Книга днів Марії
Улас Самчук «Марія», розділ І
Корнієва хата край села на пагорбку. Сюди ясно світить сонце і свобідно дмуть вітри. Майже під порогом пліт і межа. За межею братове, а за плотом літом цвітуть соняшники і чорна рожа, зимою лежить величезна замета. За хатою кілька груш, дві високі старі черешні і одна короната лутова вишня. На ній рідко родили великі, прозорі і соковиті ягоди.
Поля у Корнія мало. Сад і город окремо, без заїзду. Треба було ходити через братове, і коли тому щось не подобалося, він відмовляв Корнієвому приступу до власного городу. Скошували сіно, отаву і носили ряднами на плечах. Складали коло хати у копички. Клуні Корній не мав.
Марія забрала від Гната свої дві десятини і забрала також корову з теличкою. Корову зараз мусила продати, бо треба було віддати жидові борг. Лишилася теличка, яка стояла у гороженій з ліскового хворосту причепі. Більше нічого Корній не мав.
Правда, мав Корній добру витяжну гармонію, матроський “кльош” і кілька з викладеними комірами сорочок. У неділю, свято одягне кльош, візьме гармонію, залоскоче на її зубах пальцями… Марія з побожністю слухала його гру. Приходили дівчата, парубки і вибивали танці.
Йшли дні.
З часом прийшлось відложити гармонію. Прийшлось відложити і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.
Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі “да, верно, например”. Решта по-людськи було. Так тепліше. На господарці що крок — праця. Руки почорніли, набрались селянської цінної шорсткості.
Марія гнулася перед ним лозою. Кпини, лайки, стусани, а плакати не смій. Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна, обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй.
А хіба він вірним був? Дотримував обіцянки? В гурті парубків оповідав про чорних муринок, як у Гамбурзі з “медьхен” гуляв. У Петербурзі справляв “афінські ночі”.
Нічого, Маріє. Весна несе працю. Пригорнеться, пестить, просить: “Любий, хороший! Позичимо зерна, обсіємо поля, заворушиться, захвилює наша праця… Ну? Не добре буде?..”
Сам бачив. Куди не кинь — порожньо. Минулися макарони, рис, порції. А їсти треба. Марія зготовити потрапить, аби з чого…
Почав ворушитися. На службу до Мартина ніяково тепер. Треба чіплятися за своє. Задумав поставити клуню і поліз в скалу. Кам’яні стовпи міцніші. Одягнувся в лахміття, озброївся ломом, молотом. Марія тішиться. Марії подобається він в лахмітті з молотом. Вернеться від праці, накормить, положить спати. Присипляти не треба. Не встигла докінчити “отченаша”, і праця приспала його. Спи, Маріє, і ти. Не дармувала також цілий день.
Початок зроблено. Корній все більше і більше втягався у працю. Ледача Корнієва сестра не видержала нових порядків Марії, пересварилася і пішла до жидів у найми. Вже одним ротом менше. Свекруха постогнувала і нарікала, але Марія не зважала на це.
На весну обсіяли поля, взялися до мурування клуні. Марія знов почула вагітність. Операція не пошкодила. Тішилася, але боялася сказати Корнієві. А що, як знов пошле до тієї страшної баби? Сказала. Обійшлося ліпше. Вислухав, махнув рукою і сплюнув.
До цього часу жили “на віру”. Тепер же сам виявив бажання “обкрутитися”. Приніс кошик “шкаліків”, зачавив порося, скликав сусідів і загуляв “свадьбу”. Хомиха божилася, що Марія ледь стояла під вінцем, такий вже у неї. живіт, але це не так важно. Досить, що Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка. Не чула границь радості. Весь час хотілося кликати це ім’я — Корній.
Заходить сонце. Виграють і дзеленчать мушки і комари. Марія йде з долини і несе на коромислі повні відра води. Засапується, стає, перекладає коромисло на друге плече, відсапується. Приносить воду, біжить на вигін і, приклавши до чола долоню, дивиться в сторону заходу сонця. Звідти має прийти напасена її теличка. Сонце б’є по зелених садах, обливає в долині стоси білого вапняку, мінливі хвилі жита на протилежному схилі.
Марія стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчі чекання, живіт вип’явся. Вітрець повіває з заходу, здуває спідницю і більше округлює Марії живіт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь подобається. Он йде з паші її будуча корівка. Напаслася і додому. На, на, на! Ходи, ходи, красуле.
А вечором над селом бамкає великий дзвін. Завтра неділя. Марія не може йти на вечірню, і нащо їй туди йти? Вона ж вже не дівчина. Стане в своїй убогій хатині перед образами, он Мати Божа — спомин минулого, згорне на грудях руки і молиться. Вона вдячна Богові за соняшний день, за радість стояти з приложеною до чола долонею і захищатися від променя, за очікування своєї телички і, нарешті, за свій великий живіт.
Корній приходить з праці, гострить бритву і голиться на завтра. У нього вже досить довга і досить колюча щетина. Любив нею поколоти свою половину, а та задоволена з такого жарту. Тепер Корній намилює підборіддя. Кількома помахами бритви він поверне себе на кілька років назад, а це має також свою приємність.
Родився синок. Марія хотіла назвати по-своєму. Але Корній спротивився. Мав на флоті найкращого приятеля Демку. Охрестили Демком. Марії це ім’я не зовсім подобається, але раз хоче батько… Що може вона проти батька?
Коли Демко перший раз закричав, Корній підійшов, подивився і усміхнувся в ус.
— Ротатий вийшов. Гуде порядошно… Марія переконана, що батько захоплений Демком. Інакше й не може бути. Горне до себе сина, кормить грудьми — шкода, молока мало, кепські харчі. Але хай-но зберуть з полів. От-от зберуть. Марія просить:
— Корнію, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо, і на Різдво ковбаска буде.
Пішов на ярмарок і приніс у мішку порося. Марія чим має кормить його, і за пару неділь уже підсвинок. Он доспіває ячмінь, ростуть бараболі.
Настали жнива. Корнієві поля не особливо вродили. Запущені, дерном зарослі. Зате на Маріїних яка пшениця. Ці вироблені. На них Гнатові сліди ще не затопталися.
Марія жне жито, пшеницю. У снопах кувіче Демко. Відірветься хвилинку від праці, накормить, втихомирить і жне далі. Пшениця — як ліс. Тяжке, золоте колосся гнеться уклоном сходові. Жахкотить сліпуче сонце і смажить зігнуту спину. По загорілому обличчю біжить піт.
— Не бійся, як була у Гната, не тягнула стільки,— гомонять сусіди.
Не розуміють вони Марії. Але їй байдуже.
