“Снап” читати, скачати українською. Ернест Сетон-Томпсон

“Снап, історія бультерʼєра” Ернест Сетон-Томпсон читати українською повністю, скачати текст та слухати аудіокнигу скорочено. Переклад – Олег Гнатюк.

“Снап” аудіокнига (скорочено)

Ернест Сетон-Томпсон «Снап» скачати

Оповідання «Снап» скачать fb2, pdf, epub. «Снап, історія бультерʼєра» Сетон-Томпсона завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

“Снап” читати повністю (українською мовою)

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

Снап, Історія бультер’єра. Розділ 1

Уперше я побачив його надвечір, у Гелловін.

Ще вранці я отримав телеграму від свого університетського приятеля Джека: «Щоб не забув. Надсилаю тобі незвичайне цуценя. Будь із ним ввічливий — так безпечніше.» На Джека це було дуже схоже: він цілком міг надіслати пекельну машину або скаженого скунса й назвати це «цуценям». Тож посилку я чекав із неабиякою цікавістю.

Коли кошик прибув, я побачив на ньому напис: «Небезпечно». Варто було торкнутися ящика чи навіть просто наблизитися, як ізсередини лунав пронизливий, сердитий рик. Зазирнувши крізь металеву сітку, я побачив не тигреня, як можна було подумати, а маленького білого бультер’єра. Він кидався на мене — та й узагалі на будь-кого чи будь-що, що наближалося надто різко або надто близько, без належної, на його думку, поваги.

Гарчав він часто й украй неприємно. У собак, як на мене, є два види гарчання. Перше — глибоке, грудне, глухе. Це чемне попередження, своєрідне ввічливе: «Краще не треба.» Друге — різке, горлове, значно вище за тоном. Це вже останнє слово перед атакою. Бультер’єр гарчав виключно другим способом.

Я вважав себе знавцем собак. Більше того — був переконаний, що знаю про них усе. Тож, відпустивши носія, я дістав свій універсальний складаний ніж — зубочистка, молоток, сокирка, набір інструментів і мало не кочерга в одному корпусі, фірмова річ нашої компанії, — і взявся відкривати ящик. О так, я ж чудово знався на собаках.

Малий лютий звір гарчав на кожен удар інструмента з такою відданістю, ніби це була справа всього його життя. Щойно я перевернув ящик набік і відкрив вихід, він стрілою кинувся просто мені в ноги. На щастя, його лапа застрягла в сітці. Інакше, гадаю, мені добряче дісталося б, бо пес явно вкладав у напад усю душу.

Я миттю застрибнув на стіл, опинившись поза межами досяжності, і спробував домовитися. Я завжди вірив у розмови з тваринами. Переконаний: навіть якщо вони не розуміють наших слів, то чудово відчувають наміри. Але цей пес, схоже, одразу записав мене в лицеміри й поставився до всіх моїх дипломатичних спроб із цілковитою зневагою.

Спершу він зайняв позицію під столом і почав методично чатувати по колу, очікуючи, коли якась нога необачно спуститься вниз. Я був певен, що зміг би приборкати його одним лише поглядом. Проблема полягала в тому, що з тієї позиції, де перебував я — чи радше де перебував він — це було неможливо. Отже, я опинився в полоні.

Вважаю себе людиною холоднокровною. Навіть дуже. Зрештою, я представляю фірму, що торгує металевими виробами, а в холоднокровності нас перевершують хіба що надто вже настирливі продавці одягу.

Я дістав сигару й, сидячи на столі з виглядом кравця за роботою, закурив. Унизу мій маленький тиран продовжував чатувати на ноги. Я знову перечитав телеграму: «Незвичайне цуценя. Будь із ним ввічливий — так безпечніше.»

Гадаю, урятувала мене не стільки ввічливість, скільки витримка. За пів години гарчання стихло. За годину пес уже не кидався на газету, яку я обережно спускав зі столу, щоб перевірити його настрій. Можливо, роздратування від клітки поступово минало.

