Так ми йшли близько двох годин. Перед заходом сонця ми опинилися в місцевості, ще похмурішій і суворішій за все, що бачили раніше. Це було своєрідне плоскогір’я біля вершини майже неприступного пагорба. Від підніжжя до самої верхівки воно було густо вкрите лісом. Усюди стирчали величезні скелі, що здавалися недбало розкиданими по схилу. Деякі з них, здавалося, могли будь-якої миті зірватися вниз у прірви, і лише дерева, на які вони спиралися, утримували їх від падіння.
Глибокі яри, що прорізали місцевість у різних напрямках, надавали цьому краєвиду ще більшої похмурості та величі.
Галявина, на яку ми видряпалися, густо заросла колючими ожиновими хащами. Незабаром стало очевидно, що без коси ми не просунулися б ані на крок. За наказом господаря Джупітер почав прокладати нам стежку.
Вона привела до підніжжя величезного тюльпанового дерева, що височіло серед восьми чи десяти дубів. Воно далеко перевершувало всі дерева, які мені будь-коли доводилося бачити. Його крона була надзвичайно красивою, гілки розкидалися на величезну відстань, а весь вигляд дерева справляв враження величної сили та благородства.
Коли ми підійшли до нього, Легран звернувся до Джупітера:
— Як думаєш, чи зможеш ти вилізти на це дерево?
Старий слуга помітно розгубився. Деякий час він мовчав. Потім підійшов до стовбура, повільно обійшов його навколо й уважно оглянув. Закінчивши огляд, він коротко відповів:
— Так, масо. Джуп вилізе на будь-яке дерево, яке бачив у житті.
— Тоді лізь якнайшвидше. Незабаром стане надто темно.
— А високо треба лізти, маса?
— Спершу підіймися головним стовбуром, а далі я скажу. Зачекай… Візьми із собою цього жука.
— Жука, маса Вілле? Того золотого жука? — вигукнув Джупітер, відсахнувшись. — І навіщо тягти його аж нагору? Та хай йому грець!
— Якщо ти, такий здоровенний чолов’яга, боїшся взяти до рук маленького мертвого жучка, то можеш підняти його за мотузку. Але якщо не візьмеш його із собою хоч якось, мені доведеться розтрощити тобі голову цією лопатою.
— Що це з вами, маса? — Джупітер, явно засоромлений. — Завжди хочете сваритися зі старим слугою. Я ж лише жартував. Невже я боюся жука? Та що мені той жук!
Він обережно взявся за кінець шнурка, намагаючись тримати комаху якомога далі від себе, і почав підніматися.
У молодому віці тюльпанове дерево, або ліриодендрон, одне з найвеличніших дерев Америки, має гладенький стовбур і часто росте дуже високим без бічних гілок. Але з роками кора стає грубою й вузлуватою, а на стовбурі з’являється багато коротких відгалужень. Тому підйом на це дерево виявився не таким складним, як здавався спочатку.
Обхопивши могутній стовбур руками й колінами, хапаючись за виступи кори та впираючись босими пальцями ніг у нерівності, Джупітер після кількох небезпечних моментів нарешті дістався першого великого розгалуження
Здавалося, він уже вважав завдання майже виконаним. Найнебезпечніша частина справді була позаду, хоча до землі залишалося футів шістдесят або сімдесят.
— Куди тепер, маса Вілле? — гукнув він згори.
— Лізь найбільшою гілкою — тією, що з цього боку! — відповів Легран.
Джупітер одразу послухався. Він піднімався дедалі вище й вище, поки його кремезна постать зовсім не зникла серед густого листя.
Невдовзі зверху пролунав його голос:
— А ще далеко лізти?
— Ти вже високо? — запитав Легран.
— Дуже високо! Я вже бачу небо крізь верхівку дерева.
— Не дивися на небо. Слухай мене уважно. Подивися вниз уздовж стовбура і порахуй великі гілки, які залишилися під тобою з цього боку. Скільки їх?
