— Вусики? — вигукнув Легран, починаючи дивно гарячкувати. — Я певен, що ти їх бачиш! Я намалював їх так само чітко, як вони виглядають у справжньої комахи.
— Ну, можливо, — відповів я. — Та я їх не бачу.
Я повернув йому аркуш без жодних додаткових зауважень, не бажаючи дратувати його ще більше. Але те, як несподівано змінилася наша розмова, дуже мене здивувало. Його роздратування було незрозумілим. А щодо малюнка, то на ньому справді не було жодних вусиків, і весь він напрочуд нагадував звичайне зображення людського черепа.
Легран сердито вихопив аркуш. Здавалося, він уже хотів зім’яти його й кинути у вогонь. Але раптом випадковий погляд на малюнок наче прикував його до місця.
За мить його обличчя різко почервоніло, а ще через секунду стало смертельно білим. Кілька хвилин він уважно вдивлявся в рисунок, не рухаючись. Потім підвівся, взяв зі столу свічку й сів на велику морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знову почав ретельно розглядати папірець, повертаючи його під різними кутами. При цьому не промовив жодного слова. Його поведінка вкрай мене дивувала. Та я вважав за краще мовчати, щоб не посилювати його дедалі похмурішого настрою.
Згодом він дістав із кишені гаманця шкіряну теку, обережно поклав туди папірець і сховав усе до письмового бюро, яке замкнув на ключ. Після цього він дещо заспокоївся, проте від колишнього захоплення не залишилося й сліду. Він уже не виглядав сердитим — радше надзвичайно задумливим.
Чим далі спливав вечір, тим більше він поринав у свої роздуми. Жодна моя спроба втягнути його в розмову не мала успіху. Спершу я збирався заночувати в хатині, як робив це не раз раніше. Але, бачачи настрій господаря, вирішив попрощатися. Він не став мене затримувати. Проте, коли я йшов, потиснув мені руку навіть тепліше й сердечніше, ніж зазвичай.
Минув приблизно місяць після тих подій, і за весь цей час я не бачився з Леграном. Одного дня до мене в Чарлстоні завітав його слуга Джупітер. Ніколи раніше я не бачив старого слугу таким пригніченим, і відразу ж запідозрив, що з моїм другом трапилося якесь серйозне лихо.
— Ну, Джупе, — звернувся я до нього, — що сталося? Як почувається твій господар?
— Та, сказати правду, маса, йому не дуже добре.
— Він нездужає? Мені дуже прикро це чути. На що він скаржиться?
— От у тому й біда! Він ні на що не скаржиться, а проте дуже хворий.
— Дуже хворий, Джупітере? Чому ж ти відразу цього не сказав? Він лежить у ліжку?
— Ні, масо, не лежить. Та й не сидить на місці. Оце й турбує мене найбільше. Серце моє тяжко болить за бідного масу Вілла.
— Джупітере, я ніяк не можу зрозуміти, про що ти говориш. Ти кажеш, що він хворий. Хіба він не сказав тобі, що з ним?
— Та ні, масо, через це й сердитися не варто. Мій господар каже, що з ним усе гаразд. Але чому тоді він ходить такий похмурий, голову похилив, плечі згорбив, білий, мов гуска? А ще весь час щось пише і пише…
— Пише що?
— Малює на дошці якісь цифри та знаки. Такі дивні, що я зроду не бачив. Я вже починаю боятися, кажу вам. Мушу пильнувати його щохвилини. Ось недавно він вислизнув від мене ще до світанку та пропадав десь увесь день. Я навіть приготував добрячого дрючка, щоб відшмагати його, коли повернеться. Та коли він прийшов, був таким сумним, блідим та змірнілим, що я не зміг і руки на нього піднести.
— А, ось воно що! Загалом, думаю, ти правильно вчинив, що не став його карати. Не бий його, Джупітере. Він і так ледве тримається на ногах. Але чи не здогадуєшся ти, що могло спричинити цю хворобу або принаймні таку дивну зміну в його поведінці? Може, після мого останнього візиту сталося щось неприємне?
— Ні, маса, після того нічого не було. Я боюся, що все почалося ще тоді — того самого дня, коли ви були в нас.
— Як це? Що ти хочеш сказати?
— Я про того жука, маса.
— Про якого жука?
— Про золотого жука. Я певен, що він десь вкусив масу Вілла в голову.
— І чому ти так думаєш, Джупітере?
— Бо в нього й клешні є, і рот. Я ще зроду не бачив такого клятого жука! Він щипає та кусає все, що наблизиться. Масо Вілл перший його схопив, але відразу ж випустив. Ось тоді той жук його, мабуть, і вкусив. Мені самому його паща не сподобалася, тому я не став брати його руками, а підняв шматком паперу. Потім загорнув його в папір і ще шматочок заткнув йому до рота. Ось так і було.
