«Злочин і кара» читати. Федір Достоєвський

«Злочин і кара» ЧАСТИНА П’ЯТА

I

Ранок, що настав після вирішальної для Петра Петровича розмови з Дунечкою і Пульхерією Олександрівною, подіяв протверезно і на Петра Петровича. Хоч як це й було йому неприємно, він мусив мало-помалу визнати за факт, і за факт доконаний і неповоротний, те, що ще вчора здавалося йому подією майже фантастичною, такою, яка хоч і сталася, та все ж таки насправді начебто неможлива. Чорний змій ужаленого самолюбства цілу ніч ссав йому серце. Вставши з ліжка, Петро Петрович зараз же подивився в дзеркало. Він побоювався, чи не розлилася часом у нього за ніч жовч? Проте щодо цього все було поки що благополучно, і, подивившись на своє благородне, біле і трошки ожиріле останнім часом обличчя,

Петро Петрович навіть на якусь мить утішився, в цілковитому переконанні, що він знайде собі наречену десь в іншому місці, та, може, ще й кращу; але одразу ж схаменувся і сердито плюнув набік, чим викликав мовчазну, але саркастичну посмішку молодого свого приятеля і сусіда по кімнаті Андрія Семеновича Лебезятникова. Посмішку цю Петро Петрович помітив і про себе зараз же поставив її на карб молодому своєму другові. Він уже багато чого встиг останнім часом поставити йому на карб. Злість його подвоїлась, коли він раптом зміркував, що не слід було розповідати про вчорашнє Андрієві Семеновичу. Це була друга помилка, яку він вчора зробив зопалу, від надмірної експансивності, роздратувавшись… Потім увесь цей ранок, мов навмисно, виникала неприємність за неприємністю. Навіть у сенаті чекала його якась невдача в справі, що про неї він там клопотався. Особливо ж роздратував його хазяїн квартири, котру він найняв, маючи на меті незабаром одружитись, і опоряджував своїм коштом: цей хазяїн, якийсь розбагатілий німецький ремісник, нізащо не погоджувався порушити тільки-но укладений контракт і вимагав повністю зазначену в контракті неустойку, незважаючи на те, що Петро Петрович повертав йому квартиру майже заново опоряджену. Так само і в меблевому магазині нізащо не хотіли повернути жодного карбованця із завдатку за куплені, але ще не перевезені на квартиру меблі. “Не женитись же мені тільки задля меблів! ” — скреготів про себе Петро Петрович, і водночас ще раз майнула в нього розпачлива надія: “Та невже ж справді все це без вороття пропало і кінчилося? Невже не можна ще раз спробувати? ” Думка про Дунечку ще раз спокусливо ужалила його серце. З мукою пережив він цю мить, і вже, звичайно, коли б можна було зараз, самим тільки бажанням, умертвити Раскольникова, то Петро Петрович негайно висловив би це бажання.

“Помилка була ще і в тому, що я їм грошей зовсім не давав, — думав він, сумно повертаючись у комірчину Лебезятникова, — і чого це, хай йому біс, я так ожидовів? У цьому навіть і смислу ніякого не було. Я думав їх якийсь час у бідності поподержати і довести до того, щоб вони на мене мов на провидіння дивились, а вони он як!.. Тьху!.. Ні, от коли б я дав їм за весь цей час, наприклад, тисячі півтори на придане, та на подарунки, на коробочки там різні, несесери, сердоліки, матерії і на всю цю дурницю від Кнопа та з англійського магазину,[5-01] то справа була б краща і… міцніша! Не так би легко тепер мені відмовили! Це люди такого складу, що неодмінно вважали б за обов’язок повернути, в разі відмови, і подарунки і гроші; а повертати ж було б важкенько і шкода! Та й совість би колола: як, мовляв, так раптом прогнати людину, що досі була такою щедрою і делікатною?.. Гм! Маху дав!” І, заскреготавши в душі ще раз, Петро Петрович тут-таки назвав себе дурнем — про себе, звичайно.

Зробивши такий висновок, він повернувся додому вдвоє сердитіший і роздратованіший, ніж пішов. Приготування до поминок у кімнаті Катерини Іванівни трохи зацікавили його. Він дещо і вчора чув про ці поминки; навіть пригадувалося, начебто і його запрошували; але через власні турботи він усе інше пустив повз вуха. Поспішивши розпитатись у пані Ліппевехзель, яка клопоталася у відсутності Катерини Іванівни (та була на кладовищі), накриваючи стіл, він довідався, що поминки будуть урочисті, що запрошено майже всіх жильців, серед них навіть і незнайомих небіжчикові, що запрошений навіть Андрій Семенович Лебезятников, хоча він колись посварився з Катериною Іванівною, і, нарешті, його самого, Петра Петровича, не тільки запрошено, а навіть з великим нетерпінням чекають, бо він чи не найповажніший гість з усіх жильців. Саму Амалію Іванівну запрошено теж з великою шаною, незважаючи на всі колишні неприємності, а тому вона порядкувала і клопоталася тепер, майже почуваючи від цього насолоду, була вичепурена і вбрана, хоч і в траур, але в усе нове, в шовкове, і пишалася з того. Всі ці факти і відомості навели Петра Петровича на цікаву думку, і він пішов у свою кімнату, тобто в кімнату Андрія Семеновича Лебезятникова, трохи замислений. Річ у тому, що, як він також дізнався, серед запрошених був і Раскольников.

Андрій Семенович сидів чомусь увесь той ранок дома. З цим добродієм у Петра Петровича встановилися якісь дивні стосунки, а проте, це було почасти й природно: Петро Петрович зневажав і ненавидів його навіть надміру, майже з того самого дня, відколи у нього оселився, але водночас начебто трохи побоювався його. Приїхавши в Петербург, він зупинився у нього не через саму тільки скнарість і бажання зекономити, хоч це й було майже головною причиною, але була тут і інша причина. Ще в провінції чув він про Андрія Семеновича, колишнього свого вихованця, що це один із найпередовіших молодих прогресистів і навіть що він відіграє неабияку роль у певних цікавих гуртках, про які було багато розмов. Це вразило Петра Петровича. Саме оті могутні, всезнаючі гуртки людей, що всіх зневажають і всіх викривають, уже давно викликали у Петра Петровича якийсь особливий страх, зовсім, проте, невиразний. Сам він, та ще в провінції, не міг, звичайно, ні про що подібне скласти собі хоча б приблизне уявлення. Чув він, як і всі, що існують, особливо в Петербурзі, якісь прогресисти, нігілісти,[5-02] викривачі тощо, але, як і багато хто, перебільшував і перекручував смисл і значення цих назв до безглуздя. Найбільш боявся він, ось уже кілька років, викриття, і це було найголовнішою причиною його постійної надмірної тривоги, а надто коли він мріяв про перенесення своєї діяльності в Петербург. Щодо цього у нього був, як кажуть, переляк, як це трапляється іноді з маленькими дітьми. Кілька років тому в провінції, ще тільки починаючи свою кар’єру, він був свідком двох випадків жорстокого викриття досить визначних губернських осіб, за яких він до того чіплявся і які йому протегували. Один випадок кінчився для викритої особи якось особливо скандально, а другий замалим не привів до ще більш сумного кінця. От чому Петро Петрович вирішив, приїхавши в Петербург, негайно дізнатись, що й до чого, і коли треба, то про всякий випадок дещо зайти вперед і запобігти перед “молодими поколіннями нашими”. В цьому покладав він надії на Андрія Семеновича і під час відвідин Раскольникова, наприклад, уже мав нагоду сяк-так округляти деякі думки з чужого голосу…

Звичайно, він швидко встиг розглядіти в Андрієві Семеновичу людину невеликого розуму і досить-таки обмежену. Та це анітрохи не викликало в нього якихось сумнівів і анітрохи не підбадьорило його. Коли б навіть він упевнився, що й усі прогресисти такі ж дурники, то й тоді б не зникла його тривога. Власне, до всіх цих вчень, думок, систем (з якими Андрій Семенович так на нього й накинувся) йому було байдуже. У нього була своя власна мета. Йому треба було тільки якнайшвидше дізнатись: що і як тут сталося? Сильні ці люди чи не сильні? Є чого боятись, власне, йому чи ні? Викриють його, коли він візьметься за оте й оте, чи не викриють? А коли викриють, то за що саме, і за що, власне, тепер викривають? Більш того: чи не можна як-небудь до них підлеститись і тут-таки їх обдурити, якщо вони й справді сильні? Потрібно чи не потрібно робити це? Чи не можна, наприклад, що-небудь підправити в своїй кар’єрі саме з їхньою ж допомогою? Одним словом, поставали сотні запитань.

Цей Андрій Семенович десь служив, був хирлявий і золотушний чоловік, малий на зріст і на диво білявий, з бакенбардами-котлетками, якими він дуже пишався. Крім того, у нього завжди боліли очі. Серце мав він досить м’яке, але розмовляв дуже самовпевнено, часом надзвичайно навіть зарозуміло, — що, коли взяти до уваги вутленьку постать його, майже завжди мало смішний вигляд. Амалія Іванівна, проте, зараховувала його до числа своїх найпочесніших жильців, бо ж він не пиячив і за квартиру платив справно. Незважаючи на всі ці якості, Андрій Семенович насправді був не дуже розумний. Прикомандирувався ж він до прогресу і до “молодих поколінь наших” — з примхи. Це був один з того незліченного і різноликого легіону пошляків, дохленьких недоносків і самодурів, що всього не довчилися, але вмить пристають неодмінно до найбільш модної ходячої ідеї, щоб зараз же опошлити її, щоб вмить окарикатурити все, чому вони ж іноді якнайщиріше служать.

А втім, Лебезятникову, незважаючи навіть на те, що був він людина незла, ставало дедалі важче терпіти свого гостя і колишнього опікуна Петра Петровича. Вийшло це з обох боків якось несподівано і взаємно. Хоч який простакуватий був Андрій Семенович, але він все-таки поволі розглядів, що Петро Петрович його дурить і в глибині душі зневажає і що “не такий зовсім цей чоловік”. Він був спробував викладати йому систему Фур’є і теорію Дарвіна, але Петро Петрович, особливо останнім часом, уже слухав його з якимсь надто саркастичним виглядом, а в найостанніший час — то навіть почав лаятись. Річ у тому, що він інстинктивно почав догадуватись, що Лебезятников не тільки досить-таки пошленький і невеликого розуму чоловічок, але, можливо, й брехунець, і що ніяких більш-менш значних зв’язків не має він навіть у своєму гуртку, а тільки чув щось із третього голосу; більш того: і справи своєї, пропагандної, може, не знає як слід, бо щось уже занадто збивається, і де вже йому бути викривачем! До речі, зауважимо побіжно, що Петро Петрович, за ці півтора тижня, охоче приймав (особливо на початку) від Андрія Семеновича навіть дуже дивні похвали, тобто не заперечував, наприклад, і змовчував, коли Андрій Семенович приписував йому готовність сприяти майбутньому і скорому заснуванню нової “комуни”[5-03] де-небудь на Міщанській вулиці; або, наприклад, не перешкоджати Дунечці, коли тій уже в перший місяць шлюбу заманеться завести коханця; або не хрестити своїх майбутніх дітей тощо — все подібне до цього. Петро Петрович своїм звичаєм не заперечував проти таких приписуваних йому намірів і дозволяв хвалити себе навіть так, — бо дуже вже приємна була йому всяка похвала.

Петро Петрович, розмінявши того ранку для якихось потреб кілька п’ятипроцентних білетів,[5-04] сидів тепер коло стола і перелічував пачки кредиток[5-05] і серій.[5-06] Андрій Семенович, у якого майже ніколи не бувало грошей, ходив кімнатою й удавав сам перед собою, що дивиться на всі ці пачки байдуже і навіть зневажливо. Петро Петрович нізащо б, наприклад, не повірив, що й справді Андрій Семенович може дивитись на такі гроші байдуже; Андрій же Семенович, у свою чергу, з жалем подумав, що й справді Петро Петрович може про нього так думати, та ще й радий, чого доброго, нагоді полоскотати нерви своєму молодому другові розкладеними пачками кредиток, нагадавши йому його нікчемність, і показати всю різницю, що начебто існує між ними обома.

Петро Петрович здавався йому цього разу вкрай роздратованим і неуважливим, хоча він, Андрій Семенович, заходився був розвивати перед ним свою улюблену тему про заснування нової, особливої “комуни”. Короткі заперечення і зауваження, які робив часом Петро Петрович у проміжки між цоканням кісточками на рахівниці, були сповнені зовсім неприхованої й умисно неввічливої насмішки. Але “гуманний” Андрій Семенович приписував настрій Петра Петровича переживанням після учорашнього розриву з Дунечкою і горів бажанням швидше заговорити на цю тему: з цього приводу він мав що сказати прогресивного і пропагандного, що могло б утішити його поважного друга і “безперечно” бути корисним для його дальшого розвитку.

— Які це там поминки справлятимуть у цієї… в удови? — спитав раптом Петро Петрович, перебиваючи Андрія Семеновича на найцікавішому місці.

