“Барабашка” ховається під землею, Розділ XI
Мадам Дисконт – міф чи реальність, як кажуть газетярі
– Я розпитав по своїх каналах – під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано. В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.
– Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб’єкта.
Капітан Попенко скривився:
– Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю – всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря – він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все – і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв’язана з моїми клієнтами.
– Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?
– Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має “залізне” алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.
– Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.
– І це не виключено. Але давай подумаємо – що дає вигадана постать старої перекупки? – Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.
– Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію – ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!
…У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина.
Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи.
Ірина зустрілася з ним очима і завмерла.
Були в її погляді і чекання, і надія, і страх.
– Можна вас на хвилиночку? – тихо спитав він, підійшовши до столу.
– Так, так, – хвилюючись, сказала вона.
Вони вийшли в коридор і підійшли до вікна.
– Ну що?! Що?! – тремтячим голосом спитала вона.
– Поки що нічого конкретного, – сказав капітан якомога спокійніше. – Просто мене цікавить одне невеличке питаннячко. Скажіть, ви чули коли-небудь від Жори про Мадам Дисконт?
– А що? Вона під підозрою? Так?
– Значить, чули. Хто вона? Адресу, телефон можете сказати?
Дівчина розгублено здвигнула плечима:
– Ні-ні. Не знаю.
– А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете?
– Ні. Я ніколи її не бачила.
– Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте?
– Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте?
– У Жори були коли-небудь конфлікти з нею?
– Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки. Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке?
– А чого він не захотів вас знайомити?
– Сказав: “Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає”.
– Але ж сам він підтримував з нею зв’язки… – Ну… це його давня знайома.
– Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві?
– Мабуть. А що все-таки… – вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана.
– Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук’яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа.
– І все?
– І все. Але цього досить, щоб у ситуації, що склалася, зацікавитися Мадам Дисконт.
– Боюся, що ця версія не дасть очікуваних результатів.
– Чому?
– Мабуть, Жора зустрівся з нею, щоб купити мені якийсь подарунок. Через два дні був мій день народження.
– Можливо. Але я все одно хотів би її розшукати. Тим більше що це його знайома з тих часів. Скажіть, а де Жора записував телефони? У записнику чи вдома у нього була телефонна книжка?
– І в записнику, і книжка, здається, вдома є. Червона така.
– Я міг би зазирнути в неї?
– Авжеж. Ви ж знаєте, ключ у сусідів. Ваш товариш уже оглядав кімнату.
– Я не хотів би сам шукати. Якби ви мені допомогли, був би вам вдячний.
– Ну, гаразд. Я попрошу, щоб мене підмінили на годинку. Щоб вам не чекати.
…У телефонній книзі номера Мадам Дисконт не було.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XII
Глухонімий в електричці. Кафе-експрес “Барабашка”. Несподівана зустріч.
“Все воно підозріле”
Ще коли вони першого разу їхали електричкою у ті Завалійки (точніше, електричкою до Соколівки, а там уже автобусом), то Женя й Вітасик добре запам’ятали глухонімого “продавця долі”, як назвав його Женин дідусь. Він був не дуже високий, але широкоплечий, майже квадратний і мускулястий – самі м’язи. З незворушним виразом обличчя він ходив по вагонах і мовчки роздавав усім пасажирам пачки великих фотокопій ікон, церковних календарів, якихось цілющих рецептів, а головне, гороскопів, за якими можна було дізнатися про свою долю. Потім, через п’ять хвилин, він так само ходив і мовчки збирав ті фотокопії, а хто вирішував щось купити, він на пальцях показував, скільки карбованців то коштує. Найбільше купували гороскопи, тому дідусь і назвав його “продавцем долі”. Жені хотілося, щоб вони теж купили гороскоп, але тато й дідусь іронічно скривилися і похитали головами.
– То, Женю, для темних розумом. Якби хтось побачив, що я таке купую, мене б уся преса на глум підняла, – тихо сказав дідусь.
Вони не купили нічого.
“Продавець долі” ковзнув по них недобрим поглядом. І Женя той погляд запам’ятав…
Дідусь недарма увійшов у компаньйонство зі своїм зятем.
Василь Сергійович Кисіль був людиною діловою і питання таки вирішувати вмів.
Повернулися вони із Завалійок у понеділок вранці, а вже у вівторок тато завозив на ділянку першу партію блоків під фундамент. Женя упросив тата знову взяти їх із Вітасиком. Василь Сергійович погодився. Літо. Канікули. Все одно хлопці байдикують. Хай проїдуться на КАМазі. Їм же цікаво.
Цікаво було не лише їхати на здоровенницькій машині, а й побувати на заводі ЗБК (залізобетонних конструкцій). Хлопці звикли, що завод – це корпуси, цехи, в усякому разі дах над головою. А тут ніякого даху не було. Просто неба їздили по рейках два велетенські крани, наче дві гігантські літери П. Вони раз у раз, чіпляючи гаками, підіймали бетонні блоки або конструкції і переносили їх на вантажні машини, що вишикувалися в чергу. Гули машини, лаялися шофери, залізно брязкали й гуркотіли крани… Було весело й цікаво.
Женя й Вітасик сиділи у просторій кабіні КАМазу, обклеєній кольоровими фотографіями дівчат у купальниках, і відчували себе майже дорослими. Для семикласника це прекрасне, хвилююче відчуття. А потім вони їхали через усе місто, аж поки не виїхали на автотрасу.
Шофер Гриша, кругловидий, чорнявий, із тонкими кавказькими вусиками, ввімкнув радіо, і кабіна наповнилася солодкими звуками італійської музики. Це ще більше додало хлопцям радісного піднесення. Вони щасливо перезиралися і раз у раз крутили головами, поглядаючи на дорогу. – Ой! Дивіться! – вигукнув раптом Женя.
– Що це? – стрепенувся Вітасик.
Край шосе стояв на таких самих бетонних блоках, які вони везли в машині, голубий залізничний вагон. Над вікнами уздовж всього вагона червоною фарбою було написано: “Барабашка” запрошує гостей!”
– Ловко придумали! – усміхнувся тато.
– Недавно поставили, – сказав шофер Гриша. – Місяць тому я тут їхав, іще не було.
– А що це? – знову запитав Вітасик.
– Кафе, – сказав тато.
– А чому “Барабашка”? – спитав Женя.
– Не знаю. Будемо їхати назад, заїдемо. Мені самому цікаво. Це ж треба – “Барабашка”!.. Просто переслідує нас, – і тато розказав шоферові їхню пригоду з бабиним льохом.
Гриша похитав головою, поцокав язиком і розповів про кілька таємничих випадків, що сталися у Москві, Одесі й Саратові. Ніхто шофера не перебивав, хоча випадки ті були відомі навіть Жені й Вітасику – про них багато писалося й говорилося по радіо й телебаченню.
Крана ні по дорозі, ні в селі, як планувалося, знайти й умовити не вдалося, і розвантажував блоки все той-таки екскаваторник Андрій Дудка. Він зняв зі своєї “Бєларусі” ківш, почепив троса з двома гачками, й екскаватор перетворився на міні-кран. Але той “міні” знімав із машини “демблоки”, як охрестив їх Андрій, не гірше за оті заводські “максі”.
Спостерігати за просто-таки ювелірною роботою Андрія було дуже цікаво, проте хлопцям нетерпеливилося поїхати швидше назад у той незвичайний кафе-вагон на шосе. Тим більше що бабисеклетин “барабашка”, що мешкає льоху, більше не озивався. Повернув порожній глечик із-під молока і більше нічого не чіпав.
Поверталися саме в обід. Отже, інтерес до “Барабашки”, який “запрошує гостей”, підсилився ще й апетитом. Дуже хотілося їсти.
Біля голубого вагона стояла на узбіччі невелика світла машина якоїсь невідомої іномарки, котрої не зміг визначити навіть шофер Гриша. До деревця край дороги був прихилений мотоцикл, на багажнику якого була прив’язана велика сумка “Адидас”. Це свідчило, що “Барабашка” гостей приймає.
Блоки, на яких стояв вагон, піднімали його над землею досить високо, і до дверей вели лункі залізні сходи з поручнями.
Коли хлопці з дорослими почали підніматися, сходи загули, і в одному з вікон кафе-вагона з’явилося жіноче обличчя з пильним поглядом. З’явилося й одразу зникло.
У коридорі їх зустріла молоденька фарбована офіціантка у білому фартушку.
– Заходьте! Будь ласка! Добрий день! – без зупинки звично протарабанила вона, ввічливо усміхаючись.
Купе були без дверей і без верхніх полиць. Між нижніми полицями стояли довгасті столики.
– Салат, борщ, шашлик, солодка вода, – так само без зупинки протарабанила офіціантка.
– Годиться! – кивнув тато. – На всіх!
Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос:
– Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під’їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так – роби що хочеш, але щоб було… Завтра приїду, – в останніх словах була погроза.
Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо – нічого не можна було розчути.
– Ну, йди, йди! – нетерпляче промовила жінка.
З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік.
Женя й Вітасик від подиву роззявили роти.
Це був глухонімий з електрички – “продавець долі”.
На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами. Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона.
– Ти бачив, бачив? – збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету.
– Що? – не второпав той.
– Глухонімого! З електрички! “Продавця долі”!
– Ні! – здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув.
– Ех ти! – з досадою сказав Женя. – Он подивись – він сідає на мотоцикл.
– А-а… справді, – визирнувши у вікно, сказав тато. – Ну і що?
– Вона ж із ним розмовляла! – стишивши голос, зашипів Женя. – Значить, він не глухонімий.
– А-а… – зрозумів нарешті тато. – Ну… це не обов’язково… Деякі глухонімі зчитують з губів.
У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися.
Здається, вона чула їхню розмову.
Але не промовила ні слова.
Одвернулася і швидко пішла до виходу.
Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.
В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, “Фанту” і борщ.
– Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? – спитав тато.
– А це ми придумали. Для реклами, – усміхнулася офіціантка. – Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…
Василь Сергійович пильно подивився на неї:
– Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов’язано? – А ви що думали – у нас тут справді домовики борщ варять? – очі її дивилися насмішкувато.
– Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.
– Клієнти не скаржаться.
– Мабуть, у вас є вже постійні?
– Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися. Але хто в нас побував – не минає. Особливо водії дальніх рейсів.
– Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.
– Ні. Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина – та й годі.
Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.
– Він, здається, глухонімий?… – переборюючи ніяковість спитав тато.
– Хто? – наче не розуміючи, спитала офіціантка.
– Ну той… із сусіднього купе.
– Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! – і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.
– Ану вас із вашим глухонімим! – буркнув тато до хлопців. – Мусив через нього пекти раків.
– А по-моєму, вона їх знає, – сказав Женя.
– Ага! – кивнув Вітасик.
– І мені здалося, – несподівано сказав шофер Гриша.
– Ну й що, як знає? – тато чомусь роздратувався. – Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.
Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з’явився високий худорлявий юнаку білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.
– Добрий день! Вас вітає кухар “Барабашки”. Ну, як борщ? – привітно усміхнувся він.
– Чудовий! – щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.
– Приходьте ще, – задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. – Смачного!..З вас… – він подав рахунок. – Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.
І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з’явився.
– Ну й ціни! – похитав головою шофер Гриша.
– Що ти хочеш – комерція! – намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато. Женя зі співчуттям подивився на нього.
Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з’явилася. Коли вони від’їхали від “Барабашки”, Женя нарешті не витримав:
– І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.
– Хотів на нас подивитися – що за такі цікаві, – сказав Вітасик. – Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.
Тато нічого не відповів.
– А джинсова дама чогось вертається, назад їде, – раптом сказав Гриша.
Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XIII
Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї
Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях. Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти. Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, “професором” у своїй справі.
Та цього разу вона чогось мовчала.
– Що там у тебе? – поцікавився капітан.
– Та нічого, все гаразд, – одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:
– Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?… Не вийшло? Припустилася помилки?… З кожним буває. Давай удвох поміркуємо. – Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! – вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.
– Жалко? – зрозумів він.
– Жалко, – зітхнула вона. – Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..
– Велика недостача?
– Та є… – Наталя Тимофіївна знову зітхнула.
– Вони когось підозрюють?
Вона мовчки знизала плечима.
– А що пропало?
– Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.
– Одяг теж жіночий?
– Як ти догадався? Жіночий. Тільки, – підтвердила Наталя Тимофіївна. – Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема. її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.
– А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.
– Ти думаєш, то жінка?
– А ти що думаєш?
Вона знову знизала плечима.
– А коли помітили пропажу? – спитав Анатолій Петрович.
– У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.
– Гм, – він замислився. – Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.
– Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.
– Одне з двох – або хтось зі своїх тихенько виніс, або…
– Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.
– І нічого підозрілого дівчата не помічали?
– Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.
– Чим же він підозрілий?
– Два дні поспіль приходив у музей.– І все?
– Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.
– Глухонімий?
– Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.
– Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?
– Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.
– І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?
– В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.
– Гм… Натяку нема, а крадіжка є…
– Директор такий розгублений, – зітхнула Наталя Тимофіївна, – що мені боляче на нього дивитися.
– Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.
– Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз – це подвиг.
– Для людини з такою зарплатнею – справді…
– Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.
– Але об’єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… – Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.
– Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей.
– А що ж ти хочеш?
– Я хочу… – вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. – Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!
Він усміхнувся:
– Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.
– Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… – вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку – діяла безвідмовно.
Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, – що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні – аніякісіньких.
Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією. Так само, як і його дружина й інші члени ревізійної комісії.
Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.
Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.
– Ваша прибиральниця? – глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п’ятах.
– Ага. Фрося. Нещасна жінка.
– Що таке?
– Син у неї пропащий – наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. Утрьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.
– Можна мені з нею поговорити… без свідків? – несподівано спитав Анатолій Петрович.
– Будь ласка, – розгублено знизав плечима директор музею. – Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні.
– Невже ви такої поганої думки про мене?
– Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну.
Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев’яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом.
Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п’ять.
Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула – бліда, з неприродно розширеними зіницями.
– Заходьте, заходьте, – якомога привітніше сказав капітан підводячись. – Сідайте.
Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами.
Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б’ється її серце.
– Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері.
Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам’яніло, очі наповнилися сльозами.
– Я розумію, мати заради сина ладна на все, – вів далі капітан. – Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей.
Сльози вже текли по її щоках без упину.
– Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити – або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так?
Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи:
– Боже мій!.. Боже мій!..
Він мовчки чекав.
Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено:
– Не дай Боже вам такої долі, яку мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння.
– І кому ж воно було треба – оте древнє лахміття?
– Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове.
– Хто?
– Гугнявий.
– Гугнявий? – вражено перепитав капітан.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XIV
Загадковий професор
Тато взяв тиждень у рахунок відпустки, назавтра вони знову їхали в Завалійки. І знову з шофером Гришею. Цього разу везли цемент, велику залізну бочку для води, велике залізне корито для змішування бетону, яке спеціально зварили татові на заводі, і різний інструмент – лопати, ломи, сокири, молотки тощо. Тато був рішучий і беручкий до роботи. Нічого не відкладав на завтра.
– Головне – вийти з нульового циклу, – сказав він. – Купили блоки, відразу закладемо фундамент. А там буде видно.
Треба було ще дуже багато всього – і цегла, і дерево, і вікна, і двері, і на підлогу, і на дах… Але тато не журився:
– Якось воно буде. Купуватимемо потроху. “Не разем Кракув будовался”, як кажуть поляки. Головне – вийти з нуля.
Андрій уже вивіз хатнище, розрівняв площадку і разом зі своїм кумом-виконробом Іваном Олександровичем робив розмітку. Іван Олександрович дивився в окуляр нівеліра{1} на довгу смугасту рейку з цифрами, яку тримав Андрій, а потім вони забивали кілочки і натягували між ними шпагат.
Тоді Андрій сів на екскаватор і по тій розмітці почав ковшем рити траншеї. Женя з Вітасиком не могли очей відвести – так він ловко це робив.
Навіть тато захоплено похитав головою:
– Здорово, хай йому біс. Не знав, що навіть траншею рити можна так красиво.
– Дребедєнь! – білозубо усміхався з кабіни Андрій.
– Уже й будуєте? – почувся раптом із вулиці голос.
Вони обернулися.
Біля хвіртки стояв Захар Антонович, дідок, що допомагав їм розбирати Надеждину хату.
– А що ж! Будуємо! А чого чекати? – весело вигукнув тато.
– Та й правда. Чекати нічого. Хтозна, що завтра буде, – зітхнув Захар Антонович.
– Чого це ви так похмуро? – здивувався тато.
– А чого радіти? Як люди пропадають.
– Які люди?
– Та дачник наш, професор, що у Помпочки купив торік хату. Ти ж, Іване, знаєш, – кивнув дід до Івана Олександровича.
– Ага-га! – мотнув виконроб головою. Андрій зупинив екскаватор, висунувся з кабіни і теж уважно слухав.
– Примчала машиною оце годину тому професорша, плаче – нема. Ще в суботу привезла вона його сюди на дачу, він тут часто працює в самотині, не любить, щоб йому заважали. А машину він сам чогось не водить, професорша возить його. Назад, сказав, сам електричкою приїде. Мав учора повернутися, бо сьогодні їде за кордон на конгрес якийсь, і… Дача не замкнена, портфель на столі, він той портфель із рук не випускає – і спить із ним, по-моєму… Ще й яєшня на пательні недоїдена. А він же акуратист… Не міг так залишити. Отже, не поїхав нікуди. Зник, та й усе.
– Тю! – обізвався з екскаватора Андрій. – У неділю ж був. Я ж йому яму під гараж копав. І піску завіз. Ми ще з ним підвечеряли добре.
– Значить, або у понеділок, або вчора… Професорша у міліцію подалася заявляти.
– А яких він наук професор? – спитав тато.
– Не знаю, – знизав плечима Захар Антонович. – Якихось древніх. Але дуже тямущий дядько. Що не спитай – усе знає.
– А як його прізвище?
– Барабаш.
Женя й Вітасик так і вклякли, роти пороззявляли. Барабаш!
І тут здаля почувся дзвінкий дівчачий крик:
– Діду! Професор знайшовся!
По вулиці швидко мчала до них на велосипеді якась дівчинка. Під’їхала й різко загальмувала.
– Де? – спитав її Захар Антонович.
– На кладовищі, – одним духом випалила вона.
– Тю! – знову вигукнув Андрій. Інші лише перезирнулися.
– Він що?… – Захар Антонович не договорив.
– Та ні, ні! – вигукнула дівчина. – Живий! Тільки непритомний. І весь землею перемазаний. Ми так злякалися. Думали, мрець із могили виліз. Професорша його вже в лікарню повезла. – Так вона ж у міліцію поїхала.
– Ні, не встигла. По телефону з кимось довго балакала.
– А чого це тебе на кладовище погирило? – суворо спитав Захар Антонович.
– А ми там у піжмурки гуляли, – зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.
– Знайшли місце для гульні, – буркнув Захар Антонович. – Професор що – поранений?
– Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.
– Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми – ногою з голови шапку збиває.
– У-шу? – усміхнувся тато.
– Ага. А ви звідки знаєте?
– Теж трішки займаюся.
Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур’яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.
– Ну, як це тобі подобається? – аж захлинався Женя Кисіль.
– Думаю, що тут щось є, – дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.
– Барабаш! Це ж треба!
– Весь у землі… Значить…
– Значить, був там…
– Де?
– У льоху.
– Як?
– Не знаю…
– Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.
– А хто ж його по голові вклеїв?
– Не знаю.
– Але – Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…
Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XV
“Сищики” і “розбійник”
– Просто не знаю, що й робити… – зітхнув капітан Попенко. – Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б’ється вона, як риба об лід. А тут з’являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя – платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.
– Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… – сказав капітан Горбатюк.
– Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.
– Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.
– В тому-то й справа.
– Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?
– Безперечно, – кивнув Анатолій Петрович. – Словесний портрет збігається повністю.
– Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.
– Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?
– Можливо, й той, – припустив Степан Іванович.
– А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?
– Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, – це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем. – Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи. Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.
– Що?! Коли?
– Через сорок хвилин.
– Де?
– У Ботанічному саду.
– То чого ж ти мовчиш?
– А я не мовчу, – усміхнувся капітан Попенко. – Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.
– Але у мене ж… робота, – капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.
– Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.
– Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.
У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральнице Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.
– Чого тільки не буває в житті… – шепнув капітан Горбатюк. – Ти пам’ятаєш?
– Аякже, – пошепки відповів Попенко.
Цей яр і ці кущі вони пам’ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, “Ботаніки”, як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього “розбійника”-злочинця?…
Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.
Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, – наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, – відпочиває.
І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.
Минуло півгодини.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.
Минула година.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли – переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.
Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.
