«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXXI
Про те, що приключилося Дон Кіхотові та його джурі дорогою до рідного села
Трохи сумний, а трохи й веселий їхав підбитий і долею битий Дон Кіхот. Гнітила його поразка, а веселила думка про Санчову потугу, по-явлену при воскресінні Альтісідори, хоча тому, що закохана панна справді була нежива, щось не дуже вірилось. Зате Санчо їхав чорний, як хмара: як же це так Альтісідора не спевнила свого слова і не подарувала йому сорочок; він безперестану пережовував цю жуйку і нарешті сказав свому панові:
— Далебі, пане, з усіх лікарів на світі я найбездольніший. Інший коновал, дивись, хворого вморить, але за працю свою дістає, хоть він тільки й робить, що прописує якесь зілля, а скапарить те зілля зовсім не він, а аптикар: вициганив гроші — і поминай як звали. А от я за чуже здоровля поплатився своєю кров’ю, пацанням, щипками, шпилькуван-ням, різками і дістав дулю з маком. Хай вони всі западуться, а потрапить мені до рук якийсь хворий, то я спершу зажадаю: хай мене підмажуть, піп, мовляв, з обідні живе. Пан Біг, бачте, не на те вщедрив мене такою потугою, щоб я ділився нею дурно.
— Правда твоя, друже Санчо,— притакнув Дон Кіхот,— Альтісідора зле вчинила, не подарувавши обіцяних тобі сорочок, і хоча тая потуга тобі gratis data*, бо ніякої науки ти не проходив, одначе ти зазнав тортур, а це вже наука. Від себе скажу ось що: як ти захочеш за хлосту для Дульсінеїного одчарування плати, то я тобі заплачу сповна, хоть я і не певен, чи слід таке лікування оплачувати, я навіть побоююсь, як би віддяка не ударемнила дії ліків. А все ж про мене утік, не втік, а побігти можна. Вирішуй, Санчо, скільки ти хочеш дістати, й одразу починай шмагатись, по чому сам собі заплатиш готівкою, бо всі мої гроші в тебе.
* Дісталася дарма (латин.).
На сю пропозицію Санчо вирячив очі і вуха розвісив, і, згодившись у душі вишмагати себе гарненько, сказав свому панові:
— Гаразд, пане, так і бути, я ладен прислужитися вашмосці і вволити вашу волю не без пожитку для себе: з любові до діток і жінки пошиєшся ще і в сріблолюбці. А скажіть мені, вашець, скільки ж ви дасте за кожен удар?
— Аби я збирався віддячити тобі, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— відповідно до моці й дійовості сьогт ліку, то всіх скарбів Венеції й розсипів Потосі не старчило б мені. Прикинь, скільки в тебе моїх грошей, і сам признач ціну.
— Всього ударів,— мовив Санчо,— має бути три тисячі триста з гаком. Із них я вже завдав собі п’ять, а решта вся за мною. Хай ці п’ять ударів і будуть “з гаком”, тож залишається три тисячі триста. Так ось, якщо покласти за кожен удар один квартильйо (а менше я не візьму ніяким світом), то всього набіжить три тисячі триста квартильйо, три тисячі квартильйо — то півтори тисячі півреалів, себто сімсот п’ятдесят реалів, а триста квартильйо складають півтораста півреалів, тобто сімдесят п’ять реалів; і от якщо до сімсот п’ятдесяти реалів додати ті сімдесят п’ять, то набіжить усього вісімсот двадцять п’ять реалів. Цюю суму я вирахую з грошей вашеці і повернусь додому багатий і веселий, хоть і добре вишмаганий, ну та хочеш рибки, замочиш штрипки.
— О Санчо благословенний! О Санчо любий! — гукнув Дон Кіхот.— Хіба після цього ми з Дульсінеєю не дякуватимем тобі поки нашого віку? Якщо лише Дульсінея відзискає свою подобу (а інакше й бути не може), її нещастя щастям обернеться, а моя поразка найелавнішим тріумфом. Вирішуй же, Санчо, коли почнеш бичуватися, і я, щоб справу приспішити, накину тобі ще сто реалів.
