор з кухні проносили… Я не мав честі лицезріти…
Рівно о дев’ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.
Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.
Почувши, що “ще не прокидався”, але “все гаразд”, Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, “бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити” з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з’явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і дуже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.
Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладною розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.
— Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте… ой, даруйте, я ще досі не знаю, як вас звуть? — квапилася Пульхерія Олександрівна.
— Дмитро Прокопович.
— Так от, Дмитре Прокоповичу, я б дуже, дуже хотіла знати… як взагалі… він дивиться тепер на все, тобто, зрозумійте мене, як би вам це сказати, тобто краще сказати: що він любить і чого не любить? Чи завжди він такий дратівливий? Які в нього бажання і, сказати б, мрії, коли можна? Що саме тепер на нього впливає особливо? Одним словом, я б хотіла…
— Ой мамо, як же можна на все це так одразу відповісти! — зауважила Дуня.
— Ой боже мій, та я ж зовсім, зовсім не таким сподівалася його зустріти, Дмитре Прокоповичу.
— Це ж цілком звичайна річ, — сказав Дмитро Прокопович. — Матері у мене немає, ну а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Усе йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.
— Ох, дай-то Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю.
А Разуміхін глянув, нарешті, на Євдокію Романівну сміливіше. Він раз у раз позирав на неї під час розмови, але побіжно, на якусь там мить, і одразу ж відводив очі. Євдокія Романівна то сідала до стола й уважно вслухалася, то підводилась знову і починала, за своєю звичкою, ходити з кутка в куток, схрестивши руки, стуливши губи, часом на ходу ставлячи запитання і замислюючись. Вона теж мала звичку не дослухувати, що кажуть. Убрана вона була в якесь темненьке з легкої матерії плаття, а на шиї був пов’язаний білий прозорий шарфик. За багатьма ознаками Разуміхін одразу ж помітив, що їх обсіли страшні злидні. Коли б Євдокія Романівна була одягнена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; а тепер, може саме тому, що вона так бідно убрана і що він помітив скрутність їх становища, в серце його увійшов страх, і він почав боятись за кожне своє слово, за кожний жест, а це, звичайно, гнітить людину, яка і без того собі не довіряє.
— Ви багато сказали цікавого про характер брата і… сказали безсторонньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте, — зауважила Євдокія Романівна з усмішкою. — Здається, і те правда, що коло нього повинна бути жінка, — додала вона в роздумі.
— Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки…
— Що?
— Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить, — відрізав Разуміхін.
— Тобто неспроможний полюбити?
— А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! — бовкнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів мов рак і страшенно зніяковів. Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.
— Щодо Роді ви обоє можете помилятись, — підхопила трохи вражена Пульхерія Олександрівна. — Я не про теперішнє кажу, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович у цьому листі… і що ми припускали з тобою, — можливо, неправда, але ви уявити собі не можете, Дмитре Прокоповичу, який він фантастичний і, як би це сказати, капризний. Його характерові я ніколи не могла довіритись, навіть коли йому було тільки п’ятнадцять років. Я певна, що він і тепер може зненацька що-небудь зробити з собою таке, чого нікому в світі й на думку не спаде зробити… Та нащо далеко шукати: чи відомо вам, як він, півтора року тому, мене здивував, приголомшив і мало зовсім зі світу не звів, коли надумав був одружитися з цією, як її — дочкою цієї Зарніциної, хазяйки його?
— Знаєте ви що-небудь докладніше про цю історію? — спитала Євдокія Романівна.
— Ви думаєте, — палко говорила далі Пульхерія Олександрівна, — його б спинили тоді мої сльози, мої благання, моя хвороба, можливо моя смерть від туги або наші злидні? Спокійнісінько б переступив через усі перешкоди. А невже він, невже ж він нас не любить?
— Він ніколи й нічого сам про цю історію мені не казав, — обережно відповів Разуміхін, — але я дещо чув від самої пані Зарніциної, яка теж не дуже говірка, і те, що чув, можливо, навіть трохи й дивне…
— А що, що ви чули? — спитали разом обидві жінки.
— Та нічого такого особливого. Дізнався я тільки, що шлюб цей, хоч він був уже зовсім злагоджений і не здійснився тільки через смерть нареченої, самій пані Зарніциній був не до душі… Крім того, кажуть, наречена була негарна, тобто, кажуть, навіть погана… і така квола, і… і чудна… хоч, здається, було в ній дещо й хороше. Неодмінно ж мало бути хоч щось хороше, інакше й збагнути нічого не можна… Посагу теж ніякого, та він би на посаг і не позаздрився… Взагалі про таку справу важко й судити.
— Я певна, що вона достойна була дівчина,— коротко зауважила Євдокія Романівна.
