«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

Повість «Батько Горіо» Оноре де Бальзака читати повністю текст онлайн українською мовою. Переклад – Олег Гнатюк.

«Батько Горіо» читати

Переклад – Олега Гнатюка

«Батько Горіо» Розділ I. Буржуазний пансіон

Пані Воке, уроджена де Конфлан, — літня жінка, яка ось уже сорок років тримає в Парижі буржуазний пансіон на вулиці Нев-Сент-Женев’єв, між Латинським кварталом і передмістям Сен-Марсо. Цей пансіон, відомий під назвою «Дім Воке», приймає однаково і чоловіків, і жінок, і молодих людей, і старих, причому лихослів’я жодного разу не посягало на моральність цього поважного закладу. Щоправда, ось уже тридцять років тут не бачили жодної молодої дівчини, а щоб юнак міг тут оселитися, його родина мусила призначити йому вкрай скромне утримання. Проте 1819 року, коли й починається ця драма, тут жила одна бідна молода дівчина.

Хоч би якого лихого значення набуло слово «драма» через зловживання ним і майже каторжне його використання в добу болісної літератури, тут його все ж необхідно вжити: не тому, що ця історія драматична у справжньому розумінні слова, а тому, що після того, як вона завершиться, можливо, проллється кілька сліз — і за стінами цього дому, і поза ними. Чи буде вона зрозумілою за межами Парижа? У цьому можна сумніватися. Особливості цієї сцени, сповненої спостережень і місцевого колориту, можна належно оцінити лише між пагорбами Монмартру та висотами Монружа, у цій славетній долині штукатурки, що безперестанку ось-ось обвалиться, і чорних від багнюки струмків; у долині, сповненій справжніх страждань і часто фальшивих радощів, такій страшенно бурхливій, що для того, аби викликати тут відчуття, здатне тривати бодай якийсь час, потрібне щось надзвичайне.

Та час від часу тут трапляються страждання, які завдяки змішанню пороків і чеснот набувають величі й урочистості: перед їхнім виглядом егоїзм та особисті інтереси зупиняються й переймаються співчуттям; але враження, яке вони справляють, нагадує смак соковитого плоду, що його жадібно проковтують. Колісниця цивілізації, подібна до колісниці ідола Джаганната, ледве сповільнена серцем, яке важче розчавити, ніж інші, й тому на мить затримує її колесо, невдовзі розтрощує його і продовжує свій славний рух.

Так само вчините й ви, хто тримає цю книжку білою рукою, хто вмощується в м’якому кріслі й каже собі: «Можливо, це мене розважить». Прочитавши про таємні нещастя Батька Горіо, ви з апетитом повечеряєте, приписавши власну байдужість авторові, звинувативши його в перебільшенні, дорікнувши йому за надмірну поетичність. Ах! Знайте ж: ця драма — не вигадка і не роман. Усе це правда, настільки правдива, що кожен може впізнати її складові у власному житті, а можливо, навіть у власному серці.

Будинок, у якому міститься буржуазний пансіон, належить пані Воке. Він стоїть у нижній частині вулиці Нев-Сент-Женев’єв, там, де місцевість спускається до вулиці Арбалет таким крутим і важким схилом, що коні рідко наважуються підійматися чи спускатися ним. Ця обставина сприяє тиші, що панує на цих вуличках, затиснутих між куполом Валь-де-Ґрас і куполом Пантеону — двома спорудами, які змінюють тут умови атмосфери, відкидаючи жовтуваті відблиски й затінюючи все суворими барвами своїх бань.

Тут бруківка суха, у стічних канавках немає ні багнюки, ні води, а вздовж мурів росте трава. Найбезтурботніша людина сумує тут, як і всі перехожі; гуркіт екіпажа стає цілою подією; будинки тут похмурі, а мури віють в’язницею. Парижанин, випадково заблукавши сюди, побачив би лише буржуазні пансіони або пансіони-інтернати, злидні або нудьгу, старість, що помирає, веселу молодь, змушену працювати. Жоден район Парижа не є ні потворнішим, ні, сказати б, невідомішим. Особливо вулиця Нев-Сент-Женев’єв — наче бронзова рама, єдина, що личить цій оповіді, до сприйняття якої не можна краще підготувати розум, ніж темними барвами й похмурими думками; так само, як сходинка за сходинкою світло слабшає, а пісня провідника стає дедалі глухішою, коли мандрівник спускається до Катакомб.