Сонце сповзає, ховається — Марія жне і жне. Сідає роса. Марія не в’яже снопів, а розкладає нажаті жмені по стерні — пов’яже завтра, як висохне. Треба спішити. Дожне своє, піде на зарібки, жатиме на спіл “на десятий сніп”.
Зійшов велетенський урочистий місяць. Демко спить у снопах, загорнутий у теплу пелюшку. Марія дожинає, бере сонного Демка і несе поволі свої тягарі та болі додому.
Корній не дармує також. Ніяково дармувати, коли жінка рве з останніх сил. Не наймит же він тут, а господар.
На світанку зводиться, клепає косу, набиває грабки і тягне на косінку. Покосив своє, ходив косити на зарібки. Щодня дев’ядесят копійок, на осінь мусить конята роздобути. Клуньчину звів, ось тільки змолотить жито, наробить сніпків і пошиє. Поки що світить ребрами.
Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок. Пізно вертається з праці Марія. Корній не кричить, не вимагає тупцяти коло нього.
— Йди, Маріє, відпочинь. Я вже повечеряв, а мати опорала підсвинка. Я он і дров на завтра приготовив…
Ні. Марія ще не піде відпочивати. Вона знайде за що взятися, але праця для неї тепер не тяжка. Ті кілька добрих слів відняли всю її втому. А Марія має ще досить і без підсвинка праці. Он малий Демко. Треба покупати, накормити і приспати…
Марія бігає, руки мліють від утоми, але лагідна усмішка не сходить з її уст.
— Не голодний ти, Корнію? Натягнувся досить? Боже, Боже!.. Коли б нам скоріше доробитися чого!..
— Ну, ну, досить. Не суши голови. Лягай і відпочинь. Як той крикун? Верещить?
— О ні! Він у мене молодець.
— Хай росте.— Підійшов до сина, подивився і зморщив широку усмішку.— Спить? — сказав наостанок і не добавив, як звичайно, “сукин син”. Не повернувся язик.
Украдені на сон години Марія просипляє каменем. З світанком піднімається і наново бадьора. Корній вже набиває грабки, стара жене теличку пасти. Машина праці пускається в рух. На полях рядами півкопи. Тяжкі зернисті снопи. Край золотий, край праці і хліба. Сонце любить його, опікає, огріває. Навколо соняшно і блакитно…
На осінь клуня наповниться пшеницею, житом, вівсом і ячменем. Зверху накрилась грубою стріхою.
Корній ходить навколо і тішиться. Багато, але не досить. Треба більше. Більше, далеко більше. Стільки, як у Кухарчуків, як у Трихона. Не гірший він від них. Потягне більше, ось тільки заждіть, хай випростається. З’являється снага ширитися. Щастя в зрості, в перегонах…
І Корній доказав, що він не гірший. Зібрав, що мав,— яблук, слив, посортував і знайшов купця. Змурував кам’яний льох. Сам каменю набив, льох просторий, як стайня. По сторонах засіки, а в них “золоті ранети”, пахучі червонобокі “тирольки”, “зорі”, “виноградки”. Хай полежать, набираються запахів і ціни. Половину продав з осені, а другу лишив на зиму.
Марія подбала про вишнівки, слив’янки. У льоху на полиці бокаті лавою бутлі. Стоять, повипинали блискучі животи і приманюють. Корній не доторкнеться до них. Бувало, не видержав би, все до краплини вихльостав би, тепер не те. Хай стоять. Оказія трапиться, а тоді і на них черга прийде. Викотить на стіл перед гостями — і дивіться, яка моя жінка… Корній вище підіймає голову.
Завелися у Корнія дві коняки. Гніда і булана. За двадцять карбованців з ярмарку приволік, а все-таки поорав і посіяв. своїми. На зиму сіна досить, овес також знайдеться, вил ожить, ребра стервом і матиме коні. Воза тим часом дерев’яного роздобув. На залізняка не вистарчило. Все в свій час.
По молотінці знов до каменю. Приходить черга на хату. Побудує хату на цілий куток. На фундамент потрібно каменю, стіни виведе з цегли. На друге літо задумує зробити маленьку цегельню і вже стягає поволі різні комердяки на випадку.
А Демко ріс, грубшав. На Різдво готовилося свіжину. Веприк уже ледь піднімається. Марія уміє годувати веприків. Будуть ковбаски, сало. Перед святими напечено гори повних паляниць, книшів. Хату прибрала паперовими квітами та рушниками. Купила шматок шпалера і також приліпила під образами. Корній наготував дров, добрих, грабових. Не будуть мерзнути…
Подумав також і про Марію. До цього часу вона нічого не купувала для себе. Доношувала все те, що принесла з собою від Гната. Тепер же Корній поїхав до міста і, вернувшись, ніяково соромлячись свого вчинку, виложив перед Марією барвисту на спідницю матерію і нову хустку. Матерія нічого з себе не уявляла, але Марія не могла натішитися. Вона в житті ще не дістала кращої спідниці. Це ж купив він, той, який ще ніколи нічого не купував. Кинулася йому на шию.
— Дякую тобі, любий мій! — Цілує палко, а Корній пручається, повертає неголеною бородою і зніяковіло муркоче: “Ну, ну, ну, Маріє… Нічого не сталося… Буде, досить…”
Але Корній переживав не менше вдоволення, як і вона. Навіть і не догадувався, як приємно робити щось, що приносить людині втіху.
Тихий морозний вечір. Корнієва хатина напівзанесена снігом. У маленьких віконцях горить червонаве світло. З великого, прикритого стрішкою комина двома вусами виходить і піднімається дим. Місяць ще не зійшов, але підбарвлення рожево-бузовими барвами сходу заповідає наперед його урочисте піднесення.
На вулицях тихо і урочисто. У морозному повітрі розлито спокій і святість. Рідко проходить запізнілий селянин, поскрипуючи замерзлими чобітьми. У глибо— кому, сталевої барви небі горять ядерні зорі.
Марія не світила сьогодні лампи. Ні, Марія засвіти— ла лампадку, маленьку червоного шкла лампадку перед образами. У хаті півтемно, тепло, повно запахів печеного хліба, різних страв. У передньому куті стіл, на нім насипано зерно, сіно і застелено білим доморобним настільником. На покуті жменя сіна; у сіні горщик куті, горщик овочевого узвару, покриті житніми книшами. Над усім поставлений дідух, зв’язаний з різного збіжжя.
Корній упорав уже все на дворі. Там більше немає роботи. Надходить велике свято. Як заспівають перші півні, треба вставати і поспішати на всеношну.
Корній, Марія і стара мати сідають до заставленого стравами столу. Все тут є. Бери що хоч, що забажається. Все це добре, все своє, зароблене працею і терпінням. Бери, людино, святий хліб, переломлюй і їж. М’який, пахучий, смаковитий. Перехрести своє чоло і скажи: “Дякую тобі. Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб”. Переломи і їж. їж хліб, капусту, вареники, їж голубці і смажену рибу. їж кутю зернисту і поливай її соками овочів саду твого. Запий все медом, зібраним з квітів краю твого.
Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять Святу Вечерю, їм весело і радісно. На обличчях спокій, видно сяйво щастя — короткого і проходячого, але все-таки щастя. “Ми,— кажуть Маріїні очі,— не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його у одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ”.
Ніч йде. Велика, свята ніч. Спати в таку ніч не хочеться. Балакають про минуле літо, про працю, згадують кожну пролиту краплю поту. Корній оповідав Марії про краї далекі, де сонце просто над головою і де тепер літо. “Літо на Різдво?” — “Так, Маріє. Є такі краї. Різдво, мав би пекти мороз, а воно смажить сонце, “цвітуть дерева і співають птахи…” — “Боже, який дивний і великий світ!” — “А ти думала, малий? Світ дуже великий. У світі дерева різні. У нас дуби, яблуні, липи. Там пальми, банани. Люди там чорні. Є, Маріє, різні люди, а там чорні. Дикі звірі там страшніші від наших. Там жиє лев, жиє великий гад, там птахи барвисті і великі. От які є, Маріє, країни…”
Марія думає.
— А море? Страшне, мабуть?
— Море? О Маріє! Море страшне, але гарне. Сонце заходить, і бачиш чітко його злиття з водою. Вітер повіє, підніме хвилю, жбурне нею в просторі і покотить до самого краю. На березі — скелі з граніту. Високі скелі, сильні. Вдарить хвиля об скелю і розсиплеться, .вдарить ще і знов розсиплеться. Хвилі ж як наша гора…
— Ох, Боженьку!..
— Так. А ще є краї холодні, льодові. Бував і там. Сонце так низько пливе над землею, завжди червоне і завжди сердите. А прийде зима — і зовсім сховається…
— На одну ніч, Корнію?..
— Ні, Маріє. Не на одну, а на багато ночей і на багато днів.
— А як же є?
— Хм… Як є? Темно. Темно на землі, а присвічує інше світло. Там мудрий Бог поставив інше світло, барвне, як веселка, і воно світить…
— І там також люди?
— І там люди. Скрізь люди. Б’ють дикого водяного звіра, вдягаються у шкіри. Там гори все з льоду. Море, вода, а на воді пливе гора… Такої у нас немає. Висока гора…
— Як у Межигір’ю?
— Де там! Вища.
— Як у Стовпці?
— Більша. У нас нема таких rip… Вони плавають по воді, сходяться і розходяться. Часом вітер попхне одну на другу, вдаряться і розіб’ються.
— Ті гори?
— Певно. А що ж?
— Корній! Ти все то бачив? А я, знаєш, догадувалася. Догадувалася, що ти стільки бачив. От і моя правда. Бач. Іноді людина не розуміє чогось, а серце каже: “Роби так і так”. Йдеш і робиш. Коли б ти знав, як я любила тебе. От цього ніяк правдиво не розкажеш. Що не скажи, мало. Не можна, Корнію, розказати любові.
— Понімаю. Думаєш, я не любив?
— І ти любив? Корнію? Любив ти? Я думала, що ти любив. Думала так, їй-богу, думала. Раз прийшов ти на відпустку, йшов переді мною, не оглядуєшся, дівчина з тобою… Йду ззаду, болію і думаю: “А все— таки ти мене любиш. Коли б ти був добрим…”
— Матрос не сміє бути добрим. Не сміє, Маріє. От що…
— А ти ж?.. Ти ж матрос.
— Я землероб. Понімаєш? Земля ніжить, а море гартує. Це вогонь і вода. От воно як. У морі гинуть люди на кожному кроці. На кожному кроці море каже тобі: “Ти є ніщо, людино, в порівнянні зо мною. Стань тільки на поверхню мою і погрузнеш…” А подивися — земля. Чим сильніше станеш, тим певніший… Земля і море… Так воно…
— І ти любив мене?
— Зрозуміло. Як звір. Іноді думав — піду і задушу. Тебе і його. Думав — гад він, знищу. Ах, їдять його комарі, думаєш. Вб’єш — на Сибір. Пустяк вніманія. І так терпів, поки матросом чувся, поки море в очах мерехтіло. Товариші твої зійдуться і регочуть, оповідають про бабів. І думав я: “Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова”.
— І тепер ще думаєш, Корнію?
— Дівчина від землі не може бути така. Не знав. Дівчина від землі — це віра. Дівчина моря — зрада.
— Діти,— засовалася в запічку стара.— Спати пора. Заспіває півень — і на всеношну. Спіть…
Марія прокидається. Коло неї у колисці її дитина. Марія усміхається. Стара сказала їм “діти”, а вона ж мати, і він батько. А може, й направду діти.
— Будемо спати.
Умостилися і замовкли. Лампадка перед образами горить далі. У таку ніч не можна гасити світла. Всі казки розповіли і вислухали, а надворі твориться друга казка. Зійшов місяць, зійшов великий і ясний, зупинився серед неба і дивиться на сонне село. Сплять засипані снігом хати. Тихо сплять і дивляться очима, щоб не проспати всеношну.
Перший день, другий і третій. Все це свята. Тиша минула. Загулялося, і полилася пісня, коляда. Минули дні. Новий Рік. Ще дні — і Водохрещі. По селі колодки справляють, Корній не останній. Скликав людей, і викотились на стіл наливки. Радості було, сміху, музики. По довгій мовчанці заговорила знов Корнієва гармонія. Молодиці приплескували в долоні і дрібно вибивали танці.
Дні йдуть далі. Ніхто не спиняє, ніхто не перечить. Місяць міняє місяць, і коли настав осінній, Марія одного вечора сказала:
— Корнію! Матимемо знов…
— Малого? Недобре тобі? Знизнула плечима.
— Ні, Корнію. Мені добре. Але праця надходить, знов не могтиму досить робити… А у нас же стільки праці…
— Що й кажеш, умерти не буде часу?
— Смійся. Вилічила дні, і виходить якраз на жнива…
— Ну і що ж? Все тоді родить — земля і ти. Чого ж дивуєшся?.. Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…
Весна принесла працю. У Корнія вже коні. Теличка отелилася і дістала повищення. Тепер вона корова і має свою теличку. Скінчилася сівба, і Корній приступив до цегельні. Вибрав на вигоні під пагорбком соняшне місце і викопав піч. Глина на місці. Воза свого дерев’яного на водовозку переробив, купив оселедянку і возив з криничини воду. Марія не зважає на свою вагітність. Підіткнувши високо спідницю, місить ногами глину, викладає заступом на стіл, а Корній формує цеглу і розставляє по току. До жнив виробили кілька стосів дзвінкої червоної цегли. На друге літо можна чекати хати.
І так кожний день закріпляв у Корнієві певність у свої сили і здібності.
Марія виросла на господиню і матір. Жала, пекла хліб, родила. Он бігають обмурзані підсвинки, скавучать. Он обдерлася хатина, опала глина і визирають погнилі кругляки. Там малий Демко заліз у кропиву, попікся і верещить. Марія все бачить, все чує, скрізь прикладає свої руки.
У кінці жнив Марія “розсипалася”. Прибавилося аж двійко нових крикунів. Корній сказав, що коли так кожного року піде, то у них виросте ціле плем’я. Але це ж жарти, Маріє. Нічого, нічого.
Марія й не думає журитися. Не мала часу дмухати на них, тупцювати коло них, але вони й самі росли. Корній їде до міста і бере вже з собою старшенького. Хай привчається, подивиться на жидів і на возі посидить. За те дістане булку за цілі три копійки і великого, на виріст, кашкета або черевички.
А дні невпинною чергою пливуть. Настав і такий, коли Марія наварила і напекла не лише для своєї родини, а й для шістьох чужих людей. Сьогодні закладщина. Закладається фундамент нової хати. Нелегка це річ. Треба гроша, а де його взяти. Треба сили, треба людей. Конята, які купив кістяками і виправив, продав знов, а купив дешевші. Продав годовану льоху, на осінь сподівається урожаю овочів. І так зо всіх боків стягалося, що тільки можна, і будувалося, творилося нове, обновлене життя.
Місце, де має стати Корніїв дім, ніби навмисно для цього приготовлене. Рівне, проти сонця. Не те що там, під братовим порогом, де лиш не ступиш — на чуже попадеш… Тепер і подвір’я розгорнути можна, і квітник людський завести. Далі до дебрі кусень поля під молодий садок відрізав. Засадить, і хай росте — не собі, так дітям.
І мури все росли, все вищали. Вікниська широкі, високі. Корній між людьми був і бачив, які в чужих краях роблять хати. Стріху вивів широку і покрив черепицею. Нарешті прийшов той день, коли Марія переносила свої пожитки з маленької старосвітської хатини до нової просторої хати. Кухня, світлиця. Заговориш —— луна йде. Приходили сусіди… Марія, підтикана і боса, з дитиною на руках показує свої покої. Коло неї Демко, у колисці маленький Максимцьо, на руках Надійка.
— Отут, людоньки, поставлю ще нові лави, отут будуть ліжка. На вікна треба б кілька кращих вазонів, якісь завісочки…
— То-то-то! Знаєте, як маєш поряднішу хатину, то й хочеться все порядніше.
— Коли ж не має сили нараз. Усього, як-то кажуть, не подужаєш…
На Різдво Корній задав гульню. Навмисне посвячення хати на велике свято відложив. І часу більше, і приготуватися як слід встигнеш. Сусіди пили і виспівували “многая літа” дому сьому. Корній тут пан, Марія — пані.
Улас Самчук «Марія», розділ III
В ті дні трапилася війна. “Гапонець” на руського царя задумав, клятий, піти. Забрали декого, потягли і Корнія. Марія готує торбу печива і від сліз не бачить власних дітей.
— І на кого ж ти нас покидаєш? І що ми без тебе почнемо, як будемо? Тільки що на ноги звелися, і одразу, матінко моя, отаке нещастя!..
Голосить Марія, ночі не спить. Нелегко і Корнієві дому свою покидати. Куди не глянь — праця. Все твоє, до всього приклав руку і немало пролив тут поту свого. Хто знає, чи вернеться назад. Йде на війну, а там вбивають, це ж знає кожний. Війна ніколи не жартує.
Відходив, всіх дітей цілував, цілував Марію. Всі сусіди посходилися і з ними сердечно — раз, другий і третій — прощався.
— Простіть мені, люди! Може, кого зобідив, кому терпке слово вимовив, на кого прикру думку мав…
— Хай тобі, Корнію, Бог простить, а ми не маємо чого прощати. Кращої людини не було. Хай тебе Пречиста Мати і всі святі шанують…
І Корній від’їхав. Сусіди далеко за село провели, а Марія аж на двірець… Прощалися.
— Бий мене Бог, коли я хоч раз на свому життю пустив одну сльозу, але тоді не видержав!..— хвалився після Корній.— Гірко з домою та землею рідною прощатися. Краще смерть…
Вернулася Марія півжива. Діти мамають:
— Де, мама, тато? Де тато?
Ах діти, діти!..
По деякому часі прийшов лист. Приніс сам староста. Понесла до сусідів прочитати. Малий школяр Марко відчинив і поволі читає: “Дорогая і любезная жона! Во пєрвих строках мойого письма спішу увідомить, що я слава Богу жив і здоров і чого тобі від Господа Бога жилаю. Кланяюся тобі низьким поклоном, а також дорогій мамаші Оксенії і жилаю вам дорогії мамаша від Господа Бога доброго здоров’я. І кланяюся низьким поклоном сестрі Феодосії і малим діткам і жилаю від Господа Бога доброго здоров’я. Передайте також поклін усім сусідам малим і старим знаючим і незнаючим, і ще, как ти дорога жена поживаєш, чи кормиш на Великдень веприка чи свинку, і чи дуже кашляють мама, не забувай про коні, корми їх добре, як не хватить вівса, вари бараболі і обмішуй січку грисом та чистою водою напувай. Надія і Максим, певно, вже підросли, а як згине сніг, не забудь поволочити боронами озимину, там, напевно, заляже сніг і може випріти. Як випріє, засій ячмінь. За цим словом бувай з дітками здорова, цілую тебе безчислено і жилаю від Господа Бога щастя, здоровля та многа літа. Твій муж Корнілій Перепутька”.
Марія слухала, і кожне слово ранило її у серце. Пішла зараз до лавки, купила паперу, синього коперта і сусідському школяреві гостинця, щоб відписав “отвіт”.
Сусідський школяр, гордий, що до нього звертаються у такій поважній справі, розсівся за столом, Марія наказала дітворі мовчати і, вмочаючи кілька разів перо, школяр почав священнодіяння.
“Розлюбезний наш муж і папаша.
