«Лобо» читати, скачати. Ернест Сетон-Томпсон

«Лобо» Ернест Сетон-Томпсон читати повністю та скачати текст, у якому розповідається про величезного вовка надзвичайної сили і розуму. Також Ви можете прочитати текст “Лобо” скорочено. Повна назва оповідання «Лобо – володар Курумпо». Переклад – Олег Гнатюк.

«Лобо – володар Курумпо» аудіокнига (скорочено)

Ернест Сетон-Томпсон «Лобо» скачати

Оповідання «Лобо» скачать fb2, pdf, epub. «Лобо – володар Курумпо» Ернеста Сетон-Томпсона завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Аналіз оповідання «Лобо» допоможе у підготовці до уроку.

“Лобо, ” читати повністю

Лобо – володар Курумпо, розділ 1

Курумпо — це безкрайній скотарський край на півночі Нью-Мексико. Земля тут щедра: широкі пасовища, незліченні отари й табуни, хвилясті плоскогір’я-меси та дорогоцінні струмки, що зрештою зливаються в річку Курумпо, від якої й походить назва всього краю. Але справжнім володарем цієї землі був не пастух і не ранчер. Над усією долиною панувала інша сила — стара сіра вовча тінь. Ім’я того володаря було Лобо.

Старий Лобо, або просто Король, як називали його мексиканці, був величезним ватажком незвичайної зграї сірих вовків, що роками спустошувала долину Курумпо. Усі пастухи й скотарі добре знали його. Де б він не з’являвся зі своєю вірною зграєю, худобу охоплював жах, а її власників — лють і відчай. Лобо був справжнім велетом серед вовків: могутній, дужий і неймовірно хитрий.

Його голос у нічній тиші знали всі без винятку й не могли сплутати з жодним іншим. Звичайний вовк міг вити пів ночі біля табору пастуха й викликати хіба що короткий погляд у темряву. Але коли з каньйону котився глухий, грізний рев старого короля, вартовий миттю стрепенувся. Він уже знав: на світанку доведеться побачити нові, тяжкі втрати серед стада. І майже ніколи це передчуття не виявлялося хибним.

Зграя Лобо була невеликою, і це завжди здавалося дивним. Зазвичай вовк, який досягає такої сили й влади, збирає навколо себе чимало послідовників. Можливо, Лобо мав стільки вовків, скільки вважав за потрібне. А може, його лютий норов просто не дозволяв зграї розростатися.

Наприкінці його царювання поруч із ним було лише п’ятеро вовків. Та кожен із них мав славу небезпечного хижака. Майже всі були більші за пересічних вовків, а один — права рука Лобо — був справжнім гігантом. Проте навіть він значно поступався ватажкові і силою, і відвагою.

Особливо вирізнялися ще двоє. Однією була прекрасна біла вовчиця, яку мексиканці називали Бланкою. Вважали, що саме вона була подругою Лобо. Іншим був жовтий вовк, знаний своєю неймовірною швидкістю; за розповідями, він не раз самотужки наздоганяв антилопу для всієї зграї.

Тож не дивно, що цих вовків добре знали всі ковбої та пастухи Курумпо. Їх часто бачили, ще частіше чули, і їхнє життя тісно перепліталося з життям людей, які доглядали худобу й мріяли лише про одне — знищити їх. Не було жодного скотаря в долині, який не віддав би ціну кількох добрих биків за шкуру бодай одного вовка зі зграї Лобо. Та здавалося, ніби всі вони мали зачароване життя. Жодна пастка, жоден задум, жоден мисливський трюк не могли їх здолати.

Вони зневажали мисливців і насміхалися з отрут. Щонайменше п’ять років ця зграя безкарно збирала свою криваву данину з ранчо Курумпо. Подейкували, що щодня вони забирали по одній корові. Якщо це правда, то за роки свого панування вони знищили понад дві тисячі голів найкращої худоби. І найгірше було те, що завжди обирали найкращу.

Стара думка, ніби вовк — це вічно голодний звір, готовий їсти будь-що, у випадку з Лобо була цілковитою хибою. Ці розбійники завжди були ситі, гладкі й у чудовій формі. Ба більше — вони виявляли дивовижну вибагливість у їжі. Жодну тварину, що здохла природною смертю, була хвора чи вже зіпсована, вони навіть не торкалися.

Не їли вони й того, що було вбите людьми. Їхнім улюбленим щоденним трофеєм була свіжа однорічна телиця, точніше — її найніжніші частини. Старі корови й бики викликали в них зневагу. І хоч інколи вони нападали на телят чи лошат, було очевидно: ні телятина, ні конина не були їм до смаку.