— Мовби не знаєте; я ж ще вчора говорив з вами про це і розвивав думку про всі ці звичаї… Та вона ж і вас запросила теж, я чув. Ви ж самі з нею вчора говорили…

— Я ніяк не сподівався, що ця дурна злидарка всадить у поминки всі гроші, які одержала від цього другого дурня… Раскольникова. Навіть здивувався зараз, проходячи: такі там готування, вина! Кликано кількох осіб, — таке все чортзна-що! — вів далі Петро Петрович, розпитуючи і наводячи сусіда на цю розмову начебто з якоюсь метою. — Що? Ви кажете, що й мене запрошено? — раптом спитав він, підводячи голову. — Коли ж це? Щось не пригадую. А втім, я не піду. Хто вони мені? Я вчора говорив тільки з нею, між іншим, про можливість для неї одержати, оскільки удова чиновника, і без засобів до існування, річний оклад, тобто одноразову допомогу. То чи не за це саме вона мене запрошує? Хе-хе!

— Я теж не маю наміру йти, — сказав Лебезятников.

— Ще б пак! Власноручно ж відлупцювали. Соромно, звичайно, хе-хе-хе!

— Хто відлупцював? Кого? — раптом сполошився і навіть почервонів Лебезятников.

— Та ви ж, Катерину Іванівну, місяць тому, чи що! Я ж чув, учора… Он вони які переконання!.. Та й жіноче питання кульгає. Хе-хе-хе!

І Петро Петрович, немовби втішений, почав знову цокати на рахівниці.

— Це все вигадка і наклеп! — спаленів Лебезятников, який завжди боявся нагадування про цю історію, — і зовсім не так воно було! Це було інакше… Вам не так сказали; плітка! Я просто тоді захищався. Вона сама перша кинулась на мене з кігтями… Вона мені весь бакенбард вискубла… Кожна людина має право, я гадаю, захищати свою особу. До того ж я нікому не дозволю насильства над собою… З принципу. Бо це ж майже деспотизм. Що ж мені було: так і стояти перед нею? Я її тільки відштовхнув.

— Хе-хе-хе! — далі злісно підсміювався Лужин.

— Це ви через те зачіпаєтесь, що самі розсерджені і злоститесь… А це вигадка і зовсім, зовсім не стосується жіночого питання! Ви не так розумієте; я навіть думав, що коли вже визнано, що жінка рівна з чоловіком в усьому, навіть у силі (що вже твердять), то, виходить, і тут повинна бути рівність. Звичайно, я розміркував потім, що такого питання, по суті, й не може бути, бо не може бути й бійки, адже ж бійки в майбутньому суспільстві немислимі… і що дивно, звичайно, шукати рівності в бійці. Я не такий дурний… хоч бійка, проте, і є… тобто згодом її не буде, а тепер вона ще є… Тьху! Чорт!

З вами зіб’єшся! Я не тому не піду на поминки, що сталася ця неприємність! Я просто з принципу не піду, щоб не брати участі в мерзенному цьому забобоні, яким є поминки, от що! А втім, воно можна було б і піти, та тільки так, щоб посміятись… Шкода, що попів не буде. А то б неодмінно пішов.

— Тобто сісти до чужого хліба-солі і тут же наплювати на нього, воднораз і на тих, хто вас запросив. Так, чи що?

— Зовсім не наплювати, а протестувати. Я з корисним наміром. Я можу побічно сприяти розвиткові і пропаганді. Кожна людина зобов’язана розвивати і пропагувати, і, можливо, чим гостріше, тим краще. Я можу заронити ідею, зернину… З цієї зернини виросте факт. Чим я їх ображаю? Спершу образяться, а потім самі побачать, що я їм користь дав. Он у нас обвинувачували й Теребйову (ту, що тепер у комуні) за те, що коли вона вийшла з родини і… віддалася, то написала батькові й матері листа, що не хоче жити серед забобонів і одружується цивільним шлюбом, отож нібито занадто грубо вона повелася з батьками, мовляв, можна було б зглянутись на них,[5-07] написати м’якше. А як на мене, все це дурне, і зовсім не треба м’якше, навпаки, саме тут і треба протестувати. Он Варенц сім років з чоловіком прожила, двох дітей кинула, разом відрізала чоловікові в листі: “Я усвідомила, що з вами не можу бути щасливою. Ніколи не прощу вам, що ви мене обманювали, приховавши від мене, що існує інший устрій суспільства, шляхом комуни. Я недавно про все дізналась від одного великодушного друга, якому і віддалася і разом з ним засновую комуну. Кажу одверто, бо вважаю безчесним вас дурити. Залишайтесь, як вам завгодно. Не сподівайтесь повернути мене, ви дуже запізнилися. Бажаю бути щасливим”. От як пишуться такі листи!

— А ця Теребйова, це ж та сама, про яку ви тоді говорили, що в третьому цивільному шлюбі перебуває?

— Насправді лише у другому! А хоч би й у четвертому, хоч би в п’ятнадцятому, ну й що ж! І якщо я коли й шкодував, що в мене батько й мати померли, то це, звичайно, тепер. Я кілька разів мріяв навіть про те, що коли б вони ще були живі, як би я їх ошелешив протестом! Навмисно підвів би так… Це що, якийсь там “відкраяний шматок”, тьху! Я б їм показав! Я б їх здивував! Далебі, шкода, що немає нікого!

— Це щоб здивувати! Хе-хе! Ну, це хай буде, як вам завгодно, — перебив Петро Петрович, — а от що скажіть: ви ж знаєте цю дочку небіжчика, щупленька така! Адже це цілковита правда, що про неї говорять, га?

— Що ж такого? Як на мене, тобто за моїм власним переконанням, це ж і є нормальний стан жінки. Чому ж ні? Тобто distinguons.[*] У сучасному суспільстві він, звичайно, не зовсім нормальний, бо вимушений, а в майбутньому цілком нормальний, бо вільний. Та й тепер вона мала право: вона страждала, а це був її фонд, сказати б, капітал, яким вона мала повне право розпоряджатись. Звичайно, в майбутньому суспільстві фондів не потрібно буде; але її роль буде визначено в іншому напрямі, обумовлено логічно і раціонально. А щодо Софії Семенівни особисто, то тепер я вважаю її дії за енергійний і уособлений протест проти суспільного устрою і глибоко поважаю її за це; навіть радію, на неї дивлячись!

— А мені ж розповідали, що саме ви й вижили її звідси з номерів!

Лебезятников аж скипів.

— Це знову вигадка! — зарепетував він. — Зовсім, зовсім не так усе було! Ну зовсім же не так! Це все Катерина Іванівна тоді наплела, бо нічого не зрозуміла! І зовсім я не підбивався до Софії Семенівни! Я просто розвивав її цілком безкорисливо, стараючись викликати в ній протест… Мені тільки протест і був потрібний, та й сама по собі Софія Семенівна вже не могла лишатись тут, у номерах!

— У комуну, чи що, кликали?

— Ви все смієтесь і дуже невдало, дозвольте зауважити це вам. Ви нічого не розумієте! В комуні таких ролей немає. Комуна і засновується для того, щоб таких ролей не було. В комуні ця роль змінить усю теперішню свою суть, і що тут безглузде, те там буде розумним, що тут, за теперішніх обставин, неприродне, те там буде цілком природним. Усе залежить від того, в якій обстановці і в якому середовищі людина. Все від середовища, а сама людина ніщо. А з Софією Семенівною я в згоді тепер, і це може вам бути доказом, що ніколи вона не вважала мене своїм ворогом і кривдником. Справді-бо! Я кличу її тепер у комуну, та тільки ж зовсім, зовсім з інших міркувань! Чого вам смішно! Ми хочемо заснувати свою комуну, особливу, та тільки на багато ширших засадах, ніж попередні. Ми пішли далі у своїх переконаннях. Ми більше відкидаємо! Коли б устав з домовини Добролюбов,[5-08] я б з ним посперечався. А вже Бєлінському[5-09] — тому б так усипав! А поки що я розвиваю Софію Семенівну. Це прекрасна, прекрасна натура!

— Ну, а прекрасною натурою і користуєтесь, га? Хе-хе!

— Ні, ні! О ні! Навпаки!

— Ну, вже й навпаки! Хе-хе-хе! Ото сказав!

— Та повірте ж! Та й з якої речі я б став таїти від вас, скажіть, будь ласка! Навпаки, мені самому це дивно: зі мною вона якось підкреслено, якось боязливо доброчесна і соромлива!

— І ви, звичайно, розвиваєте… хе-хе! Доводите їй, що вся оця соромливість — дурниця…

— Зовсім ні! Зовсім ні! О, як ви грубо, і навіть по-дурному — даруйте мені — розумієте слово: розвиток! Н-нічого ж ви не розумієте! О боже, які ви ще… не готові! Ми прагнемо свободи жінки, а у вас одне на думці… Обминаючи зовсім питання про цнотливість і про жіночу соромливість, як про речі самі по собі некорисні і навіть забобонні, я цілком, цілком допускаю її доброчесність зі мною, бо в цьому — вся її воля, все її право. Звичайно, коли б вона мені сама сказала: “Я хочу тебе мати”, то я зважив би це за велике щастя, бо ця дівчина мені дуже подобається, але тепер, тепер принаймні, цілком певно, ніхто й ніколи не поводився з нею більш ввічливо і поштиво, ніж я, не ставився з більшою повагою до її гідності… я чекаю й надіюсь — от і все!

— А ви подаруйте їй що-небудь. Присягаюсь, що саме про це ви й не подумали.

— Н-нічого ж ви не розумієте, я вам уже сказав! Воно, звичайно, таке її становище, але тут інша річ, зовсім інша! Ви просто ставитесь до неї з презирством. Бачачи факт, який, помилково, вважаєте гідним презирства, ви вже відмовляєте людській істоті в гуманному до неї ставленні. Ви ще не знаєте, яка це натура! Мені тільки дуже досадно, що останнім часом вона якось зовсім перестала читати і вже не бере в мене більше книжок. А раніше брала. Шкода теж, що, виявляючи енергію і рішимість протестувати, — яку вона вже раз довела, — вона все ще начебто не досить має самостійності, сказати б, незалежності, не досить заперечення, щоб зовсім відірватись від деяких забобонів і… дурниць. Незважаючи на це, вона дуже добре розуміє деякі питання. Вона прекрасно, наприклад, зрозуміла шкоду цілування рук, тобто що мужчина зневажає жінку нерівністю, цілуючи їй руку.[5-10] Це питання у нас дебатовано, і я зараз же їй переказав. Про асоціації робітників у Франції вона теж слухала уважно.[5-11] Тепер я тлумачу їй питання про вільний вхід у кімнати в майбутньому суспільстві.

— А це що таке?

— Дебатовано було останнім часом питання: чи має право член комуни заходити до іншого члена в кімнату, до мужчини або жінки, в будь-який час… ну й визнано, що має…

— Ну, а коли той чи та зайняті в ту мить необхідними потребами, хе-хе!

Андрій Семенович навіть розсердився.

— А ви все про це, про ці прокляті “потреби”! — скрикнув він із ненавистю, — тьху, як я злощусь і досадую, що, викладаючи систему, згадав вам тоді передчасно про ці прокляті потреби! Чорт забирай! Це камінь спотикання для всіх до вас подібних, а найгірше те, що беруть на язики, перш ніж дізнаються, в чому річ! І начебто мають рацію! Начебто пишаються чимсь! Тьху! Я кілька разів твердив, що все це питання можна викладати новачкам не інакше як наприкінці, коли людина вже переконана в системі, коли вже розвинена і навернена. Та й що, скажіть, будь ласка, що ви бачите такого ганебного й гидкого хоча б у помийних ямах? Я перший, я, готовий чистити будь-які помийні ями! Тут навіть немає ніякої самопожертви! Тут просто робота, благородна, корисна для суспільства діяльність, варта будь-якої іншої, і вже багато вища, наприклад, за діяльність якого-небудь Рафаеля або Пушкіна, бо корисніша![5-12]

— І благородніша, благородніша, хе-хе-хе!

— Що таке благородніша? Я не сприймаю таких висловів, коли йдеться про визначення людської діяльності. “Благородніше”, “великодушніше” — все це дурниці, нісенітниці, старі забобонні слова, які я відкидаю! Все, що корисне для людства, те й благородне. Я розумію одно лиш слово: корисне! Хихикайте, скільки вам хочеться, а це так!

Петро Петрович справді сміявся. Він уже закінчив лічити і сховав гроші. А проте частина їх чомусь ще лишалася на столі. Це “питання про помийні ями” ставало вже кілька раз, незважаючи на всю свою нісенітність, приводом до розриву і незгоди між Петром Петровичем і молодим його другом. Уся нісенітність полягала в тому, що Андрій Семенович справді сердився. А Лужин розважав на цьому душу, і зараз йому особливо хотілося подратувати Лебезятникова.

— Це ви через учорашню вашу невдачу такі злі і так присікуєтесь, — прорвало, нарешті, Лебезятникова, який, власне кажучи, незважаючи на всю свою “незалежність” і свої “протести”, якось не смів опонувати Петрові Петровичу і взагалі все ще додержувався в розмові з ним якоїсь звичної, від давніх років, поштивості.