— Коли? — перепитав Санчо.— Сю ніч, звичайно. Подбайте, ва-шець, щоб ми провели сю ніч у полі, просто неба, а я вже собі всю шкуру спущу.
І от нарешті запала ніч, очікувана Дон Кіхотом з величезним нетерпінням, йому вважалось, що колеса Аполлонової колісниці зламались і що день триває як вік, тут він нагадував закоханих, які завжди воюють з часом. Нарешті вони в’їхали в затишний гайок, неподалік од дороги, і, розсідлавши Росинанта й Сірого, простяглися на зеленій мураві і повечеряли Санчовим припасом. Тоді Санчо сплів з вуздечки Росинанта й обротьки Сірого гнучкого й замашного нагая і відступив ступнів на двадцять од свого пана, у затінок буків. Побачивши, як бадьоро й одважно він простує, Дон Кіхот сказав йому:
— Гляди, друже, не замордуй себе, перепочивай між ударами, не пар парка, щоб не видихнутися на півдорозі. Я не хочу, щоб ти, перестаравшись, позбавив себе життя, перш ніж дійдеш до кінця. І щоб ти ні перебрав, ні недобрав, я стоятиму поруч і рахуватиму на пацьорках відміряні удари. Поможи тобі, Боже, довести до скутку благий твій намір.
— Як дбаєш, так і маєш,— обізвався Санчо.— Битиму себе боляче, але не до смерті: адже все диво саме в цьому.
Він одразу оголився до пояса і, схопивши малахая, почав бичуватися, а Дон Кіхот заходився лічити удари. Ледве одміряв Санчо шість там чи вісім ударів, як уже зміркував, що це не жарт і гроші він заправив малі; переставши сікти себе, він сказав своєму панові, що продешевив і що кожен такий удар вартий не квартильйо, а півреала.
— Ну ж бо, Санчо-друже,— мовив Дон Кіхот.— Давай, давай, не хвилюйся, я плату подвоюю.
— Якщо так,— підхопив Санчо,— Боже поможи! Ох і дам я собі в шкуру!
Але плутько перестав шмагати себе по плечах і нумо шмагать по деревах, зойкаючи час од часу так, аж здавалось, ніби з кожним зойком душа вилітає з його тіла. Дон Кіхот, добра душа, став боятися, як би той не зашмагав себе на смерть, так і не доскочивши свого через власну необачність, тож і сказав Санчові:
— На Бога, друже мій, припини свою висіканку. Лік сей видається мені надто сильний, для нього треба відгал: адже не в одну годину здобуто Самору. Якщо я в рахубі не похибився, ти вже одміряв собі понад тисячу ударів: наразі досить. Хай осел (кажучи по-простацько-му) з важким набором, але не з перебором.
— Ні, ні, пане,— Санчо на те,— не хочу я, щоб казали про мене: “Грошики грабонув і ручки згорнув”. Відійдіть, вашець, трохи далі, дайте я собі відважу хоча б ще одну тисячу: менше, ніж двома наворотами ми з цим ділом не впораємось, а справив діло, гуляй сміло.
— Ну, як ти піддав собі такого духу,— сказав Дон Кіхот,— Боже тобі поможи, шмагайся собі, а я відійду вбік.
Санчо з таким завзяттям узявся до того шмагання, що невдовзі кора на багатьох деревах була здерта: отак несвітськи, мовляв, ми чухраємося. Нарешті, щодуху оперіщивши бичем бука, гуконув гучно:
— Тут загинув Самсон і скількись там персон!
На цей замашний удар і жалібний крик кинувся Дон Кіхот до Санча і, перейнявши вуздечку-уплітку, що правила джурі за карбач, мовив:
— Льос, друже Санчо, не попустить, аби ти, мені на догоду, зашмагав себе до смерті: хто тоді годуватиме жінку й діти? Хай Дульсінея почекає ліпшої нагоди. А я, сподіваючись на скоре завершення сього перед-узяття, потерплю, поки ти зберешся на силі й доведеш його, на радість усім нам, до зробу.
