«Неймовірні детективи» читати. Всеволод Нестайко

«Неймовірні детективи», частина 5 – До катастрофи лишалося кілька секунд

До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ І

Тринадцятий Апостол

“Капітане Горбатюк! Ти вважаєш себе великим сищиком, але ти такий самий нездара, як і вся сучасна міліцейська шарага. Щоб довести це, заздалегідь попереджаю: тринадцятого липня на тринадцятому кілометрі Південного шосе о десятій вечора відбудеться катастрофа. Загине багато людей, у тому числі жінки й діти. Акція провадиться на знак протесту проти гнилої міліцейської системи, яка ні на що не здатна. У вас три дні в запасі, але ви, козли, все одно нічого не зможете зробити. Отож чекайте катастрофи.

Тринадцятий Апостол”.

– Отакого, друже, листа одержав я сьогодні. На, полюбуйся, – капітан Горбатюк простягнув капітанові Попенку аркуш із надрукованим на принтері текстом.

Анатолій Петрович довго роздивлявся, перечитував, потім сказав:

– Гадаю, це хтось із твоїх колишніх “клієнтів”. Що, як то кажуть, затаїв у душі помсту і, вийшовши після відсидки, вирішив тебе полякати.

– Я спершу теж так подумав. Потім почав перебирати в пам’яті своїх “клієнтів”. Ну, по-перше, писала людина явно молода. Може, навіть юна. І інтонація, і обігравання числа “тринадцять”. Дорослий писав би по-іншому. Та й щось я не пригадаю, щоб у мене були такі грамотні “клієнти”, які б знали, що існувало всього дванадцять апостолів, учнів і послідовників Ісуса Христа. Наскільки пам’ятаю, хлопці вони темні й обмежені…

– Якби твій кореспондент був грамотний, – усміхнувся капітан Попенко, – то мусив би знати, що апостолів було не дванадцять і навіть не тринадцять, а принаймні чотирнадцять.

Степан Іванович знітився:

– А ти не плутаєш?

– А чого мені плутати? Згідно з Біблією, апостолами були Андрій, Варфоломій, Йоанн, Юда Іскаріот, Матей, Петро, Симон Зилот (або Симон Кананіт), Фадей (чи Юда – син або брат Якова), Пилип, Хома, Яков – син Алтея та Яков – син Зеведея. Після зради Юди Іскаріота на його місце було обрано Матвія (не плутати з Матеєм). Це вже тринадцятий. До апостолів зараховував себе й Павло.

Чотирнадцятий.

– Ти що, потай від мене заочно закінчував духовну семінарію? – спробував пожартувати капітан Горбатюк, але його друг жарту не прийняв:

– Ні, просто нашому братові на відміну від вашого брата “опера” доводиться не стільки ганятися за злочинцями з пістолем, скільки порпатись у паперах, документах, книжках… Мимохіть здобуваєш освіту. І Євангеліє мені свого часу довелося проштудіювати. Тож даремно ти думаєш, що твій кореспондент такий уже ерудит.

– Я не кажу, що ерудит, але…

– Що там на тринадцятому кілометрі? – перебив капітан Попенко, щоб вивести друга з незручного становища.

– Узлісся. Місток через річку. Жодної будівлі.

– Значить, ти все-таки побував там? – Аякже. Хоч, можливо, це й блеф, але… Зовсім нехтувати теж якось… – Степан Іванович одвів очі.

– Певна річ, виключати можливість реальної загрози не варто. Тим більше – зараз тероризм процвітає. Але давай поміркуємо, кому й для чого це потрібно. Просто так нічого не робиться. Якась мета повинна бути. Ну, перше, що спливає на думку, – хтось хоче вивести тебе з рівноваги, завдати тобі психологічного дискомфорту, щоб ти не міг нормально працювати. Які ти зараз ведеш справи?

– Пограбування магазину… Квартирна крадіжка… Розбійний напад із застосуванням холодної зброї і нанесення ножових ран… Ну, й шахрайство.

– А назви мені всіх по черзі, хто проходить у справах.

– Ну, почнемо з шахрайства, – загнув перший палець Степан Іванович. – Молода вродлива жінка. Притягалася за шахрайство двічі. Справу майже закінчено, проблем нема, передаю до суду.

– Ясно. Давай далі.

– Розбійний напад. Там рецидивіст. П’ять судимостей.

– Можеш не продовжувати.

