«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

«Батько Горіо» Розділ II. Вихід у світ

Наприкінці першого тижня грудня Растіньяк отримав два листи: один від матері, другий — від старшої сестри. Побачивши ці такі знайомі почерки, він водночас затріпотів від радості й здригнувся від страху. У цих двох тоненьких аркушах містився вирок його надіям — на життя чи на смерть. Якщо, згадуючи про скруту батьків, він відчував певний страх, то надто добре знав їхню любов до нього, щоб не боятися, що випив останні краплі їхньої крові. Лист від матері був такого змісту:

— Моя дорога дитино, надсилаю тобі те, про що ти просив. Розпорядься цими грошима якнайкраще: навіть якби йшлося про те, щоб урятувати тобі життя, я не змогла б удруге знайти таку значну суму, не поставивши до відома твого батька, а це порушило б злагоду в нашій сім’ї. Щоб добути ці гроші, нам довелося б закласти нашу землю. Я не можу судити про вартість задумів, яких не знаю; але що ж це за справи, коли ти боїшся довірити їх мені? Для такого пояснення не потрібні були б томи книжок: нам, матерям, досить одного слова, і воно позбавило б мене цих мук невідомості. Не можу приховати від тебе, яке болісне враження справив на мене твій лист. Мій любий сину, яке почуття змусило тебе посіяти такий страх у моєму серці? Ти, мабуть, дуже страждав, коли писав мені, бо я дуже страждала, читаючи тебе. На який же шлях ти ступаєш? Твоє життя, твоє щастя залежатимуть від того, чи зможеш ти здаватися тим, ким не є, від того, чи зможеш увійти у світ, куди не матимеш змоги потрапити без витрат, яких ти не можеш собі дозволити, не втрачаючи дорогоцінного часу, призначеного для навчання? Мій добрий Ежене, повір материнському серцю: криві шляхи ні до чого великого не ведуть. Терпіння й покора — ось чесноти молодих людей у твоєму становищі. Я не дорікаю тобі й не хочу, щоб наша пожертва була для тебе гіркою. Мої слова — слова матері, яка водночас і довіряє, і думає про майбутнє. Якщо ти знаєш свої обов’язки, то я знаю, наскільки чисте твоє серце, наскільки добрі твої наміри. Тому можу без страху сказати тобі: іди, мій любий, рушай уперед! Я тремчу, бо я мати; але кожен твій крок буде ніжно супроводжуватися нашими поглядами й благословеннями. Будь обережний, дорога дитино. Ти мусиш бути мудрим, як дорослий чоловік: долі п’ятьох дорогих тобі людей лежать на твоїх плечах. Так, усе наше майно — в тобі, як твоє щастя — наше. Ми всі молимо Бога, щоб Він допоміг тобі у твоїх починаннях. Тітка Марсіяк цього разу виявила неймовірну доброту: вона навіть намагалася збагнути, що ти писав мені про свої рукавички. Але в неї є слабкість до старшого, — весело сказала вона. Мій Ежене, люби свою тітку; я розповім тобі, що вона зробила для тебе, тільки коли ти досягнеш успіху; інакше її гроші пекли б тобі пальці. Ви, діти, не знаєте, що означає жертвувати спогадами! Але хіба заради вас не пожертвуєш усім? Вона просила передати тобі, що цілує тебе в чоло й хотіла б передати цим поцілунком силу, яка допомагатиме тобі часто бути щасливим. Ця добра, чудова жінка написала б тобі сама, якби не страждала на подагру в пальцях. Твій батько почувається добре. Урожай 1819 року перевершив усі наші сподівання. Прощавай, люба дитино. Про сестер нічого не скажу: Лора пише тобі сама. Я залишаю їй задоволення побалакати про маленькі сімейні події. Нехай Небо дарує тобі успіх! О, так, досягни успіху, мій Ежене: ти завдав мені такого гострого болю, що я не змогла б пережити його вдруге. Я дізналася, що означає бути бідною, прагнучи роздобути багатство, щоб віддати його своїй дитині. Ну, прощавай. Не залишай нас без звісток про себе й прийми цей поцілунок, який надсилає тобі твоя мати.

Коли Ежен дочитав листа, він плакав. Він думав про батька Горіо, який перекручував свої срібні вироби й продавав їх, щоб сплатити вексель своєї дочки.

«Твоя мати скрутила свої прикраси! — думав він. — Твоя тітка, напевно, плакала, продаючи якісь свої реліквії! Яким правом ти проклинав би Анастазі? Заради егоїзму власного майбутнього ти щойно наслідував те, що вона зробила заради свого коханця! Хто з вас кращий — вона чи ти?»

Студент відчув, ніби його нутрощі роз’їдає нестерпний жар. Він хотів відмовитися від світського життя, не хотів брати цих грошей. Його мучили ті шляхетні й прекрасні таємні докори сумління, гідність яких люди рідко здатні оцінити, коли судять собі подібних, але які нерідко змушують небесних ангелів виправдовувати злочинця, засудженого земними суддями.

Растіньяк розгорнув листа сестри, і його серце освіжили її невинно грайливі слова.

— Твій лист надійшов якраз дуже вчасно, любий брате. Ми з Аґатою так по-різному хотіли витратити свої гроші, що вже не знали, на яку покупку зважитися. Ти вчинив, як іспанський королівський слуга, коли перекинув годинники свого пана: ти нас примирив. Справді, ми весь час сварилися через те, якому з наших бажань віддати перевагу, і не здогадалися, мій добрий Ежене, що можна використати гроші так, щоб задовольнити всі наші бажання. Аґата аж підстрибнула від радості. Одне слово, цілий день ми поводилися як дві божевільні — настільки, що мама своїм суворим голосом запитувала нас: «Що це з вами, панночки?» Якби нас хоч трохи насварили, ми, здається, були б іще щасливіші. Жінка, мабуть, знаходить неабияку втіху в тому, щоб страждати заради того, кого любить!

