«Невеличка драма», розділ: ЕЛЕГІЯ АТРАКЦІОНІВ
Другого ж дня після побачення з Мартою Льова Роттер розвинув шалену розвідчу діяльність. До справи шукання дівчині світлої кімнати він зумів притягти добрий десяток людей, переконавши своїх колег у крамниці, що така кімната мусить бути доконче і найшвидше знайдена. Його любили за лагідність, товариськість, шанували за чесність, правдивість і простоту. І прохання його було для всіх значуще, бо досі він ніколи нічого не просив, а послуг кожному зробив чимало — не було жодного, за кого він колись не відчергував би чи не заступив би в незручній зміні. Тож коли Льова одного ранку сказав:
— Треба знайти кімнату, товариші… Тільки гарну кімнату — це не для мене. Дівчина в мене є знайома, це їй, товариші, треба знайти кімнату… Вона дуже нещасна, їй треба допомогти, товариші.
Всі погодились, що кімната потрібна дуже, що дівчина та справді нещасна, коли товариш Роттер це каже. І розшуки почалися.
В умовах перелюдності міста й житлової скрути розв’язати цю справу було не як легко. Тільки випадок тут міг допомогти, і Льова на цей випадок надіявся. Якби сила його бажання могла матеріалізуватись, то не тільки кімната, а й цілий розкішний будинок був би споруджений для Марти. Випалена в огні його колишнього чуття, дівчина зробилась йому ще дорожча, бо з попелу свого розпачливого, неподіленого кохання він дістав не жужелицю гидку, а зливок чистого металу. Його чуття не зникло, а перетворилось; він не втратив її, бо й не мав ніколи, і тепер дівчина була йому заразом спогадом і надією, втіленням усього прекрасного, радісного й доброго, що мусить і далі його вести. Він не зруйнував її в собі, а ствердив, як невичерпну спрагу пізнання, і все, що він мав у житті ясного, тепер прилучилось до дівчини, як до свого джерела. Всі його прагнення, скуті колись її величчю, якої він ніби дорівнявся, тепер прокинулись ще міцніші й манили його, поривали. Льова виходив із зціпеніння, свіжий, наснажений, він готовий був до безмежної путі! Тільки б знайти кімнату! Він не міг поїхати, покидаючи дівчину в кімнаті без сонця.
За три дні він дістав кілька адрес, і надія його справдилась — одна з кімнат, що він дивився, випала хоч і не дуже висока, але південна, невеличка й затишна. Додати ще сюди милих стареньких господарів із гавкучим шпіцем та семилітнім хлопчиком — онуком, досить пристойний будинок, другий поверх, прекрасний район — Стрітенська вулиця, і бажати кращого було б необережно. Але повстали труднощі, що їх Льова мусив перебороти. Насамперед старенькі, за віковічною традицією, бажали в пожильці “спокійного, солідного, нежонатого чоловіка”, але ніяк не молоду дівчину, що здавалась їм доконче галасливою, шаленою і загалом непристойною. І Льові треба було переконати їх, що ця дівчина, якої вони не бачили, зовсім не скидається на інших дівчат, що це дівчина надзвичайна й виняткова.
— Вона буде вам, як дочка,— казав він.— Скільки лиха вона пережила! Ви жалітимете її, вона сирота, в неї нікого рідного.
Цей аргумент вплинув на стареньку, в якої дочка померла, залишивши малого сина, але старий, міцніший на нерви, запитав:
— А ви ж їй як? Родич чи як?
— Я?.. Ні, я не родич. Я… знайомий. Наші батьки вкупі працювали… А, може, ви… думаєте що? Так ні, я навіть їду звідси цими днями, і я хочу допомогти їй…
Старенька, переконана його словами, заявила:
— Все хлопці та хлопці! Хай дівчина ще поживе. Жив оце з нас хлопець, а воно не хлопець вийшло, а просто шалапут!
В цьому шалапуті полягала друга й остання трудність, а саме грошова. Якийсь молодий чоловік, попередній посідач кімнати, жив собі та жив щось із півроку, не заплатив комірного ні шеляга й нарешті зник невідомо де. Отже, старенькі, крім усіх хвилювань з цього приводу, мусили ще й оплачувати його площу домоуправі, а тепер хотіли справити втрати з нового пожильця, як це звичайно в таких випадках робиться. Рахунок сягав п’ятдесяти карбованців.