— Якщо вашець, паночку мій, так собі зичить,— обізвався Санчо,— то хай буде по-вашому. Тільки накиньте мені на плечі вашу кирейку, а то упрів-єм і боюсь застудитися: схопити нежить недосвідченим бичів-никам недовго.
Дон Кіхот так і зробив і, зоставшись у самій камізельці, укрив Санча, і той проспав доти, доки його не збудило сонце. Тоді вони поїхали далі і спинилися аж у селі, віддаленому на три милі від гайка. Спішилися в заїзді, якого Дон Кіхот за такий і визнав, а не за якийсь’замок з глибокими ровами, вежами, спускними ґратами і звідними мостами; бо відтоді, як його подолано, він почав виявляти більше тверезості, як ми й побачимо це далі. Йому відвели нижню кімнату, стіни якої замість тисненої золотом шкіри, за сільським звичаєм, убрано старими мальо-видлами. На одному неоковирно намальовано умикання Гелени, зухвалий гість везе геть Менелаєву малжонку, а на другому історія Дідони та Енея. Дідона стоїть на високій вежі й махає мало не цілим простирадлом на прощання, а її гість-утікач чи то на фрегаті, чи то на бригантині жене морем. При розгляді Дон Кіхот зауважив, що Гелена зовсім не проти того викрадення, бо пускала очима бісики, а вродливиця Дідона лила сльози з волоський горіх завбільшки.
— Цим двом сеньйорам,— вирік Дон Кіхот,— дуже не повелося, бо вони родилися не в наш вік, а от я, я над усіх бездольніший, бо не родився в їхній вік: адже здибайся я з їхніми коханцями,— і Трою не спалили б, і Картагену б не сплюндрували. Я б одним убивством того Паріса відвернув від людей стільки напасті.
— Закладаюся,— обізвався Санчо,— що невзабарі не зостанеться жодної корчми, гостиниці, заїзду або ж голярні, де не висітиме картин, вашим діянням присвячених. От тільки бажано, щоб їх удав якийсь маляр, ліпший за отсього.
— Маєш слушність, Санчо,— притакнув Дон Кіхот,— адже цей маляр як той Орбанеха, квачомаз із Убеди, той, як його питалися, що він малює, одказував: “А що вийде!” Як, приміром, малював півня, то зав-сігди підписував: “Це півень”, аби не подумали, що то лис. Гадаю, такого самого покрою, Санчо, мав бути той маляр чи письмак (зрештою, це все одно), який пустив друком історію новонасталого Дон Кіхота: він мазюкав чи писав, що вийде. А ще він скидається на Маулеона, нашого мадрідського віршника, в того на все була готова відповідь, от його недавно спитали, що означає: “Осанна в вишніх”, а він: “Оса на вишнях”. Але годі про теє, краще скажи мені, Санчо, чи збираєшся ти цієї ночі шмагатися і де саме: під дахом чи просто неба?
— На Бога, пане,— сказав Санчо,— хлоста може відбутися де-хотя, хоч — удома, хоч — у полі. А втім, Для мене краще під деревами, мені здається, ніби вони зі мною заодно й дають мені підсобку.
— Ні, друже Санчо, я передумав,— ознаймив Дон Кіхот,— тобі треба зібратися на силі, відкладімо теє до нашого повернення в село, ми приїдемо туди найпізніше позавтрьому.
Санчо погодився, але сказав, що сам він був би радий швидше впоратися з тим, поки тепле і поки руки сверблять: служба проволоки не терпить, роби, небоже, то й Бог поможе, ліпше одне “на”, ніж десять “дам”, і краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
— Досить прислів’їв, Санчо, ради самого Христа! — заблагав Дон Кіхот.— Ти, здається, знову взявся за своє. Говори просто, ясно, без вивертів, як я тебе не раз учив, краще менше, та краще.
— Вже й не знаю, що це за напасть,— мовив Санчо,— не можу слова сказати без приказки, і всяка приказка здається мені мудрістю, ну та гаразд, постараюся виправитись.