— Бог мене простить, а я таки зраділа тоді, що вона вмерла, хоч і не знаю, хто з них згубив би одне одного: він її, чи вона його? — закінчила Пульхерія Олександрівна; потім обережно, часто зупиняючись і раз у раз поглядаючи на Дуню, що тій було, очевидно, неприємно, почала знову розпитувати про вчорашню сцену між Родею і Лужиним. Ця подія, як видно, непокоїла її найбільше, до страху й трепету. Разуміхін розповів докладно все знову, але на цей раз додав і свій висновок: він просто обвинуватив Раскольникова в умисній образі Петра Петровича, цього разу зовсім мало виправдуючи його хворобою.
— Він ще до хвороби це надумав, — додав він.
— Я теж так гадаю, — сказала Пульхерія Олександрівна з пригніченим виглядом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разуміхін висловився тепер так обережно і навіть немовби й з повагою. Вразило це і Євдокію Романівну.
— То ви он якої думки про Петра Петровича? — не втерпіла, щоб не спитати, Пульхерія Олександрівна.
— Про майбутнього чоловіка вашої дочки я й не можу бути іншої думки, — твердо і палко відповів Разуміхін, — і не з якоїсь звичайної ввічливості це кажу, а тому… тому… ну хоч тому лише, що Євдокія Романівна сама, добровільно, удостоїла своїм вибором цю людину. А що я так паплюжив його вчора, то через те, що вчора я був гидко п’яний і ще… безумний; так, безумний, безголовий, збожеволів, зовсім… і сьогодні мені соромно перед вами!.. — Він почервонів і замовк.
Євдокія Романівна спалахнула, але не переривала мовчанки. Вона не вимовила й слова від тієї самої хвилини, як заговорили про Лужина.
А тим часом Пульхерію Олександрівну, без її підтримки, видно, мучила нерішучість. Нарешті, зупиняючись і безперервно поглядаючи на дочку, вона заявила, що її дуже непокоїть тепер одна обставина.
— Бачите, Дмитре Прокоповичу, — почала вона. — Я буду цілком одвертою з Дмитром Прокоповичем, Дунечко?
— Звичайно, мамо, — значливо сказала Євдокія Романівна.
— От у чому річ, — заквапилася та, мовби з неї гору зняли дозволом розповісти про своє лихо. — Сьогодні, рано-вранці, одержали ми від Петра Петровича записку, у відповідь на наше вчорашнє повідомлення про приїзд. Бачите, вчора він мав зустріти нас, як і обіцяв, у самому вокзалі. Замість того у вокзал прибув висланий назустріч нам якийсь лакей, з адресою цих номерів і щоб провести нас туди, а Петро Петрович звелів переказати, що сам він прибуде до нас сюди сьогодні вранці. Замість того ми дістали сьогодні вранці від нього оцю записку… Краще прочитайте її самі; тут є місце, яке дуже мене непокоїть… ви зараз побачите самі, яке це місце, і… скажіть мені одверто вашу думку, Дмитре Прокоповичу! Ви найкраще знаєте характер Роді і найкраще можете порадити. Попереджаю вас, що Дунечка вже все вирішила, одразу, але я, я ще не знаю, що робити, і… і все чекала вас.
Разуміхін розгорнув записку, помічену вчорашнім числом і прочитав:
“Шановна добродійко, Пульхеріє Олександрівно, маю за честь повідомити вас, що через затримки, які виникли зненацька, зустріти вас біля дебаркадера[3-07] не міг, пославши замість себе людину, вельми спритну. Позбавлю себе також честі побачитися з вами і завтра вранці через невідкладні сенатські справи і щоб не перешкодити родинному побаченню вашому з вашим сином і Євдокії Романівни з її братом. Буду ж мати честь відвідати вас і вітати вас у вашій квартирі не інакше як завтра, о восьмій рівно годині після полудня, причому насмілююсь додати ще велику і, я б сказав, крім того, настійну просьбу мою, щоб під час спільного побачення нашого Родіон Романович вже не був присутній зовсім, оскільки він нечувано і грубо образив мене, коли вчора я відвідав його, хворого, і, крім того, маю особисто до вас конче потрібну і докладну розмову у відомому питанні, відносно якого хочу знати вашу думку. Маю за честь при цьому заздалегідь вас повідомити, що коли, всупереч цій просьбі, зустріну Родіона Романовича, то змушений буду негайно відкланятись, і тоді нарікайте вже на себе. Пишу це, бо передбачаю, що Родіон Романович, який здавався під час моїх відвідин таким хворим, через дві години раптом одужав і виявилося, що він цілком у силі виходити з дому, отже, може й до вас прибути. Переконався ж у цьому, бачивши на власні очі, як він у квартирі якогось розтоптаного кіньми п’яниці, що через те й помер, дочці його, дівиці певної професії, віддав учора близько двадцяти п’яти карбованців, ніби на похорон, що дуже мене вразило, оскільки я знаю, яких турбот ви доклали, щоб зібрати цю суму. При цьому засвідчую мою особливу повагу шановній Євдокії Романівні і прошу прийняти мої почуття шанобливої відданості вашого найпокірнішого слуги
П. Лужина”.
