Чому денді, який за одну ніч позбавляє дитину половини її статку, дають два місяці в’язниці, а бідоласі, який краде тисячу франків за обтяжливих обставин, — каторгу? Ось вам ваші закони. Немає жодної статті, яка не доходила б до абсурду. Людина в рукавичках і з солодкими промовами чинить убивства, де кров не проливається, а лише віддаються гроші; убивця відчиняє двері монсеньйором — дві нічні справи! Між тим, що я пропоную вам, і тим, що ви самі колись зробите, є лише одна різниця — там не буде крові.
Ви все ще вірите, що в цьому світі є щось непорушне! Тож зневажайте людей і придивляйтеся до шпарин, крізь які можна прослизнути крізь сітку Кодексу. Таємниця великих статків, що не мають видимого джерела, — це забутий злочин, бо його було вчинено вправно.
— Мовчіть, пане, я більше не хочу цього слухати, ви змусите мене засумніватися в самому собі. Нині почуття — це вся моя наука.
— Як хочете, прекрасний юначе. Я вважав вас сильнішим, — сказав Вотрен. — Більше нічого вам не скажу. Однак останнє слово.
Він пильно подивився на студента:
— Ви знаєте мою таємницю, — сказав він.
— Молодий чоловік, який вам відмовить, зуміє її забути.
— Добре сказано, це мені приємно. Інший, бачите, буде менш сумлінним. Пам’ятайте, що я хочу для вас зробити. Я даю вам п’ятнадцять днів. Або беріть, або залишайте.
— Яка ж залізна голова в цього чоловіка! — подумав Растіньяк, дивлячись, як Вотрен спокійно виходить, закинувши ціпок під пахву. — Він прямо сказав мені те, що пані де Босеан висловила, добираючи слова. Він рвав мені серце сталевими пазурами. Навіщо я хочу йти до пані де Нусінген? Він угадував мої наміри тієї ж миті, коли вони тільки зароджувалися в мене в голові. У двох словах цей розбійник розповів мені про чесноту більше, ніж усі люди й книжки разом.
Якщо чеснота не допускає жодної капітуляції, то виходить, я обікрав своїх сестер? — сказав він, кидаючи торбинку на стіл. Він сів і залишився сидіти, занурений у запаморочливі роздуми.
— Бути вірним чесноті, величне мучеництво! Та годі! Усі вірять у чесноту; але хто живе чеснотливо? Народи поклоняються свободі як ідолу; але де на землі знайдеться вільний народ? Моя молодість іще блакитна, мов безхмарне небо: але хіба прагнути стати великим чи багатим — не означає погодитися брехати, підкорятися, плазувати, знову випростуватися, лестити, приховувати? Хіба це не означає погодитися стати слугою тих, хто брехав, підкорявся, плазував? Перш ніж стати їхнім спільником, треба їм служити.
Ну, ні. Я хочу працювати шляхетно, свято; хочу працювати день і ніч і завдячувати своїм статком лише власній праці. Це буде найповільніше збагачення, але щодня моя голова спочиватиме на подушці без жодної лихої думки. Що може бути прекраснішим, ніж озирнутися на своє життя й побачити його чистим, як лілея? Я і життя — мов юнак та його наречена. Вотрен показав мені, що станеться через десять років шлюбу.
Чорт забирай! У мене голова йде обертом. Я не хочу ні про що думати. Серце — добрий провідник.
Ежена вивів із задуми голос гладкої Сільвії, яка повідомила йому, що прийшов кравець. Він постав перед ним, тримаючи в руці обидва свої мішечки з грошима, і цього разу така обставина його навіть не засмутила. Примірявши вечірній костюм, він знову вдягнув свій новий ранковий убір, який цілковито його перетворював. «Я нічим не гірший за пана де Трайля», — сказав він собі. «Нарешті я маю вигляд справжнього дворянина!»
— Пане, — сказав Батько Горіо, увійшовши до кімнати Ежена, — ви питали мене, чи знаю я будинки, куди ходить пані де Нусінген?
— Так!
— То ось: наступного понеділка вона буде на балу маршала де Карільяно. Якщо вам пощастить туди потрапити, ви мені розкажете, чи добре розважалися мої обидві доньки, як вони були вдягнені, словом, усе.
— Як ви дізналися про це, мій добрий Батьку Горіо? — спитав Ежен, саджаючи його біля свого вогню.