І на тім їхня розмова тимчасово урвалася.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXXІІ
Про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали до свого села
Цілий той день Дон Кіхот і Санчо провели в селі, в заїзді, ждучи ночі, один — щоб завершити в чистім полі покуту, другий — щоб побачити її кінець, так палко очікуваний. Тим часом прибув до заїзду подорожанин на коні з трьома або чотирма пахолками, і один пахолок обізвався до того, хто здавався їхнім паном:
— Тут вашмосць, пане доне Альваро Тарфе, може перечекати полудневу спеку: в гости ниці нібито чисто й прохолодно.
Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові:
— Слухай, Санчо, коли я проглядав частину другу моєї історії, то, здається, мені там попадалося ймення сього дона Альваро Тарфе.
— Мо’, й так,— відповів Санчо.— Хай вони спішаться, і тоді ми в нього розпитаємось.
Шляхтич ізліз із коня, і корчмариха відвела йому нижній покій, якраз напроти Дон Кіхотового, теж оздоблений мальовидлами. Новоприбулий перебрався в літнє суплаття, вийшов на кружганок, просторий і прохолодний; зустрівши Дон Кіхота, який теж походжав по кружган-ку, поспитав його:
— Куди ви, мостіпане-шляхтичу, путь верстаєте? На теє Дон Кіхот відповів:
— А в одне село, тут поблизу, звідки я родом. А куди їде вашмосць?
— Я, пане,— відказав шляхтич,— їду до Гранади, то моя батьківщина.
— Та ще яка батьківщина! — гукнув Дон Кіхот.— А скажіть, будь ласкав, вашець, як вас звати? Мені се знати так важливо, що й не сказати.
— Моє наймення — дон Альваро Тарфе,— відповів приїжджий. На те Дон Кіхот:
— То вашмосць,— сказав,— звичайно, і є той самий дон Альваро Тарфе, якого виведено в другій частині історії Дон Кіхота з Ламанчі, недавно оголошеній друком і пущеній у світ новочасним автором?
— Я той самий,— одвітував шляхтич,— а Дон Кіхот, головний герой тієї історії, доводився мені найближчим приятелем; це я, власне, витяг його з тої закутини і в кожному разі намовив узяти участь у сарагось-кому турнірі, куди збирався й сам. По щирості сказати, я прислужився йому чимало і лише завдяки мені кат не обшмагав його нагаєм аж до п’ят за надмірне зухвальство.
— А скажіть, вашмосць, пане доне Альваро, чи схожий я бодай трохи на того Дон Кіхота?
— Звісно, що ні,— відповів гість,— аніскілечки.
— А тому Дон Кіхотові,— поцікавився наш Дон Кіхот,— не прислужував джура на ймення Санчо Панса?
— Авжеж, прислужував,— одмовив дон Альваро,— та хоть він ходив у дотепниках, сам я якогось дотепу од нього ні разу не чув.
— Охоче сьому вірю,— обізвався Санчо,— дотепувати, то не кожному до снаги, і той ваш Санчо, паноченьку мій пишний, либонь, великий дурисвіт, прицуцуватий та ще й падлюка; адже істинний Санчо Панса — се я, а жартами я сиплю, як з рукава; якщо вашець не вірить, то поживіть зі мною з рік, і ви самі побачите: де я не ступлю, там і відплатаю штуку, та ще таку круту, таку закандзюбисту, що всі послухащі, мені самому на подив, лягають зо сміху. Правдивий же Дон Кіхот, славетний, одважний, обачний закоханець, випрямитель кривди, опікун дітей і сиріт, оборонець удів, серцеїд, вірний лише одній володарці Дульсінеї Тобоській,— ось він, перед вами, і це мій пан і добродій, всякий же інший Дон Кіхот і кожний інший Санчо Панса-то все видуменьки і брехні.
— Богом свідчуся, друже мій, я тобі вірю,— вигукнув дон Альваро,— бо в сказаних тобою небагатьох словах більше дотепності, ніж у всьому, що я чув од другого Санча Панси, а в нього ж рот не закривається! Він більше облопа, ніж балаклій, більше глупак, ніж штукар, і я певен, що чорнокнижники, гонителі Дон Кіхота-добряги, надумали гонити й мене з допомогою Дон Кіхота-кепа. А втім, не знаю, що й думати: присягаюсь, я його запроторив до толедського дурдому, і на тобі, пере-ді мною другий Дон Кіхот, повна протилежність моєму.
