“Герой нашого часу” скорочено по главам

“Герой нашого часу” скорочено по главам – це детальний переказ роману Лермонтова з якого ви дізнаєтеся про всі головні події. Короткий зміст кожного розділу нагадає про душевні муки героя.

“Герой нашого часу” короткий зміст по главам

Автор говорить про те, що не потрібно буквально сприймати зміст слів «Герой нашого часу». Герой нашого часу – це «портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку». Але автор не претендує на роль Правителя людських пороків; він просто вказує суспільству на його хворобу, а «як її вилікувати – це вже бог знає!»

Частина 1

“Бела” короткий зміст

Автор їхав на перекладних з Тифліса, під час підйому на Койшаурску гору познайомився зі штабс-капітаном Максимом Максимовичем. Погода різко зіпсувалася, і попутники зупинилися на нічліг в саклі.

Щоб згаяти вечір, Максим Максимович розповідає історію зі свого життя. Коли п’ять років тому він з ротою стояв у фортеці за Тереком, туди був призваний на службу офіцер років двадцяти п’яти, звали його Григорій Олександрович Печорін. Він був багатий, але надзвичайно дивний. Так, в холодну погоду він цілими днями пропадав на полюванні, а у себе в кімнаті замерзав; один ходив на кабана, але здригався і бліднув при різкому звуці. «У дощик, в холод цілий день на полюванні; всі промерзнуть, втомляться – а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що застудився, він здригнеться і зблідне при різкому шумові, а при мені ходив на кабана один на один … »

Недалеко від фортеці жив місцевий князь. Його п’ятнадцятирічний син Азамат унадився ходити до фортеці, за гроші був готовий зробити, що завгодно.

Князь запросив Печоріна з Максимом Максимовичем на весілля старшої дочки. Його молодша шістнадцятирічна донька Бела вразила Печоріна своєю красою. Вона була висока, тонка, її очі, чорні, як у гірської сарни, «так і заглядали до вас у душу». Милувався княжною і Казбич, який славився в окрузі розбійником.

Максим Максимович випадково почув розмову Азамата з Казбичем. Казбич розповідав про свого незвичайного коня Карагеза, який не раз рятував його від вірної смерті. Азамату так захотілося мати Карагеза, що він готовий був вкрасти в обмін на нього свою сестру
Белу. Казбич ні за які багатства світу не розлучиться з конем.

Чорт смикнув Максим Максимовича розповісти Печоріну про почуте. Печорін при кожній зустрічі з Азаматом переводив розмову на коня Казбича, всіляко розхвалюючи його. Це призвело до того, що Азамат став «бліднути і сохнути, як буває від любові в романах». Нарешті Печорін пообіцяв Азамату дістати Карагеза, але за умови, що той вкраде для нього Белу. На другий день Казбич пригнав до фортеці баранів, а поки пив чай, Азамат вкрав його коня. Казбич вистрілив йому вслід, але промахнувся, потім у відчаї розбив рушницю, впав на землю і заплакав, як дитина.

Печорін отримав Белу. Азамата ж з тих пір ніхто не бачив.

Бела не дивилася на Печоріна, не говорила з ним, а весь час сиділа в кутку кімнати, закутавшись у покривало, і сумувала.

Печорін говорив дівчині про свою любов, обіцяв все зробити для її щастя, дарував дорогі подарунки, але все це не особливо діяло на Белу. Тоді Печорін зважився на останній засіб: він пообіцяв Белі піти назавжди, надавши їй повну свободу. Бела в сльозах кинулася йому на шию, з тих пір вони зажили щасливо.

Максим Максимович зізнався автору, що йому навіть було прикро: адже його жодна жінка так не любила.

Через кілька днів Казбич вбив старого князя. Він вирішив, що Азамат вкрав коня за згодою батька.

На наступний день погода прояснилася, і попутники продовжили своє сходження на Гуд-гору. Здавалося, сама дорога веде на небо; автор відчуває, що стоїть високо над світом, його охоплює дитяче почуття захоплення, адже «віддаляючись від умов суспільства і наближаючись до природи, ми мимоволі стаємо дітьми».
Потім почався небезпечний спуск з Гуд-гори в Чортову долину. Коні змучилися, повалив сніг, град, і подорожні зупинилися в бідній саклі. Максим Максимович продовжив розповідь про взаємини Бели і Печоріна.

