«Острів скарбів» короткий зміст

острыв скарбыв читати скорочено

«Острів скарбів» Стівенсон коротко не донесе до вас романтики пригод головних героїв роману.

«Острів скарбів» короткий зміст

Сквайр Трілоні, лікар Лайвсі та інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Отже, я беру перо в цей благословенний 17.. рік і повертаюся думками до тих часів, коли мій батько тримав корчму «Адмірал Бенбоу» і коли засмаглий старий моряк, з шабельним шрамом на щоці, уперше оселився під нашим дахом. Пригадую, як він поглядом окинув затоку й тихенько свиснув, а потім раптом заспівав давню моряцьку пісню:

П’ятнадцять хлопців на скриню мерця…

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Хоч одяг у нього був поганенький, а мова дуже груба, проте він зовсім не скидався на звичайного матроса. Швидше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, який звик карати й бити.

Кожного дня, повернувшись з прогулянки, він запитував, чи не з’явилися на нашій дорозі якісь моряки. Спочатку ми гадали, що він цікавиться цим, шукаючи собі підходящої компанії. Але незабаром ми помітили, що він, навпаки, старається уникати їх.

Я став, так би мовити, співучасником його тривог. Якось він відвів мене вбік і пообіцяв платити мені чотири срібних пенси першого числа кожного місяця, якщо я пильнуватиму одноногого моряка. Навряд чи треба казати вам, як мучив мою уяву цей одноногий моряк. Часом він з’являвся переді мною у вигляді жахливої потвори, що так і народилася з однією ногою, яка стирчала з середини тулуба. На цій одній нозі він ганявся за мною. Отже, недешево діставалися мені оті чотири пенси: я розплачувався за них страхітливими снами.

Незабаром після цього почалися ті таємничі події, що, нарешті, звільнили нас від капітана, але не звільнили, як побачите далі, від його клопітних справ.

Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з шаблею під полою, з мідною підзорною трубою під пахвою. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати увійшов чоловік, якого я ніколи доти не бачив. Він мало скидався на моряка, але все ж таки щось моряцьке я в ньому відчував.

— Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Білла?

Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Білла і що стіл накритий для одного нашого постояльця, якого ми звемо капітаном.

— Ну що ж,— сказав він,— мого товариша штурмана Білла теж можна називати капітаном. У нього шрам на правій щоці. Правда ж? Ну, то чи вдома зараз мій штурман Білл?

Нарешті до кімнати ввалився капітан і, не оглядаючись, попрямував просто до столу, де на нього чекав сніданок.

— Білл! — гукнув незнайомий, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.

— Чорний Пес! — промовив капітан нарешті. — Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

Раптом почулися жахлива лайка й гуркіт. Стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула криця, хтось скрикнув від болю, а вже наступної миті я побачив Чорного Пса, який щодуху біг до дверей…

Багато витекло в капітана крові, перш ніж він розплющив

очі.

— Де Чорний Пес?

— Нема тут ніякого пса, крім вас самого,— сказав лікар. — Ви дуже багато пили рому, і вас розбив удар, про який я попереджав. А тепер, містер Боне…

— Я не Боне,— перебив капітан.

— А мені байдуже,— відповів лікар. — У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім’я через те, що воно коротке.

— Джім,— сказав нарешті капітан,— ти бачив сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — спитав я.

— Атож. Він дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… і жени хоч до цього лікаря… й перекажи йому, щоб свистав усіх нагору — суддів там і різних присяжних — і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта. Я був першим штурманом старого Флінта. І тільки я один знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні, коли лежав умираючи, як ось я тепер.

… Сліпий вчепився за мене залізними пальцями.

— Веди мене просто до нього, і коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Віллє!» А якщо ти не крикнеш, то я ось що зроблю. І він сильно стиснув мою руку.

Бідолашний капітан підвів очі, на обличчі його відбилася смертельна мука.

— Простягни свою праву руку, Білле.

Я побачив, як він перекладав щось із своєї руки в долоню капітана.

Минув деякий час, поки я й капітан трохи отямились. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що було затиснуте в долоні.

— О десятій годині! — вигукнув він. — Лишилося шість годин. Час іще є,— і підхопився на ноги.

Але, зробивши це, він заточився і схопився за горло, а потім з неприродним криком повалився на підлогу. Капітан раптово помер від апоплексичного удару.