Ми получили твойо письмо, которое ти писав 25 февраля 1905 года, за которое очінь тібя благодарим і дякуємо. Повідомляєм, що ми всі живі і здорові, чого і тобі жилаємо від Господа Бога. Кланяється низьким поклоном твоя жена Марія і бажає тобі від Господа Бога доброго здоров’я. Кланяються також твоя рідна матушка Оксенія, сестра Федосія і малия дітки Демко, Максим і Надія та жилають тобі від Господа Бога доброго здоров’я. І їщо ми просимо, што ти нам нічого про своє не написав: хотілося б знати про твою вояцьку жизню, бо жена твоя плачіт, горюїт і дожедається кінця…”
Далі хлопець-школяр не знає, що писати. Марія диктує: “Пиши, що на Великдень годую веприка, бо свиночка нічого вдалася і думаю пустити до кнура. Напиши йому, що мама поправляються і що теличка наша рябенька спускає зуби і дуже похуділа. Не їсть нічого твердого, і мушу підігрівати їй воду. Дітиська, пиши, ростуть, але так без тебе розпустилися, що вже видержати не можна. Нема кому старшого попругою потягнути, бо ж то він всьому привід. Напиши, що сніг трохи згинув і, може. Бог святий не допустить, щоб випріло. Не забудь написати, що я день і ніч тяжко за тобою горюю і гірко плачу слізьми. За цим словом приїжджай якнайскорше, цілую тебе безліч разів, твоя законна жена Марія Перепутькова…”
Школяр написав “Марія Перепутькова”, дописав своє “жду отвіта, як птичка літа” і за неграмотну Марію Перепутькову власноручно розписався Марк Закаблук.
— Ах, Марку! Я й забула. А коні! Пиши! “Про коні не журися. Будуть брикати. Не можу сама впоратися, і, певно, прийдеться взяти хлопця. Напиши нам, де ти є і що робиш. Напиши нам, яка то війна, і не дуже лізь, куди не треба. Я молюся за тебе, і хай Бог схоронить тебе від усього кепського. Приїжджай якнайскорше! Борги за хату поволі сплачую і, може, по жнивах виплачу зовсім”.
Після і чекала, як “птичка літа”, відповіді. Селяни тільки й мають гуторки, що про війну. Ніхто не уявляв собі ні тієї війни, ні “гапонця”, що все те, капосний, розпочав. Маньчжурія, Владивосток, Сахалін — ці слова часто вимовлялися, але де ті місцевості знаходяться, ніхто не знав. “Велика, я вам скажу, наша Росєя! Рік пройшов, не зійшов би! Поїздом, чуєте, цілий місяць їдь. А “гапонець”, кажуть, як наша губерня, і то, різало його матері, осмілиться… Тож наші його заплюють…”
А Марія ночей не спала — виглядала і сподівалася. Молилася і сльози сипала. Поїхав, прислав листочка — нема й нема. Де вештається? Жиє? Не жиє? Діти самі, не допусти, Боже, щоб сиротами зісталися!
Одного разу зустріла Гната. Давно його не бачила. Уникала зустрічі. Краще далі від спомину і гріха… Він не женився, пристав знов до Михайла і так коротав дні. Тепер сам перейшов дорогу.
— Давно тебе не бачив. Сумуєш за чоловіком?
— Ще б ні… Діти, господарство, хоч розірвися.
— А пише?
— Коли б то писав. Написав одну вістку і мовчить. Може, борони Боже, що сталося. Сама не знаю й не відаю. До церкви ходила, давала на молебень. А тут весна йде, сівба…
— А не хотіла б, щоб поміг?..
— Поміг. Що ти мені поможеш? Упораюся, Гнате… Якось упораюся… На сівбу візьму хлопця… Але бувай здоров! Побіжу!..
— Чого, Маріє, такі поспіхи? — Хотів ще щось. додати, але де ж вона. Хіба вженешся?
Надходить Великдень. На останньому тижні Марія говіє і сповідається.
— Воно-то, людоньки, як подумаєш — гріх отак відкладати наостанок, але ж — бачите… Ні одної вільної хвилинки.
— Нічого, Маріє. Бог бачить і простить. Гнат також не мав, видно, часу і також на останньому тижні говіє. Щовечора вертаються з церкви, і Гнат коло Марії. Хоч-не-хоч, а йдуть разом. Не плюне ж людина у вічі, йдуть мовчки. Марія вже не та, не колишня. Клопоти, праця зім’яли її молодість і красу. Під гору йдуть тяжко. Гнат штикільгає і голосно дихає. У займиську тихо і нікого немає. Гнат так підозріло позирає на неї, що робиться моторошно. Але виходять на гору і нічого. Розходяться.
— Чи не дозволила б, Маріє, зайти до тебе?
— Ото, Гнате, зайдеш, а ти ж знаєш людей, язики у кожного без кості… Краще ні…
— Маріє!..— говорить він.— Коли б ти тільки знала…— і вриває.
Марія ніяковіє. Боже, як вона мало має часу. Зовсім забула. Там же дітвора сама…
— Постій, Маріє… Не вичавлю, чуєш, справжнього слова… А люблю все-таки тебе. Так, чуєш, Маріє, люблю! От…
— Мовчи ліпше з такими речами… Ніяково. У мене ж діти, господарство.
— Діти… господарство… У мене… А коли б, значить…
Перебила.
— Не гніви, Гнате, Бога. Оженися і будеш, як і всі люди, жити. Треба, Гнате, жити… А то вбив собі в голову. Не можу ж я… Знаєш, що не можу…
Марія сказала добраніч і пішла. Пішла швидко і зараз зникла в темноті.
Гнат лишився зовсім сам. Весняно і тихо. Пахне земля міцними випарами. Кущі і дерева вбралися бруньками. Тиша. Приморозок. На небі рясно зір. | Гнат постояв і, замість повернути через перелаз до cебе, пішов стежкою попід плотом за Марією.
Стежка м’яка, кроків майже не чути. Навколо рідкі сливові дерева, а далі дві розлогі яблуні-тирольки. Під ними купкою гною примостилася стареча городжена клуньчина Корнієвого брата Конона. Гнат зупиняється коло клуні, стоїть і наслухує. Після дістає куриво, вибиває кресалом вогонь і закурює. Курить довго, затягається міцним бакуновим димом. Он хтось у темноті йде, наближується, рівняється з Гнатом.
— Добрий вечір! — Гапка Хомиха.
— Дай-бо здоровля! — відповідає Гнат.
— Це ти? Що тут робиш?
— Хіба ж не бачиш? От стою… Йшов з вечірні.,.
— Пізненько ти, чуєш, вертаєшся з вечірні. Далебі, голубе, заблукав… Не туди твої стежки… Хі-хі-хі! А чи не тягне тебе часом Марія? Знаю, знаю… Молодиця як тур… І грім її не візьме.
— Ти, Гапко, не того… Чого розпустила свою широку?..
— Хі-хі-хі! А що хіба? Не твою ж беру, чужу. Вона на тебе і задом не дивиться… А гладка, як кобила… Хоч, щоб допомогла?
— Який нечистий тебе, бабо, приніс? Хто тебе просить допомагати? — само собою вирвалося у Гната.
Гапка заскреготала сміхом.