— То ти справді вважаєш, що жук вкусив твого господаря і від цього він захворів?
— Не вважаю, масо, а знаю. Чому б інакше він увесь час марив золотом? Я чув про таких золотих жуків і раніше.
— Але звідки ти знаєш, що він марить золотом?
— Як звідки? Бо він говорить про нього уві сні. От звідки я знаю.
— Гаразд, Джупе, можливо, ти маєш рацію. Але чим я завдячую честі бачити тебе сьогодні?
— Як це, маса?
— Чи передав тобі містер Легран якесь повідомлення для мене?
— Ні, маса. Я приніс ось цього листа.
І Джупітер простягнув мені записку. У ній було написано:
«МІЙ ДОРОГИЙ ДРУЖЕ!
Чому ми так давно не бачилися? Сподіваюся, ти не настільки нерозсудливий, щоб образитися через мою роздратованість. Хоча ні, це навряд чи.
Відтоді як ми розлучилися, у мене з’явилися серйозні причини для занепокоєння. Я маю дещо тобі повідомити, але майже не знаю, як це зробити і чи варто взагалі.
Останніми днями я почуваюся не надто добре, а старий Джуп своїми турботами доводить мене мало не до відчаю. Повіриш чи ні, але днями він приготував величезного дрючка, щоб покарати мене за те, що я вислизнув від нього й провів цілий день на самоті серед пагорбів материка. Щиро кажучи, тільки мій жалюгідний вигляд урятував мене від прочуханки.
Від часу нашої останньої зустрічі я не поповнив свою колекцію жодним новим експонатом.
Якщо можеш, приїжджай сюди разом із Джупітером. Дуже прошу, приїжджай сьогодні ввечері. Мені необхідно побачитися з тобою у справі великої ваги. Запевняю тебе — це справа найвищої важливості.
Твій відданий друг,
ВІЛЬЯМ ЛЕГРАН».
У тоні цього листа було щось таке, що викликало в мене сильну тривогу. Увесь стиль послання разюче відрізнявся від звичного стилю Леграна. Які думки тепер бентежили його уяву? Яка нова нав’язлива ідея заволоділа його вразливим розумом? І яка ж це «справа найвищої важливості» могла раптом у нього з’явитися?
Розповідь Джупітера теж не віщувала нічого доброго. Я почав побоюватися, що безперервні удари долі зрештою похитнули розум мого друга. Тому я не став гаяти жодної хвилини й негайно приготувався вирушити разом із старим слугою.
Коли ми дісталися пристані, я помітив на дні човна, яким мали пливти, косу та три лопати. Усі вони виглядали зовсім новими.
— Що все це означає, Джупе? — запитав я.
— Це коса і лопати.
— Бачу. Але що вони тут роблять?
— Це коса й лопати, масо. Масо Вілл наказав мені купити їх у місті, і я виклав за них цілу купу грошей — хай йому чорт!
— Але скажи мені, заради всіх таємниць світу, навіщо твоєму «масі Віллу» коса й лопати?
— Це вже більше, ніж я знаю, масо. Та хай мене чорти візьмуть, якщо він сам знає більше. Усе через того клятого жука.
Зрозумівши, що від Джупітера годі чекати будь-яких притомних пояснень, бо всі його думки були поглинуті «тим жуком», я сів у човен, і ми вирушили в путь. Попутний сильний вітер швидко доніс нас до маленької затоки на північ від форту Моултрі. Звідти ще близько двох миль ми йшли пішки до хатини. Було приблизно третя година дня, коли ми нарешті дісталися. Легран чекав на нас із нетерпінням. Він схопив мене за руку з такою нервовою гарячковістю, що це ще більше стривожило мене й зміцнило мої попередні підозри. Його обличчя було неприродно блідим, майже мертвотним, а глибоко посаджені очі палали дивним, нездоровим блиском.
Після кількох запитань про його самопочуття я, не знаючи, про що ще говорити, поцікавився, чи повернув він собі жука від лейтенанта Дж++.
— О так, — відповів він, різко почервонівши. — Я забрав його вже наступного ранку. Ніщо у світі не змусить мене розлучитися з цим скарабеєм. Чи знаєш ти, що Джупітер має цілковиту рацію щодо нього?
— У чому саме? — запитав я, проймаючись сумним передчуттям.
— У тому, що це жук зі СПРАВЖНЬОГО золота.
Легран вимовив це з такою серйозністю, що мене пройняв холодний жах.
— Цей жук принесе мені багатство, — продовжив він із тріумфальною усмішкою. — Він поверне мені родинні статки. Чи дивно після цього, що я так його ціную? Якщо доля подарувала мені цей скарб, то мені залишається лише правильно ним скористатися, і я знайду золото, на яке він указує. Джупітере, принеси мені жука скарабея!