Так само знали, що баранину вони теж не надто любили. Хоча овець убивали часто — іноді просто заради забави. Однієї листопадової ночі 1893 року Бланка та жовтий вовк зарізали двісті п’ятдесят овець. І, схоже, зробили це лише для власної втіхи. Бо не з’їли ані шматочка м’яса.

Історій про спустошення, яке несла ця зграя, можна було б навести ще безліч. Щороку люди вигадували нові способи винищити вовків, але ті, попри всі зусилля своїх ворогів, не лише виживали, а й продовжували процвітати. За голову Лобо призначили величезну винагороду, і через це для нього розкладали отруту в десятках витончених форм. Та він щоразу безпомилково відчував небезпеку й оминав її.

Єдине, чого Лобо справді остерігався, була вогнепальна зброя. Він добре знав, що в цих краях кожен чоловік носить рушницю, тому ніколи не нападав на людину й не вступав із нею у відкритий бій. Якщо вдень хтось із його зграї помічав людину — байдуже, на якій відстані, — вовки негайно відступали. Звичка Лобо дозволяти зграї їсти лише те, що вони вполювали самі, не раз рятувала їм життя. А його неймовірний нюх, здатний відчути запах людських рук чи самої отрути, майже робив їх невразливими.

Одного разу ковбой почув надто знайомий бойовий клич старого Лобо. Обережно підкравшись ближче, він побачив зграю Курумпо в заглибленні між пагорбами, де вовки оточили невелике стадо корів. Лобо сидів осторонь на підвищенні, спостерігаючи за полюванням. Тим часом Бланка та решта зграї намагалися відбити від стада молоду корову, яку вже обрали жертвою.

Але худоба трималася щільним колом, виставивши назовні роги. Перед вовками стояла суцільна колюча стіна, яка розривалася лише тоді, коли якась корова, налякана черговим нападом, намагалася прорватися всередину гурту. Лише користуючись цими короткими проломами, вовкам удалося кілька разів поранити обрану тварину. Та навіть після цього вона ще була далеко не безпорадною. Здавалося, терпіння Лобо урвалося.

Він підвівся зі свого місця на пагорбі й видав глухий грізний рик. Наступної миті старий король блискавкою кинувся просто на стадо. Від його атаки стрій корів миттєво зламався. Лобо вдерся просто в середину, і стадо розлетілося в різні боки, мов уламки вибухлого снаряда.

Обрана жертва рвонула навтьоки. Але не встигла вона пробігти й двадцяти п’яти ярдів, як Лобо вже наздогнав її. Він вчепився їй у шию й раптово всім тілом рвонув назад. Удар був страшної сили — телицю перекинуло через голову й з гуркотом жбурнуло на землю.

Сам Лобо від сили ривка теж перекинувся через себе. Але вмить підхопився на лапи. За секунду решта зграї налетіла на нещасну тварину й покінчила з нею. Сам Лобо в добиванні участі не брав. Здавалося, його погляд говорив лише одне: «Невже ніхто з вас не міг зробити це одразу, не гаючи стільки часу?»

Тим часом ковбой із криком під’їхав ближче. Вовки, як завжди, відступили. У чоловіка при собі була пляшка зі стрихніном, і він поспіхом отруїв тушу в трьох місцях. Потім поїхав, певний, що вовки повернуться до здобичі, адже вполювали її власноруч.

Уранці він приїхав по своїх очікуваних жертв. Але побачене вразило його. Вовки справді з’їли телицю. Та всі шматки м’яса, до яких торкнулася отрута, були акуратно вирізані й відкинуті вбік.

Щороку страх перед великим вовком зростав серед ранчерів. І щороку винагорода за його голову ставала більшою. Зрештою вона досягла тисячі доларів — нечуваної суми за вовка. За менші гроші, як казали люди, переслідували й убивали не одного небезпечного злочинця.

Спокушений винагородою, одного дня в каньйон Курумпо примчав техаський рейнджер на ім’я Таннерей. Він мав усе необхідне для полювання на вовків: чудових коней, найкращі рушниці й зграю величезних вовкодавів. На рівнинах Техаського Панхендлу він із собаками вже винищив чимало вовків. І тепер був переконаний, що за кілька днів скальп старого Лобо висітиме біля його сідла.

На світанку літнього ранку вони вирушили в погоню. Невдовзі собаки радісним гавкотом сповістили, що вже взяли слід. Менше ніж за дві милі сіра зграя Курумпо з’явилася в полі зору, і почалося шалене переслідування. Завдання собак було просте: затримати вовків, доки мисливець під’їде й розстріляє їх. На відкритих техаських рівнинах це зазвичай не становило труднощів.