– Квартирна крадіжка. Двоє молодиків. Обидва з вищою освітою. Інженери з дипломами. Залізли до свого знайомого, теж інженера, що кілька років працював за кордоном, поцупили відеокамеру, ноутбук, цифровий фотоапарат. Дебютанти. Раніше до судової відповідальності не притягалися.

– Це вже цікаво. Треба звернути увагу.

– Пограбування магазину. Поки що не розкрите. Сигналізація уміло відключена. Слідів жодних: ні відбитків пальців, нічого. Ввечері магазин одержав чергову партію товару (одяг, взуття). Ще й не розпаковували, залишили до ранку. А вночі – пограбування. Діяли оперативно, просто блискавично. Видно, інформація була на висоті. Навів хтось зі своїх. Але довести поки що неможливо.

– Враховуючи сьогоднішні ціни – операція солідна. Підозри якісь є?

– Конкретних поки що ні. Я тільки почав. Але думаю, замішані люди серйозні. Мабуть, буде створено групу. Вже дзвонили з управління.

– Оце, мабуть, і воно. – Хтозна… Може… Але три дні великої ролі у цій справі не відіграють. Тут, може, й термін продовжувати доведеться…

– Іноді й один день, і година навіть відіграє роль. Ти ж знаєш.

– Та я знаю, але… У мене ж навіть нема ще версії… Отже…

– Версія може з’явитися будь-якої хвилини… А вони поспішають. Там, де задіяні великі гроші, діють розумні й винахідливі люди.

– Ти, звичайно, маєш рацію, але… Інтуїція мені підказує, що вітер не звідси.

– Щодо вітру… навіть найдосвідченіші метеорологи помиляються. “Вітер змінних напрямків” – це їхній вираз. Подумай, Стьопо, подумай гарненько. Що за один директор магазину, його працівники?

– Директор – жінка…

– Знову жінка?

– Як бачиш. І знову-таки симпатична. Не дуже молода, років під п’ятдесят, але з тих, які подобаються чоловікам.

– Заміжня?

– Втретє. Перший чоловік помер. Другого вона вигнала – дуже пив. Третій – тренер дитячої спортивної школи, майстер спорту.

– Діти є?

– Дочка від першого шлюбу. Заміжня. Живе в Сімферополі. Чоловік підполковник. Від матері матеріально не залежить. Хоча мати іноді й надсилає їй на свята подарунки, грошові перекази. Розумію, що ти хочеш спитати. Так. Живе, мабуть, не на голу зарплатню. Де ти бачив, щоб керівники в торгівлі жили на голу зарплатню? Але вона працює в торгівлі майже тридцять років, а жодного разу до судової відповідальності не притягалася.

– Значить, розумна жінка, тим більше варта уваги. А її працівники?

– Усі дівчата. Жіночий колектив. Чоловік лише один – вантажник…

Прізвище вантажника магазину було Дармовис.

До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ II

Загадковий Нолик

Шурик Дармовис зустрівся в електричці зі своїми однокласниками. Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко їхали до станції “Соколівка”. А Шурик Дармовис на дві зупинки далі – до Троянди.

У Троянді у Дармовисів була дача.

Почувши про те, що Киселі придбали у Завалійках розвалюху, знесли і почали будуватися, Шурик висловив співчуття:

– Ото як школу закінчимо, і новосілля, може, справите. А може, й ні. І будматеріали зараз дорогущі, і робота. Тато нізащо не захотів будуватися. Ми готову купили. Тато сказав: “Зараз будуватися – зі здоров’ям прощатися”.

Женя почервонів і одвернувся. То була свята правда. Торік вони заклали фундамент, і на цьому будівництво припинилося. Фундамент заріс бур’яном так, що й не видно його. Та й узагалі вся ділянка їхня густо заросла бур’яном. Хоч вони з осені посадили часник, а навесні картоплю, огірки, помідори, моркву, петрушку, цибулю, редиску. Але дивитися за городом було нікому, всі працювали, та й досвіду не мали. І двічі підгорнувши картоплю і просапавши грядки, на більше не спромоглися. На кінець літа на городі були такі джунглі, що сапками вже й не проб’єшся, руками виривати треба.

– Ніщо в нас так не родить, як бур’ян, – жартував Женин дідусь-журналіст, ініціатор цієї “будови століття”.

Женин тато в цьому році спромігся завезти всього дві тисячі цеглин, чого ледве вистачало лише на четверту частину задуманого і запроектованого. Цегла, акуратно складена під сараєм і накрита руберойдом, теж уже заросла будяками.