Тільки я одна серед цієї радості була замислена й засмучена. З мене, напевно, вийде погана дружина — я надто марнотратна. Я купила собі два пояси, гарний швайчик для проробляння отворів у корсетах та ще всілякі дрібниці, тож грошей у мене залишилося менше, ніж у товстушки Аґати, яка ощадлива й складає свої монети, мов сорока. У неї було двісті франків! А в мене, мій бідолашний друже, лише п’ятдесят екю. Я так покарана, що хотіла б викинути свій пояс у криницю — мені завжди буде неприємно його носити. Я обікрала тебе. Аґата була чудова. Вона сказала мені: «Надішлемо всі триста п’ятдесят франків від нас обох!» Але я не хотіла розповідати тобі все так, як воно було.

Знаєш, як ми виконали твій наказ? Ми взяли наші славні гроші, удвох пішли гуляти, а коли вийшли на велику дорогу, побігли до Руффека, де просто віддали всю суму панові Ґрімберу, який тримає контору Королівських поштових диліжансів! Дорогою назад ми були легкі, мов ластівки. Невже щастя робить нас легшими? — сказала мені Аґата. Ми наговорили одна одній тисячу речей, яких я тобі не повторюватиму, пане парижанине, — надто багато в них ішлося про тебе. О, любий брате, ми дуже тебе любимо — ось і все, двома словами.

А щодо таємниці, то, за словами тітки, такі маленькі маски, як ми, здатні на все, навіть мовчати. Мама та тітка таємниче поїхали до Ангулема й обидві зберігали мовчання щодо високої державної політики своєї подорожі, якій передували довгі наради, на яких нас із бароном вигнали геть. У володіннях Растіньяків панують великі здогади. Муслінова сукня, посипана ажурними квітами, яку інфанти вишивають для Її Величності королеви, просувається в умовах найсуворішої таємності. Залишилося зробити лише два полотнища. Вирішено не ставити мур з боку Вертея — там буде живопліт. Простий люд втратить свої плоди та шпалерні дерева, зате чужоземці матимуть чудовий краєвид.

Якщо спадкоємцеві престолу знадобляться носовички, хай знає, що вдовиця Марсіяк, порпаючись у своїх скарбах і скринях, названих Помпеями та Геркуланумом, знайшла шмат чудового голландського полотна, про який сама й не знала. Принцеси Аґата й Лора ставлять до його послуг свої нитки, голки та руки, які завжди трохи надто червоні.

Два юні принци, дон Анрі та дон Ґабріель, зберегли свою згубну звичку наїдатися виноградним мармеладом, дратувати сестер, нічого не хотіти вчити, бавитися, вистежуючи птахів, галасувати й, усупереч законам держави, різати вербове пруття, щоб робити собі тростинки. Папський нунцій, якого в народі називають паном кюре, погрожує їм відлученням від церкви, якщо вони й надалі мінятимуть священні канони граматики на гармати войовничої бузини.

Прощавай, любий брате! Ще жоден лист не ніс із собою стільки побажань тобі щастя й стільки вдоволеної любові. Тож коли приїдеш, тобі буде що нам розповісти! Ти все розкажеш мені — я ж старша. Тітка дала нам зрозуміти, що ти маєш успіх у світі.

Говорять про одну даму, а про решту мовчать.

«Разом із нами, звісно! Скажи, Ежене, якщо ти захочеш, ми могли б обійтися без носовичків і пошити тобі сорочки. Напиши мені якнайшвидше з цього приводу. Якщо тобі терміново знадобляться гарні, добре пошиті сорочки, нам доведеться взятися до роботи негайно; а якщо в Парижі є якісь фасони, яких ми не знаємо, надішли нам зразок, особливо для манжетів.

Прощавай, прощавай! Цілую тебе в чоло з лівого боку, на скроню, яка належить мені одноосібно. Другий аркуш залишаю Аґаті, яка пообіцяла не читати того, що я тобі пишу. Але щоб бути цілком певною, я залишуся біля неї, поки вона писатиме тобі.

Твоя сестра, яка тебе любить.

ЛОРА ДЕ РАСТІНЬЯК.

— О так! — подумав Ежен. — Так, багатство за будь-яку ціну! Жодні скарби не могли б віддячити за таку самопожертву. Я хотів би принести їм усі щастя разом. Тисяча п’ятсот п’ятдесят франків! — сказав він після паузи. — Треба, щоб кожна монета влучила в ціль! Лора має рацію. От чорт! У мене ж самі сорочки з грубого полотна. Заради щастя іншого молода дівчина стає хитрою, мов злодій. Невинна у власних очах і передбачлива заради мене, вона схожа на небесного ангела, який прощає земні провини, не розуміючи їх.

Світ належав йому! Його кравця вже було викликано, випробувано й підкорено. Побачивши пана де Трая, Растіньяк зрозумів, який вплив мають кравці на життя молодих людей. На жаль! Між цими двома крайнощами немає нічого середнього: кравець або смертельний ворог, або друг, якого купуєш рахунком. Еженові пощастило зустріти у своєму кравцеві людину, яка розуміла батьківську сутність свого ремесла й вважала себе сполучною ланкою між теперішнім і майбутнім молодих людей. Тому вдячний Растіньяк згодом зробив статок цього чоловіка одним із тих висловів, у яких він пізніше досяг неабиякої майстерності.

— Я знаю в нього дві пари штанів, які посприяли укладенню шлюбів із двадцятитисячним річним доходом, — казав він.

