“Місіс Делловей” скорочено читати – Вірджинія Вулф

Розділ 1

Кларисса Делловей вирішила сама піти по квіти для вечірнього прийому. У Люсі й без того вистачало клопотів, тож не варто було додавати їй ще один. Червневий ранок зустрів Клариссу свіжістю й гамором лондонських вулиць. Місто жило своїм звичним життям, хоча часом здавалося, що воно завмирає, дослухаючись до гучного бою Біг-Бена. Від завершення Першої світової війни минуло вже чимало часу. Кларисса любила життя, вміла помічати його красу й знаходити радість навіть у найдрібніших речах.

На вулиці вона зустріла Г’ю Вітбреда. Той запевнив, що неодмінно завітає на її вечірку. Ця коротка зустріч несподівано нагадала Клариссі про Пітера Волша — чоловіка, з яким вона колись могла поєднати свою долю. Спогади оживали один за одним, повертаючи її в молодість. Тепер вона не сумнівалася, що свого часу зробила правильний вибір, відмовивши Пітерові. Поруч із ним їй було б важко зберегти власну свободу, адже він завжди прагнув керувати її життям. І все-таки минуле не відпускало. Часом Кларисса ловила себе на думці, що надто часто чинить не так, як підказує серце, а так, як цього чекають від неї інші. Ніби найважливішим для неї було заслужити чиєсь схвалення.

Бонд-стрит завжди викликала в неї особливе захоплення. Вітрини крамниць, ошатні перехожі, рух міста — усе це Кларисса любила розглядати. Елізабет, її донька, зовсім не поділяла материного захоплення. Дівчину значно більше цікавило товариство міс Кілман, до якої Кларисса відчувала майже неприязнь.

У квітковій крамниці Малберрі її привітно зустріла міс Пім. Під час розмови та зауважила, що Кларисса помітно змінилася й постаріла. І раптом тишу вулиці розітнув різкий звук, схожий на постріл.

Розділ 2

Причиною несподіваного переполоху став автомобіль, у якому, очевидно, перебувала якась поважна особа. Рух на вулиці зупинився, перехожі почали озиратися й перешіптуватися. Серед тих, кого ця зупинка застала зненацька, був і Септимус Воррен Сміт. Його раптом охопило незрозуміле хвилювання, наче мало статися щось лихе. Дружина, Лукреція, квапила його й намагалася поводитися так, щоб не привертати зайвої уваги. Вона давно помічала, як пильно люди придивляються до чоловіка, коли той починає поводитися незвично.

Автомобіль не рушав, а навколо нього дедалі більше збиралося людей. Кларисса відчула, ніби стала свідком якоїсь незвичайної події, у якій було щось загадкове. Перехожі юрмилися біля воріт Букінгемського палацу. Над будинками пропливав літак, залишаючи за собою довгий білий слід. Здавалося, пілот намагався написати щось просто в небі. Люди задирали голови, намагаючись розгадати дивні знаки, проте ніхто не міг збагнути, яке послання вони приховують.

У Ріджентс-парку Септимусові здалося, що ті загадкові написи призначені саме йому. Він вдивлявся в небо, намагаючись зрозуміти їхній зміст. Лукрецію дратувала ця звичка чоловіка — завмирати посеред дня, втупившись у порожнечу. Вона відійшла до фонтана, сподіваючись хоч трохи відволіктися. Та замість полегшення відчула лише гірку самотність. Лікарі запевняли її, що із Септимусом усе гаразд, але вона дедалі менше вірила їхнім словам. Повернувшись до чоловіка, Лукреція побачила, що той різко підвівся зі свого місця.

Невдовзі до них підійшла молода шотландка Мейзі Джонсон. Дівчина запитала, де розташована найближча станція метро. Однак погляд Септимуса був таким дивним і тривожним, що вона злякалася й поспішила піти геть.

За цією сценою спостерігала місіс Керрі Демпстер. Побачивши збентежену дівчину, вона мимоволі замислилася про власну молодість. Якби доля дозволила їй почати все спочатку, вона, мабуть, багато чого зробила б інакше. А тим часом літак і далі кружляв над лондонськими вулицями, залишаючи на небі незрозумілі знаки, які так і не вдалося прочитати.