Найчастіше у Завалійки наїжджали Женя з Вітасиком. їм тут дуже подобалося, і вони навіть із дозволу батьків іноді ночували у сусідки баби Секлети. Але боротися з бур’янами вони не вміли та й, чесно кажучи, не дуже й хотіли. їх цікавило зовсім інше. їх цікавила таємниця підземелля колишнього Георгіївського монастиря. Торік Жорі Лук’яненку, якому кілька днів довелося просидіти під землею, здалося, що там хтось живе. Жені й Вітасику, коли вони проникли у підземелля, теж так здалося. Але поки що розгадати таємницю не вдавалося. Наукова експедиція, яка спеціально досліджувала підземелля, нікого там не виявила.

А цього року влітку, рано-вранці, переночувавши у баби Секлети, Женя й Вітасик вже не вперше пішли на кладовище, де в одному зі склепів був хід у підземелля, і раптом побачили, що зі склепу вийшов незнайомий хлопець, приблизно одного з ними віку. У сріблястому спортивному костюмі і темних окулярах. Побачивши Женю й Вітасика, хлопець метнувся в кущі і зник. Вони кинулися за ним, але його, як то кажуть, і слід прохолов. Півдня вони потім нишпорили по всьому селу, по околицях, розпитували, але ніхто не бачив хлопчика у сріблястому спортивному костюмі й темних окулярах.

Це було тиждень тому.

І от вони знову їхали у Завалійки і зустріли в електричці Шурика Дармовиса. Жені було так досадно, що вони його зустріли. Хвалиться своєю дачею, а з їхнього “будівництва” підсміюється. Розумник який!

І раптом Шурик сказав:

– Я з таким чуваком цікавим познайомився позавчора. Окуляри в нього – будь здоров! Темні, модні… як із “Матриці”.

Шурик любив всяке модне.

Женя й Вітасик вражено перезирнулися.

– Що-що? – роззявив рота Вітасик.

– У сріблястому спортивному костюмі? – спитав Женя.

– А ви його знаєте? – тепер уже здивувався Шурик.

– Ні…

– А чого ж?

– Ну, бачили просто…

– Здаля…

– Здаля! – хмикнув Шурик. – Я говорив з ним. Ці-іка-авий чувак!.. На вигляд – наче ми з вами, ровесник, а насправді якийсь чемпіон, мабуть…

– Чемпіон? Чого ти так думаєш? – спитав Женя.

– А він однією рукою півблока залізобетонного отак узяв і пересунув, наче дерев’яну чурку. А там кілограмів двісті, не менше. Це у сусіда нашого після будівництва лишилося. “Ого!” – кажу. Він мене не бачив, я ззаду підійшов. Він так різко обернувся, що я аж злякався. “Ну ти й мощняга!” – кажу. А він засоромився, махнув рукою… Познайомилися. Його Ноликом звати.

– Ноликом?

– Арнольд, мабуть. А зменшено – Нолик. Як Кукуленка з дев’ятого “Б”.

– Ага, – згадав Женя.

Справді, в їхній школі у дев’ятому “Б” вчився Арнольд Кукуленко, якого звали Ноликом.

– А що він там робив, у вас? – спитав Вітасик.

– Не знаю. Когось шукав, по-моєму. Я не встиг розпитати. Мене мама гукнула. Я два кроки одійшов, щоб спитати, що вона хоче, обернувся, а Нолика вже нема. Я потім усі дачі оббігав, весь куток… Так більше й не бачив. А окуляри – во! І костюмчик, і кросівки на товстелезній підошві – фірма!.. А ви де його бачили?

Вітасик і Женя перезирнулися.

– Та на станції, – сказав Женя. – Теж звернули увагу на окуляри.

– Він, мабуть, десь тут на дачі, – сказав Вітасик.

– Але я його раніше ніколи не бачив, – сказав Шурик.

На цьому розмова перервалася, бо електричка зупинилася на станції “Соколівка”. І хлопці ледве встигли вискочити на перон.

Дармовис гукнув навздогін:

– Приїздіть у гості! Перша Дачна, сімдесят п’ять!

До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ III

Вантажник з університетським дипломом

Важко будувати версію, коли немає жодних об’єктивних даних, а доводиться ґрунтуватися лише на умоглядних логічних висновках. На кшталт – оскільки ти працюєш у магазині й тобі відомо, що прийшла велика партія дорогих товарів, ти можеш навести професійних кримінальних злодіїв або й сам (сама) взяти участь у злочині.