Тисяча п’ятсот франків і одяг — скільки завгодно! Відтепер бідний уродженець півдня вже ні в чому не сумнівався й спустився до сніданку з тим невловимим виразом, який з’являється в молодої людини, коли вона раптом отримує будь-яку суму грошей. Щойно гроші опиняються в кишені студента, в ньому самому ніби виростає фантастична колона, на яку він може спертися. Він ходить краще, ніж раніше, відчуває під собою опору для свого важеля, його погляд стає повним і прямим, рухи — пружними; напередодні, покірний і боязкий, він дозволив би себе бити; наступного дня міг би сам дати ляпаса першому міністрові. У ньому відбуваються нечувані перетворення: він хоче всього й може все, бажає без розбору, стає веселим, щедрим, товариським. Нарешті птах, який щойно був без крил, знову розправив їх на всю широчінь.

Студент без грошей хапає крихту задоволення, мов пес, що серед тисячі небезпек поцупив кістку, — гризе її, висмоктує мозок і знову біжить; зате юнак, у кишені якого дзенькає кілька скороминущих золотих монет, смакує свої насолоди, розбирає їх на найдрібніші деталі, тішиться ними, гойдається в небесах і вже не знає, що означає слово «злидні». Париж належить йому весь. Вік, коли все блищить, усе виблискує й палає! Вік радісної сили, якою не користується ніхто — ні чоловік, ні жінка! Вік боргів і палких тривог, що вдесятеро посилюють усі насолоди! Хто не пізнав лівого берега Сени між вулицями Сен-Жак і Сент-Пер, той нічого не знає про людське життя!

«Ах, якби тільки паризькі жінки знали! — думав Растіньяк, поглинаючи печені груші по одному ліару за штуку, які подавала пані Воке. — Вони б приходили сюди, щоб закохувати в себе чоловіків».

Саме цієї миті до їдальні, попередньо подзвонивши в хвіртку, зайшов листоноша Королівських поштових диліжансів. Він запитав пана Ежена де Растіньяка, простягнув йому два мішечки з грошима й реєстр для розписки. Тоді глибокий погляд Вотрена так уп’явся в Растіньяка, що той відчув себе ніби стягнутим ременем від удару батога.

— Тепер у вас буде чим платити за уроки фехтування й заняття зі стрільби, — сказав йому Вотрен.

— Галеони прибули, — сказала пані Воке, поглядаючи на мішечки.

Мадемуазель Мішоно боялася навіть глянути на гроші, щоб не виказати своєї жадібності.

— У вас добра мати, — сказала пані Кутюр.

— У пана добра мати, — повторив Пуаре.

— Так, матуся пустила собі кров, — сказав Вотрен. — Тепер можете розважатися, бувати у світі, полювати там на посаги й танцювати з графинями, у яких на голові квіти персика. Але повірте мені, юначе, не нехтуйте стрільбою.

Вотрен зробив жест людини, яка ціляється у свого супротивника.

Растіньяк хотів дати листоноші на чай, але нічого не знайшов у кишені. Вотрен поліз до своєї кишені й кинув чоловікові двадцять су.

— У вас добрий кредит, — додав він, дивлячись на студента.

Растіньякові довелося подякувати йому, хоча відтоді, як того дня він повернувся від пані де Босеан і між ними відбулася гірка суперечка, цей чоловік був йому нестерпний. Упродовж цих восьми днів Ежен і Вотрен мовчки перебували поруч і спостерігали один за одним. Студент марно запитував себе, чому так. Мабуть, думки проектуються відповідно до сили, з якою їх породжено, і летять туди, куди спрямовує їх мозок, за математичним законом, подібним до того, що керує бомбами, коли вони вилітають із гармати. Наслідки бувають різні. Є ніжні натури, в яких думки оселяються й спустошують їх; є й натури могутньо захищені — черепи з мідними мурами, об які чужа воля розплющується й падає, мов кулі перед фортецею; а є ще натури м’які, ватяні, де чужі думки гинуть, мов ядра, що втрачають силу, вгрузнувши в м’яку землю редутів.

Растіньяк мав одну з тих голів, наповнених порохом, які вибухають від найменшого поштовху. Він був надто юний і надто палкий, щоб не піддаватися цьому проникненню думок, цій заразі почуттів, яка породжує стільки дивних явищ, що вражають нас, хоча ми самі цього не помічаємо. Його моральний зір мав таку саму проникливу далекоглядність, як і його рисячі очі. Кожна його подвійна здатність бачити приховане мала ту таємничу далекість і гнучкість руху вперед і назад, яка дивує нас у людей видатних — у майстерних фехтувальників, що вміють відразу виявити слабке місце будь-якої броні.

До того ж за останній місяць в Ежені розвинулося стільки чеснот, скільки й вад. Його вади вимагали від нього світ і здійснення дедалі сильніших його бажань. Серед його чеснот була й ця південна жвавість, яка змушує людину прямувати просто до труднощів, щоб їх розв’язати, і не дозволяє уродженцеві по той бік Луари залишатися в будь-якій невизначеності; якість, яку люди Півночі називають вадою: для них, якщо вона стала джерелом багатства Мюрата, то вона ж була причиною його смерті. Звідси можна було б дійти висновку, що коли уродженець Півдня вміє поєднати північну хитрість із відвагою мешканця по той бік Луари, він стає досконалим і зрештою залишається королем Швеції.

Тож Растіньяк не міг довго залишатися під вогнем батарей Вотрена, не з’ясувавши, чи є цей чоловік його другом, чи ворогом. Щомиті йому здавалося, що цей дивний персонаж проникає в його пристрасті й читає в його серці, тоді як у самого Вотрена все було так добре замкнено, що він здавався нерухомим і бездонним, мов сфінкс, який усе знає, усе бачить і нічого не говорить.

Відчувши, що кишені його повні, Ежен збунтувався.

— Зробіть мені ласку, зачекайте, — сказав він Вотренові, який підвівся, щоб вийти, допивши останні ковтки кави.

— Навіщо? — відповів сорокарічний чоловік, насуваючи на голову ширококрисого капелюха й беручи залізну тростину, якою часто крутив у повітрі, наче людина, котра не побоялася б нападу чотирьох розбійників.