— Її покоївка мені сказала. Я все знаю про те, що вони роблять, через Терезу й Констанс, — весело додав він.
Старий скидався на коханця, ще досить молодого, щоб тішитися хитрощами, які дають йому змогу спілкуватися з коханою, не викликаючи в неї жодної підозри.
— Ви їх побачите! — сказав він із наївно вираженим болісним бажанням.
— Не знаю, — відповів Ежен. — Я піду до пані де Босеан і попрошу її, щоб вона представила мене маршальші.
Ежен думав із якоюсь внутрішньою радістю про те, як постане перед віконтесою в тому вбранні, яке відтепер стане для нього звичним. Те, що моралісти називають безоднями людського серця, насправді є лише оманливими думками та мимовільними порухами особистого інтересу. Ці перипетії, що стають предметом стількох красномовних повчань, ці раптові зміни — лише розрахунки, зроблені на користь наших задоволень. Побачивши себе добре вдягненим, у гарних рукавичках і чоботях, Растіньяк забув про своє доброчесне рішення. Молодість не наважується дивитися в дзеркало совісті, коли схиляється до несправедливості, тоді як зрілий вік уже бачив себе в ньому: ось уся різниця між цими двома періодами життя.
Останні кілька днів двоє сусідів, Ежен і Батько Горіо, стали добрими друзями. Їхня таємна дружба ґрунтувалася на тих самих психологічних причинах, які породили протилежні почуття між Вотреном і студентом. Сміливий філософ, який захоче простежити дію наших почуттів у фізичному світі, безперечно, знайде не один доказ їхньої справжньої матеріальності у стосунках, які вони створюють між нами та тваринами. Який фізіогноміст швидше вгадає характер людини, ніж собака здатен зрозуміти, любить його незнайомець чи ні? Те, що в народі називають «схожістю душ», — один із тих фактів, що залишаються в мовах, аби спростовувати дурниці філософів, котрі люблять перебирати лушпиння первісних слів. Відчуваєш, коли тебе люблять. Почуття залишає свій відбиток на всьому й долає простір. Лист — це душа; він так вірно відлунює голос того, хто пише, що тонкі, чутливі натури зараховують його до найцінніших скарбів любові.
Батько Горіо, якого його бездумне почуття підносило до піднесеного рівня собачої природи, вловив співчуття, захоплену доброту, юнацьку прихильність, що прокинулися до нього в серці студента. Проте ця дружба, що тільки зароджувалася, ще не привела до жодних відвертих зізнань. Якщо Ежен виявив бажання побачити пані де Нусінген, то не тому, що розраховував на старого, сподіваючись через нього бути представленим їй; він лише сподівався, що якась необережність Батька Горіо може стати йому в пригоді.
Батько Горіо заговорив із ним про своїх доньок лише з приводу того, що дозволив собі сказати про них прилюдно того дня, коли Ежен двічі відвідав його.
— Любий пане, — сказав він йому наступного дня, — як ви могли подумати, що пані де Ресто розсердилася на вас за те, що ви назвали моє ім’я? Мої дві доньки мене дуже люблять. Я щасливий батько. Тільки от мої два зяті повелися зі мною недобре. Я не хотів, щоб ці дорогі створіння страждали через мої незгоди з їхніми чоловіками, тому волів бачитися з ними потай. Ця таємниця дає мені тисячу насолод, яких не зрозуміють інші батьки, котрі можуть бачити своїх дочок, коли забажають. А я не можу, розумієте? Тоді, коли стоїть гарна погода, я йду на Єлисейські поля, попередньо запитавши покоївок, чи виходять мої доньки. Я чекаю на них при дорозі; серце моє калатає, коли під’їжджають карети; я милуюся ними у їхньому вбранні, а вони, проїжджаючи повз, кидають мені тихий сміх, і від нього весь світ навколо мене ніби вкривається золотом, наче на нього впав промінь якогось прекрасного сонця. І я залишаюся чекати — вони ж мають повернутися. Я знову їх побачу! Повітря пішло їм на користь, вони рожевощокі. Я чую навколо себе: «Яка гарна жінка!» І серце моє радіє. Хіба це не моя кров? Я люблю коней, які їх везуть, і хотів би бути маленьким песиком, якого вони тримають на колінах. Я живу їхніми радощами. Кожен має свій спосіб любити; мій же нікому не завдає шкоди, то чому світ так цікавиться мною? Я щасливий по-своєму. Хіба закони забороняють мені приходити ввечері й дивитися, як мої доньки виходять зі своїх будинків, щоб вирушити на бал? Яке для мене горе, коли я приходжу надто пізно й мені кажуть: «Пані вже вийшла». Одного вечора я чекав до третьої години ночі, аби побачити Насі, якої не бачив два дні. Я мало не помер від радості! Прошу вас, говоріть про мене лише для того, щоб сказати, які добрі мої доньки. Вони хочуть засипати мене всілякими подарунками, а я їм не дозволяю й кажу: «Та бережіть свої гроші! Навіщо вони мені?» Мені нічого не потрібно. Зрештою, мій любий пане, хто я такий? Жалюгідний труп, чия душа перебуває всюди, де є мої доньки.