Та коли немає жодних матеріальних слідів, жодних речових доказів, доводиться вибудовувати логічні конструкції.

Всі працівники магазину – від директора Варвари Іванівни Зайченко до вантажника Віктора Гавриловича Дармовиса – за такою умоглядною схемою могли бути причетними до злочину.

Це коли їх не бачити, не говорити з ними, не відчувати на собі їхні погляди. Але коли бачиш їхні змарнілі обличчя, їхні нещасні очі, чуєш їхні схвильовані, захриплі голоси – умоглядна схема закручується у спіраль, яка веде в заплутаний лабіринт.

Увечері директорка, вона ж власниця, сама у присутності підлеглих замкнула і опечатала магазин, попередньо подзвонивши в міліцію про здачу на охорону.

А вранці, прийшовши першою, виявила крадіжку. Сигналізація була відключена, двері професійно зламані. Пошуковий собака сліду не взяв. Вночі була злива.

Безперечно, награбоване вивозилося машиною. Але на асфальті у дворі, біля підсобки, – жодних слідів. Знову ж таки через ту саму зливу.

“Наче у групі був іще й метеоролог”, – з гіркою іронією подумав капітан Горбатюк.

Та от під час розмови з вантажником Дармовисом несподівано з’ясувалася деталь, яка зацікавила капітана. Чоловік однієї з продавщиць, який працював на машинобудівному заводі шофером, нещодавно придбав старий списаний “бусик” – вантажний мікроавтобус. Відремонтував – і тепер машина у прекрасному стані, навіть шини не голі, “наварні”. Вантажник говорив із неприхованою заздрістю, хоча в самого була нова “Таврія”.

– Та що – “Таврія”! Я б із ним махнувся хоч сьогодні. Це не “бусик”, а скарб. Особливо коли є дача. Щось завезти, щось привезти… Капітальна машина. “Капітальна, – подумав Горбатюк. – І товар на ній вивезти можна”.

Продавщицю звали Тамара. Вона була перелякана і нещасна. На питання, де зараз її чоловік, раптом розплакалася:

– Не знаю. Вчора вранці поїхав у село до батьків, мав увечері повернутися і – нема. Я так хвилююсь.

– Була злива. У селі дороги, мабуть, розкисли, – сказав Горбатюк.

– Я теж так думаю, – кивнула Тамара. Але в очах її були страх і відчай.

А в Дармовиса очі були веселі. І навіть торжествуючі, як здалося Горбатюку.

“Він міг і не говорити про ту машину, але чомусь сказав. Чому?” – подумав Степан Іванович.

Коли капітан був уже в райвідділі, він одразу ж подзвонив в автоінспекцію майорові Дворецькому і спитав про вчорашні дорожні пригоди. Серед досить значної кількості автокатастроф і аварій, що сталися минулої доби на території області, жодного “бусика” зареєстровано не було.

В уяві Степана Івановича знову виникли веселі, торжествуючі очі вантажника Дармовиса. Чого він радів? Щось знав і підказував слідству? У кожному колективі стосунки між людьми складаються досить непросто. Заздрість, суперництво, боротьба, як тепер люблять говорити, особистих амбіцій, на жаль, процвітають повсюдно. Особливо там, де крутяться великі гроші. Отже, не виключено, що між Дармовисом і Тамарою стосунки були недружні, а то й просто ворожі. В усякому разі з Тамариним чоловіком познайомитися треба буде. І якнайшвидше. А може, Дармовис намагався спрямувати слідство на хибний шлях?

Взагалі-то вантажник Віктор Гаврилович Дармовис був не просто собі вантажник, а вантажник із вищою університетською освітою. Він закінчив економічний факультет університету, працював старшим економістом у конторі з довгою і незрозумілою назвою, а потім кинув і перейшов у вантажники. Спершу був вантажником у гастрономі, в універмазі, а ось уже четвертий рік працює у невеликому, непоказному магазині на околиці міста. Причому він був аж ніяк не з тих декласованих інтелігентів, що спилися, стали “ханигами” і змушені були перейти у вантажники. Він був тверезий, “процвітаючий” вантажник. Купив дачу, машину, побудував нову квартиру. І хоча Варвара Іванівна називала його Вітя, капітан встиг помітити, що директорка ставиться до нього з повагою. Цілком можливо, що він не лише вантажник, а й компаньйон, економічний радник директора.

