Батько Горіо вийшов, пробурмотівши кілька слів, яких Ежен не розібрав.
На другий день Растіньяк поніс листи на пошту. Він вагався до останньої хвилини, але зрештою вкинув їх у скриньку, подумавши: “Мені пощастить!” – девіз картяра або великого полководця, девіз фатальний, який частіше приводить до загибелі, ніж до порятунку.
Через кілька днів Ежен пішов до графині де Ресто, але його не прийняли. Він ходив тричі, і тричі наражався на зачинені двері, хоч приходив у такі години, коли графа Максима де Трая там не було. Віконтеса не помилилася. Студент покинув навчання, ходив тільки на перекличку і, показавшись там, одразу ж зникав. Він міркував так, як і більшість студентів, відкладаючи заняття до того часу, коли настануть іспити. Вирішив тільки записатися на лекції другого і третього курсу, а потім одразу, за одним присідом, серйозно простудіювати право. Отже, він мав п’ятнадцять місяців дозвілля, щоб плавати по паризькому океану й там шукати прихильниць або ловити щастя.
– Протягом цього тижня Растіньяк двічі побував у пані де Босеан, але входив до неї тільки тоді, коли з двору виїздила карета маркіза д’Ажуда. Ця славетна жінка, найпоетичніша постать Сен-Жерменського передмістя, ще на кілька днів лишилася переможницею і добилася відстрочки шлюбу мадмуазель де Рошфід із маркізом д’Ажуда-Пінту. Але ці останні дні, найпалкіші з усіх через її побоювання втратити щастя, мали прискорити катастрофу. Маркіз д’Ажуда, так само, як і Рошфіди, дивився на сварку й замирення з віконтесою як на щасливу обставину: вони сподівалися, що пані де Босеан помалу звикне до думки про його шлюб і пожертвує зрештою своїми ранковими втіхами заради події, яку сама природа передбачила в житті людини. Отже, д’Ажуда, повторюючи щодня найсвященніші обіцянки, грав комедію, а віконтеса охоче вірила обманові. “Замість шляхетно викинутись у вікно, вона просто скочується сходами”, – казала найближча її приятелька, герцогиня де Ланже. Однак останні промені світла все ще сяяли, віконтеса лишалася в Парижі й могла бути корисною своєму молодому родичеві, до якого почувала якусь марновірну прихильність. Ежен виявив до неї відданість і чулість саме за таких обставин, коли жінка не бачить ні в чиїх очах щирого співчуття і розради, – а якщо в такі хвилини чоловік і говорить їй ніжні слова, то тільки з розрахунку. Бажаючи досконало вивчити поле бою, перш ніж почати наступ на дім Нусінгенів, Растіньяк вирішив розвідати про колишнє життя батька Горіо і зібрав точні відомості: ось що він узнав.
– До революції Жан Жоашен Горіо був простим робітником-вермішельником, спритним, ощадливим і таким заповзятливим, що купив підприємство свого хазяїна, який випадково став жертвою першого ж повстання 1789 року. Він оселився на вулиці Жюсьєн, біля Хлібного ринку, і мав досить здорового глузду, щоб узяти на себе головування в секції, сподіваючись вести торгівлю під охороною найвпливовіших людей тієї небезпечної доби. Цей розумний вчинок заклав підвалини його багатства, нажитого під час голоду – справжнього чи штучно створеного, – коли ціни на хліб у Парижі неймовірно зросли. Люди билися біля дверей пекарень, а дехто тим часом тихцем скуповував у бакалійників макарони. За той рік громадянин Горіо нажив маєток, що дозволив йому згодом розгорнути торгівлю так широко, як це дозволяє великий капітал. З ним сталося те, що трапляється з усіма не дуже здібними людьми. Його сірість урятувала йому життя. До того ж про його багатство дізналися тільки тоді, коли воно вже не становило небезпеки, йому не заздрили. Хлібна торгівля, здавалося, поглинула весь його розум. Горіо не мав собі рівні, коли йшлося про хліб, про борошно, про висівки, про те, щоб визначити їхню якість, походження, зберігати їх, передбачити ціни, вгадати, чи буде врожай, чи недорід, дешево купити зерно, запастися ним у Сіцілії чи на Україні. Дивлячись, як він веде свої справи, тлумачить закони експорту та імпорту зерна, вивчає їх зміст, помічає хиби, – можна було подумати, що він важить на пост міністра. Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у ділі, він орлиним зором все схоплював, усьому запобігав, усе передбачав, усе знав і все приховував: дипломат – у задумах, солдат – у поході. Але поза своїм ділом, вийшовши із простої і темної крамнички, на порозі якої він у вільні години стояв, спершись на одвірок, Горіо ставав тупим, неотесаним ремісником, людиною, не здатною зрозуміти ніякого логічного доказу, нечутливою до всіх духовних утіх, людиною, що засинає в театрі. Це був один із паризьких Долібанів, сильних тільки своєю тупістю. Майже всі люди такої вдачі схожі між собою. Але майже в усіх ви знайдете в серці якесь високе почуття. Два могутніх почуття сповнювали серце вермішельника, поглинувши все його душевне тепло, як хлібна торгівля поглинула його розум. Дружина Горіо, єдина дочка багатого фермера з Брі, була об’єктом його безмірної любові, якогось релігійного обожування. Горіо схилявся перед цим тендітним, але сильним духом, чутливим і прекрасним створінням, таким протилежним його власній природі. Якщо в людському серці є якесь природжене почуття, то хіба це не гордість – бути опорою слабшій істоті? Додайте до цього ще й кохання – цю палку вдячність щирих сердець до джерела своїх утіх, – і ви зрозумієте багато своєрідних явищ у духовному житті людей. Після семи років безхмарного щастя Горіо, на превелике лихо, втратив дружину; вона вже починала впливати на нього і поза сферою почуттів, можливо, їй пощастило б розвинути цю закоснілу натуру, збудивши в чоловікові розуміння світу і життя. По смерті дружини його ніжність до дітей перейшла розумні межі. Він переніс свою любов до дружини на дочок, які спочатку задовольняли цілком усі його батьківські почуття. Купці й фермери, намагаючись видати за нього своїх дочок, робили йому вельми вигідні пропозиції, але Горіо волів лишатися вдівцем. Його тесть, єдина людина, до якої він щиро горнувся, запевняв, ніби Горіо поклявся зберегти вірність своїй дружині навіть після її смерті. Торговці Хлібного ринку неспроможні були зрозуміти цього шляхетного безглуздя, сміялися з нього й нагородили Горіо якимсь глузливим прізвиськом. Та коли один із них, щедро покропивши торговельну угоду, зважився кинути його у вічі Горіо, то дістав од вермішельника такого стусана в плече, що стрімголов відлетів до тумби на розі вулиці Облен. Безмежна відданість, боязка й ніжна любов Горіо до своїх дочок стала настільки відома всім, що якось один із конкурентів, бажаючи спровадити його з ринку, щоб самому набивати ціну, сказав, ніби Дельфіну тільки-но збив кабріолет. Вермішельник пополотнів і негайно покинув ринок. Фальшива тривога викликала в ньому стільки суперечливих почуттів, що він кілька днів нездужав. На цього чоловіка він не опустив свого смертоносного кулака, але в критичних для того обставинах вигнав його з ринку, примусивши оголосити себе банкрутом.