Ці невеличкі гроші треба було все-таки мати! Про те, щоб дівчина сплатила їх власним коштом, не могло бути й мови. І Льова пообіцяв п’ятдесят карбованців сьогодні ж принести.
Сьогодні, тридцятого квітня, він мав одержати за півмісяця свою платню, щось коло сорока карбованців. Лишалось ще здобути щонайменше двадцять, бо хоч мінімальну суму він мусив мати на свій від’їзд. Власне, вибирати йому не було з чого — гардероб у нього був дуже нечисленний і зовсім маломіцний, отже, реалізація одежі, найперший спосіб грошової самодопомоги, була виключена. Тоді тільки одне Льова міг зробити — продати свою бібліотеку.
За роки мандрівок вона склалася з нього не дуже велика, але пристойно дібрана. Історія філософії, твори філософів, історія культури, релігій — оце було в ній за основне ядро, причому траплялися в ній книжки старі, раритети навіть музейної вартості, випадково куплені за безцінь по базарах. Все це він не тільки зібрав, але й перечитав, вистудіював, обміркував. І коли зрозумів, що не знайшов і не знайде в них того, що пристрасно шукав — розуміння світу й себе,— тоді тільки вони зробились йому справді дорогі. Він полюбив їх глибоко й безсторонню, як сліпець сліпця, і з усієї пишноти систем, вірувань, подвигів людських, з усіх поривів і блиску людської думки виріс скромний і невимогливий.
Вдень Льова Роттер одержав свою платню й подав коротку заяву: “До Управи соробкоопу. Льва Роттера, продавця з крамниці № 124. Прошу звільнити мене з посади через те, що я виїжджаю з міста”. Котрий раз подавав він оцю мовчазну заяву по різних місцях та установах? У всякому разі не перший. І щоразу робив це дуже охоче, позначаючи звільненням своє дальше поступування. Як і завжди, нічого не сказав про це своїм співслужбовцям, бо пояснити причину від’їзду було б йому надто тяжко.
Потім Льова привів до себе букініста й продав йому гуртом своє книжкове надбання, кількістю понад 500 томиків, за 25 карбованців. “Не треба буде возитися з ними” — це єдине, чим він міг себе потішити. І коли він негайно сплатив стареньким, як належало, п’ятдесят карбованців, йому лишилось ще півтора червінця на дорогу. Надвечір Льова вже спакував свої речі, які утворили досить портативний клунок та дерев’яну валізу, що вільно вкладалася в норму ручного багажу, визначену залізничим квитком.
Тепер він міг востаннє з’явитись до дівчини.
Дорога з Печерська до Жилянської вулиці була довга й знайома йому до найменших дрібниць. За два роки він вивчив на ній усі звороти, ліхтарі, тумби з афішами, дерева вздовж пішоходів, круті схили вулиць. І ось, ідучи тепер, пригадував інші дороги, якими був ходив, інші міста, які бачив раніше, всі відтинки землі, де ступала його нога відтоді, як він себе пам’ятав, Він з’єднав ту мить думкою всі уривки в єдине ціле, в одну безперервну путь свою в житті. Він уявляв її надзвичайно виразно, гак ніби йшов увесь час, не спиняючись. Легкий і моторошний дрож торкнувся його серця, коли з’явилася йому думка, що це, власне, є путь до смерті, яка непохитним фінішем стоїть у різноманітності людських шляхів. Що ж робити? Протестувати? Піднести руки вгору й крикнути: “Земле! Я хочу тебе бачити вічно! Який жорстокий ти, всесвіте, що своєю вічністю породжуєш тільки тимчасове, даєш очам тільки розплющитись і устам тільки ворухнутись!”. Від цієї справедливої і змістовної скарги не то всесвіт, а навіть листок на дереві не здригнувся б. Льова мимоволі підвів очі до неба інстинктивним рухом людини, що шукає рятунку. І побачив над собою ті самі зорі, незмінні сполучення блискучих цяток, далекі й незбагненні світи, під якими був народився. Все життя він бачив тільки їх. Тільки їх! А єсть ще й інше небо, незнане небо Південного Хреста, Скорпіона, Вітрил, Фенікса, Золотої Риби! І він вирішив їхати до моря.