Максим Максимович самотній, вже довгі роки не має звісток про батьків, «запастися» власною сім’єю не встиг, а тому прив’язався до Бели, як до рідної дочки.

Чотири місяці Бела з Печоріним прожили дуже добре, але потім Печорін став все частіше замислюватися, цілими днями пропадав на полюванні.

Якось раз Максим Максимович застав Белу у сльозах, вона зрозуміла, що Печорін її не любить. Максим Максимович дуже шкодував дівчину, а тому бігав за нею, точно нянька.

Коли Максим Максимович з Белою прогулювалися по валу, то далеко побачили Казбича.

Увечері Максим Максимович дорікнув Печоріну за холодність до Белі. Печорін сказав, що причина – в його нещасному характері. Все в житті йому набридло: задоволення, світло, науки, і їм опанувала нудьга. На Кавказі якийсь час він жив щасливо, але через місяць звик до близькості смерті, і йому стало нудніше колишнього. Коли він побачив Белу, то вирішив, що знайде порятунок у її любові, але знову помилився: і з нею йому стало нудно. У своєму житті Печорін не бачить сенсу, для нього залишається останній засіб – подорожі. Якось Печорін умовив Максим Максимовича поїхати з ним на полювання, а коли повернулися, то побачили Казбича, який викрадав Белу. Печорін кинувся в погоню, поранив коня Казбича. Казбич вдарив Белу кинджалом і втік. Виявилося, що Бела вийшла до річки погуляти, звідти і була викрадена Казбичем.
Печорін з Максимом Максимовичем привезли Белу, що спливала кров’ю, в фортецю. Надії на порятунок не було, Бела і сама передчувала близьку смерть, але їй не дуже хотілося вмирати.

Через два дні Бела померла. Максиму Максимовичу було дуже прикро, що дівчина жодного разу не згадала про нього, хоча він так любив її.

На слова співчуттяа Максима Максимовича Печорін відповідав сміхом, від якого у штабс-капітана пробіг мороз по шкірі. Печорін довго був нездоровий, через три місяці його перевели в інший полк, і він поїхав до Грузії. З тих пір Максим Максимович його не бачив.

В Кобі автор розлучився з Максим Максимович.

Максим Максимович короткий зміст

Автор приїхав у Владикавказ, зупинився на заїжджому дворі, де знову зустрівся з Максимом Максимович. Вони зустрілися як старі приятелі, разом пообідали, але говорити їм було про що.

На заїжджий двір в’їхало кілька возів і порожня дорожня коляска. Максим Максимович розпитав лакея про власника коляски і з’ясував, що вона належить Печоріну. Сам же Печорін залишився ночувати у місцевого полковника.

Радість Максима Максимовича немає кордонів, він просить лакея повідомити Печоріну, що тут Максим Максимович. Він знаходиться у твердій впевненості, що Печорін тут же прибіжить. Максим Максимович до вечора прочекав Печоріна на лавці, але той так і не прийшов.

На наступний ранок Максим Максимович пішов до коменданта і попросив автора послати за ним, якщо прийде Печорін. Невдовзі з’являється Печорін, і автор посилає за Максим Максимовичем.

Печорін був середнього зросту, міцної статури, але пальці його вражали своєю худорбою і блідістю. Руками при ходьбі він не розмахував – вірна ознака деякої скритності характеру. У нього було кучеряве біляве волосся, шкіра мала жіночу ніжність, в усмішці ж було щось дитяче. Особливої ​​уваги заслуговували очі Печоріна: вони не сміялися, коли він сміявся. Це ознака або злої вдачі, або глибокої смутку.

Коні Печоріна були вже запряжені, а Максим Максимович все не з’являвся. Нарешті, автор побачив штабс-капітана: піт градом котився з його обличчя. Він хотів кинутися на шию Печоріна, але той досить холодно, хоча з привітною усмішкою, простягнув йому руку. Незважаючи на всі вмовляння Максим Максимович, Печорін не відклав свого від’їзду. Максим Максимович нагадав Печоріну про його записки, які були у нього, але тому не було до них ніякого діла.