— А ви краще ось що скажіть, — зарозуміло і з досадою перебив Петро Петрович, — чи можете ви… або краще сказати: чи справді й настільки ви близькі з вищезгаданою молодою особою, щоб запросити її тепер же, на хвилину, сюди, в цю кімнату? Здається, вони всі там уже повернулися з кладовища… Я чую, почалося ходіння… Мені б треба її побачити, цю особу.

— Та вам навіщо? — здивовано спитав Лебезятников.

— А так, треба. Сьогодні-завтра я звідси виберусь, а тому хотів би їй сказати… А втім… будьте й ви тут під час розмови.

Це навіть краще. А то ви, чого доброго, і бозна-що подумаєте.

— Я зовсім нічого не подумаю… Я тільки так спитав, і коли у вас справа до неї, то нема нічого легшого, як її викликати. Зараз піду. А я, будьте певні, не заважатиму вам.

Справді, хвилин через п’ять Лебезятников повернувся з Сонечкою. Та ввійшла дуже здивована і, за своїм звичаєм, ніяковіючи. Вона завжди ніяковіла в таких випадках і дуже боялася нових людей і нових знайомств, боялася й раніше, ще з дитинства, а тепер і поготів… Петро Петрович зустрів її “ласкаво і ввічливо”, хоч і з певним відтінком якоїсь веселої фамільярності, що, проте, на думку Петра Петровича, личить такій поважній і солідній людині, як він, у ставленні до такої юної і в деякому розумінні цікавої особи. Він поспішив “підбадьорити” її і посадовив за стіл, навпроти себе. Соня сіла, подивилася навколо — на Лебезятникова, на гроші, що лежали на столі, і потім раптом знову на Петра Петровича, і вже не одводила більше від нього очей, наче була прикута до нього. Лебезятников попрямував був до дверей. Петро Петрович встав, знаком запросив Соню сидіти і спинив Лебезятникова коло порога.

— Цей Раскольников там? Прийшов він? — спитав він його пошепки.

— Раскольников? Там. А що? Еге ж, там… Зараз оце тільки ввійшов, я бачив… А що?

— Ну, то я вас особливо прошу бути тут, з нами, і не залишати мене віч-на-віч з цією… дівицею. Справа незначна, а наплетуть бозна-що. Я не хочу, щоб Раскольников там переказав… Розумієте, про що я кажу?

— А, розумію, розумію, — раптом догадався Лебезятников. — Так, ви маєте право… Воно, звичайно, як на мою власну думку, ви надто далеко заходите у ваших побоюваннях, але… ви все-таки маєте право. Будь ласка, я залишаюсь. Я стану тут біля вікна і не буду вам заважати… Як на мене, ви маєте право…

Петро Петрович повернувся до дивана, сів навпроти Соні, уважно подивився на неї і раптом набрав надзвичайно солідного, навіть трохи суворого вигляду: “Мовляв, ти сама ще чого не подумай, добродійко”. Соня зніяковіла остаточно.

— По-перше, ви, будь ласка, вибачтесь за мене, Софіє Семенівно, перед вельмишановною вашою матусею… Так, здається? Адже замість матері вам Катерина Іванівна? — почав Петро Петрович дуже солідно, але разом з тим і доволі ласкаво. Видно було, що на думці в нього дружні наміри.

— Так, справді замість матері, — поквапливо і злякано відповіла Соня.

— Ну, то от і вибачтесь за мене перед нею, що я, з обставин від мене не залежних, змушений утриматись од відвідин і не буду у вас на млинцях… тобто на поминках, незважаючи на ласкаве запрошення вашої матусі.

— Авжеж, скажу; зараз-таки, — і Сонечка миттю схопилася зі стільця.

— Ще не все, — спинив її Петро Петрович, посміхнувшись на її простацтво і незнання правил пристойності, — і мало ви мене знаєте, шановна Софіє Семенівно, коли подумали, що через оцю маловажливу, що стосується самого мене, причину я б став турбувати особисто і кликати до себе таку особу, як ви. Намір у мене інший.

Соня поквапливо сіла. Сірі й райдужні кредитки, не прибрані зі стола, знову замигтіли їй в очах, але вона швидко одвернулась і підвела обличчя до Петра Петровича: їй раптом здалося дуже непристойним, особливо їй, дивитись на чужі гроші. Вона втупилася було очима в золотий лорнет Петра Петровича, який він тримав у лівій руці, а разом з тим і у великий, масивний, надзвичайно гарний перстень із жовтим каменем, що був на середньому пальці цієї руки, — але раптом і від нього одвела очі і, не знаючи вже куди дивитись, кінчила тим, що втупилася знову просто в очі Петрові Петровичу. Помовчавши із ще соліднішим, ніж до того, виглядом, той повів далі:

— Довелося мені вчора, випадково, перемовити слів зо два із сердешною Катериною Іванівною. Двох слів досить було, щоб довідатись, що вона перебуває в стані — протиприродному, коли тільки можна так висловитись…

— Так… у протиприродному, — похапцем підтакнула Соня.

— Або простіше і зрозуміліше сказати — у хворому.

— Так, простіше й зроз… еге ж, хвора.

— Атож. Отже, з гуманності і-і-і, сказати б, співчуття я б хотів бути чим-небудь корисним, передбачаючи неминучо нещасну долю її. Здається, і вся ця злиденна родина від вас тепер однієї тільки й залежить.

— Дозвольте спитати, — раптом підвелася Соня, — що ви їй говорили вчора про можливість пенсіону? Бо вона ще вчора казала мені, що ви взялися пенсіон їй виклопотати. Чи правда це?

— Зовсім ні, навіть у певному розумінні безглуздя. Я тільки нагадав про одноразову допомогу вдові померлого на службі чиновника, — якщо тільки буде протекція, але, здається, ваш небіжчик-батько не тільки не вислужив строку, а навіть і не служив зовсім останнім часом. Одним словом, надія хоч і могла б бути, але вельми ефемерна, бо ніяких, по суті, прав на допомогу для такого випадку немає, а навіть навпаки… А вона вже і про пенсіон задумала, хе-хе-хе! Спритна пані!

— Еге ж, про пенсіон… Бо вона легковірна і добра, і через доброту всьому вірить, і… і… і… у неї такий розум… Еге ж… вибачте, — сказала Соня і знову підвелася, щоб іти.

— Стривайте ж, ви ще не дослухали.

— Еге ж, не дослухала, — пробурмотіла Соня.

— То сядьте ж.

Соня зніяковіла страшенно і сіла знову, вже втретє.

— Побачивши таке її становище, з бідолашними дітлахами, хотів би, — як я й сказав уже, — чим-небудь, у міру сил, бути корисним, тобто що називається в міру сил, не більше. Можна було б, наприклад, влаштувати на її користь підписку або, так би мовити, лотерею… або щось подібне, — як це й завжди в таких випадках влаштовують близькі люди або сторонні, які взагалі бажають допомогти. От про це я й мав намір вас повідомити. Воно б можна було.

— Еге ж, добре б… Бог вас за це… — лепетала Соня, пильно дивлячись на Петра Петровича.

— Можна б, але… це ми потім… тобто можна б почати й сьогодні. Ввечері зустрінемось, домовимось І покладемо, як кажуть, основу. Зайдіть до мене сюди годині так о сьомій. Андрій Семенович, сподіваюсь, теж братиме участь із нами… Але… тут є одна обставина, про яку слід заздалегідь і докладно згадати. Для цього ж я й потурбував вас, Софіє Семенівно, запросивши вас сюди. А саме, моя думка, — що гроші не можна, та й небезпечно давати в руки самій Катерині Іванівні; а доказ цього — оці ж сьогоднішні поминки. Не маючи, так би мовити, й шматка хліба насущного на завтрашній день і… ну, і взуття та всього, купують сьогодні ямайський ром і навіть, здається, мадеру і-і-і каву. Я бачив, коли проходив. Завтра ж знову все на вас звалиться, до останнього шматка хліба; це вже безглуздя. А тому й підписка, на мій особистий погляд, має відбутися так, щоб сердешна вдова, сказати б, і не знала про гроші, а знали б, наприклад, тільки ви. Чи так я кажу?

— Я не знаю. Це вона тільки сьогодні так… це раз у житті… їй вже дуже хотілося пом’янути, шану віддати, пам’ять… а вона дуже розумна. А втім, як хочете, і я дуже, дуже, дуже буду… вони всі будуть вам… і вас Бог… і сироти…

Соня не договорила і заплакала.

— Еге ж. Ну, то майте це на увазі; а тепер благоволіть прийняти для потреб вашої родички, на перший випадок, посильну суму від мене особисто. Вельми й вельми бажаю, щоб ім’я моє при цьому не було згадане. Ось… через те що, так би мовити, і в самого скрута, більш не в силі…

І Петро Петрович простягнув Соні десять карбованців, перед тим старанно розгорнувши кредитку. Соня взяла, почервоніла, схопилась, щось пробурмотіла і хутчій почала прощатись. Петро Петрович урочисто провів її до порога. Вона вискочила, нарешті, з кімнати, схвильована й змучена, і повернулася до Катерини Іванівни надзвичайно збентежена.

Під час усієї цієї сцени Андрій Семенович то стояв коло вікна, то ходив кімнатою, не бажаючи перебивати розмови; коли ж Соня пішла, він раптом підійшов до Петра Петровича й урочисто простягнув йому руку.

— Я все чув і все бачив, — сказав він, особливо наголошуючи на останньому слові. — Це благородно, тобто я хотів сказати: гуманно! Ви хотіли уникнути подяки, я бачив! І хоч, признаюсь вам, я не можу співчувати, з принципу, приватній благодійності, бо вона не тільки не викорінює зла радикально, але навіть ще більше живить його, проте не можу не признатись, що дивився на ваш учинок із задоволенням, — так, так, мені це подобається.

— Ет, все це дурниці! — бурмотів Петро Петрович трохи схвильовано і якось придивляючись до Лебезятникова.

— Ні, не дурниці! Людина, ображена і роздосадувана, як ви, вчорашнім випадком і водночас здатна думати про нещастя інших, — така людина… хоч учинками своїми робить соціальну помилку, — все-таки… гідна поваги! Я навіть не сподівався від вас, Петре Петровичу, тим більше що за вашими уявленнями, о! як ще заважають вам ваші уявлення! Як вас хвилює, наприклад, вся оця вчорашня невдача, — вигукував добренький Андрій Семенович, знову відчувши особливу прихильність до Петра Петровича, — і для чого, для чого вам неодмінно цей шлюб, цей законний шлюб, благородний мій, ласкавий Петре Петровичу? Для чого вам неодмінно ця законність у шлюбі? Ну, коли хочете, то бийте мене, а я радий, радий, що він не вдався, що ви вільні, що ви не зовсім ще загинули для людства, радий. Отже, бачите: я сказав усе!

— А для того, що у вашому цивільному шлюбі я не хочу рогів носити і чужих дітей годувати, от для чого мені законний шлюб потрібний, — аби щось відповісти, сказав Лужин. Він був чимсь дуже заклопотаний і замислений.

— Дітей? Ви кажете про дітей? — здригнувся Андрій Семенович, мов бойовий кінь, що зачув військову сурму, — діти — питання соціальне і питання найважливіше, я згоден; але питання про дітей розв’яжеться інакше. Дехто навіть зовсім заперечує дітей, як і всякий натяк на сім’ю. Ми поговоримо про дітей згодом, а тепер звернімося до рогів! Признаюсь вам, це для мене уразливий пункт. Цей поганий, гусарський, пушкінський вислів[5-13] навіть немислимий у майбутньому лексиконі. Та й що таке роги? О, який хибний погляд! Які роги? Нащо роги? Яка нісенітниця! Навпаки, в цивільному шлюбі їх і не буде! Роги — це тільки природний наслідок будь-якого законного шлюбу, сказати б, поправка його, протест, так що в цьому розумінні вони навіть анітрохи не ганебні… І якщо я коли-небудь, коли припустити таку дурницю, — буду в законному шлюбі, то я навіть радий буду вашим отим триклятим рогам; я тоді скажу своїй жінці: “Друже мій, досі я тільки любив тебе, а тепер я тебе й поважаю, бо ти зуміла протестувати!” Ви смієтесь? Це тому, що ви неспроможні одірватись від забобонів! Чорт забирай, адже я розумію, в чому саме неприємність, коли обдурять у законному: але ж це тільки підлий наслідок підлого факту, де принижені і він і вона. Коли ж роги ставлять відкрито, як у цивільному шлюбі, тоді вже вони не існують, вони немислимі і втрачають навіть назву рогів. Навпаки, дружина ваша доведе вам тільки, як вона ж поважає вас, визнаючи вас неспроможним чинити перешкоди її щастю і настільки розвиненим, щоб не мститись їй за нового чоловіка. Чорт забирай, я іноді мрію, що коли б мене видали заміж, тьху, коли б я оженився (по-цивільному чи по-законному, однаково), я б, здається, сам привів до своєї жінки коханця, коли б вона довго його не заводила: “Друже мій, — сказав би я їй, — я тебе люблю, але ще крім того хочу, щоб ти мене поважала, — от!”[5-14] Чи так, чи ж так я кажу?..

