Джон Бойн «Хлопчик на вершині гори» скорочено

У 1936 році в Парижі жив семирічний П’єро Фішер. Його батько, Вільгельм, був німцем, а мати, Емілі, — француженкою. Вільгельм брав участь у Першій світовій війні, і пережите тяжко позначилося на його характері. Він часто випивав, страждав від нападів гніву й поступово віддалявся від родини. Коли П’єро було близько п’яти років, батько пішов із дому, а через два роки загинув, потрапивши під потяг. Невдовзі після цього мати хлопчика померла від туберкульозу.

П’єро залишився сиротою. До цього його життя було сповнене дружби й теплих спогадів, найважливішим серед яких була дружба з Аншелем Бронштейном — глухим єврейським хлопчиком, який жив поверхом нижче. Друзі спілкувалися за допомогою жестів, багато часу проводили разом і мріяли стати письменниками. У П’єро також був улюблений собака Д’Артаньян, до якого хлопчик дуже прив’язався.

Після смерті матері П’єро деякий час жив у родині Аншеля. Проте мадам Бронштейн зрозуміла, що не зможе постійно піклуватися ще й про нього, тому хлопчика відправили до притулку в Орлеані. Там ним опікувалися сестри Симона й Адель Дюран. П’єро було важко звикнути до нового життя: він сумував за батьками, другом і собакою, а серед вихованців притулку почувався самотнім. Інші діти часто знущалися з нього, особливо хлопець на ім’я Гуго.

Одного дня П’єро отримав листа від тітки Беатрис Фішер — сестри свого батька, про існування якої раніше не знав. Жінка запропонувала забрати племінника до себе. Вона працювала економкою в Бергхофі — резиденції Адольфа Гітлера, розташованій на горі Оберзальцберг у Баварії, Німеччина.

П’єро вирушив до тітки потягом. Дорога була довгою, а подорож супроводжувалася неприємними подіями. Підлітки з організації «Гітлер’югенд» відібрали в нього бутерброди, а на вокзалі в Мангеймі офіцер СС наступив хлопчикові на пальці. П’єро ще не розумів, наскільки глибоко ненависть і жорстокість проникли в суспільство, але вже зіткнувся з ними на власному досвіді.

Нарешті хлопчик дістався до місця призначення. Беатрис тепло зустріла племінника й привезла його до Бергхофа. Там П’єро познайомився з кухаркою Еммою, покоївками Гертою й Анге та шофером Ернстом. Величний будинок, мальовничі гірські краєвиди й незвичайне оточення справили на нього сильне враження.

Тітка пояснила П’єро, що в новому житті він має бути обережним. Вона попросила не розповідати про французьке походження матері й не згадувати свого єврейського друга Аншеля. Крім того, жінка запропонувала хлопчикові називатися Петером — на німецький лад. Так П’єро поступово почав віддалятися від свого минулого.

Невдовзі він дізнався, що господарем Бергхофа є сам Адольф Гітлер. Спочатку хлопчик майже нічого про нього не знав, але, коли побачив фюрера, був вражений його впевненістю та владністю. Гітлер зацікавився Петером, розмовляв із ним і розповідав про свої погляди на Німеччину. Для самотнього хлопчика така увага здавалася надзвичайною честю. Він ще не усвідомлював небезпеки нацистських ідей і не розумів, як легко захоплення впливовою людиною може перерости в сліпу відданість.

Петер почав навчатися в школі в Берхтесгадені, де познайомився з Катаріною. Вона стала його єдиною близькою подругою в новому оточенні. Катаріна була розумною та незалежною дівчинкою, яка критично ставилася до нацистського режиму. Вона не поділяла захоплення Петера Гітлером і помічала те, чого сам хлопець не хотів бачити.

Тим часом Гітлер продовжував виявляти прихильність до Петера. Він дарував йому подарунки, а згодом подарував форму «Гітлер’югенду». Хлопчик пишався тим, що опинився в центрі уваги фюрера, і дедалі більше вірив у власну винятковість. Йому здавалося, що він належить до особливого кола людей, яким довіряють важливі справи.