— Одна… дві… три… чотири… п’ять. Я вже минув п’ять великих гілок, маса!
— Тоді підіймися ще на одну вище.
За кілька хвилин голос Джупітера пролунав знову. Він повідомив, що дістався сьомої гілки.
— А тепер, Джупе! — вигукнув Легран, ледве стримуючи хвилювання. — Просувайся по цій гілці якомога далі. Якщо побачиш щось незвичайне — одразу скажи мені!
На той час я ще не зовсім був певний, що мій бідолашний приятель схибнувся, то в цю хвилину останні сумніви розвіялися. Я серйозно замислився над тим, якнайшвидше повернути його додому.
Поки я міркував, що робити далі, з верхівки дерева знову почувся голос Джупітера:
— Боюся далеко лізти по цій гілці. Вона майже струхла.
— Ти сказав, що це трухлява гілка, Джупітере? — тремтячим голосом вигукнув Легран.
— Так, маса. Вона трухлява, як старий пень. Давно уже висохла.
— Господи небесний! Що ж тепер робити? — простогнав Легран у розпачі.
— Що робити? — втрутився я, скориставшись нагодою. — Повертатися додому й лягати в ліжко. Ходімо! Будь розумним. Уже вечоріє, та й ти пам’ятаєш свою обіцянку.
— Джупітере! — крикнув Легран, зовсім не звертаючи на мене уваги. — Ти мене чуєш?
— Чую, маса Вілле, дуже добре чую.
— Тоді штрикни гілку ножем і скажи, чи дуже вона трухлява.
За кілька хвилин почувся голос негра:
— Трухлява, масо, це правда. Але не така вже й погана. Можу ще трохи пройтися по ній сам.
— Сам? Що ти хочеш цим сказати?
— Та жука маю на увазі. Дуже важкий той жук. Якби я його спочатку скинув униз, то гілка, мабуть, витримала б одного негра.
— Ти, проклятий дурню! — вигукнув Легран із явним полегшенням. — Що за нісенітниці ти верзеш? Якщо тільки посмієш упустити цього жука, я скручу тобі шию! Чуєш мене, Джупітере?
— Чую, масо. Не треба так кричати на бідного негра.
— Тоді слухай уважно! Якщо ти пройдеш по гілці так далеко, як тільки вважатимеш безпечним, і не випустиш жука, то, коли спустишся вниз, я подарую тобі срібний долар.
— Уже йду, масо Вілле, справді йду. Я вже майже на самому кінці.
— НА САМОМУ КІНЦІ?! — мало не заверещав Легран. — Ти хочеш сказати, що вже дістався кінця гілки?
— Ще трохи, маса… О-о-о! Боже милосердний! А це ще що таке?
— Що там? — вигукнув Легран, сяючи від захвату.
— Та нічого особливого. Лише череп. Хтось залишив його на дереві, а ворони вже давно виклювали все м’ясо.
— Череп, кажеш? Дуже добре! А як він тримається на гілці? Чим прикріплений?
— Справді дивна штука, маса. Бачу великий цвях, забитий просто в череп. Ним його й прибили до дерева.
— Добре, Джупітере. Тепер роби все точно так, як я скажу. Чуєш?
— Чую, маса.
— Тоді знайди ліве око черепа.
— Хм! Оце тобі маєш!! Так у нього ж узагалі немає очей!
— Невже ти такий дурень? Ти хоч розрізняєш праву й ліву руку?
— Авжеж розрізняю. Лівою я дрова рубаю.
— Саме так. Ти ж лівша. Отже, твоє ліве око на тому самому боці, що й ліва рука. Тепер знайди ліву очницю черепа — або хоча б місце, де вона була. Знайшов?