— Коли побачите пані де Нусінген, скажете мені, котру з них ви віддаєте перевагу, — промовив добрий чоловік після хвилини мовчання, побачивши, що Ежен уже збирався вийти прогулятися до Тюїльрі, чекаючи часу, коли можна буде вирушити до пані де Босеан.
Ця прогулянка стала для студента фатальною. Кілька жінок звернули на нього увагу. Він був такий вродливий, такий молодий і вдягнений із таким бездоганним смаком! Побачивши себе предметом майже захопленої уваги, він забув і про своїх пограбованих сестер та тітку, і про свої доброчесні вагання. Над його головою промайнув той демон, якого так легко прийняти за ангела, той Сатана з барвистими крилами, що сіє рубіни, кидає золоті стріли на чола палаців, забарвлює жінок багрянцем, убирає в безглуздий блиск трони, такі прості за своїм походженням. Він почув голос бога цієї тріскучої пихи, блискітки якої здаються нам символом могутності. Слова Вотрена, хоч би якими цинічними вони були, оселилися в його серці, подібно до того, як у пам’яті дівчини закарбовується огидний профіль старої модистки, яка сказала їй: «Золото й кохання — рікою!»
Після лінивої прогулянки, близько п’ятої години, Ежен прийшов до пані де Босеан і зазнав там одного з тих страшних ударів, проти яких юні серця беззбройні. Досі віконтеса здавалася йому сповненою тієї ввічливої люб’язності, тієї медоточивої грації, яку дає аристократичне виховання і яка буває досконалою лише тоді, коли йде від серця.
Коли він увійшов, пані де Босеан зробила різкий жест і коротким голосом сказала:
— Пане де Растіньяк, я не можу вас прийняти, принаймні зараз! Я зайнята справою…
Для спостерігача, а Растіньяк дуже швидко ним став, ця фраза, жест, погляд, інтонація голосу були цілою історією характеру й звичок певної касти. Він побачив залізну руку під оксамитовою рукавичкою; особистість, егоїзм — під люб’язними манерами; дерево — під лаком. Нарешті він почув те Я — КОРОЛЬ, яке починається під султанами трону й закінчується під гербом останнього дворянина.
Ежен надто легко дозволив себе переконати її словами, повіривши в шляхетність цієї жінки. Як і всі нещасні, він щиро підписав той чарівний пакт, який має поєднувати благодійника з тим, хто отримує його допомогу, і перша стаття якого встановлює між великими серцями цілковиту рівність. Благодійність, що зливає дві істоти в одну, — небесна пристрасть, така ж незрозуміла й рідкісна, як справжнє кохання. І те, й інше — щедрість прекрасних душ.
Растіньяк хотів потрапити на бал герцогині де Карільяно, тож він стерпів цей порив негоди.
— Пані, — сказав він схвильованим голосом, — якби справа не була важливою, я не прийшов би вас турбувати. Будьте ласкаві дозволити мені побачитися з вами пізніше, я почекаю.
— Що ж, приходьте до мене на обід, — сказала вона, трохи ніяковіючи через різкість, із якою щойно висловилася; адже ця жінка справді була такою ж доброю, як і знатною.
Хоча ця раптова зміна його зворушила, виходячи від неї, Ежен подумав: «Повзи, терпи все. Якими ж мають бути інші, якщо найкраща з жінок за одну мить перекреслює обіцянки своєї дружби й залишає тебе ні з чим, наче старий черевик? Отже, кожен сам за себе? Щоправда, її дім не крамниця, і це я винен, що потребую її. Треба, як каже Вотрен, самому стати гарматним ядром».