Петро Петрович хихикаючи слухав, але без особливої цікавості. Він навіть мало й слухав. Він справді обмірковував щось інше, і навіть Лебезятников, нарешті, це помітив. Петро Петрович був дуже схвильований, потирав руки, замислювався. Все це Андрій Семенович потім збагнув і пригадав…

II

Важко було б точно назвати причини, внаслідок яких у хворій голові Катерини Іванівни зародилася ідея цих безглуздих поминок. Справді, на них було витрачено мало не десять карбованців із двадцяти з лишком, одержаних від Раскольникова, власне, на похорон Мармеладова. Можливо, Катерина Іванівна вважала себе зобов’язаною перед небіжчиком ушанувати його пам’ять “як годиться”, щоб знали всі жильці, а надто Амалія Іванівна, що він був “не тільки зовсім не гірший за них, а, може, ще й багато кращий” і що ніхто з них не має права перед ним “кирпу гнути”. Може, тут найбільше дала себе взнаки та особлива гордість бідноти, через яку, правлячи деякі громадські обряди, обов’язкові в нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняків пнуться з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки було “не гірш як у людей ” і щоб “не осудили” їх як-небудь оті люди! Дуже ймовірно і те, що Катерині Іванівні захотілося, саме в цьому випадку, саме цього разу, коли від неї, здавалося б, усі на світі одцурались, показати всім цим “нікчемним і паскудним жильцям”, що вона не тільки “вміє жити і вміє приймати”, але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в “благородному, можна навіть сказати, в аристократичному полковницькому домі”, і вже зовсім не до того готувалася, щоб самій замітати підлогу і прати вночі дитяче лахміття. Ці пароксизми гордості та пихи находять іноді й на дуже бідних і затурканих людей і часом обертаються у них у дратівливу, нестримну потребу. А Катерина Іванівна була, крім того, і не із затурканих: її можна було зовсім вбити обставинами, але затуркати її морально, тобто залякати і підкорити собі її волю, не можна було. Крім того, Сонечка дуже слушно про неї говорила, що в неї в голові плутається. Достеменно й остаточно цього ще, правда, не можна було сказати, але останнім часом, протягом всього останнього року, її бідна голова справді надто змучилась, щоб розум хоч почасти не потьмарився. Сильний розвиток сухот, як кажуть медики, теж сприяє ушкодженню розумових здібностей.

Вин у множині і різноманітних сортів не було, мадери теж: це було перебільшено, але вино було. Були горілка, ром і лісабонське, все найнижчого ґатунку, але всього в достатній кількості. З їстівного, крім куті, було три-чотири страви (між іншим і млинці), все приготоване в Амалії Іванівни, та крім того ставили разом два самовари для передбачуваних після обіду чаю і пуншу. Закупками розпорядилася сама Катерина Іванівна з допомогою одного жильця, якогось нужденного ляшка, що бозна для чого проживав у пані Ліппевехзель. Він зараз же прикомандирувався на побігеньки до Катерини Іванівни і цілий вчорашній день і цілий цей ранок, висолопивши язика, мотався містом, здається, особливо стараючись, щоб помітна була ця остання обставина. З приводу кожної дрібниці він раз у раз прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть шукати її в Гостиний двір, називав її безперестанно “пані хорунжева”[5-15] і набрид їй, нарешті, страшенно, хоч спочатку вона й говорила, що без цього “послужливого і великодушного” пана вона б зовсім пропала. В характері Катерини Іванівни було вмить убирати кожного стрічного в найкращі і найяскравіші барви, захвалити його так, що часом тому робилося навіть совісно, вигадати на похвалу йому різні обставини, яких зовсім і не існувало, цілком щиро і чистосердо повірити самій у їхню реальність і потім враз, раптом, розчаруватись, обірвати, обплювати і виштовхати людину, якій вона ще кілька годин тому буквально поклонялася. З природи була вона характеру сміхотливого, веселого і миролюбного, але через безперервні нещастя і невдачі вона так несамовито почала бажати й вимагать, щоб усі жили в мирі і радості й не сміли жити інакше, що найменший дисонанс у житті, найменша невдача стали доводити її одразу ж мало не до шалу, і вона ту ж мить, одразу ж після найяскравіших сподівань і фантазій, починала проклинати долю, рвати й метати все, що потрапляло під руку, і битися головою об стіну. Амалія Іванівна теж зненацька здобула чомусь незвичайне значення і незвичайну пошану в очах Катерини Іванівни, може, тільки через те, що затіялися ці поминки і що Амалія Іванівна всім серцем вирішила взяти участь в усіх турботах: вона зобов’язалася накрити стіл, дати столову білизну, посуд тощо і приготувати на своїй кухні страви. Її уповноважила в усьому і залишила за себе Катерина Іванівна, відправляючись сама на кладовище. Справді, все було приготоване якнайкраще: стіл був накритий навіть досить порядно, посуд, виделки, ножі, чарки, склянки, чашки — все це, звичайно, було збірне, різнофасонне і різнокаліберне, від різних жильців, але все було в належний час на своєму місці, і Амалія Іванівна, почуваючи, що дуже добре виконала доручення, зустріла тих, що повернулися з кладовища, навіть із деякою гордістю, вся вичепурена, в чепці з новими жалобними стрічками і в чорній сукні. Ця гордість, хоч і заслужена, не сподобалась чомусь Катерині Іванівні: “Отакої, наче без Амалії Іванівни і столу б не зуміли накрити! ” Не сподобався їй теж і чепець із новими стрічками: “Чи не пишається часом, чого доброго, ця дурна німкеня тим, що вона хазяйка і з ласки своєї погодилася допомогти бідним жильцям? З ласки! Чи ба! У татуся Катерини Іванівни, який був полковником і замалим не губернатором, стіл накривали іноді на сорок персон, так що якусь там Амалію Іванівну, або, сказати краще, Людвігівну, туди і на кухню не пустили б…” А втім, Катерина Іванівна зважила за краще поки що не висловлювати своїх почуттів, хоч і вирішила в душі, що Амалію Іванівну неодмінно треба буде сьогодні ж осадити і нагадати їй справжнє її місце, а то вона бозна-як загордує, а поки що обійшлася з нею тільки холодно. Ще одна неприємність теж почасти сприяла роздратуванню Катерини Іванівни: коли ховали небіжчика, з жильців, яких кликали на похорон, крім ляшка, що встиг-таки забігти і на кладовище, майже нікого не було; на поминки ж, тобто до закуски, зійшлися тільки найменш значні, бідніші, багато хто з них у непристойному навіть вигляді, так, погань якась. А ті ж, хто визначніший і солідніший, ті всі, мов навмисно, наче змовившись, не прийшли. Петро Петрович Лужин, наприклад, можна сказати, найсолідніший з усіх жильців, не прийшов, а тим часом ще ж учора ввечері Катерина Іванівна вже встигла наговорити всім на світі, тобто Амалії Іванівні, Поленьці, Соні і ляшкові, що це найблагородніший, найвеликодушніший добродій, багатий, має широкі зв’язки, колишній друг її першого чоловіка, бував у домі її батька і тепер обіцяв вжити всіх заходів, щоб виклопотати їй значний пенсіон. Зауважимо побіжно, що коли Катерина Іванівна і хвалилася чиїмись зв’язками і багатством, то це без будь-якого розрахунку, без сподівання якоїсь особистої вигоди, зовсім безкорисливо, так би мовити від щирого серця, з самої тільки приємності піднести і надати ще більшої ваги тому, кого вихваляла. На Лужина дивлячись і, певно, “беручи з нього приклад”, не прийшов і “той паскудний мерзотник Лебезятников”. “А цей же що про себе думає? Його тільки з ласки запросили, і то через те, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті мешкає і знайомий його, то незручно було не запросити”. Не прийшла також одна манірна дама зі своєю “перезрілою дівою”, дочкою, які хоч і проживали лише тижнів зо два в номерах у Амалії Іванівни, але кілька вже раз скаржились на гамір і крик, що зчинявся в кімнаті Мармеладових, особливо коли небіжчик повертався додому п’яний, про що, звичайно, стало вже відомо Катерині Іванівні через Амалію ж Іванівну, коли та, лаючись з Катериною Іванівною і загрожуючи прогнати всю сім’ю, кричала на все горло, що вони турбують “благородних жильців, яких і мізинця не варті”. Катерина Іванівна вирішила навмисно запросити тепер цю даму та її дочку, яких “мізинця начебто не була варта”, тим більше що досі, при випадкових зустрічах, та гордовито відверталася, — то от, щоб знала ж вона, що тут “благородніше думають та відчувають і запрошують, зла не згадуючи”, і щоб бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі звикла жити. Про це передбачалося неодмінно об’явити їм за столом, так само як і про губернаторство татуся, а разом з тим побіжно зауважити, що нічого було при зустрічах відвертатися і що це було страшенно безглуздо. Не прийшов також і гладкий підполковник (насправді відставний штабс-капітан[5-16]), але виявилось, що він “п’яний у дим” ще з учорашнього ранку. Одним словом, прийшли тільки: ляшок, потім якийсь плюгавенький канцелярист, що завжди мовчав, у заяложеному фраку, вугруватий і з гидким запахом; потім ще якийсь глухий і майже зовсім сліпий дідок, що колись служив у якомусь поштамті і якого хтось уже хтозна-відколи і не знати нащо утримував у Амалії Іванівни. З’явився також один п’яний відставний поручик, насправді провіантський чиновник,[5-17] що дуже непристойно і гучно реготав, і, “уявіть собі”, прийшов без жилета! Один якийсь там сів прямо до столу, навіть не вклонившись Катерині Іванівні, і, нарешті, ще один якийсь через брак одягу з’явився в халаті, але це вже було до такої міри непристойно, що завдяки зусиллям Амалії Іванівни і ляшка його встигли-таки вивести. Ляшок, проте, привіз із собою ще якихось двох інших ляшків, котрі зовсім ніколи й не жили в Амалії Іванівни і котрих ніхто досі в номерах не бачив. Усе це страшенно роздратувало Катерину Іванівну. “Для кого ж, коли так, усе це готувалося?” Навіть дітей, щоб зекономити місце, посадили не за стіл, що і без того зайняв усю кімнату, а накрили їм у задньому кутку на скрині, причому обох маленьких посадили на ослін, а Поленька, як уже велика, мала за ними наглядати, годувати їх і втирати їм, “як благородним дітям”, носики. Одним словом, Катерина Іванівна мимоволі мусила зустріти всіх з подвоєною поважністю і навіть гордовитістю. Деяких вона огляділа особливо суворо і запросила до столу сухо. Вважаючи чомусь, що за всіх, хто не прийшов, повинна відповідати Амалія Іванівна, вона раптом почала поводитись з нею вкрай зневажливо, що та одразу й помітила і надзвичайно була цим шокована. Такий початок не віщував доброго кінця. Нарешті посідали.

Раскольников увійшов майже в той самий час, коли повернулися з кладовища. Катерина Іванівна дуже зраділа йому, по-перше, тому, що він був єдиний “освічений гість” з усіх гостей і, “як відомо, готувався через два роки зайняти в тутешньому університеті професорську кафедру”, а по-друге, тому, що він одразу ж і шанобливо попросив у неї вибачення за те, що, всупереч своєму бажанню, не міг бути на похороні. Вона так на нього і накинулася, посадовила його за стіл біля себе з лівого боку (з правого сіла Амалія Іванівна) і, незважаючи на те, що весь час доводилось наглядати, щоб правильно розносили страви і нікого не обминули, незважаючи на тяжкий кашель, який щохвилини переривав і душив її і, здається, особливо посилився в ці останні два дні, безперервно зверталася до Раскольникова і поспішала пошепки вилити перед ним усі почуття, що зібралися в ній, і все справедливе обурення своє на невдалі поминки; причому обурення раз у раз змінювалося дуже веселим і невтримним сміхом і глузуванням з гостей, а найбільше з самої хазяйки.

— В усьому ця сичиха винна. Ви розумієте, про кого я кажу: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна закивала йому на хазяйку. — Дивіться на неї: витріщила очі, почуває, що ми про неї говоримо, та не може зрозуміти, і очі вилупила. Тьху, сова! Ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! І що це вона хоче показати своїм чепчиком! Кахи-кахи-кахи! Помітили ви, їй все хочеться, щоб усі вважали, що вона покровительствує і мені честь робить своєю присутністю. Я просила її, як благородну, покликати людей порядних і справді знайомих небіжчикові, а дивіться, кого вона понаводила: опудала якісь! Нечупари! Подивіться он на того прищавого: це ж сопля якась на двох ногах! А ці ляшки… ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! Ніхто ж їх ніколи тут не бачив, і я ніколи не бачила; ну чого вони прийшли, я вас питаю? Сидять статечно рядком. Слухайте, пане! — закричала вона раптом одному з них, — ви млинці брали? Беріть ще! Пива випийте, пива! А горілки не хочете? Дивіться: схопився, розкланюється, дивіться, дивіться, певно, зовсім голодні, сердешні! Нічого, хай поїдять. Не галасують принаймні, тільки… тільки ж, далебі, я боюсь за хазяйські срібні ложки!.. Амаліє

Іванівно! — звернулась вона зненацька до хазяйки майже вголос, — коли трапиться, що покрадуть ваші ложки, то я перед вами за них не відповідаю, наперед попереджаю! Ха-ха-ха! — зайшлася вона, звертаючись знову до Раскольникова, знову киваючи йому на хазяйку і радіючи своїй вихватці. — Не зрозуміла, знов не зрозуміла! Сидить, роззявивши рота, дивиться: сова, справжня сова, сичиха в нових стрічках, ха-ха-ха!