— Що мені тепер робити, Дмитре Прокоповичу? — сказала Пульхерія Олександрівна, мало не плачучи. — Ну, як я скажу Роді, щоб не приходив? Він так наполегливо вимагав учора відмовити Петрові Петровичу, а тут і його самого не велять приймати! Та він навмисно прийде, коли дізнається, і… що тоді буде?
— Зробіть так, як вирішила Євдокія Романівна, — спокійно й одразу ж відповів Разуміхін.
— Та боже мій! Вона говорить… вона бозна-що говорить і не пояснює мені свого наміру! Вона говорить, що краще буде, тобто не те що краще, а начебто для чогось конче потрібно, щоб і Родя теж навмисно прийшов сьогодні о восьмій годині і щоб вони обов’язково зустрілися… А я ж і листа не хотіла йому показувати, думала як-небудь хитрощами зробити, з вашою допомогою, щоб він не приходив… бо він же такий дратівливий… Та й нічого я не розумію, який там п’яниця помер і яка там дочка і як він міг віддати цій дочці всі останні гроші… які…
— Які так важко вам дісталися, матусю, — додала Євдокія Романівна.
— Він був не при повному розумі вчора, — замислено промовив Разуміхін. — Коли б ви знали, що він там накоїв учора в трактирі, хоч і розумно… гм! Про якогось покійника і про якусь дівицю він справді говорив мені щось учора, коли ми йшли додому, та я нічого не зрозумів… А втім, і сам я учора…
— Найкраще, мамо, ходімо до нього самі і там, запевняю вас, одразу стане ясно, що нам робити. До того ж і пора. Господи! Одинадцята година! — скрикнула Євдокія Романівна, глянувши на свій прекрасний золотий годинник з емаллю, що висів у неї на шиї на тоненькому венеціанському ланцюжку і дуже не гармоніював з її одягом. “Женихів подарунок”, — подумав Разуміхін.
— Ой, пора!.. Пора, Дунечко, пора! — тривожно заметушилася Пульхерія Олександрівна, — ще подумає, що ми від учорашнього гніваємося і тому довго не йдемо. Ой боже ж мій!
Кажучи це, вона метушливо накидала на себе мантилью і надівала капелюшок; Дунечка теж вдягалася. Рукавички на ній були не тільки зношені, але навіть і діряві, як помітив Разуміхін, а тимчасом ця очевидна бідність убрання навіть надавала обом дамам якоїсь особливої гідності, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідний одяг. Разуміхін із благоговінням дивився на Дунечку і був гордий, що поведе її. “Та королева, — думав він про себе, — яка штопала свої панчохи в тюрмі,[3-08] вже звичайно в ту мить мала вигляд справжньої королеви і навіть більше, ніж під час найпишніших торжеств і виходів”.
— Боже мій! — вигукнула Пульхерія Олександрівна, — чи ж думала я, що боятимусь зустрічі з сином, з моїм любим, любим Родею, як тепер оце боюся!.. Я боюсь, Дмитре Прокоповичу! — додала вона, несміло глянувши на нього.
— Не бійтесь, мамо, — сказала Дуня, цілуючи її, — краще вірте в нього. Я вірю…
— Ой боже мій! Я вірю теж, а цілу ніч не спала! — скрикнула сердешна жінка.
Вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, Дунечко, тільки-но я над ранок трохи заснула, зразу ж приснилася небіжчиця Марфа Петрівна… і вся в білому… підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає, і так ото суворо, суворо, мовби осуджує… Чи на добре це? Ой боже мій, Дмитре Прокоповичу, ви ще не знаєте: Марфа Петрівна вмерла!
— Ні, не знаю; яка Марфа Петрівна?
— Раптово! і уявіть собі…
— Потім, мамо, — втрутилася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марфа Петрівна.
— А, не знаєте? А я думала, вам уже все відомо. Ви мені простіть, Дмитре Прокоповичу, у мене в ці дні просто голова обертом іде. Справді, я вас вважаю мовби за провидіння наше, тому і була така переконана, що вам уже все відомо. Я вас за рідного маю… Не сердьтеся, що так кажу. Ой боже мій, що це у вас з правою рукою! Забили?
— Еге ж, забив, — пробурмотів ощасливлений Разуміхін.