Настала довга пауза. Нарешті Джупітер озвався:
— А ліва очниця черепа теж на тому самому боці, що й його ліва рука? Бо рук у нього щось не видно… А втім, байдуже! Знайшов ліву. Ось вона. Що тепер робити?
— Опусти крізь неї жука на шнурку, наскільки дозволить довжина. Тільки не випускай мотузку з рук.
— Уже зроблено, маса Вілле. Нема легше, як пропустити жука крізь дірку. Оно він висить унизу.
Під час цієї дивної розмови самого Джупітера вже не було видно серед густого листя. Зате золотий жук, що повільно спускався на шнурку, блищав у променях призахідного сонця, мов кулька з полірованого золота. Він висів у повітрі, не торкаючись жодної гілки, і якби мотузка обірвалася, то впав би просто до наших ніг.
Легран негайно взяв косу й викосив під жуком круглий майданчик завширшки три-чотири ярди. Потім наказав Джупітерові відпустити шнурок і злазити з дерева.
Коли той зійшов із дерева, Легран дуже точно вбив у землю кілок саме в тому місці, куди впав жук. Потім дістав із кишені рулетку. Один її кінець він прикріпив до стовбура дерева в точці, найближчій до кілка, простягнув стрічку до кілка, а потім ще далі — по прямій лінії, визначеній деревом і кілком, на відстань п’ятдесят футів. Тим часом Джупітер косою розчищав дорогу крізь зарості.
У кінці цієї відстані Легран забив другий кілок. Навколо нього, як навколо центра, він накреслив приблизне коло діаметром близько чотирьох футів. Після цього взяв одну лопату собі, другу дав Джупітерові, а третю — мені й попросив негайно почати копати.
Відверто кажучи, я ніколи не відчував особливої любові до такого заняття, а того вечора — й поготів. Сутінки швидко згущувалися, а я вже добряче втомився після довгої дороги та підйому. Я охоче відмовився б від цієї роботи, але не бачив способу уникнути її. До того ж боявся ще більше розбурхати хворобливу уяву мого друга.
Якби я міг розраховувати на допомогу Джупітера, то без вагань силоміць відвів би Леграна додому. Але я надто добре знав відданість старого слуги й не сумнівався, що він за жодних обставин не стане на мій бік у суперечці зі своїм господарем.
Я був переконаний, що Легран потрапив під вплив численних південних забобонів про заховані скарби. Його фантазія, певно, ще більше розпалилася після знахідки скарабея або через вперті твердження Джупітера, що це «справжній золотий жук». Людина, чий розум уже схиляється до безумства, легко піддається таким навіюванням, особливо коли вони збігаються з її мріями. Я також згадав слова Леграна про те, що жук є «вказівником його багатства».
Усе це надзвичайно бентежило й засмучувало мене. Та зрештою я вирішив скоритися обставинам: узятися до роботи якнайзавзятіше й тим самим переконати мого нещасного друга на власні очі в хибності його переконань.
Запаливши ліхтарі, ми всі взялися до роботи з таким завзяттям, ніби справа, заради якої ми трудилися, була корисною. Коли світло падало на наші постаті та інструменти, я мимоволі подумав, яку мальовничу групу ми становимо і якими дивними та підозрілими могли б видатися наші заняття випадковому подорожньому, якби той зненацька натрапив на нас у цій глушині.
Ми копали без перепочинку майже дві години. Розмов майже не було. Найбільше нам дошкуляв пес, який виявляв надзвичайний інтерес до всього, що відбувалося. Він постійно гавкав і скавулів, доки його витівки не стали такими настирливими, що ми почали побоюватися, аби він не привернув увагу якихось випадкових людей поблизу. Принаймні цього боявся Легран. Я ж, навпаки, був би тільки радий будь-якому втручанню, яке допомогло б повернути мого збожеволілого друга додому.
Зрештою Джупітер вгамував собаку. Він виліз з ями, зняв одну зі своїх підтяжок, міцно перев’язав нею пащу собаці, а потім, ледь усміхаючись, повернувся до копання.