– Виховував він своїх дочок, певна річ, нерозумно. Маючи понад шістдесят тисяч франків річного прибутку і не витрачаючи на власні потреби й тисячі двохсот франків, він вбачав своє щастя в тому, щоб задовольняти примхи дочок: найкращим учителям доручив розвивати в них таланти, необхідні добре вихованим дівчатам; найняв їм компаньйонку, – на щастя, це була жінка розумна й не позбавлена смаку; дочки їздили верхи, мали власний виїзд – одне слово, жили, мов коханки багатого старого вельможі. Досить їм було висловити якесь бажання, – і батько спішив його виконати, скільки б то не коштувало. За всі щедроти він просив тільки ласки. Вважаючи своїх дочок за ангелів, Горіо ставив їх, звичайно, вище за себе. Бідолаха любив навіть той біль, який походив від них. Коли дочки стали на порі, він дав їм волю вибирати собі чоловіків до власної любості; кожній призначив на посаг половину свого майна. За красунею Анастазі впадав граф де Ресто, і вона, схиляючись перед аристократією, покинула батьківський дім, щоб поринути у вищий світ. Дельфіна полюбляла гроші і тому вийшла за Нусінгена, банкіра, німця з походження, що дістав баронство від Священної Римської імперії. Горіо лишився вермішельником. Дочки й зяті незабаром стали соромитися його торгівлі, хоч у ній було все його життя. П’ять років умовляли вони старого покинути справи, і нарешті він погодився жити на гроші, виручені від продажу підприємства, й на заощадження останніх років; цей капітал, на думку пані Воке, в якої тоді оселився Горіо, мав давати йому вісім чи десять тисяч ліврів щороку. Він пішов жити в цей пансіон з розпачу, коли побачив, що зяті забороняють дочкам не тільки взяти його до себе, але й приймати відкрито.
Такі були відомості про батька Горіо, що їх дав пан Мюре, який купив підприємство вермішельника. Отже, припущення, які Растіньяк чув з уст герцогині де Ланже, підтвердилися. На цьому ми закінчуємо вступ, що передує невідомій, але жахливій трагедії паризького життя.
В кінці першого грудневого тижня Растіньяк одержав два листи – від матері і від старшої сестри Лори. Знайомий почерк викликав у нього трепет радості й страху. Два тоненькі аркушики несли життя або смерть його надіям. Коли він пригадував убозтво своїх рідних, його проймав якийсь страх, однак він був певний у найщирішій їхній любові і не завагався б виссати з них усе до останньої краплі крові. Мати писала йому:
“Любий сину!
– Посилаю тобі те, що ти просив. Використай ці гроші розважливо; я не змогла б, навіть заради твого порятунку, добути ще раз таку значну суму, не сказавши про все твоєму батькові, бо це порушило б злагоду в нашій сім’ї. Щоб дістати стільки грошей ще раз, довелося б заставити наш маєток. Я не можу судити про твої плани, бо не знаю їх, але які ж вони, якщо ти боїшся мені їх довірити? Тобі не треба було б писати цілі томи пояснень – матері досить одного слова, і це слово розвіяло б мою тривогу. Не хочу приховувати від тебе, що твій лист справив на мене тяжке враження. Любий сину, що ж примусило тебе збудити в моєму серці такі побоювання? Напевне, ти дуже страждав, писавши мені, бо я тяжко страждала, читаючи листа. На який шлях ти хочеш ступити? Чи не буде твоє життя й щастя зв’язане з потребою вдавати з себе не того, ким ти є насправді, бувати у колі таких людей, де треба витрачати великі гроші, яких у тебе немає, і час, такий дорогоцінний для твого навчання? Любий мій Ежене, повір материнському серцю, криві шляхи не ведуть до великої мети. Терпіння й покора – такі мають бути чесноти юнака у твоєму становищі. Я тобі не дорікаю, я не хотіла б додати гіркоти до нашого подарунку. Мої слова – слова матері, так само довірливої, як і передбачливої. Якщо ти знаєш свої обов’язки, то я, твоя мати, знаю, яке в тебе серце й прекрасні наміри. Отже, я можу без остраху сказати тобі: вперед, любий мій! Іди! Я тремчу за тебе, бо я мати, але кожен твій крок ми з ніжністю супроводжуватимемо побажаннями й благословенням. Будь обережний, любий хлопчику. Ти повинен бути розважливий, як доросла людина, бо доля п’ятьох дорогих для тебе людей залежить від тебе. Так, усі наші надії в тобі, а твоє щастя – наше щастя. Всі ми молили бога, щоб він допоміг тобі у твоїх починаннях. Твоя тітка Марсійяк при цьому виявила нечувану доброту: вона зрозуміла навіть те, що ти писав про свої рукавички. “Авжеж, у мене слабість до старшого племінника”, – сказала вона весело. Ежене, щиро люби свою тітку! Про те, що вона для тебе зробила, я розповім тобі тільки тоді, коли ти доб’єшся успіху, бо інакше її гроші пектимуть тобі руки. Ви, діти, не розумієте, що значить пожертвувати пам’ятними речами. Та чого не зробиш заради вас! Тітонька доручає мені переказати тобі, що цілує тебе в чоло і хотіла б передати тобі з цим поцілунком здатність бути завжди щасливим. Ця прекрасна, добра жінка сама написала б тобі, якби не хірагра. Батько твій здоровий. Врожай нинішнього 1819 року перевершує наші сподівання. До побачення, любий мій, про твоїх сестер не пишу, бо тобі пише Лора. Я полишаю їй втіху побазікати про дрібнички нашого сімейного життя. Дай боже тобі успіху! О так, мій Ежене, добийся успіху, бо ти завдав мені такого пекучого смутку, що вдруге пережити його я не зможу. Я відчула, що значить бути бідною, коли так хочеться дати багатство своїй дитині. Ну, прощай. Не залишай нас без вістей і прийми поцілунок, що його посилає тобі
твоя мати”.