Порівняння цілком точне! Хто вирішить, що страшніше побачити: висушені серця чи порожні черепи?

Фасад пансіону виходить у невеликий садок, тож будинок стоїть під прямим кутом до вулиці Нев-Сент-Женев’єв, і з вулиці його видно в поперечному розрізі. Уздовж фасаду, між будинком і садком, тягнеться заглиблена смуга щебеню завширшки в одну туазу, перед якою пролягає посипана піском доріжка, облямована геранями, олеандрами та гранатовими деревами, висадженими у великі синьо-білі фаянсові вази.

До цієї доріжки веде невисокі ворота, над якими висить табличка з написом: ДІМ ВОКЕ, а під ним: Буржуазний пансіон для обох статей та інших. Удень хвіртка з ґратами, обладнана пронизливим дзвоником, дозволяє побачити в кінці короткого мощеного проходу, на протилежній до вулиці стіні, арку, розписану зеленим мармуром якимось тутешнім художником. Під намальованим заглибленням стоїть статуя Амура.

Побачивши потрісканий лак, що вкриває її, любителі символів, можливо, відкрили б тут міф про паризьке кохання, яке лікують за кілька кроків звідси. Під постаментом напівстертий напис нагадує, до якої доби належить ця прикраса, своїм захопленням Вольтером, який повернувся до Парижа 1777 року:

Хто б ти не був — ось твій володар:

Він ним є, ним був або ним має стати.

У сутінках хвіртку замінюють суцільні двері. Садок, завширшки приблизно як довжина фасаду, затиснутий між вуличною стіною та спільною стіною сусіднього будинку, вздовж якої звисає покрив плюща, повністю приховуючи її й привертаючи погляди перехожих мальовничим для Парижа видовищем.

Кожна з цих стін затягнута шпалерами для плодових дерев і виноградною лозою, чиї кволі, вкриті пилом плоди щороку стають предметом побоювань пані Воке та приводом для її розмов із постояльцями. Уздовж кожної стіни тягнеться вузька доріжка, що веде до альтанки з лип, слово, яке пані Воке, хоч і уроджена де Конфлан, уперто вимовляє як «тюєлі», попри граматичні зауваження своїх мешканців.

Між двома бічними доріжками розташований квадрат грядок з артишоками, обрамлений плодовими деревами, підстриженими у формі веретена, а довкола нього ростуть щавель, салат і петрушка. Під липовою альтанкою стоїть круглий стіл, пофарбований у зелений колір, і кілька стільців навколо нього. У спекотні дні сюди приходять ті постояльці, які достатньо заможні, щоб дозволити собі каву, і смакують її в таку спеку, від якої могли б вилуплюватися яйця.

Фасад, що має три поверхи й увінчаний мансардами, складений із бутового каменю та побілений тією жовтою фарбою, яка надає майже всім паризьким будинкам убогого й непристойного вигляду. На кожному поверсі по п’ять вікон із дрібними шибками, затулених жалюзі, причому жодні з них не підняті однаково, так що всі їхні лінії суперечать одна одній.

У глибині будинку є ще два вікна, які на першому поверсі прикрашені залізними ґратами. Позаду будівлі розташований двір завширшки близько двадцяти футів, де в добрій злагоді живуть свині, кури та кролики; у глибині двору височіє сарай для складання дров. Між цим сараєм і кухонним вікном висить комора для харчів, під якою стікає жирна вода з кухонної мийки.

На вулицю Нев-Сент-Женев’єв із двору виходять вузькі двері, через які куховарка виносить сміття з дому, а потім рясно поливає водою цю стічну яму, бо інакше тут запанував би сморід.

Призначений, звісно, для утримання буржуазного пансіону, перший поверх складається з першої кімнати, освітленої двома вікнами, що виходять на вулицю, і до якої входять через засклені двері. Ця вітальня сполучається з їдальнею, від кухні її відділяє сходова клітка, сходинки якої дерев’яні, з пофарбованими й натертими плитками. Нічого сумнішого годі й побачити, ніж ця вітальня, обставлена кріслами та стільцями, оббитими смугастою кінською тканиною, де матові й блискучі смуги чергуються.

Посередині стоїть круглий стіл із мармуровою стільницею кольору мармуру Сент-Анн, прикрашений тим білим порцеляновим чайним сервізом із напівстертою золотою облямівкою, який нині можна зустріти повсюди. Підлога в цій кімнаті досить недбало настелена, а стіни до рівня грудей обшиті дерев’яними панелями. Верхню частину стін затягують лаковані шпалери із зображенням головних сцен із «Телемаха», на яких класичні персонажі розфарбовані в яскраві кольори. На простінку між заґратованими вікнами постояльці бачать картину бенкету, який Каліпсо влаштувала синові Улісса.

Ось уже сорок років ця картина дає привід для жартів молодим постояльцям, які, глузуючи з вечері, до якої їх прирікає злидня, вважають себе вищими за своє становище. Кам’яний камін, чисте вогнище якого свідчить, що в ньому розпалюють вогонь лише з особливої нагоди, прикрашений двома вазами зі штучними квітами, що давно постаріли й припали пилом, а між ними стоїть мармуровий годинник блакитнуватого кольору — зразок найгіршого смаку.

Ця перша кімната випускає запах, для якого в мові немає назви і який довелося б назвати запахом пансіону. Тут пахне затхлістю, пліснявою, прогірклим жиром; від цього запаху стає холодно, він вологістю осідає в носі, проникає в одяг; у ньому є присмак кімнати, де щойно обідали; тхне прислугою, коморою, богадільнею. Можливо, його можна було б описати, якби хтось винайшов спосіб вимірювати кількість усіх тих первинних, нудотних речовин, які викидають у повітря катаральні та своєрідні атмосфери кожного постояльця — молодого чи старого.

І все ж, попри ці плоскі жахи, якби ви порівняли цю кімнату з їдальнею, що примикає до неї, то знайшли б вітальню елегантною і запашною, як і належить будуару. Ця їдальня, цілком обшита деревом, колись була пофарбована в якийсь невизначений колір, що нині слугує тлом, на якому бруд нашарувався такими пластами, що утворив химерні візерунки. Вона заставлена липкими буфетами, на яких стоять надщерблені, потьмянілі графини, металеві серветкові кільця з муаровим візерунком, стосами лежать тарілки з товстої порцеляни з блакитними краями, виготовлені в Турне.

В одному кутку стоїть коробка з пронумерованими комірками, де зберігаються серветки кожного постояльця — то плямисті, то забруднені вином. Тут трапляються такі незнищенні меблі, які всюди вже давно вигнали з ужитку, але сюди вони потрапили, наче уламки цивілізації до притулку для невиліковно хворих. Ви побачили б тут капуцинський барометр, що вилазить назовні, коли йде дощ; огидні гравюри, здатні відбити апетит, усі в чорних лакованих рамах із золотими облямівками; годинник-картель із черепаховим корпусом, інкрустованим міддю; зелену піч; арґанові лампи, в яких пил змішується з оливою; довгий стіл, накритий клейонкою, настільки жирною, що якийсь веселий студент міг би написати на ній своє ім’я пальцем, використавши його замість стилуса; покалічені стільці; маленькі жалюгідні циновки з плетеного очерету, які весь час розкручуються, але ніколи не губляться; а ще нещасні жаровні з поламаними отворами та розхитаними завісами, деревина яких обвуглилася.

Щоб пояснити, наскільки старі, потріскані, гнилі, хиткі, погризені, покалічені, одноокі, непрацездатні й уже майже мертві ці меблі, довелося б описувати їх так докладно, що це надто затримало б розвиток нашої історії, а люди, які поспішають, такого нам не пробачили б. Червона плитка підлоги вся вкрита западинами, утвореними тертям і багаторічним фарбуванням. Нарешті, тут панує злидня без поезії — ощадлива, зосереджена, обшарпана злидня. Якщо вона ще не загрузла в багнюці, то вже вся в плямах; якщо в ній іще немає дірок та лахміття, то все це невдовзі згниє.

Ця кімната постає у всій своїй красі близько сьомої ранку, коли кішка пані Воке випереджає свою господиню, стрибає на буфети, винюхує молоко в кількох мисках, накритих тарілками, і видає своє ранкове муркотіння. Невдовзі з’являється вдова, причепурена в тюлевий чепчик, з-під якого звисає пасмо недбало вкладеного штучного волосся; вона плентається, човгаючи покривленими капцями.

Її старече, повненьке обличчя, посеред якого стирчить ніс, схожий на дзьоб папуги; її маленькі пухкі руки; її тіло, кругле, мов церковний щур; її надто повний і водночас млявий ліф — усе це гармоніює з цією кімнатою, де сочиться нещастя, де причаїлася спекуляція і чиє гаряче, смердюче повітря пані Воке вдихає без найменшої огиди.

Її свіже обличчя, мов перший осінній приморозок, її зморшкуваті очі, вираз яких переходить від усмішки, належної танцівницям, до гіркого насупленого погляду лихваря, — зрештою, вся її постать пояснює цей пансіон, так само як пансіон пояснює її саму. Не буває каторги без наглядача — так само неможливо уявити одне без одного. Бліда огрядність цієї маленької жінки — породження такого життя, як тиф є наслідком випарів у лікарні.

Її в’язана вовняна спідниця, що визирає з-під першої спідниці, пошитої зі старої сукні, і крізь тріщини в тканині якої вилазить вата, являє собою стислий образ вітальні, їдальні та садка, натякає на кухню і дає відчути, якими будуть постояльці. Коли вона тут, картина повна.

Пані Воке, якій близько п’ятдесяти років, схожа на всіх жінок, котрі зазнали нещасть. У неї скляні очі, невинний вигляд звідниці, яка ось-ось стане грізною, аби домогтися вищої плати, але водночас вона готова на все, щоб полегшити свою долю, — навіть видати Жоржа або Пішегрю, якби Жоржа чи Пішегрю ще було кому видавати.

Проте, кажуть постояльці, в глибині душі вона добра жінка; вони вважають її бідною, почувши, як вона, подібно до них, стогне й кашляє. Ким був пан Воке? Про покійного вона ніколи нічого не розповідала. Як він утратив свої статки? Через нещастя, відповідала вона. Він погано з нею повівся, залишив їй лише очі, щоб плакати, цей будинок, щоб у ньому жити, та право не співчувати жодному нещастю, бо, казала вона, сама зазнала всього, чого тільки може зазнати людина.

Почувши, як тупотить її господиня, товстуха Сільві, куховарка, поспішала подавати сніданок постояльцям, які мешкали в пансіоні.

Зазвичай постояльці, які не жили в пансіоні, замовляли лише вечерю, що коштувала тридцять франків на місяць. На час, коли починається ця історія, постійних мешканців було семеро.

На першому поверсі містилися дві найкращі квартири будинку. Пані Воке жила в меншій, а інша належала пані Кутюр, вдові комісара-інтенданта Французької республіки. Вона жила разом із дуже молодою дівчиною на ім’я Вікторина Тайєфер, якій заміняла матір. Утримання цих двох дам коштувало тисячу вісімсот франків.

Дві квартири на другому поверсі були зайняті: в одній жив старий на ім’я Пуаре, в іншій — чоловік років сорока, який носив чорну перуку, фарбував бакенбарди, називав себе колишнім купцем і звався пан Вотрен.

Третій поверх складався з чотирьох кімнат, із яких дві були винайняті: одну займала стара дівчина на ім’я мадемуазель Мішоно, другу — колишній виробник вермішелі, італійських макаронів та крохмалю, якого дозволяли собі називати Батьком Горіо. Дві інші кімнати призначалися для перелітних птахів — тих нещасних студентів, які, як Батько Горіо та мадемуазель Мішоно, могли витрачати на їжу й житло лише сорок п’ять франків на місяць; але пані Воке не надто бажала їхньої присутності й брала їх лише тоді, коли не знаходила кращих постояльців: вони надто багато їли хліба.

На той час одна з цих двох кімнат належала молодому чоловікові, який приїхав до Парижа з околиць Ангулема, щоб вивчати право, і численна родина якого прирікала себе на найсуворіші нестатки, аби надсилати йому тисячу двісті франків на рік.

Ежен де Растіньяк — так його звали — був одним із тих молодих людей, яких нещастя привчає до праці; ще змалку вони розуміють, які надії покладають на них батьки, і готують собі блискучу долю, уже наперед обчислюючи користь від своєї освіти та пристосовуючи її до майбутнього руху суспільства, щоб першими почати його визискувати.

Якби не його допитливі спостереження та вправність, із якою він умів показати себе в паризьких салонах, ця розповідь не набула б тих правдивих барв, якими, безперечно, завдячує його проникливому розуму та прагненню проникнути в таємниці жахливого становища, так старанно приховуваного тими, хто його створив, і тим, хто змушений був його терпіти.

Над третім поверхом містилися горище для сушіння білизни та дві мансарди, де ночували хлопець на побігеньках на ім’я Крістоф і товстуха Сільві, куховарка. Окрім семи постійних постояльців, пані Воке, як водилося, мала вісім студентів права або медицини та двох-трьох завсідників, які жили в цьому районі й приходили лише на вечерю. Їдальня була розрахована на вісімнадцять осіб і могла вмістити до двадцяти; але вранці за столом сиділо лише семеро мешканців, і під час сніданку їхня компанія скидалася на звичайну родинну трапезу.

Кожен спускався в капцях, дозволяв собі довірливі зауваження щодо вбрання чи вигляду тих, хто приходив лише на вечерю, та обговорював події попереднього вечора з невимушеністю людей, давно близьких одне одному. Ці семеро постояльців були улюбленцями пані Воке, яка з точністю астронома відміряла їм свою турботу й увагу залежно від розміру їхньої платні.

Усіх цих випадково зібраних тут людей об’єднувала одна спільна риса. Двоє мешканців другого поверху платили лише сімдесят два франки на місяць. Така дешевизна, яку можна було зустріти хіба що в передмісті Сен-Марсель, між Бурбою та Сальпетрієром, і з якої єдиною винятковою постаттю була пані Кутюр, свідчила про те, що ці постояльці мусили потерпати від більш-менш явних нещасть.

Тож жалюгідне видовище, яке являв собою інтер’єр цього будинку, повторювалося й у вбранні його завсідників — такому самому зношеному та занедбаному. Чоловіки носили сюртуки, колір яких уже годі було визначити, черевики, які в пристойних кварталах викидають на узбіччя, потерту білизну, одяг, від якого залишилася сама душа. На жінках були вицвілі, перефарбовані, вигорілі сукні, старе полатане мереживо, рукавички, застиглі від довгого вжитку, вічно рудуваті комірці та пошарпані хустки.

Такими були їхні одежі, а під ними майже в усіх ховалися міцно складені тіла, організми, що вистояли перед життєвими бурями, холодні, тверді, стерті обличчя — наче знецінені монети. Зів’ялі губи оголювали жадібні зуби. Ці постояльці викликали передчуття драм, уже пережитих або ще незавершених; не тих драм, що розігруються при світлі рампи між мальованими декораціями, а живих і мовчазних драм, крижаних драм, які гарячим болем ворушать серце, безперервних драм.

Стара дівиця Мішоно ховала свої втомлені очі під брудним зеленим тафтовим козирком, обведеним дротом, який міг би відлякати самого ангела Милосердя. Її шаль із ріденькими, сумними бахромками здавалася накинутою на скелет — настільки кістлявими були форми, які вона приховувала.

Яка кислота позбавила цю істоту її жіночих форм? Колись вона, мабуть, була гарною й добре складеною: що ж стало причиною — порок, горе, жадібність? Чи надто сильно вона кохала? Чи торгувала своєю красою? Чи була просто куртизанкою? Чи спокутувала тепер тріумфи зухвалої молодості, назустріч якій колись кинулися всі насолоди, старістю, від якої перехожі тепер сахалися?

Її бляклий погляд наганяв холод, її зморщене обличчя викликало тривогу. Голос у неї був тоненький і пронизливий, як у цикади, що кричить у своєму кущі напередодні зими. Вона розповідала, що доглядала старого пана, хворого на катар сечового міхура, якого покинули діти, вважаючи його безпорадним і без засобів до існування. Цей старий заповів їй тисячу франків довічної ренти, за яку спадкоємці час від часу влаштовували суперечки, водночас обсипаючи її наклепами.

Хоча гра пристрастей спустошила її обличчя, на ньому все ще збереглися деякі сліди білизни й тонкості шкіри, що дозволяли припустити: тіло ще зберігало дещицю колишньої краси.

Пан Пуаре був свого роду механізмом. Коли його можна було побачити, як сіру тінь, що простягалася вздовж алеї в Ботанічному саду, з головою, накритою старою м’якою кепкою, ледве утримуючи в руці тростину з руків’ям зі старої пожовклої слонової кістки, дозволяючи зів’ялим полам свого сюртука вільно звисати, так що вони ледь приховували майже порожні штани й ноги в синіх панчохах, які тремтіли, мов у п’яного, виставляючи напоказ брудний білий жилет і жабо з грубого зморщеного мусліну, що абияк прилягало до краватки, обкрученої навколо його індичої шиї, — чимало людей запитували себе, чи належить ця китайська тінь до сміливого племені синів Яфета, що пурхають Італійським бульваром.

Яка робота могла так його зморщити? Яка пристрасть засмаглила його опукле обличчя, яке в карикатурному зображенні здалося б просто неймовірним? Ким він був колись? Можливо, служив у Міністерстві юстиції, у відділі, куди виконавці смертних вироків надсилають свої рахунки за витрати, рахунки за постачання чорних покривал для батьковбивць, висівок для кошиків, мотузок для ножів. А може, був збирачем плати біля воріт бойні або заступником інспектора санітарного нагляду.

Зрештою, цей чоловік, здавалося, був одним із віслюків нашого великого суспільного млина, одним із тих паризьких Ратонів, які навіть не знають своїх Бертранів, якоюсь віссю, навколо якої оберталися суспільні нещастя або нечистоти; одним із тих людей, про яких ми, побачивши їх, кажемо: «Але ж і такі потрібні».

Прекрасний Париж не помічає цих блідих облич, позначених моральними чи фізичними стражданнями. Але Париж — це справжній океан. Занурте в нього лот — і ви ніколи не дізнаєтеся його глибини. Обійдіть його, опишіть його — хоч би скільки сил ви доклали, щоб обійти його й описати; хоч би скільки було дослідників цього моря, зацікавлених і численних, — у ньому завжди знайдеться незайманий куточок, невідома печера, квіти, перли, чудовиська, щось нечуване, забуте літературними нирцями. «Дім Воке» — одне з таких дивовижних чудовиськ.

Дві постаті разюче вирізнялися на тлі решти постояльців та завсідників. Хоча мадемуазель Вікторина Тайєфер мала хворобливу блідість, властиву молодим дівчатам, що страждають на хлороз, і своїм постійним смутком, ніяковою поведінкою, бідним та кволим виглядом долучалася до загальної картини страждання, її обличчя все ж не було старим, а рухи й голос залишалися жвавими.

Це юне нещастя нагадувало кущик із пожовклим листям, щойно посаджений у несприятливий ґрунт. Її рудуватий колір обличчя, волосся кольору рудого золота, надто тонкий стан виражали ту грацію, яку сучасні поети знаходили в середньовічних статуетках. Її сірі, з чорними вкрапленнями очі випромінювали християнську лагідність і покірність. Простий, недорогий одяг виказував молоді форми її тіла.

Вона була гарною завдяки своєму оточенню. Щаслива, вона була б чарівною: щастя для жінки — те саме, що поезія, а вбрання — її рум’яна. Якби радість балу відбилася рожевими барвами на цьому блідому обличчі; якби ніжності елегантного життя наповнили, зарум’янили ці щоки, вже трохи запалі; якби кохання оживило ці сумні очі, Вікторина могла б позмагатися з найвродливішими молодими дівчатами.

Їй бракувало того, що вдруге створює жінку, — убрання та любовних записочок. Її історія могла б стати темою окремої книжки. Її батько вважав, що має підстави не визнавати її своєю дочкою, відмовлявся тримати її при собі, давав їй лише шістсот франків на рік і так розпорядився своїм майном, щоб усю спадщину можна було передати синові.

Мадам Кутюр, далека родичка матері Вікторини, яка свого часу прийшла померти від розпачу в її домі, опікувалася сиротою, наче власною дитиною. На жаль, вдова комісара-інтенданта армій Республіки не мала у світі нічого, крім свого вдівського утримання та пенсії; одного дня вона могла залишити цю бідолашну, недосвідчену й беззахисну дівчину напризволяще перед світом.

Добра жінка водила Вікторину до меси щонеділі, до сповіді — кожні два тижні, щоб, на всякий випадок, виховати з неї побожну дівчину. Вона мала рацію. Релігійні почуття давали майбутнє цій відкинутій дитині, яка любила свого батька і щороку вирушала до нього, щоб принести йому прощення своєї матері; але щороку натикалася на двері батьківського дому, невблаганно замкнені.