— Я вам поверну, — відповів Растіньяк, швидко розв’язав один із мішечків і відрахував пані Воке сто сорок франків. — Добрі рахунки — добрі друзі, — сказав він удові. — До Нового року ми в розрахунку. Розміняйте мені ці сто су.

— Добрі друзі — добрі рахунки, — повторив Пуаре, поглядаючи на Вотрена.

— Ось вам двадцять су, — сказав Растіньяк, простягаючи монету сфінксові в перуці.

— Наче ви боїтеся залишитися мені чимось винні? — вигукнув Вотрен, проникливим поглядом пронизуючи душу юнака, і кинув на нього одну з тих глузливих, діогенівських усмішок, через які Ежен уже сотню разів ладен був розлютитися.

— Але… так, — відповів студент, тримаючи в обох руках свої два мішечки й уже збираючись піднятися до себе.

Вотрен виходив через двері, що вели до вітальні, а студент збирався вийти через інші, які вели на сходовий майданчик.

— Чи знаєте ви, пане маркізе де Растіньякорамо, що те, що ви мені кажете, не зовсім чемно? — мовив тоді Вотрен, грюкнувши дверима вітальні й підійшовши до студента, який холодно на нього глянув.

Растіньяк зачинив двері їдальні й разом із Вотреном вийшов до підніжжя сходів, на майданчик, що відділяв їдальню від кухні. Там були суцільні двері, які вели в сад, а над ними — довге віконце, закрите залізними ґратами. Саме тут, у присутності Сільвії, яка вийшла зі своєї кухні, студент сказав:

— Пане Вотрен, я не маркіз і мене не звати Растіньякорамо.

— Вони зараз битимуться, — байдуже сказала мадемуазель Мішоно.

— Битимуться! — повторив Пуаре.

— Та ні, — відповіла пані Воке, пестячи свою купу екю.

— Але ж вони йдуть під липи! — вигукнула мадемуазель Вікторіна, підводячись, щоб подивитися в сад. — А цей бідолашний юнак таки має рацію.

— Ходімо нагору, моя люба дитино, — сказала пані Кутюр. — Нас ці справи не стосуються.

Коли пані Кутюр і Вікторіна підвелися, біля дверей вони зустріли огрядну Сільвію, яка перегородила їм дорогу.

— А що тут у вас таке? — запитала вона. — Пан Вотрен сказав панові Ежену: «Пояснімося!» Потім узяв його під руку, і ось вони вже ходять серед наших артишоків.

Саме цієї миті з’явився Вотрен.

— Матусю Воке, — сказав він усміхаючись, — нічого не бійтеся, я випробую свої пістолети під липами.

— О, пане, — сказала Вікторіна, склавши руки, — навіщо ви хочете вбити пана Ежена?

Вотрен відступив на два кроки й подивився на Вікторіну.

— Це вже інша справа! — вигукнув він глузливим голосом, від якого бідолашна дівчина зашарілася. — Він же дуже милий, правда, цей молодий чоловік? — додав він. — Ви підкинули мені одну думку. Я зроблю щасливими вас обох, красуне моя.

Пані Кутюр узяла свою вихованку під руку й повела її геть, шепнувши:

— Але, Вікторіно, ви сьогодні просто неймовірні.

— Я не хочу, щоб у моєму домі стріляли з пістолетів, — сказала пані Воке. — Ви що, хочете налякати всіх сусідів і накликати сюди поліцію серед білого дня?

— Ну-ну, спокійно, матусю Воке, — відповів Вотрен. — Годі, годі, не гарячкуйте, ми підемо на стрільбище.

Він підійшов до Растіньяка й фамільярно взяв його під руку.

— Навіть якби я довів вам, що з тридцяти п’яти кроків п’ять разів поспіль влучаю кулею в піковий туз, — сказав він, — це не відібрало б у вас хоробрості. Ви, здається, трохи запальний і дозволили б себе вбити, як дурень.

— Ви відступаєте, — сказав Ежен.

— Не розпалюйте мені жовчі, — відповів Вотрен. — Сьогодні вранці не холодно. Ходімо сядемо он там, — сказав він, показуючи на пофарбовані в зелений колір лавки. — Там нас ніхто не почує. Я маю з вами поговорити. Ви добрий маленький юнак, якому я не бажаю зла. Ви мені подобаєтеся, присягаюся Тромп… (тисяча громів!), присягаюся Вотреном. Чому ви мені подобаєтеся — я вам скажу. А поки що я знаю вас так, наче сам вас створив, і зараз це доведу. Покладіть свої мішечки ось сюди, — додав він, показуючи на круглий стіл.

Растіньяк поклав гроші на стіл і сів, охоплений цікавістю, яку в ньому до найвищого ступеня розпалювала раптова зміна в поведінці цього чоловіка: щойно той говорив про те, щоб його вбити, а тепер виступав у ролі його захисника.

— Вам, мабуть, дуже хочеться знати, хто я, що я робив і що роблю, — продовжив Вотрен. — Ви надто допитливі, мій маленький. Спокійно. Ви ще багато чого почуєте! У моєму житті були нещастя. Спочатку вислухайте мене, а потім відповісте. Ось моє минуле життя у трьох словах. Хто я? Вотрен. Що роблю? Те, що мені заманеться. Йдемо далі. Хочете знати мій характер? Я добрий із тими, хто робить мені добро або чиє серце відгукується в моєму. Для таких людей усе дозволено: вони можуть бити мене ногами по кістках, і я їм не скажу: «Стережися!» Але, хай йому чорт! із тими, хто мені докучає або хто мені не до душі, я злий, мов диявол. І вам варто знати, що вбити людину для мене — така дрібниця! — сказав він, випустивши струмінь слини. — Тільки я намагаюся вбити її чисто, коли вже це неодмінно потрібно. Я, як ви кажете, артист. Я читав «Мемуари» Бенвенуто Челліні — ось таким, як ви мене бачите, і ще й італійською! Від цього чоловіка, а був він неабияким гульвісою, я навчився наслідувати Провидіння, яке вбиває нас без розбору, і любити прекрасне, де б воно не траплялося. Та хіба не чудова гра — бути одному проти всіх людей і при цьому мати шанс на перемогу?