— Я іноді занадто вже від серця все висловлюю, так що Дуня мене спиняє… Але, боже мій, у якій він комірчині живе! Чи прокинувся ж він одначе? І ця особа, хазяйка його, вважає це кімнатою? Слухайте, ви кажете, він не любить серце розкривати, отож я, мабуть, і набридну йому моїми слабостями?.. Чи не навчите ви мене, Дмитре Прокоповичу? Як мені з ним? Я, знаєте, зовсім як сама не своя ходжу.
— Не розпитуйте його дуже про що-небудь, коли побачите, що він кривиться; надто про здоров’я дуже не розпитуйте: не любить.
— Ой Дмитре Прокоповичу, як тяжко бути матір’ю! А от і ці сходи… Які жахливі сходи!
— Мамо, ви навіть бліді, заспокойтеся, голубонько моя, — сказала Дуня, лащачись до неї, — він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, блиснувши очима.
— Стривайте, я загляну спершу, чи прокинувся.
Дами потихеньку пішли за Разуміхіним, який побіг сходами вперед, і коли вже порівнялися на четвертому поверсі з хазяйчиними дверима, то помітили, що двері прочинені на маленьку щілину і що два пильних чорних ока розглядають їх обох з темряви. Коли ж погляди стрілися, то двері раптом затріснулися, грюкнувши так, що Пульхерія Олександрівна мало не скрикнула з переляку.
III
— Здоровий, здоровий! — весело вигукнув назустріч жінкам Зосимов. Він уже хвилин із десять як прийшов і сидів у тому ж кутку, що й учора, на дивані. Раскольников сидів у кутку напроти, зовсім одягнений і навіть старанно вимитий і зачесаний, чого вже давно з ним не було. В кімнаті одразу стало тісно, але Настя все-таки встигла пройти слідом за прибулими і почала слухати.
Справді, Раскольников був майже здоровий, особливо коли порівняти з учорашнім, тільки був дуже блідий, неуважливий і похмурий. Зовні він скидався начебто на поранену людину або таку, що терпіла якийсь сильний фізичний біль: брови його були нахмурені, губи стулені, очі запалені. Говорив він мало і неохоче, мовби над силу або виконуючи обов’язок, і в його рухах часом відчувалося якесь занепокоєння.
Бракувало якої-небудь пов’язки на руці або чохла з тафти[3-09] на пальці для повної подібності з людиною, у якої, наприклад, дуже боляче нариває палець, або забита рука, або ще щось подібне.
Проте і це бліде й похмуре обличчя немовби освітилося на мить сяйвом, коли ввійшли мати і сестра, але це тільки додало йому, замість попередньої тужливої неуважливості, начебто більшого страждання. Сяйво скоро померкло, а мука лишилася, і Зосимов, який спостерігав і вивчав свого пацієнта з усім молодим запалом лікаря-початківця, з подивом помітив у ньому, коли ввійшли рідні, замість радості немовби тяжку приховану рішимість терпіти годину-другу муку, якої вже не можна уникнути. Він бачив потім, як майже кожне слово початої розмови наче доторкалося до якоїсь рани його пацієнта і ятрило її; але водночас він і трохи здивувався вмінню вчорашнього мономана, який через найменше слово мало не шаленів, тепер володіти собою і приховувати свої почуття.
— Справді, я тепер сам бачу, що майже здоровий, — сказав Раскольников, привітно цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Олександрівна одразу ж засяяла, — і вже не по-вчорашньому це кажу, — додав він, звертаючись до Разуміхіна і дружньо потискаючи йому руку.
— А я так навіть подивувався на нього сьогодні, — почав Зосимов, що дуже зрадів прибулим, бо за десять хвилин він устиг втратити нитку розмови зі своїм хворим. — Днів через три-чотири, коли так піде, зовсім буде як колись, тобто як було місяць, або два… або, може, й три тому? Адже це здалека почалося та підготовлялося… га? Признайтесь тепер, що, може, й самі винні були? — додав він з обережною усмішкою, наче все ще побоюючись чим-небудь роздратувати хворого.
— Цілком можливо, — холодно відповів Раскольников.
— Я до того кажу, — вів далі підохочений Зосимов, — що ваше повне одужання залежить тепер тільки від вас самих. Тепер, коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілося б вам підказати, що треба усунути первісні, так би мовити, корінні причини вашої хвороби, тоді й одужаєте, а ні, то буде навіть гірше. Цих первісних причин я не знаю, але вам вони, мабуть, відомі. Ви людина розумна і вже, десь певно, спостерігали себе. Мені здається, початок розладу у вас збігається якоюсь мірою з виходом вашим з університету. Вам без занять лишатись не можна, а тому праця і твердо поставлена перед собою мета, мені здається, дуже б могли вам допомогти.