Гіркі роздуми студента невдовзі розвіялися від самої думки про приємність обіду в домі віконтеси. Так, через якусь фатальну неминучість найменші події його життя змовлялися, щоб штовхнути його на шлях, де, за спостереженнями страшного сфінкса пансіону Воке, він мав, наче на полі бою, вбивати, щоб не бути вбитим, обманювати, щоб не бути обманутим; де мусив залишити при вході свою совість і серце, надягти маску, безжально гратися людьми й, як у Лакедемоні, здобути своє багатство так, щоб ніхто цього не помітив, — і тим заслужити корону.
Коли Ежен повернувся до віконтеси, він застав її сповненою тієї самої люб’язної доброти, яку вона завжди йому виявляла. Вони обоє пройшли до їдальні, де на дружину чекав віконт і де сяяла та розкіш столу, яку за часів Реставрації, як відомо, довели до найвищого ступеня. Пан де Босеан, подібно до багатьох пересичених людей, уже майже не мав інших задоволень, крім вишуканої їжі; у мистецтві гастрономії він належав до школи Людовіка XVIII та герцога д’Ескара. Його стіл являв собою подвійну розкіш — розкіш того, що містилося на ньому, і розкіш самого начиння.
Ніколи раніше Ежен не бачив нічого подібного; він уперше обідав у одному з тих домів, де суспільна велич передається у спадок. Мода щойно скасувала вечірні застілля, якими колись завершувалися бали часів Імперії, коли військовим потрібно було набратися сил, щоб підготуватися до всіх битв, які чекали на них і всередині країни, і за її межами. Ежен досі бував лише на балах. Самовпевненість, що згодом так виразно його вирізнятиме і якої він уже починав набувати, не дозволила йому безглуздо витріщатися від подиву.
Але, побачивши це карбоване срібло, тисячі витончених деталей розкішного столу, захоплюючись уперше безшумною досконалістю обслуги, людині з палкою уявою було важко не віддати перевагу цьому безперервно елегантному життю перед життям нестатків, яке він ще вранці збирався прийняти. Його думка на мить повернулася до його міщанського пансіону; відчувши до нього таку глибоку огиду, він поклявся залишити його в січні — і заради того, щоб оселитися в пристойнішому домі, і щоб утекти від Вотрена, чию важку руку він уже відчував на своєму плечі.
Якщо замислитися над тисячами форм, яких набуває в Парижі корупція — відверта чи мовчазна, — розсудлива людина мимоволі запитає себе, яким безумством держава влаштовує тут школи, збирає юнаків, як тут поважають гарних жінок, як золото, виставлене в міняйл на прилавках, не відлітає звідти чарівним чином. Але якщо подумати, що серед молодих людей так мало прикладів злочинів і навіть проступків, то яким же подивом і повагою не переймешся до цих терплячих Танталів, які борються самі із собою і майже завжди перемагають!
Якби бідного студента було добре змальовано в його боротьбі з Парижем, він став би одним із найтрагічніших образів нашої сучасної цивілізації.
Пані де Босеан марно поглядала на Ежена, запрошуючи його заговорити: він не хотів нічого казати в присутності віконта.
— Ви ведете мене сьогодні до Італійського театру? — запитала віконтеса свого чоловіка.
— Ви не можете сумніватися в тому, яке задоволення я мав би, виконуючи ваші бажання, — відповів він із насмішкуватою галантністю, на яку студент повівся, — але я маю зустрітися з деким у театрі Варьєте.
«Зі своєю коханкою», — подумала вона.
— Отже, сьогодні у вас немає д’Ажуда? — запитав віконт.
— Ні, — невдоволено відповіла вона.
— Що ж, якщо вам неодмінно потрібна чиясь рука, візьміть руку пана де Растіньяка.
Віконтеса усміхнулася, глянувши на Ежена.
— Це буде для вас доволі компрометуючим, — сказала вона.
— Француз любить небезпеку, бо знаходить у ній славу, — відповів Растіньяк, схиляючись у поклоні.