Я добре поміркував над нинішнім устроєм вашого безладу, який зветься суспільством. Мій маленький, дуель — дитяча гра, дурниця. Коли з двох живих людей один має зникнути, треба бути дурнем, щоб покладатися на випадок. Дуель? Орел чи решка! Ось і все. Я п’ять разів поспіль влучаю в піковий туз, забиваючи кожну нову кулю в попередню, і ще з тридцяти п’яти кроків! Маючи такий невеличкий талант, можна вважати себе певним, що покладеш свого супротивника. Атож, одного разу я стріляв у людину з двадцяти кроків — і промахнувся. А цей дотепник за все життя жодного разу не тримав пістолета в руках.

Ось! — сказав цей незвичайний чоловік, розстібаючи жилет і показуючи груди, волохаті, мов ведмежа спина, але вкриті рудуватим волоссям, від якого ставало моторошно й огидно водночас. — Цей молокосос обпалив мені шерсть, — додав він, спрямовуючи палець Растіньяка на отвір у грудях. — Але тоді я був ще хлопчиськом, був вашого віку — двадцять один рік. Я ще в щось вірив: у кохання жінки, у цілу купу дурниць, у які ви зараз самі втягнетеся. Ми з вами побилися б, правда? Ви могли б мене вбити. Припустімо, мене поховали б — де опинилися б ви? Довелося б тікати, їхати до Швейцарії, проїдати батькові гроші, яких у нього й так небагато.

Я сам поясню вам, у якому становищі ви перебуваєте, але зроблю це з перевагою людини, яка, придивившись до земних справ, побачила, що є лише два шляхи: або безглуздо коритися, або повстати. Я нічому не корюся, зрозуміло? Знаєте, що вам потрібно, якщо ви й далі рухатиметеся таким шляхом? Мільйон, і негайно; інакше з нашою маленькою головою ми можемо вирушити прогулятися в Сен-Клу, щоб перевірити, чи існує там Верховна Істота.

Цей мільйон я вам дам.

Він замовк і подивився на Ежена.

— Ага! Ага! Ви вже краще дивитеся на свого маленького татка Вотрена. Почувши це слово, ви стали мов дівчина, якій кажуть: «До вечора», — і вона чепуриться, муркочучи від задоволення, мов кішка, що п’є молоко. Отакої! Ну ж бо! Удвох! Ось ваш рахунок, молодий чоловіче.

Отже, там у нас батько, мати, двоюрідна бабуся, дві сестри — вісімнадцяти й сімнадцяти років — і два маленькі брати — п’ятнадцяти й десяти років. Ось і весь склад екіпажу. Тітка виховує ваших сестер. Кюре приходить учити двох братів латини. Сім’я їсть більше каші з каштанів, ніж білого хліба; батько береже свої штани, мати ледве має одну зимову й одну літню сукню, сестри викручуються як можуть. Я все знаю, я побував на Півдні. У вас там усе саме так, якщо вам надсилають по тисячі двісті франків на рік, а маєток приносить лише три тисячі франків. У вас є кухарка й слуга — треба ж зберігати пристойність, бо батько барон.

А ми з вами амбітні, маємо Босеанів за родичів і ходимо пішки; хочемо багатства, а не маємо ані гроша; їмо рататуй пані Воке й мріємо про розкішні обіди Сен-Жерменського передмістя; спимо на тюфяку й хочемо особняк!

Я не засуджую ваших бажань. Мати честолюбство, моє маленьке серденько, дано не кожному. Запитайте жінок, яких чоловіків вони шукають: честолюбних. У честолюбних чоловіків міцніша спина, кров багатша на залізо, а серце гарячіше, ніж у інших. І жінка почувається такою щасливою й такою прекрасною в ті години, коли сама сильна, що віддає перевагу всім іншим тому чоловікові, чия сила величезна, навіть якщо ризикує бути зламаною нею.

Я складаю опис ваших бажань, щоб поставити вам одне запитання. Ось воно. Ми голодні, мов вовки, наші зубки гострі, як нам наповнити казан? Спочатку нам треба їсти Кодекс — не дуже весела страва, та й нічого особливого не навчає; але треба. Гаразд. Стаємо адвокатом, щоб згодом стати головою суду присяжних, відправляти бідолах, які кращі за нас, на заслання з тавром каторжника на плечі, аби довести багатіям, що вони можуть спати спокійно. Не надто весело, та ще й довго.

Спочатку два роки тинятися Парижем, дивитися, але не торкатися, на тих красунь, яких ми так любимо. Втомлює постійно бажати й ніколи не задовольнятися. Якби ви були блідим і безвільним, мов молюск, вам не було б чого боятися; але в нас гаряча лев’яча кров і апетит, здатний штовхнути на двадцять дурниць за день. Отже, ви піддастеся цій муці — найжахливішій із тих, що ми бачили в пеклі доброго Господа.

Припустімо, ви будете розсудливим, питимете молоко й складатимете елегії; тоді, з вашою щедрою вдачею, після безлічі прикрощів і нестатків, здатних довести до сказу навіть собаку, вам доведеться почати з того, що ви станете помічником якогось пройдисвіта в дірі, де уряд кине вам тисячу франків платні, мов кістку м’ясницькому догові. Гавкайте на злодіїв, захищайте багатія в суді, домагайтеся гільйотини для людей із серцем. Дуже дякую! Якщо у вас немає впливових покровителів, ви згниєте у своєму провінційному суді. Років у тридцять станете суддею з платнею тисяча двісті франків на рік, якщо до того часу ще не викинете мантію на смітник. А коли вам виповниться сорок, одружитеся з якоюсь дочкою мірошника, яка має близько шести тисяч ліврів річного доходу.