— Так, так, ви цілком маєте рацію… от я якнайшвидше вступлю в університет, і тоді все піде… як по маслу…
Зосимов, який почав свої розумні поради почасти і щоб справити враження на дам, був, звичайно, трохи збентежений, коли, спинившись і глянувши на свого слухача, помітив на його обличчі неприховану посмішку. Але це тривало якусь мить. Пульхерія Олександрівна одразу ж почала дякувати Зосимову, особливо за вчорашні нічні відвідини їх у готелі.
— Як, він у вас був і вночі? — спитав Раскольников, мовби стривожившись. — Виходить, і ви теж не спали після дороги?
— Ой, Родю, адже це все тільки до другої години було. Ми з Дунею і дома раніше від другої ніколи не лягали.
— Я теж не знаю, як йому дякувати, — говорив Раскольников, раптом нахмурившись і опустивши очі. — Відкинувши питання грошове, — ви пробачте, що я про це згадав (звернувся він до Зосимова), — я вже й не знаю, чим це я заслужив таку особливу вашу увагу? Просто не розумію… і… і вона мені навіть тяжка, бо незрозуміла: я кажу одверто.
— Хай це вас не хвилює, — засміявся над силу Зосимов, — уявіть, що ви мій перший пацієнт, ну а наш брат, що оце тільки починає практикувати, своїх перших пацієнтів мов власних дітей любить, а дехто в них майже закохується. А я ж на пацієнтів не дуже багатий.
— Я вже не кажу про нього, — вів далі Раскольников, показуючи на Разуміхіна, — а теж, крім образ і клопоту, нічого від мене не бачив.
— Ач як чеше! Та ти в розчуленому настрої, чи що, сьогодні? — крикнув Разуміхін.
Він побачив би, коли б був проникливіший, що ніякого розчулення тут зовсім не було, а було навіть щось зовсім протилежне. Але Євдокія Романівна це помітила. Вона пильно й тривожно стежила за братом.
— А про вас, мамо, я й говорити не смію, — він наче проказував завчений зранку урок, — сьогодні тільки зміг я збагнути хоч трохи, як, мабуть, ви тут учора змучились, чекаючи мого повернення. — Сказавши це, він раптом, мовчки і з усмішкою, простягнув руку сестрі. Але в усмішці тій майнуло цього разу щире, неудаване почуття. Зраділа і вдячна, Дуня одразу ж схопила і палко потиснула простягнену їй руку. Вперше звертався він до неї після вчорашньої незлагоди. Обличчя матері освітилося захопленням і щастям, коли побачила вона це остаточне й мовчазне примирення брата з сестрою.
— От за це саме я його й люблю, — прошепотів охочий все перебільшувати Разуміхін, енергійно повернувшись на стільці. — Є у нього отакі порухи!..
“І як це в нього все добре виходить, — думала тим часом мати, — які в нього благородні пориви і як він просто, делікатно покінчив усе це вчорашнє непорозуміння з сестрою — тим тільки, що руку простягнув у таку мить та глянув щиро… І які в нього очі прекрасні, і яке все його обличчя прекрасне!.. Він навіть гарніший за Дунечку… Але, боже мій, який у нього костюм, як він погано вдягнений! У Опанаса Івановича в крамниці Вася, розсильний, одягається краще!.. І отак би, отак, здається, й кинулася б до нього, і пригорнула б його, і… заплакала, — а боюсь, боюсь… який же він, господи!.. Ось і ласкаво говорить, а я боюсь! Ну чого я боюсь?..”
— Ой, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона раптом, поспішаючи відповісти на його зауваження, — які ми з Дунечкою вчора були… нещасні! Тепер, коли вже все минулося й кінчилося і всі ми знову щасливі, — можна розповісти. Уяви, біжимо сюди, щоб обняти тебе, замалим не просто з вагона, а ця жінка, — та онде й вона! Здрастуй, Насте!.. Каже вона нам раптом, що у тебе біла гарячка і ти тільки що утік нишком від лікаря, не при повному розумі, на вулицю і що тебе побігли розшукувати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені саме пригадалося, як трагічно загинув поручик Потанчиков, наш знайомий, друг твого батька, — ти його не пам’ятаєш, Родю, — теж у білій гарячці і так само вибіг і на дворі в колодязь упав, на другий день тільки витягли. А ми, звичайно, ще й перебільшили все. Хотіли були кинутись на розшуки Петра Петровича, щоб хоч з його допомогою… бо ми ж були самі, зовсім самі, — протягла вона жалібним голосом і раптом затнулася, згадавши, що заводити мову про Петра Петровича ще досить небезпечно, хоч і “всі вже знову щасливі”.
— Справді… все це, звичайно, прикро… — пробурмотів у відповідь Раскольников, але з таким неуважливим і майже байдужим виглядом, що Дунечка глянула на нього здивовано.
— Що я ще хотів, — говорив він далі, насилу пригадуючи, — ага: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не подумайте, що я не хотів до вас сьогодні перший прийти і чекав вас перших.
