“Ляльковий дім” читати повністю українською мовою пʼєсу Генріка Ібсена, що була написана у 1879 році.
“Ляльковий дім” читати (повністю)
П’єса на 3 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Адвокат Х е л ь м е р.
Н о р а, його дружина.
Доктор Р а н к.
Ф р у Л і н н е.
Приватний повірений К р о г с т а д.
Троє маленьких дітей Хельмерів.
А н н а – М а р і я, їхня нянька.
С л у ж н и ц я Хельмерів.
П о с и л ь н и й.
Дія відбувається у квартирі Хельмерів.
“Ляльковий дім” ДІЯ ПЕРША
Затишна кімната, обставлена зі смаком, проте недорогими меблями. В глибині, в середній стіні, двоє дверей: одні, праворуч, ведуть до передпокою, інші, ліворуч, до кабінету Хельмера. Між ними піаніно. Посередині лівої бокової стіни двері, ближче до авансцени, вікно. Біля вікна круглий стіл, крісла, диванчик. У правій стіні, трохи далі вглиб, також двері, а попереду кахельна грубка; біля неї кілька крісел і качалка. Між грубкою і дверима столик. На стінах гравюри. Етажерка з фарфоровими та іншими дрібничками, книжкова шафочка з книгами в розкішних оправах. На підлозі килим.
Зимовий день. У грубці вогонь.
У передпокої дзвінок. Дещо згодом чути, як відмикають двері. З передпокою до кімнати входить, весело наспівуючи, Нора, у верхньому одязі, з пакетами і пакунками, які вона складає на стіл праворуч. Двері у передпокій залишаються відчиненими, і там видно посильного; він приніс ялинку і кошика і віддає їх служниці, яка відчинила двері.
Н о р а. Гарненько заховай ялинку, Елене. Діти не повинні бачити її раніше ніж увечері, коли вона буде прикрашена. (До посильного, виймаючи портмоне.) Скільки?
П о с и л ь н и й. П’ятдесят єре!
Н о р а. Ось крона… Ні, залишіть собі все.
Посильний кланяється й виходить. Нора зачиняє двері до передпокою, знімає верхній одяг, посміхається тихим задоволеним сміхом. Потім виймає з кишені торбинку з мигдалевим печивом і з’їдає кілька. Обережно йде до дверей, що ведуть до кімнати чоловіка.
Так, він дома. (Знову наспівує, йдучи до столу.)
Х е л ь м е р (з кабінету). Що це, жайворонок заспівав?
Н о р а (розгортаючи пакунки). Саме він.
Х е л ь м е р. Білочка там вовтузиться?
Н о р а. Еге ж!
Х е л ь м е р. Коли ж білочка повернулась?
Н о р а. Щойно. (Ховає торбинку з печивом у кишеню і витирає губи.) Іди сюди, Торвальде, поглянь, чого я накупила.
Х е л ь м е р. Почекай, не заважай. (Трохи згодом відчиняє двері і зазирає до кімнати, тримаючи ручку.) Накупила, кажеш? Оце все?.. То, виходить, пташка знову літала смітити грішми?
Н о р а. Знаєш, Торвальде, час нам нарешті трішки розгулятись. Адже це перше Різдво, коли у нас немає потреби так обмежувати себе.
Х е л ь м е р. Ну і розтринькувати також не можна.
Н о р а. Трішки можна! Правда? Ну, трішечки! Ти ж тепер маєш велику платню і будеш заробляти багато-багато грошей.
Х е л ь м е р. Так, з нового року. Але видадуть мені платню тільки через три місяці.
Н о р а. Е! Можна позичити поки що.
Х е л ь м е р. Норо! (Підходить і жартома бере її за вухо.) І знову твоя легковажність. Ти-уяви, сьогодні я позичу тисячу крон, ти потратиш їх на свята, а напередодні Нового року на мою голову звалиться черепиця з покрівлі — і все.
Н о р а (закриваючи йому рота рукою). Фу! Не говори таких бридких речей.
Х е л ь м е р. Ні, ти уяви подібний випадок, — що тоді?
Н о р а. Якби вже трапилось таке страшне, то для мене однаково — чи були б у мене борги, чи ні.
Х е л ь м е р. Ну, а для людей, у яких би я позичив?
Н о р а. Для них? А хай їм! Це чужі!