— Я,— мовив Дон Кіхот,— не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський, і на доказ цього, паночку мій доне Альваро Тарфе, чиню вашмосці відомо: зроду не був я в Сарагосі, навпаки, довідавшись, що лже-Дон Кіхот бере участь у сарагоському турнірі, поклав я туди не їздити, щоб вивести автора на чисту воду, а подався просто до Барселони — виталища ґречності, притулку для чужосторонців, приюту для збілованих, вітчизни сміливців, помстительки скривджених, любого схрону для щирої дружби, міста такого затишного й мальовничого, як ні одне на світі. І хоча перебуті мною там пригоди не вельми приємні, ба навіть прикрі, мене втішає вже те, що я бачив саме місто. Словом, пане доне Альваро Тарфе, аз єсьм Дон Кіхот з Ламанчі, славний на всю піднебесну, а не той шальвіра, який привласнив собі моє ім’я і похваляється моїми подвигами. Благаю вашмосць як істинного шляхтича: будь ласка, заявіть місцевому алькальдові, що вашець мене досі в очі не бачила, що я не той Дон Кіхот, якого виведено в другій частині і що Санчо Панса, мій зброєноша, зовсім не той, якого вашець знала.
— Вчиню це залюбки,— відповів дон Альваро,— хбча все-таки то дивина немала: знатися з двома Дон Кіхотами і двома Санчами, чиї імена такі схожі, а вчинки такі різні. А втім, я ладен потвердити: побаченого я не бачив і пережитого не переживав.
— Напевне,— сказав Санчо,— вашець зачарована, достоту як сеньйора Дульсінея Тобоська, і дай Боже, аби я здужав одчарувати вашець, одмірявши собі три тисячі з гаком різок, як се я зроблю задля неї — з вас я не брав би нічого.
— Не розумію, про які різки йдеться,— обізвався дон Альваро.
Санчо відповів, що то довга сторія, але він усе-таки розповість її йому, якщо тільки їм по дорозі. Тим часом надійшла обідня пора, і Дон Кіхот і дон Альваро пообідали разом. Випадком до заїзду вступив місцевий алькальд із писарем, і до цього самого алькальда Дон Кіхот удався з суплікою: він хоче, щоб для застереження його, Дон Кіхота, прав приявний тут кавальєре дон Альваро Тарфе засвідчив перед його мосцю алькальдом, що він ніколи раніше не знав Дон Кіхота з Ламанчі, при-явного тут також, і що це зовсім не той Дон Кіхот, якого змальовано в виданій книжці під титулом: “Частина друга Дон Кіхота з Ламанчі, твір такого собі Авельянеди, родом з Тордесільяса”. Алькальд усе це оформив юридично: викази свідків було запротокольовано з дотриманням букви закону, на превелику радість Дон Кіхота й Санча, ніби їм на таких свідченнях дуже залежало і буцімто різницю між двома Дон Кіхотами і двома Санчами не доводили й так досить ясно їхні вчинки і їхні речі. Дон Альваро і Дон Кіхот ще довго перекидалися чемними словами і компліментами, і тут великий ламанчець показав усю свою тямущість, і дон Альваро мусив визнати, що він на ньому завівся: навіть проскочила думка, що це він сам зачарований, позаяк на власні очі бачив двох таких різних Дон Кіхотів.
По обіді обидва постоянці покинули село одночасно, проте десь на півмилі відстані шлях розплітався, один путівець провадив до села Дон Кіхотового, а другий туди, куди мав їхати дон Альваро. За короткий час путі Дон Кіхот розповів і про свою нещасливу поразку, і про зачарування Дульсінеї, і про спосіб її одчарувати. Всьому цьому дон Альваро неабияк чудувався, а потім обняв Дон Кіхота й Санча і поїхав в один бік, а— наш рицар зі своїм пахолком у другий.