Зійшовши на Хрещатик, Льова побачив місто в святковому огні. Гірлянди кольорових лампок оточували будинки, горіли травневі написи, мінились декоровані вітрини, а в далечині десь на шпилі кам’яниці червоний прапор, освітлений невидимим прожектором, немов піднісся геть у повітря над містом, над людьми, над землею. Серед гомону й руху вечірньої щільної юрби, серед виру прагнень і чуттів тут, на вулиці, й там, під дахами, він спокійно й урочисто височів, прапор пориву, шукання, спраги, під яким рушить незабаром корабель, що його, мандрівця, повезе до країн іншого неба! Його серце радісно затремтіло, благословляючи життя і людську нескінченну путь.
Нарешті він зайшов у будиночок на Жилянській вулиці й постукав до дівчини у двері.
— Можна,— відповів йому хрипкий голос.
Спочатку він не побачив Марти й розгублено озирнувся по кімнаті. І зразу постеріг її в темнуватому кутку — вона стояла, прихилившись до стінки й спустивши руки, нерухома, зацькована, безсила. На мить він теж спинився, захлинувшись від безмежного жалю, потім підійшов до неї і взяв за руки.
— Нащо так хвилюватись, Марто? — спитав він.
— Я?.. Ні… я зовсім спокійна,— прошепотіла вона.— Тільки жар у мене… обличчя горить.
— Ви бліда, Марто, у вас руки холодні.
— Може… Це ж дарма… дрібниці, нічого нового. Що нового в тому, що якусь дівчину покинуто і в неї похололи руки?
— Ви… знову це говорите!
— Знаєте, Льово,— сказала вона раптом голосно,— виявилось, що в нього теж два обличчя. А може, три, чотири — звідки мені знати?.. Словом, він жениться — не зо мною, звичайно. Я була так… між іншим, чи як там… Він жениться, жениться!
— А вам, Марто, що до того? — спитав Льова.— Хай жениться.
Дівчина глянула на нього спантеличено.
— А я ж, Льово?.. Як же я тепер? У мене ж нічого не лишилось.
— І ви почнете жити ніби спочатку,— сказав хлопець серйозно.— Спочатку, Марто! Ах, Марто, це ж добре, коли в людини нічого не залишається… Ви вийдете одного дня, і побачите, що ви все хочете мати, що ви нічого ще не спізнали… І все заспіває у вас, Марто,— серце, думки. Ви прокинетесь, як прокидається вранці земля, у якої ніч теж усе відбирає… Але ви тремтите, Марто, вам треба зараз лягти.
Вона не опиралась і хитаючись дійшла до ліжка. Коли лягла, раптом відчула жахливий холод свого тіла, що здавався їй раніше жаром, і зіщулилась в маленьку грудку. Льова накрив її пальтом.
— Це холод з мене виходить,— прошепотіла вона за хвилину.— А що надворі? Мороз? Вітер?
— Надворі тепло, Марто. Все місто в огнях… Завтра свято, Марто.
Вона зітхнула.
— Я дурна? — спитала вона зненацька.— Скажіть, Льово!
— Ви прекрасна! — скрикнув хлопець і замовк, зніяковівши.
— Одверніть світло… мені боляче в очі,— промовила вона знесилено.
Він повернув до стіни лампку, що на столі, і їх обох обгорнув тихий присмерк, немов до кімнати раптом прийшов знадвору той теплий і нашорошений вечір. І далі вони розмовляли майже пошепки в цій півтемряві, що спроквола й неохоче носила їх слова.
— Тепер гарно,— мовила дівчина.
— І я прийшов до вас з гарною новиною. Кімнату ви маєте, Марто… кімнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рідну, вірте мені, Марто. Ось я кладу вам на столі адресу. Ви підете завтра…
— Якщо я завтра ходитиму… Але спасибі. Що ж мені ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть… все буде чудово Льово… Я буду вставати вранці в кімнаті й іти на посаду… Який жах! Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося.
Він почав їй захоплено казати, що душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зникає, як ніч, як туман із вранішнього обрію… Та вона його перепинила.
— Знаєте, що мені хочеться? — спитала вона, судорожно сміючись.— Мені страшенно хочеться скупатись. Я так люблю ввечері купатись! Вода — це найкраще, що єсть… Всі люблять воду, тільки скажені бояться її. Знаєте, чому люблять? Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить, Льово, як вабить! Підійти до берега десь, де нікого немає, де зовсім порожньо, тихо… Вгорі небо, а навкруги— ніч і пустиня. Тоді роздягтись швидко і… Ні, треба спочатку підвести вгору руки… Навкруги ж нікого, це не соромно. Потім спустити руки й дивитись на воду — вона рівна, блискуча, всі зорі в ній, вона ніби спинилась і чекає… тільки хлюпотить десь об берег: іди… іди…
Вона замовкла, та перше, ніж він, геть здивований, встиг їй щось відповісти, сказала далі:
— Тоді ступити вперед один крок, ще один… вода вже торкнулась… ні, це тільки перший дотик такий холодний! Ще… ще… вода підіймається, обіймає тіло потроху, все вгору, вгору, серце так стискується і… і…
— Марто, ще холодно купатися,— сказав Льова стурбовано.