Коли я закурив третю сигару, він нарешті вийшов до каміна й ліг біля вогню. Втім, не випускав мене з поля зору. На брак уваги я скаржитися точно не міг. Одним оком він стежив за мною.

А я стежив за його коротким хвостом. Якби той хвіст хоч раз хитнувся вбік — я б зрозумів, що починаю перемагати. Але хвіст не ворухнувся.

Я взяв книжку й читав на столі доти, поки ноги не затерпли, а вогонь у каміні майже згас. Близько десятої вечора стало холодно, а о пів на одинадцяту вогонь згас остаточно.

Мій гелловінський подарунок підвівся, позіхнув, потягнувся й попрямував під моє ліжко, де лежав хутряний килимок. Я теж вирішив перебратися до ліжка. Обережно переступив зі столу на комод, звідти — на камінну полицю, а вже звідти дістався до ліжка. Дуже тихо роздягнувся й ліг, не викликавши жодних заперечень із боку свого нового господаря.

Я ще не встиг заснути, коли почув легке шарудіння. Потім відчув: туп-туп — на ліжко. Щось пройшлося по моїх ногах. Снап, очевидно, вирішив, що внизу стало надто холодно, і постановив скористатися найкращим місцем у домі.

Він згорнувся клубком просто на моїх ступнях — так незручно, що я спробував обережно посунутися. Даремно. Ледь-ледь поворухнув пальцем ноги — і пес миттєво клацнув зубами з такою люттю, що лише товста вовняна ковдра врятувала мене від каліцтва на все життя.

Майже годину я пересував ноги буквально на волосину за раз, поки не знайшов положення, у якому міг більш-менш спати. Уночі я кілька разів прокидався від сердитого гарчання. Схоже, Снап обурювався щоразу, коли я насмілювався ворухнути пальцем без його дозволу. Хоча один раз, підозрюю, він гаркнув просто тому, що я хропів.

Наступного ранку я прокинувся раніше за Снапа. До речі, я називаю його Снап — або, якщо повністю, Снап-Імбирчик. Деяким собакам важко підібрати ім’я, а деяким воно ніби й не потрібне — вони самі його собі дають. Я був готовий вставати о сьомій. Снап — ні. Він дозрів аж до восьмої, тож підвелися ми о восьмій. До чоловіка, який прийшов розпалювати камін, Снап поставився без особливого інтересу, а мені дозволив одягнутися без потреби дертися на стіл.

Виходячи зі спальні на сніданок, я сказав йому:
— Снап, друже мій, дехто на моєму місці давно відшмагав би тебе й навчив хороших манер. Але мені здається, я знаю кращий метод. Лікарі нині дуже хвалять лікування без сніданку. Спробуємо.
Звучало це жорсткувато, але я залишив його без їжі на весь день. Щоправда, рішення коштувало мені нової фарби для дверей — він добряче їх подряпав. Зате ввечері Снап уже цілком охоче прийняв трохи їжі просто з моїх рук.

За тиждень ми стали добрими друзями. Тепер він спав у мене на ліжку й навіть дозволяв ворушити ногами, не намагаючись відкусити їх із цілком серйозними намірами. «Лікування без сніданку» спрацювало напрочуд добре. За три місяці ми стали… ну, просто людиною і собакою. І він повністю виправдав телеграму, з якою прибув.

Здавалося, страху в ньому не було зовсім. Якщо поруч опинявся маленький пес, Снап не звертав на нього жодної уваги. Якщо пес був середнього розміру, Снап миттєво задирав свій короткий хвіст сторч, обходив суперника колами, з презирством загрібаючи задніми лапами землю, і демонстративно дивився куди завгодно — в небо, вдалечінь, під ноги — тільки не на самого собаку. Єдиною ознакою того, що він усе ж помітив чужинця, були часті різкі гарчання.