Розділ 3

Кларисса все ще думала про те, що могло так зацікавити й схвилювати людей на вулиці. Поступово вона поверталася до звичного ритму життя, знову відчуваючи себе господинею дому, яка має безліч справ і обов’язків.

Річарда запросили на обід до леді Брутон. Кларисси ж серед запрошених гостей не було. Їй стало прикро, хоча вона й намагалася не показувати свого розчарування. Залишившись на самоті, жінка піднялася до своєї кімнати під самим дахом. Це було затишне, тихе приміщення, де майже нічого не змінилося. Після хвороби Кларисса часто усамітнювалася тут, знаходячи спокій далеко від домашнього гамору.

Саме в цій кімнаті її думки знову повернулися до Саллі Сетон — давньої подруги, з якою її колись пов’язувала особлива близькість. У молоді роки Саллі здавалася Клариссі зовсім іншою, не схожою на дівчат із пристойних родин. Вона сміливо говорила про те, про що в батьківському домі воліли мовчати. Завдяки їй Кларисса почала інакше дивитися на світ, замислюватися над коханням, стосунками між чоловіком і жінкою та над тим, чого насправді прагнуть чоловіки від жінок.

Взявши сукню, Кларисса збиралася спуститися вниз і трохи її підшити. Але саме тоді двері несподівано відчинилися, і на порозі з’явився Пітер Волш.

Він одразу помітив, як багато змінилося в Клариссі за ці роки. Вони почали розмову, і жінка запитала, чи пам’ятає він їхній колишній дім у Бортоні. Пітерові було нелегко повертатися думками до тих часів. Минуле боліло, адже саме там залишилася історія його кохання, яке Кларисса колись відкинула. На його думку, шлюб із Річардом зробив її зовсім іншою людиною.

Пітер розповів, що тепер закоханий в одну дівчину з Індії. До Лондона він приїхав, щоб владнати справи, пов’язані з її розлученням. Розмова раптом стала надто особистою, і Пітер не стримав сліз. Кларисса розгубилася, але спробувала його заспокоїти. На якусь мить їй навіть захотілося залишити все й піти разом із ним, повернутися до того життя, яке колись могло стати їхнім спільним.

Та хвилювання швидко минуло. Пітер, не приховуючи цікавості, запитав, чи справді вона щаслива зі своїм чоловіком. Їхню розмову перервала Елізабет, яка саме зайшла до кімнати. Пітер привітався з дівчиною, попрощався з Клариссою й поспіхом залишив будинок.

Розділ 4

Пітер ніколи не був прихильником Клариссиних вечірок. Щоправда, він не вважав це її провиною. Просто з роками вона стала надто стриманою, майже холодною, і в її поведінці дедалі важче було впізнати ту дівчину, яку він колись кохав. Йому також не сподобалося, як неприродно Кларисса представила його Елізабет. Та й сам він під час зустрічі поводився не найкращим чином: емоції взяли гору над здоровим глуздом.

Дзвони церкви Святої Маргарити знову нагадали йому про Клариссу, про її дім і про ту особливу роль, яку вона обрала для себе в світському товаристві. Пітер ніколи не відчував симпатії до людей на кшталт Делловеїв чи Вітбредів. Їхнє життя здавалося йому надто передбачуваним, а розмови — порожніми.

На вулиці він помітив загін солдатів, які крокували рівними рядами у військовій формі. Пітер мимоволі рушив слідом за ними. Раптом його охопило дивне відчуття: він знову молодий, сповнений сил, а попереду ще ціле життя. Невдовзі його увагу привернула незнайома дівчина. У її ході, поставі й манері триматися було щось таке, що одразу зачарувало Пітера. Він пішов за нею, не замислюючись, куди веде ця випадкова зустріч, аж поки дівчина не зникла серед перехожих.