Ту ніч Дон Кіхот зночував у лісочку, щоб дати змогу Санчові довершити, свою покуту, і той відбув її в такий самий спосіб, як і минулої ночі, себто куди більше коштом букової кори, ніж коштом власної спини — ту він так щадив, що одмірювані удари не зігнали б з неї навіть мухи. Облиганий Дон Кіхот ні разу в рахубі не помилився й обрахував, що разом з учорашніми їх вліплено три тисячі двадцять дев’ять. Здавалося, того дня сонце схопилося раніше, щоб оглянути те офірування, і з першими променями Дон Кіхот і Санчо рушили далі, гомонячи між собою про те, як уклепався дон Альваро і як же обачно вчинили вони, взявши од нього зафіксоване на штемпльовому папері свідчення.
Цілий той день, а потім ніч провели вони в дорозі, і за цей час не зайшло нічого, достойного опису, хіба лиш те, що Санчо докінчив свою покуту, на превелику радість Дон Кіхота. Його пан з нетерпінням виглядав світову зорю, йому здавалося, що вдень неодмінно спіткає вже од-чаровану Дульсінею, свою володарку; і, верстаючи путь далі, він вдивлявся в кожну зустрічну жінку: чи ж не Дульсінея. це Тобоська, так-бо свято вірив він у спевнення Мерлінової обітниці. В томлінні цих мрій і бажань піднявся він з Санчом на узгір’я, звідки показалося їм рідне село, і тут Санчо, уклякнувши, гукнув:
— Розплющ очі, кохана вітчизно, і поглянь на сина твого Санча Пан-су; він повертається до тебе, не вельми забагатівши, зате добряче зба-тожений. Розкрий обійми і прийми також сина свого Дон Кіхота; його здолала правиця іншого, але зате він подолав самого себе, адже це він мені казав, що більшої над еюю звитягу годі собі зичити. Вертаюсь я з грошенятами, бо хоть на мені побито весь батіг, зате я цупко сиджу в сідлі.
— Годі блазнювати,— мовив Дон Кіхот,— і дай Боже нам щасливо в’їхати в село, а вже там знічев’я розкинемося мислію по древу та й придумаємо, як ліпше нам пастушити.
На сім слові вони з’їхали з узгір’я й рушили до свого села.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXXIII
Про знамення, підмічені при Дон Кіхотовому в’їзді до села, а зарівно про інші речі, що так присмачують та увірогіднюють велику еюю історію
Як повідає Сід Ахмет, при в’їзді до села Дон Кіхот побачив, що біля клуні сваряться двоє хлоп’ят, і один казав другому так:
— Не трать сили, Перікільє, більше ти ніколи ЇЇ в житті не побачиш! Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові:
— Ти підмітив, друже мій, що сказав той хлопчак: “Більше ти ніколи її в житті не побачиш”?
— Ну то й що з того? — заперечив Санчо.— Мало чого не ляпне мале!
— Як, що з того? — гукнув Дон Кіхот.— Хіба не зрозуміло: якщо прикласти тії слова до мене, виходить, що мені більше не бачити Дульсінеї?
Санчо збирався відповісти, аж це дивиться, полем біжить заєць, а слідом гурт мисливців і зграя хортів, і раптом цей заєць шасть! — і Сірому під живіт. Санчо злапав його голіруч і подав Дон Кіхотові, але той сказав:
— Malum signum! Malum signum!* Заєць тікає, а хорти навздогін: не бачити мені Дульсінеї!
* Лиха прикмета (латин.).
— Та й дивак же ви, вашець,— обізвався Санчо.— Даймо, що цей заєць Дульсінея Тобоська, а ці гончі пси — лиходійники-чорнокниж-ники, які злицювали її в мужичку; вона тікає, я її переймаю і віддаю до рук вашеці, а ви тримаєте її в обіймах і пестите: яка ж у тім лиха прикмета і за яке лихе знамено можна теє вважати?