Минуло дві години. Ми вже викопали яму завглибшки п’ять футів, але жодних ознак скарбу не було. Усі зупинилися. Я почав сподіватися, що ця вистава нарешті закінчилася. Легран, однак, хоч і був явно приголомшений невдачею, задумливо витер чоло й наказав копати далі.
Ми вже розрили все коло діаметром чотири фути, тому трохи розширили його та заглибилися ще на два фути. Але й тепер нічого не знайшли. Невдаха-шукач скарбів, якого я щиро жалів, нарешті виліз із ями. На його обличчі відбивалося найгіркіше розчарування. Повільно й неохоче він почав надягати сюртук, який скинув перед початком роботи.
Увесь час я мовчав. За знаком господаря Джупітер заходився збирати інструменти. Коли все було готове, а собаці зняли пов’язку з пащі, ми мовчки рушили додому.
Ми пройшли, мабуть, не більше десятка кроків, коли Легран раптом із гучною лайкою кинувся до Джупітера й схопив його за комір.
Приголомшений негр витріщив очі, роззявив рота, випустив із рук лопати й упав навколішки.
— Негіднику! — прошипів Легран крізь стиснуті зуби. — Ти клятий чорний шахраю! Відповідай негайно! Без викрутасів! Де в тебе ліве око?
— Ой лишенько, маса Вілле! Та от же моє ліве око, хіба ні? — заволав переляканий Джупітер, притискаючи долоню до… правого ока і тримаючи її там так завзято, ніби боявся, що господар ось-ось його видере.
— Так і знав! Знав! Ура! — вигукнув Легран, відпускаючи слугу й починаючи стрибати від радості.
Джупітер підвівся з колін і мовчки переводив погляд із господаря на мене, а потім з мене на господаря, не розуміючи, що відбувається.
— Ходімо! Ми повертаємося! Гра ще не закінчилася! — вигукнув Легран.
Він знову повів нас до тюльпанового дерева.
— Джупітере, — звернувся він, коли ми підійшли до дерева, — скажи мені: череп був прибитий обличчям до стовбура чи від стовбура?
— Обличчям назовні, маса. Щоб воронам було легше клювати очі.
— Добре. А через яке око ти спустив жука — через це чи через це?
Він по черзі торкнувся обох очей Джупітера.
— Через оце, масо. Через ліве, як ви казали.
І при цьому негр знову показав на своє праве око.
— Цього досить. Спробуємо ще раз.
Тепер я почав помічати — або мені так здалося — певну систему в божевіллі Леграна.
Він витяг кілок, що позначав місце падіння жука, і переставив його приблизно на три дюйми західніше. Потім знову простягнув рулетку від стовбура дерева до нового положення кілка й далі по тій самій прямій лінії ще на п’ятдесят футів.
Нова точка опинилася на кілька ярдів убік від місця, де ми копали раніше. Навколо неї Легран накреслив нове коло, дещо більше за попереднє, і ми знову взялися за лопати. Я був смертельно втомлений. Але тепер, хоч і сам не розумів чому, вже не відчував колишньої відрази до цієї роботи. Навпаки — мене почала охоплювати дивна цікавість і навіть хвилювання.
Можливо, в усій поведінці Леграна було щось таке — якась прихована впевненість, продуманість кожного кроку, — що справляло сильне враження.
Я копав дедалі завзятіше й навіть ловив себе на тому, що час від часу озираюся навколо з надією побачити скарб, примара якого так заполонила розум мого нещасного товариша.
Саме тоді, коли ці дивні думки особливо заволоділи мною, а ми працювали вже близько півтори години, нас раптом перервав несамовитий гавкіт собаки. Цього разу його поведінка була зовсім іншою. Раніше він пустував або вередував, тепер же в його голосі звучали тривога й лють. Коли Джупітер спробував знову зав’язати йому пащу, пес люто вирвався, стрибнув до ями й почав шалено розгрібати землю лапами.