Тут сміх знову перейшов у нестерпний кашель, що тривав дуже довго. На хустці лишилося трохи крові, на лобі виступили краплі поту. Вона мовчки показала кров Раскольникову і, ледве віддихнувши, зараз же зашепотіла йому знову з надзвичайним захватом, а на щоках горіли червоні плями:

— Дивіться, я дала їй найтонше, можна сказати, доручення запросити цю даму і її дочку, розумієте, про кого я кажу? Тут треба поводитись найделікатніше, з умінням, а вона зробила так, що ця приїжджа дурепа, ця чванлива тварюка, ця нікчемна провінціалка, — бо вона ж усього тільки якась там удова майора і приїхала клопотатись про пенсію і обтріпувати поділ по присутствених місцях, — яка в п’ятдесят п’ять років чорниться, білиться і рум’яниться (це відомо)… і отака тварюка не тільки не зволила прийти, а навіть не прислала просити вибачення, коли не могла прийти, як у таких випадках найзвичай-нісінька ввічливість вимагає! Зрозуміти не можу, чому не прийшов також Петро Петрович? Та де ж Соня? Куди поділася? А, от і вона нарешті! Що, Соню, де була? Дивно, що ти навіть на похороні батька така неакуратна. Родіоне Романовичу, пустіть її біля себе. Ось твоє місце, Сонечко… Чого хочеш бери. Холодцю візьми, це краще. Зараз млинці принесуть. А дітям дали? Поленько, чи все у вас там є? Кахи-кахи-кахи! Ну гаразд. Будь розумною, Леню, а ти, Колю, не дригай ніжками; сиди, як благородна дитина повинна сидіти. Що ти кажеш, Сонечко?

Соня поспішила зараз же переказати їй вибачення Петра Петровича, силкуючись говорити голосно, щоб усі могли чути, вживаючи добірно чемні слова, начебто сказані Петром Петровичем, але які у великій мірі вигадала і прикрасила сама.

Вона додала, що Петро Петрович звелів особливо переказати, що він, як тільки матиме змогу, негайно прибуде, щоб поговорити про справи сам-на-сам і умовитись про те, що можна буде зробити і яких заходів вжити далі тощо.

Соня знала, що це втішить і заспокоїть Катерину Іванівну, полестить їй, а головне — гордість її буде задоволена. Вона сіла біля Раскольникова, якому нашвидку вклонилася, і побіжно з цікавістю на нього глянула. Проте далі якось уникала і дивитись на нього, і говорити з ним. Вона була мовби навіть неуважлива, хоч так і дивилася в очі Катерині Іванівни, щоб догодити їй. Ні вона, ні Катерина Іванівна не були в жалобному одягу, бо не мали суконь; на Соні була якась коричнева, темна, а на Катерині Іванівні єдина її ситцева, темненька із смужками суконька. Зі звісткою про Петра Петровича все пройшло як по маслу. Вислухавши поважно Соню, Катерина Іванівна з тією ж поважністю поцікавилася, як здоров’я Петра Петровича. Потім одразу ж і мало не вголос прошептала Раскольникову, що справді дивно почувала б себе така шановна і солідна людина, як Петро Петрович, потрапивши в таку “чудну компанію”, хоч який відданий він її родині і хоч якими друзями вони були з її татусем.

— От чому я особливо вам вдячна, Родіоне Романовичу, що не погребували моїм хлібом-сіллю, навіть і в такій обстановці, — додала вона майже вголос, — проте певна, що тільки особлива прихильність ваша до мого бідолашного небіжчика спонукала вас додержати свого слова.

Потім вона ще раз гордовито і з гідністю оглянула своїх гостей і раптом з особливою заклопотаністю спитала голосно через стіл у глухого дідка, чи не хоче він ще печені і чи давали йому лісабонського. Дідок не відповів і довго не міг збагнути, про що його питають, хоч сусіди для сміху навіть почали його термосити. Він тільки оглядався кругом, розкривши рота, чим ще більше розпалив загальну веселість.

— От який йолоп! Дивіться, дивіться! І навіщо його привели? Щодо Петра Петровича, то я завжди була в ньому впевнена, — говорила далі Катерина Іванівна Раскольникову, — і вже, звичайно, він не схожий… — різко й голосно і з надзвичайно суворим виглядом звернулася вона до Амалії Іванівни, через що та навіть сторопіла, — не схожий на тих вичепурених шелихвісток ваших, яких у татуся і в куховарки на кухню не взяли б, а небіжчик чоловік, уже звичайно, їм би честь зробив, приймаючи їх, і то хіба тільки з невичерпної своєї доброти.

— Еге ж, любив випити; це вони любили, та й попили! — крикнув раптом відставний провіантський, вихиляючи дванадцяту чарку горілки.

— Небіжчик чоловік справді мав цю слабість, і це всім відомо, — так і напосілася раптом на нього Катерина Іванівна, — але був він дуже добрий і благородний, любив і поважав сім’ю свою; одне погано, що через доброту свою надто довірявся всяким розпусним людям і вже бозна з ким він не пив, з такими, що навіть підошви його не були варті! Уявіть, Родіоне Романовичу, в кишені у нього пряникового півника знайшли; як ніч п’яний іде, а про дітей пам’ятає.

— Пів-ни-ка? Ви сказали добродійко: пів-ни-ка? — крикнув провіантський відставний.

Катерина Іванівна не удостоїла його відповіді. Вона про щось задумалась і зітхнула.

— От ви, мабуть, думаєте, як і всі, що я з ним надто сувора була, — заговорила вона знову, звертаючись до Раскольникова. — Але ж це не так! Він мене поважав, він мене дуже, дуже поважав! Доброї душі був чоловік! І так його жаль ставало часом! Сидить було, дивиться на мене з кутка, так жаль його зробиться, хотілося б приголубити, а потім і думаєш собі: “приголубиш, а він знову нап’ється”, тільки суворістю скільки-небудь і вдержати можна було.

— Еге ж, скубли чуба, скубли, не раз було, — проревів знову провіантський і ще влив у себе чарку горілки.

— Не тільки чуба скубти, а навіть і помело варт було б у хід пустити на інших дурнів. Я не про небіжчика тепер кажу! — відрізала Катерина Іванівна провіантському.

Червоні плями на щоках її розгоралися дедалі дужче, груди її важко здіймалися. Ще мить, і вона вже готова була зняти скандал. Дехто хихотів, декому, видимо, це було приємно. Провіантського почали підштовхувати і щось шепотіти йому, їх, очевидно, хотіли нацькувати одне на одного.

— А до-о-озвольте спитати, це ви відносно чого, — почав провіантський, — тобто на чию… благородну адресу… ви оце зараз… А втім, не варто! Пусте! Вдова! Вдовиця! Прощаю… Пас! — і він знову хильнув горілки.

Раскольников сидів і слухав мовчки і з огидою. Хіба тільки з чемності доторкався він до їжі, яку раз у раз накладала на його тарілку Катерина Іванівна, і тільки щоб її не образити. Він пильно придивлявся до Соні. Але Соня ставала все більш тривожною і заклопотаною; вона теж передчувала, що поминки мирно не кінчаться, і зі страхом стежила за зростаючим роздратуванням Катерини Іванівни. Їй, між іншим, було відомо, що головною причиною, з якої обидві приїжджі дами так зневажливо поставилися до запрошення Катерини Іванівни, була вона, Соня. Вона чула від самої Амалії Іванівни, що мати дуже образилася за запрошення, навіть запитала, як же вона могла б посадовити поруч з цією дівицею свою дочку? Соня підозрівала, що Катерині Іванівні якимсь чином це вже стало відомо, а образа її, Соні, важила для Катерини Іванівни більше, ніж образа, завдана їй самій, її дітям, її татусеві, одним словом, була образою смертельною, і Соня знала, що Катерина Іванівна тепер уже не заспокоїться, “поки не доведе цим шелихвісткам, що вони обидві” і т. д, і т. д. Мов навмисно, хтось передав Соні з другого кінця стола тарілку з виліпленими на ній з чорного хліба двома серцями, пронизаними стрілою. Катерина Іванівна спаленіла і зараз же голосно зауважила, через стіл, що той, хто зробив це, звичайно, “п’яний дурень”. Амалія Іванівна, яка теж передчувала щось недобре, а разом з тим була ображена до глибини душі зарозумілістю Катерини Іванівни, щоб змінити настрій товариства і до речі вже щоб піднести себе в очах присутніх, почала зненацька, ні з того ні з сього, розповідати, що якийсь знайомий її “Карль з аптеки” їздив вночі на візнику і що “візник хотів його вбивав і що Карль його дуж, дуж просив, щоб він його не вбивав, і плякав, і руки склав, і злякав, і від страх йому серце пронизав”. Катерина Іванівна, хоч і посміхнулася, але тут-таки зауважила, що Амалії Іванівні не слід по-російськи анекдоти розповідати. А та ще більше образилась і відказала, що її “фатер аус Берлін був дуж, дуж важливі шоловік і все руки по кишень ходив”. Сміхотлива Катерина Іванівна не витримала і вибухнула реготом, так що Амалія Іванівна почала вже втрачати останній терпець і насилу кріпилася.

— От сичиха! — зашепотіла зараз же знову Катерина Іванівна Раскольникову, майже розвеселившись, — хотіла сказати: держав руки в кишенях, а вийшло, що він по кишенях лазив, кахи-кахи! І чи помітили ви, Родіоне Романовичу, що, як правило, всі ці петербурзькі іноземці, тобто, головно, німці, які до нас звідкись приїздять, усі дурніші за нас! Ну дивіться, хіба ж можна розповідати про те, що “Карль з аптеки страхом серце пронизав” і що він (шмаркач!), замість того щоб зв’язати візника, “руки склав і плякав і дуж просив”. От дуринда! І ще думає, що це дуже зворушливо, і не підозріває, яка вона дурна! По-моєму, цей п’яний провіантський набагато розумніший за неї; принаймні вже видно, що гультіпака, останній розум пропив, а ці ж усі такі манірні та серйозні… Ач сидить, очі вилупила. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха! Ка-хи-кахи-кахи!

Розвеселившись, Катерина Іванівна зараз же вдалася до різних подробиць і раптом заговорила про те, як з допомогою виклопотаної пенсії вона обов’язково заснує у своєму рідному місті Т… пансіон для шляхетних дівчат. Про це ще Раскольникову сама Катерина Іванівна не розповідала, і вона одразу захопилася найпікантнішими подробицями. Не знати яким чином опинився раптом у її руках той самий “похвальний лист”, про який розповідав Раскольникову ще небіжчик Мармеладов, пояснюючи йому в пивниці, що Катерина Іванівна, дружина його, коли був випуск в інституті, танцювала з шаллю “в присутності губернатора та інших осіб”. Похвальний лист цей, очевидно, мав тепер посвідчити право Катерини Іванівни самій заснувати пансіон; але, головним чином, був припасений для того, щоб остаточно зрізати “обох вичепурених шелихвісток”, про той випадок, коли б вони прийшли на поминки, і ясно довести їм, що Катерина Іванівна з найблаго-роднішого, “можна навіть сказати, аристократичного дому, полковницька дочка і вже напевно достойніша від деяких шукачок пригод, яких так багато розвелося останнім часом”. Похвальний лист одразу ж пішов по руках п’яних гостей, чому Катерина Іванівна не перешкоджала, бо в ньому справді було відзначено en toutes lettres,[*] що вона дочка надвірного радника і кавалера, отже, й справді майже полковницька дочка.[5-18] Розпалившись, Катерина Іванівна негайно почала докладно говорити про всі подробиці майбутнього прекрасного і спокійного життя-буття в Т…; про вчителів гімназії, яких вона запросить для уроків у свій пансіон; про одного поважного старенького викладача, француза Манго, який вчив французької ще саму Катерину Іванівну в інституті і який ще й тепер доживає свій вік в Т… і напевно піде до неї за невелику плату. Дійшла вона, нарешті, до Соні, “яка поїде в Т… разом з нею і буде їй там в усьому допомагати “. Але тут раптом хтось пирхнув у кінці стола. Катерина Іванівна хоч і постаралася удати, що зневажливо не помічає цього, але одразу ж, умисно підвищивши голос, почала захоплено говорити про безперечні здібності Софії Семенівни до того, щоб бути їй помічницею, про її “лагідність, терпіння, самовідданість, благородство й освіту”, причому поплескала Соню по щоці і, підвівшись трохи, палко два рази її поцілувала. Соня страшенно почервоніла, а Катерина Іванівна зненацька розплакалась, тут-таки сказавши про саму себе, що “вона слабонервна дурка і що вже дуже розстроєна, що пора кінчати, бо й закуска вже кінчилася, час уже подавати чай”. В ту саму мить Амалія Іванівна, вже остаточно ображена тим, що в усій розмові вона не брала найменшої участі і що її навіть зовсім не слухають, раптом зважилась на останню спробу і насмілилася досить кислим тоном висловити Катерині Іванівні одне надзвичайно слушне і глибокодумне зауваження про те, що в майбутньому пансіоні треба звертати особливу увагу на чисту білизну дівчат (ді веше) і що “неодмін повинна був одна така короші дам (ді даме), щоб короше про білизну дбав”, і друге, “щоб усі молоді дівчат нишком ніякі роман не читав”. Катерина Іванівна, яка справді була розстроєна і дуже стомлена і якій уже зовсім обридли поминки, зараз же “відрізала” Амалії Іванівні, що та “дурниці меле” і нічого не розуміє; що дбати про ді веше справа кастелянші, а не директриси шляхетного пансіону; а щодо читання романів, то це вже просто непристойно, і що вона просить її замовкнути. Амалія Іванівна спаленіла і, озлившись, зауважила, що вона тільки “добра бажав” і що вона “дуж багато добра бажав”, а що їй “за квартир давно вже гельд не платив”.[5-19] Катерина Іванівна одразу ж “осадила” її, заявивши, що вона бреше, кажучи, нібито “добра бажав”, бо ще вчора, коли небіжчик ще на столі лежав, вона мучила її, вимагаючи гроші. На це Амалія Іванівна доволі послідовно зауважила, що вона “тих дам запрошував, але що ті дам не прийшов, бо ті дам благородний дам і не можуть ходив до неблагородний дам”. Катерина Іванівна зараз же “наголосила” їй, що вона звичайна хамка, а тому не їй говорити про те, що таке справжнє благородство. Амалія Іванівна не стерпіла і зараз же заявила, що її “фатер аус Берлін був дуж, дуж важливі шоловік і обидві рук по кишень ходив і все робив так: пуф! пуф!”, і щоб наочно змалювати свого фатера, Амалія Іванівна схопилася зі стільця, встромила обидві руки в кишені, надула щоки і почала видавати якісь невиразні звуки ротом, схожі на пуф-пуф, викликавши гучний регіт усіх жильців, які умисно заохочували її бурхливим схваленням, передчуваючи сутичку. Але цього не могла вже стерпіти Катерина Іванівна і негайно, привселюдно, “викарбувала”, що в Амалії Іванівни, може, ніколи й фатера не було, а що просто Амалія Іванівна — петербурзька п’яна чухонка і, певно, раніше десь куховаркою була, а може і того гірше. Амалія Іванівна почервоніла мов рак і заверещала, що це, можливо, у Катерини Іванівни “зовсім фатер не був; а що у неї був фатер аус Берлін, і такі довгі сюртук носив, і все робив: пуф, пуф, пуф!” Катерина Іванівна з презирством зауважила, що її походження всім відоме і що в цьому самому похвальному листі позначено друкованими літерами, що батько її полковник, а що батько Амалії Іванівни (якщо тільки у неї був який-небудь батько), певно, якийсь петербурзький чухонець, молоко продавав; а імовірніше, що й зовсім батька не було, бо й досі ще невідомо, як звуть Амалію Іванівну по батькові: Іванівна чи Людвігівна? Тут Амалія Іванівна, зовсім розлютившись і б’ючи кулаком по столу, почала верещати, що вона Амаль-Іван, а не Людвігівна, що її фатер “звав Йоган і він був бурмейстер”,[5-20] а що фатер Катерини Іванівни “зовсім ніколи був бурмейстер”. Катерина Іванівна підвелася зі стільця і суворо, з удаваним спокоєм (хоч була вся бліда і важко дихала), відказала їй, що коли та хоч раз іще насмілиться “поставити на одну дошку свого паскудного фатериська з її татусем, то вона, Катерина Іванівна, здере з неї чіпця і розтопче його ногами”. Почувши це, Амалія Іванівна забігала кімнатою, вигукуючи щодуху, що вона хазяйка і щоб Катерина Іванівна “зараз-таки вибиралась з квартир”; потім кинулась для чогось збирати з стола срібні ложки. Зчинився галас і стукіт, діти заплакали. Соня хотіла було спинити Катерину Іванівну; але коли Амалія Іванівна раптом закричала щось про жовтий білет, Катерина Іванівна відштовхнула Соню і метнулася до Амалії Іванівни, щоб негайно здійснити свою погрозу відносно чіпця. В цю мить відчинилися двері, і на порозі кімнати раптом з’явився Петро Петрович Лужин. Він стояв і суворо й уважливо оглядав усю компанію. Катерина Іванівна кинулась до нього.

III

— Петре Петровичу! — закричала вона, — захистіть хоч ви! Скажіть цій дурній тварюці, що вона не сміє так поводитись з благородною дамою в нещасті, що на це є суд… я до самого генерал-губернатора… Вона відповість… Пам’ятаючи хліб-сіль мого батька, захистіть сиріт.

— Вибачте, добродійко… Вибачте, вибачте, добродійко, — відмахнувся Петро Петрович, — татуся вашого, як і відомо вам, я зовсім не мав честі знати… вибачте, добродійко! (хтось гучно зареготав), а у ваших безперервних чварах з Амалією Іванівною брати участі я не маю наміру… Я у своїй справі… і маю невідкладну розмову до падчерки вашої, Софії… Іванівни… Здається, так? Дозвольте пройти…

І Петро Петрович, обійшовши бочком Катерину Іванівну, попрямував у протилежний куток, де була Соня.

Катерина Іванівна як стояла, так і залишилася на місці, мов громом прибита. Вона не в силі була зрозуміти, як міг Петро Петрович зректися хліба-солі її татуся. Вигадавши раз цю хліб-сіль, вона вже свято в неї сама вірила. Вразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь зневажливої погрози тон Петра Петровича. Та й усі якось поступово притихли, коли він з’явився. Крім того, що цей “діловий і серйозний” чоловік занадто вже не підходив до усієї цієї компанії, було видно, що він прийшов з якимсь важливим наміром, що, певно, якась надзвичайна причина привела його в таку компанію і що, виходить, зараз щось трапиться, щось буде. Раскольников, який стояв коло Соні, відступився, щоб пропустити його; Петро Петрович, здавалося, зовсім його не помітив. Незабаром на порозі з’явився і Лебезятников; у кімнату він не ввійшов, а спинився теж з якоюсь особливою цікавістю, майже з подивом; прислухався, але, здавалося, довго чогось не міг збагнути.

— Пробачте, що я, може, невчасно, але справа досить важлива, — промовив Петро Петрович якось взагалі і не звертаючись ні до кого особливо, — я навіть і радий на людях. Амаліє Іванівно, прошу вас уклінно, як хазяйку квартири, звернути особливу увагу на мою дальшу розмову з Софією Іванівною. Софіє Іванівно, — провадив він далі, звертаючись безпосередньо до страшенно збентеженої і вже наперед зляканої Соні, — зі стола мого, в кімнаті друга мого, Андрія Семеновича Лебезятникова, зараз же слідом за відвіданням вашим, зник державний кредитний білет вартістю в сто карбованців, що належав мені. Коли, може, вам якимсь чином відомо і ви скажете нам, де він є тепер, то запевняю вас словом честі і беру всіх у свідки, що справа на тому й скінчиться. Коли ж ні, змушений буду вдатися до заходів вельми серйозних, тоді… нарікайте вже на себе!

Цілковита тиша запанувала в кімнаті. Навіть діти, що плакали перед тим, затихли. Соня стояла бліда як мрець, дивилася на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начебто ще й не розуміла. Минула якась хвилина.

— Ну, то що ж? — спитав Лужин, пильно дивлячись на неї.

— Я не знаю… Я нічого не знаю… — тихим голосом промовила нарешті Соня.

— Ні? Не знаєте? — перепитав Лужин і ще трохи помовчав. — Подумайте, мадемуазель, — почав він суворо, але все ще начебто умовляючи, — обміркуйте, я згоден дати вам ще час, щоб ви все як слід зміркували. Але ж бачите: коли б я не був такий упевнений, то вже, зрозуміла річ, за своєї досвідченості, не ризикнув би так прямо вас обвинуватити; бо за подібне, пряме й прилюдне, але неправдиве або навіть тільки помилкове звинувачення, я, певною мірою, сам відповідаю. Я ж знаю це. Сьогодні вранці я розміняв, для своїх потреб, кілька п’ятипроцентних білетів, на суму, номінально, в три тисячі карбованців. Розрахунок у мене записаний. Прийшовши додому, я, — свідок тому Андрій Семенович, — почав лічити гроші і, налічивши дві тисячі триста карбованців, поклав їх у гаманець, а гаманець у бокову кишеню сюртука. На столі лишалося близько п’ятисот карбованців кредитними білетами, і між ними три білети по сто карбованців кожний. Саме тоді завітали ви (на моє запрошення) — і весь час, поки були у мене, мали надзвичайно збентежений вигляд, навіть тричі, серед розмови, вставали і поспішали чомусь піти, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все це засвідчити. Певно, ви самі, мадемуазель, не відмовитесь підтвердити і заявити, що я кликав вас через Андрія Семеновича єдино для того тільки, щоб переговорити з вами про сирітське і безпорадне становище вашої родички, Катерини Іванівни (до якої я не міг прийти на поминки), і про те, як би добре було влаштувати на її користь щось подібне до підписки, лотереї абощо. Ви мені дякували і навіть заплакали (я розповідаю все так, як було, щоб, по-перше, нагадати вам, а по-друге, показати вам, що з пам’яті моєї не стерлася жодна дрібниця). Потім я взяв зі стола кредитний білет у десять карбованців і дав вам, від свого імені, для вашої родички як мою посильну допомогу. Все це бачив Андрій Семенович. Потім я вас провів до дверей, — все ще так само, як і до того, збентежену, — після чого залишився наодинці з Андрієм Семеновичем, поговорив з ним хвилин з десять, потім Андрій Семенович вийшов, я ж знову повернувся до стола, до грошей, що лежали на ньому, щоб, перелічивши їх, покласти, як і мав намір перед тим, окремо. На подив мій, одного білета в сто карбованців в числі інших я не знайшов. Прошу ж тепер розміркувати: запідозрити Андрія Семеновича я вже ніяк не можу; навіть думки такої соромлюсь. Помилитись у лічбі я теж не міг, бо за хвилину перед вашим приходом, перелічивши все, я переконався, що підсумок правильний. Згодьтесь самі, що, пригадуючи ваше збентеження, те, як ви поспішали піти, як і те, що ви тримали руки якийсь час на столі; взявши, нарешті, до уваги громадський стан ваш і пов’язані з ним звички, я, сказати б, з жахом і навіть проти своєї волі змушений був спинитися на підозрінні, — звичайно, тяжкому, але — справедливому! Додам і скажу ще раз, що, незважаючи на всю мою очевидну впевненість, розумію, що все-таки в теперішньому обвинуваченні моєму є деякий для мене ризик. Але, як бачите, я не можу мовчати; я протестую і скажу вам чому: єдино, добродійко, єдино через найчорнішу невдячність вашу! Як же так? Я ж вас запрошую в інтересах бідної родички вашої, я ж даю вам посильне подаяння моє в десять карбованців, а ви ж, тут-таки, одразу ж, відплачуєте мені за все це отаким вчинком! Ні, це дуже недобре! Тут потрібна наука. Подумайте ж гарненько, а крім того, як справжній друг ваш, прошу вас (бо кращого друга не може бути у вас зараз), схаменіться! Інакше буду невблаганний! Ну, то як?

— Я нічого не брала у вас, — прошептала охоплена жахом Соня, — ви дали мені десять карбованців, ось візьміть їх. — Соня дістала з кишені хусточку, відшукала вузлик, розв’язала його, витягла кредитку і подала Лужину.

— А про інші сто карбованців ви так і не признаєтесь? — з докором, настійливо вів той, не беручи білета.

Соня оглянулась кругом. У всіх були такі жахливі, суворі, насмішкуваті, злі обличчя. Вона глянула на Раскольникова… той стояв біля стіни, схрестивши руки, і вогненним поглядом дивився на неї.

— О господи! — вихопилось у Соні.

— Амаліє Іванівно, треба буде повідомити поліцію, а тому, прошу вас уклінно, пошліть поки що по двірника, — тихо і навіть ласкаво мовив Лужин.

— Гот дер бармгерціге![*] Я так і знав, що вона вкрав! — сплеснула руками Амалія Іванівна.

— Ви так і знали? — підхопив Лужин, — виходить, уже й раніше мали якісь підстави робити такий висновок. Прошу вас, шановна Амаліє Іванівно, запам’ятати слова ваші, а втім, це було сказано при свідках.

Усі загомоніли, заворушилися.