Вона нічого не відповіла й заплющила очі. Хвилину, дві, три стояла мовчанка. Потім Марта раптом спитала:
— Ви ще тут? Ідіть уже, Льово.
— Ні, я ще побуду… поки ви заспокоїтесь,— сказав він несміливо.— А потім я зовсім поїду,— додав він.— Завтра я збираюсь, Марто, поїхати звідси назавжди.
— Від мене,— прошепотіла вона.
— Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут… мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись… Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати… Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше… Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто… І ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не запліснявієте… Ви будете падати й підводитись, рухатись свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірно велику…
Він казав тихо, але піднесення бриніло в його словах, що були дівчині болючим, нестерпним докором. Бо вони здіймали в її голові хаос, де тільки дві точки ясно світились — нічого нового й вічно нове!
— Так робить світ, так мусимо й ми робити, Марто, бо ми частина його, маленькі світи,— казав він.— Тоді здійснюєш те, для чого народився… тоді будеш щасливий, Марто… І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.
— Чому я така нещасна? — прошепотіла дівчина.
— Ви багато хотіли, Марто… І я багато хотів. Ви… зустрілись з таким, що мало хоче, а я… ні з ким не зустрівся. Але я знаходитиму вас, Марто, скрізь. Бачитиму вас, Марто, в людях, у світанках, у нових зорях… скрізь, по всій землі, яку я ще побачу… Кожного разу, як я здибаю щось гарне, щось добре, Марто, я буду згадувати про вас…
— А може, все це брехня! — раптом скрикнула дівчина, схопившись.— Може, він не жениться, Льово! Звідки я знаю? Чому я мушу вірити? Може, з мене поглузували, навмисно, підло поглузували! Льово, я нічого не знаю… Допоможіть мені! Це останнє моє прохання… Ви зробите? Скажіть!
— Що саме, Марто, зробити?
— Підіть до нього! Спитайте його…
Льова вагався.
— А ви не підете… купатись? — спитав він обережно.
Вона похитала головою.
— Ні. Я ж нічого напевно не знаю. Я чекатиму вас.
— Я швидко,— сказав Льова і вийшов.
Молодий професор був дома й працював коло важливої і забарної справи — пакував у ящики свої книжки, що мусили, як і сам він, переїхати на помешкання до Ірен, яка мала завтра офіційно стати його дружиною. А формально вона вже нею була, бо сьогодні вдень вони розписалися в загсі. Він свідомо пришвидшував події, щоб витратити якнайменше часу на всю мороку, зв’язану з одруженням, і саме одруження негайно перевести в життя, щоб мати душевний спокій, потрібний для праці, а так само, щоб остаточно перекреслити червоним олівцем шлюбу свою жалюгідну любовну пригоду. До того ж, у родині Маркевичів такий темп не викликав жодних заперечень. Відбулася тільки маленька дискусія про роль церкви в шлюбній справі. Марія Миколаївна, жінка релігійна, зняла це питання дуже обережно — можна, казала вона, зовсім не вірити в церковне благословення, але в церкві все-таки повінчатись, бо сам із себе обряд шлюбний є пишний і гарний, дуже художній, має своєрідну красу, якої ніде в житті не варт зневажати. Юрій Олександрович, що релігію, як противну розумові, категорично ненавидів, так само делікатно висловився про шкідливість традиції для людського поступу; Ірен різко виступила проти, і навіть старий професор наважився при дружині назвати відмертя релігії “фактом”, як звичайно, чудовим. Тож Марія Миколаївна лишилася самотня в своїх поривах до краси.
Але в одному пані професорова не хотіла здатись — хай не вінчатись, але весілля мусить бути, мусять бути гості, великий бенкет, бо, казала вона, така подія в житті буває тільки раз. Ірен також хотіла цього, і біохімік, згнітивши серце, погодився на учту, яку потай уважав за рівновартну з церковною церемонією. Мали запросити молодь, улаштувати танці, гри, музично-вокальну вечірку, мелодекламацію,— “все це я мушу пережити”,— думав сумовито Славенко. Стара мати його теж була повідомлена і, видобувши з скрині вбрання часів свого розквіту, готувалась до виходу з подольських нетрів на довге сподіване весілля свого єдиного сина.
Свято одностайно призначено на Перше травня. Найбільше Ірен обстоювала саме цей день, що надавав, на її думку, особистій їхній події сучасного, навіть громадського відтінку. За доби примату громадських форм життя цим, казала вона, не можна легковажити. Тож беручи під увагу, що всі крамниці завтра будуть зачинені, Марія Миколаївна повинна була вже сьогодні з усім погрібним скупитися. Величезний список питва та наїдків вона склала вкупі з трьома своїми родичками, що й мали допомогти їй у радісному клопоті. Запрошення розніс уже окремий посланець. До кухні взято фахівця кухаря з помічником, а до столу двох покоївок у білих фартухах. Тим часом під доглядом Пелагеї, що була за відповідального виконавця робіт, вони прибирали в кімнатах, де пара мовчазних натирачів вилощували паркет за всіма правилами свого майстерства.
О дванадцятій годині Юрій Олександрович побував з нареченою в загсі, потім навідався ще до лабораторії і, підживившись дієтичним обідом, узявся впорядкувати свої особисті справи. Це було — скласти папери та спакувати книжки до переїзду на нове помешкання. Десятків зо два ящиків з-під садовини були вже прислані й запорожнили коридор. Ось зараз він має розчинити шафи з книжками, зрушити всю цю безліч томів, в’язати їх на купки й пакувати в ящики. Він ніби почував, як не хочеться їм покидати свої звичні, роками освячені місця, руйнувати свій довершений лад та пускатись у шлюбну подорож свого господаря. І потай визнавав їхню рацію. “Їм хоч не треба буде брати участь в бенкеті”,— подумав біохімік.
Тоді скинув піджака, приволік першу пару ящиків і розчинив першу шафу. Робота була марудна, але й доручити її комусь професор не зважився,— щось могли подерти, щось могло й зовсім пропасти, десь випасти сторінка, словом, міг бути порушений порядок, а це вскладнило б упорядкування бібліотеки на новому місці. Години з чотири попрацювавши, Юрій Олександрович побачив, що сьогодні пакування не закінчить, що доведеться ще й завтра цілий ранок загубити на цю непожиточну справу, “Яке марнотратство енергії! — думав він.— Яка безглузда система нашого життя з його переїздами, одруженнями, з усім його жалюгідним клопотом, що відвертає нашу увагу від творчості й виснажує сили на нікчемні дрібниці! Які щасливі будуть прийдешні покоління, що житимуть в умовах цілковитої раціоналізації побуту, якого підвалини ми невтомно закладаємо! А тим часом мусимо приносити ці недоцільні жертви, вибирати менше лихо, щоб не спобігти більшого невиправдного лиха — дикунства й поезії”.
Отак міркував біохімік, складаючи книжки, і настрій його туманився. Спокійний і стриманий смуток огортав його, і раптом серце його стиснулось на знак протесту проти дурниць людського існування й безтямності людського чуття. Він зітхнув, закурив і, присівши навкарачки коло ящика, знову взявся до книжок. Аж тут у двері його постукано; і до кімнати ввійшов товариш Роттер.
— А, старий зводнику! — скрикнув Славенко.— Щастя твоє, що потрапив мені під лагідний настрій!
— Добридень, Юрію,— сказав Льова.— Я зайшов на хвилину.
— Коли б прийшов трохи раніше,— казав біохімік, посміхаючись,— наприклад, тиждень тому, я дав би тобі чосу. Це ж тільки подумати, в яку історію ти мене заплутав! І я, як наївний дурень, як абсолютно безлобий індивід, як середньовічний… як його?.. середньовічний трубодум трохи не надів плаща, трохи мандоліни в руки не взяв, я сам, чорт бери, трохи не почав писати віршів! Ось глянь,— сказав він, показуючи на купку книжок, відкинуту в куток кімнати.— Я дійшов до того, що купував поетичні збірки й читав їх! Ти он бачиш у мене колекцію творів української поезії, проти якої варт було б видавати такі самі плакати, як проти алкоголю та венеричних хвороб, бо вона не менше шкідлива та заразлива…
В цю мить двері тихенько відхилились, і в щілину спочатку просунув голову, а потім і зовсім увійшов сусідський кіт Нарцис — чистокровний ангорець, незалежний і пихуватий у поводженні. Він на мить спинився, неуважно глянувши по кімнаті, і нечутно попростував до столу.