– Дочитуючи листа, Ежен заплакав, йому не виходив із пам’яті Горіо, який сплющував свою срібну чашку, щоб продати її й оплатити доччин вексель. “Твоя мати теж “сплющила” і продала свої коштовності, – сказав він сам до себе. – І тітка, напевне, плакала, продаючи свої фамільні реліквії. Яке ж ти маєш право засуджувати Анастазі? Ти заради свого егоїстичного майбутнього зробив те саме, що вона зробила заради свого коханця. Хто ж із вас кращий – ти чи вона?” Студент відчував нестерпну муку. Він хотів зректися світського життя, не брати цих грошей. Він переживав ті благородні й прекрасні потаємні докори сумління, що їх рідко коли вміють оцінити люди, судячи собі подібних, докори, заради яких небесні ангели часто прощають злочинця, засудженого земним правосуддям. Растіньяк розгорнув сестриного листа, і від чарівних простодушних зворотів її мови у нього полегшало на серці.
“Любий брате!
– Твій лист надійшов саме вчасно. Ми з Агатою збиралися витратити свої гроші, але й самі не знали, що саме купити. Ти зробив так, як слуга іспанського короля, що поперекидав годинники свого пана, – ти нас помирив. Справді, ми раз у раз сперечалися про те, якому бажанню віддати перевагу, і не догадувалися, любий Ежене, про такий спосіб, що задовольнив би всі наші бажання. Агата аж підскочила з радощів. Ми ходили цілий день наче божевільні, і це було так примітно (як каже тітонька), що мама суворо запитала нас: “Та що це з вами?” Якби вона трошки посварила нас, ми, мабуть, зраділи б іще більше. Жінкам-бо так приємно страждати за того, кого вони люблять! Але, незважаючи на всю свою радість, я замислилася й засмутилась. Я, певне, буду поганою дружиною, бо занадто марнотратна. Купила собі недавно два пояски, гарненький пунсон робити дірочки в корсетах – усякі дрібнички, і в мене лишилося менше грошей, ніж у нашої товстенької Агати: вона ощадлива і складає свої монетки до купки, мов сорока. У неї було двісті франків, а в мене, бідний мій друже, тільки сто п’ятдесят. Я так покарана, хочеться кинути пояс у колодязь, мені буде неприємно його носити. Я ж тебе обікрала! Агата була така мила. Вона сказала: “Пошлемо триста п’ятдесят франків від нас обох”. Та я не хочу приховувати від тебе, як воно було насправді. Знаєш, що ми зробили, виконуючи твої вказівки? Взявши свої капітали, ми пішли удвох на прогулянку і, діставшись до великого шляху, побігли в Рюфек; там ми просто віддали гроші панові Грімбергу, що держить контору Королівської пошти. Назад ми летіли легко, як ластівки. “Чи не від щастя нам так легко?” – сказала Агата. Ми наговорили безліч таких речей, яких я вам, пане парижанине, повторювати не буду, бо мова йшла саме про вас. О дорогий братику, ми тебе дуже любимо, ось і все. Щодо таємниці, то, як каже тітонька, ми такі потайні, що здатні на все, навіть на мовчання. Мама потай їздила з тіткою до Ангулема, і обидві мовчали про високі політичні цілі своєї подорожі; перед тим відбувалися тривалі наради, на які нас не допускали, так само як і пана барона. Уми в державі Растіньяків працюють над великими починаннями. Інфанти й досі вишивають для її величності королеви муслінову сукню з ажурними квіточками, і робота ця – велика таємниця. Лишилося вишити ще тільки дві поли. Вирішено не споруджувати муру з боку Вертея, а насадити живопліт. Щоправда, народ не матиме фруктів зі шпалер, зате мандрівці милуватимуться чудовим краєвидом. Якщо наслідному принцові потрібні будуть носовички, то повідомляємо, що королева-вдова де Марсійяк, перебираючи свої скарби в скринях, відомих під назвою Геркуланума і Помпеї, знайшла сувій чудового голландського полотна, про який вона забула. До послуг принца голки, нитки і завжди червонуваті руки принцес Агати й Лори. Юні принци дон Анрі і дон Габріель не покинули своєї згубної звички об’їдатися виноградним варенням і дратувати своїх сестер; вчитися вони не хочуть, деруть пташині гнізда, зчиняють гармидер і, всупереч державним законам, зрізають вербові гілки собі на палички. Папський нунцій, по-простому кажучи – пан кюре, загрожує їм відлученням від церкви, якщо вони й надалі святі правила правопису приноситимуть у жертву байдикуванню. Прощай, любий брате! Не було ще листа, який ніс би стільки побажань щастя і стільки радісної любові. Коли приїдеш до нас, тобі доведеться розповісти нам дуже багато. Мені, як старшій, ти скажеш усе. Тітка натякнула нам, що ти маєш успіх у світі.