Двоє розсварених хлопчаків підійшли позирнути на зайця, і Санчо спитав їх, через що вони побили глека. Той із них, хто сказав: “Більше ти ніколи її в житті не побачиш” — одвітував Санчові, що він забрав у свого дружка клітку з цвіркунами і вже зроду її не віддасть. Санчо дістав з капшука чотири кварто і вручив їх хлопчакові, а в нього взяв клітку і, передавши її Дон Кіхотові, сказав:
— От, пане, і по всьому: всі ці віщування розмаяно, зведено на пшик, хоть вони до вас і мають таку притоку, як торішні хмари. І як пам’ять не змилила мене, я чував од нашого панотця, що горливим християнам та ще й одукованим, не подоба зважати на таку пустячину, та й самі ви, вашець, днями мене запевняли, що той, хто вірить у прикмети, глупак. Отож нема чого нам через теє тут баритися, їдьмо далі, простісінько до свого села.
Над’їхали вловчі по свого зайця, і Дон Кіхот оддав його їм. Рицар і зброєноша верстали путь далі і на царині на моріжку зустріли пароха і бакаляра Карраска з требниками в руках. А треба вам сказати, що Санчо Панса замість попони накрив Сірого і перемотужену лицарію бархановою киреєю з огняними омахами, в яку його вирядили в дуково-му замкові в ніч Альтісідориного змертвихвстання. Окрім того, він ще насолопив ослу на голову митру,— коротко, такого лицювання і такого строю ні один ушак або ж каплій не знав з почину світу.
Парох і бакаляр, зразу впізнавши наших шукайбід, порвалися до них з розгорнутими обіймами. Дон Кіхот ізліз із коня й міцно їх обійняв. А сільська дітлашня рисячими своїми неомильними очима вже догледі-ла митру на ослі і тепер збігалася докупи, скликаючи одне одного:
— Гей, хлопці, погляньте на Санчового осла: він вичепурений краще за Мінга, і на Дон Кіхотову перешкапу: так і світить ребрами!
Ось так, дітлахами оточені, рицар і джура вкупі з парохом і бакаля-ром в’їхали до села й подалися до оселі Дон Кіхотової; а там на порозі вже стояли клюшниця і небога, попереджені про їхній приїзд. Дійшла цяя вість і до Терези Пансихи, Санчової жінки; розчухрана, напіводяг-нута, тягнучи за руку Санчику, свою доньку, вона побігла зустрічати чоловіка; узрівши, що він вичепурений не так, як пристало, на її суд, губернаторові, вона сказала йому:
— Як же се так, чоловіченьку? Додому повертаєшся все одно як на батьківських та ще й на ногу припадаєш? Тебе що, розгубернаторили, губернаторе?
— Цить, Терезо,— одвітував Санчо,— не плаття красить людину, а розум. Дай лиш додому дійти, то не такі дива почуєш. Я привіз грошики, се найголовніше, і збив їх власним спритом, нікого не окрадаючи.
— А кете ті грошенята, любий мій чоловіченьку,— вирекла Тере-за,— а збити їх можна по-всілякому. Хоть би як ти їх збивав — не дивина.
Санчика обійняла батька і спиталася, що він їй привіз; видно, що вона виглядала його, як дощика майового; потім вона вхопилася за його пасок, а Сірого взяла за обротьку, дружина з другого боку взяла Сан-ча за руку, і всі гуртом рушили до дому, залишивши Дон Кіхота в його оселі під орудою клюшниці та небоги, а також у— товаристві пароха й бакаляра.
Дон Кіхот, без довгих церемоній, одразу ж замкнувся з бакаляром і парохом і коротко повідав їм про своє побиття і про те, що він обрікся оброком цілий рік не виїжджати з села, і цього оброку збирається до-певнити дослівно, не відбігаючи від нього ні єдиної йоти і ні єдиного титла, як пристало мандрованому рицареві, вірному свому статутові і правилам рицарського закону. А ще додав, що надумався весь цей рік пастушити й блукати на безлюдді полями, вільно віддаючись своїм палким мріям любовним і живучи доброчесним пастушим життям. Отож він благає пароха і бакалавра, якщо вони не переобтяжені справами і їм не переб’ють важливіші клопоти, пристати до нього: він купить отару овець, і то немалу, щоб здобути право їм усім взиватися пастухами; а ще повідомив, що головне вже зроблено, бо він попридумував для них імення, і то вельми влучні. Панотець поцікавився, які саме. Дон Кіхот одповів, що сам він зватиметься пастухом Кіхотісом, бакаляр пастухом Каррасконом, парох пастухом Попіамбром, а Санчо Панса пастухом Пансіном. Новий цей Дон Кіхотів бзик уразив пароха і бакаляра; однак, боячись, як би він знову задля рицарювання не пустився галайсві-та, і сподіваючись, що за рік він зцілиться, вони сюю його нову витівку схвалили і, визнавши в його навіженстві глузд, зголосилися підігрувати в цьому передузятті.