Якщо незнайомець не відходив одразу, починалася бійка. А після цього чужинець зазвичай відходив уже дуже швидко. Іноді Снапові добряче перепадало, але жоден болючий урок не міг навчити його бодай крихті обережності. Одного разу, коли ми їхали екіпажем під час виставки собак, Снап помітив величезного сенбернара на прогулянці. Розміри цього велетня викликали в маленьких грудях мого пса такий бойовий захват, що він вистрибнув просто з вікна екіпажа, щоб негайно вступити в бій. У результаті — зламана лапа.

Очевидно, природа просто забула вкласти в нього страх. Натомість щедро додала запалу, впертості й шаленого бойового духу — саме тому його повне ім’я було Снап-Імбирчик. Він відрізнявся від усіх собак, яких я будь-коли знав. Наприклад, якщо якийсь хлопчисько жбурляв у нього камінцем, Снап біг не геть, а прямо на кривдника. А якщо напад повторювався, він брав правосуддя у власні лапи. Тож принаймні повагу він мав від усіх.

Лише я та наш офісний портьєр, здавалося, по-справжньому розуміли його сильні сторони. Лише нас двох удостоїли честі називатися його особистими друзями. І чим далі, тим більше я цінував цю честь. До середини літа навіть Карнегі, Вандербільт і Астор, якби скинулися разом, не змогли б назбирати достатньо грошей, щоб купити хоча б чверть частки в моєму маленькому Снапові.

Снап, Історія бультер’єра. Розділ 2

Хоч я й не був постійним мандрівним агентом, восени мене відправили у тривале відрядження. Снап залишився вдома разом із господинею квартири — і це, як легко здогадатися, закінчилося погано. З його боку — презирство. З її боку — страх. А з обох боків — взаємна ненависть.

Я займався продажем колючого дроту в північних штатах. Листи мені пересилали раз на тиждень, і майже в кожному від господині були скарги на Снапа. Коли я прибув до Мендози в Північній Дакоті, то швидко зрозумів, що ринок для збуту дроту тут чудовий. Звісно, основні справи я вів із великими торговцями. Але також їздив ранчо й спілкувався з місцевими скотарями, щоб почути їхню практичну думку про різні типи огорож.

Саме так я й познайомився з ковбойським господарством братів Пенруф. У краї ковбоїв неможливо довго пробути й не почути безліч історій про набіги хитрого та руйнівного сірого вовка. Часи, коли вовків можна було масово труїти, давно минули. Тепер вони стали серйозною загрозою для прибутків ранчерів.

Брати Пенруф, як і більшість досвідчених скотарів, майже відмовилися від отрути та пасток. Натомість вони експериментували з різними породами собак для полювання на вовків, сподіваючись поєднати корисну справу зі спортивним азартом. Фоксгаунди не підійшли — надто м’які для сутички. Доги виявилися занадто незграбними. Хорти могли переслідувати здобич лише тоді, коли бачили її.

Кожна порода мала фатальний недолік, тож ковбої покладали великі надії на змішану зграю. У день, коли мене запросили взяти участь у вовчому полюванні поблизу Мендози, мене щиро розвеселило розмаїття собак, що зібралися. Було чимало звичайних дворняг, але траплялися й породисті красені. Особливо виділялися кілька вовкодавів — собак, які, без сумніву, коштували чималих грошей.

Гілтон Пенруф, старший із братів і головний розпорядник зграї, пишався ними надзвичайно. Він був переконаний, що саме вони покажуть блискучий результат.

— Хорти надто тонкошкірі, щоб битися з вовком, доги — надто повільні. Але побачите, шерсть полетить клаптями, щойно в справу вступлять вовкодави.

Отже, хорти були тут як переслідувачі, доги — як важка ударна сила, а вовкодави мали виконати найважливішу частину — безпосередній бій. Крім них, у зграї було ще два чи три фоксгаунди, на тонкий нюх яких покладали великі надії: якщо здобич зникне з поля зору, саме вони мали втримати слід. Уся ця система звучала цілком переконливо — принаймні в теорії.