— Не бійся, коли б вона опинилася з своїми бахурами без нічого, згадала б і про тебе…
— Йди, Гапко, своєю дорогою…— і одвернувся. Він сьогодні сповідався і причащався. Він навіть плюнути не сміє, бо виплює святе Христове тіло. На думку лізе лайка, і чути погане дихання Сатани. Жорстоке і палюче. Повернувся і швидко поштикільгав до свого перелазу навпростець, без стежки. Гапка погупоніла в долину…
Улас Самчук «Марія», розділ IV
На Великдень церкви в огнях. На монастирській дзвіниці барвисті вогні. Від вечора до ранку висять ліхтарі і зоріють. Зоріє також небо і також всі вікна хат. У Марії, як і в усіх людей, горить під образами лампадка, накритий білим стіл, на нім кіш на посвячене готовий. Заспіває другий півень, встанеш і підеш до залитої вогнями церкви.
Але у Марії на душі суга. Тяжка і чорна суга. Снився дивний сон: дістала листа від Корнія. “Жив і здоров, але додому скоро не сподівайся”. Чому, любий? Чому, далекий? Адже тут весна, Великдень. Поле і діти чекають…
Спати такої ночі не годиться. Сон силоміць рветься, але хіба ви не знаєте, що нечистий цілу ніч над землею літає і спокушує: “Засни трошки. Ляж і засни”.
Ні, нечиста сило! Не засну. Чекай, за хвилину райські двері відчиняться, вирветься на цілому світі, і на небі, і навіть у пеклі — Христос воскрес! — і ти, чорний демоне, падеш перед обличчям великого воскресения.
Марія не спить. Стара Оксенька також не спить. Лампадка червоним тріпотливим сяйвом освічує суворий лик Бога Саваофа. Рівні насуплені брови. Мудрі глибокі очі. Довга біла борода. Бог!.. Марія дивиться на нього, щоб не заснути. Страшно заснути у найбільшу святу ніч. Страшно проспати хвилину, коли воскрес син отого Саваофа.
Коли б ти знала, Маріє, чого болить твоє серце. От заспівав півень. Перший раз чи другий? Вибігає надвір. Темно і зоряно. Далеко на монастирській дзвіниці барвисті вогні. Ні, це перший півень. Тихо ще. Люди не рухнули. Чекають. Марія вертається до хати.
На постелі сплять малята.
— Так ви, мамо, глядіть їх. Не задрімайте. Прийду зі свяченим, розговіємося, а тоді і ви підете до церкви…
— Йди, йди, Маріє. Не бійся нічого…
Заспівав другий півень. Марія бере кіш з паскою, ще раз дивиться на дітей і виходить. Люди вже рухаються. Всіма стежками з пригірків, ярів йдуть навантажені пасками жінки, чоловіки, чути легкий гармидер. Час від часу монастирська дзвіниця освічується, ніби блискавкою, виразно на хвильку вирине з темноти і сховається знов, а в темнозоряне небо вривається і розсипається на безліч барвних вогнів довжелезна ракета.
Чути величне свято. Тіло проймає тремтіння. Над землею сталося щось надзвичайне.
Прибігла ще завчасу. Коло церкви вогні, веселі натхненні люди. У церкві тіснота. Марія пробилася досередини, хотіла купити свічку, але не могла пробитися до старостинця. Стала і молиться, і коли відчинилися царські ворота, а з хорів зненацька вирвалося: “Христос воскрес із мертвих”, — Марія не витримала сліз, згадала Корнія і гірко заплакала.
Скільки радості і вогнів! Марія бачить вогні, чує радість, але не може стриматися від плачу. Це не її радість, її ще не прийшла. У неї лиш смуток…
При кінці служби Марія вийшла з церкви: навколо на цвинтарі люди з пасками, горять свічі. Марія і собі примостилася. Коли посвятили, до неї підбігають засапані сусіди.
— Маріє! Нещастя! Біжи мерщій додому. Хата твоя згоріла!
Марія остовпіла. Не вірить. Язик у роті захолов.
— Скоріше, Маріє! Там діти!..
Як стояла, кинула все і побігла. За паску забула. Гі забрали чужі люди. Біжить, йойкає, землі не чує. Під ногами пливучі крижини, і Марія от-от спіткнеться, стратить рівновагу і впаде. З грудей випирає дух, серце рветься. Під гору вже не мала сили, і її майже винесли чужі люди.
Коли прибула до свого місця, все було скінчене. Клуні вже зовсім не було, одні кам’яні стовпи лишилися. Хата догоряла, дотлівали крокви, платви, балки. Все .забрав вогонь. Не лишилося ні одного будиночка. Сусіди ледь вирятували попечених дітей. Двері були сильно заперті, і прийшлося виносити дітей і стару вікнами.
Стара непритомна. Гріх найшов на неї, і заснула. Сатана не поминув її. Невідомо, звідки виник огонь. Горіло все нараз. Чи Марія замикала двері? Хіба ж вона пам’ятає. Здається, замкнула. У причепі свині, зовсім попеклися. Коні покалічені також. Корова мучиться. Не було завчасу кому рятувати. Всі ж у таку пору в церкві. Згоріло все до останньої пилинки, до останньої соломинки. Далося вирятувати лише кілька образів, які стояли коло будинків Конона і мали охороняти їх. Вирятувано і Маріїне благословення — Матір Божу млєкопитальницю.
Марія не могла ходити і лежала з обв’язаною головою. Діти плачуть, їх розібрали сусіди. Стара, можливо, й не виживе. Все одно їй не хочеться жити.
— Такий гріх! Такий гріх! Заснути, чуєте, у таку велику ніч, і то старій людині; тоді, коли у церкві паску святять. Часом, чуєте, людина цілу ніч без сну качається, а то як на те… Господоньку, Господоньку!.. І за що така кара?
Пожежа у такий надзвичайний час наробила в селі гармидеру. Люди юрбами йшли до Марії.
— Христос воскрес, Маріє! Не плач, голубко. Ось тут принесла дітям. Це крашанки, паска, а тут скоромне. Не побивайся! Бог дав. Бог і взяв. Будеш працювати, і Бог не лишить тебе. Не плач, Маріє. Всі поможемо, люди добрі поможуть. Знають тебе, Маріє, не дадуть загинути з малими дітьми. |
Люди одразу утворили сходини і вирішили допомогти Марії. Всі мають зсипати на насіння зерна і обсіяти поля. Також гуртом мають допомогти їй звести на хаті стріху і покрити її бодай соломою.
В скорім часі по селі почали ширитися чутки… Шепотіли сусідки коло криниць, на перелазах і на колодках, що запалив Марію Гнат.
— То-то він, людоньки, так пізно прийшов до церкви. А прибіг — упрілий, задиханий, а як, чуєте, оглядався. Очі так і бігають, так і бігають.
— А чи чули ви, куманю, що нібито пізнали на стежці його сліди. На Кононовому, на стежці. Один з підбором з підковою, другий без підбора. У кого ж ще є такі сліди? Ну посудіть самі…
— То-то-то! А я, людоньки мої,— співає Гапка,— одного вечора перед самим Великоднем, на плащаницю-таки, бо саме роботи мала безліч… Думаю, спечу дещо, щоб на суботу лишилося менше тупотні…
Дітиська порозходилися, а я замісила тісто… Коли, чуєте, зробилося так темно, що мусила засвітити блимавку. Засвітила — не горить. Що за чудо, прости Господи! Заглянула до неї, а воно гасу нема. Боженьку святий! А тут і післати нема кого. Взяла, чуєте, пляшку і до Героїка аж на Шинківці. Біжу, знаєте, а коло Кононової клуні в темноті, бачу, стоїть якась погибіль. Підходжу. “Добривечір!” — “Добривечір!” — “То ти? — кажу.— А що тут робиш у таку пору?” То був Гнат. Стоїть, курить. У мене і стрільнула думка, чи не до Марії часом він” Молодиця сама, хто його знає… Ой, кажу йому, гляди. Як вернеться Корній, не буде жартів… Сплюнув, чуєте, і просто через сад подався до свого саду. А я добігла в долину.
— Отаке, чуєте! І хто б сподівався. Такий господар, така чесна людина! Кажуть, усю Біблію перечитав.
Сусідки і куми так довго шепотіли, поки одного разу не приїхав до Кухарчуків врядник і стражники та почали Гната допитувати. На всі питання Гнат не відповідав. Все або відмовчувався, або казав: не знаю.
Зазвали свідків. Ті мнуться, плутають. І так зле, і так недобре. Не хочеться копати на Гната, але всі пересвідчені в його вині. Покликали і Марію. Розпитали її, як вона думає: міг Гнат це зробити? Подумала і сказала: ні…
— Ну, а як же це могло статися?
— Не знаю. Може, від лампадки. Світилася лампадка…
— Але ж люди кажуть, що почало горіти одночасно скрізь. Не могла ж загорітися від лампадки клуня, яка до того досить далеко віддалена від хати.
Марія мовчить. Ні, вона все-таки не оскаржує його. Вона нікого не оскаржує, їй, дяка Богу, люди допомогли… Поля вже обсіяні, а хату покривають…
Урядник не повірив Марії. Щось тут не те. Забрав зі собою Гната, а по деякому часі прибув до села слідчий. Рана Марії вже заживала. Діти гоїлись, мати ще стогнала, але була надія, що мати виздоровіє. Худібка вичухалась…
При допиті слідчого Марія весь час твердила, що пожежа повстала від лампадки або від комина. Перед святом багато палилося, комин був дуже гарячий, а на горищі сіно. Хто знає, чи не тріснув комин і від нього не загорілося сіно.
— А чому ви думаєте, що не зробив це Кухарчук? Проти нього стільки правдоподібних свідчень… Він же раніш з вами жив? Так? Кажуть, що він вас дуже любив і що ви його все-таки покинули… Після ви розійшлися. Він вже не женився вдруге і весь час не спускав очей з вас. Хто знає, які думи вертілися в його голові. А тепер надійшов добрий час помститися. Чоловіка вашого немає дома. Ви без захисту. Думав: знищить вас, і ви самі попросите у нього допомоги. Може, він вам сам думав допомогти, а можливо, він ще вам запропонує допомогу. Люди кажуть, що до церкви прийшов дуже пізно. Де він був тоді? Заспав? Але ж його братова проговорилася, що встав від перших півнів, а спочатку твердила, що зовсім тієї ночі не спав, а читав якусь книгу. Що все це значить?.. Також на стежці, коло клуні брата вашого чоловіка, багато його слідів. Це доказано. Чого він там тупцяв? Кого шукав?..
Марія не знає, кого і що шукав. Вона лиш знає Гната, знає, як він її любив, і не може повірити, щоб до його голови міг прийти такий звірячий намір. Ні, ні… Вона не вірить, вона не може вірити.
А Гнат мовчав і ні в чому не признавався. Тримали у в’язьбі, допитували, але через два місяці прийшлося випустити за браком безпосередніх доказів. Не знаходилося ні одного свідка, який би засвідчив Гнатову вину.
І Гнат вернувся до села.
Улас Самчук «Марія», розділ V
На осінь хата Марії мала знов вікна і двері, а над головою стріху. Правда, все це не виглядало так, як до цього часу, але жити можна було. На полі зародило, люди допомогли зібрати. Сад також допоміг і сипнув овочами.
Писала також про своє нещастя Корнієві, і той прислав двадцять п’ять карбованців. “Висилаю тобі, дорогая жена, двадцять п’ять рублей,— писав він.— Вислав би і больше, да не могу. Нє піл, нє куріл, по копійці складал… Купи дітям что-нібудь і сама не простудісь. За некоторое время пришлю їщо…”
І дійсно за “некоторое время” прислав ще десять карбованців, та повідомив, що “в скорості надіюсь увідітся, в чом остаюсь жів і здоров…”
Марія не так тішилася присланими карбованцями, як тим, що скоро побачить свого далекого Корнія.
А Гнат жив дома. Сидів у шопі, стругав бондарку або читав товсті книги. Скільки він того перечитав! Колись ходив по святих місцях, до Києва, Почаєва, кожний раз приносив з собою багато книг і вечорами перечитував. Люди казали, що “чорну магію” вчить…
Раз зустрів Марію. Зупинив її, дивиться і сміється. Що за дивовижний сміх? Марія зніяковіла.
— Чого лякаєшся, Маріє? — питає.
— А що ж ти так смієшся?
— Сміюся… А що ж… Що маю робити, Маріє?..
— Ну?..
— Ти не гніваєшся на мене?
— За що?
— Як за що? А он говорять… Слухай, Маріє… Знаю, що ти тепер потребуєш… Хотів би тобі допомогти… у мене…
— Ні, ні, Гнате!.. Дуже дякую, але ж я нічого не потребую… Я все маю. Ти ж сам знаєш, що я все маю. Я і так не знаю, чим дякувати тобі за колишню поміч… Ти вже досить допомагав мені. А мені треба йти… Скільки тієї праці…
— Постій, Маріє… Ти думаєш, що підпалив я… Правда? Думаєш, хитрий який… Підпалив, а тепер з допомогою лізе… Ні, Маріє.— Розірвав на грудях сорочку.— Ось тут хрест, клянусь і цілую його… Не я, Маріє, підпалив…
Марія остовпіла. Витріщила очі і позирає то на хрест, то на Гната. А він нічого. Дивиться певно і рівно. Чоло зібралося зморшками.
— Не ти, Гнате? Ти кажеш правду?
— Правду, Маріє…— вимовив твердо.
—Вірю. Я рада, Гнате. Мені хотілося, щоб це не ти підпалив. Я вірила, що це не ти… Так і слідчому сказала.
— Знаю. Ти добре сказала. Ти сказала велику правду. Ти правдива, Маріє, а тому хотів би допомогти тобі. Ніхто не буде знати. Ніхто. Чуєш? Ніхто, крім нас двох. І я ніколи не покажуся тобі на очі. Ти ж спасла мене від тяжкої і незаслужено! кари… Ти дала мені можливість ще жити і ще сподіватися… Може, я ще буду потрібним на цьому світі. Можливо, навіть тобі буду потрібним… Хто знає. Хто, дійсно, може знати… Мені снився, Маріє, дивний сон… Снилося, ніби бачу великий темний льох, зовсім темний, так, що й навіть дивувався, як я міг у ньому щось бачити. І бачив я у ньому, у тій густій темноті, твого середнього сина… Середнього, кажу… Мабуть, у тебе буде ще тільки один син… Так мені снилося… Бачу, значить, твого сина Максима… Він чогось стоїть витягнутий, як вояк, в темноті і зовсім нагий, а в руці у нього сокира. Одна тільки сокира., Тримає її, як зброю яку… І думаю собі: що то тут робиш, сину? Чого тут стоїш? Нащо та темнота навколо, і чому не вийдеш на світ Божий? А він, Маріє, стоїть, майже непорушно стоїть і дивиться в одну точку перед собою. Що, думаю, він там бачить? Дивлюся, а там ще одні, ледь помітні залізні двері. На дверях багато поржавілих замків, різних — великих і малих, одні подібні на людські кулаки, інші на кусні каменю. Але я знаю, що то замки… Ага, думаю собі. Так там хтось за тими дверима сидить і карається… То він когось вартує… А снилося мені це у в’язниці, коли сидів за підпал твоєї хати…
Гнат на хвилинку перервав мову. Марія пильно дивиться на нього широко відкритими очима…
— Слухаєш ти, Маріє?
— Слухаю, Гнате. Кажи…
— …Так, думаю, це там когось ув’язнено… А льох страшний, стіни грубечі, двері залізні, замки тяжкі, тяжкі… Над дверима вималюване велике страшне чорне око. Дивиться воно вперто на твого сина, а вираз у нього сатанинський. Так, думаю, Сатана дивиться. І чому його ніхто не прохромить?..
У той час страшні залізні двері самі від себе починають поволі рухатися. Сатанинське око і твій син зворушуються також і виявляють неспокій. Син твій все вище і вище піднімає свою сокиру… А двері сіпаються, тріщать замки, відпадають деякі з них на землю. По часі двері трошечки відхилилися, і зі щілини висунулися спочатку чиїсь пальці, після — довга, суха і струджена рука. Вона все більше й більше просувається в щілину, облапує пальцями замки, але в той час син твій поворухнувся і тихо, навшпиньках, злодійським ходом почав наближуватися до дверей. І коли рука почала з дивовижною легкістю, ніби які відпадай, відривати замки залізних дверей, як твій син розмахнувся сокирою і сікнув по руці… Рука хруснула і відпала на землю. В той час двері зненацька відчиняються, і у дверях бачу бліду, виморену жінку… Так, Маріє. Бачу жінку, яка тримає перед собою утяту руку, а з неї не біжить, лиш повільно капає кров…
Я пізнав в тій жінці знаєш кого?..— Гнат вперто дивиться на Марію. Марія швидко питає:
— Кого, Гнате?
— Тебе! Це була ти… Марія здригнулася.
— Гнате, не кажи, не можу… Що ти кажеш!..
— Слухай, Маріє, далі!.. — майже наказував Гнат.— Це ж тільки сон. Я не видумав, це снилося мені… Снилося, коли сидів у в’язниці… У дверях, значить, стоїш ти з відрубаною правицею і жалібно дивишся на свого сина і на його скривавлену сокиру. Окривавлену? Адже ж з руки майже не йшла кров… Так. Але сокира була скривавлена. На ній було багато кривавих слідів. І бачу я, що десь з’явився і твій чоловік Корній. Він увійшов, спокійно відняв від сина сокиру і розкроїв нею йому черепа…
— О Боже, о Боже!.. Що ти говориш?.. Гнате, отямся!..
Але Гнат уже мовчить. Спустив голову і дивиться в землю.
— У тебе,— каже по деякому часі,— порвані чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж зима. Марія приходить до себе…
— Чи ж то первина? — каже вона.
— Не первина… Але нащо, щоб мерзли… У тебе ж діти. Для дітей маєш шанувати здоровля. Виростуть діти, кормитимуть, може, з них і люди вийдуть. Мої померли… Хай хоч твої ростуть… У мене, знаєш, є зайвих двісті карбованців… Візьми їх від мене, Маріє… Чуєш? Візьми! Ніхто ж не знатиме, ось заприсягаюсь Богом… Хотів би тобі хоч чимсь віддячитися за твою велику справедливість… Візьми, Маріє… Марія мовчить і ніби зовсім його не чує…
— Ти, здається, не слухаєш мене… Маріє?
— Га!
—Ти не слухаєш мене?..
Марія мовчить.
— Ніколи, ніколи ніхто не буде знати, коли ти візьмеш від мене той дріб’язок. І клянусь тобі, що ніхто не буде знати, що я з тобою сьогодні розмовляв тут так довго, а також ніколи не покажуся тобі на очі… Ну?.. Візьмеш? Ось тут і гроші при мені…— сягнув рукою за пазуху.
— Ні, ні, ні! Ні, Гнате!.. Прошу тебе, не треба! Не візьму твоїх грошей… Я й так вдячна тобі за твою добру думку про мене… Не знаю. Нічого не знаю. Було б добре, щоб ми, Гнате, ніколи не зустрічалися. Ми не будемо зустрічатися. Правда, ні? Ну… Так!.. Я нічого злого не думаю про тебе. Повір мені. Але гроші. Гроші, Гнате, треба віддавати. Не можна так — взяти і забути. Ні, ні… Так не годиться.
— Так не візьмеш?..
— Ні, Гнате. Не можу…
— Не можеш… Добре… Добре, Маріє… Там ми вже більше не будемо бачитися. Я піду собі, а ти підеш також… І не спитаю я, куди ти підеш, і ти не спитаєш, куди я піду. Підемо різними далекими шляхами і чи зійдемося ще коли?.. Хто знає… А може… А може, й ні… Ти, знаю, підеш до своїх діток, сядеш коло них і подивишся на кожне. Не дивися на них сумно. Може, доля вимагає від них веселого погляду, бо життя буде тяжке, дуже й дуже тяжке, Маріє… Бувай здорова… Бувай, Маріє, здорова!..
