— Вусики?! — вигукнув Легран, уже почавши дратуватись нашою розмовою.— Та не могли ж ви їх не побачити. Я намалював вусики точнісінько такі, які вони є насправді. Вже де-де, а тут ви не можете мати до мене претензій.
— Може, й справді ви намалювали,— відказав я,— тільки я їх не бачу.
Нічого більше не кажучи, я повернув Легранові папірця, щоб зайве його не дратувати. Але все-таки мене дуже здивувало, чому справа обернулася таким боком, і я ніяк не міг збагнути, що вивело Леграна з рівноваги. А щодо зображення жука — то там направду ніяких вусиків не було видно, та й сам жук скидався скоріше на череп.
Легран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Вмить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знов почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і, хоча його поведінка вельми мене дивувала, я вважав за краще й собі мовчати, аби не погіршувати й без того лихий гумор приятеля.
Невдовзі Легран дістав з кишені сурдута гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його у письмовий стіл, замкнув шухляду. Тепер він трохи заспокоївся, хоч попередня жвавість до нього так і не повернулась. Проте Легран уже не так хнюпився, як просто блукав десь думкою. Що ближче до ночі, то все в глибшу впадав він задуму, і всі мої спроби розважити його були марні. Спершу я мав намір переночувати в хатині, як то не раз робив давніше, але настрій господарів переконав мене, що краще піти. Легран не наполягав, щоб я залишався, однак на прощання потис мені руку щиріше, ніж звичайно.
Не бачився я з Леграном десь так із місяць. Аж ось одного дня заходить до мене в Чарльстоні його служник, Джупітер. Я ніколи не бачив доброго старого негра таким занепокоєним і вже подумав, чи не сталося з моїм приятелем якого лиха.
— А, Джупе,— сказав я.— То що у вас нового? Як там твій господар?
— Та, як на правду, маса, то він трохи нездужає.
— Нездужає? Прикро це чути. На що ж він скаржиться?
— Отож-бо й є,— він зовсім не скаржиться. Хоч він таки дуже заслаб.
— Дуже заслаб, Джупітере?! Чом же ти не сказав одразу? Він лежить?
— Де б пак він лежав! Він як забреде, то й зі свічкою не знайдеш. Отож-бо й воно. Болить мені душа за горопашного маса Віла.
— Джупітере, я б усе-таки хотів зрозуміти, про що це ти говориш. Отже, кажеш, твій господар хворий. А на що він заслаб, ти не знаєш?
— Та вже не майте на мене серця, маса. Мій господар ні на що не нарікає. Тільки чого він снується цілі дні отак похнюплено, а сам білий-білий зробивсь, як полотно? І чого він усе щось рахує та рахує?..
— Що рахує, Джупітере?
— Та цихри усілякі рахує на дощині — такі чудні цихри, що я й зроду не бачив. Аж страх бере, їй-бо. Я з нього ока не спускаю. А вчора він схопивсь іще до схід сонця і на цілий божий день десь пропав. Я вже здорового дубця наготував, гадав, доброго лупня йому тра дати, як вернеться. Але такий він сумний прийшов, що не зміг я, дурень, і руки на нього піднести.
— Що? А, розумію. Ні-ні, ти не будь такий суворий до нього, Джупітере,— не лупцюй його. Він, бідолашний, не витримає. А ти не можеш мені сказати, через що причинилася з ним ця хвороба, що викликало таку дивну його поведінку? Яка-небудь пригода сталася, відколи я був у вас?
— Ні, маса, відтоді ніякої пригоди не траплялося. А ось передніше — то трапилось. Того самого дня, коли ви приходили.
— А що саме? Що ти маєш на увазі?
— Та що ж, маса, жука й маю на увазі.
— Що-що?
— Жука. Я так певен, що той золотий жук укусив маса Віла у голову, їй-бо.
— А чому ти так думаєш, Джупітере?
— Бо в нього щелепи здорові, та й рот теж. Зроду я не бачив такого клятого жука, щоб отак хвицав ногами й кусав усе, що не попаде. Маса Віл хутко вхопив його, та як стій і випустив, отож тоді він, певно, і вкусив його. Я вже знаю. А мені той жук ізразу не сподобний був, я б його нізащо голіруч не взяв. Я знайшов клапоть паперу та й завинув його, ось що я зробив. А крайчик паперу запхав йому в пащеку.