Того жовтневого дня видовище було справді чудове, коли ми рушили через пагорби Бедленду. Повітря було прозоре, свіже й гостре, як скло. Попри пізню осінь, не було ні снігу, ні навіть інею. Коні були сповнені сил і кілька разів наочно продемонстрували мені, як ковбойський кінь за нагоди намагається позбутися вершника.

Собаки теж палали азартом. Ми кілька разів піднімали в рівнині сіруваті плями, які, за словами Гілтона, були або вовками, або койотами. Зграя з гавкотом кидалася навздогін, але до вечора єдиним доказом полювання була хіба що рана на плечі одного з хортів. Усе інше виглядало так, ніби жодного вовчого полювання взагалі не було.

— Як на мене, твої хвалені вовкодави ні на що не годяться, Гілте, — сказав молодший брат, Гарвін. — Я б поставив на того маленького чорного дога проти всіх ваших породистих і дворняг разом узятих.

— Не розумію цього, — буркнув Гілтон. — Жоден койот, а тим паче сірий вовк, не втече від цих хортів. Фоксгаунди візьмуть слід триденної давнини. А доги здатні й грізлі подужати.

— Може, вони й можуть бігти, можуть винюхати слід і навіть грізлі здолати, — озвався старий Пенруф, — але факт лишається фактом: зв’язуватися із сірим вовком вони не хочуть. Уся ця клята зграя просто боїться. І я б дуже хотів повернути гроші, які ми в них вклали.

Так вони бурчали й сперечалися, поки я від’їжджав далі своїми справами. І мені здавалося, що причина невдачі тут лише одна. Пси були швидкі, сильні, чудово натреновані, але сірий вовк, схоже, вселяє жах у будь-якого собаку. У вирішальну мить їм бракувало духу піти до кінця — і щоразу вовк вислизав.

Мої думки мимоволі повернулися до маленького безстрашного пса, який уже рік спав у мене в ногах. Як же мені хотілося, щоб Снап був тут. Тоді ці громіздкі, шляхетні мисливські собаки нарешті мали б справжнього ватажка — того, чиї нерви не здригнуться в останню секунду.

У Бароці, наступному пункті моєї подорожі, я отримав цілу пачку листів, серед яких було два від господині квартири. У першому вона писала, що «ця жахлива тварина поводиться в моїй кімнаті просто скандально». Другий був ще емоційніший і містив категоричну вимогу негайно забрати собаку. І тут мені спала на думку проста ідея: чому б не відправити Снапа до Мендози? Дорога займе лише близько двадцяти годин. Там йому точно будуть раді, а повертаючись, я просто заберу його з собою.

Снап, Історія бультер’єра. Розділ 3

Наступна моя зустріч зі Снапом виявилася не такою вже відмінною від першої, як можна було очікувати. Він стрибнув на мене, енергійно вдаючи, ніби збирається вкусити, і часто гарчав. Але цього разу гарчання було зовсім інше — глибоке, грудне. А його короткий хвіст так шалено метався з боку в бік, що жодних сумнівів не лишалося: він радий мене бачити.

Після мого попереднього візиту Пенруфи влаштували ще кілька вовчих полювань, але успіху так і не досягли. Собак вистачало, щоб майже щоразу вистежити вовка. Проблема починалася наприкінці переслідування — вони не могли його добити. Люди ж через складний рельєф ніколи не встигали достатньо близько, щоб побачити, у чому саме причина.

Старий Пенруф уже остаточно переконався у своєму висновку. За його словами, в усій цій жалюгідній зграї не було хоробрості навіть із зайця.

Наступного дня ми вирушили ще до світанку. Та сама процесія: чудові коні, вправні вершники, великі блакитнуваті пси, жовті пси, плямисті пси. Але цього разу була одна нова деталь — маленький білий пес, який тримався біля мене. Будь-який собака, а часом і кінь, що підходив надто близько, ризикував несподівано познайомитися з його зубами.