До призначеної зустрічі ще залишалося чимало часу, тому Пітер подався до Ріджентс-парку. Влаштувавшись на лавці, він із задоволенням спостерігав за повсякденним життям міста. Лондон здавався йому спокійним і величним. Однак думки про Клариссу не давали спокою. Їхня зустріч розворушила спогади, які він так довго намагався забути.

Неподалік сиділа няня, а поруч мирно спала дитина. Пітер мимохіть подумав, що Елізабет, мабуть, не надто близька зі своєю матір’ю. Він дістав сигару, закурив і, зручно вмостившись на лавці, незабаром задрімав.

Розділ 5

Пітерові наснився химерний сон. Жінка, яка сиділа неподалік, поступово перетворилася в його уяві на якусь примарну постать — самотню мандрівницю, що блукала невідомими дорогами. Раптом Пітер прокинувся, ніби його хтось штовхнув, і голосно вигукнув:

— Смерть душі!

Сон пробудив у ньому спогади про минуле, коли він був безнадійно закоханий у Клариссу. Колись між ними сталася чергова сварка, після якої дівчина просто вийшла з дому, залишивши Пітера наодинці з його думками. Відтоді він дедалі більше занурювався в розпач. Здавалося, весь світ утратив барви, а майбутнє більше не обіцяло нічого доброго.

Того вечора, прийшовши на вечерю, він побачив Клариссу в товаристві молодого Річарда Делловея. Досить було одного погляду, щоб Пітер зрозумів: саме ця людина невдовзі стане її чоловіком.

Після вечері Кларисса спробувала познайомити їх ближче. Пітер не втримався від колючого зауваження й дав зрозуміти, що з неї вийшла чудова господиня світського салону. У його словах відчувалася гіркота, яку він уже не міг приховати.

Згодом молоді люди вирішили покататися на човнах. Кларисса кудись зникла, а Пітер, не знаходячи собі місця, почав її шукати. Коли вона нарешті з’явилася, він помітно повеселішав. Проте навіть ця коротка радість не могла розвіяти його підозр. Йому дедалі частіше здавалося, що між Клариссою та Річардом виникає почуття, якому він нічим не може завадити.

Після того вечора Пітер став усе частіше висувати Клариссі претензії. Його вимоги ставали дедалі дивнішими, а ревнощі й підозри перетворювали кожну розмову на випробування. Він хотів, щоб Кларисса поводилася так, як йому здавалося правильним, і не помічав, наскільки важко їй було витримувати такий тиск.

Зрештою Кларисса втомилася від постійних суперечок. Вона зрозуміла, що більше не може жити в атмосфері недовіри й докорів, і вирішила поставити крапку в їхніх стосунках.

Частина друга

Розділ перший

Лукреція дедалі частіше запитувала себе, чому доля приготувала їй стільки страждань. Одного разу Септимус звернув увагу, що дружина більше не носить обручки. Він одразу вирішив, що їхньому шлюбу настав кінець. Лукреція спробувала пояснити, що нічого страшного не сталося: просто вона схудла, і тепер перстень зісковзує з пальця. Та чоловік навіть не захотів її вислухати. Його нерви були напружені до краю. І все ж, попри душевні муки, Септимус не втрачав здатності милуватися красою навколишнього світу.

Лукреція нагадала, що їм уже час іти. Септимусові ж здавалося, ніби десь поруч з’являється Еванс — його загиблий товариш, який ось-ось наблизиться до нього. Жінка більше не могла приховувати своїх почуттів і зізналася, що нещаслива.

Тим часом Пітер Волш згадав Саллі Сетон, яка несподівано для всіх вийшла заміж за заможного чоловіка. Серед усіх давніх приятелів Кларисси саме Саллі завжди була йому найближчою. Сама ж Кларисса, здавалося, давно визначилася зі своїм місцем у житті. Досить було їй з’явитися в кімнаті, як усі мимоволі звертали на неї увагу. Пітер намагався переконати себе, що давно вже не кохає її. Він розумів, наскільки важливими для Кларисси були становище в суспільстві та думка оточення. Водночас вона залишалася однією з найскептичніших людей, яких йому доводилося зустрічати. Ранкова зустріч так схвилювала Пітера ще й тому, що він раптом подумав: можливо, саме Кларисса могла б допомогти йому позбутися внутрішніх переживань, які не давали спокою стільки років.