… Чим докладніше ми розповідали про наше нещастя, тим більше люди тиснулися кожен у свій куток. Ім’я капітана Флінта було добре знайоме багатьом з жителів хутора і сповнювало їх жахом. Знайшлося — таки кілька сміливців, які згоджувалися поїхати за лікарем Лайвсі, але жоден не хотів допомогти нам оборонити корчму.

— Вони прийдуть о десятій, мамо,— сказав я.

— Ну, Джім,— сказала мати,— шукай ключ.

Я обшукав кишені капітана, але все марно. Я розірвав капітанову сорочку, і там, на просмоленій шворці, висів ключ.

Замок був дуже тугий, але мати відімкнула його і відкинула кришку в одну мить. Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. Ми побачили загорнутий у клейонку згорток, де, очевидно, лежали папери і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

Раптом ми почули постукування палиці сліпого.

— Мамо,— прошепотів я,— берімо все й тікаймо…

… У корчмі почалася метушня. В цю мить здалеку знову почувся свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили гроші.

— Це знову Дерк! — сказав один. — Двічі! Треба забиратися.

— Нічого його слухати,— закричав П’ю. — Шукайте їх. У вас під руками тисячі, ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви не хочете навіть поворухнутись.

— Та хай їм грець, П’ю! Адже гроші вже в нас.

Кінський тупіт тим часом наближався. Я вискочив із

схованки і гукнув вершникам. Я одразу пізнав їх.

Містер Денс довго нічого не міг збагнути.

— То кажеш, вони взяли гроші? А чого ж вони тоді ще шукали?

— Я гадаю, їм потрібні були не гроші,— відповів я.— Очевидно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені.

— Отже, Джім,— сказав лікар,— те, що вони шукали, при тобі? Чудово. В такому разі, якщо Джім не заперечує, давайте розкриємо пакет.

У згортку було дві речі: зошит і запечатаний конверт.

На першій сторінці зошита побачили ми лише кілька уривчастих слів: «Хай здійсняться мрії Білла Бонса». «Годі рому». Наступні дванадцять сторінок були заповнені якоюсь дивовижною бухгалтерією. На одному кінці рядка стояла дата, а на другому — сума. Але замість пояснювальних записів стояло лиш різне число хрестиків. А втім, зрідка додавалася назва місцевості, наприклад: «проти Каракаса» або ж позначені були довгота й широта.

— Перед нами прибуткова книга цього підлого пса. Хрестиками замінено назви кораблів та міст, що вони їх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього негідника у загальній здобичі.

— А тепер,— сказав сквайр,— подивимось, що тут.

Конверт був запечатаний у кількох місцях. Лікар обережно розкрив конверт, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря біля берегів. Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики, написані червоним чорнилом: два в північній частині і один у південно-західній. Біля останнього тим самим червоним чорнилом було написано:

 

«Головна частина скарбів тут».

… Незабаром якір був піднятий. Під носом корабля завирувала вода. Ось і вітрила почали надиматися, земля й кораблі, що оточували нас, попливли назад. «Іспаньйола» почала своє плавання до Острова Скарбів.

Якось після заходу сонця, закінчивши роботу, я пішов було спати на свою койку, але раптом подумав, що непогано було б з’їсти яблуко. Я заліз у бочку й ледве намацав на дні одне яблуко. Раптом бочка захиталася: хтось навалився на неї і важко сів на палубу. Я хотів уже вилізти, як раптом цей чоловік заговорив. Я пізнав голос Сільвера. З перших десяти слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер від мене.

— Ні, не я,— сказав Сільвер,— Флінт був капітаном, а я був квартирмейстером, через свою дерев’яну ногу. Де тепер люди Флінта? Ну, більшість із них тут, на кораблі. Отак завжди буває з джентльменами долі. Джентльмени долі, звичайно, не дуже довіряють один одному. І вони мають рацію, будь певний. Але мене обдурити не дуже легко. Той, хто спробує підставити мені ніжку, не довго житиме на одному світі з старим Джоном. Одні боялися П’ю, інші боялися Флінта, але мене боявся сам Флінт!

— Ну, от що я вам скажу,— відповів матрос. — Спочатку мені ваша справа аж ніяк не подобалась, але тепер — вдаримо по руках, я згоден.

— Ти хоробрий хлопець. З тебе буде такий джентльмен долі, якого ще не бачили мої очі.

Отут я почав розуміти зміст цих слів. «Джентльменами долі» вони називали просто піратів, а розмова була останнім актом спокушання одного з чесних матросів, можливо, останнього в команді…

— А тепер, хлоп’ята,— сказав капітан, коли всі його накази були виконані,— скажіть мені, чи бачив хто з вас цей острів раніше?