За кілька секунд він викопав купу людських кісток. Перед нами лежали рештки двох скелетів. Поряд валялися кілька металевих ґудзиків і те, що, очевидно, колись було вовняним одягом, а тепер розсипалося на порох.
Ще кілька ударів лопатою — і з землі вигулькнуло лезо великого іспанського ножа.
Ми копали далі. Невдовзі на поверхні з’явилися три чи чотири золоті та срібні монети. Побачивши їх, Джупітер мало не збожеволів від радості.
Але на обличчі Леграна, навпаки, відобразилося глибоке розчарування. Попри це він наказав нам продовжувати пошуки.
Ледь ці слова злетіли з його вуст, як я перечепився й упав уперед: носок мого чобота зачепився за велике залізне кільце, що наполовину стирчало із пухкої землі.
Тепер ми працювали куди завзятіше. І за короткий час повністю відкопали довгасту дерев’яну скриню. Вона збереглася напрочуд добре і була такою твердою, що, очевидно, свого часу зазнала якоїсь мінералізації — можливо, під дією сулеми. Скриня мала три з половиною фути завдовжки, три фути завширшки й два з половиною фути завглибшки. Її міцно стягували ковані залізні смуги, скріплені заклепками та переплетені у вигляді решітки по всій поверхні. Біля верхнього краю з кожного боку було по три залізні кільця — усього шість, щоб шестеро людей могли взятися за них одночасно.
Попри всі наші спільні зусилля, ми ледве зрушили скриню з місця. Відразу стало зрозуміло, що втрьох підняти її нам не під силу.
На щастя, кришка скрині трималася лише на двох засувках. Ми відсунули їх тремтячими від хвилювання руками. Наступної миті перед нами засяяв скарб неймовірної цінності.
Коли світло ліхтарів проникло в яму, вгору вихопився справжній спалах золотого сяйва. Купа золота та дорогоцінного каміння блищала так яскраво, що засліплювала очі.
Я навіть не намагатимуся описати свої почуття. Найсильніше мене охопило здивування.
Легран був майже виснажений від хвилювання і говорив дуже мало. Обличчя Джупітера набуло такої смертельної блідості, якої тільки може досягти обличчя темношкірого чоловіка. Він стояв ніби приголомшений ударом грому. Раптом він упав навколішки просто в яму і занурив голі руки по лікоть у золото, наче насолоджувався теплою купіллю.
Потім важко зітхнув і промовив сам до себе:
— І все це через золотого жука! Гарного золотого жука! Бідного маленького золотого жука, якого я так лаяв! Чи не соромно тобі, негре? Ну, чого мовчиш?..
Зрештою мені довелося привести до тями і господаря, і слугу та нагадати їм про необхідність перенести скарб. Ніч уже була пізня, і нам слід було поспішати, щоб сховати все до світанку. Довго ми не могли вирішити, як діяти далі. Від хвилювання наші думки плуталися. Нарешті ми полегшили скриню, вийнявши з неї приблизно дві третини вмісту. Після цього, хоч і з великими труднощами, змогли витягти її з ями. Усе вийняте ми склали серед ожинових кущів і залишили там собаку стерегти здобич. Джупітер суворо наказав йому не сходити з місця і не гавкати до нашого повернення.
Потім ми поспішили додому зі скринею. Близько першої години ночі, знесилені до краю, ми дісталися до хатини. Від утоми ми вже не могли зробити нічого більше. Тому трохи відпочили до другої години, повечеряли й одразу вирушили назад у пагорби, захопивши три міцні мішки, які знайшли в будинку.
Незадовго до четвертої ранку ми знову були біля ями. Решту скарбу поділили між собою якомога рівніше, склали в мішки й, навіть не засипавши розкопу, вдруге попрямували до хатини.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