Але тут Лобо грав на власному полі. Кам’янисті каньйони Курумпо та його приток розтинали прерії в усіх напрямках. Старий вовк миттю рвонув до найближчого каньйону. Перетнувши його, він відрізав вершників від переслідування.

Тоді зграя розсипалася в різні боки, і собаки також змушені були розділитися. Коли вовки знову зібралися разом у віддаленому місці, далеко не всі собаки встигли підтягнутися. Тепер перевага була вже не на боці мисливців. Вовки розвернулися й кинулися на переслідувачів.

Тієї ночі Таннерей збирав своїх собак один за одним. Повернулося лише шестеро. Із них двоє були жахливо пошматовані. Мисливець ще двічі намагався здобути королівський скальп, але безуспішно. Під час останньої спроби його найкращий кінь загинув після тяжкого падіння. Зрештою Таннерей у люті покинув полювання й повернувся до Техасу. Лобо ж залишився ще непохитнішим володарем краю.

Наступного року з’явилися ще двоє мисливців, сповнених рішучості забрати обіцяну винагороду. Перший покладався на новітню отруту, яку планував розкласти абсолютно новим способом. Другий — франко-канадець — вірив не лише в отруту, а й у заклинання та обереги. Він був переконаний, що Лобо — справжній перевертень-вовкулака.

Та хитромудрі отрути, чари й заклинання виявилися безсилими. Сірий спустошувач, як і раніше, робив свої щотижневі обходи й щоденні бенкети. Минуло кілька тижнів — і Калоне з Лялошем у відчаї здалися. Обоє поїхали шукати здобич деінде.

Навесні 1893 року Джо Калоне пережив особливо принизливий випадок. Він яскраво показав, що Лобо не просто перегравав своїх ворогів — він відверто зневажав їх і мав абсолютну впевненість у власній силі. Ферма Калоне стояла в мальовничому каньйоні біля невеликої притоки Курумпо. Саме серед цих скель, менш ніж за тисячу ярдів від будинку Джо, старий Лобо та його подруга влаштували лігво й вивели вовченят.

Усе літо вони жили буквально під носом у фермера. Вони різали корів, овець і собак Джо. Насміхалися з усіх його отрут і пасток. І спокійно відпочивали серед ущелин скелястих урвищ.

Джо ламав голову, як би викурити їх димом або дістати динамітом. Але все було марно. Вовки залишалися цілі й неушкоджені та продовжували свої набіги, ніби нічого не сталося.

— Ось там він жив усе минуле літо, — сказав Джо, показуючи на стрімку скелю. — І я нічого не міг із ним зробити. Для нього я був просто дурнем.

Лобо – володар Курумпо, розділ 2

Усе, що я доти чув від ковбоїв про Лобо, здавалося мені перебільшенням. Історії про його хитрість та майже надприродну кмітливість звучали радше як легенди фронтиру, ніж як правда. Та восени 1893 року я сам познайомився з цим лукавим розбійником. І з часом пізнав його краще, ніж будь-хто інший.

Кілька років перед тим, у часи Бінго, я й сам полював на вовків. Але відтоді моє життя змінилося: інша робота прикувала мене до столу, паперів і нескінченного сидіння в приміщенні. Я гостро потребував змін. Тож коли мій приятель, власник ранчо в Курумпо, запросив мене до Нью Мексики й запропонував спробувати впоратися з хижою зграєю, я без вагань погодився.

Мене особливо вабила думка зустрітися з самим королем вовків. Щойно випала нагода, я вже був серед мес того дикого краю. Певний час я їздив околицями, вивчаючи місцевість. Раз по раз мій провідник мовчки показував на вибілений кістяк корови, на якому ще трималися клапті шкури. І сухо кидав:
— Це його робота.

Досить швидко я зрозумів, що в цій суворій, пересіченій каньйонами місцевості переслідувати Лобо собаками чи верхи — марна справа. Отже, лишалося два варіанти: отрута або капкани. На той момент у нас не було достатньо великих капканів. Тому я взявся за отруту.

Не бачу сенсу описувати сотню хитрощів, до яких я вдавався, щоб перехитрити цього «вовкулаку». Я перепробував усі можливі поєднання стрихніну, миш’яку, ціаніду й синильної кислоти. Використав як приманку всі види м’яса, які тільки могли привабити хижака. Але щоранку, виїжджаючи перевірити результат, я бачив одне й те саме: усі мої зусилля були марними.

Старий король виявився занадто розумним для мене. Один випадок особливо яскраво показав його неймовірну проникливість. За порадою старого трапера я розтопив сир разом із нутряним жиром щойно забитої телиці. Варив усе це в порцеляновій мисці, а різав кістяним ножем, щоб уникнути навіть найменшого запаху металу.