— Я-ак! — скрикнула раптом, опам’ятавшись, Катерина Іванівна і, наче з цепу зірвавшись, метнулася до Лужина, — як! Ви її в крадіжці обвинувачуєте? Це Соню? Ах, негідники, негідники! — і, кинувшись до Соні, вона, наче лещатами, обхопила її висхлими руками.

— Соню! Як ти сміла прийняти від нього десять карбованців!

О нерозумна! Дай сюди! Дай зараз ці десять карбованців — от!

І, вихопивши у Соні кредитку, Катерина Іванівна зібгала її в руках і, розмахнувшись, кинула просто в обличчя Лужину. Кредитка влучила йому в око і відскочила на підлогу. Амалія Іванівна кинулася піднімати гроші. Петро Петрович розсердився.

— Спиніть цю божевільну! — закричав він.

На дверях у ту мить поруч з Лебезятниковим з’явилось і ще кілька осіб, між якими були й обидві приїжджі дами.

— Як! Божевільну? Це я божевільна? Дурень! — вискнула Катерина Іванівна. — Сам ти божевільний, крутій судовий, негідник! Соня, Соня візьме у нього гроші! Це Соня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготала. — Чи бачили ви дурня? — зверталася вона на всі боки, показуючи всім на Лужина. — Як! І ти теж? — побачила вона хазяйку, — то й ти туди ж, ковбаснице,[5-21] потверджуєш, що вона “вкрав”, паскудна ти прусська куряча нога в кринолині! Ах ви! Ах ви! Та вона ж і з кімнати не виходила і, як прийшла від тебе, падлюки, зразу ж поруч Родіона Романовича й сіла!.. Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то й гроші повинні бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тільки коли ти не знайдеш, то вже вибачай, голубе, відповіси! До государя, до государя, до самого царя побіжу милосердого, в ноги впаду, зараз же, сьогодні ж! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дійду-у! Це ти на те, що вона тиха, покладався? Ти на це понадіявся? Та я, брат, зате не з тих, хто мовчить! Зірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!!

І Катерина Іванівна, не тямлячи себе, сіпала Лужина, тягла його до Соні.

— Я готовий і відповідаю… але вгамуйтесь, добродійко, вгамуйтесь! Я дуже добре вже бачу, з яких ви!.. Це… це… це що таке? — бурмотів Лужин, — це треба при поліції… хоч, правда, і тепер свідків цілком досить… Я готовий… Але ж мужчині це не зовсім зручно… зважаючи на її стать… Коли б з допомогою Амалії Іванівни… хоч, проте, так справа не робиться… Як же так?

— Кого хочете! Хай хто хоче, той і обшукує! — кричала Катерина Іванівна. — Соню, виверни їм кишені! Ось, ось! Дивись, недолюдку, ось порожня, тут хусточка лежала, кишеня порожня, бачиш! Ось друга кишеня, ось, ось! Бачиш! Бачиш!

І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і вихопила обидві кишені, одну за одною. Але з другої, правої кишені раптом вискочила кредитка і, описавши в повітрі параболу, впала до ніг Лужина. Це всі бачили; дехто навіть скрикнув. Петро Петрович нагнувся, взяв кредитку двома пальцями з підлоги, підніс вгору, щоб усі бачили, і розгорнув. Це був кредитний білет на сто карбованців, складений увосьмеро. Петро Петрович поводив навкруги рукою, показуючи всім білет.

— Злодійка! Геть з квартир! Поліц, поліц! — зарепетувала Амалія Іванівна, — їх треба Сибір прогнав! Геть!

З усіх боків залунали вигуки. Раскольников мовчав, не зводячи очей з Соні, зрідка поглядаючи і на Лужина. Соня стояла на тому ж місці, мов не своя: вона навіть майже не була й здивована. Раптом вона вся зробилася червона, скрикнула й закрила обличчя руками.

— Ні, це не я! Я не брала! Я не знаю! — заголосила вона, і крик її краяв серце. Вона кинулася до Катерини Іванівни, а та схопила її і міцно пригорнула до себе, мовби грудьми наміряючись захистити від усіх.

— Соню! Соню! Я не вірю! Бачиш, я не вірю! — кричала (незважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, колишучи її у своїх руках, мов дитину, цілуючи її раз у раз, хапаючи її руки і так і всмоктуючись в них поцілунками. — Щоб ти та взяла! Та що це за дурні люди! О господи! Дурні ви, дурні, — кричала вона, звертаючись до всіх, — та ви ще не знаєте, не знаєте, яке це серце, яка це дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою останню сорочку скине, продасть, боса піде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона он і жовтий білет взяла через те, що мої ж діти з голоду пухли, себе за нас продала!.. Ой небіжчику, небіжчику! Ой небіжчику, небіжчику! Бачиш? Бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та захистіть же її, чого ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ж чому не заступитесь? Ви теж вірите, чи що? Мізинця ви її не варті, всі, всі, всі, всі! Господи! Та захисти ж, нарешті!

Плач сердешної, сухотної, беззахисної Катерини Іванівни справив, здавалося, сильне враження на присутніх. Було стільки жалісного, стільки стражденного в цьому скривленому болем, схудлому сухотному обличчі, в цих зсохлих, засмаглих, покусаних губах, у цьому хрипко-скрикуючому голосі, в цьому голосному плачу, схожому на плач дитини, в цьому довірливому, дитинячому і разом з тим розпачливому благанні захистити, що, здавалося, всі пожаліли сердешну. Принаймні Петро Петрович зараз же пожалів.

— Добродійко! Добродійко! — вигукнув він, набравши значливого вигляду, — до вас цей факт не стосується! Ніхто не насмілиться вас обвинуватити в намірі чи в змові, тим більше що ви ж і знайшли, вивернувши кишені: отже, нічого не передбачали. Вельми й вельми готовий співчувати, якщо, так би мовити, злидні спонукали і Софію Семенівну, але чому ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Ганьби убоялися? Перший крок? Розгубились, може? Річ зрозуміла; цілком зрозуміла… Але ж нащо було пускатися на таке! Панове! — звернувся він до всіх присутніх, — панове! Жаліючи і, сказати б, співчуваючи, я, далебі, готовий простити, навіть тепер, незважаючи на все те образливе для себе, що я почув тут. Хай же буде вам, мадемуазель, оцей сором наукою на майбутнє, — звернувся він до Соні, — а я далі вже ні до яких заходів не вдаватимусь, хай уже буде так, не даватиму цьому ходу. Годі!

Петро Петрович скоса подивився на Раскольникова. Погляди їх зустрілися. Палаючий погляд Раскольникова, здавалося, спопелить його. Тим часом Катерина Іванівна вже наче нічого не чула: вона пригортала і цілувала Соню, мов несамовита. Діти теж обнімали з усіх боків Соню своїми рученятами, а Поленька, — яка хоч і не зовсім розуміла, в чому річ, — так і обливалася слізьми, надриваючись від ридань і сховавши своє розпухле від плачу гарненьке личко на Сониному плечі.

— Як це підло! — пролунав несподівано від порога гучний голос.

Петро Петрович швидко оглянувся.

— Яка підлота! — повторив Лебезятников, пильно дивлячись йому в очі.

Петро Петрович навіть ніби здригнувся. Це помітили всі. (Потім про це згадували.) Лебезятников ступив у кімнату.

— І ви насмілились мене в свідки брати? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.

— Що це значить, Андрію Семеновичу? Про що ви говорите? — пробурмотів Лужин.

— Те значить, що ви… наклепник, от що означають мої слова! — із запалом мовив Лебезятников, суворо дивлячись на нього своїми підсліпуватими очицями. Він був дуже розгніваний. Раскольников так і втупився в нього, мовби підхоплюючи й зважуючи кожне слово. Знову запанувала тиша. Петро Петрович навіть майже розгубився, особливо в першу мить.

— Якщо це ви мені… — почав він, заїкаючись, — то що з вами? Чи при своєму ви розумі?

— Та я при своєму, а от ви так… мерзотник! Ой, як же це підло! Я увесь час слухав, я навмисно чекав, щоб усе зрозуміти, бо, скажу я вам, навіть досі все це виглядає не зовсім логічно… Але для чого ви це зробили — не розумію.

— Та що я зробив такого! Чи перестанете ви говорити вашими дурними загадками! Чи ви, може, напідпитку?

— Це ви, негідна людино, може, п’єте, а не я! Я горілки зовсім ніколи й не п’ю, бо це несумісно з моїми переконаннями! Уявіть, він, він сам, своїми власними руками віддав ці сто карбованців Софії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу візьму! Він, він! — повторював Лебезятников, звертаючись до всіх і кожного.

— Та ви з глузду з’їхали, чи що, молокососе? — заверещав Лужин, — вона тут сама перед вами, ось, — вона сама тут, зараз тільки, при всіх підтвердила, що, крім десяти карбованців, нічого від мене не одержувала. Як же це я міг би їй передати їх після цього?

— Я бачив, бачив! — кричав Лебезятников, — і хоч це суперечить моїм переконанням, я готовий зараз же в суді хоч як присягнути, бо бачив, як ви їй нишком підсунули! Та тільки ж я, дурень, подумав, що ви заради благодіяння підсунули! Коло дверей, прощаючись із нею, коли вона повернулася і коли ви однією рукою тиснули їй руку, другою, лівою, ви й поклали їй нишком у кишеню кредитку. Я бачив! Бачив!

Лужин пополотнів.

— Що ви патякаєте! — зухвало скрикнув він, — та і як ви могли, стоячи біля вікна, розглядіти кредитку! Вам привиділося… ви ж підсліпуваті. Ви марите!

— Ні, не привиділося! І хоч я й далеко стояв, але все, все бачив, і хоч од вікна справді важко розглядіти кредитку, — це ви правду кажете, — але я, з особливої причини, знав напевно, що це саме сто карбованців, бо, коли ви давали Софії Семенівні десять карбованців, — я бачив сам, — ви тоді ж узяли зі стола і сотню (це я бачив, бо стояв тоді близько, і через те, що в мене зараз же виникла одна думка, то й не забув, що у вас у руках сотня). Ви її склали і тримали, затиснувши в руці, весь час. Потім я знову забув, але коли ви почали підводитись, то з правої руки переклали в ліву і мало не впустили; я одразу ж знову згадав і знову ж таки подумав, що ви хочете, потай від мене, благодіяння їй зробити. Можете уявити, як я почав стежити, — ну й побачив, як пощастило вам покласти їй у кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!

Лебезятников мало не задихався. З усіх боків почали лунати різні вигуки, найбільше вигуки здивування; але от почулися й такі, в яких звучали і грізні ноти. Люди почали приступати ближче до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятникова.

— Андрію Семеновичу! Я у вас помилилась! Захистіть її! Один ви за неї! Вона сирота, вас Бог послав! Андрію Семеновичу, голубчику, батечку!

І Катерина Іванівна, майже не тямлячи, що робить, кинулася перед ним на коліна.

— Дурниця! — закричав розлючений до нестями Лужин, — дурницю ви все мелете, добродію. “Забув, згадав, забув” — що це таке! Виходить, я навмисно їй підклав? Навіщо? З яким наміром? Що спільного у мене з цією…

— Навіщо? Цього ж я й сам не розумію, а що я розповідаю справжній факт, то це правда! Я ще й тому певен, мерзотна ви, злочинна людина, що добре пам’ятаю, як із цього приводу мені одразу ж, саме в той час, коли дякував вам і руку вам тиснув, спало на думку питання: навіщо ж ви поклали їй гроші у кишеню нишком? Тобто чому саме нишком? Невже тому тільки, що хотіли, щоб я не бачив, знаючи мої переконання, що заперечую приватну благодійність як таку, яка нічого не виправляє радикально? Ну й вирішив, що вам справді передо мною соромно такі куші давати і, крім того, може, подумав я, він хоче їй сюрприз зробити, здивувати її, коли вона знайде у себе в кишені аж сто карбованців. (Бо деякі благодійники дуже люблять отак розмазувати свої благодіяння; я знаю.) Потім я подумав, що ви хочете її випробувати, тобто чи прийде вона, гроші знайшовши, дякувати! Потім, що хочете уникнути подяки і щоб, ну, як це там кажуть: щоб права рука, чи що, не знала… одним словом, якось так…[5-22] Ну, та чимало мені думок тоді спало, так що я вирішив усе це обміркувати потім, але все-таки визнав за неделікатне виявити перед вами, що знаю ваш секрет. А проте я відразу подумав: адже може статися, що Софія Семенівна, перш ніж помітить гроші, ще й загубить їх, от чому я вирішив піти сюди, викликати її і сказати, що їй поклали в кишеню сто карбованців. Та мимохідь зайшов спочатку в номер до панійок Кобилятникових, щоб занести їм “Загальний висновок позитивного методу” й особливо рекомендувати статтю Підерита (а втім, також і Вагнера);[5-23] потім приходжу сюди, а тут он яка історія! Ну та чи міг би я мати всі ці думки й міркування, коли б я справді не бачив, що ви самі поклали їй ці сто карбованців у кишеню?