— Я бачив, сер,— відповів Сільвер. — Його звуть Островом Скелета.

Я був здивований тим, як спокійно Сільвер виказав своє знайомство з островом…

— Докторе, мені треба вам щось сказати. Маю жахливі новини.

І з першого погляду я зненавидів Острів Скарбів. У повітрі було чути якийсь особливий, гнилий запах — прілого листя і трухлого дерева.

— Не знаю, чи є тут скарб,— пробурмотів лікар,— але за пропасницю ручуся своєю перукою.

Поведінка команди, що непокоїла мене ще на шлюпці, стала прямо-таки загрозливою, коли ми повернулися на корабель. Матроси вешталися по палубі і про щось тихо перемовлялися. Назрівав бунт.

Мабуть, ці простаки уявили собі, що негайно знайдуть скарб, як тільки зійдуть на берег. Капітан зробив дуже розумно: він одразу зійшов униз і залишив Сільвера командувати від’їздом…

З кам’янистого стрімкого укосу раптом шумно посипався гравій. Я мимохіть озирнувся і побачив щось темне й волохате. Що то було — ведмідь, людина чи мавпа — я не міг ще сказати. Але з переляку від цієї нової небезпеки я завмер на місці. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура з швидкістю оленя, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже вдвоє. Так, то була людина, і в цьому я більше не міг сумніватися…

— Хто ти такий?

— Бен Ганн,— відповів незнайомець. — Я вже три роки не розмовляв з жодною людиною.

— Три роки! — вигукнув я.— Ви потерпіли корабельну катастрофу?

— Ні, братику,— відповів він. — Мене тут висадили. Я тепер — багатій. Ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший знайшов мене… Я був у команді Флінта, коли він закопував скарби.

…— Хто йде? Стій, бо стрілятиму!

— Білий прапор!

— А чого ви хочете з вашим білим прапором?

Цього разу відповів не Сільвер, а другий пірат.

— Капітан Сільвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир’я!

— Капітан Сільвер? Я не знаю такого. Швидко він підвищився в чині.

Сільверу було дуже важко здиратися на стрімкий схил горба. Але він терпляче подолав усі перешкоди, наблизився до капітана і якнайлюб’язніше привітав його.

— Мушу визнати, ви добру штуку утнули цієї ночі. Всі ми були просто вражені… Ми всюди поставимо варту і зменшимо видачу рому. Може, ви думаєте, що всі ми перепилися? Так-от, скажу вам, що я був тверезий.

Все те, про що говорив Сільвер, було для капітана загадкою, але цього ніяк не можна було помітити з його тону. Що ж до мене, то я почав дещо розуміти. Мені стало ясно, що це Бен Ганн провідав піратів уночі.

— Ось у чому річ,— вів далі Сільвер. — Ми хочемо здобути цей скарб, і ми здобудемо його. Така наша мета. А ви хочете врятувати собі життя — це ваша мета. Адже у вас є карта, га?

— Можливо,— відповів капітан.

— Наші умови такі. Ви нам даєте карту, ви перестанете стріляти в бідолашних моряків і розбивати їм голови, коли вони сплять. Якщо ви це зробите, ми запропонуємо вам на вибір два виходи. Перший: ви сядете на корабель разом з нами після того, як ми навантажимо скарб, і я даю вам слово честі, що висаджу вас цілими і здоровими десь на берег. Якщо ж вам це не до вподоби, тоді можете залишатися тут, на острові. Ми поділимо з вами запаси порівну. І знову ж таки даю слово честі, що перше зустрічне судно я надішлю за вами.

— Дуже добре, — сказав капітан. — А тепер слухайте мене. Якщо ви прийдете до мене сюди по одному і без зброї, я закую вас усіх у кайдани й одвезу до Англії. Скарбу ви не знайдете. Втекти на кораблі ви не зможете: серед вас немає нікого, хто міг би вести корабель. Забирайтеся звідси, голубе. Та швидше…

Раптом я зрозумів, яка небезпека мені загрожувала. Шхуна швидко насувалася на мене. Я скочив на ноги й підстрибнув, зануривши човник у воду. Знизу я почув легкий удар. Це дало мені зрозуміти, що шхуна потопила мій човник і що всякий відступ з «Іспаньйоли» для мене тепер відрізаний.

— Я прибув на борт, щоб командувати цим кораблем,— сказав я,— і прошу коритись мені як вашому капітанові, поки не буде інших розпоряджень. Між іншим, мені не подобається цей прапор.