Здавалося, він устиг посваритися з кожною людиною, кожним конем і кожним собакою в окрузі. Єдиним винятком була бультер’єрка, що належала власникові готелю в Мендозі. Вона була єдиною істотою, меншою за самого Снапа. І саме з нею вони, схоже, чудово ладнали.

Я ніколи не забуду картини того полювання. Ми стояли на одному з тих широких пласких пагорбів, звідки погляду відкривається ціле королівство землі. Гілтон, який безперервно оглядав околиці через бінокль, раптом вигукнув:
— Бачу його! Он він, рухається до Скал-Крік. Схоже, койот.

Перше завдання полягало в тому, щоб змусити хортів побачити здобич. І це було не так просто, як звучить. Біноклем вони користуватися не вміли, а вся місцевість заросла шавлією, що місцями була вища за самих собак.

Та Гілтон знав, що робити.
— Ху! Ху! Дендер! — гукнув він, нахилившись із сідла й одночасно виставивши ногу.

Одним спритним стрибком Дендер опинився просто в сідлі. Він стояв там, зберігаючи дивовижну рівновагу, поки Гілтон указував напрямок.
— Он там, Дендер! Бачиш? Бери його!

Пес уважно дивився туди, куди показував господар. А потім, ніби раптом справді побачив здобич, зі збудженим скавчанням зіскочив на землю й помчав уперед.

Інші собаки рвонули слідом довгою рухливою колоною. Ми теж пришпорили коней і погнали за ними так швидко, як могли. Але місцевість постійно нас затримувала: глибокі яри, борсучі нори, каміння й густі кущі шавлії робили повний галоп надто небезпечним.

Ми всі поступово відстали, а я, звісно, опинився останнім — у сідлі я тримався значно гірше за інших. Час від часу нам вдавалося побачити собак: то вони стрілою мчали рівниною, то зникали в ярах, щоб за мить знову з’явитися на іншому боці. Визнаним ватажком був Дендер, хорт. Коли ми піднялися на черговий кряж, перед нами відкрилася вся картина переслідування: койот мчав щодуху, а собаки були приблизно за чверть милі позаду, але впевнено скорочували відстань.

Коли ми побачили їх наступного разу, койот уже лежав мертвий. Собаки сиділи довкола, важко дихаючи після гонитви. Не було лише двох фоксгаундів і Снапа.

— Запізнилися на веселощі, — кинув Гілтон, глянувши на тих, хто прибіг останніми. Потім він із гордістю поплескав Дендера. — Бачиш, твій цуцик нам і не знадобився.

— О, велика відвага — десятьом здоровенним псам загризти одного койота, — саркастично мовив старий Пенруф. — От коли вийдете на справжнього сірого вовка — тоді й поговоримо.

Наступного дня ми вирушили знову, бо я твердо вирішив побачити справжнє завершення полювання. Із високого пагорба ми помітили вдалині сіру рухому цятку. Біла цятка на рівнині означала антилопу, руда — лисицю, а сіра могла бути або койотом, або сірим вовком. Визначали це по хвосту: якщо хвіст опущений — койот, якщо піднятий — ненависний вовк.

Дендеру знову показали здобич, і він, як завжди, очолив строкату процесію. Уперед помчали хорти, за ними вовкодави, фоксгаунди, доги, маленький бультер’єр і вже потім вершники. Ми лише на мить побачили переслідування: це точно був сірий вовк, що легкою риссю віддалявся попереду зграї. Мені чомусь здалося, що перші собаки тепер біжать не так упевнено, як учора за койотом.

Чим закінчилося полювання, ми так і не побачили. Собаки поверталися до нас поодинці. Вовка ж ми більше не бачили.

Після цього мисливці вже не стримувалися — сипалися глузування, докори й взаємні звинувачення. Старий Пенруф дивився на зграю з відвертою огидою.

— Пхе… бояться. Просто до смерті бояться, — буркнув він. — Наздогнати вони його можуть без проблем. Але щойно вовк обертається до них мордою — вони кидаються тікати додому.

— І де ж той твій неперевершений, безстрашний тер’єр? — глузливо спитав Гілтон.

— Не знаю, — відповів я. — Думаю, він просто не встиг побачити вовка. Але якщо побачить — ставлю на те, що кинеться в бій без вагань. Або слава, або смерть.

Тієї ж ночі неподалік ранчо вовки зарізали кількох корів, і це лише підштовхнуло нас до нового виїзду. Початок був майже такий самий, як напередодні. Уже надвечір ми помітили сірого звіра з піднятим хвостом — менш ніж за пів милі від нас.

Гілтон знову покликав Дендера в сідло. Я вирішив зробити те саме зі Снапом. Через короткі лапи йому довелося кілька разів підстрибувати, перш ніж він видерся нагору, використавши мою ногу як проміжну сходинку. Я довго показував напрямок і підбурював його, перш ніж він нарешті побачив здобич. І щойно побачив — рвонув уперед з такою шаленою рішучістю, що це виглядало багатообіцяюче.

Цього разу погоня вела не до річкових ярів, а в бік відкритих височин. Причина стала зрозумілою пізніше. Ми трималися відносно щільно й майже одночасно вибралися на підвищення, звідки добре було видно переслідування приблизно за пів милі від нас. Саме в цю мить Дендер наздогнав вовка й клацнув зубами біля його стегна.

Сірий вовк миттєво розвернувся, готуючись до бою, і перед нами відкрилася чудова картина. Собаки підбігали по двоє й по троє, гавкаючи навколо нього широким кільцем. Аж тут уперед рвонув маленький білий пес.

Снап не витрачав часу на гавкіт. Він одразу кинувся просто вовкові в горло. Перший випад виявився неточним — горла він не дістав, але, здається, вчепився вовкові в морду. І саме в цю мить десятеро великих собак нарешті наважилися атакувати разом.

За дві хвилини вовк був мертвий.

Ми мчали щодуху, щоб встигнути до фіналу. Хоч бачили все здалеку, цього було достатньо. Снап повністю виправдав телеграму, з якою прибув до мене, і не менш повністю виправдав усі мої похвали на його адресу.

Тепер настала моя черга тріумфувати, і я не втратив нагоди. Саме Снап показав їм, як це робиться. Саме завдяки йому зграя Мендози вперше змогла самостійно загризти сірого вовка без допомоги людей.

Щоправда, було дві обставини, які трохи затьмарювали перемогу. По-перше, це був молодий вовк, майже вовченя, що пояснювало його нерозумний вибір відкритої місцевості. По-друге, Снап був поранений — вовк залишив йому глибокий розріз на плечі.

Коли ми урочисто поверталися додому, я помітив, що він трохи накульгує.
— Сюди, Снапе! — гукнув я.

Він кілька разів спробував застрибнути в сідло, але не зміг.

— Гілтоне, підсадіть його мені.

— Дякую, але зі своїми гримучими зміями розбирайся сам, — почув я у відповідь. Усі вже добре знали, що чіпати Снапа без дозволу небезпечно.

— Сюди, Снапе. Хапай, — сказав я й простягнув йому свій батіг.

Він міцно вчепився зубами, і так я підтягнув його до передньої луки сідла, після чого довіз додому. Доглядав я його так, ніби це було немовля.

Саме він показав цим скотарям, чого бракувало їхній зграї. Фоксгаунди можуть мати чудовий нюх, хорти — неймовірну швидкість, вовкодави й доги — силу для бою. Але все це нічого не варте без головної моральної сили — справжньої відваги. А цього ніхто не дає краще за бультер’єра.