Коли суміш охолола, я нарізав її на шматки. У кожному зробив невеликий отвір і вклав туди велику дозу стрихніну та ціаніду в спеціальній капсулі, яка не пропускала запахів. Потім ретельно запечатав отвори шматочками того ж сиру. Увесь час я працював у рукавицях, просочених гарячою кров’ю телиці. Я навіть намагався не дихати на приманки.

Коли все було готове, я склав шматки в сиром’ятний мішок, ретельно натертий кров’ю. Потім сів на коня й рушив у дорогу, тягнучи за собою на мотузці печінку та нирки забитої худоби. Так я описав коло приблизно в десять миль. Кожну чверть милі залишав одну приманку. І весь час стежив, щоб не торкнутися жодної голими руками.

Зазвичай Лобо приходив у цю частину угідь на початку тижня, а другу половину, як гадали, проводив біля підніжжя Сьєрра-Гранде. Це був понеділок. І того ж вечора, коли ми вже збиралися спати, я почув глибоке басове виття його величності.

Один із хлопців, почувши цей голос, коротко сказав:
— Ось і він. Завтра побачимо.

Наступного ранку я вирушив у дорогу з сильним хвилюванням. Дуже швидко натрапив на свіжий слід розбійників. Попереду, як завжди, ішов Лобо — його слід неможливо було сплутати з іншим. Передня лапа звичайного вовка має близько чотирьох із половиною дюймів завдовжки, великого вовка — чотири й три чверті. Лапа ж Лобо, яку я не раз вимірював, сягала п’яти з половиною дюймів від кігтів до п’яти.

Згодом я переконався, що й усе інше в ньому відповідало цим розмірам. У плечах він мав майже три фути заввишки й важив близько ста п’ятдесяти фунтів. Тож навіть серед численних слідів зграї його відбитки виділялися безпомилково. Вовки швидко натрапили на слід моєї приманки й, як завжди, пішли ним. Я побачив, що Лобо дійшов до першого шматка, довго його обнюхував… а потім зрештою взяв.

Я ледве стримував радість.
— Нарешті я його дістав! — вигукнув я. — За милю знайду його мертвим!

Я пустив коня галопом, не відриваючи очей від широкого сліду в пилюці. Він привів мене до другої приманки. І її теж не було. Моє захоплення стало ще сильнішим. Я був певен: тепер Лобо загинув, а може, й кілька його вовків разом із ним.

Та широкий слід уперто тягнувся далі. Я підвівся в стременах і вдивлявся в рівнину, шукаючи бодай одну мертву тушу. Нічого. Я рушив далі й побачив, що зникла третя приманка. Слід короля вовків ішов до четвертої.

Саме там я зрозумів, наскільки безнадійно програв. Виявилося, Лобо не з’їв жодної приманки. Він просто переносив їх у пащі. Зібравши три шматки біля четвертого, він склав їх докупи.

А потім зробив дещо ще промовистіше. Він накидав на них бруду й нечистот. Це був не просто жест обережності. Це було відверте, майже глузливе висловлення зневаги до всіх моїх хитрощів.

Після цього він покинув мій слід і рушив далі у своїх справах разом зі зграєю, яку охороняв із бездоганною пильністю. Це був лише один випадок із багатьох подібних. Саме вони остаточно переконали мене: отрута ніколи не допоможе знищити цього розбійника. І хоча я продовжував користуватися нею, поки чекав на капкани, робив це вже лише з однієї причини — вона чудово винищувала степових койотів та інших шкідливих хижаків.

Саме в цей час мені довелося спостерігати випадок, який яскраво показав майже диявольську хитрість Лобо. У цих вовків було принаймні одне заняття, яке, здавалося, служило їм радше розвагою, ніж потребою: вони любили розганяти й різати овець, хоча їли їх рідко. Зазвичай овець тримали отарами від тисячі до трьох тисяч голів під наглядом одного або кількох пастухів. На ніч отару збирали в найбільш захищеному місці, а пастухи вкладалися спати по обидва боки стада, щоб краще його охороняти.

Вівці — створіння надзвичайно безпорадні й полохливі. Їх може злякати будь-яка дрібниця, і тоді починається паніка. Але в їхній природі є одна дуже сильна риса — сліпе бажання йти за ватажком. Саме цим пастухи й користуються.

У кожну велику отару зазвичай пускають кілька кіз. Вівці визнають розумову перевагу своїх бородатих родичів і в разі нічної тривоги інстинктивно збиваються довкола них. Завдяки цьому вдається уникнути панічної втечі. У більшості випадків цього вистачало, щоб урятувати стадо.

