«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ ІІІ,
в якому ви знайомитися з Прометеєм Гавриловичем
Прометей Гаврилович з’явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.
Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.
Колишній шкільний завгосп Федір Іванович, або просто Федя, як його називали у школі всі, навіть учні молодших класів, несподівано подав заяву і буквально у двадцять чотири години зірвався з місця і гайнув на Далеку Північ. Лев Парамонович хоча й здивувався, але затримувати його не став.
Федір Іванович (або просто Федя) був молодий, з вигляду майже десятикласник, невисокий, з настовбурченим кучерявим чубом. Мабуть, щоб здаватися вищим, він ходив підстрибом, і чуб при кожному кроці весь час кумедно підскакував. Ніхто в школі всерйоз до Феді не ставився. Бо хоч людина він був, може, й непогана, але завгосп вельми кепський. Лампочки майже ніде не горіли, двері не зачинялися, вікна були повибивані, паркет випинався з підлоги й випадав, східці пощерблені… А учні — народ такий: на дверях катаються, паркетини підфутболюють. І Федя тільки те й робив, що бігав підстрибом по коридорах і кричав на учнів. Та справи од цього не покращувалися…
Новий завгосп Прометей Гаврилович протягом двох тижнів тихо й непомітно, без галасу й метушні весь цей аварійний стан ліквідував. Лампочки всюди горіли, вимикачі працювали, вікна були засклені, східці відремонтовані, паркет так блищав, хоч дивися в нього замість дзеркала… І якщо раніше двері в класах та кабінетах не зачинялися і раз у раз щось зникало й губилося, то тепер у двері всіх кабінетів і класів були врізані замки. І з учнями в Прометея Гавриловича стосунки одразу зав’язалися дружні й щирі. Всіх, звичайно, зацікавило, чого в нього таке ім’я.
І Прометей Гаврилович пояснив:
— Тато мій був робітником-сталеваром, а до того ще й аматором самодіяльного робітничого театру. Романтичний чоловік. Мрійник. І улюбленим його героєм був грецький міфічний титан-богоборець Прометей, той, що не боявся самого Зевса Громовержця, не кажучи вже про інших богів-олімпійців… А час тоді був знаєте який… Початок двадцятих років. “Вперед, народе, йди, бери гармати, революційно стріляй завзято…” От мене тато й назвав Прометеєм… І я на нього не ображаюсь.
І все-таки Прометей Гаврилович був людиною досить загадковою. Крім відомостей, наведених вище, ніхто про нього нічого не знав. Де він жив раніше, чим займався до того, як прийшов у їхню школу, чи є в нього сім’я, діти (а то й онуки — з огляду на вік)?
Коли його запитували, він жартував:
— Ну чим міг займатися Прометей? Га? Боровся з богами, викрадав для людей вогонь, за що був покараний Зевсом. А де жив? На Кавказі, звичайно. Був прикутий до скелі. Пам’ятаєте: “Споконвіку Прометея там орел карає…” Прилітав щодня орел, клював печінку, аж поки Геракл його не стрельнув… Після того в мене хворий лівер, тобто печінка. Можу показати довідку від лікаря. Дітей, онуків нема, парубкую. Хто ж за хворого, “печіночника” вийде заміж?
Але хворим Прометей Гаврилович якраз і не виглядав. Статури він був кремезної, міцної, хоч і не дуже високий на зріст. І фізичну силу мав просто надзвичайну.
Лесик сам бачив, як він довів це.
Привезли в школу нову вогнетривку шафу-сейф. Троє вантажників кректали-кректали, не могли зрушити її з місця. Прометей Гаврилович підійшов, підважив, плечем натиснув — і вантажники лише роти пороззявляли.
І сміливості завгосп був неабиякої.
Перед самісінькими іспитами стався такий випадок.