— Та що це ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, так само дивуючись.
“Що це він, з обов’язку, чи що, нам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться, і вибачення просить, наче службу виконує або урок завчив”.
— Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй… Насті… замити ту кров… Оце тільки тепер встиг одягтися.
— Кров? яку кров? — стривожилася Пульхерія Олександрівна.
— Це так… не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину… чиновника одного…
— Не в собі? Але ж ти все пам’ятаєш? — перебив Разуміхін.
— Це правда, — з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников, — пам’ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив — уже й не можу як слід пояснити.
— Дуже навіть відомий феномен, — втрутився Зосимов, — виконання діла іноді майстерне, щонайвправніше, а управління діями, початок дій розладнані й залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.
“А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає”, — подумав Раскольников.
— Але ж отак, мабуть, і в здорових буває, — зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.
— Досить правильне зауваження, — відповів той, — у цьому розумінні справді всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що “хворі” трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах…
Почувши слово “божевільні”, що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він і далі щось обмірковував.
— Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! — поспішив вигукнути Разуміхін.
— Що? — немовби прокинувся той. — Ага… ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому… До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; і справді не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав… його дружині… на похорон. Удова, сухотна, безпорадна жінка… троє маленьких сиріт, голодні… в домі порожньо… і ще одна дочка є… Може, ви б і самі віддали, коли б бачили… Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, а надто коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: “Crevez, chiens, si vous n’êtes pas contents!”[*] — Він засміявся. — Адже так, Дуню?
— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.
— Диви! То й ти… з переконаннями!.. — пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись. — Мені слід було б догадатися… Що ж, і похвально; тобі ж краще… і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її — нещаслива будеш, а переступиш — може, ще нещасливіша… А втім, усе це бредня! — додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився. — Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити, — закінчив він різко й уривисто.
— Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! — зрадівши, сказала мати.
— Не будьте певні, — відповів він, скрививши рота в посмішці. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.
“А вони наче бояться мене”, — думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. І справді, Пульхерія Олександрівна що більш мовчала, то більш і ніяковіла.
“Поки не бачив, то здавалося — так люблю їх”, — майнуло в його голові.
— Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! — раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.
— Яка це Марфа Петрівна?
— Ой боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.
— А-а-а, так, пригадую… то померла? Справді? — раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись. — Невже померла? Від чого ж?
— Уяви собі, раптово! — заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю, — і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!
— Хіба вони ото так жили? — спитав він, звертаючись до сестри.
— Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років… Якось раптом терпець урвався.
— Отже, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?
— Ні, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, — мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.
— Трапилося це в них уранці, — квапливо вела далі Пульхерія Олександрівна. — Після того вона наказала запрягти коні, щоб одразу ж по обіді їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом…
— Побита?
—…А втім, у неї завжди була ця… звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від’їздом, одразу ж пішла в купальню… Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!
— Ще б пак! — сказав Зосимов.
— І дуже він її побив?
— Та хіба не однаково, — озвалася Дуня.
— Гм! А зрештою, охота вам, мамо, про такі дурниці розповідати, — роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.
— Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити, — вихопилось у Пульхерії Олександрівни.
— Та що ви, боїтеся, чи що, мене всі? — сказав він, криво всміхаючись.
— Це справді так, — відповіла Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата. — Мама, ідучи сходами, навіть хрестилася від страху.
Обличчям його ніби пройшла судорога.
— Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю… Навіщо ти, Дуню! — вигукнула збентежена Пульхерія Олександрівна, — це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному… і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива… Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю…
— Годі, мамо, — зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку, — встигнемо ще наговоритись!
Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройняло душу його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко вплинула на нього, що він, на мить майже зовсім знетямившись, підвівся з місця і, ні на кого не дивлячись, пішов з кімнати.
— Що це ти? — крикнув Разуміхін, хапаючи його за руку.
Раскольников сів знову і почав мовчки оглядатись; всі позирали на нього здивовано.
— Та чого ви всі такі смутні! — вигукнув він раптом, зовсім несподівано, — скажіть що-небудь! Чого, справді, отак сидіти! Ну, говоріть же! Будемо розмовляти… Зійшлися й мовчимо… Нумо, що-небудь!
— Слава Богу! А я думала, що з ним щось таке, як учора, починається, — сказала, перехрестившись, Пульхерія Олександрівна.
— Що тобі, Родю? — насторожено спитала Євдокія Романівна.
— Так, нічого, штуку одну пригадав, — відповів він і раптом засміявся.
— Ну, коли штуку, то й добре! А то я і сам був подумав… — пробурмотів Зосимов, підводячись з дивана. — Мені одначе пора; я ще зайду, може… якщо застану…
Він відкланявся й пішов.
