«Герой нашого часу» жіночі образи

«Герой нашого часу» жіночі образи — Бели, ундіни, княжни Мері, Віри повязані з головним героєм та розкривають його сутність.  Характеристика жіночих образів роману Лермонтова «Герой нашого часу» наведена в цій статті.

«Герой нашого часу» жіночі образи

Образ Бели «Герой нашого часу»

Становище Бели є по-справжньому трагічним. Хоча їй присвячена ціла повість роману, автор звертає на неї увагу хіба що як на красиву «річ»: «І справді вона була гарна: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу. Печорін у задумі не зводив з неї очей, і вона частенько спідлоба на нього поглядала…». Печорін своєю примхою, навіяною йому Максимом Максимовичем, вирвав її із звичного життя: «…Вона за цими дверима; тільки я сам сьогодні даремно хотів бачити її: сидить у кутку, закутавшись у покривало, не говорить і не дивиться, полохлива, як дика сарна. Я найняв нашу духанницю, вона знає по-татарському, буде доглядати її і навіть привчить її до думки, що вона моя, бо вона нікому не буде належати, крім мене…». Коли ж вона покохала його і цим свідомо порвала з минулим, він охолов до неї: «Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані, неуцтво і простосердність однієї так само набридають, як і кокетство другої». Печорін готовий на рішучі кроки заради своєї примхи, незважаючи на наслідки його дій для інших. Він опосередковано винен у смерті Бели, яка здатна на велике палке кохання, але не належить до кола Печоріна, тому перспектив для розвитку їхнього кохання немає.

 Образ ундіни «Герой нашого часу»

Образ дівчини-контрабандистки є досить романтичним. Для неї є характерною дивна зміна настрою, її мовлення незвичайне і наближене до народних приказок, її пісні нагадують народні, свідчать про прагнення до волі. У ній багато поезії «дикої свободи». Як говорив Бєлінський, «напівдика мова вільних ущелин». Але її безпосередність оманлива й допомагає їй завести Печоріна в пастку, яка могла коштувати героєві життя. За її пісенними образами сховано реальне життя, суворе і далеке від первинної природності; її ж внутрішній світ — «поза межами досяжності».

Образ княжни Мері «Герой нашого часу»

Мері Ліговська — розумна, культурна, горда дівчина, здатна на глибоке почуття. Їй притаманна романтична мрійливість. Цим пояснюється її цікавість до Грушницького: «товста солдатська шинель» робить Грушницького в її очах особистістю, овіяну таємничістю. Загадковість, дивність Печоріна інтригує її; його оповідь про себе, про те, як світ не прийняв його та зіпсував його характер, глибоко западає в її добру й довірливу душу, а щирий жаль до нього перетворився на кохання. Ми бачимо перед собою людину з певними життєвими принципами, яка здатна упрохати й матір переступити через будь- які умовності, що в банальному розумінні суспільства складають подружнє щастя, й уможливити щастя коханого за будь-яких випробувань. Із останнього діалогу Печоріна з її матір’ю ми розуміємо, що Мері здогадується про причини становища героя, про його заслання на Кавказ, але все ж, незважаючи на це, чекає на його освідчення — вірніше, відповіді на її освідчення. Мері перша зізнається Печоріну в своєму коханні, але її почуття були ним відкинуті. Протягом кількох хвилин Печорін шукав у своєму серці «хоч краплини любові до милої Мері». Але на знак глибокої поваги до неї він зробить так, щоб їхня розлука стала для неї менш болючою: виставить себе не в кращому світлі, запропонує Мері його зневажати. Навіть і тоді, боляче вражена в саме серце, Мері не опуститься до дрібної помсти. І ми, читачі, проймемося до неї ще більшою повагою та симпатією.

Образ Віри «Герой нашого часу»

Печорін давно кохає Віру, але його кохання примушує жінку лише страждати; заради кохання до нього вона йде на будь-які жертви. Віра — образ більш ескізний, намальований кількома яскравими штрихами. Ми бачимо жінку, у якої почуття, емоції весь час борються з розумом. Взявши шлюб зі старим князем заради сина, вона зраджуватиме чоловіка з Печоріним. Злякавшись за долю Печоріна на дуелі, вона видасть своєю поведінкою власні почуття, поставивши на карту і родинний спокій, і повагу чоловіка до неї, і саме майбутнє. Мабуть, вона передчуває сумне розставання з Печоріним, роман без щасливої розв’язки, але нічого не може з собою вдіяти, бо йде назустріч коханню, не укладаючи жодних угод, не оцінюючи наслідків поривів власної душі й серця.

 З найбільшою симпатією автор описує образи Мері та Віри. Ці неабиякі натури звернули увагу на Печоріна, щиро покохали його й могли б навіть пов’язати з ним життя. Вони розумні й душевні, освічені та емоційні, і — головне! — сміливо відверті у словах і вчинках, можуть стати поруч із Печоріним у щасті та горі. Ми зустрічаємо їх тільки в одній частині роману — повісті «Княжна Мері», але ж ця повість центральна. Такі різні й за віком, і за вдачею, княжна Мері і Віра схожі в одному — у відвертості почуттів і вчинків, у вірності коханню. Можливо, саме таку героїню свого часу мріяв зустріти на своєму життєвому шляху Лермонтов.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *