«Невеличка драма», розділ: ПРЕКРАСНА СИРЕНА ІРЕНА
Літня жінка в чорній сукні, суха й висока, на вигляд дуже старовинна — дружина відомою терапевта, професора Маркевича, тихо підійшла до дверей доччиної кімнати й постукала.
— Ирен, к тебе можно? — півголосом спитала вона, відхиляючи до кімнати двері.
Тиша в помешканні була майже абсолютна. Прийом у професора кінчався, та й кабінет його містився зразу коло парадних дверей, у протилежному кінці до їдальні, де горіла лампа під широким матерчатим абажуром, що давав світло тільки на стіл і вузьку просторінь коло нього. Дубові стільці попід стіною здавались темними кам’яними, картини, копії з Айвазовського, ледве ясніли у золочених рамах, повішених за принципом симетрії, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м’яко цокав до пари застиглому світлу над столом.
— Заходи,— відповіла дочка.
Тоді Марія Миколаївна переступила поріг і зразу ж причинила за собою двері, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п’ять ступнів вища, ніж у цілому помешканні. Ірен любила тепло, власне, органічно не могла терпіти холоду, тим-то для її грубки встановлено спеціальну норму палива.
Ірен півлежала на софці й читала, не підводячи від книжки очей. Мати сіла поруч і промовила по-російськи:
— Вже незабаром сьома…
— Ну? — спитала Ірен, дочитуючи речення,
— І сьогодні четвер…
— Так. Знаю,— сказала Ірен, відсуваючи книжку. — Мамо, ти хвилюєшся більш за мене!
— Ну,— улесливо промовила маги. — Але мене це трохи дивує… Він буває в нас уже півроку… Я знаю, що ти… проти нього нічого не маєш, власне, він прекрасна партія, показний із себе, на становищі, з безперечним майбутнім…
— Знаю,— урвала Ірен. — Про це ми з тобою вже говорили.
— Вибач, Іро, але я не розумію цієї повільності! В наш час це робиться швидше…
— Ну? — спитала Ірен.
— І я боюсь, що щось станеться… Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повинні рахуватись. А той четвер він не приходив зовсім…
— У нього було засідання,— поволі відповіла дочка.— А в суботу ми були з ним у театрі, коли тебе це цікавить…
Марія Миколаївна неймовірливо похитала головою.
— Не забувай, що тобі вже двадцять дев’ять…
— Справа в тім, мамо,— сказала Ірен різко,— що він працює зараз над великою роботою. Він мусить її спокійно закінчити. В цій роботі його майбутнє, про яке ти казала… Якщо я напосідатиму, то можу тільки відштовхнути його. Знаєш цих учених — для них робота передусім, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу підтримати його, поступитись до певної міри собою, своїми інтересами. А коли він роботу закінчить…
— Це, може, через рік буде…
— Хоч і через два! Яка ти примітивна, мамо!
— Я бажаю тобі добра… І потім помешкання… Цей об’єднаний житлокооп конче хоче нас ущільнити. Кімната, яку ми призначали Юрію Олександровичу, під загрозою… Може, запропонувати йому перебратись до нас тим часом?
— Кімнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь іншим,— відповіла Ірен. — І до цих розмов більше не повертатись.
Марія Миколаївна підвелася.
— Не гнівайся, Ірен! Ти знаєш, що я пережила під час твого першого заміжжя. Я не можу тепер не турбуватись…
І вона вийшла накривати чай.
Ірен закурила й сіла. Сьогодні вона вирішила не перевдягатись. Синя шевйотова спідниця й біла англійська кофточка надають її постаті стрункості й інтимності. Пофарбоване в ясно-рудуватий колір волосся хай лишиться трохи розкуйовджене — така недбалість посвідчить за простоту й товариськість взаємин. Треба тільки напахтитись тонко і різко, бо пахощі підкреслюють тіло, стелють до нього непереможно принадний шлях. Вони створюють безпосередній, сливе духовний, але любосний зв’язок між тілом, що вилучає їх, і тілом, що вдихує, оповивають чуття м’якими й теплими маревами, дають спізнати любовну мрію, як виточену й далеку реальність.
Вона засвітила лампу при туалеті з потрійним дзеркалом, а лампу над софкою зразу ж погасила. Ради вигоди й зручності в її кімнаті коло кожної меблі, що могла бути ввечері потрібна, в тій чи тій формі прироблено електричну лампку — коло софки, туалету, дзеркальної шафи, ліжка, закритого параваном у східні розводи, не згадуючи вже за висячу лампу в формі блідо-рожевого ліхтаря; та Ірен ніколи не дозволяла двом лампам заразом горіти, бо на повну міру перебрала від матері крайню ощадливість, відповідно перевтіливши її в приємну акуратність. Затишний і теплий порядок був у її хаті, де вона сама й прибирала, попіл з її цигарки ніколи не падав інде, крім мушлі-попільниці, навіть панувала якась внутрішня стрункість у безладді на етажерці з безділлям, де стояла дрібна старовина, навіть маленькі хінські бовванці та чудернацькі гіндуські божества. Поруч на спеціальному столику вишикувано тринадцятеро білих слонів, від чималого, з дециметр заввишки, й кінчаючи крихітним, як півмізинця.
— От і все гаразд,— подумала Ірен, пильно оглянувши себе з дзеркало.
На тридцятому році свого життя, завдяки високій організованості своєї вдачі, завдяки розважливості, що керувала, не ушкоджаючи, її чималими жіночими пристрастями, вона була в розцвіті своєї принади. Через три-п’ять років вона неминуче мусила погладшати, але зараз повнота була їй тільки за окрасу. Починала свою молодість Ірен із сентиментальної, гарнюньої й випещеної панночки, закоханої в ставного підпоручника й зарученої з ним за всіма приписами релігії та звичаїв. І коли року 1919 підпоручник цей мусив забиратися з добровольчим військом десь далі від нареченої і української землі, Ірен заприсяглася не бувати в жодному товаристві, не знати жодних розваг, не знати посмішки, аж поки він не повернеться. Цілий рік вона витримала цю страшну обітницю, противну основним нахилам її темпераменту, а потім за якийсь тиждень зійшлася з одним здоровим і хитромудрим хлопцем, який, без певного минулого, але з цілком певними намірами, взявся працювати в постачанні. Ірен промандрувала з ним два роки по всяких усюдах, по селах і містах, де кидано її коханця, що тримав свою милу, не гребуючи способами, в теплі й великих на той час достатках. Коли ж кінець кінцем цього пройду розстріляно з вироку ревтрибуналу, Ірен не вельми за ним пошкодувала — кочове життя їй обридло й однаково не показувало надалі перспектив, тож і визнала вона за вчасне й доречне знову пристати до батьківського дому, голодного й холодного за військового комунізму, а тепер збадьорілого й підлатаного в перших подихах непу.
Прикрих спогадів про це мандрівництво в Ірен не лишилося; свій вчинок вона цілком виправдувала молодістю та обставинами й була навіть певна, що теж віддала данину революції. Незважаючи на всі пригоди, вона вернулась зрівноваженою, досвідченою жінкою, що тільки зовні зберегла подібність із колишньою ажурною панною. Пригоди вплинули на неї позитивно, вони розвинули її й усталили, а разом з тим вона й репутації своєї не втратила, бо мати зуміла зберегти доччину таємницю, прикривши її правдоподібною версією про гостювання в тітки аж у Сибіру, де, казала вона, не почувалось голоду й молодій дівчині безпечніше було прожити лихоліття. Ірен дуже легко могла підтримувати цю казку, бо хвилі постачання носили її і по Сибіру. Навіть батько її, професор, якого мати на поводку водила, не міг би точно відповісти, що саме було ці три роки з його любою Ірою. А в інтимних розмовах з матір’ю вся ця історія фігурувала під делікатною назвою “першого заміжжя”.
По тім того ще одна пригода трапилася Ірен, але про неї й сама мати тільки невиразно могла здогадуватись. У кімнаті, що тепер призначалась Юрієві Олександровичу Славенку, жив років зо два тому якийсь медик-студент. Згодом він вибрався.
Тим часом професор Маркевич відпустив останнього хворого, скинув халата й востаннє вимив руки. Потім узяв із столу слухову трубку, машинально поклав її в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столі шматки паперу, картки, де записував хворих, та з півдесятка олівців, якими писав рецепти, і підійшов до шереги українлісівських засклених шаф, що стояли з книжками попід стіною. Тут він постояв з хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою і весело вийшов з кабінету.
В передвітальні покоївка підтирала після пацієнтів підлогу, і професор, ідучи, озвався до неї:
— Ну що, кінчили, Пелагеє? Чудово!
В їдальні вже кипів і булькав самовар. Ірен вийшла з своєї кімнати і розставляла на столі чайне накриття, бо за звичаєм професорського дому вечірній час був у обов’язках молодої господині.
— Добривечір, мої любі! — сказав професор, сяючи.— Мої хороші! Як ся маємо, га? Чудово, чудово!
Він поцілував руку дружині, що поцілувала його в голову, і навпаки — руку йому поцілувала дочка, а він її в скроню. Це теж був обов’язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранці й увечері, коли професор з’являвся в родинному колі.
Але він ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:
— Як ся маємо, Ірусю? Моє ти серденько! О, ти виглядаєш чудово!
Старший син його загинув ще на імперіалістичній війні, другий син, захопившись ідеєю поновлення Росії, був забитий під Києвом 1919 року, і тепер дочка лишилась єдиним нащадком професора, єдиною метою його батьківського захоплення.
— Дякую, тату,— відповіла Ірен.
— Ну, чаю, чаю! — скрикнув професор. — Ірусь, усе на місці?
Чай був улюбленим напоєм професора і, власне, єдиною його розвагою. Обідати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечері він міг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого — для цього на таці стояв чепурний кошик з десятком вуглин, які й підкидалось щипцями в самовар, щоб підтримати його в стані кипіння.
— Зараз прийде Юрій Олександрович,— озвалася мати.— Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…
— Юрій Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… — сказав професор. — Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко моє, доглянь самовара, щоб не прохолов!
Справді за якусь хвилину пролунав дзвінок, і з’явився Юрій Олександрович Славенко — високий чорнявий молодик, рівно зачісаний, з довгастим енергійним обличчям. Він привітався, поцілував жінкам руки, а професорову руку міцно потиснув.
— О, силач,— скрикнув Степан Григорович. — Чудово, зараз питимемо чай! Сідайте, прошу вас.
— Чай у вашому домі, професоре, стоїть поза всякою конкуренцією,— сказав Славенко.— Він незрівняний своїм ароматом і прозорістю. Безперечно, господиня знає секрет,— додав він, глянувши на Ірен. — Вдома я про такий чай не можу навіть мріяти… Моя “рабиня” частує мене таким пійлом, від якого, зрештою, можна дістати перекруту кишкового.
— Ха, ха, ха! — засміявся професор. — Та, мабуть, ще й холодним!
— Це невигода холостяцького життя,— зауважила мати.
— Мамо, присунь мені цукор,— з притиском сказала Ірен. — Прошу, Юрію Олександровичу.
— Дякую,— промовив той, беручи склянку. — А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло…
— Ви після лекції? — спитала Ірен. — Прошу, тато!
— Ірусь, ти молодець у мене! — сказав професор.
— Ні, де там! — відповів Славенко. — Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!
— Невже? — здивовано скрикнув професор.
— Яке безглуздя! — сказала мати.— Це ж заважає вашій роботі!
— Уже три місяці,— сказав Славенко.
— Не заздрю вам,— сказала Ірен.
— Я сам собі не заздрю,— сміючись, промовив Славенко.— Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи…
— Коли всі куховарки керуватимуть державою,— сказала Ірен.
— Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ — живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…
— Марусю,— раптом звернувся професор до дружини. — Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!
— То це треба негайно опротестувати,— півголосом промовила вона.
— Я не маю найменшого сумніву,— вів далі Славенко,— що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв’язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.
— Я проти есперанто,— заявив професор. — Ірусь, ще скляночку!
— Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. В своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання з шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.
— Ви бачите, як нас душать,— сказала мати. — Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!
Юрій Олександрович ввічливо посміхнувся.
— Так, це велика прикрість,— промовив він до матері. — Ще більша, може, прикрість те, що певна матеріальна забезпеченість зробилася в нас від’ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п’ятсот карбованців, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таїтися з цим своїм невеличким достатком… Ми ще не вижили психології військового комунізму, ми одягаємось, наприклад, гірше, ніж могли б одягатися, силкуємось якнайскромніше встаткуватися і щороку прибіднюємось. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкіш, і я знаю багатьох, хто й досі ще не виліз із жахливої толстовки…
— Бо кожен ледар має право крикнути тобі: то непман! — сказала мати.
— В соціалістичній країні панує психологія жебраків,— зауважила Ірен.
— Ви хочете щось сказати, професоре? — спитав Славенко.
— Та дивіться, ваш чай уже зовсім прохолов!
Після першої склянки, швидко випитої, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посміхався, бурмотів “чудово” й переходив у грайливий настрій.
— І все-таки, незважаючи на всі оці прикрості нашої доби,— вів Славенко,— я мушу категорично висловитись за неї.
— Він хоче потрапити до міськради,— скрикнув, сміючись, професор.
— Татко, не пустуй! — з докором мовила Ірен.
— Ви помиляєтесь, професоре,— відповів Славенко,— громадські навантаження я теж залічую до великих прикростів нашої доби. Але я бачу і її незрівнянні прикмети. Доба так званої диктатури пролетаріату є, насправді, доба боротьби розуму за абсолютну першість.
Він на мить спинився, немов даючи усвідомити враження від своїх слів, а потім заговорив трохи міцнішим голосом з неприємними нотками самовпевненості,— тим голосом, яким читав лекції студентам.
— І коли це зрозуміти, тоді в іншому світлі стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речі над людиною — це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти її, треба було річ скомпрометувати, принизити достаток у психології цілого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистої радості, коли ваше чуття від придбання речі вже подвоєне, то це є перший удар по віковічній владі матеріального. Її треба зруйнувати. Людність загине, якщо їй не пощастить сконцентрувати всі свої сили у вищих, розумових сферах діяльності. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку їжі, та зате знатиме смак розумової радості. Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподілу. Людина втратить до них інтерес, бо зійде на вищий поверх свого існування. Вона більше буде жити духовним і менше матеріальним — от у чім я вбачаю справжній поступ людськості, що підлягає невблаганному економічному рушієві. Земна людськість зростає, і кожного нового зайду на землі треба нагодувати, одягти й узути. Зріст людності й обмеженість ресурсів нашої планети — оці два чинники об’єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунізму…
— Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! — скрикнула стара професорова.
Славетний терапевт, що до нього лікуватись їздили з усього Союзу, в нападі безпосередньої радості влучив дружині хлібною кулькою просто в ніс.
— Ха, ха, ха! — засміявся він.— Ірусько, серденько, цукру мені!
— Так із вас завзятий комуніст? — лагідно запитала Ірен, подаючи цукор.
— Атож,— відповів Славенко,— я почуваю себе цілком пристосованим до життя в комуністичній громаді. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почувається. Передусім, до розумових інтересів покликано широкі маси, які жили досі нікчемним тваринним побутом; науку звільнено від усяких ідеалістичних забобонів, поставлено їй виразну й високу мету — безпосередньо служити людям у боротьбі з природою. Від цього, правда, потерпіли деякі псевдонауки, як от історія літератури й інші, до неї подібні, які зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальні й пожиточні цінності. Я, зрештою, навіть не розумію, як взагалі література — розумію тут літературу не наукову,— могла стати об’єктом дослідження. Щоправда,— звернувся він до Ірен,— ви тут зо мною не погодитесь: ви читаєте белетристику, любите мистецтво.
— Атож, тут маємо трохи різні смаки,— посміхнулась Ірен.
— Але Ірен не так багато й читає,— зауважила мати.
— Я це цілком розумію і, коли хочете, виправдую,— сказав Славенко.
— А літератори наші пищать,— сказав професор, беручи улюблене тістечко “наполеон”. — У мене лікується один від виразки шлункової, чудовий хлопець, так каже, що заїдає їх… якесь замовлення заїдає…
— Причина розпачу, що охопив, скільки відомо мені, найкращих представників літератури,— сказав Славенко,— полягає в тому, що література й мистецтво взагалі не спроможні вже своїми способами виконувати соціальне замовлення…
— Атож, він так і сказав: соціальне замовлення! — скрикнув професор.
— Соціальне замовлення, тобто відбивати дух нашої доби,— провадив Славенко, злегка вклонившись професорові.— Його може виконати тільки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслідок нерозуміння природи й життя; це нерозуміння митець переносить, не розв’язуючи, в художній твір, дістаючи в цьому ілюзорне заспокоєння, якого зазнають і ті, хто в тій чи тій формі цей твір сприймає. Відтворити нерозуміння, а не знищити його — от, противно науці, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляє ще до нашої відсталості, до нашої неорганізованості, що ми взяли в спадок від минулої півкультури і що в нас цілком зрозуміла й виправдана, як я й казав вам, Ірен… Але це в нас, інтелігентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивілізацію, яка суттю своєю є тільки переходовий ступінь до справжньої цивілізації. І зовсім не зрозуміла річ, коли дехто підтримує теорію нового мистецтва, мистецтва для робітничого класу…
— Ах, ці письменники надзвичайно нудно пишуть,— сказала Ірен. — Я теж не підтримую їхньої теорії.
— Інакше вони й не можуть писати! Це залежить не від їхньої нездарності, а від цілком об’єктивних причин. Вони є жертва непрощенної традиції, вони чинять замах із нікчемними засобами. Новий робітничий клас, чи сказати точніше,— новий пагінець людськості, що зростає за загальними законами еволюції, і зокрема за законами євгеніки, якраз і мусить визначатися високим щаблем духовної організованості, який виключає потребу мистецтва. Робітничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлінг в одній із своїх робіт: нова людина, на його думку, є тип шофера, простий, бадьорий і озброєний практичними, власне, технічними знаннями.
— На заході справді є мода на шоферів,— зауважила Ірен.
— Вона має, як бачите, глибші підвалини,— сказав Славенко. — Я цілком пристаю на чудове Кайзерлінгове визначення, яке, з одного боку, поширює наше щоденне розуміння робітничого класу як носія нових ідеалів, бо тип шофера включає в себе все поступове, від робітника заводу до працівника науки,— але з другого боку, й звужує його, відтинаючи міщанські елементи робітництва, які треба визнати за чималі, хоч би на підставі зацікавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищої організації є такий самий анахронізм, як і ворожіння на кавній гущі.
— Ха, ха, ха! — засміявся професор.
Марія Миколаївна теж посміхнулась.
— І мені дуже приємно відзначити,— вів Славенко,— що в середині самого мистецтва народжується його заперечення. Певна частина митців дійшла вже до розуміння нікчемності мистецтва в наш час і підносить гасло знести його до ролі спорту. Цих піонерів я щиро вітаю, бо тільки спорт і наука можуть відродити людськість… Мої зауваження про мистецтво,— додав він,— можуть видатись надто загальними, бо ґрунтуються на уривкових відомостях, але вони цілком випливають з моєї концепції нової людини й зверхньої ролі розуму за нашої доби. Зверніть увагу на наше прагнення зорганізувати час, зорганізувати відпочинок, роботу — і примат розуму в нашій психології стане вам цілком очевидний. Раціоналізація — не тільки виробництва, але й цілого життя — це є високе гасло нашої доби. В цьому розумінні ми йдемо за заповітами Великої Французької революції, ступаємо в сліди великого Робесп’єра, що над гільйотиною підніс культ богині розуму. Звичайно, ми відмовляємось від смішних зовнішніх атрибутів цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’єрова спроба, хай навіть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маєте допомогти мені поетично висловитись,— раптом звернувсь він, посміхаючись, до молодої господині.— Я хотів ужити тут музичного терміну, яким означають вступ до опери…
— Увертюра,— сказала Ірен.
— Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!.. Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.
— Та ми всі вже чудово примирились,— сказав професор.
— А я не примирюсь! Не можу! — скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.
— Ти надто нервова, мамо,— холодно промовила Ірен.
В цю мить на дверях з’явилась Пелагея.
— Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали,— сказала вона.
— Так, так! — скрикнув професор.— Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду,— крикнув він Пелагеї. — Чудово… Марусю,— звернувся він до дружини,— наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…
— У вас незрівняна дружина,— сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.
— Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду,— крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.
— Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові. Так мене виховано, і так я виховувала…
— Мамо, піди доглянь, щоб батько не забув чого,— сказала Ірен.
— Хочете ще чаю, Юрію Олександровичу? — спитала Ірен, коли вони лишились на самоті.
— Ні, дуже дякую,— сказав Славенко. — Я волів би краще попросити, щоб ви заграли щось.
— А, ворог мистецтва, ви любите музику!
— Кожен має свої хибкості, Ірен.
У вітальні Ірен сіла до рояля, а Славенко вигідно пірнув у м’який фотель.
— Дозволите курити? — спитав він, добуваючи шкіряного цигарника.
— Прошу,— відповіла господиня, розгортаючи вальси Шопена.
Славенко не розумів музики і не почував великої потреби її слухати. Але в домі професора Маркевича він виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих міркувань: передусім, це тішило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самоті говорити. Він почував, що їхнє знайомство дійшло вже до того ступеня, коли взаємини повинні бути з’ясовані, але відкладав надалі остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирішив. Ірен, він був певен, також розв’язала її, але тільки мовчазна згода була між ними, а жодного слова про шлюб чи тим більш про кохання ще не сказано. Знову-таки дві причини зумовлювали його зволікання: насамперед, робота його не була ще скінчена, а крім того, десь потай йому все-таки не хотілось зміняти свого холостяцького всистематизованого життя. “Це, зрештою, великий клопіт”,— думав він про шлюб. Потім, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попередній побут, і в цьому була непоборна прикрість. Юрій Олександрович чудово уявляв собі, як розподілятиметься його майбутня доба в подружньому житті, добре знав, у якій кімнаті він тут житиме, навіть прикинув уже, як розташувати в ній свої книжки, а проте нехіть до кардинальної зміни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнішні родинні функції, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, він бачитиметься й муситиме розмовляти з її батьками, які його аж ніяк не цікавили. Але забрати Ірен з батьківського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнішими тортурами. “Нічого не вдієш, закінчу ось роботу, то й оженюся”,— подумав він, пускаючи дим.
Власне, Юрій Олександрович уже всі питання розв’язав, крім статевого. За юнацьких років, він, як і чимало юнаків, задовольняв свої молоді потреби самостійно, а до жінок почував острах і зневагу. Потім, трохи змужнівши, поборов у собі цю звичку — тільки через шкідливість її — і довгий час жив із своєю робітницею, яка, через невимогливість свою, не ставила йому жодних претензій, абсолютно не зв’язувала його, отже, й не заважала йому в науковій праці, де він хутко поступував. Навпаки, вона навіть посередньо допомагала науці, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбачені родинні обставини покликали хатню робітницю назад на село, звідки вона була приїхала, і Юрій Олександрович лишився без жіночої підтримки.
Тоді він вирішив до цього питання вже не вертатись, “Я вже не молодий (йому було тоді двадцять дев’ять років),— подумав він,— життя моє визначене й виповнене, спробую обійтися без цих дурниць”. Він запровадив суворий режим, фізкультуру, обливання, і отак протримався цілий рік — досі найблискучіший рік своєї наукової кар’єри. Але бажання від такого режиму не тільки не вщухли, а, навпаки, потай зміцніли, й раптом об’явились у загрозливій формі. Юрій Олександрович підпав душевному томленню, загальна невдоволеність почала його мучити, і сон його зробився неспокійний. З’явились навіть легенькі кошмари. “Що за чорт,— подумав він,— такий дріб’язок заважає мені спокійно працювати!” І в нападі легковажності він, сам для себе несподівано, вчинив за традицією замах на свою нову покоївку, що приходила вранці прибирати йому помешкання, гріти чай та виконувати різні доручення. Але дістав серйозного одкоша.