Поступово Петер почав відвідувати зустрічі, на яких нацистські керівники обговорювали майбутнє Німеччини. Він чув розмови про плани режиму й навіть був присутній на нараді, де йшлося про створення концентраційного табору. Хлопець не до кінця розумів значення почутого, проте вже звик сприймати все, що відбувалося навколо Гітлера, як щось важливе й правильне. Його колишні моральні орієнтири поступово поступалися місцем сліпій довірі до фюрера.

Зміни в характері Петера ставали дедалі помітнішими. Він зробився пихатим, почав зневажливо ставитися до прислуги й користуватися своїм становищем. Йому подобалося відчувати владу над іншими. Спогади про матір, дружбу з Аншелем і колишнє життя відходили на другий план. Хлопчик дедалі більше віддалявся від того доброго й чуйного П’єро, яким був раніше.

Погіршувалися й стосунки Петера з Катаріною. Вона бачила, як сильно він змінився, і не хотіла миритися з його нацистськими переконаннями. Петер натомість сприймав її незгоду як особисту образу. Він уже не прагнув зрозуміти подругу, а хотів, щоб вона прийняла його нові погляди.

Одного разу в Бергхофі святкували день народження Єви Браун, супутниці Гітлера. Під час свята Петер спробував силоміць поцілувати Катаріну, але дівчина опиралася. Кухарка Емма втрутилася й зупинила його. Замість того щоб визнати свою провину, Петер розлютився на жінку. Він доніс на неї Гітлеру, звинувативши в нелояльності. Унаслідок цього Емму заарештували й забрали з Бергхофа. Петер не замислювався над тим, наскільки тяжкими можуть бути наслідки його вчинку для іншої людини.

Невдовзі сталося ще страшніше. Петер випадково підслухав розмову тітки Беатрис і шофера Ернста та зрозумів, що вони планують замах на Гітлера. Вони хотіли отруїти фюрера, сподіваючись покласти край його владі. Петер опинився перед вибором: зберегти вірність людям, які були йому близькими, чи повідомити про їхні наміри Гітлеру й довести свою відданість.

Хлопчик вирішив розповісти фюрерові про змову. Напередодні Різдва йому вдалося запобігти спробі отруєння Гітлера. Проте наслідки його вчинку були жахливими: Беатрис та Ернста схопили й за наказом Гітлера стратили.

Петер став свідком того, до чого призвело його рішення. Він утратив тітку — єдину родичку, яка забрала його до себе й дала йому прихисток, — а також Ернста, до якого звик за час життя в Бергхофі. Десь у глибині душі хлопчик розумів, що саме його зрада прирекла їх на загибель. Однак він намагався переконати себе, що вчинив правильно, адже вважав себе відданим прихильником Гітлера. Щоб не зіткнутися з власною провиною, він придушував сумніви й дедалі глибше занурювався у світ нацистських переконань.

З роками війна змінювалася, а життя в Бергхофі ставало дедалі похмурішим. Гітлер приїжджав туди рідше, а коли з’являвся, був дратівливим і підозрілим. Проте Петер і далі вірив у фюрера та прагнув бути корисним режиму.

У 1944 році Петеру виповнилося п’ятнадцять років. Він уже носив військову форму й хотів вирушити на фронт, щоб узяти участь у війні. Однак Гітлер не дозволив йому залишити Бергхоф. Хлопець дедалі частіше залишався на самоті, а звичний йому світ поступово руйнувався. Проте навіть тоді він не хотів визнавати, що Німеччина наближається до поразки.

В останні місяці війни Бергхоф майже спорожнів. Гітлер поїхав до Берліна, більшість працівників залишила резиденцію. Петер залишився там сам і продовжував сподіватися на перемогу Німеччини, хоча навколишні події свідчили про протилежне.

У травні 1945 року американські війська зайняли Бергхоф. Наляканий наближенням солдатів, Петер сховався в шафі, але його знайшли й заарештували. Хлопчика сприймали як людину, пов’язану з нацистським режимом, і відправили до табору для інтернованих. Там Петер удавав, що не може говорити, сподіваючись уникнути допитів.