Про даму чутка є, про інше все – мовчок!
Зрозуміла річ – при нас! Слухай, Ежене, якщо хочеш, ми можемо обійтися без хусточок і пошити замість них тобі сорочки. Скоріше напиши мені про це. Якщо тобі негайно будуть потрібні гарні, добре пошиті сорочки, ми повинні одразу сісти до праці. Коли в Парижі є якісь нові фасони, надішли нам взірець, особливо для манжет. Прощай! Прощай! Цілую тебе в чоло, з лівого боку, в ту скроню, що належить тільки мені. Другий аркушик лишаю Агаті; вона обіцяла мені не читати того, що написала я, але для певності я стану коло неї, поки вона писатиме.
З любов’ю – твоя сестра Лора де Растіньяк”.
– О, так! так! – мовив Ежен. – Розбагатіти хоч би там що! Ніякими скарбами не оплатити такої відданості. О, як би я хотів дати їм усе щастя світу! Півтори тисячі франків! – прошепотів він після паузи. – Треба, щоб кожна монета влучила в ціль! Лора має рацію. Справді, в мене сорочки тільки з грубого полотна. Заради щастя дорогої людини молода дівчина стає хитрою, як злодій. Чиста серцем, дбайлива, вона схожа на небесного ангела, що прощає земні гріхи, не розуміючи їх.
– Тепер він має доступ у світ. Ежен покликав кравця, порадився з ним, завоював його симпатії. Побачивши графа де Трая, Растіньяк зрозумів, який вплив має кравець на життя юнака. На жаль, немає середини між двома поняттями про кравця: кравець – або смертний ворог, або друг; це залежить від його майстерності. Ежен знайшов у своєму кравцеві людину, що усвідомлювала батьківську роль свого ремесла, дивлячись на нього як на ланку між сучасним і майбутнім юнаків. Вдячний Растіньяк збагатив його одним із своїх дотепів, якими він пізніше славився: “Я знаю дві пари штанів його роботи, – казав він, – що сприяли двом шлюбам з посагом, що давав двадцять тисяч ліврів прибутку на рік”.
Півтори тисячі франків – і скільки хочеш костюмів! У цю хвилину в бідолашного південця не лишилося ніяких сумнівів, і він прийшов до сніданку з тим виразом, на обличчі, що буває у юнака, коли в нього є певна сума грошей. Як тільки в кишеню студента попадають гроші, в його уяві неначе виростає фантастична колона, і він підноситься на цей п’єдестал. Хода його робиться пружною, рухи жвавими, він відчуває, що знайшов точку опори, дивиться сміливо й прямо. Ще вчора, принижений і покірний, він стерпів би побої, а сьогодні ладен сам побити навіть першого міністра. З ним діється щось незвичайне. Він хоче все і все може, бажання його не знають меж, він веселий, великодушний, товариський. Одне слово, птах, ще недавно безкрилий, ширяє в просторі. Студент без грошей хапає лише зрідка крихту насолоди, мов той собака, що, подолавши тисячі небезпек, поцупив кістку і на бігу гризе її, висмоктуючи мозок. Та коли в кишені юнака бряжчать кілька випадкових золотих монет, він смакує свої втіхи, розтягує їх, ширяє в небесах, забувши саме слово “злидні”. Йому належить цілий Париж. О молодість, пора, коли усе виблискує, іскриться і пломеніє! Пора нестримної сили, якої не вміють цінити ні жінки, ні чоловіки! Літа, коли борги та тривоги вдесятеро побільшують насолоди. Кому не доводилося ходити лівим берегом Сени між вулицею Сен-Жак і вулицею Сен-Пер, той нічого не тямить у людському житті!
“Ах, якби парижанки тільки знали, – думав Растіньяк, поїдаючи печені груші по ліару за штуку, що їх подавала пані Воке, – то вони сюди прийшли б шукати кохання”.
В цю хвилину розсильний з контори Королівської пошти, подзвонивши біля ґратчастої хвіртки, зайшов до їдальні. Він спитав пана Ежена де Растіньяка, передав йому дві торбинки і попросив розписатися. В ту ж мить проникливий погляд Вотрена, мов батогом, шмагонув Растіньяка.
– Тепер ви маєте чим заплатити за уроки фехтування і стрільби у тирі, – сказав цей чоловік.
– Галіони прибули! – вигукнула пані Воке, дивлячись на торбинки.
Мадмуазель Мішоно боялася і глянути на гроші, щоб не показати своєї жадібності.
– У вас добра мати, – зауважила пані Кутюр.
– У нього добра мати, – повторив Пуаре.
– Так, матуся пустила собі кров, – сказав Вотрен. – Тепер можете хизуватися, виїздити в світ, полювати на посаг, танцювати з графинями, у яких волосся прикрашене персиковим цвітом. Але послухайте мене, юначе, частіше відвідуйте тир.
І Вотрен зробив жест, ніби цілив у супротивника. Растіньяк хотів дати поштареві на чай, але не знайшов нічого в кишені. Вотрен пошукав у себе і кинув розсильному двадцять су.
– Тепер вам відкрито кредит, – сказав він, глянувши на студента.
Растіньяк змушений був подякувати, хоч з того дня, коли, після візиту до пані де Босеан, у нього відбулася розмова з Вотреном, цей чоловік став йому нестерпний. Цілий тиждень Ежен і Вотрен, зустрічаючись, мовчки придивлялися один до одного. Студент марно питав себе, з якої б то причини. Немає сумніву, що думки діють прямо пропорційно тій силі, з якою вони зароджуються, і влучають туди, куди посилає їх мозок за якимсь математичним законом, схожим на той, що керує льотом ядра з гармати. Наслідки їхньої дії можуть бути різні. Трапляються ніжні натури, і чужі думки руйнують їх, але є й добре озброєні характери, мідні черепи, від яких чужа воля, сплющуючись, відскакує, ніби куля від кам’яного муру. Бувають натури мляві, м’які, як вата; чужі думки зариваються в них, мов ядра в пухку землю редуту. Растіньякова голова належала до тих, що начинені порохом і вибухають від найменшої іскри. Жвавість і молодість робили його дуже чутливим до чужих думок, до тієї заразливості почуттів, які спричиняють стільки дивовижних явищ, що поза нашою волею захоплюють нас. Духовний зір його був такий самий гострий, як і його рисячі очі. Кожне з його почуттів мало незвичайну далекосяжність і гнучкість, як у людей особливого хисту, що захоплюють нас вправним фехтуванням, умить помічаючи вразливе місце на кожному панцирі. А втім, за останній місяць у Ежена розвинулося стільки ж добрих якостей, скільки й вад. Вади породжувалися вимогами світу й щораз більшими бажаннями. До його добрих якостей належало те південне завзяття, яке змушує вихідця з-за Луари йти назустріч труднощам, щоб їх подолати. Півничани вважають цю властивість за ваду; на їхню думку, вона хоч і спричинилася до початку Мюратового піднесення, зате стала й причиною його загибелі. З цього можна зробити висновок: коли південець уміє поєднати північну хитрість із сміливістю вихідця з-за Луари, він стає по-своєму досконалим і ніколи не відступає зі своїх позицій. Отже, Растіньяк не міг довго лишатися під обстрілом Вотренових батарей, не знаючи – друг він чи ворог. Часом Еженові здавалося, ніби ця незвичайна людина підмічає всі його пристрасті й читає в його серці, а сама вміє усе сховати, мов той глибокодумний і нерухомий сфінкс, що все знає, все бачить і нічого не каже. Тепер, з повним гаманцем у кишені, Ежен збунтувався.
– Будьте ласкаві зачекати, – сказав він Вотренові, що, допивши каву, підвівся й хотів уже йти.
– Чому? – спитав цей сорокарічний чоловік, надягаючи свого крислатого капелюха й беручи залізного ціпка, якого він часто крутив у руці, мовби показуючи, що не боїться нападу хоч би й чотирьох розбійників.
– Я хочу повернути вам борг, – провадив Растіньяк, поквапливо розв’язуючи одну торбинку й відраховуючи пані Воке сто сорок франків. – Жаліти мішка – не мати дружка, – сказав він удові. – Ми з вами квити аж до дня святого Сільвестра. Розміняйте мені сто су.
– Жаліти дружка – не мати мішка, – повторив Пуаре, дивлячись на Вотрена.
– Ось ваші двадцять су, – сказав Растіньяк, простягаючи монету сфінксові в парику.
– Можна подумати, що ви боїтесь бути мені зобов’язаним бодай чим-небудь! – вигукнув Вотрен, пронизуючи юнака допитливим поглядом, і посміхнувся до нього з тією діогенівською іронією, яка завжди так дратувала Ежена.
– Що ж… так воно і є, – відповів студент, тримаючи в руці обидві торбини і збираючись іти до себе в кімнату.
Вотрен рушив був до дверей, що вели у вітальню, а студент хотів вийти через двері на сходи.
– А чи ви розумієте, маркізе де Растіньякорама, що розмовляли зі мною не дуже чемно? – зауважив Вотрен і, вдаривши по дверях ціпком, підійшов до студента, який холодно дивився на нього.
Растіньяк зачинив двері в їдальню і повів Вотрена у закуток біля сходів, між кухнею та їдальнею, де були широкі двері в садок, а над ними низеньке довгасте віконце з ґратами. В цей час Сільвія вийшла з кухні, і студент сказав Вотренові у її присутності:
– Пане Вотрен, я не маркіз і мене звуть не Растіньякорама.
– Вони битимуться, – мовила байдужим тоном мадмуазель Мішоно.
– Битимуться! – повторив Пуаре.
– Е, ні, цього не буде, – відповіла пані Воке, погладжуючи стосик монет.
– Але вони уже йдуть під липи, – скрикнула мадмуазель Вікторина, підводячись, щоб глянути у садок. – Бідний юнак, адже його правда.
– Ходімо, люба, – сказала пані Кутюр, – нас це не стосується.
Пані Кутюр і Вікторина зібралися вже вийти, але на порозі зустріли гладку Сільвію, що загородила їм дорогу.
– Цього тільки й бракувало! – мовила вона. – Пан Вотрен сказав панові Ежену: “Порозуміймося”, потім узяв його під руку, і, бач, вони походжають по наших артишоках!
В цю хвилину з’явився Вотрен.
– Матусю Воке, – сказав він, усміхаючись, – не лякайтеся: я хочу під липами випробувати свої пістолети.
– О пане, – сказала Вікторина, благально склавши руки, – за що ви хочете вбити пана Ежена?
Вотрен відступив на два кроки і уважно глянув на Вікторину.
– Оце-то історія! – вигукнув він так глузливо, що дівчина почервоніла. – Цей юнак дуже милий, правда ж? – додав він. – Ви подали мені ідею, люба дитино. Я ощасливлю вас обох.
Пані Кутюр взяла свою вихованку під руку і повела геть, кажучи їй на вухо:
– Що з вами, Вікторино, я не впізнаю вас сьогодні.
– Я не хочу, щоб у мене в домі стріляли з пістолетів, – сказала пані Воке. – Ви ж налякаєте всіх сусідів, та ще й поліція прийде.
– Добре, заспокойтеся, матусю, – відповів Вотрен, – Тихо, тихо, все гаразд, ми підемо в тир.
Він вернувся до Растіньяка і фамільярно взяв його під руку.
– Якщо я доведу вам, що за тридцять п’ять кроків п’ять разів підряд влучу з пістолета у винового туза, ви й тоді будете кокошитись? Ви, здається, забіяка й по-дурному дасте себе вбити.
– Ви вже відступаєте? – сказав Ежен.
– Не збурюйте мені жовчі, – відповів Вотрен. – Сьогодні не холодно, ходімо, сядьмо отам, – сказав він, показуючи на лавку, пофарбовану в зелений колір. – Там нас ніхто не почує. Мені треба з вами поговорити. Ви – милий хлопчисько, і я вам не бажаю лиха. Я вас люблю, слово… Дури… – тьху, чорт! – слово Вотрена. Чому я вас люблю, скажу потім. А тим часом я вас знаю, як свої п’ять пальців, і доведу вам це. Покладіть ваші торбинки сюди. – Він показав на круглий стіл.
Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, зацікавлений раптовою зміною поведінки цього чоловіка, який тільки-но збирався його вбити, а тепер прикидався його зичливцем.
– Вам дуже хотілося б знати, хто я, що я робив раніше, що роблю тепер, – вів далі Вотрен. – Ви занадто цікаві, хлопче. Ну, ну, тихо. Ви багато чого почуєте. Мені не поталанило. Вислухайте мене спочатку, відповідатимете потім. Ось вам моє минуле життя в загальних рисах. Хто я? Вотрен. Що я роблю? Те, що захочу. Далі. Кортить знати мою вдачу? Я добрий до тих, хто добрий до мене або хто мені до душі. Цим я все дозволю, вони можуть надавати мені стусанів, і я навіть не крикну: “Стережись!” Та, хай йому біс, я лихий, як чорт, до тих, хто мене дратує або хто мені не до вподоби. І скажу вам, для мене вбити людину – однаково що плюнути. Але вбиваю я тільки тоді, коли нема іншої ради, і намагаюсь облагоджувати все чистенько. Я майстер свого діла. І от якось я прочитав мемуари Бенвенуто Челліні, та ще й італійською мовою! Ото був справжній молодець. Саме він і навчив мене наслідувати провидіння, яке вбиває нас скрізь і всюди, але, крім цього, він навчив мене любити красу в усьому, де тільки вона є. Хіба це не захоплююча гра – битися одному проти всіх і перемагати? Я багато міркував про безладдя сучасного соціального ладу. Дуель, голубе, – це дитяча забавка, безглуздя. Коли один із двох мусить загинути, треба бути йолопом, щоб здатися на волю випадку. А що таке дуель? Орел чи решка – ось що. Я влучаю у винового туза п’ятьма кулями підряд, одна на одну, та ще й з тридцяти п’яти кроків! Маючи такий талант, здається, можна бути певним, що вб’єш супротивника. А от я стріляв у одну людину з двадцяти кроків і схибив. Той дивак ніколи в житті не тримав у руках пістолета. Дивіться, – сказав студентові цей незвичайний чоловік, розстібаючи жилет і показуючи свої волохаті, як ведмежа спина, груди, вкриті якоюсь гидкою рудою шерстю, що викликала жах і огиду. – Помацайте, отой молокосос таки підсмалив мені хутро, – промовив він, вкладаючи палець Растіньяка в заглибину на своїх грудях, і додав: – Але тоді я був дітваком, мені було, як тепер вам, двадцять один рік. Я ще вірив у дещо, у жіноче кохання, в цілу купу всяких дурниць, яких ви ще накоїте. Могло статися, що ми з вами билися б, правда ж? Можливо, ви мене вбили б. Припустімо, я лежу в могилі; а куди подітися вам? Довелося б тікати в Швейцарію, жити на татусеві гроші, а їх немає. Тепер я вам намалюю ваше становище, але зроблю це з висоти своєї переваги, бо добре вивчив життя на цьому світі і впевнився, що є тільки два виходи: тупа покора чи бунт. Я особисто не корюся нічому, – зрозуміло? А чи знаєте ви, зважаючи на ваш теперішній розмах бажань, що потрібно вам? Мільйон, та ще й негайно. Без цього ми з нашою голівкою можемо попасти в сіті Сен-Клу, щоб пересвідчитись, чи є Господь Бог. Так ось, цей мільйон я вам дам. – Вотрен замовк і поглянув на Ежена. – Ага! Тепер ви вже лагідніше дивитеся на милого дядечка Вотрена. Почувши слово “мільйон”, ви стали схожі на дівчину, якій сказали: “Сьогодні ввечері”, і вона чепуриться, облизуючись, мов кішечка після молочка. Чудово. Отже, вперед? Пліч-о-пліч. Ось ваш рахунок, юначе. Там, у провінції, у нас є татусь, матуся, старенька тітка, дві сестри (вісімнадцяти й сімнадцяти років), двоє малих братів (п’ятнадцяти і десяти років) – он яка команда. Тітка виховує ваших сестер. Кюре дає уроки латини братам. Сім’я частіше перебивається на варених каштанах, ніж на білому хлібі, татусь береже свої штани, у матусі щонайбільше одна сукеночка на зиму і одна на літо, сестри ходять абияк. Я все знаю – бував на півдні. Мабуть, саме таке становище і у вас; якщо вам надсилають тисячу двісті франків на рік, то земелька ваша дає не більше трьох тисяч. Але в нас є куховарка і служник, – треба ж хоч про людське око зберігати пристойність, бо тато все-таки барон. Що ж до нас особисто, то ми честолюбні. Босеани – нам рідня, а ми ходимо пішки; жадаємо багатства, а не маємо жодного су; їмо вариво матусі Воке, а полюбляємо розкішні обіди в Сен-Жерменському передмісті; спимо на убогому ліжку, а мріємо про палац! Я не засуджую ваших бажань. Честолюбство властиве не всім, серденько. Спитайте в жінок, які чоловіки їм більше подобаються, – честолюбні. У честолюбців більше сили, в них кров багатша на залізо, серце гарячіше, ніж в інших чоловіків. А жінка в розквіті свого життя почуває себе такою гарною і щасливою, що віддає перевагу чоловікові, обдарованому великою силою, хоча б ця сила загрожувала розчавити її. Я перелічив усі ваші бажання, щоб поставити вам одне запитання: у вас вовчий апетит, гострі зубки; як нам роздобути собі добрий кусень? Насамперед треба проковтнути Кодекс законів – заняття нецікаве, і нічого воно не навчає. Проте це потрібно. Хай так. Припустімо, ми стаємо членом суду, а потім головою суду присяжних, і тоді ми випалюємо З.