В усякому разі якщо крадіжка інспірована працівниками магазину, то причетність Дармовиса до цієї акції цілком можлива. Хоча прямих доказів поки що нема, і хтозна, чи будуть. Щоб вони з’явилися, потрібен час. Треба детально вивчити оточення, зв’язки Варвари Іванівни і Віктора Гавриловича, ближче познайомитися з ними. А час грає на злочинців. Товар “скинуть”, всі кінці сховають.

Отож зацікавлені злочинці, щоб старший слідчий Степан Іванович Горбатюк переключив свою увагу на щось несподіване, неординарне? Зацікавлені, звичайно! То що робити? Не переключати уваги?

А якщо катастрофа таки станеться? Якщо зухвалий терорист не має нічого спільного з крадіжкою в магазині? Чи можна нехтувати хоч одним шансом з мільйона, коли йдеться про життя людей?

До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ IV

Чому він не залишає слідів?

– Ну, що скажеш? – спитав Женя.

– А що тут казати? – мовив Вітасик. – Треба його вистежити і познайомитися. Дармовис же познайомився. Підозрілий він хлопець. Незвичайний.

Вони стояли на кладовищі, біля того склепу, де був хід у підземелля монастиря. Щойно вони обстежили склеп і місцевість навколо нього.

І раптом Женя Кисіль насупив брови:

– Слухай, а де його сліди?

– Які сліди? – не одразу збагнув Вітасик.

– Ти пам’ятаєш, тоді напередодні був дощ, навіть не просто дощ, а злива. Навколо склепу була багнюка. Після того дощів більше не було. Коли він вийшов із склепу і зник, ми зайшли у склеп. Ось наші сліди – це мої, це твої. Можна навіть робити гіпсові зліпки – так засохло. І на підлозі у склепі відбитки видно. А де його сліди? – Нема, – погодився Вітасик. – Після нас, здається, сюди більше ніхто не приходив… А чого ми тоді не звернули уваги на відсутність слідів?

– Не знаю. Але ти ж бачиш – наші сліди є, а його нема. А мусили б бути. Він же вийшов зі склепу і ступав по багнюці. Ти ж пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Він гайнув осюди, в кущі. А тут гладенько, наче ніхто не ступав. Ми отут пробігли, наші сліди, бачиш, є. А його нема. Дивно.

– Отож-бо й воно, що дивно.

– З одного боку, Дармовис каже, півблока двістікілограмового однією рукою пересунув. А з другого – по землі ходить, слідів не лишаючи, наче привид.

– Я ж і кажу…

– Ти думаєш, він був у підземеллі?

– А де ж?

– Але там же замкнено. Ми ж дивилися.

– Замкнено, – Женя зітхнув. – І все-таки… Мені здається, він там був.

– Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.

– А може, у нього ключ є…

– Ключ у сільраді, ти ж знаєш.

– Ключ і викрасти можна.

– Ну це ти вже нафантазував таке… Що він – злодій?

– А чого він од нас утік?

– Та не схожий він на злодія.

– А темні окуляри?

Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.

Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.

Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:

– Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?

Женя глянув на Вітасика. “Від баби Секлети, здається, можна не ховатися”, – промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.

– Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? – спитав Женя.

– Як це? – не зрозуміла баба. – А отак. Ходить по багнюці – і жодного сліду.

– По воді, яко по суху… Було таке. Ходив так Ісус Христос. Син Божий. Господь-Бог наш.

– Ні. На Христа він не схожий, – сказав Женя.

– Абсолютно, – підтвердив Вітасик.

– У спортивному костюмі.

– У темних окулярах.

– А де ви його бачили?

– Та біля склепу на кладовищі.

– Де хід у підземелля монастиря.

– А-а… – протягнула баба Секлета. – Тоді не дивно. Те місце привиди полюбляють. От вони слідів ніколи не залишають. Це точно. Колись, коли я ще дівкою була, і мені там із привидом здибатися довелося. Йшла на побачення з Василем… Гарний був хлопець, справжній сокіл, царство йому небесне, – баба перехрестилася, – кучерявий, стрункий, високий, у війну загинув на фронті. Так от, кажу, йшла на побачення з Василем, а побачилася з привидом волохатим, хай Бог милує… Сутеніло, зорі вже на небі засвітилися. Підходжу, а з-за склепу раптом – я-ак шуроне!.. Волохате, бридке, очі горять…Я мало не вмерла з переляку. Незчулася, як і вдома опинилася. Як бігла, не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як на перелазі перечепилася і носом заорала. А Василь понад дві години чекав, ніякого привида не бачив і образився, думав, що я його обдурила, не прийшла. Так ми й посварилися… Не повірив він мені… – баба зітхнула й замовкла, поринувши у свої спогади.