Після війни він поступово почав усвідомлювати справжній масштаб злочинів нацистів. Йому ставало дедалі важче виправдовувати власні вчинки. Він зрадив тітку Беатрис та Ернста, доніс на Емму, відвернувся від Аншеля й завдав болю Катаріні. Раніше Петер пояснював свої дії відданістю Гітлеру, але тепер розумів, що це не знімає з нього відповідальності. Він сам робив вибір і сам мав відповідати за його наслідки.

Після звільнення Петер довго мандрував Європою, намагаючись знайти місце, де міг би почати життя заново. Він працював у порту Антверпена й познайомився там із молодим чоловіком на ім’я Даніель, який пережив Голокост. Розповідь Даніеля про пережите змусила Петера ще гостріше відчути власну провину. Він уже не міг вважати себе просто хлопчиком, який випадково опинився поруч із нацистами. Його захоплення Гітлером і бажання заслужити його прихильність мали реальні наслідки для інших людей. Не витримавши цих переживань, Петер знову втік.

Згодом він оселився в Амстердамі й кілька років працював учителем. Проте минуле не давало йому спокою. Одного дня Петер знову зустрів Катаріну. Вона впізнала його й нагадала, що він не міг не розуміти, що відбувалося в Бергхофі та які плани обговорювали люди, наближені до Гітлера. Катаріна не хотіла виправдовувати Петера його юним віком і не збиралася робити вигляд, ніби його вчинки можна забути. Вона дала зрозуміти, що не може його пробачити.

Ця зустріч стала для Петера переломним моментом. Він зрозумів, що постійні втечі не допоможуть позбутися провини. Неможливо змінити минуле, просто переїжджаючи з одного міста до іншого. Якщо він хотів бодай спробувати прийняти відповідальність за свої вчинки, то мав перестати ховатися й чесно розповісти про те, що зробив.

Петер повернувся до Франції та спочатку вирушив до Орлеана, де колись жив у притулку. Однак будівля була зруйнована війною. Це місце нагадало йому про дитинство, коли він ще був далеким від нацистської ідеології та не втратив здатності довіряти людям. Проте повернутися до колишнього життя він уже не міг.

Після цього Петер поїхав до Парижа, сподіваючись відшукати Аншеля — свого друга дитинства. Колись вони разом мріяли стати письменниками, але згодом Петер сам відмовився від цієї дружби. Він перестав відповідати на листи Аншеля й викреслив його зі свого життя, намагаючись відповідати вимогам середовища, до якого прагнув належати.

Петер не знав, чи пережив Аншель війну, адже той був євреєм і став жертвою переслідувань. Зрештою він дізнався, що друг вижив і став письменником. Петер вирішив зустрітися з ним, хоча розумів, що не має права вимагати прощення.

Під час зустрічі Петер розповів Аншелю правду про своє життя. Він не приховував, як змінився під впливом Гітлера, як зрадив тітку Беатрис та Ернста й як своїми діями сприяв загибелі людей. Він також визнав, що сам відмовився від дружби з Аншелем і не може виправдати цього жодними обставинами.

Аншель уважно вислухав колишнього друга, проте не пробачив його. Він розумів, що щире зізнання не здатне скасувати минуле чи повернути загиблих. Аншель не став заспокоювати Петера й не звільнив його від відповідальності. Натомість він запропонував записати його історію, щоб вона стала застереженням для інших.

Петер погодився розповісти все до кінця. Він уже не намагався втекти від спогадів або перекласти провину на обставини. Тепер він розумів: людина повинна відповідати за свої рішення, навіть якщо колись була дитиною й перебувала під сильним впливом оточення. Його історія могла показати іншим, як легко прагнення належати до впливової групи перетворюється на сліпу покору, а бажання заслужити схвалення — на зраду власних моральних принципів.

Наприкінці роману Петер починає розповідати Аншелю свою історію. Він не отримує прощення, але нарешті перестає приховувати правду про себе. Йому доведеться жити з пам’яттю про скоєне й усвідомленням того, що щире каяття не завжди може повернути довіру. Проте тепер він готовий прийняти відповідальність і сподівається, що його досвід допоможе іншим не повторити його помилок.

Головна думка твору – сліпа віра в лідера та прагнення влади можуть поступово зруйнувати людяність.

Відгуки про книгу «Хлопчик на вершині гори» пишіть в коментарях. Так ви допоможете іншим зрозуміти чи варто її читати повністю.