Дякую. Майте покровителів — у тридцять років станете королівським прокурором із тисячею екю платні й одружитеся з дочкою мера. Якщо підете на кілька таких дрібних політичних підлостей, як-от поставите у виборчому бюлетені Вілеля замість Мануеля (це римується, а совість відразу спокійніша), то в сорок років станете генеральним прокурором і зможете стати депутатом. Зауважте, любий мій хлопче, що за цей час ми трохи покалічимо свою маленьку совість, двадцять років проживемо в нудьзі та потайних злиднях, а наші сестри тим часом залишаться старими дівами. Дозвольте також зауважити, що у Франції всього двадцять генеральних прокурорів, а претендентів на ці посади — двадцять тисяч, і серед них трапляються такі спритники, що заради підвищення на один щабель ладні продати власну родину.

Якщо ця кар’єра вам огидна, подивімося на щось інше. Барон де Растіньяк хоче стати адвокатом? О, чудово. Треба десять років терпіти, витрачати по тисячі франків щомісяця, мати бібліотеку, власний кабінет, бувати у світі, цілувати мантію адвоката, щоб отримати справи, і підмітати Палац правосуддя язиком. Якби ця професія неодмінно вела до успіху, я б не заперечував; але знайдіть мені в Парижі п’ятьох адвокатів, які в п’ятдесят років заробляють понад п’ятдесят тисяч франків на рік. Та годі! Замість так принижувати свою душу, я волів би стати корсаром.

До того ж де взяти гроші? Нічого веселого. У нас є один засіб — посаг жінки. Хочете одружитися? Це означає повісити собі камінь на шию; а якщо одружуватися заради грошей, то що станеться з нашими почуттями честі, з нашою шляхетністю! Тоді вже краще почати сьогодні свій бунт проти людських умовностей. Було б ще півбіди — плазувати змією перед жінкою, лизати ноги її матері, чинити підлості, від яких свиня відвернулася б із огидою, фу! — якби ви бодай знайшли в цьому щастя. Але ви будете нещасні, як каміння в каналізації, з жінкою, з якою одружитеся таким чином. Краще вже воювати з чоловіками, ніж боротися з власною дружиною.

Ось перехрестя життя, юначе, обирайте. Ви вже обрали: ви побували в нашої кузини де Босеан і там відчули подих розкоші. Ви побували в пані де Ресто, дочці батька Горіо, і там відчули подих паризької жінки. Того дня ви повернулися з одним словом, написаним на чолі, і я безпомилково його прочитав: досягти мети! Досягти всього будь-якою ціною. Браво! — сказав я. Оце хлопець, який мені до вподоби.

Вам знадобилися гроші. Де їх узяти? Ви пустили кров своїм сестрам. Усі брати більшою чи меншою мірою оббирають своїх сестер. Ваші півтори тисячі франків, вирвані — Бог знає яким способом! — у країні, де каштанів більше, ніж монет у сто су, розлетяться, мов солдати, що вирушили на грабунок. А що ви робитимете потім? Працюватимете? Праця, як ви її зараз розумієте, на старість забезпечить вам кімнату в пансіоні пані Воке — для хлопців калібру Пуаре.

Швидке збагачення — ось завдання, яке нині намагаються розв’язати п’ятдесят тисяч молодих людей, що опинилися в такому самому становищі, як ви. Ви — лише одна одиниця з цього числа. Судіть самі, яких зусиль вам доведеться докласти і наскільки запеклою буде боротьба. Вам доведеться пожирати одне одного, як павуки в горщику, бо п’ятдесяти тисяч хороших місць не існує.

Знаєте, як тут прокладають собі дорогу? Блиском генія або спритністю в корупції. Треба увірватися в цю людську масу, мов гарматне ядро, або прослизнути в неї, мов чума. Чесність тут ні до чого. Перед силою генія схиляються, його ненавидять, намагаються оббрехати, бо він забирає все собі й не ділиться; але якщо він наполегливий, перед ним усе-таки схиляються; словом, стають перед ним на коліна й поклоняються, коли не змогли поховати його під багнюкою.

Корупція має силу, талант трапляється рідко. Отже, корупція — зброя посередності, якої навколо безліч, і ви всюди відчуєте її вістря. Ви побачите жінок, чиї чоловіки отримують усього по шість тисяч франків платні, а самі вони витрачають понад десять тисяч на свої туалети. Ви побачите службовців із платнею тисяча двісті франків, які купують землі. Ви побачите жінок, які продають себе, аби їздити в кареті сина пера Франції, котрий може мчати Лоншаном середньою проїжджою частиною.

Ви бачили бідолашного дурника батька Горіо, змушеного сплатити вексель, підписаний його дочкою, хоча її чоловік має п’ятдесят тисяч ліврів річного доходу. Присягаюся, ви не зробите й двох кроків Парижем, не натрапивши на якусь пекельну махінацію. Готовий побитися об заклад, що ви встрянете в осине гніздо вже в першої ж жінки, яка вам сподобається, навіть якщо вона буде багатою, вродливою та молодою. Усі вони якимось чином заплутані законами, усі воюють зі своїми чоловіками через усе на світі.

Я ніколи не закінчив би, якби став пояснювати вам усі оборудки, які чиняться заради коханців, ганчір’я, дітей, господарства чи марнославства — і вкрай рідко заради чесноти, будьте певні. Тому чесна людина — спільний ворог для всіх.

Але як ви думаєте, хто така чесна людина? У Парижі чесна людина — це та, що мовчить і відмовляється ділитися. Я не говорю вам про тих бідних ілотів, які всюди виконують роботу, ніколи не отримуючи винагороди за свої труди, і яких я називаю братством Божих капців. Безперечно, саме там чеснота розквітає в усій своїй дурості, але саме там і злидні. Я вже бачу, які гримаси скорчили б ці добрі люди, якби Бог пожартував із нами й не з’явився на Страшному суді.