К.[10] на плечі бідолах, які кращі за нас, і тим доводимо багатіям, що вони можуть спати спокійно. Це не весело, та й неабияка морока. Спочатку – два роки тинятися в Парижі, дивитися на солоденьке, до якого ми такі ласі, не сміючи його торкнутись. Весь час бажати й не задовольняти своїх бажань – річ дуже обтяжлива. Якби ви були немічні й мали темперамент молюска, то вам можна було б нічого не боятись; але кров у вас лев’яча, гаряча й апетит такий, що примусить робити двадцять дурниць на день. Отже, ви зазнаєте муки, найтяжчої з усіх, якими тільки всеблагий господь наповнив пекло. Припустімо, що ви будете розважливі, питимете молоко й писатимете елегії. Тоді, які б великодушні ви не були, вам після поневірянь і злиднів, від яких і собака сказиться, доведеться починати з помічника прокурора десь у провінційній глушині, де уряд кине вам тисячу франків на рік, а це все одно що пісний суп м’ясниковому псові. Гавкай на злодіїв, обороняй багатих, посилай на гільйотину відважних людей. Красненько дякую. Якщо у вас немає протекції, то так і згниєте у вашому провінційному трибуналі. В тридцять років ви будете суддею й одержуватимете тисячу двісті франків на рік, якщо до того часу не викинете суддівської мантії на смітник. Років у сорок одружитеся з якою-небудь дочкою мірошника, взявши за нею тисяч шість ліврів ренти. І слава богу! Маючи покровителів, ви в тридцять років станете провінційним прокурором, діставатимете тисячу екю платні і одружитесь із дочкою мера. Якщо ж ви вчините яку-небудь дрібну політичну підлоту, наприклад, прочитаєте на виборчому бюлетені Віллель замість Манюель – адже ці прізвища римуються, і совість може бути спокійна, – тоді ви в сорок років вискочите в генерал-прокурори і зможете стати депутатом. При цьому затямте собі, любий хлопчику, що в нас на сумлінні вже чимало гріхів, що ми двадцять років терпіли прикрощі й нестатки, а наші сестри постаріли в дівках. Крім того, маю честь звернути вашу увагу на те, що у Франції тільки двадцять генерал-прокурорів, а претендентів на цю посаду двадцять тисяч; серед них є й такі молодчаги, що ладні продати жінку й дітей, аби піднятися хоч на одну зарубку. Якщо таке ремесло вам не до вподоби, пошукаємо чогось іншого. Чи не хоче барон де Растіньяк стати адвокатом? О, чудово! Треба скніти десять років, витрачати по тисячі франків на місяць, мати бібліотеку, приймальню, бувати в світі, молоти язиком, прикладатися до мантії повіреного, щоб одержувати від нього справи, плазувати в суді. Я б не заперечував, якби ця професія вас до чогось довела. Але знайдіть мені в Парижі хоч півдесятка адвокатів віком п’ятдесят років, які заробляли б більше ніж п’ятдесят тисяч франків на рік. Ет, краще вже стати піратом, ніж приректи себе на таку мізерію. До того ж де взяти на це грошей? Невеселе діло. У вас є ще одна можливість – посаг за жінкою. Хочете одружитися? Для вас це однаково, що почепити собі камінь на шию; та й якщо ви одружитесь заради грошей, де ж тут почуття честі, шляхетне походження? Краще сьогодні ж підняти бунт проти умовностей людської моралі. Одружитися з розрахунку – означає звиватися змією перед жінкою, лизати ноги її матері, чинити такі підлоти, що й свині гидко. Тьху! І хоч би ви принаймні знайшли в цьому щастя. Але в такому шлюбі ви станете жолобом для спуску нечистот. Краще вже воювати з чоловіками, ніж боротися з власною дружиною. Ви, юначе, на роздоріжжі життя – вибирайте шлях. А втім, його вже обрано; ви побували в кузини де Босеан і відчули, що таке розкіш. Ви відвідали й пані де Ресто, дочку батечка Горіо, і побачили, що таке парижанка. В той день, коли ви повернулись від неї, на вашому лобі написано було одне слово, і я легко його прочитав: пробитися! Пробитися за всяку ціну! Браво, сказав я, цей молодець мені до душі. Вам були потрібні гроші. Де їх узяти? Ви пустили кров вашим сестрам. Усі брати, більше чи менше, обдирають своїх сестер. Хтозна, як вам пощастило вирвати ці півтори тисячі франків з такої глушини, де каштанів більше, ніж золотих монет, але ці гроші розлетяться, мов порох на вітрі. Що робити тоді? Може, ви збираєтеся працювати? Але праця, як ви її уявляєте, дає на старість людям, подібним до Пуаре, хіба що куточок у пансіоні матусі Воке. П’ятдесят тисяч юнаків, що перебувають у вашому становищі, прагнуть якнайшвидше розбагатіти. Ви тільки один із багатьох. Зважте, які зусилля вам доведеться робити, який запеклий бій витримати. Ви пожиратимете один одного, наче павуки в банці, бо ж немає п’ятдесяти тисяч прибуткових посад. Чи знаєте ви, як тут прокладають собі дорогу? Блиском генія або підлою спритністю. Треба врізатись у цю людську масу, як гарматне ядро, або закрастися, як чума. Чесністю не доб’єтеся нічого. Перед могутністю генія всі схиляються: його ненавидять і намагаються очорнити, бо він усе бере не ділячись, але йому скоряються, коли він стоїть твердо; одне слово, перед ним схиляються, якщо не вдалося затоптати його в багно. Підлота – скрізь, талант – рідкість. Отож підлота стала знаряддям незліченної кількості нездар, і ви скрізь відчуватимете її вістря. Ви побачите