Поки Андрій Семенович проказав усі свої багатослівні міркування вголос, з таким логічним висновком наприкінці, він дуже стомився, навіть піт котився його обличчям. На жаль, він і по-російському не міг розмовляти як слід (хоч не знав і ніякої іншої мови), так що він увесь, якось враз, вичерпався, навіть начебто схуд після свого адвокатського подвигу. А проте промова його мала надзвичайний ефект. Він говорив з таким запалом, з таким переконанням, що йому, очевидно, всі вірили. Петро Петрович відчув, що справи погані.

— Що мені до того, яка дурниця спала вам на думку, — закричав він. — Це зовсім не доказ! Вам могло все це приверзтися уві сні, от і все! А я вам кажу, що ви брешете, добродію! Брешете й зводите наклеп, бо злі на мене, і саме тому злі, що я не погодився на ваші вільнодумні і безбожні соціальні пропозиції, от що!

Але цей викрут не дав користі Петрові Петровичу. Навпаки, з усіх боків почувся гомін ремства.

— А, ти он куди заїхав! — крикнув Лебезятников. — Брешеш! Клич поліцію, а я присягну! Одного тільки збагнути не можу: для чого він пішов на такий ганебний вчинок! О мерзотна, підла людина!

— Я можу пояснити, для чого він пішов на такий вчинок, і, коли треба, теж присягну! — твердим голосом промовив нарешті Раскольников і ступив уперед.

Він дивився твердо і спокійно. Всім якось ясно стало, з одного лише погляду на нього, що він справді знає, в чому річ, і що оце зараз буде розв’язка.

— Тепер я цілком усе собі усвідомив, — говорив далі Раскольников, звертаючись просто до Лебезятникова. — Від самого початку всієї цієї історії я вже підозрівав, що тут якась мерзотна каверза; я почав підозрівати це з огляду на деякі особливі обставини, тільки самому мені відомі, але про які я зараз всіх повідомлю: в них усе діло! Ви ж, Андрію Семеновичу, вашим дорогоцінним показанням остаточно з’ясували мені все. Прошу всіх, усіх слухати. Цей добродій (він показав на Лужина) сватався недавно до однієї дівчини, а саме до моєї сестри, Євдокії Романівни Раскольникової. Але, приїхавши в Петербург, він позавчора, при першій нашій зустрічі, зі мною посварився, і я вигнав його від себе, що можуть підтвердити два свідки. Цей добродій дуже злий на мене… Позавчора я ще не знав, що він живе тут, у нумерах, у вас, Андрію Семеновичу, і що, отже, того самого дня, коли ми посварились, тобто позавчора, він був свідком того, як я дав дружині пана Мармеладова Катерині Іванівні трохи грошей на похорон її чоловіка, як його приятель. А добродій цей одразу ж написав моїй матері записку і повідомив її, що я віддав усі гроші не Катерині Іванівні, а Софії Семенівні і при цьому найпідлішими словами згадав про… про характер Софії Семенівни, тобто натякнув на характер стосунків моїх із Софією Семенівною. Все це, як ви розумієте, з наміром посварити мене з матір’ю і сестрою, переконавши їх, що я розтринькую, з непорядною метою, їхні останні гроші, якими вони мені допомагають. Учора ввечері, при матері й сестрі і в його присутності, я довів, що це неправда, що я дав гроші Катерині Іванівні на похорон, а не Софії Семенівні і що з Софією Семенівною позавчора я ще й знайомий навіть не був і навіть в обличчя не знав. При цьому я додав, що він, Петро Петрович Лужин, з усіма своїми чеснотами, не вартий і мізинця Софії Семенівни, про яку він так погано говорить. На його ж запитання: чи посадовив би я Софію Семенівну поруч з моєю сестрою, я відповів, що я вже це й зробив того ж таки дня. Розізлившись від того, що мати й сестра не хочуть, за його намовляннями, зі мною посваритись, він одне за другим почав говорити їм непробачні грубощі. Стався остаточний розрив, і йому показали на двері. Все це відбулося вчора ввечері. Тепер прошу особливої уваги: уявіть собі, що коли б йому пощастило зараз довести, ніби Софія Семенівна — злодійка, то, по-перше, він довів би моїй сестрі і матері, що був майже правий у своїх підозріннях і справедливо розсердився за те, що я поставив нарівні мою сестру і Софію Семенівну; нападаючи на мене, він, мовляв, захищав і охороняв честь моєї сестри, а своєї нареченої. Одним словом, з допомогою цієї історії він навіть міг би знову посварити мене з рідними і, вже звичайно, сподівався знову ввійти в них у милость. Не кажу вже про те, що він мстився особисто мені, бо має підставу гадати, що честь і щастя Софії Семенівни дуже для мене дорогі. От і весь його намір! От як я розумію цю справу! От уся причина, й іншої бути не може!

Так або майже так закінчив Раскольников свою промову, яку присутні раз у раз перебивали вигуками, хоч слухали його дуже уважно. Але, незважаючи на перебивання, він говорив чітко, спокійно, точно, ясно, твердо. Його різкий голос, його переконаний тон і суворий вигляд справили на всіх надзвичайне враження.

— Так, так, це так! — захоплено підтверджував Лебезятников. — Це повинно бути так, бо він саме і питав мене, як тільки зайшла до нас у кімнату Софія Семенівна, чи тут ви? Чи не бачив я вас серед гостей Катерини Іванівни? Він відкликав мене для цього до вікна і там потихеньку спитав. Отже, йому неодмінно треба було, щоб ви були тут! Це так, це все так!

Лужин мовчав і зневажливо усміхався. А проте він був дуже блідий. Здавалося, він обмірковував, як йому викрутитись. Може, він би охоче кинув усе і пішов звідси, але зараз це було майже неможливо; це значило визнати себе винним у всьому, в чому його звинуватили, і в тому, що він справді обмовив Софію Семенівну. А окрім цього і присутні, які до того ж уже добре випили, були надто збуджені. Провіантський, хоч і не все до ладу розумів, кричав більш від усіх і пропонував деякі дуже неприємні для Лужина заходи. Та були і не п’яні; понасходилися і поназбиралися з усіх кімнат. Усі троє ляшків дуже гарячилися і кричали йому безперестану: “Пан є лайдак!”,[5-24] причому бурмотіли ще якісь погрози по-польському. Соня слухала напружено, але начебто теж не все розуміла, мовби приходила до пам’яті після непритомності. Вона тільки не зводила своїх очей з Раскольникова, відчуваючи, що в ньому весь її порятунок. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала, здавалася страшно знеможеною. Зовсім дурний вигляд був у Амалії Іванівни, що стояла, роззявивши рота і зовсім нічого не тямлячи. Вона тільки бачила, що Петро Петрович на чомусь піймався. Раскольников пробував було ще говорити, але його вже не слухали, всі кричали і товпилися коло Лужина, лаючись і погрожуючи. Але Петро Петрович не злякався. Побачивши, що справу з обвинуваченням Соні вже цілком програно, він перейшов уже до одверто зухвалого тону.

— Дозвольте, панове, дозвольте; не напирайте, дайте пройти! — говорив він, продираючись крізь натовп, — і зробіть ласку, не погрожуйте; запевняю вас, що нічого у вас не вийде, нічого не зробите, я не з боязких, а, навпаки, ви ж, панове, відповідатимете за те, що з допомогою насильства покриваєте карну справу. Злодійку більш ніж викрито, і я позиватиму. В суді не такі сліпі і… не п’яні, і не поймуть віри двом запеклим безбожникам, баламутам і вільнодумцям, які звинувачують мене з особистої помсти, в чому вони, через свій дурний розум, признаються… Отже, дозвольте!

— Щоб зараз же і духу вашого не було в моїй кімнаті; забирайтеся геть, і між нами все кінчено! І як подумаю, що я ж сам аж із шкіри ліз, викладав йому… аж два тижні!..

— Та я ж вам і сам, Андрію Семеновичу, оце недавно сказав, що йду від вас, коли ви ще мене удержували; а тепер додам тільки, що ви дурень. Бажаю вам вилікувати ваш розум і ваші підсліпуваті очі. Дозвольте ж, панове!

Він протовпився; але провіантському не хотілося так легко його випустити, обмежившись тільки лайкою: він схопив зі стола склянку, розмахнувся і пошпурив її в Петра Петровича; але склянка влучила просто в Амалію Іванівну. Вона заверещала, а провіантський, втративши від розмаху рівновагу, важко впав під стіл. Петро Петрович пройшов у свою кімнату, і через півгодини його вже не було в домі. Соня, боязка зроду, і раніше знала, що її легше, ніж будь-кого іншого, погубити, а що вже скривдити її — то це кожен міг майже безкарно. Та все-таки, до самої цієї хвилини, їй здавалося, що можна якось уникнути біди обережністю, лагідністю, покірливістю перед усіма. Розчарування її було надто тяжке. Вона, звичайно, терпляче, майже безмовно могла все перенести — навіть це. Але в першу мить вже надто тяжко зробилося. Незважаючи на своє торжество і на те, що її виправдали, — коли минув перший переляк і перше остовпіння, коли вона зрозуміла і зміркувала все ясно, — почуття безпорадності й образи болісно стиснуло їй серце. У неї почалась істерика. Нарешті, не витримавши, вона вибігла з кімнати і подалась додому. Це сталося майже одразу після того, як пішов Лужин. Амалія Іванівна, коли в неї влучила склянка і навколо розлігся гучний регіт, теж не витримала отакої розплати за чуже похмілля. Заверещавши, кинулася вона до Катерини Іванівни, вважаючи, що саме та в усьому винна:

— Геть з квартир! Зараз же! Геть! — І тут-таки почала хапати все, що потрапляло їй під руку з речей Катерини Іванівни, і кидати додолу. Вже й без того пригнічена, мало не в нестямі, задихана, бліда, Катерина Іванівна схопилася з ліжка (на яке впала була, знеможена) і кинулась на Амалію Іванівну. Але боротьба була занадто нерівна; та відштовхнула її, мов пір’їнку.

— Як! Мало того, що безбожно ославили, — ця тварюка мене ж і кривдить! Як! У день похорону чоловіка женуть із квартири, після мого хліба-солі, на вулицю, з сиротами! Та куди я піду! — голосила, ридаючи і задихаючись, бідолашна жінка. — Господи! — закричала раптом вона, блиснувши очима, — невже ж немає справедливості! Кого ж тобі боронити, як не нас, сиріт? А от побачимо! Є на світі суд і правда, є, я знайду! Зараз, пожди, безбожна тварюко! Поленько, лишайся з дітьми, я повернуся. Ждіть мене, хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда?

І, накинувши на голову ту саму зелену драдедамову хустку, про яку згадував у своїй розповіді небіжчик Мармеладов,

Катерина Іванівна протиснулася крізь безладний і п’яний натовп жильців, що все ще юрмився в кімнаті, і, тужачи та плачучи, вибігла на вулицю — з невиразною метою десь зараз, негайно, і будь-що-будь знайти справедливість. Перелякана Поленька принишкла з дітьми в кутку на скрині, де, пригорнувши обох малят, вся трусячись, почала чекати повернення матері. Амалія бігала кімнатою, верещала, голосила, шпурляла все, що потрапляло їй під руки, додолу, бешкетувала. Жильці горлали кожен своє — хто ще пояснював, як умів, іншим усе, що сталося, хто сперечався і лаявся, хто заводив пісню…

“А тепер пора й мені! — подумав Раскольников. — Ану, Софіє Семенівно, побачимо, що ви тепер скажете!”

І він попрямував на квартиру до Соні.

IV

Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам мав стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які вже ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче відмахувався від неї. І тому, коли він вигукнув, ідучи від Катерини Іванівни: “Ану, що ви скажете тепер, Софіє Семенівно?”, він, очевидно, ще перебував у якомусь зовні визивному, збудженому і бадьорому стані від недавньої перемоги над Лужиним. Але щось незрозуміле сталося з ним після цього. Коли він дійшов до квартири Капернаумова, то відчув несподівано знесиленість і страх. У роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням: “А чи треба казати, хто вбив Лизавету?” Запитання було справді дивне, бо він раптом, водночас, відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить, хоч на якийсь час, неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і це тяжке усвідомлення власного безсилля перед необхідністю майже пригнітило його. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.

— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.

Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона щойно підвелася. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько як і вчора.

— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить, — адже ж вся справа спиралася на “громадський стан і пов’язані з ним звички”. Зрозуміли ви це?

Страждання відбилось на обличчі її.

— Тільки не говоріть зі мною, як учора! — перебила вона його. — Будь ласка, не починайте. І так досить муки…

Вона поспішила усміхнутися йому, злякавшись, що він ще розсердиться за цей докір.

— Я через дурість свою звідти пішла. Що там тепер? Оце вже хотіла повернутись туди, та все думала, що от… ви зайдете.

Він розповів їй, що Амалія Іванівна виганяє їх із квартири і що Катерина Іванівна побігла кудись “правди шукати”.

— Ой боже мій! — схопилась Сонечка, — ходімте швидше…

І вона взяла свою мантильку.

— Завжди одне й те саме! — скрикнув роздратовано Раскольников. — У вас тільки й на думці, що вони! Побудьте зі мною.

— А… Катерина Іванівна?

— А Катерина Іванівна вже, звичайно, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — буркотливо додав він. — Якщо вас не застане, ви ж і будете винні…