— Отже, ти думаєш, що твого пана вкусив жук і від цього він захворів?
— Я не думаю нічого, я просто знаю. Бо через що б іще маса Вілові снилося золото, коли б його не вкусив золотий жук? Я вже наслухався за цих золотих жуків!
— Але звідки ти знаєш, що йому сниться золото?
— Звідки? А чого він уві сні бурмоче про золото? Отож я й знаю.
— Що ж, може, й твоя правда, Джупітере. Але якій щасливій нагоді маю я завдячувати твої сьогоднішні відвідини?
— За що це ви, маса?
— Ти маєш якесь доручення від містера Леграна?
— Ні, маса, я маю ось цю цидулку.
І Джупітер передав мені записку такого змісту:
“Дорогий+++! Чому ви так довго не заходите до мене? Сподіваюся, ви не образилися на ту мою роздратованість? Та ні, звичайно ж, ні.
За той час, що я вас не бачив, у мене з’явився великий клопіт. Я маю дещо розповісти вам, хоч не дуже собі уявляю, як це зробити, і не певен, чи взагалі є в цьому потреба.
Я не зовсім добре почував себе останні дні, і бідолаха Джуп своєю надмірною турботливістю доводить мене до розпачу. А вчора — чи повірите? — він наготував здоровезного дубця, щоб покарати мене, бо я, бачте, втік від нього й цілісінький день сам-один проблукав у горах на материку. І тільки через те, що я зле виглядаю, не перепало мені на горіхи.
Своєї колекції я нічим новим не поповнив за цей час.
Якщо маєте таку змогу, приїжджайте, будь ласка, с Джупітером. Дуже прошу. Я хотів би побачити вас уже сьогодні ввечері, справа вельми важлива. Запевняю вас — надзвичайно важлива.
Із щирою повагою —
Вільям Легран”
Тон цієї записки чомусь неабияк мене стривожив. Написано її було зовсім не у стилі Леграна. Що він тепер намріяв? Яка нова химера посіла його збудливу уяву? І що це за “надзвичайно важлива справа” у нього? Джупітерові слова нічого приємного не обіцяли. Я побоювався, щоб від тягаря знегод у Леграна і справді не потьмарився кінець кінцем розум. Ні хвилини не вагаючись, я зібрався піти разом із негром.
Коли ми дісталися до пристані, на дні човна, яким ми мали перебратися через протоку, я завважив косу і три лопати, все новісіньке.
— А це ж бо що, Джупе? — запитав я.
— Та коса й лопати, маса.
— Я бачу, але навіщо вони тут?
— Це маса Віл наказав мені купити в місті, і я цілу купу грошви мусив за них викласти.
— Але що, ради всього таємничого на світі, твій “маса Віл” збирається робити косою й лопатами?!
— Оцього вже я не знаю, і нехай мене лиха година поб’є, коли й він зна. Це все той клятий жук.
Переконавшись, що ніякого доладного пояснення не видобудеш від Джупітера, якому тільки жук і був на думці, я скочив у човна і поставив вітрило. Свіжий попутний вітер невдовзі пригнав човна до маленької бухточки на північ від форту Моултрі, а ще дві милі дороги пішки привели нас і до самої хатини. Було близько третьої години дня, коли ми прийшли. Легран нетерпляче дожидав нас. Мою руку він потис із нервовим збудженням, що не могло не стурбувати мене і тільки посилило мої підозри. Обличчя у нього було бліде, аж моторошне, а глибоко посаджені очі ряхтіли гарячковим блиском. Поцікавившись його здоров’ям і не знаючи, що казати далі, я знічев’я запитав, чи повернув йому жука лейтенант Дж++.
— О, звісно! — відповів Легран, увесь спаленівши.— Я забрав жука другого ж ранку. Тепер ніщо мене з ним не розлучить. А ви знаєте, Джупітер має рацію щодо нього.
— Як це? — спитав я, проймаючись сумним передчуттям.
— Та що цей жук із щирого золота.
Легран промовив це таким поважним тоном, аж у мене серце тьохнуло.