— Та й те сказать,— обізвався Самсон Карраско,— я, як усім відомо, славетний віршник, тож я раз у раз творитиму вірші на пастуший, світський чи будь-який штиб, щоб нам веселіше було по тих застумах скитатися. Але найголовніше, панство моє добродійство, щоб кожен із нас прибрав імення для пастушки, яку збирається оспівати, і хай не зостанеться жодного дерева з найцупкішою корою, на якому ми тії імена не написали б і не вирізьбили, як це водиться і робиться в закоханих пастухів.
— Чудово! — гукнув Дон Кіхот.— Зате особисто мені нема чого вигадувати імені для вимріяної пастушки, коли я маю незрівнянну Дуль-сінею Тобоську, славу навколишніх берегів, оздобу наших полів, святилище ліпоти, саму гожість, словом, ту, кого можна підносити над усяку міру, не боячись пересади.
— Свята правда,— підхопив парох,— ну, а ми пошукаємо собі пастушок потульніших, не тих, то тамтих.
А Самсон Карраско додав:
— А не знайдемо, то візьмемо імена в тих, які гуляють по світу в книгах, се такі імена, як, скажімо, Філіда, Амариліс, Діана, Флерида, Галатея і Белісарда; оскільки вони продаються по всіх торжищах, ми можемо вільно їх купити і вважати за свою власність. Якщо мою даму, точніше, пастушку звати, наприклад, Аною, я оспівуватиму її під іменням Анарди, якщо Франсіскою, то я назву її Франсенією, якщо Лусією, то Лусіндою тощо. Якщо ж до нашого братства пристане й Санчо Панса, хай він прославляє свою Терезу Пансиху під іменем Терезії.
Останньому цьому прізвиську Дон Кіхот посміявся, а парох Дон Кіхотів зацний і чеснородний задум похвалив ще раз, знов пообіцявши проводити з ним увесь час, вільний після спевнення його неодмінних обов’язків. Потім обоє друзів розпрощалися з Дон Кіхотом, попросивши його мати обачення на своє здоров’я й порадивши зважати особливо на їжу.
Волею небес небога і клюшниця всю ту розмову чули, і по відході па-роха з бакаляром поспішили удвох до Дон Кіхота. Небога сказала рицареві:
— Що ж це, дядечку, таке? Ми думали, що ваша милость вернулася додому і тепер домонтарюватиме, аж вам це знову мандрівочка пахне, словом:
Гей, пастуше, звідки ти
І куди зібрався йти?
їй-право, рочки ваші вже не ті! А клюшниця додала:
— Чи ж це про вас, ваша милость, полудневий сквар улітку і вовче виття взимі? Та звісно, не про вас. Це ремесло і повинність для людей дужих, загартованих, навиклих до таких трудів, сказати б, з пупка. Коли вже вибирати, котре лихо меншеє, то ліпше рицарювати, ніж пастушити. Послухайте, пане, моєї ради, адже я даю її вам не з перепою і з переїду, а цілком здорова на умислі, і піввіку на світі прожила не даром: сидіть домонтарем, хазяйнуйте, частіше сповідайтесь, спома-гайте убогих, і хай буде гріх на моїй душі, якщо все не влаштується на краще.
— Годі, дочки,— відповів Дон Кіхот,— я сам знаю, що мені робити. Покладіть мене в ліжко, бо я щось нездужаю, і затямте собі: ким би я не був, мандрованим рицарем чи пастухом, я ніколи вас не занедбаю, в чім ви переконаєтесь наочно.
І добрі дочки (адже клюшниця й небога і поправду були йому за доньки) уклали його в ліжко і нагодували й почастували, як могли.