Х е л ь м е р. Норо, Норо, ти єси женшина! Але серйозно, Норо; ти знаєш мої погляди на це. Жодних боргів! Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках, на боргах, лягає якась некрасива тінь залежності. Протримались же ми з тобою хоробро до сьогоднішнього дня, то вже потерпимо іще трішки; вже недовго.
Н о р а (відходячи до грубки). Ну що ж, як хочеш, Торвальде.
Х е л ь м е р (за нею). Ну, ну, от пташка і опустила крилечка. Га? Білочка надулась. (Виймає портмоне.) Норо, як ти гадаєш, що в мене тут?
Н о р а (обертаючись, живо). Гроші!
Х е л ь м е р. Ось тобі! (Подає їй кілька папірців). Господи, хіба я не знаю, що в домі чимало витрат на свята!
Н о р а (рахуючи). Десять, двадцять, тридцять, сорок. Спасибі, спасибі тобі, Торвальде. Тепер мені надовго вистачить.
Х е л ь м е р. Та ти вже постарайся.
Н о р а. Так, так, неодмінно. Але ж іди сюди, я тобі покажу, чого я накупила. І як дешево! Поглянь, ось новий костюм для Івара і шабля. Ось коник і сурма для Боба. А ось лялька і лялькове ліжечко для Емми. Простенькі, та вона однаково їх швидко зламає. А тут на плаття і фартушки служницям. Старій Анні-Марії варто було б, звичайно, подарувати більше…
Х е л ь м е р. Ав цьому пакеті що?
Н о р а (схоплюючись). Ні-ні, Торвальде! Цього тобі не можна бачити до вечора!
Х е л ь м е р. Ну-ну! А ти мені ось що скажи, маленька крутійко, — що ти для себе видивилась?
Н о р а. Е, мені зовсім нічого не треба.
Х е л ь м е р. Зрозуміло, треба! Назви ж мені тепер щось, чого тобі найбільше хотілося б.
Н о р а. Їй-право, не треба. Або послухай, Торвальде…
Х е л ь м е р. Ну?
Н о р а (перебираючи ґудзики його піджака і не дивлячись на нього). Якщо ти вже хочеш подарувати мені щось, то ти б … ти б…
Х е л ь м е р. Ну-ну, говори.
Н о р а (швидко). Ти б дав мені грішми, Торвальде. Скільки можеш. Я потім, ближчими днями, і купила б собі на них що-небудь.
Х е л ь м е р. Ні, послухай, Норо…
Н о р а. Так-так! Зроби так, любий Торвальде! Прошу тебе! Я б загорнула гроші в золотий папірець і повісила на ялинку. Хіба це не було б весело?
Х е л ь м е р. А як називають пташок, які завжди смітять грішми?
Н о р а. Знаю, знаю — марнотратницями. Але зробимо так, як я кажу, Торвальде. Тоді в мене буде час подумати, що мені особливо потрібне. Хіба це не розумно? Га?
Х е л ь м е р (посміхаючись). Звичайно, тобто якби ти й справді могла притримати ці гроші і таки купити на них що-небудь собі. А то й вони підуть на господарство, на різні дрібниці, і мені знову доведеться виймати гроші з гаманця.
Н о р а. Ах, Торвальде…
Х е л ь м е р. Тут сперечатись не доводиться, любонько моя! (Обнімає її.) Пташка мила, але витрачає страх скільки грошей. Просто неймовірно, як дорого обходиться чоловікові така пташечка.
Н о р а. Фу! Як можна так говорити! Я ж заощаджую, скільки можу.
Х е л ь м е р (весело). От уже правда істинна! Скільки можеш. Але ти зовсім не можеш.
Н о р а (наспівує і посміхається). Гм! Якби знав ти, скільки у нас, жайворонків і білочок, усяких витрат, Торвальде!
Х е л ь м е р. Ти маленька дивачка! Дві краплі води — твій батько. Тільки і клопочешся, як би роздобути грошей. А як добудеш — дивись, вони між пальцями і вислизнули, сама ніколи не знаєш, куди їх поділа. Ну, що ж, доводиться приймати тебе такою, якою ти є. Це вже у крові в тебе. Так-так, це у тебе спадкове, Норо.
Н о р а. Ах, більше б мені успадкувати від батька його рис!
Х е л ь м е р. А мені б не хотілося, щоб ти була іншою, ніж ти є, мій любий жайвороночку! Та слухай, мені здається, ти… в тебе… як би це сказати? В тебе якийсь підозрілий вигляд сьогодні.
Н о р а. У мене?