Того дня скотарі Мендози нарешті зрозуміли, як вирішити вовчу проблему. І якщо вам колись доведеться побувати в Мендозі, ви самі це побачите: у кожній успішній вовчій зграї там обов’язково є бультер’єр. Бажано — породи Снап-Мендоза.

Снап, Історія бультер’єра. Розділ 4

Наступного дня був Гелловін — річниця появи Снапа в моєму житті. День видався ясний, світлий, не надто холодний, а земля все ще лишалася без снігу. Зазвичай чоловіки відзначали це свято якимось полюванням, і тепер, звісно, єдиною бажаною здобиччю були вовки. На загальне розчарування, Снап через рану був у поганому стані. Як завжди, він спав у мене в ногах, і тепер ковдру вкривали темні криваві плями.

Було очевидно, що до бою він не готовий. Але полювання ми скасовувати не збиралися, тож Снапа виманили до господарської будівлі й замкнули там. Ми вирушили без нього, а я не міг позбутися важкого передчуття. Я знав: без мого пса ми, найімовірніше, зазнаємо невдачі. Але навіть не здогадувався, наскільки гіркою вона могла бути.

Ми довго кружляли серед пагорбів біля Скал-Крік, коли раптом удалині між кущами шавлії замиготіла біла грудка. Вона стрімко наближалася, підстрибуючи, мов м’яч. За хвилину Снап уже був біля мого коня — гарчав, махав своїм коротким хвостом і дивився так, ніби жодних замків у світі не існувало. Відіслати його назад було неможливо: наказів такого роду він не визнавав навіть від мене.

Його рана виглядала кепсько, тому я покликав його, опустив батіг і підтягнув у сідло.
«Отак, — подумав я. — Так я збережу тебе в безпеці до самого повернення».
Так я думав. Але не врахував одного — Снап залишався Снапом.

Голос Гілтона — його різке «Ху! Ху!» — сповістив, що він помітив вовка. Дендер і Райлі, його головний суперник серед хортів, одночасно стрибнули до точки спостереження, зіткнулися й клубком полетіли в шавлію. Але Снап уже побачив вовка. Звір був не так далеко, і перш ніж я встиг щось зрозуміти, маленький білий пес зіскочив із сідла й помчав уперед.

Він летів зигзагами — то низько, то високо, то зникаючи в кущах, то знову з’являючись — прямо на ворога. Кілька хвилин саме він вів усю зграю за собою. Щоправда, недовго: великі хорти швидко помітили рухому сіру пляму, і звична процесія знову витягнулася по рівнині. Полювання обіцяло бути серйозним. Вовк мав менше ніж пів милі переваги, а цього разу всі собаки були справді захоплені переслідуванням.

— Вони звернули до Ведмежого Яру! — вигукнув Гарвін. — Сюди! Якщо об’їдемо, зможемо перерізати їм шлях!

Ми різко звернули й погнали коней уздовж північного боку пагорба Гулмера, тоді як погоня, схоже, обходила його з півдня. Потім на повному скаку видерлися на Кедровий Кряж. Ми вже збиралися рушити вниз, коли Гілтон раптом закричав:
— Боже правий, ось він! Ми просто на нього вийшли!

Він зістрибнув із коня, кинув поводи й побіг уперед. Я зробив те саме. Просто перед нами через відкриту рівнину мчав величезний сірий вовк. Голова його була опущена, хвіст витягнутий рівно, а за якихось п’ятдесят ярдів позаду нісся Дендер, летячи над землею, мов яструб.

За секунду хорт уже був поруч і спробував ухопити вовка за задню ногу. Але тієї ж миті відскочив назад, бо вовк блискавично розвернувся. Тепер вони були зовсім близько — менш ніж за п’ятдесят футів від нас. Гарвін вихопив револьвер, але в останню мить Гілтон різко його зупинив.
— Ні! Ні! Подивимось, чим це скінчиться.

За кілька секунд прибув другий хорт, потім третій, потім інші — у порядку своєї швидкості. Кожен підлітав, сповнений люті й бойового запалу, ніби ось-ось розірве вовка на шматки. Але кожен, без винятку, в останню мить звертав убік. І замість атаки починав стрибати та гавкати на безпечній відстані.

За хвилину підтягнулися вовкодави — чудові, великі, могутні собаки. Здалеку здавалося, ніби вони ось-ось кинуться прямо на вовка. Але чим ближче вони підходили, тим сильніше на них тиснув вигляд звіра. Його спокійна безстрашність, суха м’язиста постать і страшні щелепи лякали ще до зіткнення. І вони теж приєдналися до кільця гавкаючих собак.

Потім прибігли доги — важкі, кремезні велетні, кожен майже не поступався вовкові вагою. Я чув їхнє важке дихання, що переходило в грізне гарчання. Здавалося, ось вони-то вже точно кинуться вперед. Але й вони, побачивши перед собою цього суворого, невтомного звіра, раптом втратили рішучість.

Так, вони неодмінно атакують. Трохи згодом. От тільки переведуть подих. Вони ж зовсім не бояться вовка — ні, зовсім ні. Потрібно лише ще трохи погавкати, щоб набратися хоробрості.

І саме тоді, коли десятеро великих собак кружляли навколо мовчазного вовка, з дальнього боку поля почувся шелест у шавлії. Щось біле, схоже на сніжну кульку або гумовий м’яч, підстрибуючи, летіло вперед. За мить воно виросло в маленького бультер’єра. Це був Снап — останній із усіх, найповільніший, захеканий до межі.

Він важко дихав, майже задихався. Але мчав просто вперед, через відкритий простір, до рухомого кільця навколо вбивці худоби, якого ніхто не смів атакувати. Він не вагався ні на мить. Проскочив крізь коло гавкаючих псів і стрілою кинувся прямо на старого володаря прерій.

Прямо в горло.

Сірий вовк ударив своїми двадцятьма клинками — іклами та кігтями. Але якщо перший випад і збив Снапа, то лише на частку секунди. Він кинувся знову. А далі все перетворилося на шалену круговерть.

Перед очима закрутилася суцільна маса тіл. Мені здалося, що я побачив маленького білого пса, який мертво вчепився вовкові в ніс. Уся зграя тепер нарешті навалилася згори. Допомогти ми вже не могли — та й не треба було.

Їм більше не потрібна була допомога людей. У них нарешті з’явився ватажок із безстрашним серцем. І коли все скінчилося, на землі лежав мертвий вовк — величезний представник свого роду. А на його морді, вчепившись мертвою хваткою, висів маленький білий пес.

Ми стояли зовсім поруч — менш ніж за п’ятнадцять футів. Готові втрутитися будь-якої миті. Але шанс нам так і не випав.

Вовк був мертвий. Я покликав Снапа. Він не ворухнувся.

Я нахилився над ним.
— Снапе… Снапе, все скінчилося. Ти його переміг.

Але пес лежав нерухомо. І тільки тепер я побачив дві глибокі рани в його тілі. Я спробував підняти його.

— Відпусти, друже… усе вже скінчилося.

Він ледь чутно загарчав і нарешті розтиснув щелепи. Тепер довкола нього навколішки стояли навіть ці грубі скотарі. Голос старого Пенруфа тремтів.

— Я б не віддав, щоб його поранили… навіть за двадцять бичків.

Я підняв Снапа на руки, кликав його, гладив по голові. Він ще раз слабо загарчав — як виявилося, востаннє. Потім лизнув мою руку. І більше вже ніколи не гарчав.

Додому я їхав із важким серцем. У нас була шкура величезного вовка, але вона не приносила жодної радості. Усі мовчали.

Безстрашного маленького воїна ми поховали на пагорбі позаду ранчо. Старий Пенруф стояв біля могили й бурмотів собі під ніс:
— От це була відвага… чиста, справжня відвага. Без неї худоби не виростиш.

© Автор перекладу – Олег Гнатюк