Печорін поїхав, а Максим Максимович залишився стояти в повній задумі, в його очах були сльози досади.

Автор з дозволу Максима Максимовича забирає собі записки Печоріна. Автору потрібно їхати, але Максим Максимович не може поїхати з ним – він ще не бачився з комендантом. Заради Печоріна він перший раз кинув справи служби – і як був нагороджений за це!

Автор поїхав один.

ЖУРНАЛ ПЕЧОРІНА

ПЕРЕДМОВА
Нещодавно автор дізнався, що Печорін, повертаючись з Персії, помер. Ця звістка його обрадувала. Адже тепер він мав право друкувати ці записки. Автор переконався в щирості цих записок, де Печорін «так нещадно виставляв назовні власні слабкості і вади». Автор друкує журнал Печоріна, тому що впевнений, що «історія душі людської, хоча б найдрібнішої душі, чи не цікавіша і корисніша історії цілого народу». У цій книзі автор помістив тільки те, що відносилося до перебування Печоріна на Кавказі.

«Можливо, деякі читачі захочуть дізнатися мою думка про характер Печоріна? – Моя відповідь – заголовок цієї книги. «Так це зла іронія! – Скажуть вони, – Не знаю ».

ТАМАНЬ короткий зміст

Розповідь у цій та наступних главах ведеться від імені Печоріна.

Печорін приїжджає в Тамань (найпівнічніше місто з усіх приморських міст Росії) пізно вночі і зупиняється в хаті на самому березі моря. Його попередили, що там «нечисто», але він не зрозумів сенсу цих слів.

Печоріну відкриває двері чотирнадцятирічний сліпий хлопчик, за його словами, господиня пішла в слобідку. Печорін довго розглядав обличчя сліпого, як раптом помітив, що той посміхається. Це справило на Печоріна неприємне враження, він став підозрювати, що хлопчик, може бути, і не сліпий.

На стіні в хаті не було жодного образу – поганий знак! В розбите скло вривався морський вітер.

Печорін ліг, але не міг заснути. Через годину він зауважив тінь, що промайнула і вийшов з хати. Він побачив, як сліпий хлопчик з вузлом під пахвою спускається до моря, і пішов за нім.На морі піднявся туман, місяць почав одягатися хмарами. Сліпий йшов так близько від води, що здавалося, його змиє хвилею, але він йшов дуже впевнено, видно, це була не перша його прогулянка. Нарешті, сліпий сів на землю, до нього підійшла жінка. Вони стали сперечатися про те, чи припливе Янко в таку погоду чи ні. Сліпий був упевнений, що припливе: «Янко не боїться ні моря, ні вітрів, ні туману, ні берегових сторожів». І дійсно, через деякий час з’явився човен. «Відважний був плавець, що наважився в таку ніч пуститися через протоку на відстань двадцяти верст!» З човна вийшла «людина середнього зросту, в татарській баранячій шапці» і разом зі сліпим і дівчиною став витягувати з човна вантаж.

Печорін повернувся в хату; вранці прийшла господиня з дочкою, хоча сліпий казав, що дітей у неї немає. На всі розпитування Печоріна стара відповідала, що нічого не чує, сліпий же зі сльозами на очах говорив, що нікуди не ходив вночі. Печорін твердо вирішив «дістати ключ цієї загадки».

Вранці Печорін почув жіночий спів і, піднявши очі, побачив на даху хати дівчину з розпущеним волоссям, «справжню русалку». Печорін зрозумів, що і вночі біля моря чув той самий голос. Цілий день дівчина крутилася біля «квартири» Печоріна, але як тільки він починав говорити, вона тікала. Ундіні, як назвав дівчину Печорін, було не більше вісімнадцяти років, вона не була красунею, але в ній було багато «породи». Нарешті, Печорін заговорив з дівчиною, але вона відповідала загадками. Тоді Печорін сказав, що бачив її вночі на березі і може все розповісти коменданту; дівчина розсміялася на ці слова і втекла.