— Що? Того жука, масо? Та я краще не буду з ним зв’язуватися. Самі його беріть!
Легран урочисто підвівся й приніс жука зі скляної коробки, де той зберігався. Це був справді чудовий жук і, наскільки тоді було відомо, зовсім невідомий науці, а тому надзвичайно цінний для природознавців. Біля одного кінця спини виднілися дві круглі чорні плями, а біля іншого — одна довгаста. Панцир був напрочуд твердий і блискучий, немов відполіроване золото. Особливо дивувала його вага. З огляду на все це я ще міг зрозуміти Джупітера, який вважав жука золотим. Але те, що Легран поділяв цю думку, було для мене цілковитою загадкою.
— Я послав по тебе, — промовив він урочистим тоном, коли я закінчив оглядати комаху, — щоб попросити твоєї поради та допомоги у здійсненні задумів Долі… і цього жука.
— Любий Легране! — вигукнув я, перебиваючи його. — Ти справді нездоровий. Тобі необхідно поберегтися. Ти зараз же ляжеш у ліжко, а я залишуся з тобою на кілька днів, доки тобі не стане краще. У тебе гарячка, і…
— Перевір мій пульс, — перебив він.
Я взяв його за руку й, сказати правду, не виявив жодних ознак гарячки.
— Але можна бути хворим і без гарячки. Дозволь мені цього разу побути твоїм лікарем. Насамперед ти підеш до ліжка. А потім…
— Ти помиляєшся, — перебив він мене знову. — Я почуваюся настільки добре, наскільки це можливо за тих обставин, що мене хвилюють. Якщо ти справді бажаєш мені добра, то допоможи позбутися цього хвилювання.
— І як же це зробити?
— Дуже просто. Ми з Джупітером вирушаємо в експедицію на пагорби материка. У цій справі нам потрібна людина, якій можна довіряти. Такою людиною є лише ти. Незалежно від того, чи досягнемо ми успіху, чи зазнаємо невдачі, хвилювання, яке ти зараз у мені помічаєш, зникне.
— Я завжди готовий допомогти тобі, — відповів я. — Але невже ти хочеш сказати, що цей клятий жук має якесь відношення до вашої експедиції?
— Має.
— Тоді, Легране, я не можу брати участі в такій безглуздій затії.
— Дуже шкода, — спокійно відповів він. — Дуже шкода. У такому разі нам доведеться впоратися самим.
— Самим? Та ти, певно, збожеволів! Але зачекай… Скільки часу ви збираєтеся бути відсутніми?
— Ймовірно, всю ніч. Ми вирушимо негайно й повернемося не пізніш як на світанку.
— І ти даси мені слово честі, що коли ця твоя примха закінчиться й історія з жуком — Господи Боже! — буде владнана на твоє задоволення, то ти повернешся додому й беззастережно виконаєш усі мої поради як лікаря?
— Так, обіцяю. А тепер ходімо. Ми не маємо часу для зволікань.
З важким серцем я вирушив разом із другом. Ми вийшли близько четвертої години пополудні — Легран, Джупітер, пес і я.
Джупітер ніс косу та лопати. Він уперто не дозволяв нікому допомагати йому, і мені здавалося, що робив це не стільки через працьовитість чи люб’язність, скільки через страх залишити будь-який із цих інструментів у руках свого господаря. Протягом усієї дороги старий був надзвичайно похмурим, і єдиними словами, які зривалися з його вуст, були: «той клятий жук».
Я ж ніс два темні ліхтарі. Легран задовольнився тим, що взяв із собою скарабея. Жук був прив’язаний до кінця тонкого ремінця, і Легран, мов фокусник, розгойдував його вперед-назад під час ходи.
Спостерігаючи цей новий і безсумнівний доказ душевного розладу мого друга, я ледве стримував сльози. Проте вирішив поки що не перечити йому, а підігравати його дивним фантазіям, доки не знайду нагоди вдатися до рішучіших заходів. Усю дорогу я намагався з’ясувати справжню мету нашої подорожі, але марно. Щойно йому вдалося умовити мене супроводжувати його, він наче втратив бажання говорити про будь-які подробиці. На всі мої запитання відповідав лише:
— Побачимо.
Ми переправилися через протоку біля верхньої частини острова на невеликому човні, а потім, піднявшись на височину материка, рушили на північний захід через дикі й безлюдні місця, де не було видно жодного сліду людської ноги. Легран ішов попереду впевнено й рішуче. Лише зрідка він ненадовго зупинявся, щоб звіритися з якимись власноруч зробленими позначками або орієнтирами, залишеними тут з попередніх відвідин цієї місцевості.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
