Щоправда, безнадія Тичини не світоглядного, сказати б, порядку, а ситуативного. Це безнадія загалом оптимістичної душі. Тим більше визначальна вона для Тичини цього часу. Ось вірш, надрукований у “Новій Раді” 12 травня 1918 року.
І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.
І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в безумстві наших дум.
Говорив я: знаю я,
Що ти тихий, як роса,
Многодумний, як веселка,
І, як буря, молодий.
Говорив я: знаю я,
Що тебе лиш я люблю.
І ставав я на коліна
Слухать Господа велінь.
І коли явивсь Господь
У крові моїх братів, —
Заридала в серці віра
І вжахнулася душа.
— Господи, Владарю сил!
Не збагну діянь твоїх.
Нащо нищиш ти скрижалі,
Що при зорях дав нам сам?
“Заридала в серці віра і вжахнулася душа”. Для такої ніжної духовної організації, як Тичина, революція і українська гекатомба були занадто жорстоким випробуванням, щоб не завдати його талантові невиліковної рани.
Поет увіходить у новий для себе світ — світ з багатьма невідомими. Тому й спроби з’ясувати для себе цей світ врівноважуються прагненням не виявити з’ясованого. Крім того, ці спроби такі ж, як і світ, многозначні і неостаточні. По-перше, це вже стає небезпечним, а по-друге — хіба з’ясоване тепер, у 1919 році, буде й справді з’ясованим? Україна ще не обрала для себе дороги майбутнього. А для Тичини це одне вже обумовлювало некондиційність його індивідуального думання. Світ — у стадії творення, він позбавлений чіткості, окресленості. Відповідно й чимало віршів збірки втаємничені у собі. Читаючи їх, мимоволі ловиш себе на думці, що поет свідомо уникав належної конкретизації.
Скажімо, хрестоматійний вірш “Вітер”, яким відкривається збірка, дуже мало допомагає з’ясуванню авторської позиції в складних умовинах того часу. Зрозуміло, що цей вітер революції “трощить, ламає, з землі вириває”, переорює вікові межі (“чи то місто, дорога, чи луг”):
А на землі люде, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Вітер протистоїть людям, він майже Божий суд і Господнє наслання:
Огняного коня вітер гнав
огняного коня —
в ночі.
Все це дуже нагадує відповідні сторінки Одкровення Іоанна Богослова: “І побачив я небо відкрите; і от — кінь білий, і хто сидить на ньому, Вірний зветься і правдивий, і в справедливості судить і воює”. Л. Новиченко дає дуже полегшений коментар до кількох останніх рядків поезії: “саме цим інтелігентам, що злякано відсахнулись від революції, … і були адресовані лаконічні, але повні презирливого (?) співчуття слова Тичини про мертві очі” (XII, с. 79). О. Білецький куди обережніше витлумачує це місце, якому, до речі, теж можна знайти відповідники в Апокаліпсисі (гл. 18, 22).
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
Що це за “краса нового дня” — невідомо. Так само невідомо, чому вірш, присвячений вітрові революції, поет так дивно закінчує, зупинивши нашу уяву на мертвих очах тих, що перестали співати. Високоморальний дух молодого Тичини (усе той же абстрактний гуманізм!) визначив композицію цього вірша.
Прочитаймо вірш “І буде так…”, надрукований 11 березня 1919 року в газеті “Боротьба” (ч. 24/81). Він такий же неозначений, як і “Вітер”:
Фальшиве небо сміхом хтось розколе.
І стане світ новий і люде як боги.
І скрізь, де буде поле, —
Плуги, плуги…
Створюється враження, що Тичина вижидає певності світу. Тому він прагне тільки малювати. Мимоволі спадає на думку, що слова попереднього вірша “і ніхто з них не радів, не співав” — стосуються і самого Тичини: йому теж було не до співу:
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни!
Ой, що там в полі, що за гук —
татари, турки, гуни?
Виходим вранці як з печер —
курить по всій країні!..
Замість квіток шаблі, списи
виблискують в долині…
Це нові “псалми залізу”, що сягають неба — з криком, мовчки, з прокляттям, сягають червоно. Ці псалми — не стільки залізу, скільки самого заліза: поет просто малює те, що досі не піддається його оцінці, а коли й піддається, то далеко не остаточній:
Минув як сон блаженний час
і готики й барокко.
Іде чугунний ренесанс,
байдуже мружить око.
Нам все одно, чи бог, чи чорт —
Обидва генерали!
Собори брови підняли,
розбіглися квартали.
Над містом зойки і плачі,
немов з перини пір’я…
Зомліло, крикнуло, втекло
зелене надвечір’я.
Це що горить: архів, музей? —
а підкладіть-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
новий псалом залізу.
Як бачимо, емоційний фон сприйманого світу глибоко захований. Висуворілі риси поетового обличчя пожвавлює тонка, ледь помітна іронія — іронія страдницька. Естетичний план поступається місцем оцінному, так само глибоко захованому. Коли М.К.Зеров писав, що в “Плузі” Тичина “зрозумів неминучість нової доби, схилився перед її залізною конечністю” (XIV, с. 8), то, гадаю, він мав на увазі насамперед ці псалми.
Справді, поет приймає нову добу, нові зміни — так, як приймають світ: у людини сущої тут вибору немає. Але схвалення цього світу іще нема. Хіба що в четвертому псалмі, найбільш зручному для осучаснення Тичини 1920 року:
На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба, їсти! —
А за повстанцями ідуть,
співають комуністи.
Пождіть, пождіть, товариші,
ще будем їсти й пити.
Коли б ви нам допомогли
капіталістів бити.
Ідуть, ідуть робітники
веселою ходою.
Над ними стрічки і квітки,
немов над молодою.
Туркоче сонце в деревах,
голубка по карнизу…
Червоно в небо устає
новий псалом залізу.
Треба зазначити, що в контексті повної збірки славнозвісні поезії “Як упав же він з коня” та “На майдані” сприймаються зовсім не так категорично, як звикли провадити про це наші дослідники — С. Шаховський, Л. Новиченко, С. Крижанівський чи А. Іщук. Тема повстанців — це не доконечна тема радянського Тичини. Відомо, що повстанський рух на Україні мав різні прапори. Сам Тичина згадує повстанців, услід за якими йдуть комуністи (“чому не попереду?” — питали вульгаризатори критики 30-х років і — вже в пом’якшеній формі — Л. Новиченко), згадує, що “за Трипіллям на горі уже гримів Зелений”, згадує про повстанців проти гетьмана і німців. Чимало з цих повстанців ішло під українськими прапорами.
Тільки сьогодні, коли уявлення про повстанців асоціюється насамперед із “червоними повстанцями”, можливе занадто сучасне тлумачення таких поезій Тичини як “На майдані” чи “Як упав же він з коня” — діє магія пізнішого Тичини.
Але, уважно придивившись до ідилічної картини повстанства (“На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!”), можна помітити, що це картина самонароджуваного повстанства (“Хай чабан! — усі гукнули,— за отамана буде”), картина значно багатша за ту, яку бачать перед собою Л. Новиченко або С. Крижанівський. Це малюнок революції самих мас, малюнок, близький до динамічних образів Еллана чи Василя Чумака. Такий же характер має і другий вірш, “Як упав же він з коня”. Інша річ, що “вдарив революцьонер — захитався світ” об’єктивно може стосуватися тільки революціонера-більшовика, і тільки його. Але це “ідейне привнесення” до вірша, який сам по собі підстав для подібного тлумачення не дає.
У зв’язку з темою повстанства хотілося б нагадати про вірш, присвячений учасникові повстання боротьбістів проти денікінців Гнатові Михайличенкові:
Не уявляєм, як ти тлієш,
як у землі сирій лежиш, —
бо завше ти живеш, гориш,
бо вічно духом пломенієш.
Ще ти воскреснеш, зазорієш,
в мільйонах встанеш, закипиш:
чого, чого, народе, спиш,
чом не дерзаєш ти, не смієш? —
Тебе замучили кати…
Омарсельєзені світи
взялись жалобою та горем.
Заприсягаєм: в час побідний —
хай смерть — а ворога поборем!
О брате наш, о любий, рідний…
Читач може звернути увагу на братнє Тичинине “ми” (“не уявляєм, як ти тлієш”) — наочне свідчення того, що географія українського повстання була для Тичини значно ширшою за сьогоднішнє уявлення про неї.
Мені здається, що значно більше підстав для відшукування першопочатків нашого, радянського Тичини дають вірші 1920 року (“Псалом залізу”, “Листи до поета”, “Ронделі”, “Плюсклим пророкам”), коли доля української будучини була по суті вже вирішена. “За повстанцями ідуть, співають комуністи” чи запевнення в відстороненій формі “ви — сила, і з вас ще буде комуніст” стосуються цілком нашого, сучасного Тичини.
Збірка “Плуг” засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в “досонячнокларнетівський період”, цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу, “гегельянського” приймання розумності всього, що існує. Як гарно відзначив Орест Зілинський, “єдність особистості для нього (Тичини — В. С.) не існує без визначення єдності життя, без визначення себе самого в рамках об’єктивного принципу життя” (Дукля, 1967, .№ 2, с. 23)1.
Нарешті могло важити і звичайне побоювання за поезії явно “аполітичного” змісту. Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.
У “Плугові” з’явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива, — досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в “Соняшних кларнетах” маємо певний стилістичний надмір, то в “Плузі” — стильову ощадливість. З’являється лаконічна чорно-біла графіка. “Найлаконічніший Тичина” — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів “Плугу”. Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здасться, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдорвершенішої техніки.
У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського “я” на користь “ми” призводять до монументалізації образів, імперативних речень, драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.
* * *
Поему “Сковорода” Тичина писав тоді, коли час для її написання, власне, минув. І справді: тема Сковороди існувала для нього в роки революції і громадянської війни. Від тих часів маємо справді сковородининську збірку “Замісць сонетів і октав”, окремі вірші інших збірок. Після безславної поразки національної революції віра в життєздатність сковородининських ідей дуже підупала: чимало тих, які ще вчора шукали майбутнього України на шляхах добра і справедливості, повернули в протилежний бік: створилися психологічні підстави для виникнення філософії зла типу Донцова та іже з ним. Ці останні взяли з історії той урок, який вона пропонувала (інше питання, що запропонований нею урок був далеко не найкращим із тих, які вона пропонує взагалі).
Не найкращий урок взяв і Тичина. У своїй поемі він на догоду часові пробує модернізувати мандрівного філософа, вийнявши його із сфери проблематики морального самовдосконалення людини і ввівши в завужений простір питань класової боротьби, нібито єдиної панацеї од усіх (у тому числі й моральних) соціальних вад. Наш старчик вийшов пантеїстом і марксистом уводночас.