Але не тієї ночі.

Пізно ввечері наприкінці листопада двоє пастухів із Періко прокинулися від вовчого нападу. Їхні отари, як і завжди, зібралися навколо кіз. А кози, не будучи ні дурними, ні боягузливими, стояли твердо й мужньо трималися перед небезпекою. Та цього разу напад очолював не звичайний вовк.

Старий Лобо — вовкулака, як його вже називали люди, — чудово знав те саме, що й пастухи: кози були моральною опорою всього стада. І він ударив саме туди. Стрімко пробігши просто по спинах щільно збитих овець, він кинувся на цих ватажків. За лічені хвилини всі кози були мертві.

Далі сталося неминуче. Без своїх провідників отари миттєво втратили будь-який порядок. Перелякані вівці кинулися врозтіч у тисячі різних напрямків. Почався хаос, який неможливо було зупинити.

Ще багато тижнів потому я майже щодня зустрічав стривожених пастухів. Кожен запитував мене приблизно одне й те саме:
— Ви не бачили останнім часом заблукалих овець із нашої отари?

І дуже часто мені доводилося відповідати, що бачив. Одного дня я казав:
— Так, біля Даймонд-Спрінґс натрапив на п’ять чи шість туш.

Іншого разу повідомляв, що бачив невеликий гурт овець на плато Мальпай-Меса. А ще інколи чув новини від інших:
— Хуан Мейра два дні тому бачив на Седра-Монте з два десятки свіжозадраних.

Нарешті прибули вовчі капкани. Разом із двома помічниками я цілий тиждень займався тим, щоб правильно їх установити. Ми не шкодували ані сил, ані часу. Я використав усі відомі мені хитрощі, щоб збільшити шанси на успіх.

На другий день після встановлення я виїхав перевіряти пастки. І дуже швидко натрапив на слід Лобо, який ішов від одного капкана до іншого. Пил зберіг для мене всю історію його нічного обходу. Я міг буквально прочитати кожен його рух.

Уночі він ішов своєю звичною легкою риссю. І хоч капкани були замасковані надзвичайно ретельно, перший він виявив миттєво. Зупинивши зграю, Лобо обережно почав розгрібати землю лапами. Він розкопав пастку, ланцюг і колоду, до якої все було прикріплене.

Після цього залишив усе лежати відкритим. Капкан навіть не спрацював. І далі він повторив те саме ще з понад десятком пасток.

Згодом я помітив ще одну закономірність. Щойно Лобо вловлював бодай найменшу підозрілу ознаку на стежці, він миттєво звертав убік. Тоді мені спала на думку нова схема.

Я встановив капкани у формі літери «Н». Два ряди пасток ішли паралельно з обох боків стежки, а один капкан лежав просто посередині як поперечина. План здавався бездоганним. Я був упевнений, що цього разу йому не уникнути пастки.

Невдовзі довелося рахувати чергову поразку.

Лобо біг стежкою й зайшов точно між двома рядами капканів. Він опинився майже в центрі пастки. І лише тоді помітив капкан на самій стежці. Але встиг зупинитися.

Як він це зрозумів — досі не можу пояснити. Здавалося, сам дух дикої природи стояв поруч із ним і підказував небезпеку. Не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч, Лобо почав повільно відступати назад. Він ступав точно у власні сліди, ставлячи кожну лапу в той самий відбиток.

Так він вийшов із небезпечної ділянки. Потім обійшов пастки збоку. І почав задніми лапами жбурляти на них грудки землі й каміння. Один за одним він змусив спрацювати всі капкани.

Таке повторювалося не раз.

Я змінював методи, ускладнював схеми, подвоював обережність. Але Лобо не помилився жодного разу. Його проникливість здавалася бездоганною. Якби не одна фатальна обставина, він, можливо, й досі продовжував би свої набіги.

Та його згубила одна необачна прив’язаність. Саме вона стала його загибеллю. І додала ім’я Лобо до довгого списку великих героїв, які були майже невразливі наодинці, але загинули через помилку того, кому довіряли.

Лобо – володар Курумпо, розділ 3

Один чи два рази мені вже траплялися дивні ознаки того, що в зграї Курумпо не все так просто, як здавалося. У слідах відчувалася певна нерівність, яка не давала мені спокою. Наприклад, я не раз бачив слід меншого вовка, що часом ішов попереду самого ватажка. Це було незрозуміло: жоден самець у зграї не насмілився б поводитися так поруч із Лобо.

