“Барабашка” ховається під землею, Розділ XXVI
Один проти двох
– Будьте обережні, – сказав капітан Горбатюк, коли професор одчинив двері склепу.
– Ви ж дали мені мотоциклетний шолом. Тепер боятися нічого, – усміхнувся професор, поправляючи шолом на голові.
– Все одно. Першим піду я.
– Гадаю, доцільніше, щоб першим пішов я. Голіруч ви з ним не впораєтесь. Не хочу вас принизити, але такої фізичної сили я не зустрічав ні в кого. Сам не слабак, але… Краще я йтиму попереду, а ви з ліхтарем і пістолетом за мною. – Я не маю права ризикувати вашим життям…
– Моє життя буде безпечніше, коли ви йтимете за мною. Бо якщо він вас одразу нейтралізує, без зброї я буду проти нього безсилий. Та й у підземеллі я вже орієнтуюся, а ви…
– Що ж, може, ви маєте рацію, – погодився капітан і додав: – Ви – мужня людина.
Професор не відповів. Мовчки рушив у склеп. Кам’яна брила на долівці склепу була відсунута, одкриваючи квадратний отвір, за яким починалися кам’яні, порослі мохом сходинки.
Професор спускався першим, капітан одразу за ним.
Небезпечні хвилини завжди довгі, тягучі. Капітанові здалося, що сходи безкінечні.
“Треба було взяти з собою когось зі своїх хлопців… Але все відбулося так блискавично…” – думав капітан.
Сходи скінчилися.
У підземному склепі лежало п’ять кам’яних надгробків. На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.
– Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, – шепнув професор.
Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.
– Це сталося тут, – шепнув професор, – ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.
Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.
Рушили далі.
Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п’ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.
Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить – і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.
Капітан скочив уперед:
– Стій! Стрілятиму!
Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.
Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.
Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори – жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло – капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.
– Назад! До дверей! – вигукнув капітан. Вони кинулися назад.
– Ще якийсь вихід є? – спитав капітан.
– По-моєму, ні, – сказав професор. – В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!
– Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, – сказав капітан. – Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XXVII
Вона усміхнулася крізь сльози
– Чуєте? – пошепки спитав капітан Попенко.
– Наче хтось заплакав… – прошепотів Василь Сергійович.
– Вмикайте ліхтар. Ходімте.
Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.
Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.
Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками “шахтаря” у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.
– Іро! Що з вами? – вигукнув капітан Попенко.
– Ой! Це ви?! – скрикнула дівчина. – Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..
І вона знову гірко заплакала.
– Що? – здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.
– Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, – крізь сльози причитала дівчина.
І раптом…
– Ой!.. – скрикнула вона. – Бережіться!
Але було вже запізно.
Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар. І запала темрява.
– Стій! Стій! Стрілятиму! – тріснув постріл, посипалася земля.
Капітан Попенко стріляв угору.
Та не встигли вони опам’ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:
– Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.
– А ви хто? – озвався капітан Попенко.
– Як – хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.
– А де той, що на вас ліз? – Як – де? Лежить отут-о. Відпочиває.
– У вас є чим його зв’язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.
– Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.
– А ви звідки знаєте, хто я?…
– А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.
– Молодці хлопці! – сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. – А як же Помпочка, пане Бодня?
– А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.
– Пощастило.
– Отож-бо… Ну, все. Зв’язати я його зв’язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? – він посвітив ліхтарем у нішу. – І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?
Вона усміхнулася крізь сльози.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XXVIII
І тут задзвонив телефон…
– Мовчать. Обидва, – капітан Горбатюк зітхнув.
– Нічого, заговорять, – підбадьорив його Попенко. – Наберись терпіння.
– Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук’яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?
– А що каже дівчина? Як вона пояснює?
– Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: “Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим”. – Як вона опинилася в підземеллі? – запитав Анатолій Петрович. – Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?
– Ні, – похитав головою Степан Іванович. – Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… “Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!..”
– А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?
– Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.
– Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.
– Конкурент? З іншої парафії?…
– Хто його зна, – знизав плечима капітан Попенко. – Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв’язаних між собою.
– Чому не зв’язаних? А Мадам Дисконт? Зв’язок її з Лук’яненком безперечний. І з Гугнявим теж.
– А що Лук’яненко про неї каже?
– Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам’ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.
– Ти його затримав?
– Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки – ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити – тоді ще можна думати…
– А крадіжка з льоху? – пожартував Анатолій Петрович.
– Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..
– Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?…
– Між іншим, – мовив Степан Іванович, – ти знаєш, що він їй іще сказав?
– Що?
– Що там хтось є, хтось живе…
– Де?
– У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.
– Ну, звісно, Гугнявий. – Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той “хтось” навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.
– А у Гугнявого була лопата? – запитав капітан Попенко. – Ти не пам’ятаєш?
– По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.
– Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?
– Напрошується висновок – він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.
– Правильно. Що ж до отого таємничого “хтося”, то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…
– Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…
– Не виключай, не виключай, – кивнув Анатолій Петрович. – Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.
Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…
Горбатюк підняв трубку:
– Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! – він поклав трубку, очі його горіли. – Гугнявий хоче дати свідчення!
– Я ж тобі говорив! – вигукнув Попенко.
– Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: “Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!”
– От він і подумав. їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?
– Авжеж, – кивнув капітан Горбатюк.
Була одинадцята година вечора.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XXIX
Капітан і Королева
Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою “Адидас”, притороченою до багажника.
– Не хвилюйтесь, приїде, – заспокоїв його капітан Горбатюк.
– Уже ж десять хвилин на п’яту, – постукав професор нігтем по склу годинника.
– Дами завжди затримуються, ви хіба не знаєте. Особливо дами такого рангу, – Горбатюк подивився у кінець вагона, де біля кухні сиділи під наглядом старшого лейтенанта міліції похнюплені шеф-кухар і гарненька офіціантка. – Не думаю, щоб вони могли якимось чином її попередити.
Вже двічі біля “Барабашки” пригальмовували вантажні машини, але, прочитавши напис “Зачинено”, їхали далі.
– О! А ви боялись, – сказав капітан.
Світла автомашина звернула з шосе і зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з машини вийшла вона.
– Нарешті, – полегшено зітхнув професор. Наче був винен, що вона затрималася.
Як і минулого разу, вона була у джинсовому костюмі й у великих темних окулярах.
Вона підійшла до мотоцикла і навіть торкнулася рукою сумки на багажнику. Явно задоволена, швидкою ходою пішла до вагона-кафе.
Напис на дверях її не зупинив. Вона рішуче взялася за ручку і відчинила двері.
– Ну, держіться, професоре! – шепнув Горбатюк.
На якусь мить вони втратили її з поля зору, тільки чули кроки по коридору. І от…
– Здрастуйте, Маргарито Зенонівно! Сідайте, будь ласка! – усміхаючись якомога привітніше, сказав капітан Горбатюк.
Вона сіла не тому, що запросили, – просто ноги не втримали, підкосилися від розпачу. Але треба віддати їй належне. Вона вміла опановувати себе. – Ох, ха-ха-ха! – засміялася вона. – Як ви мене налякали! Звідки ви тут узялися?… А я, розумієте, їхала-їхала, так захотілося пити!.. Хоч скляночку води…
– Захоплений вашим артистичним обдаруванням. Ви даремно покинули сцену, – капітан, як то кажуть, враз стер усмішку з лиця. – Але… ближче до діла, невловима Королева Марго!..
– Що?… Що?… – вона так зблідла, що, здавалося, от-от зомліє. Але знову взяла себе в руки: – Ох, хо-хо-хо! Ну ви й гуморист! Жванецький! Яка Королева? Ви що?
Капітан мовчки витяг із бічної кишені диктофон, натис кнопку, і з динаміка залунав голос Маргарити Зенонівни:
“Алло! Я слухаю”.
“Все в порядку, Королево, – почувся неприємний гугнявий голос. – Завантажився!”
“Серйозно? – схвильовано проказала вона. – Ти не жартуєш, Капітане?”
“Я вмію жартувати тільки руками. Ви ж знаєте”.
“І рецепт є?”
“Все о’кей!”
“Зустрінемось о четвертій, як завжди, біля “Барабашки”…
Вона раптом підхопилася й кинулася до дверей.
– Ну куди ж ви, ваша величносте? – нарешті подав голос професор. – Хіба короновані особи так тікають?
У дверях, усміхаючись, стояв капітан Попенко. Вона зацьковано обернулася й люто просичала:
– С-суки! Падли! Н-ненавиджу-у!
– О-о!.. Яка неінтелігентна, некоролівська лексика! – докірливо протягнув професор.
– Давайте я вам допоможу, Маргарито Зенонівно, – сказав капітан Горбатюк, міцно беручи її під руку. – Бережіть сили. Зараз поїдемо до вас додому. У мене в кишені ордер на обшук. Є підстави вважати, що там нова партія краденого. Недаремно ж ви взяли квиток на потяг на завтра.
Вона нарешті не витримала й заплакала. Звичайно, безпомічно, по-жіночому, звискуючи й часто сякаючись у шовкову, напахчену дорогими французькими парфумами хусточку.
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XXX
Таємниця “Ведесової книги”
– Вона була колись у юності артисткою, балериною, – розповідав капітан Горбатюк своїм слухачам. Розмова відбувалася на дачі професора Барабаша, куди зійшлися Вітасик, Женя, його тато і навіть дідусь, який дуже зацікавився цією надзвичайною пригодою і збирався писати про неї. – Але далі кордебалету не сягнула. Не всім щастить, на жаль, вибитися не лише у солістки, але й у корифейки, тобто у провідні артистки кордебалету. А характер Бог їй дав властолюбний, амбітний. Вийшла була заміж за молодого вченого, фізика. Але загуляла, зв’язалася з кримінальними елементами. Опинилася за ґратами. Та просиділа лише близько року й більше судимостей не мала. Була від природи розумною, любила життя і збагнула, що у тюрмі умови життя – не найкращі. Але вирішила – чесною працею теж на щастя не заробиш. І вдалася до “комерції”. Скуповувала у злодіїв награбоване й перепродувала. Діяла вельми обережно, розумно, мала величезну агентуру, ніколи безпосередньо зі злочинцями не зустрічалася, на неї працювала ціла армія швачок, майстринь, майстрів, які обробляли до невпізнанності награбовані речі, а вона їх возила і продавала по всіх куточках України: одяг, ювелірні прикраси, апаратуру, навіть автомобілі. Мала чималий оборотний капітал. Авторитетом у злочинному світі користувалася величезним. Недарма її називали Королева Марго, чи просто Марго, чи просто Королева. Міліція давно знала про її існування, але ніяк не могла натрапити на слід.
– І той Гугнявий так просто її зрадив? – спитав Женя.
– Ну, якби просто, нам би легко працювалося, – усміхнувся капітан Горбатюк. – Шість годин я витратив на те, щоб “розколоти” його. Своє знайомство з Мадам Дисконт, тобто з Королевою Марго, а також із Жорою Лук’яненком він категорично заперечував. Тоді увечері, об одинадцятій, коли раптом зголосився давати свідчення, він лише визнав, що хотів заволодіти іконами і всі його дії викликані бажанням не допустити до скарбу конкурентів. Мені довелося здорово помучитися, поки я нарешті не притис його до стінки. Він здався лише тоді, коли я назвав ім’я Маргарити Зенонівни, описав її зовнішність, назвав адресу, сказав, що вона торгує награбованим. – А як ви дізналися, що вона Королева Марго? – спитав Вітасик.
– А я ще тоді не знав, що вона Королева Марго. Для мене вона ще була тільки Мадам Дисконт. Але підозри мої щодо неї ґрунтувалися на таких мотивах: про підземний скарб знав лише професор Барабаш, він необережно розказав про нього сусідці (він це підтвердив), отже, тільки вона могла організувати пошуки; а оскільки і з Лук’яненком, і з Гугнявим бачили жінку, схожу на неї, я й вирішив, що це саме вона. Підозріло було й те, що вона часто їздить у інші міста. І що часто міняє квартири. Ця квартира – шоста за останні десять років. Щоб сусіди не встигали збагнути її способу життя.
– А чого вона назвала Гугнявого Капітаном?… – спитав Женя.
– Капітан Немо – таке його прізвисько. Він же удавав із себе глухонімого. Це був її найближчий охоронець і помічник. Офіційно начебто “зав’язав”, тобто припинив свій зв’язок зі злочинним світом. Востаннє вийшов із тюрми понад десять років тому. Але, бачите, “розв’язався”…
– А про який рецепт вона його питала? – поцікавився Вітасик.
– О! Це, мабуть, найголовніше в цій історії. Але тут треба надати слово професору, – капітан Горбатюк подивився на професора Барабаша, який сидів у шезлонгу під грушею, тримаючи в руках журнал.
– Ну що ж, наберіться терпіння… Почати доведеться з оцього, – професор показав на журнал, який тримав у руках. – У журналі “Дніпро” в дев’яностому році вперше у нас в Україні надрукований переклад “Велесової книги” з французької мови на українську. “Велесова книга” описує історію дохристиянської Русі, приблизно від 650 року перед Різдвом Христовим і до князювання Аскольда в кінці IX століття. Це один із найстаріших писаних документів слов’яно-руською мовою. Цікава історія цього документа.
У 1919 році під час Першої світової війни полковник Ізенбек (він був з обрусілих турків) у бібліотеці зруйнованого та спустошеного маєтку у селі Великий Бурлук у нас, в Україні, випадково натрапив на старовинні дерев’яні дощечки, списані текстом, літери якого були схожі на кирилицю. Оскільки Ізенбек учився колись в Академій мистецтв, цікавився історією, мистецтвом, він забрав дощечки з собою. Потім, уже в еміграції, в Брюсселі, дощечки були розшифровані, прочитані. Для цього багато сил доклав Юрій Миролюбов, високоосвічена людина, інженер-хімік, який дуже любив Україну, кохався в її історії. Миролюбов скопіював близько сорока дощечок і копії переслав на збереження до Музею російського мистецтва у Сан-Франциско. Миролюбову доводилося працювати в Ізенбека на квартирі, оскільки той не дозволяв виносити дорогоцінні дощечки з дому. Та зберегти їх не вдалося. Під час Другої світової війни у 1941 році Ізенбек помер у Брюсселі, і дощечки пропали. Оскільки лишилися тільки копії, наші вчені вважали, що це фальсифікація, підробка. Але зараз ретельний історико-філологічний і лінгвістичний аналіз дозволяє зробити висновок про справжність пам’ятки…
Чому ж вона називається “Велесова книга”? Хто такий Велес?… Велес (або Влес) – один із богів стародавніх слов’ян, бог, який навчив людей землеробству та скотарству. Стародавні слов’яни вірили в багатьох богів. Вони сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший світ, у якому ми живемо, світ явний – Яв. Коли людина вмирає, душа її не зникає, а переходить до іншого світу, що називається Нав. Третій світ – володіння справедливості та правди – Прав. Володарем цього світу був бог Світовид – бог Правди, яку слов’яни ставили вище за все. Поняття пекла у древніх слов’ян не існувало, бо не було вулканів на їхніх землях. Перун – бог війни, блискавки, грому, допомагав слов’янам захищати свої землі, ще й посилав із неба благословенну воду, необхідну для життя. Хоре уособлював сонце і космічні небесні цикли. Даждьбог – бог усього живого. Стрибог – бог вітрів, впливу на природні явища. Слов’яни вірили удруге вічне життя у раю. Рай – це луки Сварога – ирій…
– Але я трохи відхилився, – вів далі професор. – Цієї зими, я вже розповідав Степану Івановичу, був я у Парижі на конгресі й там познайомився з майже сторічним професором, емігрантом українського походження, що жив колись на оцій землі, сином місцевого поміщика Хоржевського, колишнім ченцем Георгіївського монастиря, від якого й дізнався я про той злощасний скарб, причину всіх наших пригод. Так от, професор Хоржевський подарував мені книжку Бориса Ребіндера, теж емігранта, що народився у 1909 році в Україні, а у 1919 разом із батьками виїхав до Франції. Хоча книжка написана французькою мовою, присвячена вона аналізові “Велесової книги” і розповідає про релігії стародавніх слов’ян.
Виявилося, що Борис Ребіндер з дитинства знав родину Задонських, у бібліотеці якої знайшов Ізенбек дерев’яні дощечки. Він-бо народився і жив у селі Шебекіні, де були маєток і цукроварня його батька і яке розташоване було неподалік від маєтку Задонських у селі Великий Бурлук.
Найцікавішою особою серед Задонських була мати Івана Олександровича, Катерина Василівна. їй було вже за дев’яносто, але вона ще була бадьорою, енергійною, моторною. І часто їздила в гості до сусідів. Вона завжди привозила з собою дві-три пляшечки особливого напою, який готували у неї вдома і яким вона пригощала всіх, хто хотів його скуштувати. Вже протягом тридцяти років вона не пила ні чаю, ні квасу, ні кави – нічого, крім отого напою. Казали, що, коли їй виповнилось шістдесят, вона відчула себе старою і слабкою. І от тоді вона й почала готувати той напій – з сироватки, яку настоювали на травах і ставили виграватись, а тоді кип’ятили з цукром. Рецепт виготовлення напою був її секретом. Ця чарівна мікстура виявилася дуже ефективною і повернула їй молоді сили.
Ребіндер вважає, що рецепт того напою вона вичитала у “Велесовій книзі”. Там справді кілька разів згадується суря, “сура питна, на травах настояна” (“Оставляємо на сонці молоко наше у травах заноші, утовчемо до нього щавлю і тритрав’я, як сказано про старотці, і даймо цьому суритися, яримо тричі во славу богам п’ятикратденно…”). На жаль, дощечку, на якій був точний рецепт, Миролюбов не скопіював… Але коли професор Хоржевський дарував мені книжку Ребіндера (це було у нього вдома), він почастував мене якимсь дивним напоєм. Я спитав його: “Що це?” І він сказав: “Суріка – напій, який готували у нас в Георгіївському монастирі з перебродженої сироватки, настояної на травах”. Я попросив його дати рецепт, але він сказав: “На жаль, не маю права, не можу. Зв’язаний клятвою, даною отцю ігумену. Це напій праведників. Не можна давати його будь-кому. А я ще, вибачте, дуже мало вас знаю. Ви дуже довго там, у себе, в комуністичній Україні, жили неправдою”. Він мав рацію, що не дав мені рецепта. Я таки грішник. Це через мене заварилися всі оці підземні пригоди. Та хіба я знав, що моя зичлива сусідка, яка робила для мене, а особливо для дружини, стільки послуг, що мила Маргарита Зенонівна – зловісна Королева Марго? І я простодушно розказав їй те, що оце вам. А вона запалилася ідеєю будь-що розшукати рецепт чудо-дійного напою, який відводить старість і смерть, обіцяє довголіття.
– І вдалася для цього до методів підступних і страшних, – сказав капітан Горбатюк. – У злочинному світі полюбляють азартні ігри. І часто буває так, що доходить до гри “на життя”. Той, кого програли, мусить бути вбитий. Королева Марго шантажувала Жо-ру Лук’яненка, кажучи, що його “програли”, але вона буцімто може викупити його, якщо він знайде для неї монастирський архів, а точніше – рецепт суріки.
– А чого вона саме Жору Лук’яненка вибрала для цього? – спитав Василь Сергійович.
– Резонне питання, – мовив капітан. – Справа в тому, що Жора Лук’яненко вважався колись у злочинному світі “щасливчиком”, йому справді щастило швидко знаходити загублене – речі, гроші тощо. Такий собі кримінальний екстрасенс. До того ж він один час працював на шахті… Отже…
– Але цього разу “щасливчику”, здається, не пощастило, – похитав головою професор.
– Не пощастило, – погодився капітан. – Очевидно, монахи вміли ховати своє добро… Між іншим, під час обшуку у Королеви Марго було знайдено не лише багато награбованих речей, а й ті старовинні сукні, сорочки й жіночі прикраси, які Капітан Немо примусив винести з музею бідну прибиральницю. Нащо вони були Королеві – не збагну.
– Це теж моя провина, – зітхнув професор. – Колись я сказав їй, що деякі вчені вважають, нібито у старих рукотворних речей: вишиваних сорочок, платтів, жіночих прикрас, – є певне біоенергетичне поле, яке благотворно впливає на людину, бо старі майстри вкладали у свої витвори багато позитивних емоцій.
– Як же їй хотілося продовжити своє дорогоцінне життя! – вигукнув Женин дідусь.
– Вона страшенно побивалася, коли її везли у тюрму, – сказав капітан. – Так плакала, що мені навіть стало її шкода…
– Але мені здається, стародавні слов’яни все-таки мали рацію, – сказав професор. – То напій праведників. І справедливо, що будь-кому боги не дозволяють його давати… То вам не “кола”. У масі своїй люди поки що не заслужили суріки. Хай вона лишається таємницею “Велесової книги”…
“Барабашка” ховається під землею, Розділ XXXI
Кроки під землею
– Тс-с-с! – приклав Женя палець до губів. – Чуєш?
Вітасик перестав дихати, прислухаючись.
– Ага! – ледь чутно прошепотів. – Ходить!
Вони принишкли біля отих грат-дверей під землею, звідки починався хід у лабіринт підземних печер монастиря.
На дверях висіли три міцні замки різного розміру – великий, більший і найбільший. їх власноручно повісив професор Барабаш, який днями мав розпочати офіційне дослідження монастирського підземелля, для чого була створена чимала комісія з учених-археологів і представників місцевих рад.
– Ходить! – впевнено повторив Вітасик.
Чи справді вони чули ті кроки у глибині підземного коридору, чи розбурхана їхня фантазія виказувала бажане за дійсне – хтозна.
– Невже не помилявся Жора Лук’яненко? Невже справді хтось там є? – прошепотів Женя.
– А що? Якийсь ченець, якого залишили стерегти монастирські скарби.
– І живе під землею сімдесят з гаком років?
– А що? Славний кошовий отаман Петро Калнишевський понад чверть століття просидів на Соловках у ямі під землею, а прожив сто тринадцять років. Без суріки.
– Його хоч годували. А цей як?
– Може, там такий склад, що хто його зна… А може, десь за багато кілометрів від села є потаємний вихід, і він час від часу поповнює запаси.
– Ти думаєш, що це звичайна людина?
– Думаю, що ні. Думаю, він володіє якимось надзвичайним екстрасенсорним даром. Інакше як пояснити появу отого кухлика з диким медом?…
Це було нове диво.
Вчора увечері баба Секлета, подоївши корову, понесла ставити молоко у льох і виявила на долівці дерев’яний кухлик із диким медом. Кухлик був старовинний, із різьбленим орнаментом якогось твердого темного дерева (може, навіть мореного дуба). А мед свіжий, запашний. Баба клялася, що в неї такого кухлика ніколи не було. – Дребедєнь! – сміявся наступного ранку Андрій. – Вигадує баба. Щоб вам було цікаво. Набридло їй у самоті жити. Рада, що ви тут крутитеся. Ви не знаєте тої баби. її кухлик, я певен.
Але хлопці Андрія не підтримали. Вони повірили бабі Секлеті. Легше всього сказати: “Дребедєнь”, – і викинути з голови, не думати.
Баба так щиро дивувалася, так здвигала плечима:
– Ти диви! Знову Рукатий. То забирав, а тепер дає…
Вона наче забула, що забирав Жора Лук’яненко, а не Рукатий.
Та проникнення у льох із підземелля тепер виключалося: пролам був надійно замурований. Закидали землею хід і замуровували той-таки Андрій разом із татом.
Ні! То не була містифікація баби Секлети. Хлопці були певні.
– За день-два нагряне ота комісія, почнуться розкопки, дослідження… І він змушений буде зникнути, – з сумом сказав Женя.
– Ага… Шкода… – погодився Вітасик.
– Ти знаєш, я гадаю, що вони нічого не знайдуть.
– Я тільки-но хотів це саме сказати. Мені теж так здається.
– А все-таки добре було б знати рецепт тієї суріки.
– Але як стати праведником? Це ж і на уроках не побалакай, не прогуляй, не підкажи, не побийся, двійку не схопи…
– Важко, – зітхнув Женя.
– Тс-с-с! – тепер уже Вітасик приклав палець до губів. Вони затамували подих, прислухаючись.
Чулися чиїсь кроки.
У підземеллі хтось ходив…