Біля станції метро залунала дивна пісня. Її співала обірвана жінка, у чиєму голосі було щось незвичайне й навіть моторошне. Лукреція зупинилася, прислухалася — і раптом відчула, що надія ще не втрачена. Вона поглянула на чоловіка й подумала, що він зовсім не схожий на божевільного.

У молодості Септимус закохався в дівчину, яка познайомила його з творами Шекспіра. Вона давала йому читати книжки великого драматурга, і невдовзі юнак сам почав писати вірші. Коли спалахнула Перша світова війна, він одним із перших записався добровольцем. Септимусові здавалося, що на фронті він захищатиме не лише рідну країну, а й духовну спадщину Шекспіра, усе те прекрасне, що створило людство. На війні він зблизився зі своїм командиром Евансом. Той став його справжнім другом, але загинув незадовго до завершення бойових дій.

Спочатку Септимуса навіть дивувало, що смерть товариша не викликала в нього глибокого горя. Та згодом він зрозумів страшну правду: разом із болем утрати з його душі зникла здатність відчувати будь-що. Не знаючи, як жити далі, він поспіхом одружився. Лукрецію приваблювали його освіченість, серйозність і врівноваженість. Однак навіть повернення до улюбленого Шекспіра не могло врятувати Септимуса від думки, що людина за своєю природою огидна.
Минуло п’ять років. Дружина заговорила про дитину, але чоловік не міг зрозуміти її прагнення стати матір’ю. Натомість його дедалі частіше переслідував страх, що він втрачає розум.

Доктор Холмс не зміг нічим зарадити. Септимус усвідомлював, що фізично цілком здоровий, проте вважав себе винним у страшних гріхах. Коли лікар завітав утретє, чоловік навідріз відмовився його приймати. Він ненавидів Холмса, а Лукреція ніяк не могла збагнути причини такої ворожості. Септимусові здавалося, що навіть найближча людина відвернулася від нього. Він чув голоси, які нібито вимагали його смерті, і дедалі більше переконувався, що весь світ бажає йому зла.

Коли на порозі знову з’явився Холмс, Септимус охоплений жахом закричав. Роздратований лікар порадив дружині звернутися до відомого фахівця — сера Вільяма Бредшоу. Прийом призначили на той самий день.

Розділ другий

Ближче до полудня Кларисса закінчила шити. Тим часом подружжя Смітів вирушило на консультацію до сера Вільяма Бредшоу. Лікареві вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти: Септимус пережив тяжке потрясіння, яке серйозно позначилося на його психічному стані. Він заспокоїв Лукрецію й пояснив, що чоловікові потрібен тривалий відпочинок далеко від міста. Лише так, на його думку, можна було повернути Септимусові душевну рівновагу.

Проте сам Септимус побачив у Бредшоу лише ще одне обличчя доктора Холмса. Для нього цей лікар уособлював усе найгірше, що було в людській природі. Лукреція знову відчула себе безсилою. Здавалося, вона залишилася сам на сам зі своєю бідою, і ніхто не здатен їй допомогти.

Оповідач мимохідь замислюється над тим, що приховується за поняттям душевної рівноваги. Адже часом під цими словами мають на увазі не спокій людини, а її цілковиту покору чужій волі. Чи не приносить Бредшоу задоволення можливість керувати тими, хто слабший за нього, примушувати їх жити за встановленими ним правилами? А тим часом неподалік від подружжя Смітів проходив Г’ю Вітбред.

Попри свою поверховість і схильність до порожніх розмов, Г’ю вже багато років мав репутацію поважного представника вищого світу. Проте леді Брутон значно більше цінувала Річарда Делловея. Саме їх обох вона запросила до себе на обід, сподіваючись скористатися їхньою допомогою.

Прийом влаштували з неабияким розмахом. Річард ставився до леді Брутон із великою пошаною. Йому імпонувала її рішучість і захоплення громадськими справами. Жінка більше цікавилася політикою, ніж особистими історіями людей. Та цього разу вона несподівано завела мову про Пітера Волша. Річард подумки вирішив, що давно вже час відверто сказати Клариссі про свої почуття.

Згодом розмова перейшла до питання переселення англійців до Канади. Леді Брутон хотіла почути думку обох гостей і попросити їх допомогти підготувати листа до редакції газети «Таймс».

Перед відходом Річард поцікавився, чи збирається господиня завітати ввечері до Кларисси. Леді Брутон відповіла ухильно: можливо, знайде час зазирнути. Світські розваги ніколи не були їй до душі. Вийшовши з будинку, Річард і Г’ю ще трохи постояли на розі вулиці, а потім зайшли до квіткової крамниці. Річард придбав для дружини букет троянд і поспішив додому. Йому кортіло нарешті сказати Клариссі те, про що він так довго мовчав.

Розділ третій

Кларисса була зовсім не в захваті від майбутньої зустрічі, але з ввічливості все-таки запросила на вечірній прийом свою кузину Еллі — жінку, чиє товариство ніколи не приносило їй особливого задоволення.

Невдовзі повернувся Річард із квітами. Він не промовив ані слова, проте Кларисса відразу зрозуміла, що чоловік хоче в такий спосіб висловити свою ніжність і прихильність.

Вона розповіла йому про несподіваний візит Пітера. Зізналася, що й сама не перестає дивуватися, наскільки близько колись була до того, щоб стати його дружиною. Річард узяв її за руку, але затриматися поруч не зміг: на нього чекало засідання комітету.

Клариссу не полишали тривожні думки. І Пітер, і Річард часом говорили про її вечірки так, ніби не бачили в них нічого особливого. Але для неї ці зустрічі були набагато важливішими, ніж звичайні світські розваги. Вона сприймала їх як можливість об’єднати людей, подарувати їм трохи радості, створити щось прекрасне власними силами. Це був її спосіб поділитися зі світом тим добром, яке вона носила в собі.

До кімнати увійшла Елізабет. Разом із міс Кілман вона збиралася вирушити до крамниці військового спорядження. Міс Кілман відчувала до Кларисси глибоку неприязнь і не приховувала цього. Коли її душу огортали похмурі думки, вона зверталася до Бога, шукаючи в молитві розради й підтримки. Кларисса відповідала їй такою самою холодністю. Їй здавалося, що ця жінка поволі віддаляє від неї доньку, забирає її увагу й прихильність. Коли дівчата вже виходили з дому, Кларисса вслід нагадала Елізабет, щоб та не забула про вечірній прийом.

Залишившись сама, вона поринула в роздуми про віру, кохання та людські стосунки. Її погляд випадково зупинився на літній сусідці, яку вона часто бачила у вікні навпроти. Жінка сиділа у своїй кімнаті, спостерігаючи за тим, що відбувалося довкола. Та щойно пролунали церковні дзвони, вона відійшла від вікна. Кларисса раптом відчула, що все у світі невидимими нитками пов’язане між собою.

Для міс Кілман у житті існували лише дві справжні цінності: їжа та любов до Елізабет. Після покупок вона наполягла, щоб вони неодмінно зайшли випити чаю. Дівчина вважала свою супутницю доволі дивакуватою. Та міс Кілман не збиралася відпускати її так швидко. Вона знову почала скаржитися на власну долю, розповідати про життєві негаразди й домагатися співчуття. Між нею та Елізабет ніби виросла невидима стіна. Нарешті дівчина розрахувалася й поспішила піти.

Частина друга

Залишившись на самоті, міс Кілман відчула, як сильно її пригнічує власне життя. У смутку й розпачі вона попрямувала до церкви, сподіваючись знайти там бодай трохи душевного спокою. У стінах абатства жінка опустилася навколішки й віддалася молитві.

Елізабет, навпаки, тішилася нагодою побути самій, подалі від чужих розмов і настанов. Вона вирішила сісти на автобус і просто проїхатися містом. Дівчина відчувала, що поступово змінюється. Чоловіча увага, яка колись могла б її зацікавити, тепер здавалася їй безглуздою та зовсім не вартою уваги. Вона мимоволі замислилася над словами міс Кілман про бідних людей. Можливо, у її міркуваннях і справді була частка правди?

Заплативши ще одне пенні, Елізабет продовжила подорож. Дорогою вона почала уявляти своє майбутнє. Ким їй стати? Можливо, присвятити себе медицині й лікувати людей? А може, зайнятися сільським господарством і жити серед природи? Перед нею відкривалося стільки можливостей, що вона ще не могла зробити остаточного вибору.

Септимус стояв біля вікна й усміхався. Часом він просив Лукрецію записувати все, що спадає йому на думку. Останнім часом його особливо непокоїла тема правди. Він знову й знову згадував Еванса, а доктора Холмса називав утіленням усього людського зла.

Та того дня все складалося інакше. Лукреція сиділа за роботою — майструвала капелюшок. Септимус спокійно розмовляв із нею, і жінка була щаслива бачити чоловіка таким врівноваженим. Вони жартували, обговорювали дрібниці, і раптом Септимус запропонував цікавий візерунок, яким можна було б прикрасити капелюшок. Лукреція одразу зацікавилася його задумом і з радістю взялася за вишивання.

Однак цей спокій виявився нетривалим. Поступово Септимус знову почав втрачати зв’язок із дійсністю. Дружина запитала, чи подобається йому готова робота, але чоловік не відповів. Він лише нерухомо дивився перед собою, ніби не чув її слів. Йому пригадалася погроза Бредшоу: лікар вважав, що Септимуса необхідно ізолювати від інших людей.

Чоловік попросив спалити всі його записи. Лукреція пообіцяла сховати їх так, щоб лікарі ніколи не змогли знайти. Вона також запевнила Септимуса, що не дозволить нікому розлучити їх.

Саме тоді до помешкання завітав доктор Холмс. Лукреція миттю кинулася йому назустріч, намагаючись загородити дорогу й не дозволити наблизитися до чоловіка. Проте лікар відтіснив її вбік і рушив далі. Септимус зрозумів, що його хочуть забрати силоміць. Охоплений відчаєм, він шукав єдиний спосіб урятуватися від переслідувачів. За мить чоловік кинувся до вікна й вистрибнув униз.

Розділ п’ятий

Пітер із певним задоволенням провів поглядом карету швидкої допомоги, що промчала повз нього. Її стрімкий рух здався йому ще одним свідченням того, наскільки злагоджено й розумно влаштоване міське життя. Він добре знав власну слабкість: надмірну емоційну прив’язаність до жінок, яка не раз завдавала йому душевного болю.

У пам’яті спливла давня поїздка з Клариссою. Вони сиділи на верхньому майданчику автобуса, коли вона поділилася з ним незвичайним міркуванням. На її думку, кожна людина залишає часточку себе в усіх місцях, де їй доводилося побувати. Ніби наші сліди не зникають безслідно, а продовжують жити у світі навіть після того, як нас самих уже немає. Так Кларисса намагалася примиритися з неминучістю смерті. Пітер же відчував, що частинка її самої назавжди залишилася в ньому. І вже не мало значення, хотів він цього чи ні.

Повернувшись до готелю, Пітер знайшов листа від Кларисси. Вона писала, що була щиро рада їхній зустрічі. Але Пітерові хотілося зовсім іншого — щоб вона не втручалася в його життя й залишила його в спокої. Він і досі не міг змиритися з тим, що колись Кларисса відмовила йому. Згадав він і про Дейзі, молоду індійську дівчину, заради якої й приїхав до Лондона. Що подумають про нього інші, Пітера майже не цікавило.

Зрештою він вирішив усе-таки піти на вечірку до Делловеїв. Йому хотілося поговорити з Річардом. Вийшовши з готелю, Пітер знову замилувався лондонськими вулицями. У їхньому плануванні, будинках і широких проспектах відчувалася особлива гармонія. Коли він підійшов до будинку Делловеїв, то зупинився й глибоко вдихнув повітря, намагаючись зібратися з думками перед зустріччю. Майже машинально Пітер розкрив складаний ніж, який лежав у нього в кишені.

Розділ 6

Гості вже почали прибувати. Кларисса стояла біля входу й особисто вітала кожного, хто переступав поріг її дому. Пітерові вся ця привітність здавалася награною та нещирою. Під його прискіпливим поглядом і сама Кларисса почувалася дещо неприродно, ніби змушена була грати роль, яка вже давно їй набридла.

В одному з кутків кімнати стояла Еллі Гендерсон, небагата кузина господині. Річард підійшов до неї й чемно привітався. Невдовзі присутнім повідомили про приїзд леді Россетер. Це була Саллі Сетон. Побачивши давню подругу, Кларисса не змогла приховати своєї радості. Здавалося, перед нею знову постала та сама Саллі, з якою колись було пов’язано стільки дорогих спогадів.

Трохи згодом оголосили про прибуття прем’єр-міністра. Клариссі довелося негайно приділити увагу настільки поважному гостеві. Проте зовні він виявився цілком звичайною людиною, нічим особливо не примітною. Пітер знову подумав, як сильно англійці люблять вихвалятися своїм суспільним становищем і наближеність до можновладців. Тим часом леді Брутон усамітнилася з прем’єр-міністром для окремої розмови.

Але Клариссу не полишало незрозуміле відчуття порожнечі. Останнім часом вечірки вже не приносили їй колишнього задоволення. Іноді вона ловила себе на думці, що вся ця метушня втратила для неї сенс. Варто було згадати міс Кілман, як у душі знову здіймалася хвиля роздратування.

Гостей зібралося стільки, що Кларисса ледве встигала приділити увагу кожному. Помітивши Пітера, вона підвела його до своєї літньої тітоньки й пообіцяла, що згодом вони ще поговорять. Їй дуже хотілося бодай на кілька хвилин зупинитися поруч із Саллі та Пітером. Ці двоє були живим нагадуванням про її молодість, про часи, коли все здавалося можливим і життя ще не розділилося на минуле та теперішнє.

Невдовзі до будинку завітали подружжя Бредшоу. Леді Бредшоу між іншим розповіла Клариссі про молодого чоловіка, який нещодавно наклав на себе руки. Почуте настільки приголомшило господиню, що вона непомітно для інших відійшла до маленької порожньої кімнати. Їй здалося, ніби вона сама переживає останні миті життя цього незнайомця, ніби власним тілом відчуває його падіння.

Кларисса почала думати про нього. Чи був він щасливий? Що змусило його піти на такий відчайдушний крок? Тепер вона зрозуміла, чому від самого початку відчувала неприязнь до сера Вільяма Бредшоу. Саме такі люди, прикриваючись турботою й поважністю, здатні зробити чуже життя нестерпним.

Вона підійшла до вікна й побачила літню сусідку. Та спокійно готувалася до сну, ніби навколишній світ залишався незмінним. Кларисса подумала, що Септимус, можливо, таки зробив свій останній вибір правильно. Після цього вона повернулася до гостей, знову взявши на себе обов’язки господині.

Пітер тим часом усе дивувався, куди зникла Кларисса. Розмовляючи із Саллі, він помітив, наскільки вона змінилася за ці роки. Сама ж жінка вважала, що Пітер залишився таким, яким був у молодості. Вони обоє звернули увагу на Елізабет, яка зовсім не нагадувала своєї матері. Саллі зауважила, що Клариссі, здається, чогось бракує. Пітер погодився, що їхні давні стосунки залишили в його душі глибокий слід, який не зник навіть із плином часу.

Річард із подивом дивився на Елізабет: донька так швидко подорослішала, що він ледве встиг це помітити. Тим часом вечірка добігала кінця, і більшість запрошених уже розійшлася. Саллі підвелася, щоб перекинутися кількома словами з Річардом. І раптом Пітера охопило незвичайне хвилювання. Серце забилося швидше, а на обличчі з’явилася усмішка. Нарешті він побачив Клариссу. Вона повернулася.