…Але й на привида Нолик не був схожий.

До катастрофи лишалося кілька секунд, Розділ V

Святий Гавриїл

Леонід Сергійович Підшивалов та Аркадій Маркович Любашевський були з цілком порядних, інтелігентних родин. Обидва закінчили політехнічний інститут і вже три роки працювали інженерами. Правда, блискучої кар’єри поки що не зробили, але кар’єра – то жінка примхлива, і сподобатися їй не так просто. Звичайно, деяким щастить одразу. Так, як, наприклад, Олександру Петровичу Федоряці, який невдовзіпісля закінчення того ж таки політехнічного поїхав на три роки у Марокко і повернувся з машиною, грошима та іншими ра-достями цивілізованого світу, які викликають таку заздрість у сучасної молоді.

Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Люба шевський – Деголль. Не хотілося б ображати пам’ять видатного француза, але факт залишався фактом – ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала – такий же високий і з таким же видатним носом.

Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв’язків. Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація. Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти Сашуню. Та коли “операція” була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. “Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, – заспокоювали вони себе. – До того ж він такий лопух – ніколи не догадається”.

Та Сашуня виявився не таким лопухом, як вони думали. Він одразу запідозрив своїх приятелів і заявив у міліцію. Міліція встановила за ними нагляд і досить швидко накрила їхні спроби реалізувати апаратуру через знайомих у ломбарді. Льосик викручувався вигадливо й майстерно, виявляючи справжній талант містифікатора. Він доводив, що все було задумано виключно як розіграш і останній акт комедії мав відбутися саме у ломбарді, куди вони нібито збиралися привести Сашуню. Але Деголль розколовся одразу…

Зважаючи на те, що інженери були “неофіти”, не притягалися раніше до судової відповідальності, а також на прохання потерпілого, який уже пожалів своїх приятелів, капітан Горба-тюк вирішив не ув’язнювати підслідних, не брати їх під варту, а обмежитися підпискою про невиїзд.

– Просто не знаю, що й робити, – казав капітанові Сашуня. – Я б уже й забрав свою заяву, але… якби була певність, що вони ніколи більше не робитимуть такого. Адже безкарність розбещує, породжує цинізм. Тепер я думаю, що того листа в інституті таки вони мені написали.

– Якого листа? – спитав капітан.

– Та… – махнув Сашуня рукою. – Не хочеться згадувати.

– Все-таки… Раз уже сказали…

– Був я закоханий в одну студентку. Гарна дівчина. І Льосик у неї був закоханий, і Деголль, по-моєму. Та й не тільки вони, багато хлопців… Красуня була. Вона нікому не надавала переваги, але до мене ставилася, може, прихильніше, ніж до інших. І от одержую я якось листа, що вона… одне слово, бруд різний, помиї… І підпис “Святий Гавриїл”.

– Святий Гавриїл? – перепитав капітан.

– А є така старовинна пісня київських студентів… російською мовою… про те, як студенти вночі гуляють, бенкетують, розважаються…

А Владимир святой с колокольни большой

На народ свой глядит, улыбается.

Он и сам бы не прочь провести с ними ночь,

Но на старости лет не решается…

Через тумбу-тумбу раз,

Через тумбу-тумбу два,

Через тумбу-тумбу три – спотыкается…

Ну, а потім усе-таки одважився. І тоді… є там такі слова:

А святой Гавриил Богу в рай доложил

О проделках святого Владимира:

Что он курит и пьет, на начальство плюет

И еще кое-чем занимается…

Ну, і ми між собою донощиків називали Святими Гавриїлами… А потім підкинули такого ж листа їй. І Льосик, і Деголль ходили й показували – і в них такі листи виявилися. На принтері, однаковісінькі. І ще в декого. Брудна історія. І пустили чутку, що це начебто я написав. А я тепер думаю, що це таки вони…

“Святий Гавриїл”… “Тринадцятий Апостол” – однотипні підписи”, – подумав капітан Горбатюк.

Льосик не під вартою, написати міг запросто. Для чого? Хто його зна. Але такий вигадливий містифікатор і цинік навряд чи сидітиме зараз склавши руки. Щось намагатиметься робити.

Невже Святий Гавриїл і Тринадцятий Апостол – одна й та сама особа?