— Яка прекрасна людина! — зауважила Пульхерія Олександрівна.
— Авжеж, прекрасна, чудова, освічена, розумна… — заговорив раптом Раскольников якоюсь несподіваною скоромовкою і з якимось незвичайним для нього пожвавленням, — я не пам’ятаю, де його раніше, до хвороби, зустрічав… Здається, десь зустрічав… Ось і цей теж хороша людина! — кивнув він на Разуміхіна, — подобається він тобі, Дуню? — спитав він і раптом, не знати з чого, розсміявся.
— Дуже, — відповіла Дуня.
— Ой, який же ти… свинтус! — промовив, червоніючи, вкрай зніяковілий Разуміхін і підвівся зі стільця. Пульхерія Олександрівна злегка усміхнулась, а Раскольников гучно зареготав.
— Та куди ти?
— Я теж… мені треба.
— Зовсім тобі не треба, залишайся! Зосимов пішов, то й тобі треба. Не йди… А котра година? Є вже дванадцята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та чого ви знову замовкли? Все тільки я та я розмовляю!..
— Це подарунок Марфи Петрівни, — відповіла Дуня.
— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Олександрівна.
— А-а-а! Який великий, майже не жіночий.
— Мені такий подобається, — сказала Дуня.
“Отже, не женихів подарунок”, — подумав Разуміхін і невідомо чому зрадів.
— А я думав, що Лужина подарунок, — зауважив Раскольников.
— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.
— А-а-а! А пам’ятаєте, мамо, як я закоханий був і женитись хотів, — раптом сказав він, дивлячись на матір, вражену несподіваним поворотом розмови і тоном, яким він про це заговорив.
— Ой, мій любий, звичайно, пам’ятаю! — Пульхерія Олександрівна переглянулася з Дунечкою і Разуміхіним.
— Гм! Так! а що мені вам розповісти? Навіть мало пам’ятаю. Вона хвора така дівчинка була, — говорив він далі, начебто знову раптом замислюючись, і похилив голову, — зовсім хвора; убогим любила подавати і про монастир усе мріяла, і якось залилася сльозами, коли мені про це почала говорити; так, так… пам’ятаю… добре пам’ятаю. Негарна така… Далебі, не знаю, чим вона мені була мила, здається тим, що завжди хворіла… Коли б вона була ще крива або горбата, я б, здається, ще більше її полюбив… (Він замислено усміхнувся.) Так… якесь марення весняне було…
— Ні, тут не саме марення весняне, — із запалом сказала Дунечка.
Він уважно і з напруженням подивився на сестру, але не дочув або навіть не зрозумів її слів. Потім, глибоко замислений, підвівся, підійшов до матері, поцілував її, повернувся назад і сів.
— Ти досі її любиш! — сказала розчулена Пульхерія Олександрівна.
— Її? Досі? Ага… ви про неї! Ні. Тепер усе це немовби на тому світі… і так давно. Та й все навколо наче не тут діється.
Він уважно подивився на них.
— От і вас… наче з відстані в тисячу верст на вас дивлюся… Та й чорт знає, навіщо ми про це говоримо! І нащо розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті і знову замислюючись.
— Яка в тебе погана квартира, Родю, наче домовина, — сказала зненацька Пульхерія Олександрівна, перериваючи тяжку мовчанку, — я певна, що ти наполовину через квартиру став таким меланхоліком.
— Квартира? — відповів він неуважно. — Справді, квартира багато спричинилась… я теж про це думав… А коли б ви знали, проте, яку дивну думку зараз висловили, мамо, — додав він раптом, якось чудно усміхнувшись.
Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови за цілковитої неможливості бодай про щось говорити, — зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв’язати сьогодні, — це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.
— От що, Дуню, — почав він серйозно й сухо, — я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов’язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.
— Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора, — з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна, — і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж…
— Брате, — твердо і так само сухо відповіла Дуня, — в усьому цьому є помилка з твого боку. Я за ніч усе обміркувала і знайшла помилку. Річ у тому, що ти, здається, гадаєш, начебто я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім це не так. Я просто для себе йду, бо мені самій тяжко; звичайно, буду рада, коли при цьому пощастить стати корисною рідним, але не це було основною причиною мого рішення…
“Неправду говорить! — думав Раскольников, кусаючи нігті від злості. — Гордячка! Признатися не хоче, що забажалося благодіяти!.. О, низькі душі! Вони й люблять, наче ненавидять… О, як я… ненавиджу їх усіх!”
— Одним словом, я йду за Петра Петровича, — говорила далі Дунечка, — бо вибираю найменше зло. Я маю намір чесно виконувати все, чого він від мене сподівається, отже, я його не обманюю… Чого ти так зараз усміхнувся?
Вона теж спалахнула, і в очах її промайнув гнів.