Х е л ь м е р. Еге ж. Подивись-но мені просто в вічі.
Н о р а (дивиться на нього). Ну?
Х е л ь м е р (погрожуючи пальцем). Чи ласунка не погуляла трішки в місті?
Н о р а. Ні, що ти!
Х е л ь м е р. Ніби вже ласунка не забігала до кондитерської?
Н о р а. Та запевняю тебе, Торвальде…
Х е л ь м е р. І не покуштувала варення?
Н о р а. І не думала.
Х е л ь м е р. І не погризла мигдалевого печива?
Н о р а. Ах, Торвальде, запевняю ж тебе…
Х е л ь м е р. Ну-ну-ну! Звичайно, я просто жартую…
Н о р а (йдучи до столу, праворуч). Мені й на думку не спало б чинити тобі наперекір.
Х е л ь м е р. Знаю, знаю. Ти ж дала мені слово. (Підходячи до неї.) Ну, залиш при собі свої маленькі різдвяні секрети, моя дорога Норо. Вони, певно, стануть відомі сьогодні ж увечері, коли буде запалено ялинку.
Н о р а. Ти не забув запросити доктора Ранка?
Х е л ь м е р. Не запрошував. Та це й не потрібно. Само собою, він вечеряє у нас. А втім, я ще встигну йому нагадати: він зайде до обіду. Вино я замовив добре. Норо, ти не повіриш, як я радію сьогоднішньому вечору.
Н о р а. І я! А діти які будуть раді, Торвальде!
Х е л ь м е р. Ах, яка насолода відчувати, що ти домігся певного забезпеченого становища, що в тебе буде тепер солідний прибуток. Правда, приємно це відчувати?
Н о р а. О, чудесно!
Х е л ь м е р. А пам’ятаєш минуле Різдво? Ти цілих три тижні зачинялась у себе вечорами і до пізньої ночі все готувала квіти, якісь інші прикраси для ялинки, якими хотіла всіх нас здивувати. У-у, нуднішого часу я не пам’ятаю.
Н о р а. А я зовсім не нудьгувала.
Х е л ь м е р (з посмішкою). А що вийшло з того, Норо?
Н о р а. Ти знову будеш мене дратувати цим? Що ж я могла вдіяти, коли кішка залізла і все пошматувала!
Х е л ь м е р. Ну, зрозуміло, нічого не могла вдіяти, моя бідолашечко. Ти від усієї душі хотіла нас усіх порадувати, і в цьому вся суть. Та добре все-таки, що ці важкі часи минули.
Н о р а. Так, просто чудесно!
Х е л ь м е р. Не треба більше ні мені сидіти самому і нудьгувати, ні тобі псувати свої милі, славні оченята, ніжні ручки…
Н о р а (плескаючи в долоні). Чи не правда, Торвальде, не треба більше? Ах, як чудесно, як це радісно чути! (Бере його під руку.) Тепер я розповім тобі, як я мрію влаштуватися, Торвальде. Ось, як тільки свята скінчаться…
Дзвінок у передпокої.
Ах, дзвонять! (Прибирає трохи в кімнаті.) Мабуть, хтось до нас. Прикро.
Х е л ь м е р. Якщо гість, — мене немає вдома, пам’ятай.
С л у ж н и ц я (на дверях передпокою). Пані, там незнайома дама.
Н о р а. То запроси сюди.
С л у ж н и ц я (до Хельмера). 1 доктор.
Х е л ь м е р. Прямо до мене пройшов?
С л у ж н и ц я . Так-так.
Хельмер виходить до кабінету. Служниця вводить фру Лінне, одягнену по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.
Ф р у Л і н н е (ніяково, запинаючись). Здрастуй, Норо.
Н о р а (невпевнено). Здрастуйте…
Ф р у Л і н н е. Ти, мабуть, не впізнаєш мене?
Н о р а. Ні, не знаю… Так, здається… (Поривчасто.) Як! Кристина… Невже це ти?
Ф р у Л і н н е. Я.
Н о р а. Кристино! А я не впізнала тебе відразу! Та й як можна… (Стиха.) Як ти змінилась, Кристино!
Ф р у Л і н н е. Ще б пак. За дев’ять-десять довгих років…
Н о р а. Невже ми так давно не бачились? Так, так воно і є. Ах, останні вісім років — от щасливий був час!.. То ти приїхала сюди до нас у місто? Рушила у таку довгу дорогу взимку! Хоробра!