— Цей жук принесе мені багатство,— вів він далі, переможно посміхаючись,— поверне мені мої родові маєтності. Тож чи диво, що я так його ціную? Доля судила жукові стати моїм, тим-то мені лишається тільки скористатися з нього як слід, і я здобуду те золото, шлях до якого він мені вкаже. Джупітере, принеси-но сюди жука.
— Що? Жука, маса?! Хай йому всячина, щоб я його займав! Беріть уже самі, коли ваша воля.
Отож Легран поважно й урочисто підвівся і сам приніс мені жука у заскленій коробочці. Жук і справді був прегарний і з наукового погляду вельми цінний, бо на той час натуралісти ще не знали такого різновиду. На спині в жука були дві круглі чорні цятки з одного кінця і одна довгаста з другого. Надкрильця здавалися дуже твердими й так вилискували, наче були з лощеного золота. Та й важкий був жук неабияк — не дурно ж бо Джупітер так про нього думав. Але ось як Легран міг дотримуватись такої самої думки — то вже мені й у голові не вкладалося.
— Я послав по вас,— проречистим тоном почав Легран,— сподіваючись поради й допомоги у здійсненні волі фортуни й жука…
— Любий Легране! — урвав я його,— Ви нездужаєте, і треба вжити деяких заходів. Найкраще буде вам лягти, а я залишусь у вас кілька днів, поки вам покращає. У вас гарячка і…
— Перевірте мій пульс,— сказав він.
Я так і зробив і, мушу визнати, не помітив ані найменших ознак гарячки.
— Але ж і без гарячки можна нездужати. Послухайте цим разом моєї ради. Найперше — лягайте в постіль. Далі…
— Ви помиляєтесь,— не дав він мені докінчити.— Я цілком здоровий, якщо не вважати на збудження. Коли ви справді бажаєте мені добра, то допоможіть зробити так, щоб я заспокоївся.
— Але як саме це зробити?
— Дуже легко. Ми з Джупітером вибираємось на материк у гори, і в цій експедиції потребуємо допомоги людини, на яку можна звіритися. Ви — єдина така людина. Добре нам поведеться чи зле, але збудження моє після цього зникне.
— Я охоче стану вам у пригоді,— відповів я.— Тільки скажіть, на ласку Божу: цей чортів жук якось причетний до експедиції?
— Так.
— Ну, тоді, Легране, я не можу брати участі у цій безглуздій химері.
— Що ж, шкода, дуже шкода. В такому разі доведеться спробувати нам самим.
— Самим?! Ви таки збожеволіли! Стривайте, а надовго це ви вибираєтесь?
— Мабуть, на цілу ніч. Виходимо ми зараз і повернемось не пізніш як на світанку.
— І ви обіцяєте мені, даєте слово честі, що коли покінчимо з вашою забаганкою і вся ця історія з жуком (Боже милостивий!) скінчиться, ви вернетесь додому й послухаєте моєї ради, так ніби я ваш лікар?
— Так, обіцяю. А тепер збираймося, бо часу обмаль. З тяжким серцем супроводив я свого приятеля. Вибрались ми — Легран, Джупітер, собака і я — близько четвертої години. Джупітер напосівся сам нести косу й обидві лопати — не так, гадаю, з надміру працьовитості чи послужливості, як скоріше задля того, щоб вони були чимдалі від його хазяїна. Виглядав він так затято, що й не сказати, і за всю дорогу єдині слова, що зірвалися йому з уст, були: “цей клятий жук”. Щодо мене, то я ніс два потайні ліхтарі, тоді як Легран задовольнився самим жуком, прив’язаним до шворки. Ідучи, він раз у раз вимахував шворкою з жуком, ніби чаклуючи. Помітивши в приятеля цю безперечну ознаку потьмарення розуму, я насилу стримався від сліз. Наразі, одначе, я волів не перечити його примхам, поки трапиться нагода вжити якихось дійовіших заходів. Марно я пробував випитати у нього мету подорожі. Умовивши мене піти з ним, Легран, здавалося, відохотився від будь-якої розмови і на всі мої запитання відповідав коротким: “Побачимо!”
Човном ми перебралися через протоку біля виступу острова, вийшли на високий берег материка і рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд, ніде не було й сліду людської ноги. Легран упевнено ступав попереду, тільки зрідка зупиняючись на хвильку, щоб зорієнтуватися за прикметами, знаними йому, очевидно, з попередніх відвідин цієї місцевості.