— Тпруськи! — скрикнув Славенко, нагло женучи кота.— Оце символ мого недавнього занепаду,— роздратовано звернувся він до Льови.— Я теж зробився був таким лінивим, випещеним тюхтієм, і ця підла тварина зразу до мене внадилась, цілком справедливо відчувши спільність між собою та мною. І тільки завдяки організованості своєї натури, завдяки здібності й умінню логічно мислити та панувати над своїми чуттями, я врятувався з безодні, в яку ти мене свідомо чи несвідомо штовхнув.
— Ти женишся, Юрію? — спитав Льова.
— Я вже жонатий. Довгим міркуванням і прикрим досвідом я переконався, що найраціональніше розв’язання статевого питання є свідомий шлюб. Заспокоюючи потреби нашого організму, він заразом нормалізує їх, заводить у певну систему, яка заощаджує час та енергію. Я кажу — свідомий шлюб, бо це не шлюб з кохання, не шлюб з розрахунку, а той шлюб, що…
— Вона знає про це,— урвав його Льова.
— Вона? Можливо, що знає… Навіть напевне знає, і я здогадуюсь, до речі, звідки вона про це знає — їй переказав отой стрижений молодець, з яким я мав нагоду познайомитись у неї ж і який одружений з родичкою моєї дружини. Виходить, з нього не тільки інженер, але й добрий плетун… Але, зрештою, що їй до цього?
— Їй боляче,— сказав Льова.
— Відмовляюсь будь-що розуміти,— роздратовано відповів біохімік.— Чи не вона ж сама звільнила мене, так би мовити, від любовних обов’язків в ім’я якихось високих та ідеальних мотивів? І тепер їй боляче! Нема прикрішого, як мати справу з людьми, що не уявляють собі добре, чого власне їм хочеться. Психіка цієї дівчини завжди здавалась мені химерною, але мені не пощастило її виправити, хоч я й уживав до цього заходів.
— Ти навіть не маєш до неї жалю,— мовив Льова розгублено.
— Жаль, жаль! — пробурмотів Славенко.— Найнікчемніше з людських почуттів, загалом теж досить нікчемних. На щастя, люди не так дуже йому піддаються. Про це свідчить історія, якої великі події не могли б відбутись, коли б людськість хоч трохи жалем керувалася. Жаль шкідливий і смішний. Він породжує дурні товариства проти вівісекції, вегетаріанства, пацифізм… А втім, жаль я все-таки маю. Ти ж знову від неї прийшов? — спитав він раптом.
Льова кивнув головою.
— Так прошу тебе переказати їй, що я з почуттям глибокого жалю згадую той час, який вона мені відібрала.
— Ти жорстокий! — скрикнув Льова, підводячись.
— А ти юродивий,— відповів Славенко.
Льова понуро йшов від біохіміка на Жилянську вулицю, Як могла вона покохати цю бездушну істоту? Чому сталося, що не йому, не Льові Роттерові, сповненому найясніших почувань, віддала вона свою любов? “Іноді ми не можемо зрозуміти людських вчинків”,— подумав він, і це міркування його заспокоїло.
Зайшовши до кухні, він постукав у Мартині двері. Йому ніхто не відповів. Льова вмить похолов. Він постукав ще — дуже, настирливо. І знову відповіді не дістав. Невже немає? Він розпачливо розчинив двері й спинився на порозі.
О, ні! Вона була.
В м’якій напівтемряві кімнати, прикрита до пліч пальтом, дівчина спала глибоким непорушним сном, сном великої і довершеної стоми. Її груди ледве помітно здіймались, вбираючи разом з повітрям спокій і затишок кімнати, а теплінь її крові, живий дух її єства осідав їй прозорим рум’янцем на щоках. Вона спала! Усім тілом, усім серцем вона поринула в цей могутній спочинок, що з глибин болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею.
Льова, заспокоївшись, причинив за собою двері й обережно підійшов до столу. Тут, на аркушику, де адресу залишив, він унизу дописав: “Всьому правда”. Далі йому хотілось висловити все те, що бажає їй, але слів він не міг добрати. Та й навіщо? Хіба не відчує вона й сама, прокинувшись завтра вранці? І він тільки додав: “Прощайте, Марто!”
[1930]