у вчительки української мови й літератури Маргарити Михайлівни відбулася гостра конфліктна розмова з трійцею. Вона сказала, що, коли вони не виправлять своїх оцінок, вона їх до екзамену не допустить. Тоді Злюкін виліз через розчинене вікно (це було на третьому поверсі), став на карнизі між вікнами й заявив, що стоятиме доти, поки Маргарита Михайлівна не змінить свого рішення. Маргарита Михайлівна страшенно перелякалася, не знала, що робити.
Злюкін тим часом сам страшенно перелякався. І заціпенів, стоячи на карнизі. Він уже ладен був повернутися в клас, але не міг цього зробити: від страху втратив здатність рухатися. Зопалу він одійшов далеко од вікна, і тепер, щоб допомогти йому, хтось мусив пройти до нього по карнизу. Маргарита Михайлівна і сама боялася, і не пускала нікого. Хтось радив викликати пожежників, але в будь-яку мить Злюкін міг втратити рівновагу і… І тут у класі з’явився Прометей Гаврилович. Вій, виявляється, був на шкільному подвір’ї і побачив це знизу.
Завгосп мовчки спокійно виліз у вікно, пройшов по карнизу, обхопив Злюкіна своєю могутньою рукою і, притискаючи його до стіни, повільно-повільно потяг за собою.
Коли вони скочили з підвіконня, Прометей Гаврилович підвів Злюкіна до дошки, повернув обличчям до класу і тихо сказав:
— А тепер подивися всім у вічі…
І, може, вперше клас побачив у розгублених, переляканих, повинх сліз очах Злюкіна щось людське.
Довго дивитися в очі однокласникам Злюкін не зміг. Він опустив голову і тремтячим голосом мовив:
— Я більше… не буду….
Федя, звичайно, дав би Злюкіну ще й потиличника. Прометей Гаврилович цього не зробив. Але Злюкіну краще був би потиличник…
Уперше в житті Злюкін змушений був вибачатися, та ще й перед усім класом.
Цей випадок зробив Прометея Гавриловича в школі прямо-таки легендарною особою. А двометровий Філя Мілановський з дев’ятого “Б”, найбільший у школі спеціаліст з НЛО (нерозпізнаних літаючих об’єктів) висловив припущення, що шкільний завгосп не хто інший, як інопланетянин.
Так чи інак Прометея Гавриловича в школі полюбили всі.
— От якби всі вчителі були такі, як він… — зітхали деякі учні.
Лише Злюкін, замість того щоб картати себе за дурість і дякувати завгоспові за порятунок, незлюбив Прометея Гавриловича після того випадку. Завгосп його, бачте, зганьбив перед усім класом. А що ж тебе цілувати за те що примусив усіх так хвилюватися і мало не вбився через свої вибрики? Але Злюкін тому й був Злюкін, що нічого цього не розумів і розуміти не хотів.
Усе те відбувалося наприкінці минулого навчального року.
А на початку цього року хтось (невідомий поки що “хтось”, бо піймати його не могли) почав робити хитру й підступну шкоду. У кабінетах були замки, які старі люди називають “французькими”, — з маленькими пласкими “автомобільними” ключиками, що вставлялися у вузьку шпаринку. У класах замки були звичайні, з великими ключами, тому в круглу шпарку навіть можна було зазирати до класу. Так-от невідомий “хтось” у замки кабінетів заганяв уламок сірника, а в замки класів копійку. І ключі в замки неможливо було вставити, кабінет або клас не можна було відчинити. І уроки зривалися, на радість ледарям і порушникам дисципліни.
Прометей Гаврилович дуже переживав, хоча й умів досить швидко відчиняти замки викруткою. Не чергувати ж йому а викруткою весь час біля класів. У шкільного завгоспа і без того справ чимало.
— Просто Еврісфей якийсь попорався! — сказав одного дня Прометей Гаврилович, черговий раз відчиняючи викруткою двері.
— А… а хто такий Еврісфей? — спитав Агашкін (завгосп одчиняв двері саме їхнього класу).
— Та цар один поганий, — усміхнувся Прометей Гаврилович, — той, що весь час наказував Гераклу робити різні подвиги.
Агашкін подивився на Лесика, той на Жору, Жора на Лесю, Леся на Аліну — ніхто з них про Еврісфея ще нічого не знав.
Прометей Гаврилович похитав головою і сказав:
— А треба, треба було б уже й знати…
На великій перерві у шкільній бібліотеці вишнурувалась черга. Усі примірники “Міфів Давньої Греції”, які тільк були в бібліотеці, розібралися в одну хвилину.
І почалося в їхньому класі (та й не тільки в їхньому) захоплення грецькими міфами. З легкої руки Агашкіна вчителі були переіменовані на міфологічний лад.
Директор школи Лев Парамонович став, звичайно, Зевсом Парамоновичем. Ким же він міг бути, як не верховним богом-громовержцем. До речі, воно йому було й до лиця. Характер у нього був, як уже казано, крутий.
Ставна волоока вчителька хімії Кира Андріївна стала Герою Андріївною. Гера, за міфологією, — це цариця богів, дружина Зевса. Хоча, звичайно, Кира Андріївна дружиною Льва Парамоновича не була.
Завуч, вчителька математики Фаїна Панасівна, стала Афіною Панасівною — богинею неба, повелителькою хмар і блискавок, богинею родючості, покровителькою мирної праці. Щодо праці, хмар і блискавок усе було точно. Фаїна Панасівна без кінця говорила, що головне в житті праця, що треба працювати, працювати і ще раз працювати. А оскільки працювати хотіли не всі, то й хмар і блискавок вистачало.
Красуня вчителька української мови та літератури Маргарита Михайлівна стала, звичайно, Афродітою Михайлівною.
Вчителька біології Зїнаїда Семенівна стала Артемідою Семенівною. Тут було абсолютне попадання — і тварин, і звірів, і дерева, й рослини вона любила до безтями. І була неодружена, точнісінько як богиня-діва Артеміда.
Старенька, найстарша серед учителів, кругленька, завжди усміхнена вчителька географії Пелагея Петрівна стала Гея Петрівна. Гея (грецькою — Земля), за міфологією, була однією з найперших богинь, яка виділилася з первісного хаосу, прародителька багатьох богів, а також людей.
Учитель фізики Антон Григорович став Аполлоном Григоровичем. Хоча багато хто з цим і не погоджувався. Бог Аполлон був красень (у Антона ж Григоровича під носом красувалась бурулька, а на голові блищала лисина). Однак переважна більшість десятикласниць вважали його симпатичним. А, як казала Аліна Гончарук, для чоловіка “симпатичний” важить більше, ніж “красивий”.
Викладач іноземних мов Борис Тарасович став Гермесом Тарасовичем. Хоч тут була деяка натяжка. Гермес був у греків покровителем купців, богом торгівлі й прибутку, а також гімнастичних змагань. Тут більше б підійшла буфетниця тьотя Клава або вчителька фізкультури Світлана Сидорівна.
Але ні буфетниця, ні Світлана Сидорівна Гермесом бути не могли.
Викладання ж іноземних мов наближало Гермеса Тарасовича до правди характеру, оскільки Гермес був ще й вісником У богів. А що таке мова? Засіб спілкування. Отже, мова для вісника — найнеобхідніша.
Керівник початкової військової підготовки Андрій Степанович став Ареем Степановичем, бо, як відомо, бог війни Арей саме і був серед грецьких богів “військкерівником”.
Ну, а Орест Іванович, викладач праці, звісно, ніким іншим стати не міг — тільки Гефестом Івановичем. Бо Гефест, бог вогню й ковальства, був серед богів найбільшим трудягою. Правда, дівчатка, особливо десятикласниці, спершу категорично заперечували це. Справа в тому, що Гефест, згідно з міфологією, був кульгавий і дуже некрасивий. Тим часом як Орест Іванович був хоч і не молодий, але стрункий і гарний. Майже всі старшокласниці були таємно закохані в Ореста Івановича. І трудове виховання серед дівчат ніде не було на такій висоті, як у їхній школі. Хоча уроки праці Орест Іванович вів не в дівчат, а в хлопців.
Але згодом дівчатка змирилися, особливо після того, як Аліна Гончарук сказала, що чоловіки однак у красі нічого не тямлять, а міфи писалися напевне чоловіками, і хтозна, може, саме отой Гефест насправді був і “нічого собі”…
Учительську всі тепер називали Олімпом.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ IV
в якому Зоя Михайлівна говорить нарешті те, що не договорила у розділі другому. Прометей Гаврилович стає ще загадковішим
— До речі, мушу вам сказати, — повторила Зоя Михайлівна, — що я теж зустрічалася з Прометеєм Гавриловичем. І за обставин досить-таки цікавих… — Вона повернулася до чоловіка. — Я тобі, Гено, розповідала… Пам’ятаєш?
Геннадій Максимович мовчки кивнув.
— Розумієте, наш інститут на одному підприємстві впроваджує у виробництво новий препарат… Це не в Києві, на периферії… І от я приїхала якось, сиджу в кабінеті директора, раптом входить секретарка з великим поліетиленовим пакетом. “Це, — каже, — вам. Написано: “Терміново, у власні руки”. І дає директорові. Директор знизав плечима, розгортає… Не за столом буде сказано… Повний поліетиленовий пакет дохлої риби. І зверху записка: “За що ви нас убили?! “Хуліганство! Хто це приніс?!” — закричав директор. “Не знаю, — каже секретарка. — Передали через вахтера. Але по-моєму, це той самий… Прометей”.
І розказують мені, що кілька разів приходив до них оцей самий Прометей Гаврилович, вимагав не отруювати місцевої річки. Ну, а ви самі розумієте, хімічне підприємство. Хоч і є очисні споруди, але давні, вимагають реконструкції. А реконструкція — річ не дешева і до того ж на якийсь час треба зупиняти виробництво. А це самі розумієте… не просто. Але й одчепитися від того Прометея Гавриловича виявилося не просто. Я була там тиждень і весь тиждень він щодня дзвонив по телефону, приходив сидів у приймальні. Директор аж тіпатися почав. Я вирішила з ним поговорити. І ви знаєте, він справив на мене дуже гарне враження. Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки.
— Ну, ти так описуєш, — усміхнувся Геннадій Максимович. — Я ревную!
— Та ні… просто я… об’єктивно. Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності.
— От-от! Правильно, безумство, ви сказали! Цінний чоловік! — змахнув рукою Василь Денисович. — І очі в нього хороші. Я через ті його очі з ним і познайомився, між іншим. Треба було мені реставрувати лик севастійського мученика Северіана. А очей на іконі ну зовсім не було видно. А ви знаєте, які мусять бути очі у святого мученика… Особливі… Придивлявся я, придивлявся, шукав, шукав. І от якось стою у черзі за молоком. Дивлюсь — о, саме те, що мені треба! Ну, ми, художники, безумство, коли нам потрібна натура, не соромимося. Підійшов я до нього, заговорив, запросив до себе в майстерню. Дуже він мені припав до серця. Цінний чоловік! Чиста душа! Жаль, що таких не дуже багато… Якщо вірити моєму знайомому ченцеві Феодосію (теж, безумство, цінний чоловік! Хитрий, як змій!). Так-от, якщо вірити Феодосію, поганих людей більше, ніж добрих, тому, що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки — чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно, безумство, й пекло.
— Та досить тобі про те пекло! — вигукнула баба Аня. — От завівся!
— Зоє Михайлівно, — спитала Лесикова мама, — а як же закінчилося з тим підприємством? Бо в нашій Голубеньці теж стільки колись було риби, а тепер…
Та ви знаєте, добив-таки Прометей Гаврилович того директора. Ще, правда, реконструкції не почали, але рішення вже є. І це ж він усю відпустку (у родичів якихось там гостював) перевів на те, щоб змагатися з директором підприємства. А взагалі мені його шкода. Якийсь він неприкаяний. По-моєму, в нього якась сімейна трагедія. Він живе один, дружини в нього нема…
— І це — трагедія?! — вигукнув Василь Денисович. — Це, по-моєму, прекрасно! Ой, Аню! Ти що! В тебе такі нігті…
— А ти не кажи, чого не слід… — не дивлячись на нього, наче то й не вона щипала, спокійно сказала баба Аня.
— От, язик мій — ворог мій.
— То не язик, то — голова.
— Хлопці! — Лесиків тато глянув на годниник. — Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось варте уваги. Ви, здається, вже добре перекусили.
— А солодке я вам дам з собою, — підхопила Лесикова мама. — Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь.
Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і…
Ну й гаразд!
Як то кажуть, не дуже й хотілося.
— Гайда, Лесику, до нас! — швидко підхопився Жора.
— Гайда, Жоро! — повільно підвівся той, виразно позираючи на тата. Звичайно, йому не хотілося, але… він ніколи не сперечався з батьками. Що вони сказали — закон!
Мама напакувала таку тацю солодкого, що можна було пригостити півкласу.
У Лесикових батьків телевізор був чорно-білий, у Жориних — кольоровий.
Та Лесик сказав:
— Не треба телевізора. Чогось не хочеться. Давай краще музику.
Вони сиділи за низеньким журнальним столиком, що був заставлений солодощами, пили з високих кришталевих бокалів “пепси-колу” і слухали, як з тьмяно-сріблястої “системи”, на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогиики, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентінське танго…
Хлопці сиділи й мовчали.
Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні не такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені. А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні ти веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився…
Одне слово, хлопці сиділи й мовчали.
Та от очі в Лесика стали якісь затуманені. Так буває завжди, коли на нього “находить”, — тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним…
— Ти знаєш, — раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. — А що, як він… справжній?
— Хто? — не розуміючи, спитав Жора.
— Хто-хто… Прометей!
— Що значить — справжній?
— д оте, що справжній… той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.
— Припини! — суворо сказав Жора. — Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями. Це несерйозно.
— Припинити найлегше… — Лесик зітхнув. — Ну, ти дивись… Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора. Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який сильний! А який хоробрий! І, знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закачав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.
— Ну й що?
— А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.
— Лесик! — скривився Жора. — Ну що ти, чесие слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!
— Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правдн. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос то була реальна людина. Потім люди зробили з нього бога. А наш Прометей Гаврилович… от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді… Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі… А згодом люди створили міф, легенду…
— Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей з космічними пришельцями, існують міфи У догонів — африканського народу, що живе на території Малі. Я недавно читав у якомусь журналі. Чи то “Знание — сила”, чи “Техника — молодежи”.
— О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!
— То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?
— Ну, не безсмертний, мабуть, а просто… просто довгожитель… Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може одружитися із земною жінкою… До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні пришельці…
— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув.
Лесика зупинити вже було неможливо.
Не будемо докладно переказувати всі Лесикові думки, які він висловив Жорі Комп’ютеру, а краще переповімо вам його сон, що приснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Правда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ V,
в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори
Отже…
Ідемо ми, Жоро, з тобою по темній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.
Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово “Учительська” закреслено і над ним крейдою виведено: “Олімп”.
Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися. І… і отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.
Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.
А за столами…
За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, звичайно, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни. тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича — величезний ковальський молот.
На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій — блискавки. І він їх щитком раз у раз прикриває, щоб учителів не сліпило.
Віддалік, під стіною, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка Іда Василівна. Очі зав’язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками иа ланцюгах), у другій великий кульок, з якого щось сиплеться — так званий “ріг достатку”.
Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули. І не назвали її ніяк. А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі, правильно, їй підходить. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).
— Заходьте! — сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, з різними витребеньками шолом (він їй був, здається, трохи завеликий). — Сідайте отамо на стільцях.
І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі. Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять отамо в центрі на стільцях.
Сіли ми з тобою. Сидимо.
Не знаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно — як у порожньому холодильнику.
Неприємно все-таки, коли викликають на педраду. А тим більше на таку незвичайну.
— Кахи-гм!.. — прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж знаєш, він завжди прокашлюється перед тим, як почати). — Товариші педабоги! — Він повільно обвів поглядом учителів. — Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди. Двійки, одиниці, виклики в школу батьків, усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, не діють. Давайте радиться, що робити. Хто хоче слова?
— Дозвольте! Дозвольте мені! — одну руку піднісши догори, а другою поправляючи зачіску, вигукнула Гера Андріївна.
— Прошу! — кивнув директор.
— Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! — рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна. — Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому “А”… Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом… хтось… кукурікає. Повертаюсь. “Хто?” — питаю. Мовчать. “Хто?” Мовчать. Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки. Я вирішила продовжувати урок. Тільки повернулася спиною — знову хтось кукурікнув. Продовжувати я не могла. Урок було зірвано.
— Та це що! Це — дрібниці, — усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. — Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, анциболотники. Аж ніяк. Ледарі такі, що… Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає… Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і — блим-блим — як немовля. От де трагедія! От де трагедія!
— Так-так-так, правильно! — закивала Афродіта Михайлівна. — Здається, такі ж твори класичні. Читати — сама ж насолода. Та хіба примусиш узятися за книжку. Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, ще цей телевізор! Як він нам заважає!
— Ну, а про захист навколишнього середовища, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, — махнула рукою Артеміда Семеиівна. — Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті “Вася+Люба”, або “Толя+Оля”, як топчуть квіти, ви всі добре знаєте.
— А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! — рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік.
— Та-ак… Дітки!.. — усміхнувся військкерівник Арей Степанович. — Ще трохи — і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура. І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам’ятаю, один з них вереснув: “Ах! Люблю пожежу!” Нічого собі захоплення!
Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:
— От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, товариші педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав? Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! — і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича.
Прометей Гаврилович ще нижче похилив голову.
— Ну, що скажете, титане-богоборцю? Га? — гримнув директор.
Прометей Гаврилович зітхнув:
— Скажу… Скажу, що все одно вони… хороші…
Зевс Парамонович розкотисто зареготав:
— Хто?.. Оці-го?.. Горезвісна трійця? І Агашкін? Хороші? Крутнув я головою. Глип — а позаду нас на стільцях сидять вкупочці Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік — Агашкін.
Коли вони з’явилися? Їх же не було!
— Хороші! Ой, не смішіть!
— Ну й гуморист.
— Ха-ха-ха!
Прометей Гаврилович почервонів, втупився у підлогу, але вперто повторив:
— Хороші!
Сміх враз увірвався. Зевс Парамонович спохмурнів:
— Ну, коли так… будемо вживати заходів… екстраординарних… Фемідо Василівно, ваше слово!
Бібліотекарка наша Феміда Василівна зітхнула, поклала “ріг достатку” під ноги, підняла вгору терези. Вони спершу загойдалися, потім одна шалька опустилася, переваживши другу.
— Іменем Зевса Громовержця, — прорекла бібліотекарка, — верховного судді і вершителя доль усіх сущих, оголошую вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів з вогнем, а також за лінощі, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи і таке інше вогонь у людей відібрати і всіх наук та вмінь позбавити. Самого ж титана Прометея до скелі знову прикути — з тим, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
Зевс Парамонович підвівся на весь зріст, громовим голосом мовив:
— Затверджую!
Підніс догори руку з блискавками. І…
Заблискотіло, загуркотіло, все полетіло кудись шкереберть.
Настала непроникна темрява.
І на якийсь час ми з тобою, мабуть, втратили свідомість.
А коли опритомніли, бачу — лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру. Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас — ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури. Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений. Одне слово, дикун. Первісна людина.
— Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!
Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:
— А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..
— Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!
— Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років назад. У доісторичний час.
— Ой! Що ж це буде?
— Не знаю, — знизуєш ти плечима.
— Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?
Подивився ти на густогіллясту рослину з розетками видовженого листя:
— Ага!.. Шиверекія подільська з нашої “альпійської гірки”. Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.
Зітхнули ми обидва.
— Що ж це ми — тільки удвох з тобою тепер на всій планеті? — безнадійно кажу я. — А… а люди?
— Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п’ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки та мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам’яних знарядь.
— Ану тебе! — кажу я. — Ще не вистачає, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек. — Я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!
— І мені, — кажеш ти.
— Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку. І кави з молоком.
— Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо. Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м’ясо…
— Тс! — перебив я тебе раптом.
Замовкли ми, прислухалися.
Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.
— Жоро, що це? — пошепки питаю я.
— Не знаю. Звірюка якась, здається.
— А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь. Їм вогню не треба. Вони м’ясо сире їдять.
— Припини, — шепочеш ти, — паніку. Вони таке м’ясо, як ти, в рота не візьмуть. У них смак хороший.
Рикання начебто припинилося.
Але серце все одно теленькає.
— Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як. Куди ми потрапили. Що за місцевість.
— Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час більше по деревах лазили, ніж по землі ходили.
І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім невідоме науці допотопне палеозойське дерево.
Дошкрябалися до гілляки, поряд з якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло.
Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало. Ми так і вклякли від несподіванки.
— Уа! Уа| Уа! — линуло з дупла.
Немовля.
Двох думок бути не могло. В усі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.
Зазирнули ми в дупло. Так і є.
У купі зеленого мотлоху, чи то листя, чи то доісторичної трави лежало, дриґало ніжками й кричало кумедне кучеряве немовля. Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.
— Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Предка нашого збудив. Як його тепер укоськати!
— Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!.. Аа-аа-аа-а!
А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:
Коте сірий, коте білий.
Коте волохатий.
Не ходи ти коло хати,
А йди, коте, ночувати.
Дитя мале колихати.
Бодай спало, не плакало.
Бодай росло, не боліло
І серденько не щеміло…
У кісточки — ростушечки,
А в серденько — здоров’ячко.
Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.
— Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів ще нема. Давай іншої.
— Баю, баю, баю,
Не лягай скраю.
Бо скраєчку упадеш,
Собі носа розіб’єш.
Цить, не плач.
Спечем калач.
Медом помажем.
Тобі покажем,
А самі з’їмо.
Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:
— А-а, люлі-люлі!
Чужим дітям дулі,
А Івасю калачі.
Щоби спав він уночі.
Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.
— Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови. Не могли вони таку малу дитину надовго кинути. Давай краще чкурнемо звідси.
Зітхнув я. Була в твоїх словах правда. Та оргвисновків, як каже наш піонервожатнй Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне “вау-вау!” — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура й схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе.
І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!). Маленькі лоби. Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи.
Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю.
— Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.
— Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама.
У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.
А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…
— Товариші! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…
— Чесне слово! — пробелькотів ти.
Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: “Риу-риу!”, а мама: “Шеу-шеу!”, і обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля. Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.
Ми не стали баритися.
Шугонули вниз і кинулися навтікача. Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча. Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те. щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться.
Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, ми спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті.
— Ну-у!.. — кажу я. — Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки. Кулачисько бачив? Більший за твою голову. Як добрячий кавун. Мабуть, гігантопітек.
— Чого там страшні, — кажеш ти. — Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину. Думаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?
— Та ми хіба нападали?
— А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають. Ти ж чув, у них кажуть: “вау-вау”, “риу-риу”, “шеу-шеу”… А ти — “люлі-люлі, чужим дітям дулі…” Хто тебе зна, що в тебе на думці.
— Та-ак, — зітхнув я. — Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!
— А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? — спитав раптом у цьому місці Жора. — Я, наприклад, не знаю. Бо своїх немовлячих років не пам’ятаю, а після мене в нас у сім’ї немовлят не було. Та й у вас, по-моєму, теж.
Лесик почервонів:
— А що таке? Що таке? Обов’язково треба, щоб… Подумаєш, велике знання! Ха!
Але очі в нього були такі, як на уроці, коли він викручувався, не знаючи відповіді й водночас уникаючи двійки.
— Ой, Лесику, щось ти крутиш! — сказав Жора.