Я смикнув за потрібну вірьовку, спустив їх проклятий чорний прапор і викинув його за борт.

— Хай живе король! — вигукнув я.— Геть капітана Сільвера!

Мені подобалося керувати кораблем. Настрій у мене був чудовий. Захопившись кермом, я забув, що треба пильно стежити за боцманом. Мене цікавило тільки одне: коли шхуна човгне своїм днищем по піску. Безперечно, я загинув би без усякого опору, коли б якась раптова занепокоєність не примусила мене обернутися. Я побачив Гендса. Він був уже зовсім недалеко від мене, з кинджалом у правій руці. Я відскочив убік і випустив з рук румпель, який ударив Гендса в груди й оглушив його. Це врятувало мені життя. Я витяг з кишені пістолет і натиснув на собачку. Курок клацнув, але пострілу не було: порох біля запалу підмок. Я прокляв себе за свою неакуратність.

Побачивши, що я збираюсь бігати навколо щогли, Гендс зупинився. Гендс удавав, що зараз кинеться на мене, і я кожного разу ухилявся. Зрозуміло, я міг протриматися довго, але надії на остаточний порятунок у мене не було. Раптом він махнув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі, мов стріла. Я відчув удар і сильний біль. Плече моє було прибите до щогли. Від жахливого болю й несподіванки, зовсім несвідомо, я натиснув обидва курки. Мої пістолети вистрілили і випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо простогнавши, боцман випустив з рук ванти і полетів стрімголов у воду.

Я залишився на шхуні один. Нарешті, нарешті закінчились мої морські пригоди. І я повернувся на острів не з порожніми руками.

… Тепер я був поблизу того місця, де зустрівся з Беном Ганном. У темряві між двома скелями ледь блимав вогник. Що б то могло означати?

Я зупинився, здивований і трохи стривожений. Я підкрався до східного краю частоколу. Раптом я почув гучне хропіння, яке трохи заспокоїло мене.

Я наштовхнувся на щось пружне, очевидно, на чиюсь ногу. І тоді раптом з темряви пролунав пронизливий крик:

— Піастри! Піастри! Піастри!

Та це ж Капітан Флінт, зелений папуга Сільвера! Ось хто охороняв тих, хто спали, і тепер криком попереджав їх про мою появу!

— Ну, коли вже ти завітав до нас у гості, Джім,— сказав Сільвер,— то я побалакаю з тобою. Якщо подобається тобі морська служба, приєднуйся до нас, а якщо ні, то скажи одверто, не бійся.

— Гаразд! — сказав я.— Я не такий дурний і знаю, що мене чекає. Та все одно, я не боюся… Ви пошилися в дурні. Я сміюся останнім. Хочете — забийте мене, хочете — залиште живим. На випадок моєї смерті прошу — розкажіть доктору все, як було.

— Так покінчимо з ним! — крикнув Морган.

— Слухай, Джім Гокінс,— ледве чутно прошепотів Сільвер. — Вони хочуть скинути мене. Я побачив, що ти свій хлопець. І я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джон, і Гокінс заступиться за тебе. Ти його остання карта. Ти врятуєш собі свідка, коли дійде до суду, а він врятує твою шию».

Я почав потроху розуміти, в чому справа.

— Ви гадаєте, що програли свою справу? — спитав я.

— Атож, хай йому грець! — відповів він. — Якщо шхуни нема, значить, плакала моя голівонька…

Двері розчинилися, і п’ятеро бандитів, нерішуче зупинившись на порозі, проштовхнули наперед одного.

— Підходь ближче, хлопче,— сказав Сільвер, — і не бійся.

Підбадьорений цими словами, пірат пішов уперед, передав щось Сільверові з руки в руку.

Корабельний кухар глянув на свою долоню.

— Чорна мітка! Так я й думав,— промовив він. — Але де ви дістали паперу? Ого! Це віщує нещастя! Ви ж це вирізали з Біблії!

Чорна мітка була з крону завбільшки і з одного боку чиста. На другому боці було надруковано кілька віршів з Апокаліпсиса. Пізніше мені вдалося розібрати лише два слова «пси і вбивці». Друкований текст і весь цей бік був замазаний сажею, а на чистому боці вугіллям було виведено одне слово «Скинуто»…

— Джіме! — звернувся до мене Сільвер, — я врятував життя тобі, а ти мені. А тепер ми підемо шукати скарб, як-то кажуть, з заплющеними очима, і мені це не подобається. Але ми з тобою триматимемося разом і врятуємо свої шиї, незважаючи на всі примхи долі.