За кілька хвилин він уже мчав поруч із пані де Босеан у швидкій кареті до модного театру і, увійшовши до ложі навпроти сцени, подумав, що потрапив у якусь чарівну казку: він побачив себе мішенню всіх театральних біноклів нарівні з віконтесою, туалет якої був чудовий. Він переходив від одного захоплення до іншого.
— Вам треба зі мною поговорити, — сказала йому пані де Босеан. — Ага! Ось, дивіться: пані де Нусінген у ложі за три ложі від нашої. Її сестра та пан де Трайль — з іншого боку.
Кажучи це, віконтеса дивилася на ложу, де мала бути панна де Рошфід, і, не побачивши там пана д’Ажуда, її обличчя набуло надзвичайно яскравого виразу.
— Вона чарівна, — сказав Ежен, розглянувши пані де Нусінген.
— У неї білі вії.
— Так, але яка гарненька, струнка талія!
— У неї великі руки.
— А які прекрасні очі!
— У неї видовжене обличчя.
— Але видовжена форма надає йому шляхетності.
— Для неї щастя, що хоч щось там є. Погляньте, як вона надягає й знімає лорнет! У кожному її русі проступає Горіо, — сказала віконтеса, до великого подиву Ежена.
Справді, пані де Босеан розглядала залу й удавала, ніби не звертає уваги на пані де Нусінген, хоча не пропускала жодного її руху. Публіка була напрочуд вишукана й прекрасна. Дельфіна де Нусінген була неабияк задоволена тим, що цілковито заволоділа увагою молодого, вродливого й елегантного кузена пані де Босеан: він дивився лише на неї.
— Якщо ви й далі так обсипатимете її поглядами, то вчините скандал, пане де Растіньяк. Ви нічого не досягнете, якщо так одразу кинетеся людям на шию.
— Люба кузино, — сказав Ежен, — ви вже так добре мене підтримали; якщо хочете довести свою справу до кінця, я прошу вас лише про одну послугу, яка завдасть вам мало клопоту, а мені принесе велику користь. Я вже пропав.
— Уже?
— Так.
— І через цю жінку?
— Невже десь-інде мої домагання мали б більше успіху? — сказав він, кинувши на кузину проникливий погляд. — Герцогиня де Карільяно перебуває при герцогині Беррійській, — після паузи додав він. — Ви, мабуть, її знаєте. Будьте ласкаві представити мене їй і привести мене на бал, який вона дає в понеділок. Там я зустріну пані де Нусінген і проведу свою першу сутичку.
— Охоче, — сказала вона. — Якщо ви вже відчули до неї смак, то ваші сердечні справи йдуть чудово. Ось де Марсе в ложі принцеси Галатіонни. Пані де Нусінген просто мучиться, вона шаленіє від досади. Немає кращого моменту, щоб підійти до жінки, особливо до дружини банкіра. Усі ці пані з Шосе-д’Антен полюбляють помсту.
— А що б ви зробили на моєму місці?
— Я? Страждала б мовчки.
У цю мить маркіз д’Ажуда з’явився в ложі пані де Босеан.
— Я навмисне не владнав свої справи, щоб прийти до вас, — сказав він, — і повідомляю вам про це, щоб ви не вважали це жертвою.
Сяйво обличчя віконтеси навчило Ежена розпізнавати вирази справжнього кохання й не плутати їх із кривляннями паризького кокетства. Він захопився своєю кузиною, замовк і, зітхнувши, поступився своїм місцем панові д’Ажуді.
«Яка шляхетна, яка піднесена істота — жінка, коли вона так кохає! — подумав він. — І цей чоловік зрадить її заради якоїсь ляльки! Як можна зрадити таку жінку?»
У його серці спалахнула дитяча лють. Йому хотілося кинутися до ніг пані де Босеан; він бажав мати силу демонів, щоб вихопити її своїми руками й понести в своєму серці, як орел вихоплює з рівнини до свого гнізда біле козеня, яке ще ссе матір. Йому було прикро перебувати в цьому великому музеї краси без власного полотна, без своєї коханки.
«Мати коханку — це майже королівське становище, — казав він собі, — ознака могутності!»
І він поглянув на пані де Нусінген так, як ображена людина дивиться на свого супротивника. Віконтеса обернулася до нього й одним рухом очей висловила тисячу подяк за його делікатність. Перша дія була закінчена.
— Ви досить добре знаєте пані де Нусінген, щоб представити їй пана де Растіньяка? — запитала вона маркіза д’Ажуду.