Увечері дівчина пристрасно поцілувала Печоріна і покликала до моря вночі. Коли вони сіли в човен і відплили від берега, Ундіна спробувала зіштовхнути Печоріна у воду, оскільки боялася доносу. Зав’язалася боротьба, в результаті у воді опинилася дівчина, а Печорін доплив до берега на човні.

Ундіна вибралася на берег, дочекалася човна Янко і сказала йому, що все пропало. Янко з дівчиною вирішили покинути ці місця в пошуках іншої роботи, сліпого же з собою не взяли. На прощання Ундіна кинула сліпому монету, але він її навіть не підняв. Ундіна і Янко попливли, а сліпий довго плакав на березі. Печоріну стало сумно. «І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в гладке джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледь сам не пішов на дно! »Повернувшись, Печорін виявляє, що в мішку сліпий відніс на берег його речі – шкатулку, шашку зі срібною оправою, дагестанський кинджал – подарунок друга. «Чи не смішно було б скаржитися начальству, що сліпий хлопчик мене обікрав, а вісімнадцятирічна дівчина трохи не втопила?» На другий день Печорін залишив Тамань. «Що сталося з бабою і з бідним сліпим – не знаю. Та й яке діло мені до радощів і лих людських, мені, мандрівному офіцеру, та ще з подорожньої по казенній потребі ».

Частина 2

КНЯЖНА МЕРІ короткий зміст

Печорін приїхав до П’ятигорська, оселився на найвищому місці, у підошви Машук. Вид звідти чудовий: цвітуть черешні, на краю горизонту тягнеться «срібний ланцюг снігових вершин». «Весело жити в такій землі! Якесь дивне почуття розлито у всіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, сонце яскраве, небо синє – чого б, здається, більше? Навіщо тут пристрасті, бажання, жаль? .. »

Печорін пішов до Єлисаветинського джерела, де вранці збирається все «водяне суспільство». Там Печорін зустрів Грушницького, з яким познайомився на службі. Він був поранений в ногу і приїхав на води на тиждень раніше Печоріна. Грушницький прослужив тільки рік і, по особливому роду франтівства, носить товсту солдатську шинель. Головне для Грушницького – зробити ефект; говорить він химерно, співрозмовника не слухає. Його мета – «стати героєм роману», він прагне запевнити інших і себе в тому, що він «істота не створена для світу, а приречена для якихось таємних страждань». Печорін зрозумів суть Грушницького, і за це той його не любить, хоча зовні вони знаходяться в дружніх відносинах.

Повз проходять дві дами: одна літня, інша молоденька. Грушницький каже, що це княгиня Литовська з дочкою. Видно, що Грушницький захоплений молодою княжною.

Трохи пізніше Печорін став свідком цікавої сцени. Грушницький, коли поруч перебувала княжна, як би ненавмисно впустив склянку і всім своїм виглядом показував, як важко йому нагнутися. Княжна, природно, стакан підняла, чим абсолютно ощасливила Грушницького. Печорін зізнався собі, що заздрить Грушницькому.

Печорін зблизився з доктором Вернером. Ріднить їх те, що вони байдужі до всього, крім самих себе; спілкування їх полягає в передачі новин один одному. З розповіді Вернера Печорін дізнався, що княжна цікавиться Грушницьким, Печорін їй також цікавий. Печорін задоволений цією звісткою: «явно доля дбає про те, щоб мені не було нудно».

Також Печорін дізнається, що на води приїхала якась дама, родичка Літовскої. Після опису її Вернером, він розуміє, що це жінка, яку він любив дуже давно.

Увечері Литовські сиділи на бульварі в оточенні молоді. Печорін в невеликому віддаленні від них став розповідати приятелям смішні історії, і поступово вся молодь перейшла в його гурток. Княжна була дуже сердита.

Печорін все зробив для того, щоб княжна його зненавиділа: купив собі той килим, який їй сподобався, що не намагався з нею познайомитися.

Грушницький познайомився з княжною, звуть її Мері. Він довіряє Печоріну свої душевні таємниці, а той внутрішньо сміється над ним. Ясно, що Грушницький закоханий.