У дорозі почалися суперечки з приводу карти. Червоний хрестик на ній був занадто великий і не міг точно означати місце. А пояснення на її звороті теж були не дуже виразні:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на північ від північ-північ-сходу. Острів Скелета — схід-південь-схід L на схід. Десять футів».

Отак пройшли ми щось із півмилі, коли раптом зліва пролунав зляканий крик одного з піратів. Прийшовши піратові на підмогу, ми побачили, що йдеться зовсім не про скарб, а про скелет людини.

— Це компас,— сказав Сільвер. — Перевірте, куди показує цей мрець.

Перевірили. Скелет справді показував на Острів Скелета.

Від того часу, як пірати знайшли скелет і згадали про Флінта, вони розмовляли майже пошепки. І раптом з-за дерев чийсь тонкий тремтячий голос заспівав так добре знайому пісню:

П’ятнадцять хлопців на скрині мерця…

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Ніколи я не бачив, щоб люди так лякались. Обличчя їх але позеленіли.

— Це Флінт! Щоб мені з місця не встати! — закричав Меррі.

— Клянусь дияволом, це голос Вена Ганна! — проревів Сільвер.

Дивно було бачити, як швидко отямилися ці люди. Всі вони думали тепер тільки про скарб, про марнотратське й веселе життя.

Ми вийшли з заростей. Перед нами була велика яма, вирита, очевидно, давно. Там Лежала поламана кирка й кілька дощок від ящиків. На одній з них я побачив випалений розпеченим залізом напис «Морж» — назву корабля Флінта.

Все було ясно. Хтось знайшов і забрав скарб. Сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!

Сільвер отямився перший. Він дав мені двоствольний пістолет. Сільвер дивився на мене тепер зовсім приязно.

Отак і стояли ми, двоє — на одному боці, п’ятеро — на другому, розділені ямою. Меррі, якого пірати знову обрали капітаном, підвів руку, готуючись почати напад. Але саме тут три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі упав просто в яму. Пірат з забинтованою головою закрутився, мов дзиґа, і також упав. Решта троє щодуху кинулись тікати.

У заростях мускатного горіха ми побачили лікаря, Грея і Вена Ганна. Вони бігли до нас.

— Вперед! — крикнув лікар. — Треба відрізати їм шлях до човнів…

— Дуже вдячний вам, докторе,— сказав Сільвер. — Ви саме вчасно приспіли… А, то це ти, Бен Ганн? — додав він. — Бен, Бен, подумати лише, яку штуку ти мені утнув!

Поки ми йшли повагом униз до шлюпок, лікар коротко розповів мені, що сталося. Сільвер жадібно прислухався. Бен Ганн, напівбожевільний остров’янин, був головним героєм у всій цій історії.

Під час своїх блукань по острову Бен знайшов скарб. На своїх плечах він помалу переніс усе золото в печеру.

Лікар довідався про це все від нього самого, пішов до Сільвера, віддав йому непотрібну тепер карту, всі продовольчі запаси, бо в Бена Ганна було вдосталь солонини з козячого м’яса.

Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар тут же розбив киркою, щоб вона не дісталась розбійникам, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти…

Ми всі увійшли в печеру. Перед великим вогнищем лежав капітан Смолетт. А в далекому погано освітленому кутку я помітив великі купи монет і злитків золота. То були скарби Флінта — ті самі скарби, заради яких ми зробили таку далеку і важку подорож, заради яких загинуло сімнадцять чоловік з екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг сказати.

… На нараді було вирішено залишити піратів на острові. Бен Ганн страшенно зрадів такому рішенню.

Більше нам нічого було робити на острові. Корабель був завантажений золотом, прісною водою і солониною. Нам тяжко було залишати трьох бунтівників на безлюдному острові, але іншого виходу ми не мали. Хто його знає, чи не збунтуються вони знову, якщо ми візьмемо їх на корабель. Та й жорстоко везти людей, яких там чекає шибениця…

Тільки п’ятеро з колишнього екіпажу нашої шхуни повернулися додому. Кожен із нас одержав свою частку скарбу і розпорядився нею на свій розсуд.

Зливки срібла і зброя все ще лежать там, де Флінт закопав їх. Та, як на мене, і хай вони лежать собі. Мене вже й калачем не заманиш удруге на цей клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли вві сні чую грізний грім прибою і пронизливий голос капітана Флінта, що вигукує без кінця:

— Піастри! Піастри! Піастри!

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *