Оповідання “Золотий жук” американського письменника Едгар Аллан По було вперше опубліковано 21 червня 1843р.
“Золотий жук” аудіокнига
Аудіокнига українською скорочено (дуже стисло) слухати за 8 хвилин:
“Золотий жук” скорочено та аналіз твору
Ознайомлення зі скороченою версією оповідання допоможе у підготовці для написання анотації чи епілога до твору, послідовного плану роздумів Леграна, твору “мої враження від оповідання”, “що допоміг героєві твору відшукати золотий жук” тощо. “Золотий жук” скорочено або детальний переказ українською мовою можна прочитати за наступним посиланням:
Щоб знайти та підготувати відповіді на такі питання як “ідея та жанр твору золотий жук”, “цитати до твору на українській мові”, “сюжет твору та його план”, виявити ознаки детективу в оповіданні, визначити послідовність подій допоможе аналіз твору, з яким можна ознайомитись за наступним посиланням:
Знайти відповіді на питання “характеристика Леграна та Джупітера”, “золотий жук характеристика героїв”, допоможе наступний матеріал:
“Золотий жук” читати повністю
© Автор перекладу – Олег Гнатюк
Гей-гей! Та цей чолов’яга танцює, мов навіжений!
Його, певно, вкусив тарантул.
«Усі помиляються»
Багато років тому я заприятелював із містером Вільямом Леграном. Він походив зі старовинного гугенотського роду й колись був заможною людиною, але низка нещасть довела його до злиднів. Щоб уникнути болісних нагадувань про свої втрати, він покинув Новий Орлеан — місто своїх предків — і оселився на острові Саллівана поблизу Чарлстона, у Південній Кароліні (штат США).
Цей острів досить незвичайний. Він майже весь складається з морського піску й простягається приблизно на три милі завдовжки. Завширшки ж ніде не перевищує чверті милі. Від материка його відділяє ледь помітна протока, що звивається серед безкраїх очеретів та багнистих плавнів — улюбленого місця болотяних курочок.
Рослинність тут, як і слід було очікувати, бідна й низькоросла. Високих дерев майже немає. Біля західного краю острова, де стоїть форт Моултрі й туляться кілька жалюгідних дерев’яних будиночків, улітку заселених утікачами від чарлстонського пилу та гарячки, можна побачити колючі пальмети. Проте майже весь інший острів, за винятком цього західного закутка та вузької смуги твердого білого пляжу вздовж моря, вкритий густими заростями запашного мирта, який так високо цінують англійські садівники. Тут цей кущ нерідко сягає п’ятнадцяти-двадцяти футів заввишки й утворює майже непрохідні хащі, наповнюючи повітря своїм духмяним ароматом.
У найглибшому закутку цих заростей, неподалік східного, найвіддаленішого кінця острова, Легран спорудив собі невелику хатину. Саме там він жив, коли я випадково познайомився з ним. Невдовзі наше знайомство переросло в дружбу, адже в цьому відлюдникові було багато такого, що викликало і цікавість, і повагу.
Я переконався, що він був освіченою людиною з неабияким розумом, хоча водночас страждав на мізантропію та часто впадав у дивні настрої, коли піднесення раптово змінювалося глибокою меланхолією. У нього було чимало книжок, але читав він їх рідко. Найбільше він любив полювати, рибалити або безцільно блукати узбережжям і миртовими хащами в пошуках мушель чи комах. Його колекції комах міг би позаздрити навіть сам Сваммердам.
У таких мандрівках його зазвичай супроводжував старий чорношкірий слуга на ім’я Джупітер. Його звільнили ще до того, як родину спіткали нещастя, але ні погрози, ні вмовляння не могли змусити старого покинути того, кого він називав своїм молодим «масою Віллом». Цілком можливо, що родичі Леграна, вважаючи його трохи дивакуватим, навмисно підживлювали цю впертість Джупітера, сподіваючись таким чином забезпечити нагляд за мандрівним відлюдником.
Зими на широті острова Саллівана рідко бувають суворими, і восени потреба розпалювати вогонь виникає нечасто. Проте одного дня, приблизно в середині жовтня 18— року, настала незвично холодна погода.
Незадовго до заходу сонця я продерся крізь вічнозелені зарості до хатини свого друга, якого не відвідував уже кілька тижнів. На той час я мешкав у Чарлстоні, за дев’ять миль від острова, а засоби сполучення тоді були значно гіршими, ніж нині.
Діставшись хатини, я, як завжди, постукав. Відповіді не було. Тоді я знайшов ключ у відомій мені схованці, відчинив двері й увійшов усередину. У каміні яскраво палав вогонь. Це було несподівано й дуже приємно. Я скинув пальто, вмостився в кріслі біля потріскуючих полін і терпляче став чекати господарів.
Невдовзі після настання темряви вони повернулися й сердечно мене привітали. Джупітер, усміхаючись на всі тридцять два зуби, заметушився біля вечері, готуючи болотяних курочок. Легран же перебував в одному зі своїх нападів — інакше й не назвеш — захопленого піднесення. Він знайшов невідомого досі двостулкового молюска, який, на його думку, утворював новий рід. А ще, за допомогою Джупітера, вполював і спіймав жука-скарабея, якого вважав зовсім новим для науки. Наступного дня він хотів почути мою думку щодо цієї знахідки.
— А чому не сьогодні ввечері? — запитав я, простягаючи руки до вогню й подумки посилаючи до біса весь рід скарабеїв.
— Ах, якби ж я знав, що ти тут! — вигукнув Легран. — Ми так давно не бачилися, та й звідки мені було знати, що саме сьогодні ввечері ти завітаєш до мене? Коли я повертався додому, то зустрів лейтенанта Дж++ – з форту й необачно позичив йому жука. Тож побачити його ти зможеш лише вранці. Залишайся на ніч, а на світанку я пошлю Джупітера по нього. Це найпрекрасніше створіння на світі!
— Що? Світання?
— Та ні ж, не світання — жука! Він яскравого золотого кольору, завбільшки з великий горіх гікорі. Біля одного кінця спини має дві чорні, мов вугілля, цятки, а біля іншого — ще одну, довшу. А вусики тоненькі…
— Тоненькі, та важкенькі! — додав ще Джупітер.
— Та цей жук із щирого золота, все до цятки в ньому золоте, усередині та зверху,— такого важкого жука я ніколи не тримав.
— Гаразд, нехай буде так, Джупе, — відповів Легран значно серйозніше, ніж того вимагала розмова. — Але хіба це причина, щоб ти дав птахам підгоріти? А колір… — тут він звернувся до мене. — Чесно кажучи, колір справді може виправдати думку Джупітера. Ти ще ніколи не бачив такого блискучого металевого сяйва. Луска на його панцирі просто виблискує. Але переконаєшся в цьому завтра. А поки що я можу показати тобі, якої він форми.
Сказавши це, Легран сів за невеликий столик, на якому стояли чорнильниця та лежало перо. Паперу, однак, там не було. Він порився в шухляді, але нічого не знайшов.
— Нічого, — сказав Легран,— і цього вистачить.
Легран витяг із кишені жилета клаптик дуже брудного паперу й швидко накидав на ньому малюнок. Поки він малював, я сидів біля вогню, бо ще не зігрівся після дороги.
Закінчивши, він простягнув мені аркуш, навіть не підводячись. Та щойно я взяв його до рук, ззовні почувся гучний гавкіт, а потім шкряботіння у двері. Джупітер відчинив, і до кімнати стрімголов увірвався величезний ньюфаундленд Леграна. Пес кинувся до мене, застрибнув лапами на плечі й почав виявляти найпалкішу приязнь, адже під час попередніх відвідин я не раз приділяв йому увагу.
Коли веселощі собаки скінчилися, я нарешті подивився на малюнок мого приятеля і, правду кажучи, був неабияк спантеличений.
— Ну що ж, — промовив я після кількох хвилин розглядання, — мушу визнати, це справді дивний скарабей. Ніколи не бачив нічого подібного. Хіба що череп. Власне, він більше схожий на людський череп або голову мерця, ніж на будь-що інше, що траплялося мені раніше.
— Череп? — перепитав Легран. — А, ну так… На папері він і справді може трохи нагадувати череп. Дві верхні чорні плями схожі на очі, чи не так? А довша внизу — на рот. Та й загальний контур овальний.
— Можливо, — відповів я. — Але, Легране, боюся, художник із тебе не надто вправний. Щоб скласти справжнє уявлення про цього жука, мені доведеться побачити його на власні очі.
— Не знаю, не знаю, — трохи образився він. — Малюю я цілком пристойно. Принаймні повинен. У мене були хороші вчителі, і я не вважаю себе таким уже нездарою.
— Та ти жартуєш, друже, — засміявся я. — Це цілком пристойний череп. Більше того, чудовий череп, якщо судити за загальноприйнятими уявленнями про такі анатомічні зображення. А твій скарабей має бути найдивовижнішим жуком на світі, якщо він так на нього схожий. На основі цього можна вигадати цілу моторошну легенду. Гадаю, ти назвеш його Scarabaeus caput hominis(1) або якось подібно. У природничих книгах трапляються схожі назви. Але де ж ті вусики, про які ти говорив?
(1) Жук — людська голова (латинською).
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