Біля колодязя Печорін зустрівся зі своєю давньою коханою Вірою, родичкою Літовских. Заради сина вона вийшла заміж за «кульгавого дідка». Вона досі любить Печоріна, хоча він не дав їй нічого, крім страждань. Віра часто буває в будинку Літовских і тому радить Печоріну «позалицятись» до княжни, щоб вони змогли частіше бачитися. Віра хвора, швидше за все у неї сухоти. Віра, як і колись, безоглядно ввірена Печоріну, і той знає, що ніколи її не обдурить.

Минув тиждень. Грушницький всюди слідує за Мері, вони ведуть нескінченні розмови; ясно, що він їй скоро набридне.

На наступний день був призначений бал, на якому Печорін вирішив неодмінно познайомитися з княжною Мері. Він запросив її на мазурку і зрозумів, що вона незадоволена ним. Княжна не дуже чемно повела себе з однією дамою, і та, в помсту, вирішила скомпрометувати її. Вона намовила п’яного драгунського капітана, і той запросив княжну на мазурку. Княжна готова була впасти в обморок від страху і обурення, але тут Печорін прийшов їй на допомогу. Він сказав капітанові, що княжна танцює з ним, і попросив його піти. За цей вчинок Печорін отримав подяку від Литовських і запрошення в їх будинок.

Увечері Печорін був уже в будинку Литовських, де побачився з Вірою. Віра сказала Печоріну, що скоро помре, але усі думки її тільки про нього. Печорін не може зрозуміти, за що вона його так любить: «Тим більше що це одна жінка, яка мене зрозуміла абсолютно, з усіма моїми дрібними слабкостями, поганими пристрастями … Невже зло так привабливо? ..»

Печорін своїми бесідами з княжною домігся того, що вона стала вважати його незвичайною людиною. Грушницького ж вона слухає розсіяно, так як він їй набрид.

Печорін запитує себе, навіщо він домагається любові «молоденької дівчинки», адже її любов йому абсолютно не потрібна. Справа в тому, що йому приносить задоволення підкоряти своїй волі все, що його оточує.

У розмові з княжною Печорін, як завжди, критично оцінює оточуючих. На її докір він відповідає: «Так, така була моя доля з самого дитинства! Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей, яких не було; але їх припускали – і вони народилися. Я був скромний – мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я був готовий любити весь світ, – мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти. Я говорив правду – мені не вірили: я почав обманювати. Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув … »

Печорін, бачачи страждання княжни, розуміє, що вона скоро його полюбить. Йому стає нудно, адже він вже все заздалегідь знає.

Віра ревнує Печоріна, адже княжна довіряє їй всі душевні таємниці. Віра переїжджає до Кисловодська і просить Печоріна приїхати до неї через тиждень і зняти кімнату поряд.

Грушницького підвищили в званні, і він з’явився на бал в повному сяйві армійського піхотного мундира. Він пишався собою, сподівається вразити княжну своїм виглядом, але насправді виглядає дуже смішно. Княжна байдуже слухає Грушницького, каже, що в шинелі йому було набагато краще. Грушницький знаходиться в повному розпачі, на довершення всього, Печорін відпускає жарт на його адресу. Це призвело до того, що проти Печоріна склалася ворожа зграя на чолі з Грушницьким.

Печорін приїжджає до Кисловодська, кожен день бачиться з Вірою. Через деякий час туди приїжджають Литовські і Грушницький.

Під час переходу через гірську річку Печорін підхоплює на руки княжну, якій стає погано і цілує її. Нерви княжни абсолютно засмучені: адже вона не знає, любить її Печорін чи ні.

Увечері Печорін зовсім випадково підслухав розмову Грушницького з його приятелями. Вони радять Грушницькому випробувати сміливість Печоріна: викликати його на дуель, пістолети ж залишити незарядженими.

На наступний день Печорін говорить княжні, що не любить її. Вона тремтячим голосом просить залишити її. Печорін зізнається, що іноді сам себе зневажає: чому, наприклад, він не одружився з княжною?
«Куди я себе готую? Чого я чекаю від майбутнього? Право, рівно нічого ».

Печорін, випадково почувши, як Грушницький говорить про його зв’язки з Вірою, викликає кривдника на дуель.