Спочатку бачимо його в природній для Сковороди стихії:
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
— О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
і мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
о, Всеблаженний! —
І Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все! —
рядки, дуже споріднені з пантеїстським духом “Ганімеда” Й. В. Гете. А трохи згодом філософ викладає перед читачем щойно засвоєну науку класової боротьби:
К чому цей мир,
до чого ця проповідіь висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?
К чому усі його протести,
коли вони м’які, коли вони тендітні?
“Блаженні милостивії” — сказать катам?! —
Ударить так, щоб аж заграло!
щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
Щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби,
раби, ця сіль землі майбутня, —
ударить! вдарить!
……………………………………………….
І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
Отож Тичина став успішно озброюватись єдино правильним ученням марксизму-ленінізму. Здається, значно успішніше, ніж в окремих поезіях “Плугу”.
Одна із більших таємниць Тичини, поема “Сковорода”, довгий час інтригувала дослідників, від О. І. Білецького починаючи. “Поема, над якою поет працює ось уже кілька років” — так шанобливо говорили про неї і в 40-і, і в 50-і роки. І дійсно — коли-не-коли з’являлися “уривки” з поеми, здебільшого дуже гарні, і це підігрівало інтерес.
Звичайно, рано говорити про те, що зробив Тичина із поемою в наступні десятиліття, але шлях, яким пішов автор “пра-Сковороди”, великих набутків не обіцяв. Ось що писав з приводу видання поеми історик української літератури С. О. Єфремов: “Поет став на роздоріжжі, і либонь найкращим до того документом може бути один з останніх творів Тичини, поема-симфонія “Сковорода”, читана в уривках на Сковородинському святі 1922 року. Задуманий давно (“Спинились ми на “Чайці”: Васильченко з “Кармелюком”, я — з “Сковородою”, — писав Тичина ще 1918 року), цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, — принаймні в тій трактовці Сковородинівського сюжету, яку надав своїй “симфонії” автор. Почата в м’яких, лагідних тонах “Соняшних кларнетів”, поема видко переживала разом з автором пертурбації в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу. Героя-созерцателя, що такий був взагалі близький Тичині з своєю “главною мудрістю — пізнай себе самого”, раптом сунути в повстання, поставити ватажком бунтівників — це вже не тільки смілива думка, не тільки анахронізм щодо часу, це попросту викривлювання й історично і психологічно образу старчика Сковороди, це зґвалтування письменника, над самим собою починене” (XXVII, с. 354).
У 1921 році у “Всеукрліткомі” вийшла окремою книгою збірка Тичини “В космічному оркестрі”. В ній було вміщено 10 космічних віршів, свідчень нової поетової віри.
Благословенні:
матерія і просторінь, число і міра!
Благословенні кольори, і тембри, і огонь,
огонь, тональність всього світу,
огонь і рух, огонь і рух!
Революція побільшила масштаби бачення; звільнившись од скверни глухого українського загумінка, поет декларує інтерреспубліку і кос-федерацію. Втім, треба забрати іронію: в молодій радянській поезії тема космосу була чи не генеральною:
Летіть, летіть, до сонць керуйте,
керуйте в круглий дах!
Скликайте всіх і федеруйте,
розносьте гасла по світах!
Не надавайте значіння Сатурновим вінцям,
доволі жить для себе, черство!
Усім планетам, всім сонцям
свобода, рівність і братерство!
У космічному безмежжі зникає остаточно людська індивідуальність, бо збагнутий по-новому смисл людського існування — бути часткою. Уже не цілим, як було раніше, в часи “Соняшних кларнетів”, а — часткою (“один впаде — другий іскриться”).
У світі “Соняшних кларнетів” людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту.
Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей “макрокосм” соняшнокларнетівського періоду, перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в’язнем, рабом історичного процесу.
Світ Верхарна й Вітмена тут украй сформалізовано, використано лише порожню оболонку їхнього високогуманістичного космізму — і все це викликане бажанням позбутися суперечок із самим собою, дискусій із новою добою. Думаю, що сама ідея “Космічного оркестру” виникла як спроба гармоніювати дисгармонійний світ — тільки вже на іншому, умовному, верхоглядному рівні. Тим більше, що особливих підстав для земного оптимізму цей голодний 1921 рік не давав. Починалася нескінченно довга доба — невеселого сьогодні і щасливого майбутнього. Свячена вода цього майбутнього могла чудодійно мінити горе на радість, трагедії на труднощі зростання, злочини — на окремі недоліки.
Щира віра неофіта Тичини починає виказувати свої позитивні і від’ємні якості:
І що там час? І що там вік?
І що поняття “вдень”, “уранці”?
Червоний крик, кривавий крик,
червоних сонць протуберанці!
Нема там смутку, суму-гніту,
чужий системам егоїзм.
Там кожен зна свою орбіту,
закон, закон — соціалізм.
Декларативні поетові “філософеми” явно суперечливі. В золотій пустелі космосу, цьому великому і порожньому макросвіті, є місце тільки сузір’ям, зорям, планетам. Для людей там місця нема. І взаємини окремих одиниць космосу — явно машинізовані, планети — лише деталі великого вічного маховика. Цей космос може навчити людей бозна-чого:
Що наші сльози і зойки і крики?
Що всі драми землі в трагедії Космосу?
…………………………………………………………..
Скажіть: що сонць системи, як не бризки?
Скажіть: що земля, як не крапка?
І вся людськість хіба не єсть інфузорії
(пожирай, пожирай себе її краплі води)?
Під парасолькою власної атмосфери,
під хмарами дурману і брехні
земля плекає душі парасольні,
які ніколи не розберуться в мапі Космосу.
У ньому, жорстокому, хижому й бездуховному, ніби освячується те страхітливе, що твориться на землі:
Народи йдуть, червоно мають:
свободі путь! свободі путь!
І кров’ю землю напаяють
і знов у землю тліть ідуть.
Але на зміну їм — у муці
другі встають під дзенькіт куль,
що движуть сили революцій
в новий Октябрь, повий іюль.
Поет ніби пробує глянути на сучасну історію з погляду макрокосму (а сам макрокосм — прихована, може, й для самого поета, іноформа майбутнього), знайти оптимізм у тому, що великий світ — такий же жорстокий, як і найновіша людська історія. Особливо відверто це висловлено в VII вірші циклу “Недокровна планета”:
Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало —
от звідки кров.
Ах, кров завжди, у різній дозі,
і кожна боротьба похожа на свій вік,—
Тайная вечеря.
Гільйотинні дні.
Аероплань, душе моя, аероплань,
не знижуйся, не падай.
Хіба одну тебе обурює — людина-звір, жорстокість і брехня?
Хіба не в усіх розстріляні серця?
І тисячі закопаних живими в землю — хіба це не вони
щоночі криком душу розпинають:
О помсти, помсти. Кров за кров.
Кого карать? Сонце, що в артерії землі
пригоршні вогню сипле?
Землю, що без гною негодна родить?
Не перший в нас Христос; не останній Робесп’єр,
а кров завжди, у різній дозі,
і кожна боротьба похожа на свій вік.
Міріади світів ті ж самі гасла потрясають.
Від такого спроневіреного оптимізму стає моторошно. І зовсім уже не вкладається в голову, що цей, сказати б, соціально-космічний дарвінізм проповідує співець “Соняшних кларнетів”.
Правда, часами душа поета відтеплюється, і тоді прокидається жаль за тим, що космічний струс переорав його рідну землю, але й жаль стає якийсь дивно-нетичинівський:
Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують
на ліру “Страшний суд” —
наш страшний суд прийшов.
(Над нами тінь херувима —
благословенна путь! —
Яка музика невловима! —
пропелери гудуть…)
Наш страшний суд прийшов.
Це ж він укинув борозну, якої ввік не переореш.
Це ж він нам плюнув у Дніпро
і розділив надвоє.
І тут же рідний мотив глухне в страшному жасі космічних криз:
В’ють гармати, і детонують всі кінці землі.
Материки колються, провалюються царства,
і бурі на кладовищі народів, наче сурми.
Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі,
долучіть свого голосу до голосу сурм!
“Поет на межі”, Тичина ще звертається до сучасного “проклятого покоління”:
Чому ж ми, прокляте покоління,
чому ж ми не можемо ніяк зійтись,
не можем стати до роботи
і оновити землю?
Але все це — тільки епізодичні скороминущі мотиви: весь жах часу для поета вже узаконений страшним світовим струсом. В країні панує голод — але це тільки “революції язик”, отож поета цікавить інше:
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
І вже абсолютно “політичне грамотно” поет обливає брудом тих, що програвши боротьбу за національне визволення України, пішли на еміграцію. Назову тільки головні статті звинувачень, які Тичина кидає проводові еміграції:
В царях знайшли свою опіку і рідню,
в буржуазії власний спокій, лінь і сон…
Це ж ви Республіку пошили у брехню,
і безоглядно повтікали за кордон.
………………………………………………………
Смішні чужим,(своїм пролетарям чужі1, —
це ж вам, недоноскам, в обличчя час плює.
В Європі, в тій пивній, на сміх усім, на страм,
манжетно дипломатите, — шумить винце…
І міряєте степ родючий, наче крам,
за еполети, за підмогу, за слівце…
……………………………………………………
Нащо ви темних піддурили і сліпих?
Нащо ви брата проти брата підняли?
Як бачимо, національна революція на Україні — то робота самої тільки буржуазії, яка самим лиш ошуканством підняла під свої прапори “темних і сліпих”1.
Відомо, що подібні рядки можна віднайти і в О. Олеся, але його критика еміграції більш етично виправдана. Зрештою, Олесь, що пройшов на еміграцію разом з усією “буржуазією” (чому буржуазією? хіба Тичині не було відомо, що серед емігрантів чимало було “ошуканих”?), мав на таку критику значно більше морального права, аніж Тичина, учорашній співець національного зрушення. Горе переможеним, вони ніколи не мають рації:
Надійтеся… П’яніть себе в своїй брехні,
ми пійдемо вперед — історія не жде.
Народи, встаньте — зайнялись новії дні,
Інтер-Республіка, Республіка іде!
До речі, ідеї світової революції, заради яких Тичина так квапливо відмовився від “рідного свого болота”, скоро виявилися фікцією. Але в цьому разі такої ж гострої реакції на нове своє ошуканство вже не було. Так само виявилось фікцією сподівання поета на великий духовний ренесанс “космічної революції”:
Вставай, хто серцем кучерявий!
Нова республіко, гряди!
Хлюпни нам, море, свіжі лави!
О земле, велетнів роди!
То байдуже: Тичина як поет поступово “одержавнюється”, стаючи кабінетним пророком і кабінетним агітатором, контактуючи із народом на віддалі:
Дивись, дивись: нема поради,
нема тепер шляху до мас.
Цвіли колись твої декади,
поки ти жалко не погас.
Все правда: за свою політичну непомильність поет мусив платити талантом: його поетична стихія входила в добре відредаговані (нехай навіть і самовідредаговані) береги. Нарешті, за ідейну непомильність треба було платити життєвою правдою. Але перед образом великого майбутнього самоцензурування це здавалося такою дрібною прикрістю, що на неї можна було і не зважати.
Декади поетові минали, а з ними танули рожевуваті серпанки “Соняшних кларнетів”. У складний час 1920-21 рр. Тичина став у віршах обережно мислити, обдумуючи своє поетичне обличчя, і воно, втративши природність виразу, затвердло і скам’яніло. До всього, починавши логічно мислити, Тичина ставав пересічним і малоцікавим.
Це і засвідчив поетичний цикл “В космічному оркестрі” — наївна спроба сягнути найвищих емпіреїв “Соняшних кларнетів”, тільки на новому, умоглядному рівні і в нових умовах.
Поет виявився недостатньо закоріненим у своїй вірі і в своєму життєвому призначенні. Через це він став метатись із одного кутка в інший, не знаходячи ні там, ні там справжнього задоволення: територія поетового існування була значно вужчою за безмежну відстань цих “противокутів”. Думаю, що його вірші національної тематики (бодай деякі з них) були одним із цих кутів, фактами переступання поетом меж території своєї особистості, його політично правильні вірші — фактами такого ж переступання через самого себе, тільки в протилежний бік. Утриматись у собі самому Тичина зумів тільки в першій половині збірки “Соняшні кларнети”, в тій, яка була непідвладна законам гравітації. Потім почався шторм: кількаразове переглядання свого світогляду не тільки не наближувало Тичину до своєї “властивої статі”, а кожного разу віддаляло його від себе, посилюючи в душі гостре відчуття незадоволення самим собою і своїм минулим, потребу ще раз повернутися до старого, переписати своє минуле знову, “уточнити” себе заднім числом, висловити те, що раніше не було висловлене з належною чіткістю і конечністю. А звичка до постійного самопереглядання уможливила всі пізніші маніпуляції над його творчістю.
* * *
“У Тичини худі й нервові руки. Розмовляючи, він опускає вії, несподівано зводить їх і дивиться перед себе тьмяними чоловічками, уводночас шляхетними й іронічними”,— так писав у 1924 році один з перших російських перекладачів Тичини О. Гатов. При цьому згадуються Тичинові рядки із збірки “Вітер з України”:
Не мрію, ні, повіки я розмружив —
іронія і гордість на лиці,
іронія…
Збірка “Вітер з України” вийшла в світ 1924 року, об’єднавши в собі вірші, писані протягом шести років (1918-24). Ця збірка засвідчила, що криза, почата кілька років тому, ще не минула (згадуваний уже О. Гатов писав навпаки: ця збірка завершила внутрішню поетову кризу). І годі було побачити, який може бути з цієї кризи вихід.
У збірці пишно представлена лірика, де поет утверджує себе на позиціях марксистського розуміння історії (“Кожум’яка”, “Фауст”, “Повстанці”), в дуже-дуже своєрідний спосіб, шукаючи виходу із етичних суперечностей нової доби:
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба звірина! —
Лиш так оновиться людина
і вся матерія життя.
Проте ця тема, видно, не дає поетові спокою і тому варіюється: “Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав! Бо подавив свого й чужого люду без ліку… Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни. Заплакати? Себе убить? — Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! — О ні!.. Пійду життя творить нове — хоч би й по трупах — сам! Так мусить буть”. Або ж: “Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!” Цей новий світ уже має в Тичині вірного сподівальника, повного почуття обов’язку перед майбутнім. І це почуття обов’язку поет передає по-тичинівськи граціозно:
І тільки вгорі годинник горить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.
………………………………………………………….
Ген ярами і злидні і тиф. За кущами кущі…
Хто це під вітриною божевільне скиглить на дощі? —
Обов’язок висить над тобою,
над твоєю, над нашою головою.
Почуття наближуваного майбутнього ступає в поетові сліди: великоднього дня йдучи Кузнечною вулицею, поет спостерігає ледаче тривання свята (“ще розговляються, ще тиша, така на всьому лінь!”). І тут ударяє камертон обов’язку:
Чого ж я чую шум?
Чому в мені бадьорість?
Який там флот
з незавойованих висот
шалену розвиває скорість?
І звідки дзвін?
І звідки в грудях спочуття безкрає?
не Воскресіння, не Різдво —
нове новітнє торжество
шумить і наближає.
І як наблизиться, впаде —
то многі з нас посліпнуть…
………………………………………
Не те, щоб ми були старі,
а просто: грандіозу
не в силі віри ми понять,
не в силі ще язичества принять
таку велику дозу.—
містично шаманить Тичина, іще не в силі виявити те особливе майбутнє, яке виявиться тільки завтра, а сьогодні ще не промовляє відкрито ні до поетового серця, ні до розуму.
Попереду — невідомість, яку розсувають окремі, здебільшого теоретичні спогади:
…Зникнуть злидні й злед.
Стихне націй шум,
і межі запланет розсунуться,
і ми свій круг повторимо
у вічнім рості
до безкінечності!..
І все ж не завжди буде ясно:
зелень… шум…
Уже тут починається та філософія банальності, генієм якої Тичина стане через десять років. Вона доплітається до поетичних експериментів, зводячи останні до рівня чисто ремісничої, технічної досконалості.
А власне! Закінчились поетові декади, коли він говорив від свого імені, але говорив так, як від усього народу. Тепер поет починає говорити від імені народу, але говорить тільки від власного імені. Справді соціальній поезії поета настає край. Залишається єдиний план — чистої поезії, де його зростання безсумнівне (про це ще йтиме мова у зв’язку з “Кримським циклом”). І тут Тичина розкошує. Завужений простір існування таланту ніби спонукає до інтенсивного його використання. І що цікаво — особливо виразні формальні експерименти виявляються не в інтимній чи пейзажній ліриці, а… в громадській. А в такому специфічному контексті ці експерименти, хоч які часом і цікаві, сприймаються просто як гарні стилістичні вправи. Тоді виникає враження, що сама “тичининська” барва, найдостеменніші прикмети його таланту зосереджуються в найбільш “формальній” формі вірша. Тепер поетові явно ходить про зовнішнє оздоблення вірша, про формально-стилістичний надмір, але причини його, як читач, певне, здогадується, зовсім не ті, що були в “соняшнокларнетівську” пору:
Це Христос воскрес
мертвих воскреси-
тихо туго вітер
кленоклонив день.
Аж тут враз! враз!
врізався оркестр:
не Христос воскрес —
Робітничий Клас.
Аж тут враз! враз!
похід робітни-
чий же червоніший
празник як цей Май?
У вірші, присвяченому Миколі Хвильовому, Тичина славить цей український вітер Революції, який несе визволення всьому людству, оновлює світ, роблячи старим уже те, що творилося вчора:
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове насіння…
Захід не сходить з дива: “то похід звіра, звіра чи людини”? А вітер з України регоче — і з Заходу, і з Рабіндраната Тагора, що упокорився нещастю, як фатумові.
Дме вітер з України (справді, як питає той же Новиченко: чому з України? Хіба цей вітер дув не зі Сходу? чи, може, це данина популярній тезі того ж таки Хвильового про молоду революційну націю?) — планета в стадії становлення.
Тому реальність для Тичини існує переважно в тьмяній неозначеності футуруму. Це реальність закликів, лозунгів і окличних знаків, волюнтаристська реальність гнаних і голодних, щасливих уже тим одним, що світ міниться і завтра буде не так, як сьогодні.
Але трапляються й реальні замальовки — то округлі, повнаві, зігріті щедрим літнім сонцем, то похмурі, сутінкові, дражливі. Ось гарний, чисто живописний малюнок “Надходить літо”:
Електрику сусіднє провело.
Пора б і нам? Хитав головою дід.
Скрипить за хатою колодязь.
Дзвід
тремтить і труситься, от-от впаде.
Артезіанський буде в нас, не пропадем!
Хитає головою дід.
А над селом — пустун-літан
безжурно крильми креслить план.
А далі вже ідилічний, майже шевченківський малюнок: “виходить з хати молодая весела мати”. Ось картина голоду:
Хоч би світало… — Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати
навік заснуло б ти… Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей…
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? —
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице…
В іншому вірші, поет зізнається, що не всі люди так віддані справі світлого майбутнього, як хотілося б поетові:
Та ж сама тупість, фарисейство,
лихварство, підступ і брехня.
І тільки меншість не загасла,
своїх прапорів не міня.
І тільки меншість певна цілі,
як скрізь, у всі часи, віки.
О люде, люде, свою душу
не замикайте на замки!
Нарешті, це сучасне трансплантувалося в цікавому вірші “Плач Ярославни”, написаному 1923 року. Цей диптих досить складний за змістом, хоч сам малюнок м’який і ніжний, майже скрипковий.
М. К. Зеров відзначав, що “Плач Ярославни” — це нова інкарнація, нове втілення “Скорбної матері” і Мадонни перших збірників1. Я б тільки додав, що це успокоєно-журливий, позбавлений свіжості нагального горя похорон своєї колишньої Мадонни, сумовите прощання з цією ніжною експлуататоркою (вона ж бо хоче реставрації капіталізму, коли не монархії: “щоб одні землі гляділи, а другі корон”).
Сніг. Сніжок.
На княжий теремок.
День і ніч круг нього ходить,
плаче голосок:
— Ой, князю, князьочку,
чи ти за Дунаєм?
чи ти на Дону?
Дай про себе вісточку,
бо умру.
Прислухається княгиня — тільки сніг,
тільки сніг та сніжок,
та за полем та за лісом
голод-голосок:
Батька війна!
Матері ‘ма
Хто пооре, хто засіє? —
А-а?
Ой, яка пустеля.
Ярославна тужить за далеким князем, що “одступає з жменькою княжат”, просить вітра одвернути од нього стріли. І тут ілюзію просто стилізації знищують знайомі інтонації тьмяних, неозначених голосів, що лунають “за полем та за лісом”:
Ми тебе одвернем!
Ми тебе пошлем!
Будеш ти лежать як князь твій —
каменем…
Ярославна звертається до Дніпра:
— Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло,
ти нам батько всім.
Встань хоч ти — коли без князя —
царство воскресім.
Царство тихе, праве,
мудре на закон:
щоб одні землі гляділи,
а другі корон.
Їй на відповідь тільки лунає сміх і ті ж самі суворі голоси:
Прислухається княгиня — брязк мечей та яса,
та все ближче голоса:
ми тебе воскреснем!
Ой, яка пустеля.
І вже зовсім веселий поруч із елегійною першою частиною, просто нестерпно веселий другий вірш дистиха:
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
Що далекая літана
вбила пана-вкраїтана,
та не вбила тих,
в кого кров тече залізна
в жилах молодих,
в кого пісня сонцебризна
і правдивий сміх.
Повертають додому переможні воївники “королів і царів”, їх зустрічають лади і дозріла колосиста нива. Але чому цих переможців поет зове “титанами чорної землі”, що то за “останньої безвлади повна повноліть”, нарешті — яке це відношення має до плачу Ярославни — все те незбагненне, незрозуміле. Цілком можливо, що цією другою, пролетарською, оптимістичною частиною поет рятував од критики “безідейний” плач Ярославни.
Близькі до “Плачу Ярославни” мотиви чуються і в “Фузі”, дуже цікавому витворі поета, що зробив спробу зазирнути в забутий світ “Соняшних кларнетів”, світ своєї “допартійної” толерантності (“хоч раз почути б тую мову, якою вірить потойбіч”). У “Фузі” маємо дуже обережне поглядання на заборонену територію думання. Цю обережність засвідчує навіть пунктуація:
О ні, потойбіч не всвітає.
Лиш відгук, іноді., неясний… долітає —
а-є… а-є…
Вітер кликне кла
наклони дуба кле
на хмарах хмуре сон
це знов осінній ві
Створюється враження, що Тичині важко за зачиненими дверима дозволеного до споглядання світу. Здається, йому тяжко відчувати серію пластичних операцій на своїй духовності, внаслідок яких він позбувся клопотів доби “Соняшних кларнетів”. До речі, на цю тему колись дуже ущипливо писав Булгаков (“Собаче серце”). Але план Булгакова — сталий, сказати б, закінчений у собі, одноформний, у той час як Тичина — весь у добі переходовій, тьмяній, навіть контурно не прозначеній. Так, Тичині тяжко:
Чого ж ти, серце? Плачеш тлі?
Негодні ми світу,
негодні навіть частки світу вміститися в собі
р (вітер ві)
Чи так же, любе? Інтуїцій ріка
і радіоток, мов безумна рука —
роздверять космос! і не буде замка
рр (вітер кликне кла)
Чи так же, серце?
Як і в “Плачі Ярославни”, у “Фузі” маємо мотив покійних ворогів. У якомусь дивному цвинтарному світі поет запевняє самого себе, що до мерців, які колись, певне, дуже цікавили поета, уже не повернеться життя.
Дуже людяний, Тичина це робить у нападі високого прояснення душі (“Колихайтесь, тераси дерев, — сьогодні такий на вас біль!..”). І тим дивніше чути ці запевнення в доконаності смерті, тим дивніше наражатися на рогачі таких рядків:
Опукляться могили, як поросята,
а над ними
хрести.
Так само дивно бачити, як поет подивляє сцену мирного співіснування небіжчиків — класових ворогів:
В подертих сорочках, в робочих блузах,
не виспавшись, біжать і падають.
І в листі заплутуються, як у гудках заводу.
А вслід їм
чорні пам’ятники дзеркально очать презирливий сміх:
“Ще й тут ви заведіться!”
Аж ось бринить замогильний ворожий голос:
збудило мене твоє серце,
чулеє серце твоє.
Ой, брате, гукни кладовище!
Дивись, яка чорна масть!
Ударимо в схід ми з тобою
і захід нам руку подасть.
А там вже й діди на підмогу,
поміщиків сила, жерців…
Ото пожили б ми іще раз,
якби оце ти нас повів.
Зрозуміла річ, у цьому замогильному монолозі маємо продовження поетової дискусії з політичною українською еміграцією.
Щоправда, поет дивиться на все це успокоєно — на могилах класових ворогів твориться нове життя, живлене тлінню померлих:
Прислухаюсь:
голос, що вкруг росте,
в собі я ношу.
Живе — давно розпалось на клітини,
клітина — в землю, в зелень, шум.
І той протест, і той огонь, що був у них —
тепер він зелень, шум…
Із старого кладовища Тичина викликає забуту мелодію “Соняшних кларнетів”, ледь-ледь доплетену до музики сучасної доби:
Шуми, шуми, рясне верхівля,
епохо наша вітряна!
Проходь з старого кладовища,
мелодіє моя.
Хмари оспинились. Вигнулись горби.
А хто кого відсвічує — не знаю, не знаю,
Лиш все те шумить і говорить,
гойдає зелень недоношену і золото і кров,
кро’…
А в шумі тім,
як арфи перебір в оркестрі —
осики тремотінь.
А в шумі тім у просвіт десь
берези хвартушок.
І несподівано
птичка…
І все те гойдає, шумить і говорить…
Рентгеноскопія душі показала, що хвилеводдя пам’яті про змертвілий світ “Соняшних кларнетів” для поета вже зовсім нестрашне: його “кругла душа” всюди відчуває закінченість форм вивершеного світу (“де не піду — півкруг, де не стану — овал”).
Отож, ні журливо-радісний “Плач Ярославни”, ні “Фуга” не збивають тогочасного Тичини з продуманого і обраного путі.
Спогади сучасників, що пам’ятають Тичину цього часу, свідчать про те, що симптоми нового “світогляду” поета стали впадати в око іще перед збіркою “Вітер з України”. Ось як пише про це Галина Журба: “Мої колеги по перу, що працювали у “Всевидаті”: В. Ярошенко, Яків Савченко, Д. Загул, О. Слісаренко з П. Тичиною на чолі поволі почали “нагинатись” і триматись угодовецької лінії. Мабуть, першим ступив на цей шлях Тичина. Його миле обличчя несподівано стало зміняти свій вираз, а в тоні його голосу почали лунати офіційні, начальницькі нотки”. З висоти цього Тичини здаються анахронічними цикли ритмізованої прози “З мого щоденника” і “Живем комуною”, які, зрештою, і за датами написання належать попереднім часам (порівняйте: “Фуга” датована 1921 роком, “Живем комуною” — 1920, але це по-справжньому різні для Тичини часи). В них поет іще цілком “плужанський”, він іще перебуває по той бік ясності і тому ще роздумує над рабською долею рідного народу і будучиною України:
Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці
докинули оком? А! З Біломор’я чую Соловецький ладан?
В ньому змішались дзвони й матюки, і розбишацтво,
і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу
смердящому жезлом залізним ногу, — стоїть, — і слухає, —
перебирає чотки…
або інший уривок:
Шалений вітер шаблями розмахує, кричить: хто не з нами —
зарубаю! розсічу! А ти: до порогів течу.
Хочеш миру й спокою? Під чиєю рукою?
А море жде, а море виглядає.
Цикл “Живем комуною” — це десять виходів на Дніпро, різнонастроєві малюнки з його берега і співзвучні настроям роздуми про край, про час і шляхи порятунку. “Дніпро-бандит” виказує натуру ледачої і непокірної української селянської стихії1. Але роздуми ці неглибокі, імпресіоністичні, зроблені в трансі інтуїтивістських вчувань в бачений образ і темінь своєї суб’єктивності. Це якийсь потік підсвідомості, неконтрольований “верхнім поверхом” мозку, і вже тим становить для читача великий інтерес:
Діди витрушували з люльки, а ми згрібаєм в піраміди. —
Дмухни, потужний, рознеси, розвій, щоб не зібрали і довіку!
Блисне, — покотить на чугунне і довго ковзається, і гуде.
Саме в цих імпресіоністичних замальовках-роздумах-шкіцах надибуємо класичні Тичинині слова:
Ну, що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть
покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим,
і світ новий — він буде наш!
Це, звичайно, моторошні слова. Але було б помилкою вважати, що це правдиве поетове кредо. Тичина початку двадцятих років розлютований на еміграцію і водночас не може перестати про неї думати: знущається над “рідним болотом” (“в розстріл гуляє дітвора. І патріот свого двора, собака з ними…”), але йому завдає прикрості втрата німбу національного співця:
Осінь з рухів, сонце з маси,
лист із золотону.
Вітер проситься на руки, —
звідти, з-за кордону.
Осінь з рухів, сонце з маси,
тум-туман підкрався:
“Не співай-співай, поете,
бо ти вже продався.
Не співай-співай, поете,
бо хто зна, в чім сила? —
щоб, буває, твоя пісня
нас не воскресила.
Щоб, буває, твоя пісня
не стала між нами.
Лучче кулями влучай нас,
а не голосами.
Лучче кулями влучай нас,
та частіш, частіше!
Ой якби ти там побачив,
що в нас за гноїще!”
Тичина цього періоду освячує річки пролитої крові (“ми робим те, що робим…”) і водночас не цурається високої справедливості, час якої, правда, пересунувся на невизначений термін світлого майбутнього. Як не дивно, але пореволюційний час надав для справедливості простір вічного футуруму…
Найпростіше було б глузувати із поетової сліпоти. Але справа складніша: Тичинів ідеал справедливості доби “Соняшних кларнетів” і “Замісць сонетів…” — це ідеал, вироблений осторонь практики революції; це ідеал інтелігента, що спостерігає революцію, не беручи в ній участі, — ідеал, вироблений у кабінетній тиші гуманістів-книжників.
Але практика революції запропонувала свій ідеал соціального добра: через річки крові. І Тичина мусив відмовитись від ідеалу добра індивідуалістської інтерпретації й свідомо віддатися колективістській вірі в загальну справедливість. Я сказав би, що, незважаючи на трагічну помилку Тичини (причину об’єктивну, а не суб’єктивну), такий вибір робить йому честь як громадському речникові. Уже на схилі віку, 1965 року поет писав:
Та ти не бійсь, а все вперед іди —
з своїм народом, з нашою добою.
Й ніколи ти погоді не годи,
а будь собою ти, самим собою.
Бо те, що всім народом пережито, —
воно святе, — його ти поважай.
Отож, Тичина обрав шлях, яким пішов народ, хоч цей шлях і був зарошений кров’ю.
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба звірина! —
Лиш так оновиться людина
і вся матерія життя,—
ось кредо Тичини початку двадцятих літ. Як на сьогодні — кредо моторошне. Але “звірина боротьба” громадянської війни — то саме буття народу.
Тільки тепер, коли ера найбільшої в світі соціальної справедливості має кілька десятиліть, відзначених колосальною роботою народу і ножами опричників Ягоди, Єжова чи Берія, тепер, коли на грунті підупалої віри владно пробиває собі дорогу філософія індивідуальної справедливості й індивідуальної відповідальності за історичний процес, коли стало помітно, що саме поняття народу, досить часто використовуване як машкара, розінтегроване на багато соціальних груп і течій, тільки тепер, уже заднім числом, можна визнати підставність думки, що Тичина помилявся1. Але на ті часи, коли з пухкого багна еміграції стало повертатися чимало людей на Радянську Україну, до свого народу, тоді, коли запас міцності революційної віри ще вимірювався десятиліттями, не визнати великої слушності Тичини майже неможливо. Адже сама історія стала жартувати з Тичиною, а він до її жартів іще не звик.
* * *