— Але ж вона буде рада побачити пана, — відповів маркіз.
Вродливий португалець підвівся, взяв студента під руку, і за одну мить той опинився біля пані де Нусінген.
— Пані баронесо, — сказав маркіз, — маю честь представити вам кавалера Ежена де Растіньяка, кузена пані де Босеан. Ви справили на нього таке сильне враження, що я вирішив довершити його щастя, наблизивши до його ідола.
Ці слова були сказані з певною насмішкуватою ноткою, яка пом’якшувала їхню дещо грубу думку, але, добре подана, така манера ніколи не ображає жінку. Пані де Нусінген усміхнулася й запропонувала Еженові місце свого чоловіка, який щойно вийшов.
— Я не наважуюся запропонувати вам залишитися біля мене, пане, — сказала вона. — Коли маєш щастя бути поруч із пані де Босеан, там і слід залишатися.
— Але, — тихо відповів Ежен, — мені здається, пані, що, якщо я хочу сподобатися моїй кузині, то залишуся біля вас. До приходу пана маркіза ми говорили про вас і про витонченість усієї вашої особи, — голосно додав він.
Пан д’Ажуда відійшов.
— Невже, пане, ви й справді залишитеся біля мене? — сказала баронеса. — Отже, ми познайомимося ближче. Пані де Ресто вже давно викликала в мене палке бажання з вами зустрітися.
— То вона справді така лукава? Вона наказала не пускати мене до себе.
— Як?
— Пані, я вважаю своїм обов’язком пояснити вам причину, але, відкриваючи вам таку таємницю, прошу про всю вашу поблажливість. Я сусід вашого батька. Я не знав, що пані де Ресто — його донька. Я необачно й цілком невинно заговорив про це, чим розгнівав вашу сестру та її чоловіка. Ви не повірите, наскільки герцогиня де Ланже та моя кузина визнали цю дочірню зраду несмаком. Я розповів їм про ту сцену, і вони сміялися, як навіжені. Тоді, порівнюючи вас із вашою сестрою, пані де Босеан заговорила про вас у найкращих висловах і сказала мені, яка ви чудова з моїм сусідом, паном Горіо. Та як же ви могли б його не любити? Він так пристрасно вас обожнює, що я вже ревную. Сьогодні вранці ми дві години говорили про вас. А потім, сповнений усього, що розповів мені ваш батько, сьогодні ввечері, обідаючи з моєю кузиною, я сказав їй, що ви не могли б бути такою прекрасною, якби не були такою люблячою. Бажаючи, мабуть, підтримати таке палке захоплення, пані де Босеан привела мене сюди, сказавши зі своєю звичайною грацією, що тут я вас побачу.
— Як, пане, — сказала дружина банкіра, — я вже маю бути вам вдячна? Ще трохи — і ми станемо давніми друзями.
— Хоча дружба поруч із вами, мабуть, є почуттям не для пересічних людей, — сказав Растіньяк, — я ніколи не хочу бути вашим другом.
Такі банальні дурниці, призначені для вжитку початківців, завжди здаються жінкам чарівними й жалюгідними лише тоді, коли їх читають холодним розумом. Жест, інтонація, погляд молодого чоловіка надають їм незліченної цінності. Пані де Нусінген знайшла Растіньяка чарівним. Потім, як і всі жінки, не маючи змоги відповісти на запитання, поставлене студентом із такою прямолінійною безцеремонністю, вона відповіла на зовсім інше.
— Так, моя сестра сама собі шкодить тим, як поводиться з цим бідолашним батьком, який насправді був для нас богом. Мені довелося поступитися лише після того, як пан де Нусінген категорично наказав мені бачитися з батьком тільки вранці. Але довгий час це завдавало мені великого болю. Я плакала. Ця жорстокість, що прийшла після грубощів нашого шлюбу, була однією з причин, які найбільше порушили спокій мого подружнього життя. Безперечно, в очах світу я найщасливіша жінка Парижа, а насправді — найнещасніша. Ви, мабуть, вважатимете мене божевільною, що я так із вами говорю. Але ви знаєте мого батька, а отже, не можете залишатися мені чужим.