— Усе виконувати? — спитав він, уїдливо посміхаючись.
— До певної межі. І манера і форма сватання Петра Петровича показали мені одразу ж, що саме йому потрібно. Він, звичайно, цінує себе, може, занадто високо, але я гадаю, що він і мене цінує… Чого ти знову смієшся?
— А чого ти знову червонієш? Ти неправду кажеш, сестро, ти навмисно вигадуєш, з самої тільки жіночої упертості, щоб тільки на своєму поставити тут переді мною… Ти не можеш поважати Лужина; я бачив його і говорив з ним. Отже, продаєш себе за гроші і, виходить, з усіх поглядів чиниш негідно, і я радий, що ти принаймні червоніти можеш!
— Ні, я правду кажу!.. — крикнула Дунечка, втрачаючи весь спокій, — я не піду за нього, коли не буду переконана, що він цінує мене і дорожить мною; я не піду за нього, коли не буду твердо переконана, що сама можу поважати його. На щастя, я можу в цьому переконатись напевно, і навіть сьогодні ж. А такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав! А коли б ти і мав рацію, коли б я й справді зважилася на підлоту, — хіба не безжалісно з твого боку так зі мною говорити? Навіщо ти вимагаєш від мене геройства, якого і в тобі самому, може, немає? Це деспотизм, це насильство! Коли я погублю кого, то тільки себе саму… Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід? Родю, що тобі? Родю, любий!..
— Господи! До непритомності довела, — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Ні, ні… дурниця… нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів… Далися вам ці непритомності!.. Гм! так… що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він… цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?
— Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича, — сказала Дунечка.
Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перш ніж розгорнути, раптом якось із подивом глянув на Дунечку.
— Чудно, — проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою, — та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!
Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.
Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно й уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого.
— Дивує мене, — почав він після деякого роздуму, передаючи листа матері, але не звертаючись ні до кого зокрема, — адже він справи веде, адвокат, і мова навіть у нього така… з претензією, — а як же безграмотно пише.
Всі ворухнулися; зовсім не того сподівались.
— Та вони ж усі так пишуть, — уривисто зауважив Разуміхін.
— Ти хіба читав?
— Читав.
— Ми показували, Родю, ми… радилися з ним, — почала зніяковіло Пульхерія Олександрівна.
— Це, власне, судовий стиль, — перебив Разуміхін, — судові папери ще й досі так пишуться.
— Судовий? А й справді, судовий, діловий… Не те щоб дуже вже безграмотно, та й не те щоб дуже вже літературно; діловий!
— Петро Петрович і не приховує, що вчився на мідяки, і навіть пишається тим, що самотужки вибився в люди, — зауважила Євдокія Романівна, яку трохи образив новий тон брата.
— Що ж, коли пишається, то і є чим, — я не заперечую. Ти, сестро, здається, образилась, що я, прочитавши листа, лише на таке фривольне зауваження спромігся, і думаєш, що я навмисно про такі дрібниці заговорив, щоб поглузувати з тебе від досади. Навпаки, цей стиль наштовхнув мене на один зовсім не другорядний на цей раз висновок. Там є такий вислів: “нарікайте на себе”, поставлений дуже значуще і ясно, і, крім того, є погроза, що він одразу ж піде, якщо я прибуду. Ця погроза піти — все одно, що погроза вас обох кинути, коли будете неслухняні, і кинути тепер, коли вже в Петербург викликав. Ну, як ти гадаєш: чи можна за оцей вислів образитись на Лужина так само, як коли б написав це ось він (він показав на Разуміхіна) або Зосимов, або хтось інший з нас?
— Н-ні, — відповіла Дунечка, пожвавлюючись, — я добре зрозуміла, що це занадто наївно висловлено і що він, може, тільки не майстер писати… Це ти добре, брате, зміркував. Я навіть не сподівалась…
— Це по-судовому висловлено, а по-судовому інакше писати не можна, і вийшло грубіше, ніж, може, він хотів. Проте я мушу тебе трохи розчарувати: в цьому листі є ще один вислів, один наклеп на мене, і досить-таки підлий. Я гроші віддав учора вдові, сухотній і безпорадній, і не “під приводом похорону”, а просто на похорон, і не в руки дочки-дівиці, як він пише, “негідної поведінки” (і яку я вчора вперше в житті бачив), а якраз удові. В усьому цьому я вбачаю надто вже поспішне бажання мене заплямувати і посварити з вами. Висловлено знову-таки по-судовому, тобто з надто явним розкриттям наміру і з поспішністю вельми наївною. Людина цей Лужин розумна, але щоб розумно діяти — самого тільки розуму мало. Все це характеризує людину і… не думаю, щоб він тебе дуже цінував. Кажу тобі це єдино як напучення, бо щиро бажаю тобі добра…