жінок, які витрачають десять тисяч франків на туалети, хоч їхні чоловіки одержують усього шість тисяч франків. Ви побачите урядовців з платнею тисяча двісті франків на рік, які купують маєтки. Ви зустрінете жінок, що продають себе задля прогулянки в кареті із сином пера Франції, бо в ній можна їхати середньою алеєю в Лоншані. Ви вже бачили, як цей дурень, батечко Горіо, змушений був оплатити вексель своєї дочки, хоч її чоловік має п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку. Закладаюся, що ви не ступите й двох кроків у Парижі, не наразившись на диявольські махінації. Ставлю свою голову проти оцього корінця салати, що ви гірко розчаруєтесь у першій жінці, яка вам сподобається, хоч би вона була молода, гарна й багата. Всі вони порушують закони, воюють з чоловіками з усякого приводу. Я б ніколи не скінчив, якби схотів розповісти про всі ті махінації, до яких удаються заради вбрання, коханців, дітей, заради домашніх потреб або з гонору, але рідко з добрих намірів. Ось чому людина чесна – усім ворог. А як ви гадаєте, що таке чесна людина? В Парижі чесна людина – це той, хто діє мовчки і ні з ким не хоче ділитися. Я не кажу про тих бідолашних ілотів, які роблять чорну роботу, ніколи не отримуючи за неї винагороди, я називаю їх небораками Господа Бога. Безумовно, тут панує чеснота в повному розквіті своєї дурості, але тут панують і злидні. Уявляю собі, як скривилися б оці праведники, коли б Господь Бог їм устругнув штуку й відмінив Страшний Суд. Отже, якщо ви хочете швидко забагатіти, треба вже бути багатим або ж удавати такого. Щоб забагатіти, треба ставити у грі великі куші, а будеш скупитися – пиши пропало. Якщо серед представників сотні професій, вам доступних, знайдеться чоловік десять, котрі швидко добиваються успіху, їх називають злодіями. Робіть висновок самі. Ось вам життя таке, як воно є. Не краще, ніж кухня – так само смердить, а коли хочеш щось зладити, брудни руки, тільки по тому вмій добре змити з них бруд: оце вам і вся мораль нашої доби. Якщо я так дивлюся на світ, то маю на це право – я його знаю. Ви думаєте, я його засуджую? Анітрохи. Він завжди був такий. Моралісти ніколи не змінять його. Людина недосконала. Вона буває то більш, то менш лицемірною, а дурням здається, що одна людина моральна, а інша – ні.
Я не звинувачую багатих для звеличення бідних: людина однакова і нагорі, й унизу, і посередині. На кожен мільйон у людському стаді трапляється десяток молодців, котрі ставлять себе над усім, навіть над законами. Я з їх числа. Якщо й ви така людина, сміливо йдіть просто до мети й тримайте голову високо. Але вам доведеться боротися проти заздрості, наклепів, посередності, йти проти всього світу. Наполеон зіткнувся з військовим міністром на ім’я Обрі, який мало не запроторив його в колонії. Перевірте самі себе. Щодня, прокидаючись уранці, спостерігайте, чи стало у вас сили волі більше, ніж було напередодні. Беручи все це до уваги, я запропоную вам таке діло, від якого навряд чи хто відмовився б. Слухайте уважно. У мене, бачте, є один задум. Я збираюся пожити патріархальним життям у великому, тисяч на сто арпанів маєтку, десь на півдні Сполучених Штатів. Хочу стати плантатором, мати рабів і нажити кілька мільйончиків на торгівлі биками, тютюном та лісом; хочу стати великим паном, робити що заманеться, вести таке життя, якого й не уявляють собі людці, що туляться тут по кам’яних норах. Я великий поет. Але віршів не пишу: моя поезія в діях і почуттях. У мене є п’ятдесят тисяч франків, на які й сорок негрів ледве чи купиш. А для мого майбутнього патріархального життя потрібно двісті негрів, і на це мені треба буде двісті тисяч франків. Негри, бачте, це дорослі діти, з якими ви можете робити що завгодно, і ніякий допитливий прокурор не притягне вас до відповідальності. З таким чорним капіталом я через десять років матиму три або чотири мільйони. А коли розбагатію, мене ніхто не питатиме: “Хто ти такий?” Я буду паном Чотири Мільйони, громадянином Сполучених Штатів. Мені буде п’ятдесят років, я ще не струхлявію і потішуся досхочу. Коротко кажучи, якщо я здобуду вам мільйон посагу, чи дасте ви мені двісті тисяч франків? Двадцять процентів за комісію – невже це багато, га? Ви закохаєте в себе свою наречену; після шлюбу вдаватимете, ніби вас щось непокоїть, мучать докори сумління, і протягом тижня будете сумні. Потім, якось уночі, трохи поманіжившись, ви признаєтесь жінці між двома поцілунками, що у вас двісті тисяч боргу, називаючи її при цьому “моя радість”. Цей водевіль розігрують щодня найшляхетніші юнаки. Жінка без вагання віддасть свій гаманець тому, кому вона віддала серце. Може, ви думаєте, що втратите на цьому? Ні, ви знайдете спосіб заробити знову ваші двісті тисяч франків, облагодивши якусь оборудку. З такими грішми і з вашою головою ви добудете капітал, який тільки схочете. Ergo[11] за півроку ви влаштуєте своє щастя, щастя вашої милої жіночки і щастя вашого дядечка Вотрена, не кажучи вже про вашу сім’ю, що взимку хукає на пальці, бо не має палива. Хай вас не дивує ні моя пропозиція, ні мої умови. З шістдесяти блискучих шлюбів у Парижі сорок сім супроводять подібні угоди. Нотаріальна палата примусила пана…
– Що я повинен зробити? – жадібно спитав Растіньяк, перебиваючи Вотрена.