Геть спантеличений, він вирішив порадитись із своєю старенькою матір’ю, що самотньо жила на Подолі, і якій він щомісяця акуратно висилав гроші поштою, а сам не з’являвся по півроку і її до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зраділа передусім з його візити, а крім того, з довіри до себе від сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цілковита його одвертість у такій інтимній справі дуже потішила її.
— Розумію, розумію, Юрочко,— сказала вона. — Оженитися тобі треба, от що.
— Я сам гадаю, що це буде найраціональніша рада,— відповів син, походжаючи по хаті. — Але з ким?
— Ох, не знаю я жінок твого кола…
— Я сам їх не знаю! Але я міркував собі, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жінкою, без ніяких претензій, яка б не дуже заважала мені. Тут, на Подолі, певно знайшлася б така… Як ти думаєш, мамо?
— Та воно з простою, звісно, менше мороки, тільки ж там діти підуть, і люди у вас буватимуть..
— Ну, з дітьми ми ще “будем подивитись”, як кажуть, а от із знайомими вийде справді незручно… Скільки ще забобонів, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю.
Він довго розважав і не добрав нічого кращого, як одвідувати концерти та вечірки в Домі вчених, де пристойно було з’являтись і де, крім самих учених, великою кількістю бували їхні родини. Тут він познайомився з Ірен, яка йому сподобалась і відразу видалася відповідною на ролю серйозної, розумної і привабливої дружини. Вона відповіла йому мовчазною згодою, і відтоді Юрій Олександрович відчув величезне полегшення. Тепер він мав що відповісти своїм розбурканим чуттям, і вони, як це часто з людськими чуттями буває, ускромились від поважної перспективи майбутнього заспокоєння.
— Вона справді цікава,— подумав він, дивлячись крізь звої тютюнового диму на освітлений профіль Ірен. — Добре було б зараз підійти і так обійняти її! Але тоді треба було б говорити про одруження… Відкладімо.
— Ви ще не заснули? — спитала музикантка.
— Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!
Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не відрізняв, потім обернулась до нього й спитала:
— Ви ще маєте час?
— На жаль, ще маю тільки п’ять хвилин,— відповів Славенко, глянувши на годинника.
— То симфонію Гріга, яку я вивчила, заграю вам іншим разом,— сказала Ірен, сідаючи коло нього. — Прошу цигарку… Як посувається ваша робота?
— Я цілком з неї вдоволений,— сказав молодий учений.— Чергова серія спроб кінчається цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованість нашої лабораторії. Наступну серію, безпосередньо з попередньою зв’язану, гадаю розпочати зразу ж. По тім того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякі важливі особисті справи.
— А ця нова серія довго триватиме?
— Максимум півроку.
— Я не буду вас затримувати, Юрію Олександровичу, хоч, ви знаєте, ваше товариство мені дуже приємне,— сказала Ірен, підводячись.
— Як і ваше мені,— відповів Славенко.— Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати її, треба стати її рабом, треба віддати їй ввесь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки.
— Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто,— тепло сказала Ірен. — Не почувайте над собою цього обов’язку. Ви завжди можете протелефонувати…
— Я високо ціню вашу увагу до себе,— сказав Славенко, цілуючи їй руку на прощання. — Повірте, Ірен, відколи ми познайомились, я відчув себе міцнішим у праці… до мене вернувся спокій, що мене був покинув. Ви зробились моїм добрим генієм… якого я нізащо не хочу втратити.
Коли він пішов, до вітальні тихо вступила Марія Миколаївна.
— Він знову нічого не сказав тобі? — сумовито спитала мати.
— Він сказав усе, що мені треба,— відповіла дочка.