Напередодні дуелі Печорін розмірковує про своє життя: «Може бути, я завтра помру!., І не залишиться на землі жодного істоти, яка б зрозуміла мене абсолютно. Одні шанують мене гірше, інші краще, ніж я насправді … Після цього чи варто жити? А все живеш – з цікавості: очікуєш чогось нового … Смішно і прикро! »

Печорін, знаючи про задум Грушницького, сам вирішив випробувати його. Він запропонував супротивникові встати по краях вузенькою майданчика, що знаходиться на вершині стрімкої скелі. Той, хто буде поранений, впаде вниз і розіб’ється; кулю доктор вийме, і причину смерті можна буде пояснити нещасним випадком.

Грушницькому випав жереб стріляти першими. Йому було соромно стріляти в беззбройну людину, але все-таки він йде на це. Куля злегка поранила коліно Печоріна. Настала черга Печоріна. Він просить Вернера зарядити його пістолет, чим дуже збентежив супротивну сторону. Печорін пропонує Грушницькому вирішити дуель мирним шляхом: той повинен попросити у нього вибачення; але Грушницький відмовляється. Після пострілу Печоріна Грушницького на майданчику не було. На серці Печоріна був камінь.

У будинку Печоріна чекала записка від Віри, в якій вона назавжди з ним прощається і повідомляє про від’їзд. Вона завжди розуміла, що Печорін не зможе дати їй тієї любові, якої жадало її серце, але, незважаючи ні на що, вона віддала йому всю себе без залишку. У його природі є щось особливе, щось горде і таємниче: жінка, що раз полюбила його, не може дивитися без деякого презирства на інших чоловіків. Віра повідомила чоловіку про свої стосунки з Печоріним, тепер вона загинула, але їй немає до цього діла. Заради Печоріна вона втратила все на світі. Прочитавши лист, Печорін скочив на коня і, як божевільний, помчав до П’ятигорська. Він не міг і подумати про те, що ніколи більше не побачить Віру. Але кінь Печоріна здох, коли до міста залишалося зовсім небагато. Втративши останню надію, Печорін впав на траву й заплакав, як дитина.

Через деякий час Печорін розуміє, що «гнатися за загиблим щастям даремно і безрозсудно», та й що могло б дати останнє побачення?

Вранці Печорін підходить до княжни Мері і каже, що любити його вона не може. Він сміявся над нею, а тому вона повинна його зневажати. Княжна поправляє його: «Я вас ненавиджу». Печорін дякує її і йде.

Фаталіст короткий зміст

Печорін одного разу прожив два тижні в козацької станиці, де зупинився батальйон піхоти. Офіцери щовечора збиралися грати в карти. Один раз розмова зайшла про мусульманське повір’я, ніби доля людини написана на небесах. Зав’язався гаряча суперечка, чи варто вірити у долю чи ні. Увагою оточуючих заволодів поручик Вулич. У нього була тільки одна пристрасть – пристрасть до гри. Він постійно програвав, але невдачі тільки дратували його впертість. Вулич вийшов у центр кімнати і заявив, що кожній людині заздалегідь призначена фатальна хвилина, Печорін же стверджував, що приречення немає. Уклали парі на п’ятнадцять червонців. Вулич узяв пістолет і приставив дуло до своєї скроні. Печорін був упевнений, що Вулич помре: на його лиці читався друк смерті. Вулич спустив курок, але вийшла осічка. Вулич виграв.

Повертаючись додому, Печорін розмірковував про те, що люди не здатні більше до великих жертв, навіть для власного щастя, так як заздалегідь впевнені в її неможливості. У молодості Печорін був мрійником і тому вступив в життя, переживши його вже подумки, і тому йому стало «нудно й гидко».

У цей вечір Печорін вірив у долю. На дорозі він побачив свиню, розрубану шашкою. Це зробив п’яний козак. Вночі Печоріну повідомили, що той же козак зарубав Вулича. Вбивця замкнувся в порожній хаті .. Ніхто не наважувався увійти туди, так як козак був озброєний.

Печорін, подібно Вуличу, вирішив випробувати долю. У той час, коли інші відволікали козака розмовами, він через вікно кинувся на вбивцю. Той вистрілив, і куля зірвала еполети з плеча Печоріна. Інші козаки увірвалися в хату і зв’язали вбивцю.

«Після всього цього як би, здається, не зробитися фаталістом?»