Пояснення прийшло випадково. Один ковбой якось кинув мені:
— Сьогодні бачив їх. Та, що час від часу виривається вперед, — це Бланка.

Усе одразу стало на свої місця.
— Тепер зрозуміло, — сказав я. — Бланка — вовчиця. Бо якби так поводився самець, Лобо вбив би його на місці.

Саме тоді в мене народився новий план. Я зарізав телицю й розставив навколо туші один-два доволі очевидні капкани — радше для відволікання уваги. Потім відтяв голову, яку зазвичай вважали нікчемними рештками й яку вовки майже ніколи не брали до уваги. Трохи осторонь я поклав її окремо. А навколо встановив шість потужних сталевих капканів, ретельно очищених від запахів і замаскованих із максимальною обережністю.

Під час роботи мої руки, чоботи й інструменти були рясно вимазані свіжою кров’ю. Після цього я ще й окропив кров’ю землю, ніби вона витекла з відтятої голови. Коли пастки були закопані в пилюці, я замів це місце шкурою койота. А лапою того ж койота залишив поверх капканів кілька слідів.

Голову я розмістив так, щоб між нею та купиною сухої трави лишався вузький прохід. Саме в цьому проході я закопав два найкращі капкани. Їхні ланцюги були прикріплені просто до коров’ячої голови. Усе виглядало природно й бездоганно.

Вовки мають звичку підходити до кожної туші, запах якої відчули, навіть якщо не збираються її їсти. Вони завжди оглядають здобич, перш ніж ухвалити рішення. Я сподівався, що саме ця звичка й приведе зграю Курумпо в мою пастку. Я не сумнівався, що Лобо відразу викриє мої хитрощі біля м’яса й не підпустить туди зграю. Але на голову покладав великі надії — вона мала виглядати як непотрібний відкинутий шматок.

Наступного ранку я вирушив перевіряти пастки. І там — о, яка радість! — я побачив сліди всієї зграї. А місце, де лежала коров’яча голова, було порожнє.

Швидкий огляд слідів розповів мені всю картину. Лобо справді не підпустив зграю до м’яса. Але один вовк — менший за інших — усе ж підійшов оглянути голову, що лежала осторонь. І потрапив просто в капкан.

Ми негайно вирушили слідом. Менш ніж за милю з’ясувалося, що нещасною жертвою була Бланка.

Попри пастку, вона мчала вперед щодуху. Хоч коров’яча голова, яку вона тягнула за собою, важила понад п’ятдесят фунтів, вона швидко залишила позаду мого супутника, який біг пішки. Але коли вовчиця дісталася скель, ми її наздогнали. Роги коров’ячої голови заплуталися між камінням і намертво її затримали.

Бланка була найвродливішим вовком, якого я коли-небудь бачив. Її хутро було в ідеальному стані — густе, чисте, майже біле. Навіть тепер, загнана в пастку, вона виглядала велично.

Вона обернулася, готова битися до кінця. А тоді підняла голову й подала поклик своєї породи — довге виття, що покотилося каньйоном. З далекої меси негайно прийшла відповідь. Глибокий басовий рик старого Лобо.

То був її останній поклик.

Ми вже наблизилися впритул, і тепер усі її сили й усе дихання пішли на боротьбу. Далі настала неминуча трагедія — та частина історії, згадувати яку згодом мені було значно важче, ніж пережити в ту мить.

Ми обоє накинули ласо на шию приреченої вовчиці. Потім пустили коней у протилежні боки й натягнули аркани до межі. Незабаром із її пащі бризнула кров. Очі потьмяніли. Лапи напружилися, скам’яніли… а тоді безсило обм’якли.

Так Бланка загинула.

Ми рушили додому, везучи мертву вовчицю з собою. У душі жило тріумфальне відчуття перемоги: це був перший справжній удар, якого нам удалося завдати зграї Курумпо. Але ця перемога виявилася гіркою.

Під час усього цього — і пізніше, дорогою додому — ми раз у раз чули рев Лобо. Він лунав із далеких мес, де вовк безперервно шукав Бланку. Насправді він не покинув її. Просто, зрозумівши, що врятувати її вже неможливо, поступився своєму вродженому страху перед рушницями й не наважився наблизитися.

Увесь день ми чули його голос. Він блукав околицями й кликав її. Нарешті я сказав одному з хлопців:
— Тепер я знаю напевно: Бланка була його парою.

Коли почав опускатися вечір, здавалося, Лобо наближався до домашнього каньйону. Його голос лунав дедалі ближче. Але тепер у ньому було щось нове. У ньому звучав біль.