— Вам ніколи не траплялася людина, — сказав їй Ежен, — яка була б сповнена сильнішого бажання належати вам. Чого ви всі шукаєте? Щастя, — провадив він голосом, що йшов просто до душі. — Що ж, якщо для жінки щастя — бути коханою, обожнюваною, мати друга, якому вона могла б довірити свої бажання, свої примхи, свої печалі й радощі; показати йому свою душу оголеною, з її милими вадами та прекрасними якостями, не боячись зради, — повірте мені, таке віддане, завжди палке серце можна зустріти лише в молодого чоловіка, сповненого ілюзій, який готовий померти від одного вашого знаку, який ще нічого не знає про світ і не хоче нічого про нього знати, бо ви стаєте для нього всім світом. А я, бачите, — ви, мабуть, сміятиметеся з моєї наївності, — приїхав із глибини провінції, зовсім недосвідчений, знав лише прекрасні душі й гадав, що проживу без кохання. Мені випало зустріти кузину, яка підпустила мене надто близько до свого серця; вона дала мені здогадатися про тисячі скарбів пристрасті. Я, як Керубіно, закоханий у всіх жінок, доки не зможу віддати себе одній із них. Коли я увійшов і побачив вас, мене наче потягнуло до вас течією. Я вже так багато про вас думав! Але я й не мріяв, що насправді ви будете такою прекрасною. Пані де Босеан наказала мені не дивитися на вас так багато. Вона не знає, що в цьому є такого принадного — дивитися на ваші гарненькі червоні губи, на вашу білу шкіру, у ваші такі лагідні очі. Я теж говорю вам дурниці, але дозвольте мені їх говорити.
Ніщо не подобається жінкам більше, ніж слухати такі солодкі слова. Навіть найсуворіша побожниця слухає їх, коли їй навіть не годиться на них відповідати. Розпочавши таким чином, Растіньяк кокетливо тихим голосом перебрав усі намистини свого любовного вервечка; пані де Нусінген заохочувала Ежена усмішками, час від часу поглядаючи на де Марсе, який не виходив із ложі принцеси Галатіонни. Растіньяк залишався біля пані де Нусінген аж до тієї миті, коли прийшов її чоловік, щоб забрати її.
— Пані, — сказав їй Ежен, — я матиму задоволення відвідати вас до балу герцогині де Карільяно.
— Поск’ки матаме фос енкачe, — сказав барон, огрядний ельзасець, кругле обличчя якого свідчило про небезпечну хитрість, — фос упевнені, шо фсе пуде дужке усішно.
— Мої справи йдуть добре, бо вона не надто злякалася, коли почула від мене: «Чи будете ви мене любити?» Вудила вже накинуті на мою здобич; треба сісти верхи й спрямувати її, — подумав Ежен, прямуючи привітатися з пані де Босеан, яка підвелася й разом із д’Ажудою виходила з ложі.
Бідний студент не знав, що баронеса була неуважна й чекала від де Марсе одного з тих вирішальних листів, які роздирають душу.
Вкрай задоволений своїм удаваним успіхом, Ежен провів віконтесу до вестибюля, де всі чекали на свої карети.
— Ваш кузен уже сам на себе не схожий, — сказав португалець, сміючись, віконтесі, коли Ежен їх покинув. — Він змусить банк підскочити в повітря. Він гнучкий, мов вугор, і, гадаю, далеко піде. Тільки ви могли так безпомилково підібрати йому жінку саме в ту мить, коли її треба втішити.
— Але, — сказала пані де Босеан, — треба ще знати, чи досі вона кохає того, хто її покидає.
Студент пішки повертався з Італійського театру на вулицю Нев-Сент-Женев’єв, будуючи найприємніші плани. Він добре помітив, із якою увагою пані де Ресто розглядала його — і в ложі віконтеси, і в ложі пані де Нусінген, — і припустив, що двері графині більше не будуть перед ним зачинені. Отже, вже чотири важливі знайомства — адже він був певен, що сподобається маршальші, — мали відкрити йому шлях до самого серця вищого паризького товариства.
Не надто чітко усвідомлюючи засоби, він уже наперед здогадувався, що в складній грі інтересів цього світу мусить причепитися до якогось механізму, щоб опинитися нагорі всієї машини, і відчував у собі силу навіть зупинити її колесо.
«Якщо пані де Нусінген зацікавиться мною, я навчу її керувати своїм чоловіком. Цей чоловік провертає золоті справи, він зможе допомогти мені одним махом здобути цілий статок».
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