Ф р у Л і н н е. Я тільки сьогодні приїхала, вранішнім пароплавом.
Н о р а. Щоб повеселитись у свято, звичайно. Ах, як славно! Ну й будемо ж веселитись! Ти ж роздягнись. Тобі не холодно9 (Допомагає їй.) Ось так. Тепер сядемо зручніше, біля грубки. Ні, ти в крісло! А я в качалку! (Бере її за руку.) Ну ось, тепер знов у тебе обличчя таке, як раніше. Це лише в першу хвилину… Хоча все ж ти трохи зблідла, Кристино, і, здається, трохи схудла.
Ф р у Л і н н е. І дуже, дуже постаріла, Норо.
Н о р а. Здається, трішки, ледь-ледь, зовсім трішки. (Раптом зупиняється і починає серйозним тоном.) Але яка ж я пустоголова — сиджу тут. базікаю! Люба, дорога Кристино, вибач мені!
Ф р у Л і н н е. У чому справа, Норо?
Н о р а (тихо). Бідна Кристино, ти ж стала вдовою.
Ф р у Л і н н е. Три роки тому.
Н о р а. Так, я знаю. Я читала в газетах. Ах, Кристино, повір, я стільки разів збиралася написати тобі в той час, та все відкладала, все щось заважало.
Ф р у Л і н н е. Люба Норо, я добре розумію.
Н о р а. Ні, це було огидно з мого боку, Кристино. Ах ти, бідолашна, скільки ти, мабуть, витерпіла. І він не залишив тобі жодних коштів?
Ф р у Л і н н е. Жодних.
Н о р а. Ні дітей?
Ф р у Л і н н е. Ні дітей.
Н о р а. Значить, нічого?
Ф р у Л і н н е. Нічого. Навіть горя й жалю, чим можна було б живити пам’ять.
Н о р а (недовірливо дивлячись на неї). А як же це може бути, Кристино?
Ф р у Л і н н е (гірко посміхаючись, гладячи Нору по голові). Інколи буває, Норо.
Н о р а. Значить, сама-самісінька. Як це, мабуть, надзвичайно важко. А у мене троє чудових дітей. Зараз ти їх не побачиш, вони гуляють з нянею. Але ти неодмінно розкажи мені про все…
Ф р у Л і н н е. Ні-ні-ні, розповідай краще ти.
Н о р а. Ні, спочатку ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Хочу думати тільки про твої справи. Та одне я все ж таки повинна сказати тобі. Знаєш, яке щастя звалилось на нас у ці дні?
Ф р у Л і н н е. Ні. Яке?
Н о р а. Уяви, чоловік став директором акціонерного банку!
Ф р у Л і н н е. Твій чоловік? От удача!..
Н о р а. Неймовірна! Адвокатура — це такий непевний хліб, особливо, якщо хочеш братися тільки за найчистіші, хороші справи. А Торвальд, звичайно, за інші ніколи не брався, і я, зрозуміло, цілком з ним згодна. Ах, ти розумієш, які ми раді. Він займе посаду з нового року і одержуватиме велику платню і добрі проценти. Тоді ми зможемо жити зовсім по-іншому, ніж досі жили. — так, як нам подобається. Ах, Кристино, мені так легко стало на серці, я така щаслива! Адже це чудесно — мати багато-багато грошей і не знати ні злигоднів, ні клопоту. Правда?
Ф р у Л і н н е. Так, у кожному разі, повинно бути чудесно — мати все потрібне.
Н о р а. Ні, не тільки потрібне, а й багато-багато грошей.
Ф р у Л і н н е (усміхаючись). Норо, Норо! Ти й досі не стала благорозумнішою? У школі ти була великою марнотратницею.
Н о р а (тихо посміхаючись). Торвальд і тепер мене так називає. (Погрожуючи пальцем.) Однак, “Нора, Нора” не така вже й божевільна, як ви вважаєте… Нам, їй-право, не так жилося, щоб я могла марнотратити. Нам обом доводилось працювати!
Ф р у Л і н н е. І тобі?
Н о р а. Звичайно, різні там дрібниці з шитва, в’язання, вишивання і тому подібне. (Мимохідь.) І… ще дещо. Адже ти знаєш, що Торвальд залишив службу в міністерстві, коли ми одружились? Не було жодних видів на нову посаду, а заробляти треба було більше, ніж раніше. Ну, перший рік він працював понад силу. Просто жахливо, йому доводилося брати усякі додаткові роботи — ти розумієш — і працювати з ранку до вечора. Ну, не витримав, захворів, лежав при смерті, і лікарі сказали, що треба відрядити його на південь.
Ф р у Л і н н е. Вий пробули тоді весь рік в Італії?
Н о р а. Еге ж. А нелегко було нам рушити з місця, повір. І вар тоді щойно народився. Та їхати все-таки було необхідно. Ах, яка це була чудесна, дивна поїздка! І Торвальда було врятовано. Але скільки грошей пішло — жах, Кристино!
Ф р у Л і н н е. Можу собі уявити.
Н о р а. Тисячу двісті спецій-далерів. Чотири тисячі вісімсот крон. Великі гроші.
Ф р у Л і н н е. Так, але, у кожному разі, велике щастя, якщо є де взяти їх у такий час.
Н о р а. Скажу тобі, ми одержали їх від батька.
Ф р у Л і н н е. А, так. Адже, здається, батько твій саме тоді й помер.
Н о р а. Так, саме тоді. І, подумай, я не могла поїхати і доглянути його. Я з дня на день чекала малого Івара. І крім того, у мене на руках був мій бідний Торвальд, мало не при смерті. Любий, дорогий тато! Так і не довелося мені більше побачитися з ним, Кристино. Це найтяжче горе, якого я зазнала заміжньою.
Ф р у Л і н н е. Я знаю, ти дуже любила батька. То, значить, після цього ви рушили до Італії?
Н о р а. Так. Адже гроші у нас були, а лікарі радили. Ми й поїхали за місяць.
Ф р у Л і н н е. І чоловік твій повернувся цілком здоровий?
Н о р а. Цілком!
Ф р у Л і н н е. А… лікар?
Н о р а. Тобто?
Ф р у Л і н н е. Здається, дівчина сказала, що пан, який прийшов зі мною разом, — лікар.
Н о р а. А-а, це лікар Р а н к. Та він приходить не з лікарським візитом. Це наш найкращий друг і хоч раз на день, а навідається до нас. Ні, Торвальд з того часу жодного разу не прихворів навіть. І діти бадьорі й здорові, і я. (Схоплюючись і плескаючи в долоні.) О Господи, Кристино, як чудесно жити і почувати себе щасливою! Ні, це просто ганебно з мого боку — я говорю лише про себе. (Сідає на лавку поруч фру Лінне і кладе руки їй на коліна.) Ти не сердься на мене!.. Скажи, чи правда це: ти справді не любила свого чоловіка? Навіщо ж ти вийшла за нього?
Ф р у Л і н н е. Мати моя була ще жива, але така слабка, безпорадна, не зводилася з ліжка. І ще в мене були на руках два менших брати. Я й не вважала за можливе відмовити йому.
Н о р а. Так-так, мабуть, ти маєш рацію. Значить, він був тоді багатий?
Ф р у Л і н н е. Досить багатий, здається. Але справи його були ненадійні. І коли він помер, все загинуло, нічого не залишилось.
Н о р а. І?..
Ф р у Л і н н е. І мені довелося перебиватися дрібною торгівлею, маленькою школою і взагалі — чим доведеться. Ці три останніх роки тяглися для мене, як один довгий, суцільний робочий день без відпочинку. Тепер він скінчився, Норо. Моя бідна мати не потребує моєї допомоги — вона померла. І хлопчики стали на ноги, самі можуть про себе подбати.
Н о р а. Отже, тепер тобі легко на душі…
Ф р у Л і н н е. Не сказала б цього. Навпаки, страшенна порожнеча. Нема для кого більше жити. (Підводиться схвильовано.) Тому я й не витримала там, у нас, у ведмежому закутку. Тут. мабуть, легше буде знайти, до чого докласти сили і чим сповнити думки. Якби лише вдалося одержати якусь постійну службу, якусь конторську роботу…
Н о р а. Ах, Кристино, це так стомлює, а в тебе і без цього змучений вигляд. Тобі б краще поїхати куди-небудь на купання.
Ф р у Л і н н е (відходячи до вікна). У мене немає тата, який би дав мені грошей на дорогу, Норо.
Н о р а (підводячись). Ах, не гнівайся на мене!
Ф р у Л і н н е (йдучи до неї). Люба Норо, ти на мене не гнівайся. Найгірше у моєму становищі те, що в душі осідає багато гіркоти. Працювати ні для кого, а все-таки доводиться турбуватись і всіляко клопотатись. Адже жити треба, от і стаєш егоїсткою. Ти мені розповіла про щасливу зміну у вашому житті, а я — повіриш — зраділа не так за тебе, як за себе.
Н о р а. Як це так? Ах, розумію: ти гадаєш, Торвальд зможе щось зробити для тебе?
Ф р у Л і н н е. Я про це подумала.
Н о р а. Він і зробить, Кристино. Тільки довір усе мені. Я так тонко-тонко все підготую, придумаю щось таке особливе, чим задобрити його. Ах, я б від душі хотіла допомогти тобі.
Ф р у Л і н н е. Як це гарно з твого боку, Норо, що ти так гаряче берешся за мою справу… Вдвічі гарно з твого боку, — тобі самій так мало знайомі життєві турботи і клопіт.
Н о р а. Мені? Мені вони мало знайомі?
Ф р у Л і н н е (посміхаючись). Ну, Боже мій, якесь рукоділля і тому подібне… Ти дитя, Норо!
Н о р а (підвела голову і перетнула кімнату). Тобі не варто було б говорити зі мною таким тоном.
Ф р у Л і н н е. Справді?
Н о р а. І ти — як інші. Ви всі гадаєте, що я не здатна на серйозне…
Ф р у Л і н н е. Ну-ну?..
Н о р а. Що я зовсім нічого такого не зазнала в цьому важкому житті.
Ф р у Л і н н е. Люба Норо, ти ж мені щойно розповіла про всі свої випробування.
Н о р а. А, самі дурниці. (Тихо.) Головного я тобі не розповіла.
Ф р у Л і н н е. Головного? Що ти хочеш сказати?
Н о р а. Ти все дивишся на мене згорда, Кристино. Однак даремно. Ти пишаєшся, що тобі довелося так тяжко працювати заради своєї матері…
Ф р у Л і н н е. Я, здається, ні на кого не дивлюся згорда. Але згодна — я пишаюсь і радію, згадуючи, що мені випало на долю полегшити останні дні моєї матері.
Н о р а. Ти пишаєшся також, згадуючи, що зробила для братів?
Ф р у Л і н н е. Мені здається, я маю право.
Н о р а. І мені так здається. Але ось послухай, Кристино. І мені є чим пишатись, з чого радіти.
Ф р у Л і н н е. Не сумніваюсь. Але в якому розумінні?
Н о р а. Говори тихше. Раптом Торвальд почує! Йому ні за що в світі не можна… Нікому не можна знати про це, Кристино, — нікому, крім тебе.
Ф р у Л і н н е. Та в чому справа?
Н о р а. Іди сюди. (Притягає її на диван поруч себе.) Так, бачиш… І мені є чим пишатись, чим радіти. Це я врятувала життя Торвальду.
Ф р у Л і н н е. Врятувала? Як врятувала?
Н о р а. Я ж розповідала тобі про поїздку до Італії. Торвальд не вижив би, якби не потрапив на південь.
Ф р у Л і н н е. Еге ж. І твій батько дав вам потрібні кошти.
Н о р а (з посмішкою). Це Торвальд так гадає і всі інші, але…
Ф р у Л і н н е. Але…
Н о р а. Тато не дав нам ні копійки. Це я дістала гроші.
Ф р у Л і н н е. Ти? Всю цю велику суму?
Н о р а. Тисячу двісті спецій. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти скажеш?
Ф р у Л і н н е. Та як це можна. Норо? Виграла в лотерею?
Н о р а (зневажливо). У лотерею! (Пирхає.) Це була б не штука!
Ф р у Л і н н е. Так звідки ж ти взяла їх?
Н о р а (наспівуючи і загадково посміхаючись). Гм! Тра-ля-ля-ля!
Ф р у Л і н н е. Не могла ж ти позичити?
Н о р а. Так? Чому?
Ф р у Л і н н е. Дружина не може заборгувати без згоди чоловіка.
Н о р а (підводячи голову). Ну, якщо дружина трохи розуміється у справах, якщо дружина розуміє, як треба розумненько взятись за діло, то…
Ф р у Л і н н е. Норо, я рішуче нічого не розумію…
Н о р а. І не треба тобі розуміти. Я ж не сказала, що позичила гроші. Могла ж я їх дістати іншим шляхом. (Відкинувшись на спинку дивана.) Могла одержати від якого-небудь поклонника. З такою привабливою зовнішністю, як у мене…