Отже, якщо ви хочете швидко розбагатіти, треба вже бути багатим або принаймні таким здаватися. Щоб розбагатіти, тут треба робити великі ставки; інакше вас обдурять, а ви залишитеся ні з чим. Якщо серед сотні професій, які ви можете обрати, знайдеться десятеро людей, котрі швидко досягнуть успіху, публіка назве їх злодіями. Робіть висновки. Ось таке життя, яким воно є.

Не красивіше за кухню, смердить так само, і якщо хочете щось там зварганити, доведеться забруднити руки; тільки навчіться як слід їх відмивати — ось і вся мораль нашої доби. Якщо я так говорю вам про світ, то маю на це право: я його знаю. Думаєте, я його засуджую? Аж ніяк. Він завжди був таким. Моралісти ніколи його не змінять. Людина недосконала. Часом вона буває більшою або меншою мірою лицемірною, а дурники тоді кажуть, що вона має або не має звичаїв.

Я не звинувачую багатих на користь народу: людина однакова нагорі, внизу й посередині. На кожен мільйон цієї високопоставленої худоби знайдеться десятеро молодців, які ставлять себе вище за все, навіть за закони: я один із них. Ви, якщо ви людина вищого ґатунку, ідіть просто вперед із високо піднятою головою. Але вам доведеться боротися із заздрістю, наклепом, посередністю — з усім світом.

Наполеон зустрів військового міністра на ім’я Обрі, який мало не відправив його до колоній. Помацайте себе! Подивіться, чи зможете ви щоранку вставати з більшою рішучістю, ніж мали напередодні.

За таких обставин я зроблю вам пропозицію, від якої ніхто не відмовився б. Слухайте уважно. Я, бачите, маю одну ідею. Моя ідея — оселитися в Америці, на півдні Сполучених Штатів, і жити патріархальним життям у володінні величезного розміру — скажімо, сто тисяч арпанів. Хочу стати там плантатором, мати рабів, заробити кілька добрих мільйонів на продажу своєї худоби, тютюну, лісу, живучи як володар, роблячи все по-своєму, ведучи таке життя, якого тут навіть уявити не можна, де люди туляться у своїх гіпсових норах.

Я великий поет. Своїх поем я не пишу: вони складаються з учинків і почуттів. Нині я маю п’ятдесят тисяч франків, а цього ледве вистачило б на сорокох рабів. Мені потрібно двісті тисяч франків, бо я хочу мати двісті рабів — заради свого смаку до патріархального життя. Раби, бачите, — це вже готові діти, з яких можна робити все, що заманеться, і жоден цікавий королівський прокурор не прийде вимагати від вас звіту.

З цим чорним капіталом за десять років я матиму три або чотири мільйони. Якщо мені пощастить, ніхто не запитає: Хто ти? Я буду пан Чотири Мільйони, громадянин Сполучених Штатів. Мені буде п’ятдесят, я ще не буду зовсім старим, і розважатимусь по-своєму.

Одним словом, я забезпечу вам посаг у мільйон — ви дасте мені двісті тисяч франків? Двадцять відсотків комісійних, га! Хіба це дорого? Ви зробите так, що ваша маленька дружина вас любитиме. Одружившись, ви почнете виявляти занепокоєння, каяття, ходитимете сумний п’ятнадцять днів. А потім одного вечора, після кількох кривлянь, ви між двома поцілунками зізнаєтеся дружині, що маєте двісті тисяч франків боргів, і скажете їй: Кохання моє!

Цю водевільну сценку щодня розігрують найвизначніші молоді люди. Молода жінка не відмовить у грошах тому, хто заволодів її серцем. Думаєте, ви від цього програєте? Ні. Ви знайдете спосіб повернути свої двісті тисяч франків якоюсь оборудкою. Маючи гроші й розум, ви накопичите таке багатство, якого тільки побажаєте.

Отже, за шість місяців ви забезпечите щастя собі, своїй милій дружині та своєму таткові Вотрену, не кажучи вже про вашу родину, яка взимку мерзне без дров. Не дивуйтеся ні моїй пропозиції, ні тому, чого я від вас вимагаю! Із шістдесяти блискучих шлюбів, які укладаються в Парижі, сорок сім є наслідком подібних угод. Палата нотаріусів змусила пана…

— Що я маю зробити? — жадібно запитав Растіньяк, перебиваючи Вотрена.

— Майже нічого, — відповів цей чоловік, і в ньому промайнув рух радості, схожий на глухий вияв задоволення рибалки, який відчув рибу на кінці волосіні. Слухайте мене уважно! Серце бідної, нещасної дівчини — найжадібніша губка, готова ввібрати любов; суха губка, яка відразу розбухає, щойно на неї впаде крапля почуття. Залицятися до молодої дівчини, яка опинилася в самотності, відчаї та злиднях, і яка навіть не підозрює про майбутнє багатство! Та це ж — мати на руках каре й чотирнадцять, знати виграшні номери в лотереї, грати на ренті, знаючи новини. Ви закладаєте на палях непорушний шлюб. Якщо до цієї дівчини прийдуть мільйони, вона кине їх вам під ноги, наче камінці.

— Бери, коханий! Бери, Адольфе! Альфреде! Бери, Ежене! — скаже вона, якщо Адольф, Альфред чи Ежен мали достатньо здорового глузду, щоб пожертвувати собою заради неї. А під жертвами я маю на увазі продати старий одяг, щоб разом піти до «Кадран-Бле» поласувати грінками з грибами; а звідти ввечері — до «Амбіґю-Комік»; закласти годинник у ломбарді, щоб подарувати їй шаль. Я вже не кажу про любовні каракулі та всілякі дурнички, які так цінують жінки, — наприклад, побризкати листок паперу краплями води, ніби сльозами, коли ви далеко від них: ви, здається, чудово знаєте жаргон серця.

Париж, бачите, схожий на ліс Нового Світу, де ворушаться двадцять видів диких племен — іллінойси, гурони, — які живуть із здобичі, яку дають різні види суспільного полювання; а ви — мисливець за мільйонами. Щоб їх здобути, ви користуєтеся пастками, манками, принадами. Полювати можна по-різному. Одні полюють за посагом; інші — за ліквідацією майна; одні ловлять сумління, інші продають своїх передплатників зв’язаними по руках і ногах. Той, хто повертається з добре набитою мисливською сумкою, отримує вітання, його вшановують, приймають у пристойному товаристві.

Треба віддати належне цій гостинній землі: ви маєте справу з найпоблажливішим містом у світі. Якщо горді аристократії всіх європейських столиць відмовляться прийняти до своїх лав безчесного мільйонера, Париж простягне йому руки, побіжить на його бали, їстиме його обіди й цокатиметься келихами з його безчестям.

— Але де знайти дівчину? — запитав Ежен.

— Вона ваша, просто перед вами!

— Мадемуазель Вікторина?

— Саме вона!

— Але як?

— Вона вже вас кохає, ваша маленька баронесо де Растіньяк!

— У неї немає ані гроша, — здивовано заперечив Ежен.

— Ага! Ось ми й дісталися суті. Ще два слова, — сказав Вотрен, — і все проясниться. Старий Тайфер — негідник, якого вважають причетним до вбивства одного зі своїх друзів під час революції. Він із тих молодців, які мають незалежні погляди. Він банкір, головний компаньйон у банкірському домі Фредеріка Тайфера і компанія. У нього є єдиний син, якому він хоче залишити все своє майно, обділивши Вікторину. Я не люблю такої несправедливості. Я, як Дон Кіхот, люблю захищати слабкого від сильного.

Якщо Богові буде завгодно забрати в нього сина, Тайфер знову визнає свою дочку; йому знадобиться хоч якийсь спадкоємець — така дурість закладена в самій природі людини, — а дітей він більше мати не може, я це знаю. Вікторина лагідна й добра, вона невдовзі обкрутить батька навколо пальця й змусить його крутитися, мов німецький дзиґа під батогом почуттів! Вона буде надто чутливою до вашої любові, щоб вас забути, і ви одружитеся з нею.

Я ж беру на себе роль Провидіння — я змушу доброго Бога захотіти цього. У мене є друг, заради якого я багато чим пожертвував, — полковник армії Луари, якого щойно призначили до королівської гвардії. Він дослухається до моїх порад і став ультрароялістом; це не один із тих дурнів, які чіпляються за свої переконання. Якщо я можу дати вам ще одну пораду, мій янголе, то ось вона: не тримайтеся за свої переконання більше, ніж за свої слова. Коли за них запропонують гроші — продавайте їх.

Людина, яка хвалиться, що ніколи не змінює своїх поглядів, — це людина, яка прирікає себе завжди йти прямою лінією, дурень, який вірить у власну непогрішність. Немає принципів, є лише події; немає законів, є лише обставини: людина вищого ґатунку поєднує події та обставини зі своєю волею, щоб ними керувати. Якби існували незмінні принципи й закони, народи не змінювали б їх так само легко, як ми змінюємо сорочки. Людина не зобов’язана бути мудрішою за цілу націю.

Людина, яка найменше прислужилася Франції, — це фетиш, якого шанують за те, що він завжди дивився крізь червоні окуляри; хіба що його можна поставити до Консерваторії, серед механічних фігур, і підписати: Лафайєт. А тим часом принц, у якого кожен кидає каміння і який досить зневажає людство, щоб плювати йому в обличчя стільки присягами, скільки воно від нього вимагає, не допустив поділу Франції на Віденському конгресі: за це йому належали б корони, а в нього жбурляють багнюкою!

О, я знаю, як робляться справи! Я знаю таємниці багатьох людей! Досить. Я матиму непохитну думку того дня, коли зустріну трьох людей, які однаково розумітимуть, як застосувати один і той самий принцип, — і чекати мені доведеться довго! У судах не знайдеш трьох суддів, які однаково тлумачили б одну статтю закону.

Повернімося до мого чоловіка. Він би знову прибив Ісуса Христа до хреста, якби я йому це наказав. За одним лише словом свого татка Вотрена він причепиться до цього негідника, який не посилає навіть ста су своїй бідній сестрі, і…

Тут Вотрен підвівся, став у бойову стійку й зробив випад, як майстер фехтування.

— І — в тінь! — додав він.

— Який жах! — сказав Ежен. — Ви хочете пожартувати, пане Вотрен?

— Гаразд, гаразд, спокійно, — відповів цей чоловік. — Не будьте дитиною. А втім, якщо це вас розважає, гнівайтеся, обурюйтеся! Називайте мене безчесним, мерзотником, шахраєм, бандитом, але не називайте ні ошуканцем, ні шпигуном! Ну ж бо, кажіть, виливайте все! Я вам пробачаю, у вашому віці це так природно! Я сам таким був! Тільки подумайте.

Колись ви зробите й гірше. Ви почнете кокетувати з якоюсь гарненькою жінкою й отримаєте від неї гроші. Ви про це вже думали! — сказав Вотрен. — Бо як ви досягнете успіху, якщо не будете наперед використовувати своє кохання? Чеснота, мій любий студенте, не ділиться на частини: вона або є, або її немає.

Нам розповідають про покаяння у своїх гріхах. Ще одна чудова система — та, за якою від злочину можна відкупитися актом каяття! Звабити жінку, щоб видертися на певну сходинку суспільної драбини, посварити дітей у родині, зрештою, усі ті підлості, які чиняться біля каміна або деінде заради задоволення чи особистої вигоди, — хіба ви вважаєте це діяннями віри, надії та любові?