Це вже не було гучне, владне, викличне виття короля Курумпо. Тепер це був довгий, тужливий, пронизаний скорботою поклик. Здавалося, він кликав лише одне ім’я:
— Бланка… Бланка…

Із настанням ночі я зрозумів, що він уже зовсім близько до місця, де ми наздогнали вовчицю. Нарешті він, схоже, знайшов її слід. А коли дістався місця її загибелі, його розпачливе виття було нестерпно слухати.

Це було значно страшніше й сумніше, ніж я міг уявити. Навіть незворушні ковбої помітили це. Вони казали, що ніколи раніше не чули, щоб вовк так тужив.

Здавалося, він чудово зрозумів, що тут сталося. Адже земля на місці її смерті була залита кров’ю Бланки.

Потім Лобо підхопив слід коней і простежив його аж до ранчо. Чи шукав він Бланку, сподіваючись знайти її там, чи прийшов за помстою — я не знаю. Але якщо це була помста, то він її здійснив. Біля самого будинку він зненацька наскочив на нашого сторожового пса й розірвав його на шматки менш ніж за п’ятдесят ярдів від дверей.

Цього разу він прийшов сам. Наступного ранку я знайшов лише один слід. До того ж він рухався незвично — майже безрозсудно, хаотично, зовсім не так, як завжди. У його поведінці відчувалася лють, змішана з відчаєм.

Я частково очікував такого розвитку й заздалегідь розставив додаткові капкани біля пасовища. Пізніше стало ясно, що в один із них Лобо таки потрапив. Але сила цього звіра була неймовірною: він вирвався, зламавши пастку, і відкинув її геть.

Я був певен, що він не покине околиці, доки не знайде бодай тіло Бланки. Тому зосередив усі сили на одному-єдиному завданні — впіймати його, поки він ще тут, поки ним керує горе, а не холодний розум. Саме тоді я усвідомив свою помилку. Убивши Бланку, я позбавив себе найкращої приманки. Якби вона лишилася живою, наступної ж ночі я, ймовірно, мав би Лобо.

Я зібрав усі капкани, які тільки міг дістати — сто тридцять міцних сталевих вовчих пасток. Ми встановлювали їх по чотири на кожній стежці, що вела до каньйону. Кожен капкан окремо кріпився до колоди, і кожну колоду закопували окремо. Робота вимагала майже хірургічної точності.

Землю ми виймали надзвичайно обережно. Дернину знімали цілком, а кожну грудку ґрунту складали на ковдри, щоб не залишити жодного сліду. Коли все завершили й повернули дерен на місце, людське око не могло виявити жодної ознаки втручання.

Після цього я протягнув тіло бідолашної Бланки через усі місця з пастками. Потім зробив із нього слід-приманку навколо всього ранчо. Наостанок відтяв одну її лапу й, використовуючи її, залишив на кожному місці пасток вовчі сліди. Я застосував кожен відомий мені прийом. Лише пізно вночі ліг чекати результату.

Одного разу вночі мені здалося, що я почув голос старого Лобо. Та я не був певен. Наступного дня об’їжджав пастки, але темрява застала мене ще в північному каньйоні. Повернувся ні з чим.

За вечерею один із ковбоїв сказав:
— Сьогодні вранці в північному каньйоні худоба сильно метушилася. Може, там щось є в капканах.

Лише наступного дня по обіді я дістався до вказаного місця. І коли під’їхав ближче, величезна сіра постать підвелася із землі, марно намагаючись вирватися. Переді мною стояв Лобо — володар Курумпо.

Він потрапив.

Бідний старий герой… Він не припиняв пошуків своєї Бланки ні на мить. Коли натрапив на слід, залишений її тілом, то пішов ним без звичної обережності. І так потрапив у пастку, підготовлену для нього.

Усі чотири капкани міцно тримали його. Він був цілковито безпорадний. Довкола виднілося безліч слідів худоби — корови підходили, оточували поваленого тирана, наче насміхаючись із нього, але не наважувалися наблизитися настільки, щоб він міг дістати їх.

Два дні й дві ночі він пролежав там. Боротьба виснажила його. Та коли я підійшов ближче, Лобо раптом підвівся. Шерсть на загривку стала дибки. Він підняв голову й востаннє змусив каньйон здригнутися від свого глухого басового реву.

То був поклик про допомогу. Заклик до своєї зграї.

Але ніхто не відповів.

Залишившись сам у своїй останній біді, він востаннє кинувся вперед усією своєю силою, намагаючись дістатися до мене. Марно. Кожен капкан тягнув за собою вантаж вагою понад триста фунтів. Чотири сталеві щелепи стискали всі чотири лапи, а колоди й ланцюги заплуталися намертво.

Він був безсилий.

Я чув, як його величезні білі ікла скреготіли по ланцюгах. Коли ж я наважився торкнутися його стволом рушниці, він залишив на металі глибокі борозни — вони збереглися на ньому назавжди. Його очі палали зеленим вогнем ненависті й люті. Щелепи з сухим клацанням змикалися в повітрі, намагаючись дістати мене й мого тремтячого коня.

Та голод, втрата крові й виснаження взяли своє. Незабаром він безсило впав на землю.

Коли я готувався завдати йому остаточного удару — того самого, який він стільки разів приносив іншим, — мене раптом охопило дивне почуття жалю.

— Величний старий розбійнику, герой тисячі зухвалих набігів… За кілька хвилин ти станеш лише мертвою плоттю. Інакше вже не буде.

Я розкрутив ласо й кинув петлю над його головою. Але він ще не був переможений. Ще до того, як аркан затягнувся, Лобо блискавично схопив петлю зубами й одним люто-сильним укусом перекусив товсті ремені. Дві половини мотузки впали біля його лап.

У мене, звісно, була рушниця — крайній засіб. Але я не хотів псувати його королівську шкуру. Тому я галопом повернувся до табору й привів із собою ковбоя та нове ласо.

Ми кинули Лобо дерев’яну палицю. Він миттєво вчепився в неї зубами. Саме в цю мить наші аркани просвистіли в повітрі й затягнулися на його шиї.

Та ще до того, як згас блиск у його очах, я раптом вигукнув:
— Стійте! Не вбиваймо його. Заберімо живим.

Тепер він був цілком безсилий. Ми легко просунули міцну палицю йому в пащу за іклами. Потім туго стягнули щелепи товстим шнуром, закріпивши його на цій палиці. Палиця утримувала шнур, а шнур утримував палицю. Так він став нешкідливим.

І сталося щось дивне.

Щойно Лобо відчув, що його щелепи зв’язані, він припинив будь-який опір. Не гарчав. Не стогнав. Не видав жодного звуку. Він просто спокійно дивився на нас, і в його погляді читалося:
«Отже, ви нарешті мене здолали. Робіть тепер що хочете».

Від тієї миті він більше не звертав на нас уваги.

Ми міцно зв’язали йому лапи. Але він не застогнав, не загарчав, навіть не повернув голови. Спільними зусиллями ми ледве підняли його на мого коня.

Він дихав рівно, майже спокійно, наче засинав. Його очі знову стали ясними й чистими. Але дивилися не на нас.

Вони були спрямовані вдалечінь — на хвилясті месі, його колишнє королівство, де тепер розсіялася його знаменита зграя. Він дивився туди доти, доки поні не спустився стежкою в каньйон і скелі не відрізали йому краєвид.

Ми повільно дісталися ранчо без пригод. Там наділи на нього нашийник із важким ланцюгом і прив’язали на пасовищі. Потім зняли всі мотузки.

Лише тепер я зміг роздивитися його як слід. І ще раз переконався, наскільки ненадійними бувають людські чутки про великих живих героїв або тиранів.

На його шиї не було золотого нашийника. На плечах не було перевернутого хреста — знака союзу з сатаною, як розповідали легенди. Але на одному стегні я справді знайшов широкий старий шрам. За переказами, це був слід від іклів Юнони — ватажки вовкодавів Таннерея. Саме її Лобо вбив у каньйоні за мить після того, як вона встигла його вкусити.

Я поставив перед ним м’ясо й воду. Він навіть не глянув. Спокійно лежав на грудях і дивився своїми нерухомими жовтими очима крізь браму каньйону на відкриті рівнини.

На свої рівнини.

Він не поворухнув жодним м’язом, навіть коли я торкався його. Коли сонце сіло, він усе ще дивився в той самий бік. Я думав, із настанням ночі він покличе свою зграю, й був готовий до цього.

Але він уже кликав одного разу — у хвилину своєї найбільшої потреби. І ніхто не прийшов.

Він більше не кликав.

Кажуть, лев, позбавлений сили, орел, позбавлений свободи, або голуб, що втратив пару, можуть померти від розбитого серця. І хто наважиться стверджувати, що цей суворий розбійник міг витримати потрійний удар без зламу душі?

Я знаю лише одне.

Коли настав ранок, він лежав у тій самій спокійній позі. Але дух його вже залишив тіло.

Старий король-вовк помер.

Я зняв ланцюг із його шиї. Один ковбой допоміг мені перенести його до сараю, де лежали останки Бланки. І коли ми поклали Лобо поруч із нею, скотар тихо промовив:

— От і все. Ти таки прийшов до неї. Тепер ви знову разом.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк