Пані Воке знепритомніла, почувши ці слова.
— Боже мій! Та від цього можна захворіти; а я ж учора була з ним у театрі «Гете», — сказала вона Сільвії.
— Філософія, матусю, — провадив Коллен. — Хіба це нещастя, що ви вчора ходили до моєї ложі в театрі «Гете»? — вигукнув він. — Ви кращі за нас? На наших плечах менше ганьби, ніж у вашому серці, мляві члени прогнилого суспільства: найкращий із вас не встояв би переді мною.
Його погляд зупинився на Растіньякові, якому він адресував люб’язну усмішку, що разюче контрастувала з грубим виразом його обличчя.
— Наша маленька угода залишається в силі, мій янголе, якщо, звичайно, ви погодитеся! Знаєте?
Він заспівав:
— Моя Фаншетта чарівна
— У своїй простоті.
— Не хвилюйтеся, — провадив він. — Я вмію стягувати свої борги. Мене надто бояться, щоб мене ошукати!
Каторга — з її звичаями й мовою, з її раптовими переходами від жартівливого до страхітливого, з її жахливою величчю, фамільярністю та ницістю — раптом постала в цій репліці, у цьому чоловікові, який перестав бути просто людиною й став утіленням цілого виродженого народу, дикого й логічного, брутального й гнучкого. За одну мить Коллен перетворився на пекельну поему, в якій відбилися всі людські почуття, крім одного — каяття. Його погляд був поглядом занепалого архангела, який вічно прагне війни. Растіньяк опустив очі, приймаючи це злочинне споріднення як спокуту за свої лихі думки.
— Хто мене зрадив? — запитав Коллен, обводячи товариство своїм страшним поглядом і зупиняючи його на мадемуазель Мішоно. — Це ти, стара скарбничко! — сказав він їй. — Ти підсунула мені фальшивий удар крові, цікава жіночко! Скажи я два слова — і за вісім днів тобі відпиляють голову. Я тебе прощаю, я християнин. До того ж не ти мене продала. Але хто?
— Ага! Ага! Ви там нагорі нишпорите! — вигукнув він, почувши, як офіцери судової поліції відчиняли його шафи й забирали його речі. — Пташки знайдені, ті, що вчора вилетіли. А ви нічого не дізнаєтеся. Мої торговельні книги тут, — сказав він, ударивши себе по лобі. — Тепер я знаю, хто мене продав. Це може бути тільки той пройдисвіт Фі-де-Суа. Правда ж, татусю Хапай-Мене? — звернувся він до начальника поліції. — Це надто добре узгоджується з перебуванням наших банківських білетів нагорі. Ну все, мої маленькі нишпорки. А щодо Фі-де-Суа, то за п’ятнадцять днів він зариється так глибоко, що ви не дістанете його, навіть якби вся ваша жандармерія його охороняла.
— Скільки ви дали цій Мішоно? — запитав він у поліцейських. — Кілька тисяч екю? Я вартий був більшого, стара гнила Ніно, Пампадур у лахмітті, Венеро з кладовища Пер-Лашез. Якби ти попередила мене, отримала б шість тисяч франків. Ага! Ти й не здогадувалася про це, стара продавчине плоті, а то я мав би перевагу. Так, я дав би їх, аби уникнути подорожі, яка мене дратує й змушує втрачати гроші, — говорив він, поки на нього надягали наручники. — Ці люди залюбки тягатимуть мене без кінця-краю, щоб познущатися з мене. Якби вони одразу відправили мене на каторгу, я невдовзі повернувся б до своїх справ, незважаючи на наших маленьких роззяв із набережної Орфевр. А там вони всі перевернуть догори дриґом цілий світ, аби визволити свого генерала, цього доброго Перехитрювача Смерть! Чи є серед вас хтось, хто, як і я, мав би понад десять тисяч братів, готових зробити для нього все? — гордо запитав він. — Ось де справжнє добро, — сказав він, ударивши себе в груди. — Я ніколи нікого не зраджував! Ану, скарбничко, поглянь на них, — звернувся він до старої діви. — Вони дивляться на мене з жахом, а від тебе їх просто нудить. Забирай свою частку.
Він замовк і окинув поглядом пансіонерів.
— Які ж ви дурні! Невже ви ніколи не бачили каторжника? Каторжник такого ґатунку, як присутній тут Коллен, — це людина, менш боягузлива за інших, людина, яка протестує проти глибоких розчарувань суспільного договору, як каже Жан-Жак, чиїм учнем я маю честь називатися. Зрештою, я один проти уряду з усією його купою судів, жандармів, бюджетів — і я їх обводжу навколо пальця.
— Чорт забирай! — сказав художник. — Він страшенно гарний для малювання.
— Скажи мені, придворний паж монсеньйора ката, наміснику Вдови — так каторжники називають гільйотину, і це ім’я сповнене жахливої поезії, — додав він, обертаючись до начальника поліції безпеки, — будь добрим хлопцем, скажи мені, чи це Фі-де-Суа мене продав! Я не хотів би, щоб він розплачувався за чужу провину, це було б несправедливо.
Тієї миті агенти, які все в нього відчинили, обшукали й описали, повернулися й тихо щось сказали начальникові загону. Протокол було закінчено.
— Панове, — сказав Коллен, звертаючись до пансіонерів, — мене зараз заберуть. Ви всі були дуже люб’язні до мене, поки я тут жив, і я буду вам за це вдячний. Прийміть моє прощання. Дозволите мені надіслати вам інжиру з Провансу.
Він зробив кілька кроків, потім обернувся й подивився на Растіньяка.
— Прощавай, Ежене, — сказав він тихим і сумним голосом, що разюче контрастував із різким тоном його промов. — Якщо ти опинишся в скруті, я залишив тобі відданого друга.
Попри наручники, він зумів стати у фехтувальну стійку, зробив випад, як майстер фехтування, вигукнув:
— Раз, два!
— і зробив випад.
— Якщо трапиться лихо, звертайся туди. Люди й гроші — усе до твоїх послуг.
Цей дивний персонаж вклав у свої останні слова стільки блазнівства, що зрозуміти їх могли тільки він і Растіньяк. Коли жандарми, солдати й агенти поліції залишили будинок, Сільвія, яка натирала оцтом скроні своїй господині, подивилася на приголомшених пансіонерів.
— Ну й що, а все-таки він був добрий чоловік.
Ця фраза розвіяла чари, спричинені напливом і розмаїттям почуттів, які викликала ця сцена в кожного. Тієї миті пансіонери, глянувши один на одного, всі разом побачили мадемуазель Мішоно — худу, суху й холодну, мов мумія, — яка причаїлася біля грубки, опустивши очі, наче боялася, що тіні від абажура недостатньо, щоб приховати вираз її погляду. Це обличчя, яке так давно викликало в них неприязнь, раптом стало зрозумілим. Глухий гомін, чия цілковита одностайність свідчила про загальну відразу, прокотився кімнатою. Мадемуазель Мішоно його почула — і залишилася.
Бьяншон першим нахилився до свого сусіда.
— Я заберуся звідси, якщо ця жінка й надалі обідатиме з нами, — сказав він упівголоса.
За мить усі, крім Пуаре, схвалили пропозицію студента-медика. Відчувши загальну підтримку, він підійшов до старого пансіонера.
— Ви, як людина, особливо близька до мадемуазель Мішоно, поговоріть із нею, поясніть, що вона має негайно піти.
— Негайно? — здивовано повторив Пуаре.
Потім він підійшов до старої й прошепотів їй кілька слів на вухо.
— Але мій термін оплачений. Я тут за свої гроші, як і всі, — сказала вона, кинувши на пансіонерів зміїний погляд.
— Це не біда, ми скинемося й повернемо вам гроші, — сказав Растіньяк.
— Пан захищає Коллена, — відповіла вона, кинувши на студента отруйний і водночас допитливий погляд. — Неважко здогадатися, чому.
Почувши ці слова, Ежен рвонувся вперед, ніби хотів кинутися на стару діву й задушити її. Цей погляд, чиї підступи він зрозумів, раптом кинув жахливе світло в його душу.
— Залиште її! — вигукнули пансіонери.
Растіньяк схрестив руки на грудях і замовк.
— Покінчімо з мадемуазель Юдою, — сказав художник, звертаючись до пані Воке. — Пані, якщо ви не виженете Мішоно, ми всі залишимо вашу халупу й усюди розповідатимемо, що тут живуть самі шпигуни та каторжники. Якщо ж ви її виженете, ми всі мовчатимемо про цю пригоду, яка, зрештою, могла б трапитися в найкращому товаристві — принаймні доти, доки каторжників не тавруватимуть на лобі й не заборонять їм перевдягатися на паризьких буржуа та так само безглуздо блазнювати, як вони це роблять.
Після цієї промови пані Воке чудесним чином одужала, випросталася, схрестила руки на грудях і широко розплющила свої ясні очі, в яких уже не було й сліду сліз.
— Але, любий пане, ви хочете занапастити мій заклад? Ось пан Вотрен… О боже мій! — сказала вона, сама себе перебиваючи. — Я ніяк не можу перестати називати його чесним ім’ям! Отже, — провадила вона, — одна кімната вже спорожніла, а ви хочете, щоб я мала ще дві вільні саме в пору, коли всі вже влаштувалися.
— Панове, берімо капелюхи й ходімо обідати на площу Сорбонни, до Флікото, — сказав Бьяншон.
Пані Воке одним поглядом оцінила, який вихід для неї найвигідніший, і підкотилася до мадемуазель Мішоно.
— Ну ж бо, моя люба красунечко, ви ж не бажаєте смерті моєму закладу, правда? Бачите, до якої крайності доводять мене ці панове; підіть до своєї кімнати хоча б на сьогодні.
— Нізащо, нізащо! — закричали пансіонери. — Ми хочемо, щоб вона негайно пішла.
— Але ця бідолашна дівчина ще не вечеряла, — жалібно сказав Пуаре.
— Нехай вечеряє, де захоче! — пролунало кілька голосів.
— Шпигунку — за двері!
— Шпигунів — за двері!
— Панове! — вигукнув Пуаре, який раптом піднісся до тієї висоти відваги, якої кохання надає баранам, — поважайте особу жіночої статі.
— У шпигунів немає статі, — сказав художник.
— Славетний сексорама!
— До дверорама!
— Панове, це непристойно. Коли людей виганяють, треба дотримуватися пристойних форм. Ми заплатили, ми залишаємося, — сказав Пуаре, насунувши кашкет і вмостившись на стільці поруч із мадемуазель Мішоно, яку саме переконувала пані Воке.
— Поганцю, — жартівливо сказав йому художник, — маленький поганцю, ну ж бо!
— Гаразд, якщо ви не підете, то ми підемо, — сказав Бьяншон.
І пансіонери всі гуртом рушили до вітальні.
— Мадемуазель, чого ж ви хочете? — вигукнула пані Воке. — Я розорена. Ви не можете залишатися, вони дійдуть до насильства.
Мадемуазель Мішоно підвелася.
— Вона піде!
— Вона не піде!
— Вона піде!
— Вона не піде!
Ці слова, що лунали по черзі, та ворожість, яка дедалі виразніше звучала в розмовах про неї, змусили мадемуазель Мішоно піти після кількох умов, пошепки узгоджених із господинею.
— Я піду до пані Бюно, — сказала вона з погрозою в голосі.
— Ідіть, куди хочете, мадемуазель, — відповіла пані Воке, сприйнявши її вибір будинку, з яким вона суперничала і який тому ненавиділа, як жорстоку образу. — Ідіть до Бюно: там вам дадуть вина, від якого кози танцюватимуть, і страви, куплені в дрібних крамарів.
Пансіонери мовчки вишикувалися у дві шеренги. Пуаре так ніжно дивився на мадемуазель Мішоно і так наївно вагався, не знаючи, чи йому йти за нею, чи залишитися, що пансіонери, радіючи її від’їзду, почали сміятися, перезираючись.
— Ксі, ксі, ксі, Пуаре! — крикнув йому художник. — Ну ж бо, гайда, гайда!
Службовець Музею комічно заспівав початок відомої романси:
— Вирушаючи до Сирії,
— Молодий і вродливий Дюноа…
— Ідіть уже, ви ж так цього прагнете, trahit sua quemque voluptas, — сказав Бьяншон.
— Кожен іде за своєю втіхою — вільний переклад із Вергілія, — пояснив репетитор.
Мадемуазель Мішоно зробила рух, ніби хотіла взяти Пуаре під руку, й поглянула на нього. Він не зміг опиратися цьому поклику й подав старій свою руку. Гучні оплески вибухнули сміхом.
— Браво, Пуаре!
— Оцей старий Пуаре!
— Аполлон-Пуаре!
— Марс-Пуаре!
— Відважний Пуаре!
Тієї миті до пансіону ввійшов посильний і подав пані Воке листа. Прочитавши його, вона безсило опустилася на стілець.
— Та мені лишається тільки підпалити свій дім, нехай сюди вдарить грім. Син Тальфера помер о третій годині. Я добре заслужила на покарання за те, що побажала добра цим панянкам коштом цього бідного юнака. Пані Кутюр і Вікторина забирають свої речі й житимуть у її батька. Пан Тальфер дозволяє доньці залишити при собі вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири вільні кімнати, п’ятеро пансіонерів менше!
Вона сіла й мало не заплакала.
— Нещастя оселилося в моєму домі! — вигукнула вона.
Раптом на вулиці почувся гуркіт екіпажа, що зупинився біля будинку.
— Ще якась пригода, — сказала Сільвія.
Горіо раптом набув такого сяйливого, сповненого щастя вигляду, що можна було подумати, ніби він воскрес.
— Горіо у фіакрі! — сказали пансіонери. — Кінець світу наближається.
Старий попрямував просто до Ежена, який задумливо стояв у кутку, і взяв його під руку.
— Ходімо, — весело сказав він.
— Ви хіба не знаєте, що сталося? — запитав його Ежен. — Вотрен був каторжником, якого щойно заарештували, а син Тальфера помер.
— Ну то й що з того? — відповів батько Горіо. — Я вечеряю зі своєю донькою у вас, чуєте? Вона чекає на вас, ходімо!
Він так сильно потягнув Растіньяка за руку, що змусив його йти за собою, і тягнув його, наче коханку.
— Вечеряти! — крикнув художник.
Тієї миті кожен узяв свій стілець і сів до столу.
— От уже сьогодні все до нещастя, — сказала товста Сільвія. — Навіть моє бараняче рагу пригоріло. Ну та гаразд! З’їсте його підгорілим, що поробиш!
Пані Воке не мала духу сказати й слова, побачивши за своїм столом лише десятьох замість вісімнадцяти; але кожен намагався її втішити й розвеселити. Спочатку постояльці говорили про Вотрена та події цього дня, але невдовзі, підкорившись змієподібній течії своєї розмови, заговорили про дуелі, каторгу, правосуддя, закони, які треба змінити, про в’язниці. А потім опинилися за тисячі льє від Жака Коллена, Вікторини та її брата. Хоч їх було лише десятеро, вони галасували, мов двадцятеро, і здавалося, ніби їх навіть більше, ніж звичайно; ось і вся різниця між цією вечерею та вчорашньою.
Звичайна безтурботність цього егоїстичного світу, якому вже завтра щоденні паризькі події мали підкинути нову поживу для жування, знову взяла гору, і навіть пані Воке дозволила себе заспокоїти надії, що промовляла в голос товста Сільвія.
Для Ежена цей день до самого вечора мав залишатися фантастичною фантасмагорією. Попри силу характеру й ясність розуму, він не знав, як упорядкувати свої думки, коли опинився у фіакрі поруч із батьком Горіо, чиї слова виказували незвичну радість і після стількох пережитих хвилювань звучали в його вухах, мов слова, які ми чуємо уві сні.
— На сьогодні все скінчено. Ми всі троє вечерятимемо разом, разом! Розумієте? Чотири роки минуло відтоді, як я вечеряв зі своєю Дельфіною, з моєю маленькою Дельфіною. Сьогодні ввечері вона буде тільки моя. Ми від самого ранку тут, у вас. Я працював як чорнороб, скинувши сюртук. Допомагав носити меблі. Ах! Ах! Ви не знаєте, яка вона мила за столом, вона так і піклуватиметься про мене: «Ось, тату, їжте це, воно смачне». А тоді я вже й не зможу їсти. Ох! Чи давно ж я не почувався так спокійно поруч із нею, як сьогодні ввечері!
— Але, — сказав йому Ежен, — невже сьогодні світ догори дриґом?
— Догори дриґом? — перепитав батько Горіо. — Та ні, ніколи ще світ не був такий гарний. Я бачу на вулицях самі веселі обличчя, люди тиснуть одне одному руки, обіймаються; усі щасливі, наче зараз підуть вечеряти до своїх дочок, бенкетувати там за чудовою вечерею, яку вона замовила при мені кухареві з кафе «Англійське». Та що там! Поруч із нею й полин був би солодкий, як мед.
— Здається, я знову оживаю, — сказав Ежен.
— Та їдь же швидше, кучере! — вигукнув батько Горіо, відчинивши переднє віконце. — Швидше! Я дам вам сто су на випивку, якщо за десять хвилин довезете мене туди, куди самі знаєте.
Почувши цю обіцянку, кучер помчав Парижем зі швидкістю блискавки.
— Не їде він як слід, цей кучер, — бурмотів батько Горіо.
— Але куди ви мене везете? — спитав його Растіньяк.
— До вас, — відповів батько Горіо.
Карета зупинилася на вулиці д’Артуа. Старий вийшов першим і кинув кучерові десять франків із щедрістю овдовілого чоловіка, який у пориві найвищої радості вже ні на що не зважає.
— Ходімо, підіймаймося, — сказав він Растіньякові, провівши його через подвір’я до дверей квартири на третьому поверсі, у задній частині нового, ошатного будинку.
Батькові Горіо навіть не довелося дзвонити. Двері їм відчинила Тереза, покоївка пані де Нусінген. Ежен опинився в чарівній холостяцькій квартирі, що складалася з передпокою, невеликої вітальні, спальні та кабінету з видом на сад. У вітальні, чиї меблі й оздоблення могли позмагатися з усім наймилішим і найвитонченішим, що тільки можна було побачити, при світлі свічок він побачив Дельфіну. Вона підвелася з канапи біля каміна, поклала ширму на камінну полицю й сказала йому голосом, сповненим ніжності:
— То вас таки довелося розшукати, пане, який нічого не розуміє.
Тереза вийшла. Студент обійняв Дельфіну, палко притис її до себе й заплакав від радості. Цей останній контраст між тим, що він бачив тепер, і тим, що побачив перед цим, у день, коли стільки душевних подразнень виснажили його серце й розум, викликав у Растіньяка напад нервової чутливості.
— Я ж знав, що він тебе любить, — тихо сказав батько Горіо дочці, поки Ежен, знесилений, лежав на канапі, не спроможний вимовити ані слова й ще не здатний збагнути, яким помахом чарівної палички було завдано цього останнього удару.
— Але ходімо, подивіться, — сказала пані де Нусінген, беручи його за руку й ведучи до кімнати, де килими, меблі та найменші дрібниці нагадали йому в зменшеному вигляді кімнату самої Дельфіни.
— Тут бракує ліжка, — сказав Растіньяк.
— Так, пане, — відповіла вона, почервонівши й стискаючи його руку.
Ежен поглянув на неї й, ще такий молодий, зрозумів усю справжню сором’язливість, що жила в серці закоханої жінки.
— Ви одна з тих істот, яких треба любити завжди, — прошепотів він їй на вухо. — Так, я наважуюся вам це сказати, бо ми так добре розуміємо одне одного: що палкіше й щиріше кохання, то більше воно має бути прихованим, таємничим. Не відкриваймо нікому нашої таємниці.
— О, а я не буду «кимось», — пробурчав батько Горіо.
— Ви ж знаєте, що ви — це ми…
— Ах, ось чого я хотів! Ви не звертатимете на мене уваги, правда? Я приходитиму й ітиму, мов добрий дух, який є всюди і про якого знаєш, що він тут, хоча й не бачиш його. Еге ж, Дельфіночко, Ніно, Деделю! Хіба я не мав рації, коли сказав тобі: «Є гарна квартира на вулиці д’Артуа, облаштуймо її для нього!» Ти не хотіла. Ах, це я — причина твоєї радості, як я є причиною твого життя. Батьки завжди повинні давати, щоб бути щасливими. Постійно давати — ось що означає бути батьком.
— Як? — здивувався Ежен.
— Так, вона не хотіла, боялася, що люди базікатимуть усілякі дурниці, наче світ вартий того, щоб заради нього зрікатися щастя! Але всі жінки мріють робити те, що робить вона…
Батько Горіо говорив сам до себе, а пані де Нусінген повела Растіньяка до кабінету, звідки долинув звук поцілунку, хоч би як тихо він був узятий. Ця кімната цілком відповідала елегантності квартири, у якій, зрештою, нічого не бракувало.
— Чи добре вгадали ваші бажання? — спитала вона, повернувшись до вітальні, щоб сісти до столу.
— Так, — відповів він, — навіть надто добре. На жаль! Я надто гостро відчуваю цю довершену розкіш, ці прекрасні мрії, що стали дійсністю, усю поезію молодого, елегантного життя, щоб не розуміти, що я їх вартий; але я не можу прийняти їх від вас, і я ще надто бідний, щоб…
— Ах-ах! Ви вже опираєтеся мені, — сказала вона з легким владним глузуванням і скривила губки тією чарівною гримаскою, яку роблять жінки, коли хочуть посміятися з чиїхось надмірних докорів сумління, аби тим легше їх розвіяти.
Ежен надто серйозно допитував себе самого протягом цього дня, а арешт Вотрена, показавши йому глибину прірви, у яку він мало не скотився, надто добре зміцнив його благородні почуття й делікатність, щоб він піддався цьому ласкавому спростуванню своїх великодушних думок. Його охопив глибокий смуток.
— Як! — сказала пані де Нусінген. — Ви відмовитеся? Чи знаєте ви, що означає така відмова? Ви сумніваєтеся в майбутньому, ви не наважуєтеся пов’язати його зі мною. То ви боїтеся зрадити мою прихильність? Якщо ви мене любите, якщо я… люблю вас, то навіщо відступати перед такими дріб’язковими зобов’язаннями? Якби ви знали, яке задоволення я мала, займаючись усім цим холостяцьким господарством, ви б не вагалися й попросили б у мене пробачення. Я мала гроші, що належали вам, і добре їх використала — ось і все. Ви гадаєте, що чините по-великому, а насправді поводитеся дріб’язково. Ви вимагаєте набагато більшого… — Ах! — сказала вона, помітивши в погляді Ежена палкість, — а через дрібниці ще й удаєте з себе такого обережного. Якщо ви мене не любите, о, тоді не приймайте нічого. Моя доля залежить від одного слова. Говоріть! Але, тату, скажіть йому кілька слушних слів, — додала вона після паузи, повертаючись до батька. — Невже він думає, що я не так само, як і він, дорожу нашою честю?
Батько Горіо дивився на цю милу суперечку з застиглою усмішкою тіеріакі, який перебуває в захваті від побаченого й почутого.
— Дитя! Ви стоїте на порозі життя, — провадила вона, беручи Ежена за руку. — Перед вами перешкода, непереборна для багатьох людей; жіноча рука відчиняє вам її, а ви відступаєте! Але ви досягнете успіху, ви наживете блискучі статки — успіх написаний на вашому прекрасному чолі. Невже тоді ви не зможете повернути мені те, що я позичаю вам сьогодні? Хіба колись дами не давали своїм лицарям обладунки, мечі, шоломи, кольчуги, коней, щоб ті могли битися від їхнього імені на турнірах? Отож, Ежене, речі, які я вам пропоную, — це зброя нашої епохи, необхідні знаряддя для того, хто хоче чогось досягти. Гарненька ж у вас горищна кімната, якщо вона схожа на кімнату татуся. Ну ж бо, невже ми не вечерятимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! — сказала вона, потрушуючи його за руку. — Боже мій, тату, виріши за нього, а то я вийду звідси й більше ніколи його не побачу.
— Я вас переконаю, — сказав батько Горіо, виходячи зі свого захоплення. — Мій любий пане Ежене, ви ж позичатимете гроші в євреїв, правда?
— Треба буде, — відповів він.
— Гаразд, я вас упіймав, — провадив старий, витягуючи зношений, потертий шкіряний гаманець. — Я став євреєм, оплатив усі рахунки, ось вони. Ви не винні за все, що тут є, ані сантима. Вийшло не так уже й багато — щонайбільше п’ять тисяч франків. Я вам їх позичу! Ви ж не відмовите мені, я не жінка. Напишете мені розписку на клаптику паперу, а потім повернете гроші.
Кілька сліз водночас виступили на очах Ежена й Дельфіни, які здивовано подивилися одне на одного. Растіньяк простягнув руку старому й потис її.
— Ну що ж! Хіба ви не мої діти? — сказав Горіо.
— Але, бідний мій батьку, як же ви це зробили? — спитала пані де Нусінген.
— Ах, ось ми й підійшли до цього, — відповів він. — Коли я домігся, щоб ти погодилася поселити його поруч із собою, коли побачив, як ти купуєш речі, наче для нареченої, я сказав собі: «Вона потрапить у скруту! Адвокат каже, що позов до твого чоловіка, щоб змусити його повернути тобі твоє майно, триватиме понад шість місяців. Гаразд». Я продав свої тисячу триста п’ятдесят франків довічної ренти; за п’ятнадцять тисяч франків придбав собі тисячу двісті франків довічної ренти, добре забезпеченої заставою, а рештою капіталу, діти мої, заплатив вашим крамарям. А я маю нагорі кімнату за п’ятдесят екю на рік, можу жити як принц на сорок су в день, та ще й дещо залишиться. Я нічого не витрачаю, мені майже не потрібен одяг. Уже п’ятнадцять днів я потайки сміюся, кажучи собі: «Чи будуть вони щасливі?» Ну що ж, хіба ви не щасливі?
— О, тату, тату! — вигукнула пані де Нусінген, кидаючись до батька, який посадив її собі на коліна. Вона вкрила його поцілунками, пестила щоки своїм білявим волоссям і проливала сльози на це старе, розквітле від щастя обличчя. — Любий батьку, ось що означає бути батьком! Ні, під небом немає другого такого батька, як ви. Ежен і раніше вас дуже любив, а тепер що буде!
— Але, діти мої, — сказав батько Горіо, який уже десять років не відчував, як серце його дочки б’ється біля його серця, — але, Дельфіночко, ти хочеш убити мене від радості! Моє бідне серце розривається. Ну, пане Ежене, ми вже в розрахунку!
І старий так дико, так нестямно пригорнув дочку, що вона сказала:
— Ах, ти робиш мені боляче.
— Я зробив тобі боляче? — перепитав він, збліднувши.
Він подивився на неї з надлюдським виразом болю. Щоб якнайкраще змалювати обличчя цього Христа Батьківства, довелося б шукати порівняння в образах, які вигадували великі майстри пензля, зображуючи страждання Спасителя людства, що віддав себе заради цілого світу. Батько Горіо дуже ніжно поцілував пояс, який надто сильно стиснули його пальці.
— Ні, ні, я не зробив тобі боляче, — повторив він, питаючи її усмішкою. — Це ти зробила мені боляче своїм криком.
— Це коштує дорожче, — прошепотів він на вухо дочці, обережно цілуючи його, — але треба його здобути, інакше він розсердиться.
Ежен був приголомшений невичерпною самовідданістю цього чоловіка й дивився на нього з тим наївним захопленням, яке в юному віці є різновидом віри.
— Я буду гідний усього цього! — вигукнув він.
— О мій Ежене, як же гарно ви щойно сказали.
І пані де Нусінген поцілувала студента в чоло.
— Він відмовився заради тебе від мадемуазель Тайфер та її мільйонів, — сказав батько Горіо. — Так, маленька тебе кохала; а тепер, після смерті її брата, вона багата, як Крез.
— О, навіщо ви це кажете? — вигукнув Растіньяк.
— Ежене, — прошепотіла Дельфіна йому на вухо, — тепер я маю один жаль щодо цього вечора. Ах, я любитиму вас! І завжди.
— Це найщасливіший день, який випав мені відтоді, як ви вийшли заміж! — вигукнув батько Горіо. — Нехай добрий Бог посилає мені скільки завгодно страждань, аби тільки не через вас; я скажу собі: «У лютому цього року я на мить був щасливіший, ніж людина може бути за все своє життя». Поглянь на мене, Фіфіно! — сказав він дочці. — Гарна ж вона, правда? Скажіть-но мені, чи зустрічали ви багато жінок із такими гарними барвами обличчя і такою милою ямочкою? Ні, правда? Ну то це я створив цю любу жінку. Тепер, коли вона буде щаслива завдяки вам, вона стане в тисячу разів кращою. Я можу й до пекла піти, сусіде, — сказав він, — якщо вам потрібна моя частка раю, я вам її віддам. Їжмо, їжмо, — провадив він, уже не знаючи, що говорить, — усе наше.
— Бідний татусь!
— Якби ти знала, дитино моя, — сказав він, підводячись і підходячи до неї, беручи її голову й цілуючи посеред кіс, — як дешево ти можеш зробити мене щасливим! Приходь до мене час від часу, я буду нагорі, тобі треба буде зробити лише один крок. Пообіцяй мені, скажи!
— Так, любий батьку.
— Скажи ще раз.
— Так, мій добрий батьку.
— Мовчи, бо я змусив би тебе повторити це сто разів, якби слухав лише себе. Вечеряймо.
Увесь вечір минув у дитячих пустощах, і батько Горіо виявився не менш навіженим за обох молодих. Він падав дочці до ніг, щоб цілувати їх; довго дивився їй в очі; терся головою об її сукню; словом, витворяв такі дурниці, які міг би чинити наймолодший і найніжніший коханець.
— Бачите? — сказала Дельфіна Ежену. — Коли батько з нами, треба цілком належати йому. Щоправда, іноді це буде дуже незручно.
Ежен, який уже кілька разів відчув у собі напади ревнощів, не міг дорікнути їй за ці слова, що приховували в собі зародок усіх майбутніх невдячностей.
— А коли квартира буде зовсім готова? — спитав Ежен, оглядаючи кімнату. — То сьогодні ввечері нам доведеться розлучитися?
— Так, але завтра ви прийдете до мене вечеряти, — сказала вона з лукавою усмішкою. — Завтра день італійської опери.
— Я сидітиму в партері, — сказав батько Горіо.
Була північ. Карета пані де Нусінген чекала. Батько Горіо та студент повернулися до пансіону Воке, розмовляючи про Дельфіну з дедалі більшим захопленням, і ця розмова спричинила своєрідне змагання висловів між двома палкими пристрастями. Ежен не міг приховати від себе, що любов батька, яку не плямувала жодна особиста вигода, своєю наполегливістю й безмежністю затьмарювала його власну. Для батька ідол залишався чистим і прекрасним, а його поклоніння зростало разом із усім минулим і майбутнім. Вони застали пані Воке саму біля грубки, між Сільвією та Крістофом. Стара господиня сиділа там, наче Марій на руїнах Карфагена. Вона чекала двох останніх пансіонерів, що в неї залишилися, і разом із Сільвією журилася над своїм становищем. Хоча лорд Байрон вклав у Тассо досить прекрасні нарікання, вони дуже далекі від глибокої правди тих, що вихоплювалися з уст пані Воке.
— То завтра, Сільвіє, нам доведеться приготувати лише три чашки кави. Га! Мій будинок спорожнів — хіба це не розриває серце? Що таке життя без моїх пансіонерів? Нічого! Геть спорожніли мої кімнати, немає в них чоловіків. Життя — в меблях. Що я зробила перед небом, щоб накликати на себе всі ці нещастя? Наші запаси квасолі та картоплі розраховані на двадцять осіб. Поліція в моєму домі! То ми тепер їстимемо саму картоплю! Мені доведеться звільнити Крістофа!
Савояр, який спав, раптом прокинувся й сказав:
— Пані?
— Бідний хлопчина! Він наче сторожовий пес, — сказала Сільвія.
— Мертвий сезон, усі влаштувалися. Звідки тепер візьмуться пансіонери? Я збожеволію. І ця Мішоно, ця сивіла, яка забирає в мене Пуаре! Що вона такого йому зробила, що він так до неї прив’язався й ходить за нею, мов цуценя?
— Ах, пані, — сказала Сільвія, хитаючи головою, — ці старі діви знаються на всіляких хитрощах.
— Цей бідний пан Вотрен, якого вони оголосили каторжником, — провадила вдова, — ну, Сільвіє, це сильніше за мене: я досі не можу в це повірити. Такий веселий чоловік, який брав «глорію» за п’ятнадцять франків на місяць і платив до останнього сантима!
— І був щедрий! — сказав Крістоф.
— Тут якась помилка, — сказала Сільвія.
— Але ні, він сам у всьому зізнався, — заперечила пані Воке. — І подумати тільки: усе це сталося в мене, у кварталі, де й кішка не пробіжить! Їй-богу, мені сниться. Бо, бачиш, ми бачили, як Людовік XVI зазнав свого нещастя, бачили падіння імператора, бачили, як він повернувся і знову впав — усе це ще належало до можливого. А проти буржуазного пансіону ніяких випадковостей не передбачиш: без короля прожити можна, але їсти треба завжди; і коли чесна жінка, родом із Конфлана, подає на стіл усілякі добрі страви, то хіба що кінець світу настане… А воно ж так і є — це кінець світу.
— І подумати тільки, що мадемуазель Мішоно, яка завдала вам стільки шкоди, як кажуть, одержить тисячу екю ренти! — вигукнула Сільвія.
— Не кажи мені про неї, це ж справжня мерзотниця! — сказала пані Воке. — І до того ж вона йде до Бюно! Та вона на все здатна, напевно, чинила страшні речі, свого часу вбивала, крала. Це їй треба було йти на каторгу замість цього бідолашного, дорогого мені чоловіка…
Саме в цю мить Ежен і батько Горіо подзвонили.
— А, ось і мої двоє вірних! — сказала вдова, зітхнувши.
Двоє «вірних», які мали лише дуже слабкі спогади про нещастя її буржуазного пансіону, без жодних церемоній повідомили господині, що вони житимуть на Шосе-д’Антен.
— Ах, Сільвіє! — сказала вдова. — Ось мій останній козир. Ви завдали мені смертельного удару, панове! Мене наче в живіт ударило. Аж скрутило тут. Оце день — додав мені десять років! Їй-богу, я збожеволію! Що ж мені робити з квасолею? Ну, якщо я тут залишуся сама, ти завтра підеш, Крістофе. Прощавайте, панове, добраніч.
— Що з нею? — спитав Ежен у Сільвії.
— Та ось і все: через ці події всі розійшлися. Їй це голову заморочило. Ану, чуєте, як вона плаче. Нехай виплачеться, їй від цього полегшає. Відколи я в неї служу, це вперше вона так спорожняє очі.
Наступного дня пані Воке, за її власним висловом, «узяла себе в руки». Хоча вона й мала вигляд жінки, яка втратила всіх своїх пансіонерів і чиє життя було перевернуте догори дриґом, розум її залишався ясним, і вона показала, яким буває справжній біль — глибоким болем, спричиненим ураженим інтересом, порушеними звичками. Безперечно, погляд, який коханець кидає на місця, де жила його кохана, залишаючи їх, не був би сумнішим за той, яким пані Воке дивилася на свій порожній стіл.
Ежен утішав її, кажучи, що Бьяншон, чиє стажування закінчувалося за кілька днів, напевно, прийде й замінить його; що службовець із Музею не раз висловлював бажання зайняти квартиру пані Кутюр і що за кілька днів вона знову набере собі пансіонерів.
— Нехай Бог вас почує, любий пане! Але біда ось у чому. Не мине й десяти днів, як сюди прийде смерть, от побачите, — сказала вона, кинувши похмурий погляд на їдальню. — Кого вона забере?
— Добре, що ми переїжджаємо, — тихо сказав Ежен батькові Горіо.
— Пані, — прибігла схвильована Сільвія, — я вже три дні не бачила Містіґріса.
— О, якщо мій кіт помер, якщо він нас покинув, то я…
Бідна вдова не закінчила фрази. Вона склала руки й відкинулася на спинку крісла, пригнічена цим страшним віщуванням.
Близько полудня, коли листоноші приходили до кварталу Пантеону, Ежен отримав елегантно запакованого листа, скріпленого печаткою з гербом Босеанів. У ньому містилося запрошення, адресоване панові та пані де Нусінген, на великий бал, про який оголосили ще місяць тому і який мав відбутися у віконтеси. До запрошення було додано коротеньку записку для Ежена:
«Я подумала, пане, що ви із задоволенням погодитеся бути тлумачем моїх почуттів перед пані де Нусінген; надсилаю вам запрошення, про яке ви мене просили, і буду рада познайомитися із сестрою пані де Ресто. Приведіть мені цю милу особу й постарайтеся, щоб вона не забрала всієї вашої прихильності, адже ви багато чим завдячуєте мені у відповідь на ту прихильність, яку я відчуваю до вас.
Віконтеса ДЕ БОСЕАН».
— Але, — подумав Ежен, перечитуючи цього листа, — пані де Босеан досить ясно дає мені зрозуміти, що не хоче бачити барона де Нусінгена.
Він негайно вирушив до Дельфіни, щасливий з нагоди подарувати їй радість, за яку, без сумніву, мав отримати свою винагороду. Пані де Нусінген була у ванні. Растіньяк чекав у будуарі, потерпаючи від нетерпіння, природного для палкого юнака, який поспішає заволодіти коханою жінкою, предметом його дворічних мрій. Такі переживання двічі в житті молодих людей не трапляються. Перша по-справжньому жіночна жінка, до якої прив’язується чоловік, тобто та, що постає перед ним у всій пишноті супутніх обставин, яких вимагає паризьке товариство, ніколи не має суперниці.
Кохання в Парижі зовсім не схоже на інше кохання. Тут ні чоловіки, ні жінки не вірять у барвисті вистави із загальними місцями, якими кожен із пристойності прикриває свої нібито безкорисливі почуття. У цьому світі жінка повинна задовольняти не лише серце й чуття; вона чудово розуміє, що має виконувати ще важливіші обов’язки перед тисячею марнославних забаганок, із яких складається життя. Тут, особливо в коханні, все має бути показним, зухвалим, марнотратним, пишномовним і розкішним. Якщо всі жінки при дворі Людовіка XIV заздрили мадемуазель де Ла Вальєр пристрасті, яка змусила цього великого монарха забути, що кожна його манжета коштувала тисячу екю, коли він роздер їх, щоб полегшити герцогові де Вермандуа його вихід на світську арену, то чого ж можна вимагати від решти людства? Будьте молодими, багатими й титулованими, а якщо можете — будьте ще кращими; що більше пахощів ладні ви спалити перед ідолом, то прихильнішою буде до вас його ласка, якщо, звісно, у вас є свій ідол. Кохання — це релігія, і його культ має коштувати дорожче за всі інші релігії; воно швидко минає, а минаючи, поводиться мов пустотливий хлопчисько, який прагне позначити свій шлях спустошеннями. Розкіш почуття — це поезія комор; а без цього багатства чим би стало кохання?
Якщо й бувають винятки з цих драконівських законів паризького кодексу, то вони зустрічаються в усамітненні, серед душ, які не дали себе захопити суспільним ученням, які живуть біля якогось джерела з прозорою водою — плинною, але невичерпною; які, вірні своїм зеленим затінкам, щасливі слухати мову безмежності, написану для них у всьому й віднайдену в самих собі, терпляче чекають на свої крила, жаліючи тих, хто належить землі.
Але Растіньяк, як і більшість молодих людей, які заздалегідь скуштували смак величі, хотів вийти на арену світу повністю озброєним; він перейняв його гарячку і, можливо, відчував у собі силу підкорити цей світ, але ще не знав ані засобів, ані мети своїх честолюбних прагнень. За відсутності чистого й священного кохання, яке наповнює життя, ця жага влади може стати прекрасною річчю; досить лише очистити її від будь-якого особистого інтересу й поставити собі за мету велич цілої країни. Але студент ще не досяг тієї точки, з якої людина здатна споглядати плин життя й судити про нього. Досі він навіть не цілком позбувся чарів свіжих і ніжних ідей, які, мов листя, огортають юність дітей, вихованих у провінції.
Він постійно вагався, чи перейти паризький Рубікон. Попри свою палку допитливість, він завжди зберігав потаємну прихильність до щасливого життя, яке справжній дворянин веде у своєму замку. Проте останні його сумніви зникли напередодні, коли він побачив себе у власних апартаментах. Насолоджуючись матеріальними перевагами багатства, так само як уже давно насолоджувався моральними перевагами, які давало йому походження, він скинув із себе шкіру провінціала й тихо влаштувався в становищі, звідки перед ним відкривалося прекрасне майбутнє. Тож, чекаючи на Дельфіну, м’яко вмостившись у цьому гарненькому будуарі, який потроху ставав і його будуаром, він почувався настільки далеким від того Растіньяка, що приїхав торік до Парижа, що, дивлячись на нього крізь оптичну призму моральної зміни, питав себе, чи схожий він тепер на самого себе.
— Пані у своїй кімнаті, — прийшла сказати йому Тереза, змусивши його здригнутися.
Він застав Дельфіну, що лежала на канапці біля вогню, свіжа й відпочила. Дивлячись, як вона розкинулася серед хвиль мусліну, неможливо було не порівняти її з прекрасними індійськими рослинами, у яких плід визріває просто в квітці.
— Ну ось, ми й зустрілися, — схвильовано сказала вона.
— Вгадайте, що я вам приніс, — сказав Ежен, сідаючи поруч і беручи її за руку, щоб поцілувати її.
Пані де Нусінген радісно здригнулася, прочитавши запрошення. Вона звернула на Ежена свої вологі очі й кинулася йому на шию, обвивши її руками, щоб притягти його до себе в нападі марнославного захвату.
— І це ви, — прошепотіла вона йому на вухо, — ви, кому я завдячую цим щастям? Так, я смію назвати це щастям. Отримане завдяки вам, хіба це не більше, ніж тріумф самолюбства? Ніхто не хотів представити мене в цьому товаристві. Можливо, зараз ви вважаєте мене дріб’язковою, легковажною, такою самою пустою, як парижанка, але подумайте, друже мій, що я готова пожертвувати заради вас усім і що, якщо я тепер ще палкіше, ніж будь-коли, прагну потрапити до Сен-Жерменського передмістя, то лише тому, що там будете ви.
— Чи не здається вам, — сказав Ежен, — що пані де Босеан ніби дає нам зрозуміти: вона не розраховує побачити барона де Нусінгена на своєму балу?
— Та звичайно, — сказала баронеса, повертаючи Еженові листа. — Ці жінки мають справжній геній зухвалості. Але байдуже, я піду. Моя сестра, мабуть, теж там буде; я знаю, що вона готує чудовий туалет. Ежене, — додала вона тихо, — вона йде туди, щоб розвіяти жахливі підозри. Ви не знаєте, які чутки про неї ходять? Нусінген прийшов сказати мені сьогодні вранці, що вчора в клубі про це говорили, навіть не соромлячись. Боже мій, як мало іноді потрібно, щоб поставити під загрозу честь жінки та цілої родини! Я відчула, ніби це мене саму образило, ніби завдали болю моїй бідній сестрі. За словами деяких людей, пан де Трай виписав векселів на сто тисяч франків, майже всі строки яких уже минули, і за якими йому ось-ось мали пред’явити позов. У такому скрутному становищі моя сестра нібито продала свої діаманти одному євреєві — ті прекрасні діаманти, які ви, можливо, бачили на ній і які походять від матері пані де Ресто. Одне слово, вже два дні тільки про це й говорять. Тепер я розумію, чому Анастазі замовила собі сукню з металевими нитками й хоче привернути до себе всі погляди в пані де Босеан, з’явившись там у всій своїй пишноті та зі своїми діамантами. Але я не хочу бути гіршою за неї. Вона завжди намагалася мене затьмарити, ніколи не була доброю до мене, хоча я стільки їй допомагала, завжди мала для неї гроші, коли в неї їх не було. Але облишмо цей світ; сьогодні я хочу бути цілком щасливою.
Растіньяк ще о першій годині ночі був у пані де Нусінген. Вона, обсипаючи його прощальними словами закоханих — тим прощанням, сповненим радощів майбутнього, — сказала йому з меланхолійним виразом:
— Я така боязка, така забобонна — називайте мої передчуття як хочете, — що тремчу від страху: раптом за своє щастя мені доведеться заплатити якоюсь жахливою катастрофою.
— Дитя, — сказав Ежен.
— Ах! Сьогодні ввечері саме я — дитина, — сказала вона, сміючись.
Ежен повернувся до пансіону Воке з упевненістю, що наступного дня покине його, і тому всю дорогу віддавався тим прекрасним мріям, які відвідують усіх молодих людей, коли на їхніх губах ще не вивітрився смак щастя.
— Ну що? — запитав його батько Горіо, коли Растіньяк проходив повз його двері.
— Ну, я все розповім вам завтра.
— Усе, правда ж? — вигукнув старий. — Лягайте спати. Завтра ми почнемо наше щасливе життя.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
